ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ І ПЕРСПЕКТИВИ ЙОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Відновне правосуддя успішно розвивається у багатьох європейських державах. Для прикладу, в Австрії, Великій Британії, Німеччині, Норвегії, Фінляндії, Франції відновне правосуддя вже стало юридичною нормою, його застосування підкріплено відповідною нормативно-правовою базою. Процес впровадження відновного правосуддя розпочато в Центральній і Східній Європі. Українська держава робить перші спроби формування вітчизняної моделі відновного правосуддя. Необхідність цього інституту у вітчизняній правовій системі підтримується громадськістю, широким колом науковців і практиків. Крім того, це відповідатиме загальній позиції України щодо гармонізації національного законодавства із законодавством Європейського Союзу. Основними документами, які наголошують на необхідності розвитку та впровадження програм відновного правосуддя в національні системи права, є Рекомендація Ради Європи №R(99)19 «Про посередництво в кримінальних справах» від 15 вересня 1999 року та Основоположне рішення Ради Європейського Союзу «Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві» (2001/220/JHA) від 15 березня 2001 року.

У європейських державах застосовується декілька моделей відновного правосуддя: юридичний компроміс, примирення, медіація (посередництво). Наприклад, у Словенії відновні процедури здійснюються через медіацію, яка називається «врегулюванням», є складовою кримінального процесу і може відбуватися як на етапі розслідування кримінальної справи прокуратурою, так і на етапі попереднього судового розгляду; на медіацію передаються кримінальні справи про злочини, за які передбачене покарання у виді штрафу чи позбавлення волі на строк до трьох років; медіація здійснюється під юрисдикцією прокуратури спеціально підготовленими особами – медіаторами; звільнення особи від кримінальної відповідальності внаслідок врегулювання переважно є обов’язком, а не правом прокурора чи судді.

У Кримінальному кодексі Польщі 1997 року передбачено істотне пом’якшення міри покарання, якщо потерпілий помирився з правопорушником, шкода була виправлена або потерпілий і правопорушник узгодили спосіб виправлення шкоди. З 2003 року інститут медіації впроваджений у кримінально-процесуальне законодавство республіки, що дало можливість застосовувати її на будь-якому етапі досудового слідства і кримінального судочинства, при цьому строки проведення процедури медіації не зараховуються до строків слідства.

Згідно із Законом Болгарії «Про медіацію (посередництво)» від 2004 року предметом медіації можуть бути громадські, комерційні, трудові, сімейні і адміністративні суперечки та кримінальні справи у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом.

Чинне кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство України містить передумови для запровадження відновного правосуддя. Зокрема, статтями 45 та 46 Кримінального кодексу України та статтями 72 та 8 Кримінально-процесуального кодексу України встановлено підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям та у зв’язку з примиренням винного з потерпілим. Однак широкому застосуванню вказаних норм на практиці перешкоджає відсутність законодавчої регламентації процедури примирення.

Указ Президента України № 361/2006 «Про концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10 травня 2006 року одним із завдань держави визначає створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв’язання спорів. Указом Президента України № 311/2008 від 8 квітня 2008 року затверджена Концепція реформування кримінальної юстиції України, у якій наголошується на необхідності реформування кримінального судочинства України у напрямі дальшої демократизації, гуманізації, посилення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних правових актів і зобов’язань нашої держави перед європейським і світовим співтовариством. Названа Концепція визначає відновне правосуддя як форму правосуддя, основною метою якого є створення умов для примирення потерпілих і правопорушників та усунення наслідків, спричинених злочином або кримінальним (підсудним) проступком.

Незважаючи на відсутність спеціального законодавства, Україна має певний досвід застосування відновних процедур. З 2003 року активно займається впровадженням програм примирення потерпілих і правопорушників та просвітницькою діяльністю у цій сфері громадська організація Український Центр Порозуміння. З вересня 2006 року по лютий 2007 року в десяти регіонах України проводилися експериментальні програми відновного правосуддя, із яких 39 – медіації у кримінальних справах. Навіть така незначна за обсягом практика засвідчила, що відновне правосуддя має багато переваг перед офіційним кримінальним судочинством. Зокрема, забезпечується більш ефективне розв’язання проблеми відшкодування потерпілому моральної та/або матеріальної шкоди, завданої злочином, прискорюється процес розгляду кримінальної справи у суді, правоохоронні та судові органи частково звільняються від перевантаження справами, що дозволяє заощаджувати кошти державного бюджету.

Урегулювання процедур відновного правосуддя на законодавчому рівні повинно включати: внесення відповідних змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України, прийняття окремого закону про медіацію у кримінальних справах, розробку положення про професійну підготовку медіаторів. Варто розглянути питання про визнання медіації обов’язковою стадією кримінального процесу у справах про злочини, вчинені неповнолітніми. Очевидною є потреба розроблення уніфікованої україномовної термінології у сфері відновного правосуддя.

Запровадження відновного правосуддя має стати одним з пріоритетних напрямків кримінально-правової політики України.

А тому метою даної статті є порівняльний аналіз пропонованих в науковій літературі дефініцій, з метою подальшого впровадження в національне законодавство.

Політова А. С. визначає торгівлю людьми – це дії, спрямовані на обмеження її свободи шляхом продажу, вчинення іншої незаконної угоди щодо неї, пов’язаної з незаконним заволодінням чи передачею з метою експлуатації на території України чи за її межами. Здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина полягає у вчиненні інших дій, крім торгівлі людьми, пов’язаних з обмеженням свободи людини шляхом передачі її іншій особі та отримання за неї матеріальної винагороди або послуг матеріального характеру. Автор дає дане визначення виходячи з концепції розгляду торгівлі людьми як порушення прав людини. Оскільки обмеження прав людини починається з процесу вербування та закінчується експлуатацією жертв, тому автор і не зосереджує свою увагу на етапах, способах вербування та експлуатації. Це визначення характеризується абстрактністю та дає можливість у загальному вигляді змоделювати процес торгівлі людьми.

Буряк М. Ю. пропонує під «торгівлею людьми» розуміти вербування, перевезення, передачу, отримання або приховування особи, яка здійснюється з метою її подальшої експлуатації.

Плакса Н. О. і. Кузнєцов В. В. пропонують своє визначення торгівлі людьми, намагаючись детально її охарактеризувати як: сукупність суспільно небезпечних, протиправних, насильницьких з корисливих спонукань дії в акті купівлі-продажу, які посягають на особисту свободу особи, пов’язані з насильством, викраденням і переховуванням особи (осіб) шляхом шахрайства, обману, насильства, примусу та перевезення в межах державного кордону, або перетин міждержавних кордонів для передачі; чи продажу іншій особі у такі умови, в яких потерпілий втрачає можливість вільно розпоряджатися собою, перебуває у стані примусової праці, або послуг, а також примусової проституції чи інших сексуальних послуг, залучення у рабство, або практику, що наближена до рабства; рабську залежність, для вилучення органів; усиновлення у комерційних цілях чи використання у збройних конфліктах. Хоча дане визначення є обширним, але воно дає можність створити не лише абстрактну модель торгівлі людьми, а й визначити її характерні ознаки, особливості, етапи. Автори намагаються охопити всі можливі варіанти розвитку подій, але у зв’язку з тим, що злочинність «рухається» швидше, і вигадує все нові, віртуозні форми торгівлі людьми; то не доцільно давати вичерпний перелік цілей з якими здійснюється торгівля людьми. Дане визначення зосереджується лише на акті купівлі-продажу, але якщо об’єкт торгівлі людьми, просто передали, подарували, то тоді, що не можна говорити про торгівлю людьми?

Савич Л.Л. відзначає, що основним елементом в акті торгівлі людьми є купівля-продаж людини або інші діяння, направлені на це, наприклад, обман, насилля, примусове переміщення особи, залучення в боргову кабалу, експлуатація можливостей і навпаки, використання уразливого становища особи і т. д..

Стівен Галстер (Director of Operations at PeunPa Foundation, Thailand) визначає наступні складові елементи торгівлі людьми, зокрема, «використання обману, примусу (включаючи застосування сили, або погрози її застосування, або зловживання владою), боргова залежність, чи все вищеперелічене». Але дані структурні елементи торгівлі людьми не в повній мірі відображають дане явище, не розкривають його сутності.

Враховуючи проблеми, що виникають при розумінні феномену торгівлі людьми, автор пропоную наступне операціональне визначення торгівлі людьми як: дії направлені на вербування, приховування, отримання, продаж та перевезення в межах державного кордону, або поза його межами з використанням обману, шахрайства, насильства, примусу, уразливого положення особи з метою експлуатації останнього.

Тимкович І.І.

старший викладач кафедри господарського права і процесу,

Інститут повітряного і космічного права та масових комунікацій,

Національний авіаційний університет

СИСТЕМА ТА КОМПЕТЕНЦІЯ ОРГАНІВ ОСВІТИ УРСР ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ДИТЯЧОЇ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ У 20-ТИХ РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Проблема такого масового соціального явища як дитяча безпритульність не є новою для сучасної України, адже вона набула свого особливого загострення у 20-ті роки минулого століття внаслідок подій першої світової та громадянської війн, соціально-економічних перетворень, неврожаїв, голоду і розрухи. За даними Виноградової-Бондаренко В.Є. у 1919-1920 роках в Україні нараховувалося близько 1 мільйона безпритульних дітей. В наш час, за інформацією Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, у 2005 році кількість вилучених з вулиці дітей становила 42 тисячі, у 2008 –31 тисячу, а у І півріччя 2009 року - 11945 дітей. Дійсно, наведені цифри є значно меншими у порівнянні з 20 роками ХХ століття, але примушують звернути увагу на потребу остаточного вирішення проблеми дитячої безпритульності в нашій державі на порозі третього тисячоліття. Тим більше, такі вчені як Футер Д, Гернет М., Гуров О., Васильківська І.П., Виноградова-Бондаренко В.Є. у своїх дослідженнях довели, що безпритульність та бездоглядність – це явища, котрі постійно супроводжують злочинність неповнолітніх. Перераховані вище причини поширення у 20-х роках минулого століття безпритульності серед дітей як фонового явища злочинності свідчили про неспроможність сім’ї самостійно вирішити дану проблему та потребу її негайного розв’язання з боку держави за допомогою органів освіти. За сучасних обставин, вважаємо за доцільне звернутися до практичного досвіду діяльності таких органів, структура і компетенція яких регламентувалася Кодексом про народну освіту УРСР, затвердженим Постановою Всеукраїнського Центрального Комітету від 22 листопада 1922 року.

За загальним правилом, підставою порушення провадження за нововиявленими обставинами є достатні дані, що з певним ступенем ймовірності вказують на наявність у отриманих відомостях ознак нововиявлених обставин. На початковій стадії оцінка інформації здійснюється прокурором у кожному конкретному випадку під час попередньої перевірки заяви (клопотання).

Однак стаття 400-8 КПК не дає відповіді на питання, чи має право прокурор спочатку провести перевірку наявності підстав для розслідування, чи він одразу має вирішити питання щодо можливості винесення відповідної постанови згідно із ч. 3 ст. 400-8 КПК. Очевидно, прокурор після надходження інформації, що може містити ознаки нововиявлених обставин, вправі провести її первинну перевірку (подібно до дослідчої перевірки, передбаченої ч. 4 ст. 97 КПК). Її сутність полягає у встановленні особи, яка подала заяву чи клопотання, в уточненні джерела отриманих відомостей, у з’ясуванні, чим стверджуються або можуть бути підтверджені обставини, викладені у заяві (клопотанні).

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 400-8 КПК прокурор з метою перевірки заяви вправі витребувати справу із суду. А у галузевому наказі Генерального прокурора України № 5 гн від 19 вересня 2005 року «Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення» зазначено: «При розгляді клопотань щодо перегляду судових рішень у кримінальних справах за нововиявленими обставинами витребовувати в судах кримінальні справи для перевірки відповідності прийнятих рішень закону» (п. 11).

Зауважимо, що це – єдиний випадок, коли закон надає прокурору право витребувати із суду кримінальну справу, рішення у якій набрало законної сили. Можливість витребування справи з інших підстав є виключеною після втрати чинності у 2001 році статті 38 Закону України «Про прокуратуру».

Використовувати це право прокуророві немає потреби, коли в заяві (клопотанні) відсутні конкретні відомості про наявність додаткової інформації, яка ставить під сумнів раніше постановлене судове рішення у справі, або ж коли така інформація завідомо недостовірна чи в клопотанні містяться лише здогадки. Це треба робити лише тоді, коли необхідно порівняти нові відомості з тими, які можна одержати лише шляхом вивчення матеріалів справи. Через це, вважаємо, що пункт 11 галузевого наказу після слів «витребувати» необхідно доповнити словами «за наявності підстав» і далі за текстом.

Законом не врегульовано, яким актом витребовується справа із суду. На практиці на адресу голови відповідного суду надсилається лист-запит за підписом прокурора міста або району, у якому на підставі ст. 400-8 КПК викладається прохання надіслати до прокуратури кримінальну справу № … за обвинуваченням гр. … у зв’язку із проведенням перевірки за зверненням гр. … про ініціювання перегляду судового рішення в порядку виключного провадження.

Результати перевірки з точки зору можливості вчинення подальших дій, передбачених гл. 32 КПК, можна умовно поділити на позитивні та негативні.

Результати можна вважати негативними, коли прокурор встановлює відсутність підстав для порушення провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами. Неврегульованість у законодавстві процесуального порядку відмови у зв’язку з цим, призводить до того, що на практиці прокурори обмежуються направленням особі, яка звернулася, відповіді на її звернення, а не виносять постанову про відмову у проведенні розслідування. В першу чергу, це пояснюється тим, що винесення постанови як офіційного процесуального документу полегшує її оскарження в судовому порядку, а, отже, і можливість скасування, у чому не завжди зацікавлений прокурор.

Крім відповіді особі, що зверталася, у разі відсутності ознак нововиявлених обставин прокурор готує висновок для обґрунтування прийнятого рішення (п. 11 Наказу). Висновок є не процесуальним, а внутрішнім документом прокуратури, ознайомившись з яким прокурор вищого рівня у разі оскарження до нього відмови вчиняти подальші дії, передбачені гл. 32 КПК, має можливість проконтролювати роботу підпорядкованого прокурора та дати обґрунтовану відповідь на скаргу.

Якщо результат перевірки позитивний, тобто прокурор дійшов висновку, що є достатні дані, які вказують на наявність у отриманих відомостях ознак нововиявлених обставин, але вони потребують перевірки і уточнення, він виносить постанову про призначення розслідування (ч. ч. 2, 3 ст. 400-8 КПК) з використанням відповідних процесуальних повноважень.

У контексті висвітлення цього питання є важливою проблема строків розгляду заяви (клопотання). На думку авторів одного з коментарів до КПК, за загальними правилами прокурор зобов’язаний розглянути відповідну заяву (клопотання) і прийняти за нею рішення в строки, визначені в ст. 97 КПК. Схожої позиції притримується і Н. Бобечко. Очевидно, дослідник мав на увазі як 3-денний строк, передбачений ч. 2 ст. 97 КПК для прийняття рішення по заяві або повідомленню про злочини, так і 10-тиденний строк для їх дослідчої перевірки (ч. 4 ст. 97 КПК), оскільки для пропонованої ним процедури здійснення попередньої перевірки цих заяв та повідомлень (відібрання пояснень, доручення на проведення ревізій, перевірок, експертиз тощо) трьох, а, можливо, і десяти днів замало.

З метою уникнення різнотлумачень, вважаємо за доцільне встановити конкретні строки розгляду та перевірки заяв, клопотань чи повідомлень безпосередньо у главі КПК, що регламентує порядок провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами. На наш погляд, оптимальним для проведення перевіркових дій є місячний строк. Цього часу прокуророві буде достатньо для витребування кримінальної справи, її вивчення та вирішення питання щодо вибору одного із таких варіантів поведінки: винесення постанови про проведення розслідування у зв’язку з нововиявленими обставинами або винесення постанови про відмову у проведенні такого розслідування.

Таким чином, процедура проведення перевірки прокурором заяви (клопотання) про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами та порядок належного процесуального оформлення її результатів потребують більш чіткої регламентації у чинному КПК України.