Сімферополь. Видавництво
жүктеу/скачать 5.14 Mb.
|
|
Доліва-Ясенський приїхав до Вінниці напередодні, у присмерках. Він захопив з собою трьох підпанків, ледарів та базікал і дорогою розповів їм про втечу пані Горленкової, оздобивши своє оповідання різними гостри подробицями. «Цього досить: три довгі язики розпатякають новину по всій Вінниці, і добрі люди дихати не дадуть цьому хамові», думав старий лихвар і з насолодою прислухався, як його супутники розповідали новину зустрічним панкам, поки розпрягали коні. Розрахунок був вірний. На ранок тільки й мови було, що про втечу пані Горленкової і про її роман з Казіміром Німцевичем. - Невже це правда, пане? - в'язнули до Доліви шляхтичі. - Певно, так, - знизував він плечима, але навмисне тримався осторонь. - Але ж кажуть, ніби остання дитина не від Горленка, а від пана Німцевича, - втрутився новий шляхтич, задоволений з того, що знає зайву подробицю. - Авжеж. Бо ж хлопчик рудий, як пан Казімір, а в Горленка очі і волосся чорні, як грецька маслина. А в іншій групі творилася нова легенда: - Кажуть, ніби Стефан Потоцький закохався в пані Єлю і прийняв Горленка до свого війська, щоб бачитися з нею. - Та порубав його шаблею з ревнощів. Доліва-Ясенський задоволено посміхався: чутки розплоджувалися і зростали швидше, ніж він гадав. Горленко міг приїздити: грунт був підготовлений. Спокійно попрямував лихвар до судової ізби, та не встиг вписати до земських книг усіх справ, що доручив йому Потоцький, коли один з його супутників смикнув його за рукав. - Горленко тут. Ой пане, що там робиться!.. Не встиг він сплигнути з коня, як панство оточило його юрбою. Розпитують, ляскають його по плечах, втішають, сміються, пускають гострі дотепи, а він вирячив очі, як п'яний. Побачив мене - і до мене: «Де пан Доліва?» Він хотів бігти зі мною, та панство знов накинулося на нього, як мухи на мед. - І що ж він, не хапається за шаблю? - Та де ж йому! Хоч рана і загоїлася, рукою він не володіє. Кожен це пам'ятає - ось і радіють з безпечної розваги. Але Горленко так дивиться на панство, що аж мороз дере. Підпанок не брехав. Горленко ледве стримувався. Очі його палали, як у пропасниці, і коли на порозі судової ізби з'явився пергаментно-жовтий череп з щурячими очима, він радо кинувся назустріч, розштовхуючи шляхтичів, наче побачив рідного батька. - Швидше, пане! Я мушу бути сьогодні ж У Махновцях. На світанку вирушає мій полк. - До послуг пана полковника. Я передчував таку можливість і привіз готову угоду, якщо пан полковник не розрахується зі мною готівкою, - напівзапитливо зиркнув він на Горленка. - Підемо до суду, - відповів Горленко, щоб позбутися юрби цікавих. За хвилину вони вже сиділи біля судового стола, і Доліва-Ясенський передав писареві аркуш. - Зачекайте, пане писарю, - спинив його обережний суддя. - Прочитайте угоду вголос. Можливо, панство зажадає щось виправити або додати. - Проше пана, - обурено підібгав губи лихвар. І знехотя віддав писареві угоду. Писар почухав за вухом гусячим пером, понюхав табаки, витер ніс клітчастою хусткою і загугнявив на одній ноті: ...складено цю угоду проміж його мосцю урожоним паном полковником Горленком Тишком - з одного боку, і його мосцю урожоним паном Матеушем Долівою-Ясенським - з другого, на нижчезазначених умовах: його мосць урожоний пан полковник Горленко віддає у посесію пану Матеушу Доліві-Ясенському на три повних роки свою маєтність, на ім'я Хутірці, зо всіма селами і садибами, з окремими будівлями, з фільварком і з присілками і всім, що в них знаходиться, з садами та городами, хмельниками і сіножатями, з пасіками і з деревом бортним, з бобровими ловами і звірячими гонами... Голос писаря обволікає Горленка дивовижною заціпенілістю. Він не спав три ночі або кидаючись у Махновці і втопляючи в турботах душевний біль, або повертаючись до свого спорожнілого, безпритульного хутора. Серце, виснажене торішньою раною, тріпотить в грудях підбитою пташкою, але зовні Горленко спокійний. Поки юрбилися навколо нахабно-настирливі панки, підштовхували один одного, підморгували і удавано бідкалися, він стримувався. Він здогадувався, що це нова каверза Доліви-Ясенського, щоб примусити його втекти від жартів і глузувань і таким чином віддати йому назавжди свою землю. Хотілося кинутися, порубати шаблею, пошматувати всі ці самовтішні і настирливі пики, знищити, стерти їх. Але тепер всі почуття заклякли, притупилися, - і голос писарів долинав до його свідомості, наче крізь воду або уві сні: ...3 млинами і греблями, пасовиськами та лісами, гаями, борами і дібровами... - Стривайте, пане - раптом очуняв він, - як то «3 лісами»? Ніхто ж не віддає лісів у посесію, бо кожен посесор виголить їх усі чисто і повезе ванчос (54) та клепку до Гданська. Хіба ж так можна?! Подумайте ж самі, пане суддя. - Ваша справа, - уникливо знизує плечима суддя, - хоча, сказати правду, в угодах ліси звичайно залишаються за власником. Доліва обурено засовався в кріслі і зажував запалими губами. - Це було б можливе лише тоді, - зарипів він, і щурячі очі його визирнули з-під повік, свердлячи Горленка ворожим поглядом, - коли б маєток пана полковника був би справжній маєток, а не якийсь хутірець. Хіба ж не жарт: я даю сімсот флоринів за землю, що не дає ніякого прибутку. І ще новина: довозь собі палива з свого лісу і на млин, і на опалення хат! Та до дзяблув таку посесію!.. Ніхто не збирається пустошити ваших лісів, але ж господарювати у ваших Хутірцях мушу я необмежено і повновладно, або сплатіть мені мої гроші, і розійдемось в різні боки. Горленко мовчав. Ось вона, пастка Доліви-Ясенського. - Щo скаже пан полковник? - байдуже питає суддя. - Або краще вислухаємо угоду до кінця і обміркуємо потім все разом. І знову гугнявить писар одноманітною швидкомовкою, де слова зливаються в одну ноту, настирливу і нудну, як дзижчання осінньої мухи на шибці: ...А його мосць урожоний пан Горленко дозволяє пану Матеушу Доліві-Ясенському уживати до роботи своїх підданців згідно інвентареві, тобто вони повинні нажати кожен по дві копи пшениці, звезти та змолотити; сіно скосити, накошене покопити та звезти, де накажуть, і скласти там у ожереди. А хто з підданців коней чи то волів не має, той і возити не повинний. Крім того, пан посесор має право брати з них вшелякі данини та чинші, кликати їх на толоки і літні дні, на жіночу роботу на городах, на шарварки, лагодити та гатити греблі, на будівлі та прокладку шляхів, садити капусту і підводами возити де і що треба, а також судити й рядити тих підданців своїм панським судом і винних у непослушенстві та інших провинах, згідно їх вчинкам, засуджувати і навіть горлом карати... Дженджикуватим панкам та базікалам стає нудно. Порожніє судова ізба. Краще вийти покурити, побалакати або позалицятися до кокетливих панянок, чи то зайти до шинку випити келех вина. А писар гугнявить і гугнявить, віддаючи Горленкових селян та підсусідків у повне покріпачення Доліві-Ясенському: ...А пан посесор повинен охороняти межі маєтку непорушно, щоб не довелося власникові терпіти втрати в землі від заорювання сусідів і якогось іншого загарбання. А всю ріллю, призначену під озимину, мусить пан посесор своїм коштом і засобами заорати і засіяти і в такому вигляді повернути її власникові, коли вийде термін оренди, як і будівлі у цільності й повному порядкові. А якщо пожежа трапиться, то й відбудувати наново... Доліва - добрий психолог. Всі пункти, вигідні власникові, зберіг він на кінець, щоб залишити від угоди хороше враження, а всі невигідні так переплутав, що вони не впадають в очі п'яному від втоми полковникові. Тай писареві недурно сунув Доліва зранку злотого: він так гугнявить, що навіть досвідчений прокуратор (55) не второпає, які хитрі пастки наготовив Доліва своїй жертві. ...А обидві сторони зобов'язуються дотримуватися цієї угоди під закладом ста польських злотих, на що дають підпис рук своїх і печатки свої гербові прикладають. Читання уривається несподівано, як домотана до кінця нитка. Горленко мовчки смикає вуса. Виходу немає. Він так і не дістав двохсот десяти злотих. А проте - хай гине все! Поки була в нього Єля, діти, було родинне вогнище - він дорожив своїм майном і домом. Він дбав про свій добробут, мріяв вивести дітей в люди. Мріяв про шану і славу - і ось не дорахував. І де були його очі?! Герой пліток і жартів, він мусить піти на нові місця і розпочати там нове життя, бо й старий шлях на Січ закрив він сам собі торік. І з тим же почуттям, як і колись, кидаючи у вічі Фалієро свої сто шістдесят червінців, Горленко розгонисто підписав угоду і виклав на стіл сто флоринів застави. Доліва-Ясенський скромно спустив очі додолу і подагричними, безкровними пальцями відрахував свою сотню золотом. Обидві застави мали переховуватися в суді, поки вийде термін угоди. - Віншую пана з добрим завершенням справи, - крекчучи, підвівся Доліва. - Дозвольте повернути пану позикові листи. Завтра опівдні я буду з возним в Хутірцях, щоб увійти в посідання. Горденко взяв свої листи, розірвав їх на дрібні шматочки і навіть не згадав про заставлену шубу і перстень.
- Промайнуло пекуче південне літо, налились важкі грона винограду, засмаглі персики сором'язливо ховали в темно-зеленому листі свої рум'яно-оксамитові кульки, і низько хилили до землі свої гілля перевантажені плодами старі яблуні, груші. Наближався час, коли, зібравши врожай, бучно і радісно справляють татари весілля.
Спить у кам'яній землі, завитий у білий саван без швів, маленький пустун Меметка. Блакитний фаянсовий мізер-таш позначає його могилу, а на ньому тонкою арабською в'яззю вирізьблено вірш з алькорана. Тихо-тихо стало в білій саклі на схилі гори: не підводить очей безутішна Шафіге. Мовчки рухається, мовчки порається в своєму нескладному господарстві, а перед очима моторошною примарою стоїть і стоїть її розчавлений кінськими копитами хлопчик... Щільно стиснуті її скорботні вуста, глибоко зморшка залягла проміж бровами, і пасма білого волосся перекреслює її чорноволосу голову. Замислюється навіть маленька Субан, зітхає, наче доросла, але за мить забуває гоpe - і розсипається дзвінкими бубонцями дитячий регіт, і знов блимають її зубки на засмаглому обличчі з блискучими чорними оченятами. А весілля все ближче і ближче. Наче свіжі паростки на темному згарищі, пробивається радість у сумних очах Медже. І під зеленими наметами старого лісу йде вона з кунганом до джерела мудрого шейха і співає, як цикада, зігріта сонцем. І, забуваючи недавнє лихо, повертається Медже стрімкою стежкою додому і шиє, і гаптує свій посаг, ретельно схиляється над роботою. Серйозна справа, цей посаг. Треба запасти стільки білизни і одягу, щоб вистачило на багато років, і сорочок крою фільбой з легкої тканини, що нагадує зморщений креп, і легких літніх бешметів, і теплих зимових, стьобаних на ваті, і шальвар, і фередже, і гаптованих іджіарів для майбутнього житла подружжя, і килимів, і подушок, і рушників - усього, що один раз на все життя припасає собі татарка. Селянка-татарка приносить з собою близько сотні змін білизни, по двісті-триста рушників, щось з двадцять шовкових хусток і шалей і не менш як сімдесят фередже. І все це тчеться, шиється і вишивається вдома. Ось чому посаг починають готувати, коли дівчинці вийде один рік. І все ж таки перед весіллям починається гарячка. Два-три місяці не розгинає спини наречена, хвилюється, поспішає, готується до заповідного часу. Подружки і родички допомагають їй. Щодня збираються вони до нареченої і довго працюють, перекидаючись веселими жартами і дотепами. Минуло три місяці. І тоді прийшла Сабіха подивитися на небажану невістку. Медже зустріла її біля порога з розкішною маграмою; якою вкриває собі голову свекруха, переступаючи поріг засватаної дівчини. Маграма була прозорого бруського газу, вишита плоскою гладдю. Мигдалеві квіти, пишні гpoна гліциній та виноградне листя перепліталося на ній вибагливими китицями. Розкішний подарунок вразив Сабіху. - Де ти взяла таку маграму? - спитала вона недовірливо. - Газ із Каффи... Купила в турецьких купців, - відповіла Медже, розгубившись від її пронизливого і ворожого погляду. - А вишивання? - Я вишивала, - прошепотіла Медже, як покарана. - Чудове вишивання. Я й не знала, що ти така майстерниця, - знехотя похвалила стара і навіть не подякувала за подарунок. І того ж вечора свати принесли весь агарлик (56), і знов обдарувала їх наречена - кого кисетом своєї роботи, кого рушником або навіть сорочкою, а коли свати пішли, розподілила поміж подружками надіслані свекрухою ласощі. Субан дістала цілу тарілку халви і мигдалевого печива і, ласуючи в кутку, пригадала Меметку, з яким було б так весело цього дня. Ввечері прийшла запрошена тарджі-кадим (57), весільна кравчиха, - покроїти шлюбне вбрання нареченій. Шість улюблених подружок Медже взялися до роботи і не вийшли з її саклі, поки не дошили весільної сукні. Горпина теж була тут і вже хотіла викинути окрайки, коли дівчата зняли галас: - Стій, стій, Горпіне, що ти робиш?! - А нащо вам окрайки? - здивувалася вона. - Ось побачиш. І, не пояснюючи, в чому річ, стали шити з більших окрайків подушку і замість пуху чи пера поклали в неї чоловічу сорочку і чепурний вишиваний рушник. - А далі що? - зацікавилась Горпина. - Побачиш, - лукаво підморгували дівчата. І другого дня, у суботу, розпочався складний весільний ритуал, повний старовинних звичаїв, прикмет та символіки, таких же непорушних, як молитви мули та азан муедзинів. Два дні місили тісто і з піснями пекли чебуреки, листкові пироги з рижем і сухими фруктами, медову баклаву, веклят і сарич, смажили мигдаль та горіхи в меду, пекли халву та варили шербети. А на третій день, у понеділок, не встигли жінки прибрати і оздобити по-святковому саклю, як вихором примчала Субан: - Ідуть! Ідуть! - кричала вона з порога, стрибаючи від хвилювання то на одній, то на другій ніжці. Це наближалася сестра Ібрагімова, так звана весільна сагдич (58). В одній руці тримала вона батіг, пов'язаний шаллю, в другій - запалену воскову свічку. За нею йшли парами сваха і родички Ібрагіма, музики і гості. Шафіге привітала їх на порозі разом з Медже. Жінки увійшли до прибраної саклі. Випивши кави з різними ласощами, вони налили окропу в срібний саган, позичений у Вехбі-бакана, вкинули в нього хну і золоту і срібну монету, надіслані Ібрагімом, а коли фарба прохолола, запалили воскові свічки, вишикувалися у дві шереги і заспівали весільної пісні:
Вже хною виповнен саган. І ось з весільними свічками Тобі бажаєм ми талан, - забринів міцний голос Міріам, улюбленої подружки Медже. Не тьмар свої блакитні очі, Росою сліз не розсипай. Не плач; красуне-наречена, В долонях очі не ховай, - хором підхопили дівчата. Вітаєм з хною наречену, Зі щастям вічно молодим. Хай догорить твій сум з свічками, Розтане, як прозорий дим, - лунало високе сопрано Міріам. І хор підхопив рокітливо і ніжно: Не тьмар свої блакитні очі, Росою сліз не розсипай. Не плач, красуне-наречена, Очей в долонях не ховай. І почасти схвильована урочистим і зворушливим обрядом, почасти тому, що цього вимагає звичай, заплакала Медже, вступаючи на невідому путь, де поруч із дорогим їй Ібрагімом стояла грізна свекруха і грати гарему. Хтось розплітав їй коси, розчісував срібним гребінцем, а схвильована Шафіге виловила з хни Ібрагімові гроші і нахилилася до Медже. - Аллах тебе благословить, моя синьоока, - сказала вона і поклала їй обидві монети на голову. Медже ридала. - Не плач, тіточко Медже, - кинулася до неї Субан, і підборіддя її затремтіло. - Я подарую тобі білу ангорську кицьку, а бабуся Тайфіде каже, що біла кицька приносить щастя. Медже всміхнулася крізь сльози і поклала голову на подушку, а дівчата почали фарбувати їй волосся, приказуючи: - Ну й Субан! А ми й забули за кицьку! Яке ж без, кицьки щастя! І коли чорні коси Медже почали вилискувати темною бронзою, дівчата вмокнули у хну свої пальці і приказали за звичаєм: - Аллах, допоможи, щоб надійшла і наша черга. Обряд був закінчений. Шафіге вилила фарбу і тричі стукнула у вікно. І в ту ж мить заспівали за вікном семиcтруннi сази (59) і кімане, зарокотіли турецькі барабани та бубни, заспівали гірські дудки й зурни. І закружляли дівчата у веселому танку, забриніли дукатами і намистами, зашаруділи новими шальварами, розвиваючи у повітрі прозорий туман весільних серпанків. Танцювали поодинці або парами. Іноді спліталися в коло, наче в барвистий вінок, але жодний чоловік не переступив їх порога, не закружляв із ними у веселому танку. Навіть Ібрагім не прийшов на цей дівич-вечір, бо наречений уперше бачить свою дружину після шлюбу в своєму домі, і що багатше і шляхетніше майбутнє подружжя, то суворіше дотримується воно звичаю. Коли б Медже була мурзачкою або купецькою донькою, ніколи б не знала вона, кому віддають її родичі. І не один раз дякувала вона долі за те, що народилася серед кара-татар, у рибальській родині, і кохає свого нареченого. У Ібрагіма теж готувалися до весілля. Два дні смажили, пекли і варили хитромудрі страви і ласощі, а в неділю, опівдні, по-святковому прибрали і оздобили саклю. Тоді зібралися до Ібрагіма друзі і товариші на його парубоч-вечір. З веселими співами мололи парубки каву для весільного бенкету, пили бузу і шербети (60), курили і танцювали. Допізна затяглася вечірка. А на ранок послав Ібрагім музик і свах до нареченої - пофарбувати хною її коси. У вівторок і в середу в обох саклях було шумно і весела. Халва, мастика і баклава не сходили з столів. Кожен міг прийти помилуватися посагом, потанцювати під веселу музику, поласувати, випити і побажати молодому і молодій щастя й здоров'я. Але в веселому гомоні й метушні Шафіге відчувала себе осиротілою. Скеміло їй серце за Медже. Вона зжилася з нею, полюбила свою дзвінкоголосу зовицю і з болем думала, як тихо і порожньо стане в саклі, коли піде з неї Медже. Настав четвер, головний день весілля. Зранку сакля Ахметова виповнилася гамоном. На уквітчаній мажарі приїхав від Ібрагіма весільний кухар з хлібом-сіллю, з торбинкою рижу, вінком цибулі, величезним ополоником і гострим ножем. Випивши каву і викуривши наргіле, кухар підперезався чистим фартухом і почав різати і білувати баранів і варити рижову юшку та інші страви весільного обіду. Наближався південь. Ось-ось мали з'явитися рипучі гарби сватів з векілем (61) і свідками шлюбного запису. Після азану молодь зібралася біля воріт, чекаючи на поїжджан. Але тихо-тихо було на стрімких вуличках Чабан-Таша, залитих сліпучим сонцем. Тільки в кухні лунав стук ножів ретельного кухаря та на даху тихо туркотіли голуби, роздимаючи перламутрові вола. Хлопчикам набридло нишпорити серед дорослих. Вони видерлися на стару гіллясту морву і звідти виглядали поїжджан. - Їдуть! Їдуть! - завищав один з них і дзигою скотився на землю. Знялася весела метушня. Дехто перев'язував собі руку чепурним рушником, інші тягли колоди підперти ворота, а на вулиці вже гучно рипіла гарба, лунко перегукувалися веселі голоси, і раптом хтось заторохтів у ворота важким каменем. - Хто там? Чого треба? - відгукнулися з двору. - Молодий бей наш полював у горах і поранив легконогу сарну. Зникла сарна з наших очей, та по слідах її дійшли ми до ваших воріт. Пустіть посланців молодого мисливця, поверніть йому здобич його. Горпина стояла осторонь, і дивно було їй чути і бачити, що й тут, як у рідному степу, також ломляться до нареченої поїжджани, тільки там зовуть його не молодим беєм, а князем, а наречену не сарною, а білою лебіддю. Захисники Медже вимагали викупу, підпирали плечима ворота, обсипали поїжджан гострими жартами і дотепами. І тільки тоді розкрили ворота, коли поїжджани кинули їм гаманець, повний дрібного срібла. В пишно оздобленій оді накривали обідати. Зголоднілі гості накинулися на їжу і запивали її міцним кумисом, шербетом і катишем (62). Після кави і люльок свати переказали нареченій, щоб вона готувалася. до церемонії. Заметушилися дружки і свахи. З піснями внесли кунгани холодної і гарячої води, роздягли Медже догола, обмили з ніг до голови, намастили трояндовою олією, одягли в найкращу білизну і вбрання, подароване свекрухою, накрили її кашеміровою шаллю і посадили на покуття, заставивши легкою заслоню, потім загорнулися в фередже і урочисто розташувалися на міндерах. Тоді розчинилися двері і ввійшло двоє свідків з векілем. Старший свідок наблизився до заслони, за якою сиділа Медже, і спитав її голосно: - Ім'ям аллаха і пророка його! Чи згодна ти, Медже, дочка Сулейманова, одружитися з Ібрагімом, сином Алі? Медже мовчала, та не тому, що розгубилася або стало їй моторошно в останню хвилину. Мовчала тому, що завжди мовчить східна жінка, рокована на довічну покору. - Ім'ям аллаха і пророка його, - гучніше повторив свідок. - Чи згодна ти, Медже, дочка Сулейманова, бути дружиною Ібрагіма, сина Алі? І знову Медже не подала ані звуку, ані голосу. І втретє спитав її старий свідок. Тоді, замість відповіді, показалися з-за заслонки пофарбовані хною пальці Медже з затиснутими в них кінцями хустки. Це означало її згоду. Тоді свідок звернувся до векіля. - Ім'ям аллаха і пророка його, чи згодний ти, Ібрагіме, син Алі, одружитися з Meджe, дочкою Сулеймановою? - Згодний, - відповів векіль. Тричі повторював свідок це запитання, і тричі відповів векіль, що згодний. - Ви чули? - урочисто звернувся свідок до білих примар у фередже. - Чули, - враз відповіли дружки і свахи, хитнувши білими опрядами загорнутих у серпанки голів. - Отже, будьте свідками. І, взявши векіля під руку, свідки рушили до дверей. Вони поспішали до мечеті записати шлюб в метричну книгу і прослухати шлюбні молитви. А дівчата прибрали заслону і вкрили наречену густим серпанком, бо з того часу, коли в мечеті відбувається шлюб, ніхто: ані мати, ані сестри, ані дружки - не можуть бачити її, поки чоловік не зніме з неї серпанку. - Чому? - здивовано допитувалася Горпина. - Щоб не загинула її краса, - пояснювали дівчата і вкрили Медже мусліною, густою, як осіння імла. І в ту хвилину хтось різко постукав у двері. - Хто там? - кинулися дружки до дверей. - Сагдич, сестра нареченого, - відповів жіночий голос. - Пустіть мене до нареченої, дівчата. Я мушу приготувати її. - Не пустимо! Дай викуп! - лунко відповіли веселі голоси. - Оcь вам викуп! - кинула їм сагдич гаманець дрібного срібла. - Пустіть мене, дружки, бо час минає. Дружки спритно підхопили гроші, розчинили двері і вмить перетворилися з пустотливих дівчат на урочистих учасниць обряду. Сагдич наблизилася до Медже і накинула на неї поверх мусліни гаптовану золотом маграму і гостроверхий пурпурний дувак (63). Медже задихалася, засліплена й придушена потрійним серпанком. Кров важко стукала в скроні. Піт виступив на чолі. Не вистачало повітря. А сагдич обернула її на схід сонця і стала голосно читати молитву. Медже повторювала слова. Глухо бринів під серпанками її голос, зривався, тремтів, запинався. - Амін! - нарешті сказала сагдич. - Аллах із вами. І коли сагдич урочисто вийшла з кімнати, Медже звернулася до подружок і заспівала, задихаючись у темряві серпанків, своєї прощальної пісні: Троянда випала з вінка, Як з неба зірка впала. Прощайте, подружки! Тяжка Туга за серце взяла. Прощайте, сестри, кращих мрій Таїнники глибокі! 3махніть росинки-сльози з вій, Красуні чорноокі. Востаннє мене обійміть, жүктеу/скачать 5.14 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|