Бенно фелькнер



бет15/15
Дата25.02.2016
өлшемі2.81 Mb.
#21888
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

РОЗДІЛ 16

Долина жила своїм звичайним життям. Привезли вибухівку, і не минало кількох годин, щоб хто-небудь не висадив скелі. Проте шукачі бу­ли розчаровані — мало кому окупилася та ви­бухівка. Багато людей повернулися до виснаж­ливої праці з ситом і ночовками. Все-таки певний заробіток.

Гол Слейтер твердою рукою порядкував у долині. Коли траплялося якесь зловживання, він негайно давав лад, не одного лякаючи своєю запальною вдачею. Але більшість людей були задоволені ним і вважали, що саме та­кого чоловіка треба в долині. Першого тижня, відколи він став шерифом, в одному маленькому шинку зчинилася стрі­лянина. І знову через горілку. Двох чоловік застрелено й одного заколото ножем. Годі було знайти винного, кожен мав гріх за душею. Навіть господар був уже п’яний і встряв у бійку. Гол Слейтер швидко вчинив суд: відібрав у госпо­даря концесію.

Той запротестував, почав вимагати, щоб справу розглянув суддя. Він добре знав, що розгляд тривав би кілька місяців. Гол Слейтер навіть не відповів йому. Коли другого дня господар знову почав свій торг, Гол Слейтер з Гаєм Джілбертом і Ларрі приїхали туди, вигнали його разом з кількома гістьми надвір, а намет підпалили. Позбігалися люди. Гол Слейтер незворушно стояв спиною до вогню й чекав, поки все догоріло. Тоді мовчки поїхав геть разом із своїми по­мічниками. Тепер хай собі господар звертається до судді у Вест-Філд. Він, Слейтер, подбає, щоб розгляд справи за­тягнувся аж до зими, а тоді й так у долині ніхто не ли­шиться.

Якось трапилася сварка серед тих, що висаджували скелі. Двоє молодиків хотіли обдурити старого, немічного шукача і вдалися навіть до кулаків. Сусіди гукнули шерифа. Приїхав Гай Джілберт. Одного напасника він просто збив з ніг конем, а другого звалив, тріснувши рукояттю револьве­ра. Докові була робота.

Настрій у долині був кепський: одні ходили пригноблені, інші роздратовані. Проте загалом панував спокій. Багато людей уже покинули долину назавжди, серед них і ковбой Джім із Пастором. Гол Слейтер з нетерпінням чекав на ір­ландця і на загін, який він викликав собі на допомогу, щоб прогнати з долини Білову ватагу.

А Біл Лік безперервно пив. Він вештався по всіх шинках, проте найбільше сидів у Доротеї. Він ніколи не впивався до безтями, хоч завжди був десь біля тієї межі. Ніколи він також не шукав сварки, був навіть ввічливий з усіма, чим не раз смішив людей. Та ніхто йому цього не показував, бо саме в такому стані в ньому відчувалась якась незрозу­міла небезпека. Впившись, Біл наче витав десь між сном і дійсністю. Він заприятелював із Доком і майже щодня з ним обідав.

Того дня знову випала гарна година, але темна синява неба свідчила вже про осінь. Люди, що знали цей край і ці гори, чекали тільки, поки повернеться вітер, що вже майже тиждень дув із півдня. Тоді ставатиме чимраз холодні­ше, і незчуєшся, як настане зима. Вони запевняли, що гарна година протримається щонайбільше шість-вісім тижнів.

Гол Слейтер зайшов до Доротеї попоїсти. Там було неба­гато гостей; Біл Лік сидів коло столу і, як завжди, пив го­рілку з кількома шукачами та візниками. Слейтер озирнувся по залі і спитав Дока:

— Як там Бренкер?

— Спить. Я задоволений.

— Коли вже можна буде його забрати?

— Мабуть, на тому тижні, Голе.

Вони домовились перенести Бренкера в табір корктаунців, де його мала доглядати матуся Фінні. Гол Слейтер добре все обміркував: Доротеїн салон був ніби гніздо, куди зліта­лися всі трутні.

— Пообідай з нами, га? — сказав йому Док і глянув у той бік, де сидів Біл. — Можна було б багато чого…

— Ні, — перебив Слейтер і невдоволено похитав голо­вою. — Він злочинець, та й годі, і в розмові я напевне з ним зчеплюся. Добре, що вже ти з ним обідаєш. Якщо в нього взагалі можна щось вивідати, то краще за тебе ніхто цього не зробить. Мені аж цікаво, що буде, як він нарешті витве­резиться.

Гол Слейтер пішов з Доротеєю обідати, кинувши Докові:

— Потім поговоримо, добре?

Док кивнув головою.

Після обіду вони посідали в Доковій кімнаті, де спав Бренкер.

— Шукачі знову почали спродуватися, — мовив Док. А що Гол не відповідав, тільки замислено дивився кудись перед собою, Док почав виповідати свої думки: — І нічого не вдієш, усе робиться законно. Скажу ще більше, Голе. Тільки машинами можна підняти це золото, і ви щось проґавили. Адже шукачі теж могли об’єднатися в спілку і разом…

Слейтер підвів голову.

— Спробуй їх переконати. Це щось цілком нове, а люди завжди бояться нового. Кожен гребе тільки до себе й не бачить, що разом з іншими він може добути багато більше, та й легше йому буде. Адже найважчу роботу виконають машини. Я б сам до такого не додумався, але оце недавно ввечері хтось із наших завів про це мову. Аби ти почув, як його висміяли! І хоч би один погодився з ним. Яких тільки труднощів вони не напророкували! Кожен кричав: “Я хочу бути сам собі пан!” Я потім довго міркував про це і вирі­шив, що наші люди дурні. Так, дурні, бо якраз гуртом вони стали б володарями долини.

Док кивнув головою:

— А тепер усе золото попаде кільком зайдам. І нічого не зробиш. Вони вже загарбали половину долини.

— Мені вже байдуже, Доку, — Слейтер випростався. — Ми до зими поїдемо, а там хай хоч і потоп. — Він стомлено махнув рукою. — Мене цікавлять злочини, які вони чинять, щоб прибрати до рук займанки. Не будемо вже казати про ті славнозвісні купчі — візьмемо хоча б Жабу. Він ні вдень ні вночі не йде мені з думки. На Бренкерів протест теж нема ніякої відповіді. І це ще не все, то був тільки поча­ток. Наскільки мені відомо, після Жаби десь добрий деся­ток шукачів зникло безслідно. І все ті, що з ними Боєр уклав купчу. Хто доведе, що підписи правдиві? Певна річ, дехто міг виїхати вночі або в туман, але все ж не всі, га, Доку? Принаймні не Жаба! І цього тижня знову двоє. Я звелів робити купчі при мені, але вони не дотримують­ся наказу. Сприйняли його як посягання на їхню особисту волю, а це в них усіх дуже вразливе місце. Ронні прислав мені останнім часом лише кілька копій з купчих, мовляв, до відома. Глум, та й годі, Доку! Ну, що ти скажеш?

Гол Слейтер стиснув кулаки і втупив очі перед себе. Тут, у цій кімнатці, сидів інший Слейтер. Не той дужий і рішучий, якого боялися вороги. Цього Слейтера мучили й гризли тяжкі сумніви, і він не міг дати їм ради.

Док мовчав. Що він міг сказати? Нарешті спитав:

— А що ти робиш, щоб їм перешкодити, Голе?

— Що ж я можу зробити, — здвигнув плечима Гол. — Я зібрав дванадцятеро чоловік, більше нема кого. Вони що­ночі на зміну обходять пішки долину. Ми з Гаєм не годні скрізь устигнути. І оце все — мало, як бачиш.

Так вони й розійшлися, ні до чого не добалакавшись. У канцелярії на Гола чекав якийсь старий шукач.

— Ти знаєш мене, Слейтере? — спитав він.

— Тільки з вигляду.

— Я Вертем. Уже скоро сорок років, як я копаю золо­то, Голе. А оце хочу з тобою поговорити.

— Заходь, Вертеме, і розказуй, що тобі треба.

Він пропустив старого вперед. Той сів на стільчик і ки­нув зношеного капелюха додолу. Тоді почав оповідати:

— Послухай, Голе. Я ж казав тобі, що шукаю золота скоро сорок років і аж тепер нарешті знайшов щось путнє. Я вдячний Семові, всі шукачі мають йому дякувати. Я бачу, що тут робиться, але не можу вам допомагати, бо вже надто старий. Того я й тримаюся осторонь, тільки того. А тепер до діла. Я трохи насіяв, трохи намив та й ще дещо добуду. Саме на тому клапті, що я оце взявся до нього, є добрий пісок. А в мене на Сході є діти й онуки, вони будуть раді, як я на зиму до них вернуся. Та нащо ж я буду тепер спродуватися, сто чортів його матері! За якихось кілька ти­сяч доларів, коли я можу там добути ще кільканадцять? Я взагалі не хочу продавати займанки, Голе! А та сльота життя мені не дає, дня не мине, щоб він не прийшов і не забивав мені баки! Мовляв, іди до Боєрового шинку й під­пиши купчу. Правда, він пропонує мені щоразу більше, але я не хочу продавати, не хочу, та й годі! Хай він дасть мені спокій, Голе, тому я й прийшов. Ну?

Слейтер мовчки вислухав його і спитав:

— Хто приходить?

— Ронні, а хто ж?

— Він не має права тебе силувати, Вертеме. Прожени його з своєї займанки.

— Господи боже, я? Я ж прийшов, щоб ти мені допоміг.

Гол задумався. Вертем уже вирішив, що шериф хоче спекатись його — хай він сам якось викручується. Та Слей­тер міркував, чи не можна часом на підставі цієї розповіді взятися до Ронні. Мабуть, ні. Він підвівся і сказав:

— Я зараз викличу Ронні й забороню йому чіплятися до тебе.

Він покликав негра, Бренкерового служника, і послав по Ронні.

Незабаром той з’явився, приязно всміхаючись. Він при­вітався з шерифом, подав руку Вертемові. Старий відповів на привітання знехотя, але Ронні, здавалось, того не помі­тив.

— Ви хочете придбати Вертемову займанку, Ронні?

— Так, хочемо, — Ронні присунув стільчика й сів.

— Ви все чіпляєтесь до Вертема і…

— Шерифе, оце того ви мене викликали? Але ж це зви­чайні дозволені методи. Ми знову й знову ставимо свої про­позиції! І одного дня Вертем продасть займанку.

— Ні, — сердито сказав старий. — Ніколи не продам.

Ронні обернувсь до нього й весело засміявся.

— Ми таке знаємо, Вертеме, вранці шукачі десять разів кажуть “ні”, а ввечері самі прибігають підписувати купчу. Але, як хочете, то хай буде по-вашому — ми почекаємо, доки ви самі прийдете. Одначе поміркуйте, бо ціна впаде, а мене ви більше ніколи не побачите на своїй займанці. Ну, та не гнівайтесь на мене. Займанку ви колись таки про­дасте.

Він підвівся й знову подав Вертемові руку. Той полегше­но відітхнув — як добре, що обійшлося без сварки.

— Все, шерифе?

— Все.

Ронні вклонився і вийшов. Вертем також попрощався з шерифом. Ронні йшов дуже повільно, і за дверима Вертем його догнав.



— Господи, невже треба було через таку дурницю бігти до шерифа, Вертеме! — сказав Ронні. — А мені тепер непри­ємності. Я просто впертий у торгових справах. Ви ж, ду­маю, не образились на мене? Я нізащо в світі не хотів би наживати ворогів.

— Та ні, я задоволений, — відповів Вертем.

— Дякувати богу. То, може, зап’ємо наше замирення, як то ведеться між чоловіками? Одну чарочку, га? Не від­мовте мені, Вертеме. Ходімо!

Старий не хотів ображати Ронні і зайшов із ним до Боєрового закладу.

Минув день, і Гол Слейтер забув про Вертема. Він ні­кому не розказував про той випадок, бо не надавав йому ніякої ваги. Ввечері він був у таборі корктаунців, коли ті вирушали в перший обхід: четверо чоловік по двоє, на такій відстані, щоб одна пара могла чути другу. Невдовзі по то­му Гол вернувся до канцелярії.

Гай Джілберт об’їздив долину сам і намагався завжди бути в іншому кінці, не в тому, де були вони. їхав він не ховаючись, а ті четверо робили обхід тайкома.

Опівночі вони вернулися. Відтепер до ранку мала патру­лювати друга зміна: Лі Байт, негр Том, Ед Фінні і Джо Слейтер. Том ішов з Едом.

Ніч була темна, майже щовечора небо засновували хмари. Та навіть як світив місяць, то він не довго заглядав у цю долину — швидко ховався за горами.

Спливло дві години. Лі Байт і Джо Слейтер повільно йшли вздовж північного краю долини, в тому напрямку, де вона кінчалася урвищем. Ходи їхньої не чути було в м’яко­му піску, навколо панували тиша і спокій. Десь кроків за тридцять від них здіймалося північне узбіччя долини — са­ме вздовж нього вони й бралися. Лі Байт ішов перший і пильно вдивлявся в темряву. Побачивши нарешті перед со­бою невиразні обриси насипу з каміння, яке звозили сюди з займанок, де висаджували скелі, він спинився. Далі не треба було йти. Тут ніхто вже не шукав золота.

Вони з Джо прислухались, але нічого не почули. Лі тихо свиснув, і за хвилю у відповідь їм долинув такий самий посвист. Із мороку виринули постаті Тома й Еда, що досі йшли кроків за сорок позаду.

— Я б хотів закурити, — прошепотів Лі. — Тоді вернемось до потоку. Там знову зустрінемось. А звідти вже серединою долини, згода?

Ті кивнули й посідали на пісок. Лі Байт і Джо Слейтер закурили, затуливши цигарки долонями: так велів Гол Слей­тер, і вони слухалися його. Хвилин за п’ять Том з Едом пішли далі. Лі Байт подумки відрахував стільки часу, щоб можна було пройти сорок кроків, і разом із Джо рушив за ними.

Пройшовши метрів з триста, Лі раптом зупинився. Тіль­ки на мить — тоді повільно опустився на землю й завмер. Джо навколішки побіч нього. Тепер і він почув, що насто­рожило Лі. Обидва витягли зброю.

Ліворуч від них щось важко гупало, уже зовсім близь­ко. Ось ледь чутно зарипіла збруя, форкнув кінь. Джо за­тремтів. Лі Байт напружено вдивлявся в темряву. Невже це Гай Джілберт? І враз він розгледів під скелею постаті вершників. Важко було сказати, скільки їх, але вони дуже повільно бралися попід гору і вже майже поминули їх. Лі Байт ледь підвівся.

— Агов! Стійте!

Його оклик гучно пролунав серед тихої ночі. Вершники раптово спинилися. Знову моторошна тиша. Потім Джо по­чув позад себе швидку, приглушену ходу Тома й Еда. Один кінь неспокійно крутнувся і затупав копитом.

— Ми будемо…

Лі Вайт не докінчив.

Сто чортів його мамі! — вихопилось у когось із верш­ників, блиснули сині вогники, засвистіли кулі. Ту ж мить коло Джо забахкав револьвер Лі Вайта. Не пе­ре­ста­ю­чи стріляти, Лі схопився й нахильці побіг уперед. Джо зі­рвався на цілий зріст і, теж стріляючи, кинувся за ним. Рап­том його щось ударило, і він упав. Хлопець не відчував болю, та коли хотів підвестися, то не зміг стати на ногу. Повз нього промчали Том з Едом. Протягом тих кількох секунд нічого не було чутно, лите тріск, ляск і посвист куль. Тоді зненацька стало тихо. Тільки поволі віддалявся тупіт копит. Десь попереду Джо важко дихали його товари­ші. Нараз тишу розітнуло передсмертне іржання коня і мо­торошною луною покотилося по долині.

Ед Фінні затремтів усім тілом. Аж тепер його пойняв страх. Він з Томом і Лі Байтом підійшли до мертвого коня.

— Там хтось лежить під конем, — мовив Том.

Лі Вайт черкнув сірником. Кілька секунд вони вражено дивилися на заросле, потворне обличчя: Кудлань.

— Ми його застрелили, — прошепотів Ед Фінні, коли сірник погас. — Невже ми справді…

— А ти хотів сам тут лежати, хлопче? — перебив Лі Вайт.

Голос у нього ледь тремтів, але був суворий. Лі Вайт і досі важко дихав.

— Де Джо? — спитав Том, і вони злякано й стурбовано озирнулися навколо. — Джо!

— Я тут! Тут! — озвався хлопець, і вони кинулись до нього.

Та на півдорозі Лі Вайт спинився й повільно вернувся назад. Він прислухався, зарядив револьвера й озирнувся навколо. Наче нікого більше не було, тільки позаду розмов­ляли його товариші. Лі заспокоївся. Нараз він побачив ко­ло самої скелі ще одну темну купу й рушив туди. То теж був мертвий кінь, але з порожнім сідлом. Лі Байт помацав навколо в темряві. Мабуть, вершник утік із тим другим. Рука його натрапила на якісь мотузки, проте він не міг визначити, що то було. Хіба не однаково? Він поспішився до своїх товаришів.

Ед уже йшов йому назустріч.

— Джо поранений у стегно.

Том подер сорочку і перев’язав рану.

— Нам пощастило, — сказав Лі Вайт. — Там під горою лежить ще один кінь, без вершника. Обоє втекли.

Вони вмостили Джо Слейтера зручніше, і Лі Вайт по­слав Тома з Едом до табору.

— Револьвери тримайте напоготові, — наказав він. — І поспішіть. Я лишуся коло Джо.

Том з Едом піддали ходи: до табору корктаунців звідси не близько. Там, мабуть, усі вже прокинулися. Постріли далеко чути. Справді, скоро вони побачили світло: перші їхали Мур і один ковбой. їхні коні були неосідлані. Не встигли вони й словом перемовитись, як примчав і Гай Джілберт. Він тільки спитав:

— Де?


Ед показав нагору.

— Лі Вайт і Джо… — почав він, та Гай уже його не слухав.

Лі Вайт полегшено відітхнув, коли Гай зіскочив бі­ля нього з коня. Гай потис обом руки й підбадьорив Джо. Той кволо, одначе гордо всміхнувся. Лі сказав:

— Хлопці трималися, як досвідчені чоловіки.

Вони з Гаєм підійшли до скелі. Гай узяв у Кудланя зброю, яку мертвий стискав у руці, і спокійно мовив;

— Ну, тепер він там, де й має бути, — в пеклі.

Вони підійшли до другого коня, Гай Джілберт став нав­колішки і раптом здивовано підвів голову:

— Тут же ще один лежить під конем, Лі!

І справді! Вони спробували витягти тіло, але не змогли й нетерпляче ждали світла. Нарешті під’їхали Мур з ков­боєм.

— Що б це могло означати, Гаю? — спитав він.

— Ви захопили смолоскипи?

— Так, треба тільки запалити.

— Послати кого по Гола?

— По Гола й по Дока, Гаю.

Вони запалили смолоскипи, перерізали мотузки, пере­вернули коня і витягли трупа. Він був прошитий кількома кулями. Хто це був, вони не знали.

— Ви влучно стріляли, — сказав Мур. — І добре, що в патруль завжди йде четверо, а то б вам двом скрутно дове­лося. Але чого цей чоловік був прив’язаний до коня і куди вони його везли?

Гай Джілберт мовчав, не зважуючись навіть вимовити те, що думав.

Вони віднесли Джо Слейтера на полотнищі до табору і привезли туди обидва трупи.

Надійшов Гол Слейтер. Він відгорнув синові чуба з очей. Рука його ледь тремтіла, хоч йому ще надворі ска­зали, що хлопцеві не загрожує небезпека.

— Док уже їде, — мовив він, — і знову тебе поставить на ноги, синку.

Мати, що теж сиділа вже коло Джо, сумно мовила:

— Він не в такій небезпеці, як ти, Голе, та, видно, з цим уже треба змиритися.

Потім надійшла матуся Фінні з дочками, весь табір про­кинувся й захвилювався.

Гол Слейтер із Муром та Джілбертом пішли подивитися на вбитих і стріли надворі Дока, що саме злазнв зі свого коника, тримаючи в руці валізку з інструментами.

— З’ясував щось, Голе? — спитав лікар. — Ваші патруль­ні вже стільки мені всього наговорили, і кожен своє.

— Спершу залатай Джо, — мовив Гол. — А тоді приходь до нас, побалакаємо.

Док зайшов до намету, коротко привітався і розрізав на пораненому бинти.

— Коли виїздитимемо з цієї долини, ти вже сидітимеш на коні, Джо, — сказав він, оглянувши рану, але цього ра­зу помилився.

Док звелів усім вжити з намету, лишивши тільки Тома й матусю Фінні.

Гол Слейтер глянув на мертвого Кудланя й кивнув го­ловою: мовляв, такого кінця він і сподівався. І подумав про найближчого Кудланевого товариша, а ще про того, що стояв поруч із ним. Гаєве обличчя було спокійне й незво­рушне.

Вони піднесли світло до другого забитого. Мур саме хо­тів щось сказати, коли Слейтер вигукнув:

— Боже, які негідники! Це ж Вертем!

Він намацав стільчика й важко опустився на нього. Чо­ло йому зросив рясний піт. Він був такий вражений, що довго не міг вимовити й слова. Тоді глянув на Лі Байта й промурмотів:

— Його не ви застрелили, цей чоловік уже був мертвий на коні — на те й мотузки.

Слейтерові шуміло в голові. Але водночас він бачив те­пер усе ясно, як на картині. Обличчя його було на диво спокійне, тільки очі палахкотіли. Він глянув на годинника.

— За дві години розвидниться… Отже, сьогодні вже піз­но. — Він підвів очі на Лі Вайта. — Лі, тепер зробіть усе так, як я вам скажу. До світанку відтягніть кудись обох за­битих коней. Байдуже куди, аби відтягли. І накрийте їх, щоб ніхто не побачив. Сліди всі загладьте, на піску це не важко зробити. Заберіть із насідельних торбин папери, якщо зна­йдете. У Вертема є діти на Сході, він для них шукав золото.

Голос його дивно захрип. Не підводячи очей, він кивнув головою на мертвого.

— Цей чоловік не належав до банди, його забито, як і багатьох перед ним. Такого ще не було в таборі шукачів, але тепер уже годі терпіти! Завтра вночі матимемо всі дока­зи, я певен. Треба, щоб сьогоднішній день минув тихо й спо­кійно, чуєте? Нічого не сталося! Це їх знервує й виведе з ла­ду, отоді ми й ударимо. Ну йди, Лі, зроби, що я звелів, тоді я зберу всіх корктаунців і скажу їм, як треба сьогодні по­водитись. А ми почекаємо на Дока.

Вони більше нічого його не питали, вирішили, що краще не заважати йому думати. Лі поїхав із своїми людьми вико­нувати завдання.

Прийшов Док із Томом. Він хотів, мабуть, сказати Голові, ,як почувається його син, але той нетерпляче махнув рукою.

— Глянь спершу ось на нього, Доку, — він показав на Вертема. — Мені треба знати, коли він помер. Можеш визна­чити?

Гай Джілберт поставив дві лампи коло мертвого, і Док підступив ближче. В наметі було дуже тихо, тільки знадвору долинало дзюрчання потоку, ніби чиєсь далеке мурмотіння.

За крок від мертвого Док раптом відсахнувся й став. Обличчя в трупа було синьо-зелене. Док опустився навколіш­ки, підняв мертвому повіки, довго дивився на них, тоді обмацав три сліди від куль і помалу підвівся, наче обважнівши всім тілом. Тоді обернувся до Слейтера, і вони побачили, що обличчя в нього сіре, як брезент на їхніх наметах.

— Голе, — сказав він тихо, і голос його гнівно затрем­тів. — Цей чоловік десь уже дванадцять годин, як помер. Але його не застрелено, а отруєно, Голе! І доза була така, що й коня б звалила.

Гол Слейтер схопився, всі зашамотались. А коли трохи заспокоїлися, Слейтер розповів, яка пригода сталася з покій­ним Вертемом. Потім Томові звеліли ще раз докладно опо­вісти про сутичку. Тоді Гол знову взяв слово, виклав їм свої підозри і розповів про свій план. Всі з ним погодились без зайвої балаканини.

— Якщо наші здогади потвердяться, — сказав наостанці Гол, — ми повинні перші завдати їм удару. Нещадного удару!

Всі були сповнені рішучості покласти край злочинам.

Вернувся Лі Вайт зі своїми людьми: вони зробили що треба. Надворі сіріло, і на осінньому небі гасли останні зір­ки, коли корктаунці зібралися перед Муровим наметом. їхні обличчя примарно біліли в ранковому сутінку. Люди були пригнічені і тільки зрідка перешіптувалися. Багатьом усе здавалося якимось кошмаром.

— Хай ніхто сьогодні не виходить із табору без зброї, — почав Гол Слейтер, — і щоб кожен негайно прибув у табір, коли виникне потреба. Коней тримайте осідланих і десь у такому місці, щоб вони нікому не впадали в око. Ніхто нічого не знає про події цієї ночі. Здвигайте плечима, як вас пита­тиме хтось не з наших людей. Але працюйте, як завжди… Через добу, так само вдосвіта, ми зберемося тут знову.

Перед від’їздом Док іще раз вирішив поглянути на Джо. Гол Слейтер, Гай Джілберт і Семюел Мур пішли з ним. Хло­пець почувався добре. Вони попросили його розповісти все, що він запам’ятав з нічної події. Одного разу він затнувся і обвів їх очима. Та потім твердо сказав:

— Якийсь бандит саме перед тим, як вони почали стрі­ляти, крикнув: “Сто чортів його мамі!”

Гай Джілберт пополотнів, і Джо замовк. Одначе техасець рішуче промовив:

— Ти б упізнав той голос, Джо?

Видно було, як важко йому на серці.

Джо кивнув головою, і в очах його раптом блиснула сльоза. Коли вони вже збиралися йти, хлопець спитав:

— А хіба Лі Вайт не розказував вам цього?

— Ні, — відповів Гол Слейтер, і вони подалися до Лі Байта.

— Так… — задумливо мовив Вайт. — Один щось крикнув, тільки я був такий схвильований, а потім почалася стрі­лянина…

Того ранку все йшло як звичайно. Правда, люди шепоті­лися й розпитували, що сталося, але нічого не могли допи­татися. Дехто з шукачів присягався, що чув принаймні три десятки пострілів. Та шериф Слейтер спокійнісінько ходив собі, наче нічого не сталося, і його двоє помічників, як зав­жди, патрулювали долину.

Боєр з Ронні, а також Берт Джілберт ніде не показува­лися. Тільки Біл Лік з’явився в Доротеї з двома шукачами. Він цієї ночі навіть ночував у їхньому наметі. Біл був не­голений, у брудній сорочці і відразу почав пити.

Ронні звелів Арчі покликати Метьюза. Той просидів у нього більше як годину і вийшов саме тоді, коли корктаунці забирали від Доротеї шерифа Бренкера. Метьюз підступив до них. Ноші обережно тримали четверо чоловік, серед них Ед Фінні й негр Том. Метьюз не бачив, що за дверима стоїть також Гол Слейтер.

— Це що таке? — обурено накинувся на них Метьюз. — Негр носить револьвера?

Нараз перед ним з’явився Гол Слейтер, і Метьюз на крок відступив. Слейтерові аж руки засвербіли. А може, оце зараз і почати? Яка добра нагода! На мить Гол забув про весь свій план і сказав, щоб ще дужче під’юдити Метьюза:

— Негр має таке саме серце, як ми, і куди ліпше, ніш твоя чорна душа. Ми знаємо, чого вартий Том, отже й дали йому зброю.

Метьюз скипів, але, мабуть, здогадався, куди гне Слейтер. Він спробував збунтувати людей, що стояли навколо:

— Це ж образа для нас, кожного білого! Це проти закону!

Гол Слейтер глузливо дивився йому в обличчя.

— Я тут закон! І Томів револьвер — іще один до мого рахунку.

— Побачимо, яка вам із того револьвера буде користь! — просичав Метьюз і, поминувши Слейтера, зайшов до салону.

Він пошукав очима Біла Ліка й підсів до нього. Одначе йому заважали тих двоє шукачів, що пили з Білом. Біл на­чебто зрадів:

— Го-го! Невже це ти, шахраю? Давай вип’ємо! А чого решта не прийшли? Теж випили б. Я чекаю на них, Метьюзе.

— Це ми чекаємо на тебе, Біле, — значуще сказав Метьюз.

Та Біл Лік був упертий, як кожен п’яний, і зажадав, щоб прийшла вся ватага. Вони випили з Метьюзом. Коли сусіди відійшли кудись, Метьюз накинувся на нього:

— Час квапить, Біле, отямся, треба вже починати! Дійшло до того, що ми…

— Голубе, — перебив Віл Лік і погладив його по щоці, — я вирішую, і я керуватиму…

— П’яний як чіп, Біле?

— Ану, цить! — зненацька гримнув Біл.

У голосі його забриніла нотка, яку Метьюз добре знав, тому волів промовчати.

— Тобі треба піти до Ронні, Біле, — спробував він за хвилину ще раз умовити його.

— Хай сам сюди прикотиться, — відповів Біл. — Я йому скажу, які в нього брудні лапи.

Сусіди, вже теж п’яненькі, тим часом вернулися, і Метьюзові довелося перевести розмову на інше. За годину він пішов.

— Приходьте всі сюди, приходьте! — крикнув Біл Лік йому навздогінці.

Гол Слейтер допровадив Бренкера до табору. Шукачі, що працювали при дорозі, підходили й віталися з пораненим. Він був ще дуже кволий. У таборі його взялися доглядати матуся Фінні й Рут.

Том і Семюел Мур позбирали всі ласо й до вечора сплели з них довгу міцну мотузку. Гол Слейтер зажадав, щоб вона була сплетена якнайсумлінніше.

День минав спокійно, тільки втаємничені провели його в тривозі. Що там думають Ронні та його поплічники? Десь надвечір Метьюз із двома своїми приятелями, наче з нудьги, проїхалися долиною. Заглянули й на те місце, де вночі зня­лася стрілянина, проте нічого не побачили. Табір корктаунців вони обминули.

Ронні й Боєр не виходили з барака. Боєр уперше бачив Ронні неспокійним і знервованим. Ронні не знав, що йому робити. Берт Джілберт цілий день сидів отупілий у своїй ко­мірчині з двома револьверами напоготові. Ронні лише кілька разів посилав йому через Арчі потроху горілки. Арчі таки знайшов вільну хвилину й розповів про все Слейтерові. Ронні теж кожної секунди чекав появи шерифа. Але той був надто досвідчений, щоб зробити їм таку приємність.

Ларрі звечора влаштувався в Доротеїній кімнаті за фі­ранкою і не спускав з очей Боєрового барака. В залі за сті­ною гості сиділи й пили, як завжди; грала музика, та ніхто не танцював, бо дівчат уже не було. Коло Біла Ліка зібралася його ватага, і він начебто справді був радий їй. Надве­чір біля його столу почався бенкет.

Коли стемніло, Гай Джілберт обійшов Доротеїн барак і наче мимохідь перемовився з Доком, що саме з’явився у вікні своєї кімнати. Потім Док знову вернувся до прилавка, обслуговував гостей і стежив, що робилося в залі. Доротея сьогодні дуже нафарбувалася, щоб приховати страх і знерво­ваність, які не покидали її цілий день і зразу впадали в око.

У залі почався гармидер. Метьюз і Біл Лік ставили горіл­ку для всіх, хто хотів пити. Поволі бралося до півночі, і Доротея вже тільки й чекала, коли можна буде зачинити.

Зате Док був саме втілення спокою. Він пильнував, щоб кожному було вдосталь горілки,— вважав, що цього вечора так буде найкраще, і Гай Джілберт погодився з ним. Тоді вдосвіта, може, легше буде на них напасти. Обидва вони ці­лий вечір думали про Гола Слейтера й Семюела Мура та про їхню небезпечну виправу.

Обидві події, що мали вирішити долю цієї долини, поча­лися далеко одна від одної, але майже в той самий час. Усі спали, тільки у Доротеї, в Боєра і в таборі корктаунців ніхто не склепив очей. Змінилася й погода — такої тут не було ціле літо. Вітер повернувся й подужчав. Він гнівно ври­вався згори в долину й заносив її хмарами куряви та піску. Тим, хто спав у наметах, довелося добре їх кріпити. Цієї ночі люди навіть крізь сон чули, як вітер свистів і завивав високо в скелях.

Гол Слейтер і ще шість чоловік спинилися. Обережно намацуючи в темряві стежку, вони перебралися через насип. Перед ними зяяло глибоке урвище.

Ед Фінні був серед них найлегший. Хлопець відклав зброю, і вони ретельно обв’язали його мотузкою. Мур пе­ревірив, чи міцний вузол. Том повісив Едові на шию ліхтаря на ремінці, так, щоб він був якраз на грудях, і дав йому свого широкого ножа. Ед засунув його за халяву.

Лі Вайт ще з одним шукачем примостив на краю урвища грубу попону, щоб не перетерлася мотузка. Коли все було готове, вони потисли Едові руку. Том обняв його і сказав:

— Я тебе триматиму, Еде.

Ед Фінні всміхнувся йому, взяв скіпку присвічувати вни­зу і сів на попону.

— Пускайте, дядьку Семе, — мовив він, і всі почули, як його хлоп’ячий голос ледь затремтів.

Ед ліг на живіт, і вони почали звільна його спускати. Том, Семюел і ще один чоловік тримали мотузку, обережно попускаючи її з рук у ру­ки. Четвертий тримав по­пону, щоб вона не зсуну­лася вниз. Гол Слейтер лежав, учепившись руками за край ущелини, і ди­вився, як Ед зникав у тем­ряві. Лі Байт стояв за п’ять ступнів позад них, спиною до провалля, і ча­тував, щоб ніхто не заско­чив їх зненацька.

Ед Фінні почув ще, як Слейтер нагорі сказав:

— Будь мужній, Еде!

Далі він уже нічого не слухав і думав тільки про свою безпеку. В одній ру­ці він тримав скіпку, зма­щену смолою, а другою рукою і ногами відштов­хувався від стіни. Так Ед вершок за вершком спус­кався вниз.

Нагорі свистів вітер, глухим стогоном відлуню­ючи серед кам’яних стін. З-під Едових ніг відірвав­ся камінь і загуркотів у безодню. Стіна була вже не така гладенька. Зачув­ши гуркіт, чоловіки наго­рі притримали мотузку, і Ед загойдався на ній, мов важок.

— Далі! — гукнув хло­пець і сам злякався свого голосу, що пролунав, наче з могили.

Вони знову почали по­пускати мотузку. Ще раз загуркотіло вниз каміння. Навколо була непроглядна темрява, тільки ліхтар освітлював клапоть стіни.

Каміння, відірвавшись, швидко переставало гуркотіти, і Ед зробив з того висновок, що скоро кінець спускові. Аж ось ноги його торкнулися дна.

Ед сперся на стіну й передихнув. Мотузка була й далі натягнена. Хлопець по­сми­кав за неї, і її трохи попустили. Він довго дивився вгору, і за хвилю йому зда­ло­ся, ніби там видно смужку неба. Не рушаючи з місця, хлопець зняв лам­пу з грудей і присвітив навколо себе. Семюел застерігав його, що на дні можуть бути розколини.

Але кам’янисте дно начебто було безпечне. Ед дістав з кишені сірника, черкнув ним об підошву й запалив скіпку. Аж тепер він зважився йти далі. То­ва­ри­ші вгорі, мабуть, по­бачили світло й почали пересувати мотузку праворуч. Він сту­пив насередину ущелини і обережно рушив уперед, три­маючи скіпку над головою. Ед цілком заспокоївся. Він бачив тільки стрімкі стіни обабіч та більше й менше ка­мін­ня, через яке йому доводилось обережно переступати. Він уже нараху­вав по­дум­ки сорок кроків, коли враз спинився і підняв скіп­ку ще вище.

У ніс йому вдарило нудотним смородом. Хлопець помалу ступив ще кілька кроків і вгледів перед собою гнилий уже кінський труп. Раптом він весь затремтів з ля­ку і облився рясним потом, мало не випустивши з рук скіпки. Там щось во­ру­ши­лося! Він вихопив ножа.

Але ніж йому не придався. То були гадюки, що розповза­лися, потривожені світ­лом і його ходою. Ед Фінні стояв не­порушно і важко дихав, намагаючись опа­ну­вати себе. Тепер він знав, що його чекає найважче. Він обережно обминув коня по­під самою стіною. Так, Гол Слейтер мав рацію! Ось вони лежать. По сорочці, ви­ши­тій червоною мережкою, Ед упізнав Жабу, що перший додумався висаджувати ске­лі.

Те видовисько відібрало в нього останню силу. Хлопцеві здавило горло, він не міг крикнути, тільки ґвалтовно засми­кав мотузку. Нарешті мотузка повільно на­тяг­лась, Ед повернувся обличчям до стіни й відірвався ногами від дна. Моторошна картина лишилася внизу, в непроглядній темряві.

Ед Фінні не міг отямитися. Він тільки тримав у витягне­ній руці скіпку, а вони вершок за вершком підтягували його вгору. їм було тяжко, бо Ед висів, як мертвий. Десь на половині дороги він отямився, схопився лівою рукою за мотузку над головою і почав відштовхуватися ногами від ка­міння. Скоро мала початися вже гладенька стіна. А ось і во­на. Раптом хлопцеві аж дух забило, він мало не зомлів і здав­леним голосом гукнув;

— Стривайте!

Але товариші тягли його далі.

Тоді він закричав щосили, і Гол Слейтер почув його. Вони спинилися, і Ед загойдався біля гладенької стіни.

— Еде! Еде! — почувся схвильований Слейтерів голос.

— Спустіть мене на два метри нижче!

— Нижче?

— На два метри!

Минула хвилинка, вони, очевидно, порадились нагорі, тоді зачали попускати мотузку.

— Годі!


Ед Фінні не вірив своїм очам. Десь за вершок від його обличчя тьмяно поблискувало золото. Жила! Вона тяглася в обидва боки і майже всюди виходила назовні. Завтовшки вона була, як кінське копито. Ед присвітив скіпкою. І раптом його пойняла жадоба. Ту мить він забув, що було під ним і над ним. Тут залягало золото! Тут ховалася таємниця доли­ни! І він, Ед Фінні, відкрив її!

Хлопець замахнувся й шпурнув униз скіпку. Вона зача­діла й погасла. Треба мати вільні руки! Слейтер, нічого не розуміючи, гукав його згори.

— Чую! — озвався Ед.— Зараз! Почекайте!

Він дістав ножа й почав довбати камінь, стогнучи, скре­гочучи зубами, лютуючи, що нема за що вхопитися. Пальці його кривавились. Нарешті одлупався шматок, завдовжки майже по лікоть. Куди ж його діти? Едові було важко диха­ти, він стомився, груди давила мотузка. Хлопець заткнув ножа в халяву, здер з шиї хустку й загорнув у неї важкого уламка. Він усе боявся, що може випустити його з рук. На­решті він хрипко гукнув:

— Тягніть!

Вони зразу ж потягли за мотузку, тепер уже швидко. Коли Едова голова вигулькнула над краєм, Гол із Томом схопили його попід руки й відтягли від провалля. Мур від­в’язав мотузку. Ед лежав знесилений, важко дихаючи, схо­вавши золотий уламок під себе.

Товариші обступили його й чекали, поки він оговтається, хоч їм не терпілося почути від нього слово. Нарешті хлопець схвильовано промовив:

— Там вони всі лежать… багато… І Жаба, і коні, і всі їхні речі.

Гол Слейтер витер рукою гарячого лоба. Мур ніби зака­м’янів. Ніхто не озивався, тільки вітер голосив у скелях.

Вони погасили ліхтарі і звеліли Едові розповісти все до­кладно. Про золото він не сказав нічого.

Том змотав мотузку й повісив через плече. Всі рушили до табору. Гол і Семюел, підтримуючи Еда, йшли останні. Едові довелося перемінити руку: золото було важке.

— Що то? — спитав Мур.

Ед не відповів. Мур придивився до хлопця й помітив, що на шиї в нього немає хустки. Йому й раніше щось таке наче впало в око, одначе було темно, та й думали вони про інше. Він глянув на згорток і знову спитав:

— Ну?


Хлопець уперто мовчав. Слейтер і Мур зупинилися, га­даючи, що він ослаб з напруження. І тоді в нього вихо­пилося:

— Золото! Золото! Там унизу жила…

Том із трьома своїми супутниками вже були далеченько попереду. Мур, широко розплющивши очі, взяв у Еда ношу, поклав додолу і розгорнув хустку. Вони стояли навколішки й мовчки дивилися на великий шмат жовтого металу. Семюел підняв його, підніс до очей і тихо мовив:

— Щире золото. Ну, розповідай.

Ед коротко оповів про свою знахідку. Мур схопив хлоп­ця за плечі, аж йому заболіло.

— Еде! Заприсягнися мені на цьому місці, що про це, крім нас трьох, ніхто не довідається. А там побачимо.

— Добре, — видихнув Ед. — Я нікому не скажу, дядьку Семе.

Вони підвелися і пішли далі. Ед ніс своє золото. Спереду видніли темні постаті їхніх товаришів. Слейтер зсунув капе­люха на потилицю. Оце то ніч… Він не знав, що тільки тепер почалася найбільша трагедія.

Передні спинилися, дослухаючись.

— Що таке? — спитав Слейтер і швидко підійшов до них.

— Цить! — мовив Лі Вайт. — Хіба ти не чув?

Вітер знову доніс ніби якийсь тріск.

— Стріляють! — крикнув Гол Слейтер. — Боже, а Гай сам!

Усі рвонулися з місця. Слейтер і Мур не встигали за мо­лодшими. Ноги в піску грузди по кісточки, бігти було важко.

— Коней! Коней! — крикнув Слейтер мало не крізь сльози.

До табору був ще добрий шмат дороги. Вони тільки-но перебралися через насип і тепер спотикалися в піску. Том випередив усіх, забрав з табору коні і виїхав з ними на­зустріч Мурові й Слейтерові. Та все одно вони втратили ба­гато дорогоцінного часу.

Поки Гол Слейтер зі своїми людьми робив жахливе від­криття на дні ущелини, ватага Біла Ліка пила й галасувала в Доротеїній танцювальній залі.

Док помітив, як Метьюз нишком ушився з барака. Гай Джілберт надворі теж побачив, що він пішов до Боєрового салону. Було рівно пів на дванадцяту.

Невдовзі перед тим Боєр, що стояв з Ронні коло свого бару, покликав Арчі й звелів:

— Принеси до моєї кімнати пляшку та чарки і, як з’я­виться Метьюз, скажеш йому, щоб зайшов.

Арчі взяв усе те в бармена й подався до кімнати. Там він швиденько поставив питво на стіл, тоді ледь відчинив одне вікно і завіску на ньому теж відсунув на два пальці. Сьогодні треба було ризикувати. У сінях Арчі наткнувся на Метьюза і сказав:

— На вас чекають.

Метьюз зайшов до кімнати, а за хвилину там уже були й Ронні з Боєром. Арчі трохи підождав, тоді повільно піді­йшов до відчиненого вікна, задер голову і затаїв віддих, але чув тільки мурмотіння й окремі уривки слів. Вони були над­то обережні. Крізь шпарку між завісою й одвірком йому видно було Ронні й трохи Метьюза. Боєр, мабуть, сидів нав­проти них. Арчі прикипів очима до губ Ронні, який щось казав Метьюзові, але нічого не міг із них вичитати.

Нарешті Метьюз схвально кивнув, і на його широкому червоному обличчі проступив подив. Ронні сягнув рукою до кишені й поклав на стіл перед собою два маленькі білі па­куночки. Метьюз обережно взяв один, підняв і зацікавлено глянув з усіх боків. Тепер Метьюз щось спитав, і Ронні від­повів йому. Метьюз віддав пакуночки, і Ронні сховав їх оби­два до кишені, так гидотно всміхнувшись, що Арчі мимоволі зіщулився. Потім Ронні начебто звернувся до Боєра, і Арчі здалося, що той підвівся.

Арчі кинувся за ріг, а тоді повільно пішов до дверей. Він був такий наляканий, що аж зубами цокотів. То були пакуночки, про які йому казали Док і Слейтер. Він бачив також, як учора опівдні до цієї кімнати заходив Вертем, але не бачив, щоб він виходив звідси…

Арчі засвистів і, вдаючи байдужого, піднявся східцями. Боєр був уже в сінях.

— Де ти волочишся? — накинувся він на Арчі. — Гайда приведи Берта!

Берт Джілберт зайшов до кімнати, і вони вдоволено всміхнулися йому назустріч.

— Ну, тепер почнеться, — сказав Ронні. — Ми йдемо туди всі троє.

— А хто візьме на себе Біла Ліка? — сторожко спитав Берт. — Метьюз?

Ронні похитав головою.

— Я не хочу лізти йому під кулі, — буркнув невдоволено Берт.

Ронні тихо засміявся.

— Ми знаємо, що як до нього візьмуться навіть кілька чоловік, він ще не одного потягне за собою в могилу. Тому придумали щось тихіше. Але хтозна, може, вам доведеться трохи допомогти нам. А тоді вже в нас будуть руки вільні, і сьогодні ж таки вночі ми зробимо тут лад.

— Де четверта чарка? — спитав Берт Джілберт, потім хильнув просто з пляшки. У сінях він ще спитав: — А як Слейтер з’явиться?

— Він має з’явитися, Берте, і кожному відомо, що вій тоді зробить. Одначе Біл у такому стані, як оце тепер, для нас найнебезпечніший. Його треба найперше усунути з до­роги, бо він нам може все зіпсувати.

Боєр лишився сам.

Коли Ронні з Бертом і Метьюзом увійшли до Доротеї, Док усміхнувся їм назустріч. Та якби хто ближче приди­вився до нього, то помітив би, яка та усмішка нині була си­лувана. Арчі тим часом кинувся до Гая Джілберта.

— Ваше ім’я напевне згадували, і Біла Ліка… І Ронні сховав білі пакуночки… в кишеню…

Арчі був такий схвильований, що говорив тільки уривка­ми речень.

Гай сягнистим кроком зайшов за барак і крізь вікно за­ліз у Докову кімнату. Доротея побачила його в дверях за прилавком і дала знак Докові. Гай чекав на порозі — звідти його не видно було гостям, що стояли біля прилавка. З Доротеїної кімнати вийшов Ларрі й підступив до нього. Гай щось прошепотів старому і вислав його надвір.

Ларрі теж виліз крізь вікно в Доковій кімнатці, хутенько знайшов камінця завбільшки з кулак і взяв його в ліву руку. Тоді став під те вікно, крізь яке йому видно було стіл Біла Ліка.

Тепер Док підійшов поза прилавком до Гая. Чи техасець зблід, чи це таке погане світло? Гаєве обличчя було застигле, ніби викуте з міді. Він нахилився до низенького Дока і швидко мовив:

— Йдеться про Біла Ліка. Ронні хоче його отруїти. Отрута в нього з собою. Попередьте Ліка.

— Попередити? — нерішуче спитав Док. — Адже Лік…

— Нам нічим не загрожує, Доку. Зрозумійте. Покличте його. Негайно. Байдуже, як. Нас тут тільки двоє чоловіків. Ларрі стоїть…

— Нас троє чоловіків, — твердо перебив Док і відійшов. Поминаючи Доротею, він стиха мовив: — Іди до своєї кім­нати, Доро.

Вона вдала, ніби не почула його.

Док узяв відкорковану пляшку та чисту ганчірку з по­лиці й повільно пішов до Бідового столу. Там лунав регіт, крик, хтось розказував сороміцький анекдот. Усі п’яно по­хитувалися, і Ронні з Метьюзом начебто також. Ронні сидів навпроти Біла Ліка, Метьюз поруч нього. Гриміла музика зі скриньки.

Док, усміхаючись, підійшов до Біла і стукнув перед ним пляшкою об стіл:

— На, Біле, такого ти ще сьогодні не пив. Ми його бе­режемо для найкращих гостей.

Бандити аж завили з радощів і почали співати хвалу До­кові. Біл обнявся з старим. Губи Докові на кілька секунд затрималися коло Білового вуха, і той серед галасу почув:

— Вийди, твоє життя висить на волоску!

Біл стиснув його, мов кліщами. “Отже, зрозумів, — поду­мав Док. — А наче ж був уже зовсім без тями”.

Біл засміявся і пробелькотів, удаючи п’яного:

— Це мій приятель, хлопці, кращого й не знайдеш!

Він ще раз притягнув Дока до себе й поцілував в обидві щоки.

Бандити знову радісно завили.

— Але що нам одна пляшка, старий? — сказав Біл Лік. — Більше в тебе немає цього добра?

Док не вперше мав діло з п’яними і зразу вчув, що в Біла вилетів хміль з голови. Він потакнув:

— А чого ж, певне, що є, скільки ще тобі пляшок?

— Я тобі поможу нести, Доку, я, твій приятель! — Біл підвівся, схопив Дока під руку і, хитаючись, потягся з ним до прилавка.

Гай Джілберт тим часом вийшов із сінець і стояв тепер у дверях, що вели до зали. Від столу його не було видно. Док підштовхнув Біла Ліка до Гая, і той легенько потяг його за собою. Вони глянули один одному в очі.

— Біле, ти не дуже п’яний, усе втямиш, що я скажу?

— Кажи, техасцю.

— Ти не свиня, Біле, як назвав себе того вечора, коли ми їхали разом. І тому я тобі ось що скажу: будь обережний, Ронні тримає в кишені отруту. Ти їх, мабуть, знаєш краще за мене.

Біл Лік навіть не здригнувся, тільки вищирив зуби, і очі його так блиснули, що навіть у Гая Джілберта пішов по спині мороз. Та за мить у нього вже знову була звичайна міна.

— Дякую, — сказав він і потис Гаєві руку. — А тепер гайда звідси техасцю. В цій халабуді сьогодні ще буде таке, що скалок не дозбираєшся. — Він обернувся і знову, наче п’яний-п’янісінький, погойдався до зали.

Док узяв у Доротеї дві пляшки і тепер стояв біля лам­пи й до світла витирав одну ганчіркою. Здавалося, що, крім тієї пляшки, Дока ніщо більше не цікавить. Але саме так йому найкраще було стежити за столом. Ронні й Метьюз нахилилися, замахали руками, щось закричали один одному, перемішали чарки, якісь відсунули вбік — і ось Ронні сприт­но насипав порошок у Бідову чарку. Метьюз негайно влив туди питва з тої пляшки, що приніс Док.

Біл Лік наштовхнувся просто на Дока. Той тицьнув йому в руки пляшку і суворо сказав:

— Отрута вже в твоїй чарці, Ліку.

Біла раптово посіла дика радість. Приспівуючи і ви­махуючи пляшкою, він рушив до столу.

— Музики! Музики! — крикнув він, і чоловік коло скриньки завзято почав крутити корбу.

Док стояв, мов задерев’янілий, коло прилавка, спершись на нього спиною.

— Іди звідси, Доро, іди, люба! Тут зараз почнеться жах, — прошепотів він крізь зціплені зуби.

Вона мовчки похитала головою і аж по паузі відповіла йому трохи ображено:

— Ми завжди були разом, Доку… Завжди. Нам подоба­лося це скажене життя, а тут воно так завирувало, як ніде. Може, востаннє. Ти не маєш права саме тепер проганяти мене звідси. Я ж знаю тебе. Якраз тепер я лишуся з тобою, ми ніколи не розлучалися, Доку.

В її тихому голосі бриніла ніжність і ласка.

Док і далі стояв нерухомо. Йому кортіло обернутись і вдячно глянути їй у вічі, але він боявся відвести погляд від столу, де сиділи злочинці. Він-бо знав, до чого йшлося. Дора лишиться, як завжди. Надто вони міцно зв’язали доку­пи своє чудне життя. Він опанував себе й знову прибрав байдужої міни.

Гай Джілберт теж не пішов із салону, як порадив йому Біл Лік. Він швиденько проштовхався між юрбою до столика в лівому кінці зали, де сиділо четверо пияків, і сів до них, не привернувши нічиєї уваги. Тільки пияки здивовано глянули на нього і знову зацікавлено перевели очі на Біла та його компанію.

Гай зайшов до зали саме вчасно. Ронні дав знак очима його братові Бертові, той підвівся й поплентав до дверей. Там він сперся на одвірок, і тепер уся компанія була перед ним як на долоні. Але до нього негайно ж підступив Док, підморгнув йому, захихотів і сказав:

— Що, знову бенкет, га?

Руки він схрестив на грудях, ледь засунувши праву до­лоню під полу.

Берт Джілберт не зважав на нього. Він прикипів очима до столу.

Те, що потім сталося, тривало заледве дві хвилини. Деякі з тих подій годі було простежити оком.

Біл Лік сів до столу, поставив пляшку ліворуч від себе, а стільця відсунув назад — так, щоб не заважав, як треба буде встати. Він засміявся і порозштовхував сусідів:

— Розсуньтеся, пияки, щоб можна було повернутися! І берімося до нового трунку!

— Справді! — вигукнув Ронні. — Ми вже налили тобі чар­ку, друзяко. Будьмо!

Ронні підняв чарку.

— За що ми п’ємо? — спитав Біл Лік і глянув на нього.

Ронні не знайшов, що сказати. Вони з Метьюзом три­мали вже свої чарки в руках.

— Знаю, за що! — крикнув радісно Біл Лік. — Ронні, першого дня, як ми побачилися після стількох років, ти го­ворив за розплату. Ми з тобою товариші, Ронні! Тож вип’є­мо за добрий кінець і за велику розплату!

У Ронні майнула в голові якась підозра, одначе Біл Лік уже підняв свою чарку. Ронні з Метьюзом були напружені до краю, тож не помітили, що Біл тримав чарку в лівій руці. Вони пригубили чарки, дивлячись на Біла. Очі в ньо­го блищали, мов світляки. Метьюз упустив свою чарку, та пізно.

Біл Лік вихлюпнув горілку Ронні в обличчя й крикнув:

— На, пий, мерзотнику!

Водночас над столом блиснув голубий вогник, і серед гомону та музики гримнув постріл. Куля влучила Ронні в шию, і він лантухом звалився на підлогу.

Відразу ж вистрілив і Метьюз. Біл метнувся вбік і нараз відчув важкий гарячий удар у ліве плече. Швидко, як ла­сиця, він шмигнув до дверей, відстрілюючись до останнього набою. Тепер стріляв не тільки Біл та його ватага, але ніхто вже не бачив, куди.

Коли пролунав перший Білів постріл, Берт коло дверей витяг револьвера, та не встиг прицілитись, як Док вихопив а-під сурдута свого кишенькового пістолета й бабахнув йому в праве вухо. Берт простягнувся на підлозі. Другим пострі­лом Док розбив лампу за прилавком. То було вже останнє світло в залі.

Гай Джілберт перший погасив кулями дві лампи. Ларрі знадвору вибив каменем шибку, а тоді вистрілив у третю лампу. За кілька секунд після першого пострілу в залі було темно, як у льоху.

Зчинилася паніка, затріщали столи й стільці, люди за­кричали як навіжені. Одні рвалися до вікон, інші падали додолу, ховалися від куль, треті тупотіли до дверей. Ларрі збили з ніг, він застогнав і залишився лежати під вікном. А стрілянина не вщухала.

Гая Джілберта юрба випхала до дверей. І там він раптом наткнувся на Дока. Гай підняв його, як поліно, і поніс надвір.

Біл Лік перший вискочив із зали. Аж тепер він відчув колючий біль у плечі й завважив, що по руці йому тече тепла кров. Плече було розтрощене, але це ще не біда — треба тільки перев’язати його! Він сів під стіною, затис між коліньми револьвера й найперше зарядив його наново. Лівою рукою він уже не володів, вона була наче мертва.

Раптом серед темних постатей коло себе Біл почув Метьюзів голос:

— Шукайте його, шукайте! Він поранений і далеко не втече! Шукайте!..

Біл випроставсь і затремтів з люті. Йому здалося, ніби в темряві виринула постать Метьюза, і він вистрілив. Люди перед ним сипнули врозтіч і знову попадали додолу. Тоді пролунав крик:

— Він тут! Тут!

Кулі сипнули дощем, і Біл кинувся тікати. Ватага на чолі з Метьюзом погналася за ним. Біл безперервно від­стрілювався, і бандити трохи відстали від нього.

Гай Джілберт опустив Дока додолу, і вони вдвох оббігли навколо барака, гукаючи Ларрі. Той лежав долі й ледве спромігся їм відповісти. Стрілянина віддалялася в напрям­ку скель.

— Догляньте його, — важко дихаючи, сказав Докові Гай. — А я побіжу за ними.

Та Док схопив його за руку:

— Поможи ж мені занести його до барака.

Гай схопив понівеченого Ларрі й заніс у темне примі­щення. Через нього він затримався на добру хвилину, і то було його щастя. Док гукнув, щоб хтось засвітив світло.

— Посидь тут, не біжи туди сам, — попросив він Гая. — Гол ось-ось надійде.

Але техасця годі було втримати. Він поспішився навздо­гінці за Бідовою ватагою, одначе спізнивсь і цим урятував своє життя. Попереду знову загриміли постріли — мабуть, уже під скелями або навіть серед скель.

Біл Лік видряпався на узбіччя, присів під каменем і зно­ву зарядив револьвера. Він знесилився, втративши багато крові, в голові йому шуміло, в скронях гупало. Ось він по­бачив переслідувачів кроків за тридцять від себе, вистрілив у них і побрався далі нагору. Він уже ледве тяг ноги. Над ним виступив із темряви величезний ніс. Під цим носом була печера. Біл добувся туди, заліз у неї і біля входу впав на землю. Серце йому вискакувало з грудей. Надбігли пе­реслідувачі, і він пострілами відігнав їх назад. Але їхні кулі теж порощали вже у стелю й стіни печери. Біл узявся знову заряджувати револьвера й побачив, що зосталося лише чотири набої; отже, надійшов його кінець. Він не думав про смерть, тільки лютував, що дарма витратив кулі. Треба було почекати, підпустити їх ближче. Він двічі ще вистрілив у бандитів, що, мов щури, дряпалися нагору, тоді заліз глибше в печеру й наткнувся на скриньки з динамітом.

Сторожа коло них не було — давно вже втік. Бідові сяй­нула божевільна думка і сповнила його радістю. Він ножем розламав одну скриньку, тоді викидав з неї і порозривав па­кунки з динамітними шашками. Знадвору почувся Метьюзів голос:

— Залазьмо всі і вистрілимо разом. Швидше, поки не розвиднілося, бо тоді він бачитиме, куди цілитись!

Вони, мабуть, причаїлися коло самої печери.

Над горами вже починало світати. Ніхто в долині не спав, шукачі стояли купками, гомоніли, дослухалися до стрі­лянини біля печери й чекали, поки розвидниться. Дехто пішов до Доротеї.

Біл Лік сперся на скриньку з динамітом. Він важко ди­хав, перед очима йому все помалу закрутилося. Що, вже лізуть? Біл націлився револьвером на динамітні шашки і з останньої сили натис на гачок.

Чи не тріснула золота долина навпіл? З печери, ніби з велетенської вогненної пащі, вихопився довгий омах жов­того полум’я. Долина задрижала від оглушливого вибуху. З тріском і гуком, з шумом і ревом у небо піднявся ви­сочен­ний, схожий на гриб, фонтан, і з нього на землю за­гри­мів рясний дощ грудок, камінців і цілих брил. Гі­гант­ський, на сотні тонн кам’яний ніс відломився, мов щогла, і роз­пався на безліч шматків, що, все перемелюючи на сво­єму шляху, глухо, моторошно гуркочучи, посунули в до­ли­ну. її захлюп­нуло море диму, чаду, куряви, вогню й гур­ко­ту. Гора роз­кололась і ніби відчинила браму до пекла. Кам’яна лавина не спинялася. Тоді раптом забулькало, за­ви­рувало, і море диму та чаду обернулося в море води.

Перша повітряна хвиля підхопила Гая Джілберта, мов пір’їну, й кинула додолу. Могутня сила вдавила його в пісок, як аркуш паперу. Гай вирішив, що йому вже кінець. Ха­паючи ротом повітря, він утратив свідомість. На нього по­сипалася земля й каміння.

Коли він опритомнів і почав вигрібатися з тієї купи, йому здалося, що він лежить у потоці. Як він туди попав? Невже хвиля, захопивши його десь метрів за сто від скелі, пошпурила аж сюди? Але позад нього мав бути Доротеїн салон і вулиця з ятками. То звідки ж вода? Ошелешений, він ходив кружка, не годен нічого розгледіти в хмарі сірої куряви. Тоді рушив навмання, вгрузаючи чобітьми в багно. Навколо булькала й хлюпала вода. І враз він почув шум водоспаду. Долину заливала повінь!

Вибух розколов гору, і спінене, бурхливе море води, звільнившись, ринуло назовні, жадібно поривалося вперед.

Гай Джілберт кинувся бігти, насилу витягаючи з піщаної каші чоботи. Все застеляли дим і курява. Де схил? Треба там рятуватися! Але де дівся Док, де ділася решта людей?

Зненацька Гай відчув під ногами твердий грунт. То, вид­но, була втоптана вулиця. Навальний порив вітру відніс останню хмару куряви, і стало видніше. Перед Гаєм відкри­лася жахлива картина. Намети знесено, обидва бараки зі­м’ято, як іграшкові будиночки, вози поперекидано. Посеред усього того бродили викаляні в болоті постаті й подекуди гасали оскаженілі коні.

Гай Джілберт біг далі. Вода сягала йому вже по литки. Серед однієї купи уламків він побачив розтрощену табличку з написом великими літерами: “Танцювальна…”

— Доку! — гукнув Гай.

Він почав розкидати дошки і нарешті добувся в завале­ний барак. Крізь дірки сюди пробивалося сіре моторошне світло. Хлюпала й шумувала вода.

Між череп’ям і пляшками, між поламаними стільцями й столами Гай побачив Дока. Той тихо сидів на підлозі, три­маючи за голову Доротею. Вона була мертва, на лобі зяяла страшна рана. Чорні як ніч очі тьмяно дивилися в порожне­чу. Обличчя було вмите, тільки на шиї і на разку перлів запеклася кров.

— Доку, — видушив із себе Гай, — ходімо, вода підні­мається. Швидше, Доку…

Маленький сивий чоловік у закуреному сурдуті сумно по­хитав головою.

— Іди сам, Гаю, — мовив він тихо. — Бувай здоровий. Я лишуся з нею. Ми завжди були разом.

Док дивився тільки на мертве обличчя з великими чор­ними очима перед собою. Він був непорушний, як мумія.

— Доку, не можна ж…

— Іди, Гаю, будь ласка. Як же я можу жити після такої біди? А ти живи, ти добра й мужня людина. Привітай усіх. Та захопи Ларрі, он він лежить позад тебе.

Гай Джілберт обернувся й побачив старого помічника шерифа, що мовчки дивився на нього широко розплющеними очима. Ліва рука в нього була закладена в шину і старанно забинтована. Гарячий жаль, ніколи ще йому не знаний, обпік Гаєві груди. Він міг урятувати тільки одного — якщо сам урятується. Надворі шуміла повінь і вже заливала підлогу. А де решта? Де Рут? Хіба силоміць відірвати Дока від мерт­вої? Ні, він не дасться. Бідолашний Док… А Ларрі?.. Нова хвиля вдарила знадвору в розтрощений барак, вода сягнула Гаєві вище чобіт. Він охнув.

— Поспішай, Гаю, — благально мовив Док. — Неси його обережно, в нього зламано двоє ребер. Іди, Гаю, іди, будь ласка.

Гай Джілберт узяв на плечі помічника шерифа й поніс надвір. Перед дверима він востаннє глянув на Дока. Той сидів на підлозі, похнюпивши голову, може, вперше в своєму житті.

Вода вже сягала високому Гаєві по стегна. Навколо не видно було жодної душі. Він важко побрів геть від барака. Дійшовши метрів за п’ятдесят до схилу, Гай розгледів на ньому людей, що сиділи нерухомо на прискалках, ніби самі витесані з каменю. Один зіскочив і рушив йому назустріч. То був Арчі. Вода йому доходила уже попід пахви. Він подав Гаєві руку й сказав:

— Боєр лежить убитий під своїм бараком.

Вони добралися до узбіччя і вдвох витягли непритомного Ларрі нагору. Внизу хлюпотіла вода, жадібно лизала скелі. Коли Гай обернувся, перед ним було брудно-жовте море, збрижене хвилями. Звідти, де раніше стримів велетенський кам’яний ніс, у долину, пінячись і гуркочучи, ринув могут­ній водоспад.

Коли пролунав вибух, Гол Слейтер і Семюел Мур були вже в сідлі. Тут, у кінці долини, повітряна хвиля трохи спа­ла. Коні стали дибки, обернулися й понесли. Гол Слейтер згубив Мура з очей. Він з усієї сили намагався вгамувати коня, хоч боявся, що може кожної миті випасти з сідла. Нарешті кінь трохи втихомирився. Курява огорнула все навколо, засліпила очі, і Слейтер не знав, де саме він опи­нився. Не було іншої ради, як здатися на інстинкт коня. Тремтячи з ляку, кінь обережно рушив уперед. Слейтер тільки час від часу стримував його, щоб послухати, чи не долине якийсь голос.

Він зразу здогадався, що вибух міг статися лише в пе­чері, де сховано динаміт. Незабаром спереду почулися го­лоси. То був табір корктаунців.

— Збирайтеся тут! — крикнув хтось.

Гол полегшено відітхнув, упізнавши Семюелів голос. Він під’їхав ближче і хрипко гукнув, силкуючись перекричати свист, гуркіт і галас людей:

— Я їду нагору, Семе!

— І я з тобою!

Примчавши до потоку, вони вражено побачили, що в ньо­му не було води. Коні не хотіли йти далі, довелося добре підострожити їх. Стало трохи ясніше. Раптом під копитами в коней захлюпала вода. Гол нахилився з сідла, злякано приглядаючись до неї. Де вона взялася? І так швидко при­буває! Десь далеко чути було клекіт і шум.

— Семе! — нажахано крикнув він. — Із гори прорвалася вода! Вибух…

— Вертайся назад, Голе, бо там буде лихо. Мур став раптом на диво спокійний.

Вони під’їхали один до одного й ззирнулися. їх оточу­вала хмара куряви.

— Чому я, Семе? — суворо, майже знервовано спитав Гол Слейтер. — Я поїду далі! Ти знаєш табір…

— Ні, Голе! Вони тебе краще послухають, у тебе рука твердіша, і ти всьому даси лад. Подумай про жінок. Там вище вже, мабуть, зчинилася паніка, хочеш, щоб вона й на наш табір перекинулась?

— Я хочу…

— Я сам знайду Гая й Дока. Погодься зі мною. Твоє місце в таборі.

Вода вже шуміла під ногами. Коні неспокійно тупцяли, і їх доводилося тримати з усієї сили. Треба було квапитись, кожна хвилина могла дорого коштувати.

— Ну, їдь, — видушив із себе Гол. — Та коли…

— Я знаю, Голе. Хай кожен буде на своєму місці. Ми завжди робили те, що слід, а тепер ми потрібні в долині як ніколи. Бувай, Голе. Виведи наших щасливо на схил, там зустрінемось.

Вони потиснули один одному руку й роз’їхалися врізно­біч.

Мур не шкодував коня, чимдуж підганяв його острогами вперед. Люди були в небезпеці. Він усе сподівався, що, мо­же, хоч подме вітер та розвіє куряву. Де Боєрів і Доротеїн бараки? Що з Гаєм? Коневі доводилось усе важче, вода пі­діймалася й тягла його за собою. Раптом Мур відчув, що кінь почав грузнути в намулі й насилу переступає ногами.. Він схибив з твердої дороги! Краєвид затягла сіра курява. Мур крикнув і вистрілив з револьвера, але все потонуло в клекоті води. Ні, безглуздо борсатися серед цього моря! Ні­кому він не зможе допомогти. Треба вертатися!

Несподівано Мур побачив високу хвилю, що налітала на них. Ноги під конем угнулися, вода підняла його вгору, тоді знову кинула вниз. Хоч Мур і вилетів із сідла, одначе кінь, падаючи, потяг його за собою. Уже під водою старий відчув пекучий біль у правій руці. Йому розтрощило кістку.

Коли Мур виринув, переляканий кінь борсався коло ньо­го, б’ючи копитами по воді. Нарешті йому пощастило стати на ноги, він дико заіржав і вистрибом помчав геть.

Мур не вмів плавати. Вода сягала йому вже попід руки. Течія підхопила його, і він насилу тримався на ногах. Пра­ва рука теліпалася, як нежива, хоч болю він уже не відчу­вав. Перед ним з’явився великий фургон, він ухопився лі­вою рукою за спицю колеса і відчайдушно намагавсь утри­матися. Вилізти на фургон старий уже не мав сили. Він важко хапав ротом повітря. Надійшла нова хвиля, закру­тила фургоном раз, удруге і поховала під ним Семюела Му­ра. А вода клекотіла, вирувала, і курява хмарою висіла над долиною.

Гол Слейтер теж підострожив свого коня. Забачивши на­мети, він крикнув:

— Повінь! Повінь! Хапайте тільки найнеобхідніше та харчі! І до схилу! До лівого!

Він проїхав по всьому таборі, вигукуючи те саме. Тоді зіскочив з сідла. Том і Лі Байт уже бігли до нього.

— Запрягай коней! — крикнув він Томові в обличчя.

З’явився Ед Фінні, а за ним і мати з сестрами. Том з Едом кинулися по коні.

— Сидіть коло воза! — гукнув Лі Байт жінкам і слі­дом за Голом побіг по Бренкера.

Вони поклали його на підводу, Том з Едом привели вже двох коней, що злякано опиралися. Жінки помогли їм за­прягати. Лі Байт з Голом винесли й Джо. Мурова ослиця бігала навколо, шукаючи свого господаря. Вона була наля­кана, стривожена і в одно тикалася на всі боки, вишкірив­ши зуби. Нарешті, не знайшовши Мура, ослиця стала коло воза.

Решта корктаунців метушилися, виносили своє золото. Том дужими руками тримав коней. На підводу складали бо­рошно, хліб, сало, казанки й дрова. Коли Том пустив ко­ней, вода сягала вже майже по маточини коліс. Коні рво­нули з місця. Коло схилу їм було вже води по груди. Том скочив з воза й перерізав посторонки. Ослиця почала сприт­но спинатися на гору…

Коли засірів світанок, долина була вже озером, а її ви­снажені мешканці, як мухи, пооблипали обидва схили. Ле­генький вітер брижив каламутну воду, що переливалася че­рез насип з каміння в урвище. Нарешті насип не витримав, загуркотів і гунув у провалля. Вода знову завирувала. Те­чія підхоплювала дошки, намети, цілі вози, столи, стільці, ослони, трупи коней та людей і несла з собою. Гол Слейтер побачив Доротеїну музичну скриньку, що гойдалася й пере­верталась на воді. Вона пропливла повз них і зникла в урвищі. Все зникало в урвищі. Вода в ньому піднімалася ви­ще й вище і врешті заповнила його вщерть. Течія зупини­лася, каламутна вода знову піднялася, тоді повільно поко­тилася далі — мабуть, нова річка десь знайшла собі дорогу з гір.

Гол Слейтер цілий ранок майже ні до кого не озивався. Він боявся за Мура і все шукав його очима.

З’явився Гай Джілберт. Удвох з Арчі вони повільно про­биралися попід горою, несучи на руках Ларрі. Рут тихо скрикнула й рушила їм назустріч. На Гаєвому обличчі з’явилися глибокі зморшки, воно постаріло, а скроні засріб­лилися сивиною. Він обняв Рут, і дівчина заплакала.

Після полудня всі, хто лишився живий, зібралися в го­рішньому кінці долини. Повінь сюди не досягла. Семюела Мура серед урятованих не було.

Другого дня більшість людей виїхали з долини.

Через три дні Гол Слейтер з корктаунцями та ще кіль­кома чоловіками стояв коло того місця, де нова річка виті­кала з гір. Вона закрутами прокладала собі шлях і бігла в глиб піщаної пустелі. Едвард Фінні, що стояв поруч з Го­лом, прошепотів:

— Зміїна річка.

Корктаунцям сподобалася назва: справді звивається як змія. Та Ед, кажучи так, думав про Чортову пащу і про те, що він бачив у ній на дні.

Увечері вони сиділи коло багаття і радились.

— Треба до цієї річки прийти весною з ночовками. Сю­ди, мабуть, нанесе золота,— сказав один чоловік.

Гол Слейтер глянув на нього.

— Річка зробить із цієї пустелі родючий край, тут ви­ростуть великі ферми. Я весною кину той посушливий Корктаун і побудуюсь тут.

Дехто схвально кивнув головою.

Ніч була холодна. Чоловіки полягали спати коло само­го вогнища, віддавши вцілілі ковдри жінкам.

Едвард Фінні довго не спав, усе вдивлявся в зоряне не­бо. Йому не йшла з думки золота жила в урвищі і все те золото, що його повінь знесла в провалля і лишила там на дні. І їхній старий приятель зостався ніби його вічним охо­ронцем.

Кілька днів вони їхали, не шкодуючи сили, і нарешті гори лишилися позаду тільки темною смужкою. Едвард Фінні, останній у валці, обернувся і довгу хвилю замислено вдивлявся в ту імлисту пасмугу.



Фелькнер Бенно

ДОЛИНА ГНЕВНОГО ПОТОКА

(На украинском языке)

Ілюстрації Карла Фішера

Художнє оформлення Я.С.Тимчишина

Редактор В.С.Тимукіна

Художній редактор І.Ф.Манець

Технічний редактор М.Г.Чередник

Коректори З.Я.Можарівська,

С.А.Соболь

Здано на виробництво 13.І.1972 р. Підписано до

друку 3.V.1972 р. Папір № 2. Формат 84×1081/32.

Умовн. друк. арк. 15,54. Обл.-вид. арк. 18,56.

Тираж 65 000. Зам. 923. Ціна 1 крб. 6 коп.

Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”.

Київ, Пушкінська, 28.



Київська книжкова фабрика Комітету по пресі

при Раді Міністрів УРСР, вул. Воровського, 24.

Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет