Альфонс доде

– Он як, – неуважно відповіла вона.

– Господи, саме так!.. І якби наша п'ек'асна ди'ект'иса в'иділила мені кілька хвилин уваги для важливої 'озмови...

«Директриса!» То був зухвалий маневр, блискуча, але марна знахідка, бо «ди'ект'иса», як вимовляв це слово Моронваль, його не слухала. Вона не зводила очей із свого поета, який ходив туди-сюди по вітальні мовчазний і заклопотаний...

«Про що він мріє?» – думала вона.

А він лише допомагав своїй системі травлення.

Д'Аржантон, що мав легкий гастрит і завжди дуже клопотався своїм здоров'ям, хоч би де був, вставши з-за столу, завжди хвилин п'ятнадцять ходив широкими кроками по кімнаті. Через це його скрізь вважали диваком, а тут для господині це здавалося іще одним його достоїнством. І замість слухати, що каже Моронваль, Іда спостерігала, як то віддаляється у глибину вітальні, то знову наближається до світла нахилене поетове чоло, на якому залягла глибока сувора зморшка.

Уперше в житті вона кохала по-справжньому, кохала пристрасно і відчувала, як б'ється й завмирає серце від незрівнянного блаженства. Досі вона завжди була іграшкою випадковостей, керувалася лише примхами свого обмеженого марнославства, і всі її тривалі й нетривалі зв'язки, які уярмлювали її душу й тіло, зав'язувалися й припинялися незалежно від її волі.

Дурненька й обмежена, легковірна й романтична, на порозі тридцятирічного віку, що провіщає зміни в житті кожної жінки, вона, згадуючи тепер усі прочитані романи, створила собі ідеал чоловіка, схожого на д'Аржантона. І коли Іда дивилася на нього, у неї так мінилося обличчя, веселі очі ставали такими ніжними, а усмішка такою солодко-млосною, що кохання, яке спалахнуло в її душі, ні для кого вже не було таємницею.

Бачачи, яка вона задумана й притихла, Моронваль, глянувши на дружину, ледь помітно знизав плечима, ніби кажучи: «Вона звихнулася!»

Так воно й було; весь вечір вона болісно думала, як прихилити його до себе. Нарешті їй сяйнула щаслива думка, і коли поет, що все ще ходив по кімнаті, як тигр у клітці, проходив повз неї, Іда промовила:

– Чи не міг би пан д'Аржантон бути таким люб'язним прочитати чудову поему, яка мала надзвичайний успіх того вечора у гімназії... Я її згадувала цілий тиждень... Найбільше врізалися мені в пам'ять оці рядки... Як у... Як у... Ото біда... Згадала:

Я вірую в кохання, як у Господа...

– Як у Бога, – поправив віршомаз, скривившись так, наче йому прищемили дверима палець.

Графиня, що уявлення не мала про якусь там просодію, збагнула лише одне: вона знову чимось не догодила йому. Справа в тому, що він почав чинити на неї той гіпнотичний вплив, від якого вона так ніколи й не зможе звільнитися, і тому її кохання до нього скидалося на раболіпне трепетне поклоніння, яке японці виявляють до своїх безсердечних ідолів із нефритовими очима. Поруч із ним вона здавалася ще дурнішою, ніж була насправді, втрачала свою привабливу жвавість безтурботної пташки, рідкісну здатність до несподіваних асоціацій і порівнянь, якими надолужувала обмеженість розуму.

Та все ж ідол пом'якшав; бажаючи довести пані де Барансі, що він не гнівається на неї за його скалічені вірші, д'Аржантон па хвилину припинив свій моціон.

– Я залюбки прочитаю вам... Але що? Справді не знаю...

Він обернувся до Моронваля і за улюбленою звичкою усіх поетів, які переважно звертаються за порадою, заздалегідь знаючи, що знехтують нею, запитав:

– Що б мені прочитати?

– Просять тебе прочитати «Кредо»,– похмуро пробурчав той, – прочитай «Кредо».

– Ай справді! Ви ще не передумали?

– Звісно, ні! – гаряче заперечила графиня. – Для мене щастя знов почути цей вірш.

– Гаразд!.. – вже не манірячись, сказав поет і, ставнім м урочисту позу, звівши до стелі очі, хвилину помовчав І почав так:

Тій, що завдала мені гіркого болю...

Помітивши Ідине здивування, адже вона чекала зовсім інших слів, він повторив іще урочистіше:

Тій, що завдала мені гіркого болю...

Графиня й Моронваль значуще перезирнулися. Без сумніву, йшлося про ту знатну даму.

Уривок починався дуже плавно, в дусі традиційного віршованого послання:

Були ви, пані, у розкішному вбранні...

Далі вірш набував усе похмурішого забарвлення, заміси, іронії з'являлася гіркота, потім кипіла лють, і все завершувалося такими грізними рядками:

О Господи, позбав мене мани цієї,

Що кров із серця мого п’є.

Прикинувшись, ніби цей дивини вірш розворушив у ньому болісні спогади, д'Аржантон більше не вимовив за вечір жодного слова. Бідолашна Іда також поринула в задуму. Вона думала про вельможних дам, що завдали таких страждань її поету; в уяві він обертався у високих, найвищих колах аристократії, в одному із салонів Сен-Жерменского передмістя, де жінки-вампіри випили всю кров його серця, не лишивши їй і краплинки.

– Знаєш, голубе, – провадив Моронваль, йдучи об руку і д'Аржантоном безлюдними бульварами так швидко, що низенька пані Моронваль ледве встигала за ними, – знаєш, якщо я матиму журнал, ти будеш у мене головним редактором.

Отож він викидав за борт добрячу половину вантажу лише задля того, щоб урятувати корабель, бо бачив: якщо д'Аржантон не втрутиться, він не витягне з графині нічого, крім непевних обіцянок і пустопорожніх слів.

Поет по відповів. Снився йому той журнал!

Ця жінка хвилювала його. Якщо ти обрав для себе фах лірика, жертви кохання, то нелегко залишатися байдужим до німих обожнювань, що лестять одночасно і твоєму марнославству віршомаза, і самолюбству бувалого зальотника. Відтоді, як д'Аржантон побачив Іду в розкошах її помешкання – правда, трохи вульгарних розкошах, як і вона сама, – сповненого затишку й приємного комфорту, він відчув, що його заполоняє любовна млість, яка відразу розтопила суворі принципи поета.

Аморі д'Аржантон належав до однієї з тих давніх провінційних родин, чиї маленькі замки більше скидаються на садиби заможних фермерів, але скромніші й бідніші. Три покоління розорених д'Аржантонів ледве животіли в старому замку, провадячи сільське життя дрібномаєтних дворян та перебиваючись полюванням і таким-сяким рільництвом, але зрештою його родина мусила продати свою єдину власність – дім, виїхати з рідних місць і шукати щастя у Парижі.

Відтоді д'Аржантони, які кинулись було в торгівлю, скотилися до таких злиднів, що понад тридцять років не додавали частку «де» до свого прізвища. Обравши літературне ремесло, Аморі відновив шляхетну частку й титул віконта, на який мав право. Сподіваючись прославити своє ім'я і титул, в гендлярському пориві честолюбства він якось кинув нахабну фразу:

– Я хочу, щоб «віконт д'Аржантон» вимовляли із такою пошаною, як і «віконт де Шатобріан».

– Або віконт д'Арленкур! – підхопив відомий нам співак Лабассендр, який замолоду був робітником і щиро ненавидів знать.

Поетове дитинство було похмуре й бідне, безрадісне і безпросвітне. Він змалку жив серед тривог, нестатків і сліз, під тягарем яких так швидко в'януть діти; ніколи не сміявся і не бавився з іншими малюками. Стипендія, яку Аморі мав у ліцеї Людовіка Великого, була для нього мов рятівне коло, і вій таки завершив навчання, та через неї ж до його непевного становища додавалося ще й почуття залежності... Єдиною розрадою були канікули і неділі, що минали в материної сестри, чудової жінки, яка тримала мебльовані кімнати в кварталі Маре і час від часу давала трохи грошей на рукавички, бо він з ранньої юності дуже дбав про своє вбрання.

Таке сумне дитинство лишає гіркоту на все життя. Тільки довгі роки щастя, незліченні успіхи могли б стерти з пам'яті гнітючі спогади про таке дитинство. Скільки трапляється багатих, можновладних і нібито щасливих людей з високим становищем у суспільстві, які, проте, ніколи не мають утіхи від життя; в кутиках рота у них назавжди залягла заздрісна складка – слід колишніх розчарувань, а в їхній поставі усе ще прозирає соромлива ніяковість, яка в'їлася у юні неокріплі тіла ще тоді, коли вони носили мішкувату латану одежину, перелицьовану із старого батьківського одягу.

Не дивно, що гірка посмішка так часто кривила д'Аржантонові губи.

У свої двадцять сім років він ще нічого не досягнув, крім видання власним коштом томика віршів із загальнолюдськими мотивами. Щоб видати їх, наш віршомаз півроку сидів на хлібі й воді, та про цю книжку ніхто й не згадав. Він і далі напружено працював, вірив у себе, мав і тверду волю, але для поета всього цього мало, від нього вимагають окриленості. А крил д'Аржантон не мав. Часом він їх лише болісно відчував, як відчувають ампутовані руки чи ноги, і його марні безплідні потуги лише пожирали його час і сили.

Він заробляв на прожиття, даючи уроки, а жорсткі обмеження дозволяли йому животіти до кінця місяця, коли надходило трохи грошей від тітки, що доживала віку в провінції. Все це мало скидалося на ідеал, придуманий Ідою, на хаотичне життя світського поета, який тішився успіхом у жінок та любовними пригодами по всіх салонах аристократичного передмістя.

Маючи спесиву й холодну вдачу, д'Аржантон досі уникав тривких зв'язків, хоч йому не бракувало нагод. Відомо, що завжди є безліч жінок, яким подобаються такі типи і які готові клюнути на їхнє «я вірую в кохання», як верховодка на гачок. Але на д'Аржантонів погляд, жінки були тільки перепоною, тільки марнуванням часу. Йому було достатньо їхнього захоплення, сам себе він бачив у вищих сферах, де витав, оточений обожненням, на яке гребував відповідати.

Іда де Барансі була першою жінкою, що справила на нього глибоке враження. Сама вона про це і не здогадувались, і щоразу, коли її приводило до гімназії аж надто часте бажання побачитися з Джеком, вона, зіткнувшись із д'Аржантоном, трималася так само ніяково і принижено, а її голос звучав так несміливо, наче благав прощення.

Та поет навіть після візиту на бульвар Османа грав комедію, прикидаючись байдужим до неї; проте це не заважало йому потай голубити її сина, наближати хлопчика до себе, наводити його на розмови про матір, про її помешкання, елегантність якого зачаровувала і обурювала д'Аржантона, пробуджуючи в ньому марнославство й ревнощі.

Скільки разів під час уроків літератури – хоч яка там література потрібна була «дітям півдня»! – скільки разів він підкликав Джека до свого столу, щоб розпитати про маму: що вона робить? Про що вона з ним розмовляла?

Джек, якому дуже лестила така увага, розповідав усе, про що його питали, і навіть те, про що його не питали. І так складалося, що в тих задушевних розмовах він щоразу згадував «любого дядечка», нагадуючи про те, що катувало д'Аржантона, про те, що він хотів забути, гнав із своїх думок. Цей хлопчик із хвилястим золотавим волоссям, що розмовляв тихим ніжним голоском, раз у раз безжально повторював: любий дядечко такий добрий, такий уважний!.. Він так часто до них навідувався, дуже часто. А коли не міг приїхати, то надсилав великі кошики з фруктами, – груші – ось такі завбільшки! А ще любий дядечко дарував йому багато іграшок. Тому й він його любить від усього серця, інакше й бути не може.

– І ваша мама, безумовно, любить його теж? – допитувався д'Аржантон, пишучи що-небудь або прикидаючись, що пише.

– Аякже, пане! – простодушно відповідав Джек.

Та хто міг знати, чи то справді була простодушність?

Дитячі душі – безодня. Ніколи не вгадаєш, наскільки має уявлення дитина про те, що каже. В ній безперервно відбувається таємниче зародження думок і почуттів, їхні раптові спалахи, невловні для дорослих, коли уривчасті уявлення складаються в єдине ціле, і дитина раптом усвідомлює існуючий зв'язок між різними речами. Може, щось схоже відбувалося і з Джеком, який помічав невдоволення і стримувану лють свого учителя щоразу, коли той чув про «любого дядечка»? Та хоч би що там було, хлопчик неминуче повертався до цієї теми. Він потай ненавидів д'Аржантона. До відрази перших днів тепер ще додалися ревнощі, – надто багато думала про цього чоловіка мама. Коли Джек бував дома або мати сама приходила до нього, вона тільки й розпитувала його про цього вчителя: чи той добре до нього ставиться, чи не просив щось передати їй?

– Нічого не просив, – відповідав Джек.

А проте поет ніколи не забував передати графині як не уклін, то щирі побажання. Якось він навіть переписав і вручив Джеку для мами свого вірша «Кредо кохання», але хлопчик спочатку його забув, а потім десь загубив, – чи з неуважності, чи з хитрощів.

Отож поки ці дві такі несхожі натури тяглись одна до одної всіма своїми протилежно намагніченими полюсами, Джек перебував між ними недовірливий, стривожений, неначе вже передчував, що буде стиснутий, задушений, розчавлений тим неминучим страшним ударом, що станеться, як тільки вони зблизяться.

Що два тижні, у четвер, Джека відпускали з пансіону, і він вечеряв дома – то удвох із матір'ю, то разом із «любим дядечком». У такі дні вони ходили на концерти, в театр. То було велике свято і для нього, і для «дітей півдня», бо з цих відвідин родинного вогнища хлопчик завжди повертався з повними кишенями.

Якогось четверга, приїхавши додому в звичайний час, Джек побачив, що на стіл, накритий на три персони, поставлено весь арсенал домашнього кришталю й чудові квіти.

«Ой, як добре, – подумав він. – Приїхав любий дядечко!»

Мати поквапилась йому назустріч – красива, у розкішному вбранні, із суцвіттям білого бузку в зачісці, такого самого, який стояв у кошиках із квітами. Весело сміючись, вона потягла Джека у вітальню, де приязно палахкотів вогонь.

– Вгадай, хто завітав до нас у гості!

– О, я вже здогадався, – радісно вигукнув Джек. – Любий дядечко!..

По й справді такі сценки розігрувались щочетверга, коли у цьому домі бував їхній приятель і покровитель.

Там сидів д'Аржантон.

Іще блідіший, з ще фатальнішим, ніж завжди, обличчям, він розсівся на дивані; фрак, біла хусточка на шиї, широке накрохмалене жабо надавали йому незвичайної поважності.

Ворог окупував беззахисні позиції.

Джеків розпач був такий великий, що він ледве стримав сльози.

У вітальні на хвилину запало ніякове мовчання.

Та ось, на щастя, двері розчахнулися із таким грюкотом, ніби на них кинулася приступом орда шалених гунів, і Огюстен гучно оголосив:

– Вечерю подано, вельможна пані!

Джекові здавалося, що цій сумній вечері не буде ні кіпця, пі краю. Він почувався скутим сам і сковував дорослих. Чи ви зазнавали коли-небудь таке болісне відчуження, що почуваєш себе зайвим і нікому не потрібним, аж ладен провалитися крізь землю, втекти світ за очі? Коли Джек говорив, його не слухали. А зрозуміти, про що йде мова між дорослими, хлопчикові було несила.

То були самі недомовки, уривки загадкових фраз, якими інколи перекидаються дорослі через голову дитини, аби вона нічого не збагнула. Іноді хлопчик чув материн нервовий сміх, бачив, як приливає кров до її обличчя і вона підносить до рота чарку, щоб приховати зашарілі щоки.

– Ні, ні...– казала мати. Або: – Хтозна... Все може бути... Ви так гадаєте?

Оті уривчасті слівця ніби нічого й не значили, але чомусь дуже смішили їх. О, де вони, ті радісні вечері, коли Джек, сидячи між матір'ю і «любим дядечком», почувався королем за цим столом, а з його примхи всі або сміялися, або журилися! І раптом, поринувши у спогади, він прохопився недозволеною фразою. Пані де Барансі щойно запропонувала грушу своєму гостю, який захоплювався чудовим виглядом цих плодів.

– Їх надіслано з Тура, – промовив Джек, може, свідомо, а може, й ненавмисно. – Це любий дядечко ними частує нас.

Д'Аржантон, який почав уже чистити грушу, поклав її на тарілку; в його жесті проглядала і прикрість, що він не може поласувати улюбленими фруктами, і глибока зневага до суперника.

Який жахливий погляд кинула на сина його мати! Вона ще зроду не дивилась так на нього.

Джек більше не відважувався ні поворухнутися, ні мовити хоча б слово, і весь вечір його не покидало почуття кривди і ніяковості.

Іда і д'Аржантон сіли поруч біля каміна й завели тиху розмову тим довірливим тоном, який сам по собі свідчить про близькість. Він розповідав їй про своє життя, про те, яким він був неспокійним і хворобливим у дитинстві, що минуло в старому замку далеко в горах; змальовував наповнені водою рови, вежі, довгі коридори, в яких свистів вітер, потім – літературні битви, перші твори, перешкоди, на які раз у раз наштовхувався його геній, і запевняв, що ніхто не спроможний як належить оцінити його поривань.

Говорив і про ті запеклі переслідування, жертвою яких він ставав, про своїх літературних супротивників, про свої убивчі епіграми, якими він їх нищив на пні:

«І тоді я кинув йому в обличчя ці нищівні слова...»

Тепер вона його не уривала. Вона слухала, схилившись до нього, спершись підборіддям на руку, а з її уст не сходила замилувана усмішка. І він так заволодів усіма її помислами, що вона прислухалася до відлуння його голосу навіть тоді, коли він замовкав і у вітальні чулося лише цокання настінного годинника та шурхіт сторінок альбому, що його, куняючи, гортала дитина.

Несподівано Іда здригнулась і підвелася.

– Джеку, мій маленький друже, поклич Констан, хай вона проведе тебе. Вже час!..

– Мамочко!..

Хлопчик не відважився сказати, що звичайно він повертався до пансіону значно пізніше, – він побоювався засмутити матір, а найдужче боявся знову побачити в її красивих, ясних, завжди лагідних очах неждану лють, яка недавно приголомшила його.

Мати віддячила йому за послух, рвучко пригорнувши до грудей.

– На добраніч, сину...– набагато урочистіше, ніж завжди, промовив д'Аржантон і наблизив до себе Джека, ніби наміряючись поцілувати його. Той підставив йому гарний лобик, облямований білявим шовковистим чубом.

– На добраніч, пане!

Та несподівано поет турнув від себе хлопчика, наче його пройняла нездоланна відраза, – як за вечерею, коли він чистив чудову грушу.

Але ж Іду наділив дитиною не «любий дядечко»!

– Ні, я по можу!.. Не можу...– прошепотів д’Аржантон, витираючи лоб, і повалився па козетку.

Джек оторопіло подивився на матір, мов питаючи: «Що я йому заподіяв?»

– Іди, синочку... Відвезіть його, Констан.

Поки пані де Барансі заспокоювала і втішала поета, її син із тягарем на серці повертався до гімназії Моронваля; і в темному завулку, що здавався ще похмурішим, і н крижаній спальні Джек, раз у раз згадуючи учителя, що розсівся на дивані у залитій світлом, прикрашеній квітами вітальні, заздрісно думав: «Йому добре!.. До котрої ж години він там буде?..»

У д'Аржантоновому здавленому вигуку: «Ні, я не можу!..» і в огиді, що відбилася на його обличчі, коли він вдавано хотів поцілувати хлопчика, було багато напускної театральності й позерства, притаманних самій натурі цього мартопляса, але було й правдиве невигадане почуття.

Поет ревнував матір до сина так само, як Джек – її до нього. В його очах у хлопчикові втілювалося усе Ідине минуле, – дитина залишалася живим незаперечним доказом того, що цю жінку кохали вже інші. І через це страждала його гордість.

Це зовсім не означало, що д'Аржантон дуже захопився графинею. Скоріше, він любив у ній себе самого, і, бачачи, як у її наївних ясних очах зоріє його обожнюваний образ, він охоче милувався ними, себелюбно усміхаючись, як усміхаються жінки до дзеркала, в якому здаються собі ще красивішими. Але він волів би, щоб те дзеркало ніколи не затьмарював жоден інший подих, окрім його власного, щоб у ньому ніколи не відбивався жоден інший образ і не лишалося ніяких тіней минулого, – образливого спогаду про інших чоловіків.

І цьому годі було зарадити. Бідолашна Іда могла лише з жалем повторювати те, що в таких випадках торочать усі жінки: «Ну чому я зустріла тебе так пізно?» Але слова ці не могли угамувати мук найдивовижніших ревнощів – ревнощів до минулого, особливо якщо ті живляться гіпертрофованою пихою.

«Вона повинна була передчувати мою появу»,– думав д'Аржантон, і це породжувало глуху лють поета, як тільки його очі зупинялися на її дитині.

Та не могла ж вона зректися, відцуратися свого дорогого минулого із золотавим волоссячком! Але під впливом свого поета мало-помалу, аби уникнути болісних зустрічей, під час яких кожен страждав через те, що заважає іншим, вона стала дедалі рідше навідуватися до гімназії і ще рідше брати сина додому. Вона вже пішла шляхом жертв, і ця жертва була аж ніяк не найменшою. Що ж до будинку, карети, звичних розкошів, то бідолашна жінка ладна була все покинути і чекала лише на д'Аржантонів знак, щоб порвати із «любим дядечком».

– Побачиш, – запевняла вона, – я буду тобі помічницею, я працюватиму. До того ж я не буду цілком на твоєму утриманні. Хоч би що сталося, я матиму трохи грошей.

Але д'Аржантон усе ще вагався. Попри свою позірну екзальтованість, він мав холодний тверезий розум, був практичним міщанином із закоренілими звичками і не втрачав поміркованості навіть тоді, коли, здавалося, губив голову.

– Ні, ні... Почекаймо трохи... Настане день, я розбагатію, і тоді...

Він натякав на свою літню провінційну тітоньку, яка щомісяця надсилала йому трохи грошей і від якої рано чи пізно, а він отримає спадок. Адже ця жінка вже така стара!

А чекаючи того дня, обоє мріяли про прекрасне майбутнє. Вони оселяться у передмісті, досить близько від Парижа, щоб грітися в його сяйві, і досить далеко, щоб не страждати від його гамору і метушні. Житимуть у будиночку, план якого д'Аржантон давно обміркував: низенький, з італійською терасою, повитою виноградом, а над дверима напис: Parva domus, magna quies – «Маленький дім – великий спокій». Там він працюватиме. Він напише книжку, власну книжку, справжню, незвичайну книжку – «Дочку Фауста», про яку говорив уже десяток років. Потім, після «Дочки Фауста», з'явиться томик віршів «Мучениці», потім збірник нещадної сатири «Бронзові струни». У д'Аржантоновій голові роїлось безліч вакантних назв, яскравих ярликів до всіх його ідей, та задуми його скидалися на корінці обкладинок без книг.

І тоді з'являться у нього видавці, обов'язково з'являться! Він розбагатіє, прославиться, можливо, стане членом Академії, хоч Академія в занепаді, перевелась нінащо.

– Ні, ні, не має значення, – заперечувала Іда. – Академіком треба бути!

І їй ввижалося, що його вже обирають академіком, а вона, непомітна, в цей урочистий день тремтить від хвилювання десь у куточку зали, в скромному вбранні, як і належить дружині прославленого чоловіка.

А тим часам вони охоче ласували грушами «любого дядечка», що був найвигіднішим і найдовірливішим із усіх «любих дядечок».

Д’Аржантон любив їх до нестями, оті кляті груші, але, коли трощив їх, то страшенно лютував, аж скаженів, скрипів зубами і, усвідомлюючи власну непорядність, мстився за це на бідолашній Іді, шмагаючи її їдкими і образливими зауваженнями.

Так минали тижні, місяці, не вносячи ніяких змін у їхнє життя, якщо не рахувати дуже помітного погіршення стосунків між Моронвалем і учителем літератури. Мулат, який усе ще чекав, коли ж графиня вирішить подарувати гроші на його журнал, підозрював, що д'Аржантон – противник його плану, і, не соромлячись, казав усе, що думав про цього добродія.

Одного четверга, уранці, Джек, якого дуже рідко брали тепер додому, стояв біля заскленої численними шибками ротонди, де гімназисти тирлувалися під час шкільних перерв, і сумно дивився на безмежне ясно-синє весняне небо, що навівало мрії про прогулянки і волю.

Пригрівало сонце, на гілочках бузку розпукувались бруньки, і необроблена земля в садку, здавалося, дихала, немов її живили якісь невидимі джерела. Із завулка долинав дитячий крик, щебет пташок у клітках. Такого ранку відчиняються всі вікна, аби впустити трохи світла у будинки і прогнати звідти тінь зими – весь той морок, що зібрався за довгі ночі, та кіптяву, яка наповнює довго зачинені приміщення.

Джек думав, як то було б добре такого ранку вирватися хоч ненадовго з гімназії і бачити перед собою безмірну далину, а не повитий плющем мур, біля якого закінчувався недоглянутий садок із купами позеленілого каміння й опалого рудого листя.

Саме в цю хвилину над дверима задзеленчав дзвінок, і Джек побачив, як у ротонду зайшла мати – ошатна, сяюча, поривчаста, украй схвильована.

Вона приїхала, щоб узяти його на прогулянку до Булонського лісу.

Вони повернуться лише ввечері. І розважатимуться цілий день, як розважалися колись давно.