Альфонс доде

– Глянь, Джеку!..

– Глянь, мамочко!..

Ніби двоє дітлахів. У каретному віконці одночасно з'являлися біляві хлопчикові кучері й материне обличчя під густою вуаллю...

Розпачливий зойк пані де Барансі раптом відірвав дитину від цих світлих спогадів.

– Боже мій! Боже мій! Чим я завинила? – побивалася вона, заламуючи руки. – Чим я завинила, чому я така нещаслива?..

Питання це, природно, залишилося без відповіді, бо хлопчик знав іще менше, ніж вона, у чому її провина. Не знаходячи, що сказати матері, як її втішити, він несміливо взяв її руку і притиснув до своїх дитячих уст, притиснув палко, мов закоханий.

Жінка здригнулася і глянула на сина незрячими очима.

– Ох, жорстоке, жорстоке ти дитя! Скільки болю ти завдав мені відтоді, як з'явився на світ!

Джек зблід.

– Я? Я завдав тобі болю?

Він любив лише одну істоту на землі – свою маму. Вважав її вродливою, доброю, незрівнянною. І от ненароком, сам того не відаючи, завдав їй болю.

На саму цю думку бідного хлопчика також опанував розпач, але розпач німий, безмовний, ніби після бурхливого вибуху горя, свідком якого він щойно став, йому було соромно виявляти свій власний біль. Він увесь тремтів, груди здригалися від затамованого ридання, подих перехопили нервові спазми.

Мати злякалася і пригорнула його до грудей.

– Ні, ні, я пожартувала... Ох, яке ж ти ще маля!.. То ми оце такі вразливі? Ви тільки гляньте на цього цибатого пестунчика, якого треба колисати, ніби немовля!.. Ні, мій синочку, ти ніколи не завдавав мені горя. Це я, дурна, вплутую тебе у хтозна-що... Годі, не плач... Поглянь, я ж не плачу...

І ця химерна жінка, забувши про свою біду, щиро сміялася, щоб розвеселити сина. То була щаслива риса цієї поверхової й мінливої натури – нічого не тримати довго на душі. І дивна річ, щойно пролиті сльози надали ще більшої свіжості, дівочої чистоти її обличчю – так злива, падаючи на горлицю, тільки освіжає і надає ще більшого блиску її оперенню, не промочуючи його.

– Та де ж це ми? – вигукнула раптом мати, опускаючи запітніле скло. – Уже Мадлен... Як швидко ми приїхали.. Стривай, а що як ми заглянемо до... як його?.. Ти знаєш, до того чудового кондитера... Усміхнись, утри очі, дурнику... Я почастую тебе меренгою.

Вони вийшли біля іспанської кондитерської, наймоднішої в Парижі на той час.

Там була ціла юрма людей. Тканини, хутра торкалися, тіснили одні одних, ніби і їм кортіло поласувати здобою; в дзеркалах із золоченими й кремового кольору різьбленими рамами серед веселих відблисків молочно-білих блюдець, кришталевих келихів, різноманітних тістечок і солодощів мерехтіли жіночі обличчя з піднятими до очей вуалями.

Всі поглядали на пані де Барансі та її сина. Вона була в захваті. Цей маленький успіх після недавнього приниження й сліз додав їй апетиту, і вона жадібно накинулась на меренги та нугу, які запивала наперстками іспанського вина. Джек також їв, але далеко стриманіше, – на його сердечко ще тиснув важкий тягар дитячого страждання, потамованих зітхань, невиплаканих сліз.

Коли вони знов опинилися надворі, стояла хоч і холодна, але така гарна погода, а з базару біля площі Мадлен долинали такі ніжні пахощі фіалок, що Іда вирішила йти додому пішки і відіслала свою карету. Тримаючи за руку Джека, вона йшла легкою, але неквапливою ходою жінки, яка звикла, щоб нею милувалися. Прогулянка на свіжому повітрі, вітрини магазинів, у яких уже загоралося світло, остаточно повернули їй добрий гумор.

Несподівано перед однією з найяскравіших вітрин вона згадала, що запрошена на бал-маскарад після вечері у кабаре.

– О господи!.. Зовсім забула!.. От бачиш, синочку, у мене все вилетіло з голови... Швидше, швидше!

Їй потрібні були квіти, цілий букет, і кілька дрібничок, які вона забула купити. І хлопчик, чиє життя було завжди заповнене подібною метушнею, який майже так само, як мати, відчував чари таких розваг, підстрибом біг за нею, схвильований уявою про той бал, на якому сам не міг побувати. Він завжди радів, споглядаючи материн туалет, материну красу, захоплену увагу, яку вона привертала до себе.

– Чудово... Чудово!.. Надішліть усе це до мене на бульвар Османа.

Пані де Барансі кидала продавцеві візитну картку й виходила, жваво розмовляючи з Джеком про покупки. Потім вона напускала на себе поважний вигляд:

– Головне, не забудь, що я тобі казала: не проговорися «любому дядечку», що я їздила на бал... Це таємниця... Хай йому біс! Уже п'ята година... Ох, дістанеться ж мені під Констан!..

Вона не помилилася.

Її покоївка і «права рука», висока дебела особа років сорока, мужоподібна і некрасива, кинулась до Іди, ледве ті зайшла в дім.

– Костюм уже принесли... Та чи ж можна так запізнюватись... Пані не встигне... Як одягти її за такий коротким час?

– Не сварися, моя дорога Констан... Якби ти знала, що зі мною було... Ось, подивися!

І вона вказала на Джека.

Покоївка, здавалось, обурилася.

– Як, панич тут? Ви повернулися?.. Це дуже погано, паничу. Після всього, що ви обіцяли... Доведеться відправиш вас у ту школу під конвоєм жандармів. Ось тобі й на! Ваша мама занадто добра.

– Та ні, він не винен. Це їхні священики не захотіли... Уявляєш? Завдати мені такої образи, мені... Мені!..

Тут у неї знов полилися сльози, і вона, звертаючись до Бога, знову заголосила, за що він її так карає. Додайте до нього з'їдені меренги, іспанське вино й задуху у кімнаті, їй стало млосно.

Довелося покласти сердешну в ліжко і відкоркувати флакони з нюхальною сіллю, щоб привести її до тями. Констан, клопочучись коло неї з виглядом жінки, яка знає, чого варта така млість, спокійно ходила туди-сюди по кімнаті, відчиняла й зачиняла шафи і всім своїм виглядом ніби промовляла: «Минеться!»

А тим часом бубоніла:

– І придумали отаке – везти хлопця до отців-єзуїтів... Ніби він для нього, отой пансіон, у його становищі... Порадилися б зі мною, то такого, звісно, не сталося б... Я б уже постаралася, знайшла б для нього пансіон, який йому треба!

Наляканий Джек, побачивши матір у такому стані, підійшов до ліжка і, стривожено дивлячись на неї, подумки благав її простити його за те, що завдав їй болю.

– Ану геть звідси, паниченьку! Вашій матері уже краще... Час уже її одягати.

– Як! Ти, Констан, хочеш, щоб я їхала на бал? Мені не до розваг...

– Пхе! Годі, пані, знаю я вас... За п'ять хвилин і згадки не зостанеться... Гляньте-но краще на оцей костюм, на рожеві шовкові панчохи, на оцей ваш ковпачок із дзвіночками...

Іда взяла Витівку – маскарадний костюм – і розгорнула його. Задзвеніли дзвіночки, заяскріли блискітки – і вона не витримала.

Поки Констан одягала та чепурила матір, Джек пішов до темного будуара.

У кокетливо вбраній, обставленій меблями з м'якою оббивкою кімнаті стояв морок, і лише від сусіднього ліхтаря, що горів на бульварі, падало тьмяне світло. Засмучено притулившись лобиком до віконного скла, хлопчик думав про минулий неспокійний день і потроху, сам не усвідомлюючи чому, відчув себе тією «бідною дитиною», про яку з таким співчуттям говорив священик.

Як дивно чути на свою адресу співчутливі слова, коли почуваєш себе щасливим! Отже, бувають нещастя такі приховані, що про них і не здогадуються ні їхні винуватці, ні їхні жертви?

Відчинилися двері. Мати вже закінчила свій туалет.

– Зайдіть, паничу!.. Подивіться, яка краса!..

О, яка ж чарівна була та Витівка, – рожева й срібляста, вся з атласу! Як приємно шурхотіли і переливалися блискітки з кожним рухом!

Хлопчик дивився, захоплювався, а мати – напудрена, легка, невагома, з брязкальцем у руці, усміхалася йому, усміхалася власному відображенню у великому дзеркалі на ніжках, анітрохи не турбуючись, чим вона завинила перед Богом і чому вона така безталанна. Потім Констан огорнула її плечі теплою накидкою і привела до карети; Джек сперся на поруччя і дивився, як два рожеві гаптовані сріблом черевички, жваві і рухливі, ніби вони уже кружляють у танку, спускаються по застелених килимом сходах, несучи його маму далеко-далеко, на бал, куди з дітьми не ходять. Коли затих останній звук дзвіночків, він повернувся з порожнечею в серці до кімнати, вперше в житті пригнічений, стривожений самотиною, хоча лишався сам майже щовечора.

Коли пані де Барансі вечеряла не вдома, Джека доглядала мадемуазель Констан.

– Повечеряйте удвох, – казала мати.

Стіл накривали на дві особи, але в такі дні їдальня здавалася хлопчику надто великою й незатишною. Констан, якій було мало втіхи від вечері наодинці з малюком, переносила їхні прибори в підвал на кухню, і вони вечеряли н компанії всіх інших служників.

Отам було роздолля!

Стіл у масних плямах вгинався від їжі й питва, в загальному гармидері лунали вигуки й регіт співтрапезників.

Звісно, хазяйчина «права рука» головувала і, щоб розвеселити добірне товариство, не соромилася розмальовувати походеньки господині, проте висловлювалася недомовками, аби не налякати хлопчика.

Того вечора в підвалі гучно обговорювали хазяйчину невдачу у Вожірарі. Візник Огюстен заявив, що воно й краще, бо ті людці зробили б з хлопця «єзуїта, святенника».

Мадемуазель Констан обурилася: вона «не дуже набожна», ніде правди діти, але не хоче, щоб хтось ганив віру й церкву. Тут суперечка перейшла на інше, на превеликий жаль Джека, який нашорошив вушка, все ще сподіваючись зрозуміти, чому такий добрий на вигляд священик не захотів прийняти його.

Тепер мова пішла не про Джека та його матір, а про віру. Віра підпилого візника Огюстена була досить дивиною. Його Богом, виявляється, було Сонце... І ніякого іншого він не знає...

– Я, як слони, я поклоняюся Сонцю!.. – повторював він з упертістю п'яного.

Під кінець його запитали, де він бачив, щоб слони поклонялися Сонцю.

Я колись бачив це на фотокартці! – відповів він з величчю бовдура.

За це Констан назнала його блюзніром і безбожником, а куховарка, вгодована пікардійка, з селянським лукавством повторювала на обидва боки:

– Послухайте, не беріть гріха на душу. Про віру не балакають.

А Джек?.. Що ж він робив у цей час?

Сидячи у кінці столу, розімлілий від розпеченої плити і нескінченної суперечки цих неотесаних горлопанів, він дрімав, опустивши голову на руку, і його біляві кучері розсипались на рукаві велюрового костюмчика. В напівдрімоті, перш ніж заснути важким і стомливим сном, він чув шушукання трьох служників... Тепер йому здавалося, що розмовляють про нього, але голоси були далекі-далекі і звучали, ніби в тумані.

– А від кого воно в неї, оце янголятко? – запитав куховарчин голос.

– Кат її знає, – відповіла Констан. – Певно тільки одне: йому не можна далі тут лишатись, і вона доручила мені підшукати для нього якийсь пансіон.

Гикнувши, візник промимрив:

– Заждіть-но, заждіть. Я знаю один лепський пансіон... він вам якраз під... дійде. Називається він колеж... ні, не колеж... гі... гімназія Моронваля. Та то все'дно, що колеж. Коли я служив у Саїдів, у моїх єгиптян, то возив туди хазяїнового сина, і власник закладу, чорнопикий такий, завжди тикав мені рекламні листки. У мене ніби ще зостався один...

Візник покопався у гамані і серед пожовклих папірців, які він виклав на стіл, знайшов найзамацаніший.

– Ось, – гордо заявив він.

Потім розгорнув папірець і став читати, чи то пак, бекати по складах:

– Гі... гі-мна-зія Мо-ро-н-ва-ля... в... в...

– Дай мені, – сказала Констан і, взявши в нього з рук папірця, одним духом прочитала:

– «Гімназія Моронваля, проспект Монтеня, 25. У найкрасивішому кварталі Парижа. Сімейний заклад. Великий сад. Кількість учнів обмежена. Уроки французької вимови за методом Моронваль-Декостер. Виправлення різних вад у вимові шляхом правильної постановки органів мовлення...»

Покоївка перевела дух і сказала:

– Здається, це нам підходить.

– Атож, – підтакнула пікардійка, витріщивши очі.

– «...органів мовлення. Виразне читання, правила вимови і дихання...»

Читання рекламного листка тривало далі, але Джек заснув і вже нічого не чув.

Йому снився сон.

Так, поки його хистке майбутнє вирішувалося за цим неохайним кухонним столом, поки його мати в рожевому костюмі Витівка, забувши про все на світі, безтурботно розважалася казна-де, йому снився поважний священик, який проникливо й лагідно промовляй: «Бідна дитина!..»

II

Гімназія Моронваля

І справді, не можна було заперечувати, що проспект Монтеня розташований в одному з найкрасивіших кварталів Парижа, в центрі Єлисейських Полів, і жити тут було дуже приємно, бо з одного кінця проспекту виднілася набережна Сени, а з другого – кругла площа і водомети посеред клумб із квітами. І все ж таки він здається якимсь недоладним, різношерстим, ніби прокладеним нашвидкуруч і ще не завершеним.

До великих приватних будинків, що прикрасили свої заокруглені наріжні кути вікнами з дзеркальними шибками без олов'яної амальгами, вікнами, крізь які видніються світлі шовкові завіси, золочені статуетки і неоковирні жардиньєрки, туляться помешкання робітників, халупи, де стукотять молотки стельмахів і ковалів, – залишки передмістя, яке й досі вечорами оживляють скрипки Мабіля звичними звуками багатого заміського шинку.

За тих часів на проспект Монтеня виходили, та й тепер, мабуть, виходять кілька брудних завулків – давня згадка про колишню Алею вдів, – жалюгідний вигляд яких поряд з навколишньою розкішшю різко впадав у вічі.

Один із тих завулків починався біля будинку номер 25 по проспекту Монтеня і називався проїздом Дванадцяти будинків.

Золочені літери па фронтоні стрілчастої решітки, яка закривала проїзд, помпезно оголошували, що учбовий заклад Моронваля міститься саме тут. Та ледве минувши решітку, ваші ноги потрапляли в чорну смердючу багнюку її сміття пустирища, що лишаються після розвалених або щойно зведених будівель. Посеред завулка – стічний рівчак; над ним – ліхтар; обабіч – підсліпуваті будинки з мебльованими кімнатками та халупи, залатані старими дошками. Все це переносило вас на півсторіччя назад і в протилежний кінець Парижа, до застави Лашанель або Менілмонтану.

Біля цих дерев'яних будиночків з критими галереями, балконами та зовнішніми сходами, що виходили просто на вуличку, сушилась білизна, стояли клітки з кролями, кублились приручені сороки, облізлі коти і обшарпані діти.

Дивно, що на такій тісній місцині кишіло стільки людей: візників-англійців, ненайнятих служників – безліч старих ліврей, лахів, червоних жилетів і картатих картузів. До того ж щовечора, коли сутеніло, сюди поверталися після денної праці орендаторки стільців, запряжені козами возики, комедіанти-лялькарі, продавці вафельних трубочок і рідкісних собак, жебраки, ліліпути з цирку «Іподром» з малесенькими поні і фанерними афішами. Уявіть собі все це – і ви матимете належне уявлення про цей дивний завулок, який скидався на захаращені й похмурі лаштунки за чудовою декорацією – Єлисейськими Полями. Навколо нього котили карети, здіймалися зеленолисті дерева, розлягалася розкіш нових проспектів, а він був як злиденний гомінливий слід навколишнього багатства й краси. Гімназія Моронваля не порушувала живописності того завулка.

Кілька разів на день цибатий худющий мулат із довгими рівними пейсами, що спадали йому на плечі, у квакерському капелюсі з широкими крисами, зсунутому на потилицю так, що він нагадував німб, заклопотано чимчикував у супроводі шести дітлахів різного віку й різних відтінків шкіри – від мідно-червоної до чорної, як смола, – одягнених у виношену гімназійну форму, недоглянутих, виснажених, млявих; ця група скидалася на загін повстанців з колоніальної армії.

То директор гімназії Моронваль виводив на прогулянку «дітей півдня», як він їх називав; снування по завулку учнів цього кольорового пансіону, де навчалися хтозна-чого, дивна зовнішність його вчителів доповнювали незвичайний вигляд проїзду Дванадцяти будинків. Якби пані де Барансі сама привезла сина в гімназію, вигляд цього Двору чудес, яким треба було пройти, щоб опинитися в названому закладі, безумовно, перелякав би її, і вона ніколи не погодилася б залишити своє любе дитятко у такій клоаці. Але візит до отців-єзуїтів був таким невдалим, а влаштований їй прийом – таким далеким від того, на який вона сподівалася, що бідна жінка, в душі несмілива й дуже вразлива, боячись нового приниження, доручила своїй покоївці мадемуазель Констан відвезти Джека до пансіону, нещодавно вибраного служниками.

Якось похмурого, холодного ранку запорошена снігом Ідина карета зупинилася на проспекті Монтеня біля позолоченої вивіски гімназії Моронваля.

Безлюдний завулок, ліхтар, що скрипів на мотузці, дощані стіни халуп, вікна з проолієним папером замість шибок – все мало такий затхлий, понурий, гнітючий вигляд, ніби тут нещодавно прокотилася повінь або поруч був канал, набережної якого ще не споруджено.

Відважна домоуправителька сміливо пішла завулком, тримаючи в одній руці хлопчикову ручку, а в другій – парасольку.

Біля дванадцятого будинку вони зупинилися. Будинок стояв аж у кінці завулка, який саме тут найбільше звужується, щоб протиснутися між двома високими стінами на вулицю Марбеф. Кілька почорнілих гілочок тремтіло від холоду над вицвілими ворітьми.

Відносна чистота свідчила про сусідство аристократичного навчального закладу: скойки устриць, черепки, іржаві й продавлені бляшанки з-під сардин були старанно відгорнуті вбік від зеленої брами – масивної, міцної, грізної, ніби вона вела до в'язниці або монастиря.

Глибоку тишу, в якій будинки й сад гімназії здавалися з вулиці ще більшими, раптом розітнуло лунке дзеленчання дзвінка, за який різко смикнула мадемуазель Констан.

Від того дзеленчання у Джека похололо в грудях, а горобці, які сиділи на одному дереві, – з настанням зими зернятко – рідкість, і птахи інстинктивно тягнуться до гурту, – перелякано злетіли і всілися на схил даху сусіднього будинку.

Проте ніхто не квапився їм відчинити, хоч за важкими стулками брами почулося перешіптування, а в заґратованому віконці, прорізаному в їхній товщі, здивовано витріщилася чорна усміхнена і товстогуба пика.

– Тут гімназія Моронваля?.. – гукнула велична покоївка пані де Барансі.

Кучерява голова поступилася місцем чи то маньчжурському, чи то татарському вилицюватому обличчю з вузенькими щілинками очей і вузьким загостреним догори черепом. Потім виглянув зацікавлений, усміхнений метис кольору кави з молоком, але брама залишалася зачинена, і мадемуазель Констан почала втрачати терпіння, коли здалеку хтось пронизливо крикнув:

– Чого ж ви не одчиняєте, прокляті мавпи?!

Перешіптування враз погучнішало – невиразне, збуджене. Квапливо заскреготів ключ в іржавому замку, почулася лайка, удари, штовханина; нарешті двері в брамі відчинилися і Джек побачив спини гімназистів, що сипонули врозтіч, як сполохані горобці, що кілька хвилин тому пурхнули на дах.

Біля входу залишився тільки довготелесий худий мулат. Біла хустка на шолудивій шиї ще дужче відтіняла його землистий темний писок.

Пан Моронваль чемно запросив Констан зайти, підставив їй лікоть, і вони пішли досить великим садом, вибоїсті доріжки і пошкоджені бордюри якого здавалися ще жалюгіднішими в зимовий похмурий день.

Кілька будинків чудернацької форми стояли окремо один від одного серед мертвих галяв. Гімназія, судячи з усього, містилася в приміщенні, де колись фотографували коней, – тепер його пан Моронваль переобладнав під свій навчальний заклад. Була ще там простора засклена ротонда з долівкою, посипаною піском, у якій юрмилися вихованці під час перерв. Численні паперові смужки перетинали в різних напрямках побиті і потріскані шибки у її розміщених, як в оранжереї, вікнах.

На одній з алей їм зустрілось негреня в червоному жилеті, озброєне великою мітлою і відром для вугілля. Воно лякливо й шанобливо поступилося дорогою, пропускаючи Моронваля, а той мимохідь кинув:

– Вогонь у вітальні!

Почувши ці слова, негреня так налякалося і здивувалося, ніби раптом довідалося, що у вітальні пожежа, хоч йому лише веліли негайно затопити там.

Це розпорядження не було зайвим.

Найбільший холод панував якраз у цій приймальні, де поблякла, хоч і вощена, кахляна підлога скидалася на слизьке, закуте в кригу озеро. Навіть меблі і ті немов намагалися сховатися від крижаного холоду, так-сяк загорнувшись у старі, не на них шиті чохли, – так хворі у лікарнях загортаються у видані їм халати.

Але мадемуазель Констан не помічала ні недоладності цієї будівлі, ні облуплених стін, ні голизни великої приймальні, схожої на частково засклений коридор, де після закладу для фотографування коней лишився надмір холодного світла, без якого можна було б чудово обійтись.

Покоївка занадто тішилася роллю дами, напускаючи на себе поважний вигляд.

Вона вся сяяла, і їй здавалося, що дітям там мало бути чудово, – стільки свіжого повітря, чисто, як на селі!

– Справді, чисто, як на селі...– підтакнув Моронваль, похитуючись з боку на бік.

Вони усілися, й тут виникло хвилинне замішання, як це буває в бідних помешканнях, де відвідувачі збурюють вихор незримих сил.

Негреня розпалювало вогонь. Пан Моронваль шукав лавку під ноги шляхетній незнайомці. Нарешті пані Моронваль, вроджена Декостер, яку вже попередили, увійшла до зали і манірно вклонилася. Ця довговида дрібненька жіночка з невиразним блідим обличчям – тільки лоб та підборіддя! – була, напевне, трохи кривобока. Вона весь час трималася до вас обличчям і вся випростувалася, щоб не втратити жодного дюйма зросту і приховати щось лише їй відоме у себе за плечима. А втім, вона була дуже люб'язна, привітна і гідна особа.

Пані Моронваль підкликала хлопчика, погладила його довге волосся і відзначила, що в нього чудові очі.

– Материні очі... – зухвало додав Моронваль, дивлячись на мадемуазель Констан.

Покоївка не квапилася розчарувати його, але обурений Джек вигукнув із сльозами в голосі:

– Це не мама, це моя няня!..

Почувши це, пані Моронваль, уроджена Декостер, трохи засоромившись допущеної фамільярності, що могло завдати шкоди інтересам закладу, прибрала неприступного вигляду. На щастя, її чоловік подвоїв увагу до Констан, збагнувши, що служниця, якій доручено самій відвести хазяйського хлопчика до пансіонату, повинна мати неабиякий вплив у домі.

І справді, Констан йому це довела. Вона розмовляла гучно, безапеляційним тоном і не приховувала, що вибір пансіонату було довірено не кому іншому, як їй, а згадуючи свою пані, щоразу вимовляла її ім'я так поблажливо й співчутливо, що Джек був просто в розпачі.

Зайшла розмова і про плату за пансіон, – три тисячі франків річно, не рахуючи білизни й одягу. Визначивши ціну, Моронваль став забалакувати зуби повій клієнтці.

Три тисячі франків!.. Це може здатися значною сумою. Так, так, він перший ладен з цим погодитись... Але гімназія Моронваля не те, що інші заклади. Її не без причин назвали гімназією, тобто місцем, де вільно розвиваються і тіло, й дух. Тут вихованців навчають розуму і водночас привчають до паризького життя.

Вони відвідують зі своїм керівником театри, світські салони. Бувають на публічних засіданнях, де слухають гострі дискусії літературознавців і письменників. Тут виховують не засушених педантів, закутих у лати грецької мови й латини, а докладають усіх зусиль, аби розвинути в дітей найкращі почуття людяності, оточити їх родинним теплом, бо більшість з них, як іноземці, давно позбавлені його. Попри все це в гімназії не нехтують освітою, скоріше навпаки: найвидатніші люди – вчені, митці, не вагаючись підтримали його філантропічний захід і виступають у гімназії в ролі учителів: викладачів історії, природничих наук, музики, літератури, а їхні лекції чергуються з уроками французької вимови за новою бездоганною методою, яку розробила пані Моронваль-Декостер. Більше того, у пансіоні щотижня відбуваються відкриті сеанси виразного читання, на них запрошують учнівських батьків чи опікунів, і ті на власні очі можуть бачити всі переваги навчально-виховної системи Моронваля.