Творчість Ясунарі Кавабати

Творчість Ясунарі Кавабати

У жовтні 1924 року Кавабата з кількома друзями заснували новий літературний журнал "Бунґей дзідай" ("Мистецька епоха"). Цей журнал був реакцією молоді на стару школу японської літератури, особливо на рух, який заснований під впливом натуралізму.

Визнання почало приходити до Кавабати незабаром після закінчення університету й публікації низки оповідань. Після виходу в світ "Танцівниці з Ідзу" в 1926 році, Кавабата здобув популярність.

В 20-х роках Кавабата жив у плебейському районі Токіо Асакуса. Протягом цього періоду він експериментував із різними стилями письма. В романі "Асакуса куренайдан" (Червона банда Асакуси), який виходив окремими випусками в 1929-1930 роках, письменник звертається до життя напівсвіту куртизанок та інших персонажів за межею добропорядного суспільства. В цьому стилі вгадується відлуння літератури епохи пізнього Едо. З іншого боку, "Сюйсо Ґенсо" (Кришталева фантазія) - чистий потік свідомості.

В 1934 році Кавабата переїхав до Камакури, що в префектурі Канаґава, і, хоча спчатку брав активну участь в громадському житті у середовищі численних письменників та літераторів, які проживали в місті впродовж війни, під кінець життя він став сторонитися інших.

Один із найзнаменитіших романів Кавабати - "Країна снігів". Книга почала видаватися в 1934 році й виходила окремими випусками до 1947-го.

Після Другої світової війни Кавабата продовжував із успіхом публікуватися. Серед його творів "Тисяча журавлів", "Звук гір", "Дім сплячих красунь", "Краса й смуток" та "Стара столиця".

Дві найзначніші повоєнні книги письменника суть «Сембазуру» (Тисяча журавлів), написана в період з 1949 по 1951 роки, та «Яма но ото» (Звук гір, 1949-1954). Центральними темами «Сембазуру» є японська чайна церемонія та безнадійне кохання. Головний герой відчуває потяг до коханки свого померлого батька, а після її смерті, до її дочки, яка від нього утікає. Чайна церемонія використана як красиве тло бридких людських стосунків, але намір Кавабати, радше, розповісти про почуття, які викликає смерть. Посуд для чайної церемонії тривалий та вічний, в той час як люди слабкі й несталі.

Як президент японського ПЕН-клубу з 1948 по 1965 рік Кавабата сприяв численним перекладам з японської мови на мови Заходу. В 1968 році Кавабата першим із японських письменників отримав Нобелівську премію з літератури "за майстерність розповіді, яка з надзвичайною чутливістю виражає сутність японської душі". Вручаючи премію, Нобелівский комітет відзначив три повісті: "Країну снігів", "Тисячу журавлів" та "Стару столицю".


Кавабата Ясунарі — це майстер, який зумів вловити ледь чутні миттєвості швидкоплинного життя, зупинити людину в її повсякденному побуті і звернути увагу на щастя, неповторність і цінність буття.





Дивовижна людина, незвичайна особистість, тонкий лірик, який вмів до найдрібніших деталей відчувати давню культуру свого народу, який дарує людям неоціненні перлини японської лірики.

У художнім досвіді - вплив естетичних поглядів дзен - споглядання, відчуття, думки. Дзен - оволодіння усіма своїми духовними силами, входження в світ «не-я», тобто вміння зануритися у споглядання, сконцентрувати увагу на пошуках вічних людських цінностей. У такий спосіб створюється емоційне враження - відтворення почуття.








У шкільні роки поет захоплюється живописом. Це захоплення буде з ним завжди, стане органічною суттю його творів: він умів бачити очима художника, відтворювати найменші зміни у природі, в людській душі. Читав Чехова, Толстого, Пруста, Джойса, Фрейда; вчився на англійському відділенні Токійського університету, згодом - на відділенні японської філології. Поет відчуває красу в кожнім подиху вітру, у вечірнім небі, в яскравих зорях — і називає це щастям.

Візитка літературного твору

«Тисяча журавлів» - це символ чистоти та щастя, яких шукає кожна людина, інколи не здогадуючись, що вони зовсім поруч.

Чайна церемонія (тядо), шлях духовного очищення, пошук ідеалів, символіка, метафоричність.

Композиційна побудова повісті пов’язана із традицією чайної церемонії. Саме з цього ритуалу в храмі древнього міста Камакура (де сам Кавабата жив тривалий час) і починається знайомство читачів з головними героями: Кікудзі і Юкіко, долі яких і становлять основу сюжету. Чайна церемонія – загальний фон, а точніше, художня тканина, переплетіння «ниток» якої з’єднує минуле і теперішнє всіх персонажів.
Роман «Тисяча журавлів» - один із кращих зразків японської літератури ХХ ст.

Сюжетна основа твору - чайна церемонія

Художній світ твору - складний, неоднозначний, суперечливий: прекрасне і потворне, величне і миттєве, духовне і брутальне, існують в ньому поруч

Шлях героїв - це їхнє життєве тядо, шлях духовного очищення й просвітлення, шлях розуміння законів буття, людини

В центрі – долі юнака Кікудзі і вродливої, чистої дівчини Юкіко

Традиційна японська cимволіка

• 
  В японській символіці журавлі - уособлення надії, благополуччя, щастя
  
• 
  Образ Юкіко, як образ журавлів на її хустці – символ вищого, ідеального й недосяжного щастя.
  
• 
  Всі сюжетні події, навіть фінал – це пошук Кікудзі щастя, вагання на цьому шляху, усвідомлення пишності й хитності щастя, нові шукання ідеалів.
  

Роман не тільки відтворює самобутність японської культури, але й найважливіші проблеми духовного світу людини ХХ ст.. Серед них : втрати й пошук ідеалів гармонії зі світом і людьми. Шлях цей, доводить автор, непростий Він вимагає від людини мужності прийняти цей світ таким, яким він є, взяти на себе відповідальність і за минуле, і за майбутнє, не змагатися, не втратити своєї індивідуальності й неповторності.

На невеликих островах у Тихому океані розташована «країна, де сходить сонце» - Японія. Протягом тривалої історії її жителі створили свою самобутню культуру, яка вирізняється перш за все схилянням перед прекрасним. Культ краси в повсякденному житті японців виявляється в складних умовностях японської ввічливості, у витонченості ієрогліфічної писемності, в традиції чайної церемонії, в мистецтві ікебани, і незвичайних для європейців святах милування природою: навесні - квітучою сакурою, восени - місяцем, узимку - снігом. Японський письменник Я. Кавабата, чия Творчість є втіленням національної культури, «усе своє… життя поривався до прекрасного» і відтворював його на сторінках своїх книг. Сюжетною основою повісті «Тисяча журавлів», удостоєної 1952 року престижної літературної премії Академії мистецтв Японії, автор обрав чайну церемонію. Під час цього обряду зустрічаються юнак Кікудзі й сповнена чарівної молодості дівчина Юкіко. Дівчина несла в руці рожеве крепдешинове фуросікі з вибитими на ньому білими журавлями. Звідси й назва твору: журавлі - символ чистоти й краси, до яких прагне людська душа.

Чайний обряд у повісті не просто тло, на якому розгортаються події, він допомагає розкрити ідею твору. Ставлення до нього певною мірою допомагає зрозуміти характери персонажів і людські взаємини. Японська естетика довела цей стародавній звичай до рівня високого мистецтва. Неодмінними умовами чайної церемонії є гармонія, ґречність, чистота і спокій. Суть обряду полягає в тому, щоб дати людині можливість відірватися від суєтного життя, поринути у роздуми, очистити свої почуття, бути щирим, бути самим собою. Той, хто дійсно прилучається до таїни чайного ритуалу, ніби
проходить обряд очищення.
Твір Кавабати, просякнутий настроєм споглядання, дає можливість по-новому побачити речі, відчути красу в буденному. Речі у Кавабати живуть своїм особливим життям. Автор детально, з душевним трепетом, начебто про людей, розповідає про чайний посуд. «Стародавні чашки… їм, певне, років триста-чо-тириста, а скільки в них світла!.. Задавалося, життя б’ється під їхньою гладенькою поверхнею. Кікудзі дивився на чашки, а йому ввижалися його батько і мати Фуміко такі ж чисті й непорочні». Кавабата показує, що свідомість японців, яка звикла шанобливо ставитися до речей, обожнює і предмети мистецтва, і предмети побутового вжитку, вбачаючи в них втілення краси. «Кікудзі зупинив погляд на глечику. З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець. Кікудзі простяг руку й торкнувся чарівної поверхні глечика: вона була холодна, та від слабкого багрянцю, здавалося, струмувало тепло. - Гарне «сіно’»… І мені воно подобається… Приємне, як сон…»

Японці вміють оточувати себе красивими речами, квітами, творами мистецтва, які стають невід’ємною частиною їхнього повсякденного життя. Стіни павільйону для чайної церемонії у помешканні Кікудзу прикрашені чудовими картинами. У його кімнатах завжди стоять живі квіти. Милування темно-синьою квіточкою іпомеї на тендітному стебельці у вазочці з висушеної диньки навіює Кікудзі роздуми про швидкоплинність життя і вічність краси. «Тендітна іпомея, що й за день внівець зів’яне, й трьохсотлітня динька… Вражений цим порівнянням, Кікудзі якийсь час не міг відвести погляду від квітки».

Японській національній культурі притаманне прагнення людини до гармонії з природою. Герой повісті «Тисяча журавлів» постійно відчуває її поруч. Крокуючи доріжками храмового саду, Кікудзі помічає, що дика азалія на схилі гори вбралася в пуп’янки. Повертаючись додому електричкою після ночі, проведеної з пані Оота в готелі, він бачить картину вранішньої заграви, і його зір фіксує всі деталі цього пейзажу: «Червоне сонце ніби пливло на обрії, ковзаючи по вершечках дерев. Ліс виступав на небі чорним силуетом». Згодом ця картина до найдрібніших подробиць вималюється в його уяві при звістці про смерть пані Оото. Кікудзі здатен насолоджуватися природою, відчувати живий потік її енергії. «Зірка блищала серед хмар і тому здавалася ще більшою, ніж була насправді. Ореол навколо неї був аж наче вологий».

«Безглуздо-збирати черенки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском», - майнулов головіКікудзі». Твори Я. Кавабати розповідають про приховану красу світу, в якій живуть люди і яка живе в людях, але її вони не завжди помічають. Свою Нобелівську лекцію (Нобелівська премія була присуджена митцю 1968 р.) письменник назвав «Красою Японії народжений». Цією назвою Кавабата хотів підкреслити, що досягненнями у своїй творчості він зобов’язаний тому духові національної культури, який зветься «красою Японії».

Ще в XV сторіччі в Японії склався цілий ритуал чаювання, перейнятий з Китаю. Багато хто вважає, що саме в Японії чайний ритуал набув своєї найви­щої форми.

Кавабата в романі «Тисяча журавлів» дуже красиво опи­сав особливості японської культури, зокрема чайну царемонію; в його творі звучать нотки ностальгії за власне японським національним життєвим ус­троєм, який чимдалі більше перелаштовується на західний лад.

Кожна японська сім'я мала «чайну кімнату», а часто й «чайний будиночок», де відбувалася це­ремонія чаювання. Ця кімната була обставле­на просто, навіть бідно, за принципом «нестача краще, ніж зайвина», все в ній було витримане у спокійних тонах, крім завжди сліпучо білої ска­терті й білого бамбукового ковша для розливання чаю. При цьому були небажані гучні звуки, зайві слова й жести. Прикрасою кімнати служили квіти у вазі (іноді одна квітка), причому неприпустимим було сполучення живих квітів із намальованими. Естет міг, наприклад, над букетом водяних лілій помістити картину з зображенням качок, що ле­тять над озером. Виключалися нав'язлива одно­манітність, повторення фарб, симетрія, жорстка визначеність. Якщо чайник був круглий, то глек для води кутастий; якщо чайниця була лакована, то не подавалися чашки з чорним малюнком. До кла­сичного комплекту чайних речей входили двадцять чотири предмети. Особливо цінувалась синя та біла китайська порцеляна.

Всюди й у всьому була іде­альна чистота. Сюди входила й доріжка до чайного будиночка. її могло прикрашати спеціально зняте з дерев золоте й ясночервоне осіннє листя. Старо­винні металеві речі в кімнаті було заведено чистити злегка, не до блиску. Який-небудь багатий чоловік міг спорудити чайний будиночок з дуже дорогих порід дерева, вклавши в нього ціле багатство, але за обов'язкової умови: будиночок все одно повинен був мати простий і скромний вигляд.

Чайна кімната мала назву «притулок фанта­зії», і вона справді була тим притулком, де далеко від турбот і негараздів господарі приємно проводи­ли час у колі сім'ї або приймали гостей, звичайно не більше п'яти.

Пити майстерно приготовлений чай за вишукано сервірованим столом, насолод­жуючись гармонією форм і кольорів, у колі рідних і друзів, —такий був вищий смисл чайної цере­монії, яка звичайно відбувалась на честь дорогого гостя.

Під час церемонії треба було вправно, граціоз­но, бездоганно вимити й подати посуд, приготувати «церемоніальний» зелений чай, подрібнивши його

в порошок, заварити його, багаторазово засипаючи маленькими порціями і тут же заливаючи потроху окропом і збиваючи бамбуковою збивачкою, і, на­решті, запропонувати готовий чай гостеві. Кожний предмет слід було вносити в кімнату окремо, а вся церемонія мусила складатися з тридцяти семи різ­них дій, які виконувались за суворими правилами.

Наприклад, подати гостеві чашку слід було з покло­ном і неодмінно лівою рукою. Іноді все це виконува­ли красиво одягнені дівчата, які супроводжували свою роботу граціозними пластичними рухами.

Їх пози, жести, як і інші деталі ритуалу — все вико­нувалося у традиційному порядку. Ця театралізо­вана вистава йшла неквапливо, майже безшумно; розмовляти слід було тихо, солідно.

Цукор у цере­моніальний чай не клали — це вважалося зайвиною для природного очарування напою. Виконуючи це­ремонію за всіма правилами, притому неквапливо, статечно-красиво, господар разом із тим виказував свою глибоку повагу до гостя, а той мусив покушт­увати чай, оцінити, висловити задоволення і вдяч­ність господарю.

Біля будиночка обов'язково знаходилася ка­мінна посудина або колодязь для обмивання рук і полоскання роту. Входячи в низенькі двері, навіть вельможа мусив схилитися, пробуджуючи в собі почуття смирення, а самурай залишав надворі свій меч, бо чайна кімната — це насамперед обитель миру.

Речі для чайної церемонії сьогодні ті ж самі, що й кілька століть тому: металевий чайничок, дерев'яна ложка для засипання чаю, керамічна чаша, бамбуковий віничок для збивання піни. Ці речі дуже прості, але гарні.

Існують два типи чайної церемонії: приготуван­ня густого й рідкого чаю. Густий чай готується у ве­ликій керамічній чаші. Кожний відпиває з неї, об­тирає край і передає сусідові. Рідкий чай готується персонально для кожного гостя.

Якщо пристрасті, які вирують у люд­ській душі, породжують певні жести, то, на дум­ку майстрів чайної церемонії, є,й такі жести, які здатні впливати на душу, заспокоювати її. Суво­ро визначеними рухами, їх красою і розміреніс­тю чайна церемонія створює спокій душі, такий її стан, коли вона особливо відгукується на всюдисущу красу природи.

Слід визначити, що не тільки більшість японських жінок, а й багато чоловіків і досі вивчають кожний рух чайної церемонії. Це показує, наскіль­ки живучі в Японії традиції.

Вплив чайної церемонії відчувається в багатьох сферах японської культури. Саме звідси беруть свій початок такі поняття, як «вабі», «сабі», «сибуй». Японська кераміка ніколи не досягла б таких вер­шин, якби не цей ритуал, який так глибоко впли­нув на правила поведінки японців.

Ва (Гармонія),

Кэй (Поважність),

Сэй (Чистота),

Дзяку (Спокій).

Зустріч за чаєм – та ж сама зустріч почуттів.

ﻌ «Той, хто входить в чайну кімнату, повинен перебороти в собі почуття зверхності». Правила чайного ритуалу: «Налаштуй своє серце в лад з іншими серцями; ніхто в цьому світі не повинен жити заради себе, не рахуючись з іншими».

ﻌ Для японців чайна чашка — не тільки зустріч з близьким, але й зустріч з Вічністю.

ﻌ Приготуйте такий чай, щоби гості отримали задоволення.
Вплив Тікако Курімото на долі героїв, її роль у повісті.
Представлення Тікако Курімото.

Це хазяйка чайного павільйону, берегиня чайної церемонії. Ця жінка була коханкою пана Мітані, батька Кікудзі. Хлопчика жахало уявлення про те, що в нього може бути брат або сестра з такою жахливою плямою, яку він бачив на тілі цієї жінки. «З Тікако відбувалися певні зміни. Вже роки два-три після того, як він побачив її вроджену пляму, вона ніби стала більш схожа на чоловіка, а не на жінку, а останнім часом зовсім перетворилася в істоту невизначеного роду». Не один раз вона ще буде відвідувати будинок його батька — тепер вона слідкує за паном Мітані, оскільки той опікується панною Оотою, допомагаючи їй після смерті чоловіка спродати чайний посуд. Тікако принижує гідність Ооти, навіть мати Кікудзі просить її тримати свої емоції при собі і не пускати в хід свій отруйний язик. Тепер вона намагається бути корисною хоча б Кікудзі: знайомить його з донькою Інамура Юкіко. Вона нахабно, жахливо, цинічно переслідує Ооту, і коли та накладає на себе руки, не може стриматися й тут від перемивання кісток. Здивований її словами Кікудзі запитує: «Виходить, це ви її убили?» І дістає відповідь: «Вважайте, що я. Я звикла грати роль шахрайки. Ваш батько й цінував у мені саме те, що я вміла завжди прекрасно виконувати цю роль...»

1) II частина повісті, що має назву «Захід сонця в лісі». Виразне прочитання уривка.

4) Прослідкувати шлях очищення героїв від отрути Тікако, їх уміння піднятися на висоту, якої ніколи не досягти таким, як Тікако.

„Жити, щоб розповісти про життя”

Габріель Гарсіа Маркес

Батьківщина Маркеса – невеличке провінційне містечко, яке розташоване у басейні річки Магдалени, неподалік від узбережжя Атлантичного океану. Його батько – Габріель Гарсіа, був телеграфістом, але на формування Маркеса як письменника мали вплив бабуся Транкилина, на якій тримався увесь дім, та дід Маркеса Ніколас, полковник, учасник громадянської війни 1899-1903 рр. Маленький Габо пишався дідом, який не розлучався з іменним ре вольєром і до глибокої старості мав тверду руку. Дід з онуком були єдиними чоловіками в домі, жіноча же сторона наповнювала дім перешіптуванням, чутками, небилицями, забобонами, неймовірними історіями. Все це пробуджувало в дитини у відповідь „невгамовну фантазію”. Сам письменник вважає, що третім фактором, який визначив його долю, є атмосфера дома, в якому він провів своє дитинство, побут містечка, де тісно переплелися фантастика та реальність. „Вдень чарівний світ моєї бабусі зачаровував мене, я жив у ньому, він був моїм власним світом, але вночі він мене лякав. Дід, навпаки, означав для мене абсолютну надійність. Тільки з ним минали всі страхи, і я відчував, що стою обома ногами на землі і міцно влаштований у реальному житті.

А ось що дивно: бажаючи бути таким, як дід – мудрим, сміливим і надійним, - не вмів протистояти, щоб не заглянути в казкові мрії бабусі”.

Грамоті майбутній письменник вивчився лише у вісім років, коли вступив до першого класу початкової школи. Першою прочитаною книгою виявився розшарпаний том „Тисячі й однієї ночі”. Проте дива екзотичних казок здалися йому лише продовженням щоденних оповідок. З цього часу читання назавжди стало самим захоплюючим заняттям в житті Гарсіа Маркеса.

Після смерті діда у 1940 році Габріель їде до великого портового міста Баранкільо, вступає до коледжу св. Йосипа ордена єзуїтів. Тут він знайомиться з іспанською класичною літературою і вперше пробує своє перо у шкільному журналі: це були вірші та замітки, підписані псевдонімами.

З 1943 року Маркес продовжує освіту у Національному ліцеї м.Сипакіри, неподалік від столиці Колумбії м. Боготи. Провінційний юнак пережив сильне потрясіння та самотність в чужому похмурому місті. Рятуючись від самотності, він прочитав усю ліцейську бібліотеку.

У 1947 році Маркес на догоду батькам вступає на юридичний факультет університету в Боготі. Та навчається він недовго: спочатку основною перешкодою стане нестача грошей, а потім переважить нездоланний потяг до літератури. Через початок „віоленсії” ( періоду тривалих і кривавих війн у Колумбії) університет було закрито. Перше оповідання Маркеса було опубліковано у 1947 році, столиця стає місцем видання першого друкованого твору письменника.

Через рік письменник повертається у рідні краї, на карибське узбережжя, в старовинну Картахену. Тут він цілковито віддається журналістиці: ця робота зіштовхнула його з реальними життєвими проблемами й одночасно допомогла розвинути і відшліфувати об’єктивний стиль. До 1950 року Маркес став професійним журналістом, До 1954 року працює репортером, веде розділ хроніки. У 1951 році виходить з друку перша повість „Опале листя”, яка не мала успіху, проте саме в ній вперше з’являється містечко Макондо, яке так нагадувало рідну Аракатаку. Разом із світом Макондо приходить і тема самотності, центральна для творчості Маркеса.

З 1954 року він знову у Боготі вже як журналіст. У 1955 році він публікує серію викривальних нарисів під назвою „Оповідання людини, яка опинилася за бортом корабля”. У своїх публікаціях він розказав про кораблі військового флоту Колумбії, які перевозили в трюмах наркотики. Через це змушений був ховатися від колумбійської наркоманії, яка заочно засудила його до смерті. Газета „Ель Еспектадор” призначила Маркеса своїм кореспондентом у Європі. Однак невдовзі це літературне видання, неугодне колумбійському диктаторському режиму, було закрите. Почалися роки самовигнання. Він жив у Франції і в Італії, у Венесуелі і на Кубі, в США і в Мексиці. Співпрацював з багатьма газетами, журналами, телевізійними агентствами і кіностудіями.

У 1961 році Маркес поселяється в Мексиці і стає головним редактором одного з центральних журналів. Про те, що він займався художньою прозою, мало хто знав і пам’ятав. Хоча ще в 1955 році його оповідання „Якось після суботи” отримало національну премію Колумбії, а в 1959 році – вийшла збірка оповідань „Похорони великої Мами”. Втім, улюблена річ Маркеса – повість „Полковникові ніхто не пише”, яку він переписував дев’ять разів (1958), стала, безумовно, його шедевром. Але визнання прийшло згодом. Тому, коли у 1959 році з’являється роман „Недобрий час”, багатьох здивувала майстерність художника. Маркесу присудили престижну літературну премію, а аргентинське видавництво „Судамерикана” уклало угоду на публікацію ще одного роману. Успіх роману „Сто років самотності” ( 1967 ) був приголомшуючим, тираж за три з половиною роки склав більш як пів мільйона екземплярів, що стало справжньою сенсацією для Латинської Америки, а у світі заговорили про нову добу у розвитку роману та реалізму. На сторінках численних літературознавчих робіт замерехтів термін „магічний реалізм”. Саме так визначається оповідна манера, яка притаманна роману Маркеса та творам багатьох латиноамериканських письменників. До Маркеса приходить письменницька слава, за глибиною ідейного задуму роман був поставлений критиками поряд із „Дон Кіхотом” Сервантеса.

У 1967 році письменник переїхав до Барселони, а з 1975 року надовго осів у Мексиці, яка стала для нього другою батьківщиною. Взагалі, після мексиканського періоду біографією Гарсіа Маркеса стає життя його книг, а сам він, переїжджаючи із країни в країну, перетворюється у „громадянина світу”. Але його зв’язок з народною культурою Колумбії з часом лише зміцнюється, й карибський фольклор залишається невичерпним джерелом його творчої фантазії.

У 1972 році з’являється збірка оповідань „ Дивовижна та сумна історія наївної Ерендіри та її жорстокої бабці”. Починаючи із цієї збірки, Маркес приступає до всебічного дослідження проблеми влади, блискуче утілення якої покаже в романі „Осінь патріарха” (1975 р.)

У 1981 році вийшла із друку „Історія однієї смерті, про котру знали завчасно”. У наступному році Маркеса нагороджено Нобелівською премією з літератури за „романи та оповідання, в яких фантастичні та реалістичні елементи поєднані заради створення щедрого уявного світу, в котрому відбито життя й суперечності латиноамериканського континенту”.

У 1989 році лікарі виявили у письменника ракову пухлину в легенях, яка, можливо, була наслідком його пристрасті до паління – за роботою він випалював по три пачки цигарок в день. Після операції у 1992 році хвороба призупинилась. Проте проблеми із здоров’ям залишилися. Маркес переніс ще дві надскладні операції в США та Мексиці та довгий курс лікування після виявлення у нього у 1999 році іншої форми раку – лімфоми.

У 2002 році було видано друком першу книгу із запланованої автором біографічної трилогії – „ Жити, щоб розповісти про життя”, яка в іспаномовному світі стала бестселером. Книгу написано в художній манері „магічного реалізму”.

Восени 2010 року виходить збірка виступів Маркеса за період 1944-2007 рр., які раніше не друкувалися , - „Я тут не для того, щоб говорити промови”.