Твори в чотирьох томах

— Здорово забився? — питає дідусь.

— Та ні, дідусю, зовсім не забився! Сніг же, дідусю, не твердий, хіба об нього заб'єшся?

І побіг Толя, підстрибуючи, саночки наздоганяти.

Отак щонеділі, як добра година, ідуть Толя та Оля, а з ними і Толин дідусь, спускатися на саночках, туди, ажде Аскольдова могила в Києві, над Дніпром...

Ми ж знаємо, що Толя з дідусем живуть у Києві на Печорську, а Оля, подружка Толина, частенько приїздить до Толі в гості з вулиці Леніна, де вона живе.

Як уже добре набігаються та наспускаються Толя з Олею, личка в них розчервоніються, оченята блищать, і кожушки, і рейтузи, і шапочки на їх білібілі од снігу, тоді йдуть вони з дідусем на Аскольдову могилу, сідають на лавочку й відпочивають.

Але перед тим, як сісти, дідусь обов'язково стане перед могилами славетних радянських воїнів, які віддали свої життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини, скине шапку й уклониться могилам героїв.

І дідусь, і Толя, і Оля, шануючи пам'ять воїнів, сидять тихо.

Толя з Олею нічого дідуся не розпитують, бо були вони тут не один раз і дідусь розповідав уже їм і про київського князя старовинного Аскольда, і про його походи на Царград, і про його оцю могилу, де його давно колись поховано...

І вже коли вони, одпочивши, ішли додому, Оля запитала:

— Дідусю! А влітку ми ходитимемо сюди прикрашати квітами могили воїнів?

— Аякже! — відповів дідусь.— Як і минулого літа ходи­ли, так і наступного ходитимемо. Нехороша, діти, та люди­на, яка забуває про наших воїнів, які віддали своє життя за наше вільне життя, за наше щастя!

//

Наступної неділі Оля знову приїхала до Толі, і пішли вони з дідусем спускатися на саночках.

— Ні, діти, сьогодні ми з вами підемо в інші місця! Наближаються сумні роковини з того дня, коли ми зали­шилися без Володимира Ілліча Леніна... Хочу, діти, я по­казати вам сьогодні ті місця у нашому Києві, що нагадують про нашого Леніна...

— А хіба, дідусю, Ленін був у Києві?

— Ні, на жаль, Володимиру Іллічу не випало побувати у Києві, але є в нас місця, про які Ленін, перебуваючи в еміграції за кордоном, частенько думав, і не тільки думав, а й перебував в них своїм великим серцем...

З Печерського базару дідусь, Толя й Оля повернули туди, де колись іще імператор Петро Великий збудував київську фортецю, де понасипувано великі земляні вали, побудовано широчезні кам'яні та темні капоніри.

— А що таке капонір, дідусю?

— Капонір — це мурована будова між кріпосними ва­лами з товстими кам'яними стінами. Будувалася вона для того, щоб, сидячи за товстими стінами, відбивати ворожі напади стрільбою з рушниць та гармат, а пізніше цар із капонірів в'язниці поробив, де мучилися революціонери, борці за народну кращу долю. Тепер, діти, у колишній фор­теці військовий госпіталь, де лікують воїнів Радянської Армії.

Вийшли Толя і Оля з дідусем на високий вал біля гос­піталю, звідки відкривається чудовий краєвид на Київ.

Погода була чудесна: сонячно, тихо... Віти на деревах аж позгиналися від снігу, що осів на них... І як сяде на таку гілочку щиглик або чижик, так і посиплеться з дере­ва сніговий дощ...

І пішли вони поза госпіталем в напрямку до Червоноармійської вулиці.

— А це що будується? — поцікавилася Оля.

— Праворуч, унизу, величезний стадіон.

— А ми були на стадіоні! — підскочили Толя з Олею.— На футболі! З мамами!

— Я знаю, що ви були,— посміхнувся дідусь,— тільки ви заходили з того боку, а тепер ми позаду стадіону. Будується тут готель для спортсменів, різні інші будівлі для спорту... От будете старшенькими, і ви будете тренуватися в цих будинках! Будете спортсменами чи ні?

— Я буду бігуном! — рішуче заявив Толя.

— А я волейболісткою! — сказала Оля.

— Ну, от і добре! Щоб бути сильним, здоровим, сприт­ним, вправним, обов'язково треба бути спортсменом. Ну, ходімте далі...

Наближалися вони до колишньої Лабораторної вулиці.

— От і підходимо ми з вами,— говорить дідусь,— до тих місць, що були дорогі Володимиру Іллічу Леніну, а тепер дорогі кожній радянській людині... Ленін, дітки, завжди пам'ятав про Київ, ніколи він його не забував, як не забував він жодного куточка на землі, де страждали бідні люди, де пани, поміщики та фабриканти знущалися з робітників, приневолювали їх, голодних та вимучених, працювати на себе, щоб самим їм жити в розкошах, їсти, пити та гуляти, нічого не робивши.

Але були часи, коли Київ був для Леніна найріднішим місцем у світі, бо жила тут його мама, Марія Олександрівна, з його братом Дмитром Іллічем та сестрами Анною й Ма­рією Ілліпічними. Було це, дітки, дуже давно, в 1903— 1904 роках. Я ще тоді був молодим хлопцем. Родина Леніна брала участь в революційній роботі в Києві, за що царський уряд заарештував був сестер і брата Володимира Ілліча і замкнув у Лук'янівську в'язницю в Києві... Мама, Марія Олександрівна, живши на цій вулиці, допомагала своїм ув'язненим дітям, носила їм у тюрму їжу і підтриму­вала їхній бойовий дух, їхній бадьорий настрій, бо великої внутрішньої сили, великого серця людина була мама Во­лодимира Ілліча Марія Олександрівна! І я гордий, що мав щастя бачити Марію Олександрівну, як приносив до Анни Іллінічни листа від революційного комітету «Арсеналу»... А ось і цей будинок! Тепер ця вулиця зветься: імені Ульянових, бо справжнє прізвище Володимира Ілліча Леніна було — Ульянов.

Толя з Олею зупинилися перед будинком № 12, де на стіні побачили мармурову дошку, і на ній написано:

У цьому будинку року 1904 мешкала родина В. І. Леніна, А. І., Д. І., та М. І. Ульянови, що брали активну участь у керівництві роботою РСДРП(б) та тримали зв'язки з закордонним більшовицьким центром.

Дідусь стояв, глибоко замислившись.

— Ну, дітки, потомилися, мабуть? Ми з вами сьогодні чималенько пройшлися! Нічого! Додому на таксі поїдемо!

— На таксі! На таксі! — застрибали Толя з Олею.— А саночки як?

— І саночки на таксі поїдуть.

Дідусь покликав таксі, і помчали вони по Червоноармійській, Хрещатиком, повз стадіон «Динамо», понад Дніпром на Печерськ.

— О дідусю! Аскольдова могила! Давайте ще поспускає­мося!

— Хай на ту вже, дітки, неділю! Обідати час уже!

ЧУДЕСНІ ПТАШКИ

Петрик жив із своїми батьками на околиці великого міста.

Петриків батько працював ковалем на машинобудівельному заводі, а жили вони всі — Петрик, тато, мама і сест­ричка Леся — в чотириповерховому кам'яному домі.

Петрику вже йшов восьмий рік, і він ходив у перший клас, а сестричці Лесі минуло тільки п'ять років.

Перед будинком, де жили Петрик і Леся, ріс великий каштан. Щовесни каштан розцвітав ніжнорожевими кві­тами, і тоді він був схожий на ялинку, яку Петрик і Леся бачили на Новий рік.

Коли навесні розцвітав каштан, Петриків батько говорив:

— Бачили? Вже загорівся наш каштан рожевими свіч­ками. От краса!

Якраз навпроти їхнього будинку стояла стара хатиноч­ка. У тій хатиночці жила старенька бабуся. Нікого з рідних у бабусі не було, а жила вона з того, що одержувала від держави пенсію.

Була в старенької бабусі кізочка Лялька та чорненький песик Якваско.

20.2

Кізочку стара бабуся, тільки з'являлася весняна травич­ка, виводила пасти, а Якваско лежав серед двору, стеріг хату...

— Доброго ранку, бабусю!

— Здрастуйте, мої голуб'ятка! — відповідала бабуся. Біля бабусиної хатки був невеличкий город, де росли

картопля, цибуля, морква, петрушка, з десяток соняшни­ків, а серед городини цвіли голубі кручені паничі та чер­воногарячі айстри. І ще росли там дві яблуні, одна анто­нівка, а друга путивка... Яблуні ті щовесни рясно цвіли ніжним білим цвітом, та яблук на них родило дуже мало, бо листя об'їдала гусінь, а як і достигне якийсь там де­сяток,— всі вони були червиві... ' Чому?

Та тому, що різні шкідники — плодожерка та золото­гузка — звивали собі на яблунях кубельця з яєчками. На­весні з цих яєчок виплоджувалася ненажерлива гусінь, що поїдала яблука. А старенька бабуся не мала сил пооб­бирати кубельця.

Якось Петрик приніс у хату кілька дощечок та почав ці дощечки стругати.

— Та й що ото ти майструєш? — запитав татко.

— Я, татку, хочу зробити шпаківню! Повісимо шпаків­ню на каштані, прилетять навесні птахи, оселяться у нас і виведуть діточок... А як шпак, тату, співає, якби ти знав!

Татко посміхнувся.

— Я, Петрику, знаю, як співають шпаки! Вони не ли­ше хороше співають. Шпаки садки наші, наші ліси й поля від шкідників бережуть, від гусені, від сарани, совки... Хочеш, я допоможу тобі шпаківню змайструвати?

Шпаківню було зроблено й повішено на каштані. А на тому каштані, у стовбурі, височенько над землею було невеличке дупло.

Виявила це Леся.

Якось вона дивилася у вікно і побачила, що із каштана вискочила якась невеличка пташка.

— Петрику! Петрику! — закричала Леся.— Дивись, пташка з каштана вистрибнула!

Прибіг Петрик.

— Де?

Петрик почав спостерігати.

Справді, через деякий час на гілочку сіла пташка, під­стрибнула й пурхнула в дірочку.

— Синичка! — вигукнув Петрик.— Це вона собі кубель­це мостить. Треба стерегти, щоб часом собака її не наля­кала! Тепер у нас на каштані будуть і шпаки, і синички! От здорово!

І таки справді, у дуплі на каштані звили собі гніздечко пара синичок.

Настала весна. Прилетіли шпаки й оселилися у Петриковій шпаківні. Зацвіли садки...

Дуже рясно цвіли яблуні біля бабусиної хатинки... Якось бабуся вивела свою кізочку пастися, побачила Петрика та й каже:

— Ти не знаєш, хлопчику, де взялися пташки, шпаки і синички,— вони гетьчисто всі кубельця гусені на моїх яблуньках поклювали.

— То наші шпаки і наші синички, вони на нашім каш­тані живуть.

Восени на бабусиних яблунях ряснорясно вродило яб­лук — і антонівки, і путивки.

— А йдино сюди, славний хлопчику! — покликала якось Петрика бабуся.

— Що, бабусю, скажете?

Бабуся винесла Петрикові цілу тарілку прекрасних вели­ких яблук, і серед них — жодного червивого.

— Це тобі й твоїй сестричці за те, що пташок принади­ли... Вони мої яблуні від шкідників урятували!

— Дякую, бабусю! — поклонився Петрик.

А як розповів про це Петрик учительці в школі, вона йому сказала:

— Це ти дуже добре зробив, що принадив пташок... Ти знаєш, що одна синичка за добу з'їдає стільки комах, скільки сама важить! А своїх діток вона годує на добу більше як триста тридцять разів, шпак — більше як двісті разів. Вчені спостерегли, що шпак за сімнадцять годин прилітав до гнізда з кормом для дітей сто дев'яносто вісім разів, а велика синиця триста тридцять два рази за вісімнадцять з половиною годин!

От скільки шкідників нищать ці чудесні пташки!

ВЕСЕЛІ АРТИСТИ

І. ШАРИК ПІДШИПНИКІВ

Маленька Надійка аж заплющилася й притиснулася до мами, коли вона побачила на арені в цирку, як веселий і дужедуже смішний артистклоун Едуард Йосипович посадив собі на голову невеличку біленьку, з рудими плямами собач­ку, собачка та сіла в його на голові на задні лапки, під­несла вгору передні, а Едуард Йосипович полізполізполіз щаблями на високу подвійну драбину, виліз аж на самісінь­кий її вершечок, а потім другою половиною драбини зійшов на арену.

Собачка весь час нерухомо сиділа в артиста на голові.

— Ой, упаде! Ой мамо, собачка впаде! — шепотіла На­дійка, притискуючись до мами.

Але собачка не впала.

Коли артист зняв її з голови, вона весело підстрибнула, Едуард Йосипович простяг руку догори долонею, собачка стрибнула на долоню, стала на передні лапки головою вниз, а задніми ніжками вгору,— зробила на долоні прекрасну стойку, як справжній висококваліфікований гімнаст.

Едуард Йосипович, весело посміхаючись, познайомив глядачів цирку,— а глядачі здебільше були діти, і було їх у цирку більш як тисяча:

— А зовуть, дітки, цього артиста, цього мого чотириного­го друга — Шарик Підшипників!

Громом оплесків та веселих вигуків вітали глядачі — і діти, і дорослі,— роботу Шарика Підшипникова і веселого артистаклоуна Едуарда Йосиповича.

Шарик Підшипників, закінчивши роботу, стрілою помчав з арени за лаштунки.

А чого він так швидко полетів за лаштунки?

Бо він прекрасно знав, що за його хорошу роботу він обо­в'язково одержить чогось смачного: може, цукерок, може, грудочку цукру, може, ще щось...

Собачка побігла, а Надійка сумно мамі сказала:

— Яка хороша собачка! Шкода, що так швидко вона залишила арену.

Так, на цей раз собачка показала тільки два свої «номери», а взагалі Шарик Підшипників знає чимало різних гімна­стичних циркових вправ, серед яких єсть такі, що їх не ро­бить жодна дресирована в цирку тварина.

Насправді Шарика Підшипникова звуть не Шарик Під­шипників,— це його жартівливе ім'я,— а звуть собачку Ляля.

Народилася Ляля далеко на півночі, аж на острові Нова Земля, в Північному Льодовитому океані, де її мама зимува­ла з своїми хазяями на полярній станції.

Породою вона — лайка.

Лайки — це мисливські собаки, що допомагають мислив­цям полювати в північних лісах, у тайзі,— білку. Коли лайка нападе на слід білки чи почує або побачить білку на дереві,— вона «облаює» її і голосом кличе хазяїнамисливця, показує йому, де сидить білка.

Лайки дуже розумні собачки і дуже цінні, без них полю­вання білки в тайзі просто неможливе.

Але хто б міг подумати, що з мисливської собачки може вийти такий чудесний цирковий артистакробат.

І в цій роботі, як бачите, виявився природний розум лайки.

Едуард Йосипович розповідає, що придбав він Ляльку в місті Калініні: до цирку, де він тоді працював, принесла Ляльку жінка, що приїхала з Нової Землі до родичів у Калінін.

Лялька була тоді маленьким шестимісячним цуценятком.

Цирку, розуміється, вона зроду не бачила і попервах дуже боялася музики, циркового галасу, шуму, сліпучого світла.

І коли Едуард Йосипович перший раз просто так собі виніс її на арену, щоб познайомити її з цирком, Лялька затіпалась і заховалася в його на грудях під піджаком, а як він приніс і пустив її в убиральню, Лялька залізла в темний куточок під диваном і тихенько скавучала.

Так ото вона перелякалася!

Але поволеньки звикла до всього: і до музики, і до світла, і до шуму, і до того, що після кожної вправи — і на репе­тиції, і на виставі — ласий шматочок цукру. Лялька почала охоче працювати, і вже через місяць Едуард Йосипович ви­ходив з нею на арену, де вона чітко проробляла свій «номер».

Лялька хоч і невеличка собачка, але з характером і дуже самолюбива.

Одного разу Едуардові Йосиповичу уперше з Лялькою до­велося працювати в цирку шапіто.

Шапіто — літній цирк, у нього замість даху — величезне, напнуте з брезенту шатро.

Увечері знявся великий вітер.

Вийшов Едуард Йосипович з Лялькою на арену, подув вітер, залопотів люто угорі напнутий брезент.

Ніколи такого в цирку не траплялося, і Лялька злякалася. Вирвалася і стрілою за лаштунки.

Один із артистів, бажаючи її завернути на арену, хльос­нув її батіжком — шамбер'єр у цирку такий батіг зветься.

Лялька на арену не вернулася. Заховалася так, що насилу її Едуард Йосипович одшукав, і коли він узяв її на руки, на очах у Ляльки бриніли сльози.

Так ото вона образилася, що їй зробили боляче, бо ніколи Едуард Йосипович її не бив,— тільки ласкою та чимось смач­ним він домагався від Ляльки виконувати всі її номери.

І довго після того довелося Едуардові Йосиповичу пере­конувати Ляльку, що ніколи такого більше не трапиться, що ніхто на арені більше не зробить їй боляче,— не хотіла йти вона на арену.

Потім вони помирилися, і Лялька почала працювати ще краще.

Едуард Йосипович ще раз пересвідчився, що з тварини ласкою та нагородами завжди можна виховати собі справж­нього друга і помічника в роботі.

Тепер Лялька улюблениця циркових глядачів і неперевершена циркова артисткаакробат.

У неї є знаменитий номер, коли вона стоїть на передніх лапках, задні — вгору, на лобі в Едуарда Йосиповича.

Вивчає Лялька ще й кульбіти, і сальтомортале. З цими «номерами» Едуард Йосипович незабаром має познайомити глядачів.

Діти страх як люблять Ляльку і завжди проводжають ЇЇ громом оплесків...

Отака Лялька — Шарик Підшипників.

У неї єсть друзі: манісінькаманісінька, чорненька, куцохвоста, з гострими вушками Чіта, теж циркова артист­ка, і великий чорнорябий собака Крошка, чудесний матема­тик, який уміє говорити «мама».

Але про них розкажемо далі.

II. ЙОГО ДРУЗІ

— Кукуріку!

Таким веселим вигуком зустрічає циркового артистакоміка Едуарда Середу його учень і товариш по роботі — Петька.

Почувши голос Едуарда Йосиповича, Петька б'є крильми, кукурікає і біжитьлетить до свого хазяїна. Хазяїн ласкаво вітається з Петькою:

— Здрастуй, Петю!

— Кокококо! — сокорить Петька і дивиться артистові в руки, бо знає, що йому зараз дадуть чогось смачного: крих­ту булки, грудочку цукру або жменьку добірної пшениці.

Петька, дзьобаючи зерно, кличе своїх подруг, білявеньку й сіреньку курочок:

— Кококо!

Курочки підбігають, Петька і їх частує.

Едуард Середа дуже весела людина. Він розмовляє з Петькою, мов із людиною. Лоскоче його, смикає за черво­ну борідку, а Петька удає, що він дуже сердиться, і нама­гається клюнути хазяїна в руку.

— Не гнівайся, Петю! — говорить Едуард Йосипо­вич.— Давай краще попрацюємо!

— Кокококо! — відповідає Петька.

Середа бере звичайнісінькі граблі, а Петька стрибає на них і зручно влющується.

— Кокококо! Готовий!

Едуард Йосипович ставить граблі на долоню, на голову, на підборіддя і балансує ними. А на граблях сидить, ніби справжній артист, Петька. Сидить і навіть не ворухнеться.

Тільки на непомітний знак Едуарда Йосиповича він б'є крильми й вітає глядачів:

— Кукуріку!

Так щодня репетирує з Петькою артист цирку Едуард Середа.

А ввечері Петька виступає на цирковій арені...

І ні весела музика, ні сліпуче світло, ні оплески захоп­лених глядачів не лякають Петьку. Він своє діло добре знає!

Петьку Едуард Середа придбав у місті Куйбишеві на Волзі, там, де тепер будується велика Куйбишевська гідроелектростанція.

Петька тоді тількино вилупився з яєчка в інкубаторі і був зовсім манісіньким пухнатим курчатком.

І от почав Едуард Йосипович вчити Петьку.

Молодий півник виявився дуже здібним і вже через два тижні виступав з хазяїном на арені цирку.

З того часу Петька та Едуард Йосипович разом працюють і кріпко один одного люблять.

А їх обох люблять циркові глядачі — і великі і маленькі...

ВАСЯ

— Васю, Васю, Васю!! — гукає, ляскаючи в долоні^ Едуард Йосипович.

— Це мій рисак! — усміхаючись, рекомендує гусака Васька артист Середа.

— Як так рисак? — дивуються глядачі.

Тоді Едуард Йосипович бере «екіпаж», невеличкий ящик на колесах, запрягає в нього свого рисакагусака, і — «но»!

Рисак везе хазяїна на циркову арену...

Веселим галасом та оплесками зустрічають глядачі виїзд артиста.

Але Васько не звертає ніякісінької уваги на оплески. Він везе свого хазяїна по цирковій арені, а хазяїн урочисто їде на своєму рисаковігусакові...

Об'їхавши циркову арену, гусакрисак везе свій «екіпаж» за лаштунки, а хазяїн на всі боки кланяється.

Здається, все так просто...

А спробуйте взяти звичайного гусака й запрягти у во­зик,— що він вам наробить!

Багато треба і вміння, й терпіння, щоб привчити птицю чи звіра до роботи в цирку.

Артист Едуард Середа має вміння і терпіння!

* * *

— Крошка! Алле!

Крошка народився на Кавказі. Батько його — мислив­ський собака, а мати походить з породи кавказьких вівча­рів, вірних друзів гірських чабанів. Вівчарі — прекрасні сторожі овечих отар, вони не підпускають до овець ні чужої людини, ні звіра...

Не судилося, як бачите, Крошці ні полювати, як батькові, ні стерегти овець, як матері,— вийшов із нього прекрасний цирковий артист.

— Крошка, алле! Крошка підбігає до артиста.

— Скажи — «мама»! Крошка дивиться на хазяїна.

— Ну, ну, швидше! Кажи — «мама»! Крошка зовсім виразно вимовляє: «Мама!»

За це він одержує цукор від хазяїна і гучні оплески від глядачів.

Крошка дуже багато вміє: він грає з Едуардом Йосипо­вичем у м'яча, підбігає до телефону, бере телефонну трубку і викликає хазяїна по телефону:

— ГавІ ГавІ Гав! Дзвонять! Просять до телефону!

А ще Крошка талановитий математик: він лічить, складає, віднімає, множить і ділить до десяти.

— Крошка! Скільки буде чотири та два? Крошка відповідає:

— Гав! Гав! Гав! Гав! Гав! Гав! Шість!

А як хтось із глядачів дає задачу на числа більші, як десять, тоді Крошка стає на задні лапи і щось ніби говорить на вухо хазяїнові.

— Що Крошка говорить? — цікавляться глядачі.

— Крошка цікавиться, чи той, хто запитує, сам знає, скільки буде тринадцять та дванадцять?

А як чудесно Крошка удає, ніби він школяр і йому не хочеться йти до школи, а хочеться повалятися в ліжку. А як він сердиться, коли мама його будить:

— Вставай! Пора до школи!

Крошка перевертається на килимі, стогне і сердито гав­кає: не хочу, мовляв, уставати, іти до школи! Хочу поспати!

Крошка дуже веселий пес і, між іншим, хороший товариш. Він чудесно грається з Лялькою і маленькою чорненькою Чітою.

Чіта теж циркова артистка: вона вміє стояти на двох і на одній передній лапці вниз головою на долоні в Едуарда Йосиповича.

* * *

Едуард Йосипович Середа іде із своїми друзями Ляль­кою, Крошкою та Чітою по вулиці. З кишені артиста вигля­дає маніпусінький Ральф — песик з колючою борідкою.

— Куди це ви, Едуарде Йосиповичу?

— Іду для своїх друзів ялинку купувати. Я їм за їхню хо­рошу роботу ялинку влаштую і кожному подарунки подарую.

— Які подарунки?

— Приходьте на ялинку, побачите!

— А Петька й Васько?

— І Петька, і Васько також будуть на ялинці! І їм будуть подарунки! Приходьте!

ВДЯЧНИЙ ШПАК

1

Мар'янці вже восьмий рік. Вона ходить у школу, в пер­ший клас. Учиться Мар'яночка на «відмінно», в неї самі п'ятірки, дома вона старанно вчить уроки і вже тоді, як усі уроки вивчить, бавиться з своєю лялькою Тетянкою.

Мар'янка дуже любить свою ляльку Тетянку, вона ску­чає за нею в школі і одного разу навіть наважилася по­прохати свою вчительку Надію Володимирівну, щоб вона дозволила брати Тетянку до школи.

— Дозвольте, Надіє Володимирівно, хоч раз у тиждень, щоб Тетянка моя зо мною до школи приходила,— прохала Мар'янка вчительку.

— Не можна, Мар'яночко, вона тобі заважатиме! — від­мовила вчителька.

— Вона дуже сумує вдома сама! — прохала Мар'янка.

— Нічого, хай посумує — радісніше тебе зустрічатиме, як ти додому приходиш! — посміхнулася Надія Володи­мирівна.

Одного дня в школі Надія Володимирівна розповідала учням про те, яку користь приносять людям птахи, скіль­ки вони винищують різних черв'яків та комах, які дуже шкодять і деревам у садках та в лісах, і різним рослинам на полях та на лугах.

— Ви знаєте, дітки,— розповідала вчителька,— що ро­бить така невеличка пташка, як шпак? Рожевий шпак, наприклад, за одну добу згодовує своїм пташеняткам тро­хи не цілий фунт, триста шістдесят грамів, такого страш­ного шкідника, як сарана.

Надія Володимирівна розповіла дітям, що коли 1925 ро­ку на ланах біля Києва з'явився страшний шкідник прус, налетіли тисячні зграї наших шпаків і знищили пруса.

У ті роки в одному радгоспі на Полтавщині на планта­цію цукрових буряків напав дуже зажерливий шкідник озима совка, або, як його ще називають, під'їдень,— зда­валося, не було ніякого порятунку, пропадуть буряки. Та ось одного ранку налетіла велика зграя чубатих красунів чибісів — і давай розправлятися з шкідником... Чибіси з тиждень паслися на плантації, доки гетьчисто всенько­го під'їдня не знищили.