Дипломатія на «межі світу»



жүктеу 4.1 Mb.
бет1/21
Дата14.07.2016
өлшемі4.1 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ КОЗАЦТВА



Валерій Смолій, Валерій Степанков, Віктор Горобець, Тарас Чухліб


ДИПЛОМАТІЯ НА «МЕЖІ СВІТУ»
Міжнародні відносини та зовнішня політика

Української держави
(XVII ст. – 1750-ті рр.)

Посібник для університетів

Київ – 2016
Затверджено до друку вченою радою Інституту історії України

НАН України та рішенням науково-методичної ради

Науково-дослідного інституту козацтва

С - 51
Смолій В., Степанков В., Горобець В., Чухліб Т. Дипломатія на «межі світу»: міжнародні відносини та зовнішня політика Української держави (XVII ст. – 1750-ті рр.). Посібник для університетів. – К.: Вид-во «AMENHOTEP» 2016. – 320 стор.

У посібнику розкриваються надскладні проблеми національної дипломатичної минувшини зовнішня політика гетьманських урядів Війська Запорозького протягом середини XVII – першої половини XVIII століття, міжнародне становище та дипломатичний церемоніал посольської служби Української держави у ранньомодерну добу світової історії.

Розраховано на викладачів і студентів університетів, науковців та дипломатів.

@ валерій смолій, валерій степанков, віктор горобець, тарас чухліб, 2016

@ ВИДАВНИЦТВО ЕЛЕКТРОННОЇ КНИГИ «AMENHOTEP», 2016

зміст

НА «МЕЖІ СВІТУ» (замість вступу)
Розділ I. Міжнародна ситуація у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі

1.1. Проблема міжнародних зв’язків між «великими» та «малими» державами Європи.

1.2. Вплив Османської імперії на міжнародні відносини у Східній та Південно-Східній Європі

1.3. Витоки зовнішньої політики Війська Запорозького.

Розділ ІI. Зародження української дипломатії (остання третина XVI – 40-і pp. XVII ст.)

2.1. Перший антиосманський союз Європи та Україна.

2.2. Суб’єктивізація козацтва у міжнародних відносинах та його перші угоди (остання третина XVI ст. – 1621 р.).

2.3. Зовнішньополітичні акції Війська Запорозького у 1620-х – 1640-х pp.


Розділ III. Утворення Української держави. геополітичне становище

3. 1. Початок Української ранньонаціональної революції й виникнення держави.

3. 2. Вразливість геополітичного становища нової держави.

3. 3. У вирі дипломатичної боротьби на «межі світу».


Розділ IV. Дипломатична служба. основні принципи її функціонування

4. 1. Організаційна структура та напрями діяльності.

4. 2. Дипломатичний етикет.

4. 3. Кадри, посольства, дипломатична документація.


Розділ V. Протиборство з Річчю Посполитої у 1648 - 1653 pоках

5. 1. На шляху до визнання Української держави. Укладення Зборівського договору (1648-серпень 1649 рр.).

5. 2. Нереалізовані умови Зборівського договору. Білоцерківський договір та розрив дипломатичних відносин (вересень 1649 – грудень 1653 рр.).
Розділ VI. Зусилля щодо створення антипольської коаліції та їх провал. Укладення договору з Московською державою (1648 – 1654 рр.)

6.1. «Світло» й «тіні» українсько-кримського союзу. Проблема прийняття турецької протекції.

6.2. Провал зусиль щодо створення коаліції з придунайськими князівствами.

6. 3. Розвиток українсько-російських відносин.


Розділ VII. Дипломатія в обстоюванні зовнішнього суверенітету та досягненні возз’єднання українських земель (1654 – 1657 рр.)

7.1. Наростання суперечностей в українсько-російських відносинах. Віленське перемир’я та його наслідки для України.

7.2. Заходи української дипломатії щодо збереження дружніх відносин з Кримом і Портою. Відновлення контактів з Річчю Посполитою.

7.3. Українсько-шведський союз.

7.4. Дипломатичне забезпечення реалізації плану возз’єднання українських земель у межах єдиної держави.
Розділ VIII. Складне геополітичне становище козацької України та основні напрями зовнішньої політики (1657 - 1709 рр.)

8.1. Посилення зовнішньополітичного тиску на Українську державу та її поділи.

8.2. Особливості зовнішньої політики та її основні напрями.
Розділ IX. Між Москвою, Варшавою та Бахчисараєм: дипломатія пошуку оптимального варіанту протекції (осінь 1657 – січень 1667 рр.).

9.1.Гадяцький проект 1658 року.

9.2.Укладення Переяславського 1659 р. і Чуднівського 1660 р. договорів та їхні політичні наслідки.

9.3.Дипломатія в умовах московсько-польсько-кримського суперництва за Україну.

9.4.Зусилля української дипломатії заради збереження цілісності (1661 – січень 1667 рр.).
Розділ X. Дипломатія Петра Дорошенка у боротьбі за возз’єднання козацької України (1667 – 1676 рр.).

10. 1. Міжнародна ситуація: від Андрусова 1667 року до Журавно 1676 року.

10. 2. Прийняття турецької протекції. Дипломатичні відносини з Кримом і Портою.

10. 3. Дипломатичні відносини з Річчю Посполитою.

10. 4. Пошуки порозуміння з Лівобережною Україною і Москвою.
Розділ XI. Зміст і напрями дипломатичної діяльності в останній чверті XVII – на початку XVIII століть.

11. 1. Міжнародна ситуація напередодні Вічного миру 1686 року. Розподіл України.

11. 2. Дипломатичні заходи Івана Самойловича щодо збереження цілісності.

11. 3. Основні аспекти зовнішньої політики гетьмана Івана Мазепи. Генеза відмови від протекції Москви.

11. 4. Дипломатія старшини правобережного козацтва й Запорожжя (остання чверть XVII cт. – 1709 р.).


Розділ XII. Дипломатія гетьманського уряду Пилипа Орлика. Міжнародні коаліції та боротьба за повернення влади.

12. 1. Міжнародна ситуація у Східній Європі на початку XVIII століття та її вплив на цілісність України.

12. 2. Дипломатична діяльність Пилипа Орлика.

12. 3. Союз з Туреччиною. Українсько-кримські відносини 1730-х – 1760-х років.

12. 4. Згасання української ранньомодерної дипломатії.
Заключення
НА «МЕЖІ СВІТУ»

(замість вступу)
Сьогодні все очевиднішим стає той факт, що проблема міжнародного утвердження Української держави протягом середини XVII – XVIII століть «на межі» кількох могутніх світових цивілізацій була дуже складним й надзвичайно багатовимірним історичним процесом. Питання новітнього історіографічного й методологічного прочитання національної дипломатичної історії також актуалізується у зв’язку з процесами сучасного входження України до різних міжнародних європейських та азіатських союзів. Подібні процеси у міжнародних відносинах відбувалися й більш ніж три століття тому, коли, на думку багатьох істориків, з огляду на постання нової держави питання впорядкування східноєвропейських кордонів стало одним з визначальних чинників для дипломатії країн Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, а також Малої Азії.

В останній третині XVI століття на авансцену європейського зовнішньополітичного життя впевнено й рішуче виступила нова суспільна сила – українське козацтво. Стрімкому зростанню масштабів міжнародної діяльності останнього, а відтак і його ролі у системі міжнародних відносин Південно-Східної та Східної Європи сприяла ціла низка чинників, чи не найважливішим серед яких стало витворення на рубежі 1570-х–80-х pоків за Дніпровими порогами суспільно-політичної організації українських козаків – Запорозької Січі. Зорганізоване мілітарно й політично, з високим рівнем самосвідомості та суспільно-моральних орієнтацій, із величезними державотворчими потенціями козацтво з допоміжного військового контингенту в руках маґнатів і шляхтичів досить швидко перетворилося на активно діючий фактор, з яким змушені були рахуватися в своїх зовнішньополітичних планах урядово-дипломатичні кола всіх сусідніх країн. Уже на початку міжнародної діяльності козацтва чітко вималювалися її основні напрями, пріоритети яких час від часу змінювалися залежно як від геополітичної ситуації навколо України, так і від проблем її внутрішнього життя. Проте на будь-якому етапі головними серед них залишалися кримський, молдавський, московський, польський, турецький та шведський напрями.



У середині XVII століття продовжувала формуватися нова система міжнародних відносин, підвалини якої були закладені ще на загальноєвропейському Вестфальському конгресі 1648 року1. Як і раніше, значно впливало на події, що розгорталися в Центральній, Східній, Південно-Східній та Північній Європі, довголітнє протистояння монархічних дворів Франції та Австрії. Саме від перебігу запеклої геополітичної суперечки Габсбургів і Бурбонів, головним чином, залежали міжнародні позиції провідних держав-«цивілізацій» цього регіону – Речі Посполитої, Османської імперії, Московської держави та Шведського королівства.

Шість «одночасних революцій»2, які виникли в середині XVII століття у багатьох країнах європейського континенту, в т. ч. й східних воєводствах Речі Посполитої, внесли досить суттєві зміни у співвідношення сил між державами, розташованими, з одного боку, між Балтійським та Чорним морями, з іншого – між річками Єльба та Дон. На території Центрально-Східної Європи зявилося нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом. Воно претендувало на певний міжнародний статус, який у той час могли забезпечити тільки регіонально наближені династичні двори.

З огляду на впровадження новітніх історіографічних методологій, історія міжнародних відносин та зовнішньої політики залишається надзвичайно пріоритетним напрямком історичної науки в багатьох країнах світу, де кожного року виходять десятки монографій та сотні статей, присвячених тим чи іншим проблемам міжнародного та зовнішньополітичного життя своєї країни. З одного боку, вивчення зовнішніх аспектів життя країни чи народу постійно актуалізується сучасними більш чи менш нагальними зовнішньополітичними проблемами тієї чи іншої держави, а з іншого – кожний етнос лише тоді ідентифікує себе як окрему націю, лише тоді коли входить у відносини з сусідніми країнами, тобто стає елементом (неважливо «суб’єктом» чи «об’єктом») офіційних, або ж напівофіційних чи, навіть, неофіційних міжнародних відносин. Адже кожен народ має свої, якщо й не політичні, то соціокультурні інституції відповідно до свого «національного характеру». Але як пов’язати національну історію з історією світовою і, навпаки, світову з національною та як інтегрувати національну історію у світову на основі раціональних наукових досліджень?



Очевидно, що при творенні концепції власної історії потрібно ґрунтовне зіставлення з історіями інших народів та держав світу, особливо, сусідніх. Розгляд минулого «зіткнення народів» в соціокультурному контексті дозволяє включити історію міжнародних відносин (а вона є складовою політичної історії як такої) у новітню систему координат історичної науки3. Адже у цій дослідницькій парадигмі дуже важливим залишається визначення зовнішнього по відношенню до «іншого», яким з точки зору історії міжнародних відносин, стає як правило сусідній народ або ж країна-«конкурент». Можливо, що історію міжнародних відносин у контексті застосування соціокультурного підходу можна і потрібно пов’язувати з таким новим напрямом історичних студій як імагологія, що передбачає вивчення причин і форм еволюції взаємних образів країн4. У цьому контексті, виокремлюють потестарну імагологію, що вивчає, які системи образів беруть участь у встановленні відносин панування і підпорядкування, в набутті та утриманні влади, у вибудовуванні зв'язків між різними групами еліт, з одного боку, і між пануючими і підвладними верствами суспільства, з іншого тощо5.

Сьогодні історію міжнародних відносин можна вивчати в межах методів політичної соціології6. Останні історіографічні конструкти дослідників міжнародних відносин також пов’язані із застосуванням т. зв. системного підходу, а саме розглядом історії у вигляді послідовності систем, що змінюють одна одну, в яких роль окремої держави на міжнародній арені залежала від її політико-правового положення відносно інших. З огляду на такий методологічний підхід, будь-яка зовнішньополітична система мала властивості, які не зводяться до властивостей «суми» держав, які її утворили7.

Не слід забувати про співвідношення міфу й історії у контексті імперської політики домінуючих націй або ж «великих держав» по відношенню до «неісторичних народів» чи «малих держав». Як слушно зауважив з цього приводу Володимир Потульницький, знання домінуючої нації імперії про окремішність націй пригноблених є структурою неправд та міфів, оскільки в політичному, науковому та культурному дискурсі імперії знання про підкорену територію міститься усередині, або в ракурсі структур сили та домінації, де інші нації імперії репрезентуються зверхньо, тобто з позицій «культурної сили», «вищої культури», як знак сили і панування над підкореними територіями8. Об’єктивно, що у відповідь на домінуючий міф з’являється міф «малої» нації, яка також формує власний «захисний» історіографічний простір.

З огляду на цю проблему, не тільки «внутрішня», але і «зовнішня» історія України досить часто розглядається як поле боротьби різних історіографічних схем, що формувалися її сусідами і які у різні історичні періоди прагнули до підкорення українських земель. При цьому кожна з домінуючих націй зазвичай виставляє іншу у своїй власній історичній схемі як загарбника і тим самим творить певні домінаційні міфи, які ще й донині панують у всесвітній історії9. Відзначаючи вплив міфотворчості на вивчення історії міжнародних відносин та зовнішньої політики Українського гетьманату в другій половині XVII – на початку XVIII ст. потрібно зауважити, що з моменту, коли Україна стала усвідомлювати себе повноцінним членом світового співтовариства (а це трапилося лише з проголошенням новітньої незалежності, тобто у 1991 р.), вона зіткнулася з тим, що її минуле спочатку або недостатньо добре знали та розуміли історики інших країн світу, або навмисно представляли історію міжнародного утвердження не тільки ранньомодерної, але й модерної Української держави ХХ ст. у спотвореному вигляді.

Історія міжнародних відносин та зовнішньої політики раннього нового часу дуже тісно пов’язана і з таким важливим питанням як формування міжнародного права. Виникненню «права народів» або ж міжнародного права, за оцінкою дослідників, притаманні такі основні фактори: наявність певної кількості суверенних держав; знаходження держав на приблизно однаковому рівні культурного розвитку; існування спільних міжнародних інтересів; усвідомлення державами необхідності врегулювання своїх взаємовідносин нормами права10. Поза тим, у світовій історично-правовій науці розгорнулася дискусія стосовно того, що вважати за відправну точку для початку існування міжнародного права як такого. Зазвичай вказувалося на те, що Вестфальський «конгрес народів» 1648 року окрім проголошення принципу віротерпимості заклав основи для утворення більш широкої міжнародної системи, яка, в свою чергу, підготувала основи для формування нових незалежних держав11. Адже саме у результаті діяльності цього конгресу була зруйнована стара зовнішньополітична ієрархія Священної Римської імперії Габсбургів, а багато європейських королів було зрівняно у владних правах з вищим до того часу австрійським імператором. Окрім того, було визнано незалежний статус Швейцарії та Голландії, а також укладено ряд угод в яких закладався принцип відносної стабільності «релігійної ситуації» у Європі та її міждержавних кордонів.

Поза тим, і сьогодні багато дослідників критикують творення історіографічного міфу про Вестфальський конгрес як основу для нового та новітнього міжнародного права12. Під час цієї полеміки, зокрема, відзначалося, що історія утворення та функціонування ідеї міжнародного союзу, починаючи від XVII століття, стала боротьбою двох складових, а саме: по-перше, започаткуванням самостійних держав та зародженням правового спілкування між народами, а, по-друге, безперервною боротьбою за переважання одних держав та народів над іншими13. При цьому могутня монархічна влада, яка об’єднувала держави в імперії та королівства, розвивала в міжнародних відносинах ранньомодерного часу дуже енергійну політику, але дуже своєкорисливу, що полягала не тільки у «неповажанні» своїх підданих, але й ігноруванні незалежності та прагнення до самостійного статусу сусідніх держав.

Вважаємо, що вивчення та систематизація історичних знань у контексті дослідження історії міжнародних відносин нашої країни насамперед потребує звернення до проблеми політико-культурних взаємовпливів України-Русі14 і сусідніх та більш віддалених з нею держав, що мали відмінні цивілізаційні культурні традиції, оригінальні внутрішньополітичні устрої та систему правління15: імперіями – Австрійською, Османською і Російською; королівствами, царствами і ханствами – Польським, Шведським, Московським та Кримським; республіками – Венеціанською; князівствами і курфюрствами – Волошським, Литовським, Молдавським, Трансільванським та Бранденбурзьким; «військами» і ордами – Військом Донським, Буджацькою та Калмицькою ордами. Міждержавні відмінності внутрішньополітичних владних структур сприяли, в свою чергу, проведенню самобутньої зовнішньої політики та дипломатії тієї чи іншої держави щодо країн-суперників/союзників, в т. ч. і ранньмодерної Української держави Гетьманату.

Особливу увагу треба звернути на антропологічну складову міжнародних відносин, адже у ранньомодерну добу політикум був надзвичайно персоніфікований особами своїх правителів та лише в окремих проявах набу6вав модерного, тобто більш зрозумілого нам «тут і тепер», змісту. Зокрема, з історичної точки зору міждержавно-правові взаємини «тоді і вчора» уособлювалися, головним чином, через династичні, монархічні зв’язки та відносини у межах класичної тріади «зверхник/імператор – напівзалежний/король – залежний/князь»16 між володарями окремих держав, лідерами політичних утворень та військово-політичних угрупувань. Хоча, звичайно, і на той час були певні винятки: згадаємо про існування Венеціанської та Голландської республік, Англійського протекторату Олівера Кромвеля, італійських комун тощо. Та навіть тогочасні республіки, протекторати чи комуни у зовнішніх стосунках мали визначатися зі своїм політико-правовим статусом. Політика персональних монархічних уній, династичні й спадкові проблеми, релігійні війни та інші військові конфлікти у добу Пізнього Середньовіччя та Раннього Модерну викликали перерозподіли держав, відчуження територій, змінювали кордони, що з часом призвело до виникнення великих об’єднаних королівств й могутніх імперій. Їхні правителі оголошували себе суверенними володарями та розпочинали домінувати над меншими державними утвореннями, т. зв. «малими державами», які з свого боку змушені були визнавати себе залежними від більш сильніших монархічних дворів чи об’єднань держав – імперій, королівств або ж царств.

Очевидно, що розгляд виникнення, існування та занепаду Першого17 Українського гетьманату протягом 1648 – 1780-х років через призму історико-антропологічного підходу сприяло б новому диханню у сфері вивчення його «нової» політичної історії. У якому політико-правовому статусі по відношенню до сусідніх володарів протягом багатьох десятиліть функціонувала гетьманська влада як така? Адже дипломатичні міжнародні акти укладалися правителями Української держави XVIIXVIII століть не тільки з турецькими султанами, кримськими ханами, польськими королями, московськими царями, але і з шведськими королями, молдавськими, трансільванськими та волоськими князями.

Розділ І.
Міжнародна ситуація у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі та Україна

1. 1. Проблема міжнародних зв’язків між «великими» та «малими» державами Європи
Майже три сотні світських і духовних князівств та півтори тисячі самостійних рицарських володінь на середину XVII ст. існували в межах т.зв. Священної Римської імперії німецької нації (інші назви – Австрійський дім, Австрійська імперія, Австрійське цісарство, Габсбургська монархія, Імперія Габсбургів тощо), яка була мультинаціональним державним утворенням.. Більшість з цих князівських і рицарських володінь довгий час перебували в різній стадії васальної залежності від імператорського дому Габсбургів, і лише Вестфальський мир 1648 р. встановлював територіальний суверенітет (“Landeshoheit”) німецьких князів з правами складати союзи між собою та іноземними державами18. Єдиним обмеженням була умова не укладати такі союзи проти імператора.

“Священна імпер ія” була конфедерацією великої кількості середніх і дрібних земельних володінь, королівств, князівств, курфюрств, герцогств, ландграфств, володінь імперських лицарів-васалів та вільних міст, які були справжніми державами в складі Імперії19. Хоча імператори й намагалися укрупнювати свої володіння. Так, наприкінці XV ст. Максиміліан І, об’єднавши нижньоавстрійські та верхньоавстрійські землі в єдину адміністративну одиницю, додав до неї Тироль і Передню Австрію. Незабаром для управління цими територіальними складовими було започатковано таку центральну урядову установу як Регімент (“Regiment”)20. Через деякий час ця назва перенеслася на українські землі, де в останній чверті XVII – на початку XVIII ст. означала управління («регіментарство») гетьманів над лівобережною частиною України від імені московського царя.

Хоча австрійський імператор-цісар і вважався суверенним володарем, однак його влада була досить обмеженою й полягала у виконанні представницьких функцій, а також скликанні законодавчих зборів - Рейхстагу. Імператор лише санкціонував прийняті цим загальнодержавним органом закони та був сюзереном для васальнозалежних князів і лицарів імперії. Однак гасло “Австрія має володіти всесвітом” (“Austriae est imperare orbi universo”), яке імператор Фрідріх ІІІ (1437–1493) у вигляді абревіатури AEIOU додавав до свого підпису, було актуальним для августійших володарів імперії і протягом наступних століть. Володар імперії уособлював у собі дві різні владні функції: з одного боку, він був німецьким (австрійським) королем, а з іншого – потенційним володарем всього західного християнського світу21. На обгрунтування останньої тези (про вічність Римської імперії та влади її цісарів) і насадження її в суспільній свідомості була направлена майже вся тогочасна західноєвропейська політична думка.

Надмогутньою «Священна імперія» стала за панування Карла V Габсбурга (1519–1556), коли обєднала під своєю владою Німеччину, Іспанію, Нідерланди, Італію й стала наднаціональним державним утворенням. Від часу зречення цього імператора дім Габсбургів поділився на дві самостійні гілки – іспанську та австрійську. З огляду на геополітичний чинник та розташування України, під час розгляду різних міжнародних проблем Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, в основному, будемо звертатися до висвітлення політики саме австрійських, а не іспанських цісарів.

З 1526 р. під владою династії Габсбургів перебувала також Чехія, яка, незважаючи на це, залишалася окремою державою. Обрання чеським королем Фердинанда І Габсбурга відбулося за умови підписання ним т. зв. “Виборчих капітуляцій”. Вони передбачали право станів Чеського королівства на вільний вибір короля, повагу до їхніх релігійних прав, розміщення королівської резиденції в Празі тощо22. Однак австрійська влада не дотримувалася своїх зобов’язань і поступово обмежувала державні права Чехії. У результаті національно-визвольного повстання всіх чеських станів імператор Рудольф ІІ у липні 1609 р. видав знаменитий маєстат-грамоту, який надавав чеським панам, рицарям, міщанам та селянам, окрім політичних прав ще й свободу віросповідання згідно Чеської конфесії 1575 р.23. У 1627 р. новий імператор Фердинанд ІІ підписав земельний статут за яким зберігалася Чеська держава й політичний зв’язок Чехії, Моравії і Сілезії. Однак процеси укріплення абсолютистської влади віденського двору спричиняли до значного обмеження чеської державності й перетворення цієї країни на одну з провінцій “клаптикової” монархії австрійських Габсбургів.

Саме Чехія на початку XVII ст., слідом за Нідерландами й Швейцарією, стала чинити опір традиційній монаршій владі й відмовилася від неї на користь національного короля. Певний час апологети законних “боговибраних” володарів називали його не інакше, як “узурпатором”. Через декілька десятиліть типологічно наближеною до проблеми державно-політичного самовизначення вищеназваних країн була ситуація в одній з найбільших “провінцій” Речі Посполитої – Україні.

За всієї могутності, всередині “Священної імперії” існувало ряд серйозних протиріч: державних – між імператорами і князями; конфесійних – між релігійними угрупованнями; національних – між німцями, словянами, угорцями та інш.; соціальних – між суспільними верствами й групами24. Одним з протиріч, на думку науковців, є те, що політична еволюція Австрійської імперії відбувалася в напрямку все більшої територіалізації, тобто зростаючого повновладдя місцевих князів. Це, проте, зміцнювало владу імператора як космополітичного “володаря всіх володарів” (“augustissimus”)25.

На Віденському з’їзді в 1515 р. польський король Сигізмунд І домовився з австрійським імператором та чесько-угорським королем стосовно підтвердження Другого Торунського Трактату (1466) про васальну залежність від Польщі Тевтонського ордену26. Ця держава-орден знаходилася в залежності від польських королів до 1618 р. Протягом багатьох десятиліть під сюзеренною владою Корони Польської перебували Брандербургське курфюрство, Молдавське та Волоське князівства (про що буде сказано нижче). Зважаючи на те, що від часу Люблінської унії 1569 р. більша частина українських земель перейшла до складу федеративної Речі Посполитої, більш детально зупинимося на характеристиці васально-сюзеренних відносин всередині Польсько-Литовської держави.

У результаті виборів на елекційному сеймі 1573 р. новим королем Польщі став брат французського короля Карла ІХ, молодий та енергійний Генріх Валуа. Він видав спеціальний привілей, який увійшов до історіографії під назвою “Генріхові артикули” й містив ряд пунктів зобов’язання монарха-сюзерена перед польськими станами. Зокрема, йшлося про дотримання принципу вільної елекції, скликання раз у два роки вального сейму, скликання посполитого рушення лише за згодою сейму тощо. Лише за погодженням з депутатами сейму король мав вирішувати питання про запровадження нових податків і мит, ведення війни та миру, зовнішньої політики. Окрім того, при королю мала діяти спеціальна наглядова рада, яка складалася з 16 сенаторів. Новообраний монарх повинен був утримувати кварцяне військо та участь шляхти у посполитому рушенні за межами країни. У разі невиконання королем цих зобов’язань шляхта мала право відмовити Генріхові Валуа в покорі йому як своєму сюзерену (“de non praestanda oboedientia”). Більше того, останній артикул договірних статей дозволяв шляхетському загалу скликати проти нього військову опозицію (т. зв. рокош). Королівська влада також обмежувалася також іншим документом під назвою “Pacta conventa”, що містив додаткові пункти, на яких польський монарх присягав польській і литовській шляхті27. Представники останньої також присягалися королеві у своїй покорі, але за умови гарантування ним виконання вищеназваних “прав і привілеїв”.

Одним з перших шляхетських виступів проти королівської влади став Сандомирський рокош-конфедерація проти Сигізмунда ІІІ Вази на початку XVII ст. У 1606 р. невдоволена своїм становищем шляхта подала на розгляд королеві 64 пункти-артикули, які повинні були не лише гарантувати, але й значно розширити їхні васальні права. Після відхилення цих вимог між шляхетськими й королівськими військами розпочалися довготривалі бойові дії, які завершилися у 1607 р. перемогою центрального уряду та укладенням компромісної угоди. На варшавських сеймах 1607 і 1609 рр. традиція взаємної домовленості між королем і шляхтою набула законодавчого підгрунтя. Безумовно, відносини між королівським урядом і шляхетським станом подіяли й на стосунки між королем Речі Посполитої та Військом Запорозьким (як корпоративної військово-політичної структури) наприкінці XVI – першій половині XVII ст.

Події загальноєвропейської Тридцятилітньої війни 1618–1648 рр. значно вплинули і на політичний розвиток бранденбургських земель, частина яких з 1525 р. під назвою Пруського герцогства перебували у васально-ленній залежності від Корони Польської, що було підтверджено варшавським сеймом 1611 р. Депутати законодавчого зібрання Прусії – Ландагу у випадку незгоди з рішеннями герцога-курфюрста мали право апелювати до польського сейму28. До речі, це могла зробити навіть меншість ландагу. Невдовзі, у 1618 р., вони перейшли під владу курфюрста Бранденбургського. Згодом курфюрст і електор Прусії Фрідрих Вільгельм (1640-1688) об’єднав ряд місцевих володарів і заклав основи для утворення в 1701 р. Королівства Пруського. Однак задовго до того Прусія звільнилася від зверхності польського короля – в січні 1656 р. Фрідрих І Вільгельм домовився про анти польський союз з шведським королем Карлом Х Густавом, а у вересні наступного року підписав угоду з Яном ІІ Казимиром про своє звільнення з-під його опіки. Це стало можливим в результаті проведення ним гнучкої зовнішньої політики, яка отримала назву Fuchspolitik і в конкретному випадку полягала в тому, що під час другої Північної війни 1655–1660 рр курфюрст спочатку надав допомогу Швеції, а потім перейшов на бік польсько-австрійського табору за ціну відмови Речі Посполитої від леннозалежної Прусії29.

Міждержавні стосунки на Півночі Європи в період пізнього Середньовіччя та Раннього Модерну розвивалися наступним чином. Визначальною проблемою залишалася Кальмарська унія 1397 р., згідно з якою Данія, Швеція (у складі з Фінляндією) та Норвегія (разом з Ісландією) знаходилися під владою данського короля. На початку XVI ст. шведи виплачували до скарбниці короля Ханса 13 000 марок в обмін на певну автономію30. Лише в результаті повстання шведських станів проти зверхності Данського королівства у 1523 р. було скасовано попередні унійні положення. Керівник національно-визвольного руху шведський шляхтич Густав Еріксон Ваза, був проголошений монархом новоутвореного королівства, а від 1544 р. (шведський Рикстаг визнав королівську владу спадковою) династія Вазів стала однією з провідних у цій частині Європи.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет