І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга
жүктеу/скачать 1.6 Mb.
|
| Художньо-документальні оповідання
УДК 821.161.2–32 ББК 84.4 УКР 6 К 69 Корсак І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – 300 с. – (Сер. «Пантеон »).
нас обличчям до постатей української історії та культури, замовчуваних або забутих. В оформленні обкладинки використано мапу України Гомана, 1716 рік Серія «Пантеон» Заснована 2006 року ISBN 978-966-2115-01-7 © Корсак І. Ф., 2007 ISBN 978-966-8770-55-5 (серія) © ПВД «Твердиня», 2007 Присвячую славним моїм внучатам – Іванові, Олі, Романові ЗМІСТ
Сверстюк Євген. «Що ми? Чиї сини?» 5 Корсак Іван. Слово до читача 7 Вінчання князя Володимира 11 Мамо, вийди заміж за короля 16 Прихисток візантійських монархів 21 Корона Данила 25 Король Юрій І, муж зело мудрий 31 Благословення короля Юрія ІІ 35 Пророчі блискавиці над Олеським замком 39 Первістки рідного слова 43 Невістка Богдана Хмельницького 49 Головнокомандувач Європи 55 Повернення Богуна 79 Розгром Росії 83 Кавалер ордена Бусто де Лібертадор 90 «Величний благодійник людства» 94 Лиш правда зостанеться 103 «У москалів не хочу помирати…» 108 Табакерка Василя Капніста 112 Останній концерт маестро 118 Полон Вінстона Черчілля 124 Відмова консула Ванкувера 128 Вишне моя, емігрантко… 133 Василь Якович, класик японський 143 З пракоренів Запорізької Січі 148 Зустріч у Швейцарії 158 На французькій землі 162 Лист земляка 170 Непосильна загадка Рамона 181
Київський зять: «Вірив у славу, багатство та владу…» 206 У слабкого не шукатимуть захисту 212 Корона, що сама напрошувалася 214 Наших прадідів великих… 220 «…Не раз намагалися відняти від нас…» 226 Горда князівна Розанда 231 «Людина великого духу» 241 І зрадники, і кар’єристи, і єретики… 250 Долі, пов’язані з Україною 265 Концерт, якому звучати довіку 273 Ім’я, що не сходить з вуст 277 Відібраний спадок 281 Подвижництво без сподівань на винагороду 284 Японський класик Василь Єрошенко 290 Хіба зустрінуться в енциклопедіях 295 «Король Америки» 296
5 «Що ми? Чиї сини?» В В ихід з Єгипетського полону – це передусім повернення до себе, до своїх коренів і до своїх святинь. Безпам’ятство є умовою виживання в неволі. У відомій легенді про євшан-зілля змальовується образ співця, який прагне і словом, і рідною піснею пробудити порив до волі в половецького невольника. Але він глухий до всього і тільки пучок євшан-зілля, знайомий з дитинства запах, оживив його. Після втечі з полону той співець, звичайно, розповідатиме хлопцеві історію та легенди рідного краю. В українців справа складніша. Протягом століть нам забивали голови усім, аби тільки ми не знали: «що ми? Чиї сини? Ким? За що закуті?..» (Т.Шевченко). Як зауважив Олександр Довженко, ми єдиний в світі народ, в школах якого не вивчається рідна історія. Нині ми вже вивчаємо історію України, але в пам’яті нашій усе ще домінує звук старих імперських міфів, на яких виховувалися покоління слухняних імперських «малоросів». Комплекс меншовартости не дає сучасній молоді тверезо сприймати факти в потоці лжеінформації. Навіть історичні факти, які зберегла пам’ять, сприймаються з тенденцією сліпо вірити іноземним джерелам, які плекали, звісно, свою пам’ять, свої національні інтереси і підходи. Книжка відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає нас обличчям до постатей укра 66 їнської історії і культури, замовчуваних або забутих. І це добра книжка. Хтось може закинути, що в тих щирих розповідях акцентується національний мотив. Однак згадаймо мотивацію знаних у світі вчених, математиків Михайла Остроградського, Михайла Кравчука, фізика Івана Пулюя, письменника і перекладача Миколи Гнідича, зрештою Тараса Шевченка і навіть Миколу Гоголя. Хіба вони не підкреслювали своєї національності в середовищі, яке воліло б її закреслити? Бо почуття національної гідності є важливою складовою людської сутності та порядності особи і громадянина.
7 СЛОВО ДО ЧИТАЧА Н Н аписати цю книгу мене підштовхнула крайня потреба: я мав змогу надивитися, як мордуються сучасні школярики, відшукуючи знакові імена нашої кревної історії. А вже при підготовці книги довелося стикнутися з неймовірними курйозами, гіркими, смішними й парадоксальними фактами.
на будь-якій пошуковій системі в Інтернеті ключові слова «нобелівський лауреат Жорж Шарпак » – і ви отримаєте сотні повідомлень у відповідь: французький фізик, що народився у Польщі. Начебто все правда, крім манюсінької деталі. Георгій Харпак (таке справжнє його ім’я та прізвище) народися в Дубровиці на Рівненщині, його батько мав тут цегельний завод і з того будівельного матеріалу зведено чимало домівок на всьому волинсько-рівненському Поліссі. Родинний дім їхній тільки нещодавно, на жаль, знесли. Або розгортаємо будь-яку енциклопедію чи знову ж таки вдаємося до пошуку в Інтернеті на слова «Михайло Остроградський» і тут же читаємо: «Выдающийся русский физик». А той «выдающийся русский» публічно, у широкому колі казав: «У москалів не хочу й помирати», і таки вгадав власну смерть, помер та похований на Україні (не кажучи вже, що перші знакові праці Михайла Васильовича писані взагалі не російською чи навіть українською, а французькою мовою). Читаємо спогади свідків та учасників німецького загону в битві при Хотині 1621 року й неждано-негадано дізнаємося: вирішальний бій, що зупинив наступ мусульманського світу на християнський, європейський, виграли не українські війська Сагайдачного чи польські вояки, а німецький корпус. У турецьких описах розгрому Росії 88 (власне – Московії) під Конотопом, розгрому, якого не знала ця держава за всю історію до того часу, з’ясовується, що найбільшим був вклад кримськотатарських союзників, про визначальну роль українського війська Виговського взагалі інколи можна не згадувати, наче й не в Україні те діялося…
винахідника, професора Івана Пулюя стажувався німецький фізик Конрад Рентґен. Професор щиросердно знайомив усіх колег з власним винаходом, демонстрував знімки, зроблені за допомогою Х-променів, опублікував статті раніше за Рентґена, в тому числі знімок Х-променями людського скелета. Однак Нобелівська премія за винахід дісталася німецькому вченому. Альберт Ейнштейн з цього приводу зі властивою прямотою писав знайомому і сусідові по Відню Іванові Пулюю: «Може, те неприємно вам слухати, але хто стоїть за вами, українцями, яка культура, які акції? А за Рентгеном – уся Європа». У різних зарубіжних джерелах Іван Виговський, Юрій Немирич, інша знакова козацька старшина постає то польськими, то литовськими феодалами. Українська ж справа, якій вони до крихти віддали життя, чомусь відходить на другий план або й зовсім не згадується. Винуваті ми самі… У Третяковський галереї в Москві я запитав завідувачку відділу, чи є в них роботи Йова Кондзелевича. – Є, – ствердно, без заминки відповіла завідувачка. – Чому ж вони не виставлені? – Немає місця. Роботи зберігаються в запасниках. Настав час виймати нашу історію і духовну спадщину із «запасників». Нашого цвіту – по всьому світу… Доля розкидала український люд неймовірними обширами, економіку і культуру він розбудовував і далі розбудовує в сотнях країн. І при цьому не має потреби 9 доводити тезу на кшталт: «Україна – батьківщина слонів». Немає сенсу робити з вихідців з України ура-патріотів, які тільки й снять, аби повернутися на землю прабатьківську. Кумедно вимагати від Георгія Харпака, щоби він покинув власні ядерні дослідження на кордоні Франції та Швейцарії і поспішив притьма відновлювати батьківську цегельню в Дубровиці. Водночас двадцятиоднорічний Шопен покинув польську землю назавжди, але ніхто не посміє відібрати його ім’я у польського народу.
у світову цивілізацію має бути достойно й об’єктивно оцінений. Спочатку нами самими (передусім!), а згодом і світовою спільнотою. Окремо кілька слів про примітки, що їх взято здебільшого з неопублікованих досі джерел. Впадає у вічі те, що часто-густо українська історія розглядається лише як частина то польської, то російської, то австрійської, то литовської, то ще чиєїсь історії. Подекуди комусь хотілося б виставити нас, як затятих антисемітів, починаючи від Богдана Хмельницького. При цьому навмисне упускається, що ті чи інші трагічні події відбувалися на соціальному, майновому грунті, але аж ніяк не на міжетнічному. Позитивом таких далеких від об’єктивності публікацій можна вважати хіба лиш вироблення стійкого імунітету щодо фальшування історії, вироблення твердої власної самооцінки. Добре було б нашим історикам та політикам продовжувати тему взаємного примирення та прощення, бо ж конфліктів з сусідами на довгому історичному віку не бракувало. Прикладом може слугувати та високогуманна діяльність, що її обидві сторони (українська і польська) ведуть сьогодні – від середньовіччя до Другої світової війни трагічних сторінок у стосунках знайдеться чимало. І коли на «Євробаченні» поляки, нація висококультурна загалом і музична в тім числі, виставляють нашим «Ґринджолам», делікатно кажучи, не найпотужнішому українському колективу, найвищу оцінку, то 1010 це більш ніж красномовно свідчить про людську приязнь, щиру і непідробну, не підфарбовану ніякими дипломатичними протоколами… Тема, якої торкається автор в цій книзі, певне, невичерпна. І ще потребуватиметься труд багатьох- пребагатьох авторів про місце українства під сонцем.
поетесою «велика книга нашого народу»?
11 ВІНЧАННЯ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА К К нязь Володимир осліпнув раптово – кілька днів і ночей гостра різь в очах лише наростала, а біль поглинав навіть помисли: люди, дерева і весь навколишній світ тихо пливли, немов було все намальоване на піску, і тепер якась невидима і зла хвиля раз по раз змивала малюнок, аж доки не залишила суцільну непроникну пелену. Біда не буває ніколи вчасною, та зараз вона особливо несподівана й негадана, як блискавиця серед зими, і як ніколи не очікувана та небажана. Князь Володимир готувався до величного та зоряного часу в своєму житті, до вінчання з царівною Анною – вперше, відколи сходить і заходить сонце, князь великої і потужної Київської Русі мав поєднатися родинними узами з візантійськими імператорами. Кораблі царівни, злегка похитуючись на хвилях, вже підходили до берегів Корсуня. Невгасимий жар, що пік очі немилосердно і безперестанно, князь Володимир, зазнавши не однієї рани в походах, переносив куди легше, аніж той жар, що його сипнула пригорщами в душу раптова сліпота. Він знав, що за спиною його вже повзе поміж вірними воями холодним вужем прихований поговір: «Знамення неба, горе нам, князь приймає християнство, вінчається з царівною, князь зрадив прадідівську віру заради чужих, незнаних богів».
мерзла душа: а якщо це і справді так? Якщо справді він накликав на себе небесний гнів, зраджуючи праотця всього роду богів Сварога, захисника врожаїв, багатств і всякої домашньої живності Велеса, Дажбога, що дає життя людям і всьому земному, грізного Перуна, покровителя його воїнів, і всіх мужніх людей?
і засмаглі візантійці, вправно пораючись із канатами, швартувалися. Сама Анна проплакала мало не всю дорогу: вона подумки багато разів бажала сама собі смерті, аніж мала одружитися з незнайомим, ніколи не баченим князем варварської країни. Бо такого не знав досі Князь Володимир Великий 1212
їхній імператорський рід. Навіть синові короля Німеччини Оттону І Великому Анна відмовила з погордою. Як розхитувався корабель на хвилях, підіймаючи то один борт, то інший, так і в сумнівах її брала гору то ущемлена гординя царівни, а то знову вивищувалися інтереси всього імператорського двору. Вперше за багато століть Візантія потрапила навіть не в скрутне, а радше в трагічне становище. Спекотного серпня 986 року болгари вщент розбили імператорське військо. Бунтівний полководець Варда Склір, об’єднавшись з арабами, перетнув кордон імперії. Проти нього кинули іншого полководця, Варду Фока, але і той несподівано зрадив, проголосив себе імператором і намірився влаштувати облогу Константинополя. Саме в цей критичний момент чинні імператори Василій ІІ і Костянтин звернулися по військову допомогу до князя Київської Русі Володимира. Князь дав згоду, але поставив вимогу: віддати заміж за нього царівну Анну. Співправителіімператори своєю чергою погодились, але тільки тоді, коли Володимир прийме християнство. Шеститисячне військо київських русичів виходить негайно на поміч Константинополю – князь розумів, що правління Василія і Костянтина тримається на волосинці. У вирішальній битві квітневого дня, що істинно для Варди Фоки був нещасливим тринадцятим, київські мечі посікли бунтівників, військо Фоки розгромлене й розсіяне.
сторонам дотриматися слова. Та от яка дипломатична дивина: Анна не піде під вінець і не прибуде до Володимира, доки той не прийме християнство, а князь не приймає християнства, доки до нього не прибуде царівна. Заплутаний вузол істинно вінценосної гордині Володимир наважився так само розрубати мечем: київські вої беруть в облогу твердиню на морі Корсунь. Протопіп Анастас підказує князеві, як залишити місто без води. І Корсунь капітулює. З поверженої твердині князь шле в Константинополь ультиматум: «Якщо не віддасте її за мене, то зроблю столиці вашій те саме, що й цьому місту».
слова: чубаті намети війська Київської Русі все ще стоя ли під Константинополем. І брати просять сестру сідати на корабель. Але вирішальними для Анни стали їхні слова: може, наверне тобою Бог Руську землю до покаяння, може, замість ідолів Русь пізнає Христа… У сльозах сідала царівна на корабель, та ще більша розпука чекала, коли Анна ще не встигла й ногою ступити на суходіл: нехрещений варварський князь на додачу осліп. «Негайно розвертати корабель», – змигнуло найперше, але тверде переконання. «Господи, прости мене, де моя тут вина, – відіславши служниць, молилася Анна пошерхлими, сухими і зачерствілими з розпачу вустами. – Я відмовила найзнаменитішим королевичам, а ти присудив мені заміжжя за якимось сліпцем… Боже, верни мене до рідного міста, напоуми братів моїх, напоуми». І раптом серед молитви промайнула в неї неймовірна думка: а якщо й справді Бог напоумив братів, вклавши особливий, провідчий зміст у їхні напутні слова: «Може, верне тобою Бог Руську землю до Істини?». І вона, царівна, така сама раба Божа, як і всі сущі, лише через гординю людську противиться писаній Отцем долі? Може, то саме їй провіщено нести світло Христової віри у ті далекі й незнані краї, за ревучі річкові пороги, у праліси, у місто на пагорбах, де після Андрія Первозванного навряд чи й ступала нога посланця з вісткою Світла та Істини?
так, то вороття не буде. – Негайно гінця до князя Київської Русі, – розпорядилася твердо і впевнено. – Передати, як не охреститься князь, то не уникнути йому недуги своєї. І стала терпеливо чекати відповіді. Схвильований і збентежений, чекав слова князівського весь почет царівни – вони на порозі дива, чи то все будень, і кораблі попливуть знову в Константинополь?
навіть слова вимовити, тільки поглядом поспитала. – Якщо справді станеться так, просив відказати князь, то істинно великий Бог Християнський, – відповіли посланці. …Князя Володимира при велелюдді хрестили й вінчали з Анною єпископ Корсунський і священики з Константинополя. І як тільки зазвучали слова молитви, що 1414 Хрещення Володимира. Фрагмент фрески роботи В. М. Васнєцова відлунювала під високим церковним куполом, мов та молитва линула не з єпископських вуст, а з блакитної високості, мабуть, уперше в житті князя охопив незрозумілий страх. Він навіть зіщулився, він боявся, що осьось розверзнуться з тріском, як рветься міцне полотно, над ним ображені небеса, і блискавиці одна за одною почнуть низати грішну землю і цілитимуть саме в нього, що зрікся і зрадив прадавніх богів. У ньому дивно змішалися почуття провини з очікуванням чогось нового, страх з надією на світле, добре й незвідане, докори сумління з непевним, наївним і палко очікуваним сподіванням, якщо це й справді шлях Істини. Досі йому було зрозуміле хвилювання бою, коли страх єднався з ризиком та азартом, і це поєднання лише п’янило – щонайбільше тяжка рана чи смерть чекати могли на полі битви. Але смерть Душі, незвідана темінь у пазурах злих духів, довічний морок і муки в царстві чорному, де безкінечно терзатиметься Душа… Хоча було парко, його трусило, мов у крижаній купелі, пухирцями гусячими всіялося тіло і він, аби притишити хвилювання, яке чомусь вважав малодушністю, стиснув пальці у кулак так, що аж нігті до крові впивалися у долоні – та й це не стало у помочі.
молитви священиків, і вся душа його опиралася молитві, бо нове ім’я ніяк ще не міг припасувати до себе, він ніколи і ні в кого не був рабом, він князь великої держави, він Володимир, що володіє істинно незміримими землями та неблизькими світами. І так само десь у гли 15 бині душі він розумів, що така думка є просто спокусою, випробуванням недоброї сили, бо проти цього блакитного безмежного неба, проти цієї безмірної величі він менше, ніж раб, менший за комашку, менший за найдрібнішу піщинку супроти всього неба і його Господаря – і як тільки утвердив себе у цій думці, враз тремтіння облишило тіло, заспокоїлося, немов знайшла своє місце неприкаяна досі душа, і спокій тихий та світлий зійшов на нього. …Тієї миті, коли єпископ Корсунський поклав руку на Володимира, князь відчув, як у нього по тілу наче іскорки дрібні побігли, наче відчинилися якісь невидимі брами в душі: із зачудуванням, яке межувало з переляком, він зрозумів, що прозрів. Із вузького продовгуватого вікна церквиці падав навскіс сонячний промінь, жовто- яскравий від церковної позолоти і чистий такий, аж дзвенів; вперше за низку днів Володимир знову побачив знайомі обличчя воїнів дружини, які тепер стали ще ріднішими, і світлу та тиху усмішку Анни. Князь бачив, як захвилювалося враз усе море люду, що збагнуло чудесне Провидіння, і як люд той, не змовляючись, враз упав на коліна в молитві. І хрестився та вінчався Володимир, і хрестилася його дружина. Уже на церковних східцях, вийшовши до народу поруч князя Володимира, Анна тепер без страху кинула погляд на північні краї – її не лякали більше далекі незнані пущі й непрохідні праліси, незнане і дивовижне місто на Печерських пагорбах, де за дев’ять століть до неї світло Істини являв Андрій Першопокликаний, вона не жахалася люду, що стояв навколішки навкруг – то
разом з ними в далеку Русь з цього міста (Херсонесом його звали древні, Корсунем іменують київські русичі, а назвуть ще колись місто поряд із Севастополем) піде добро, милосердя і смирення.
не грали дзвони, як того незабутнього дня 988-го, за тисячі верст чутно подзвін їх, лунають вони і через тисячоліття…
МАМО,
ВИЙДИ ЗАМІЖ ЗА КОРОЛЯ Тієї ночі багаття не згасали по всій Норвегії і видавалося, ніхто й не думав про сон. Весело шкварчали у вогні туші биків, нанизані на вертела, з велелюдних майданів розносився зманливий запах смаженини на найдальші вулички, а спалахи полум’я вихоплювали на мить збуджені обличчя. Завтра в державі неабияке свято – Норвегія матиме нового короля. Попередній король Гарольд ІІІ Суворий Правитель, що майже двадцятиліття сидів на троні, склав голову у Стамфордбріднеї, поблизу Йорка, воюючи Англію. Король помер – хай живе король, його юний син Олаф. У спочивальню королеви Норвегії Єлизавети Ярославівни син Олаф зайшов пізнього вечора. Він повільно опустився на коліна перед матір’ю і лише тоді вимовив: – Благослови мене, мамо… Хай твоє слово зменшить завтра моє хвилювання, хай облегшить воно ту непросту ношу, яку покладає Всевишній на мене. Мати мовчки поклала руки на голову синові і довго стояла так, наче хотіла, аби її тепло і ласка, її материнські побажання і сподівання невидимими хвилями перейшли синові.
долю, на щастя прекрасної країни Норвегії і її народу. жүктеу/скачать 1.6 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|