Практичне значення одержаних результатів. Висновки, положення та узагальнення дисертаційної роботи можуть бути використані у: правотворчій діяльності з метою вдосконалення вітчизняного законодавства, що регулює відносини з іпотечного кредитування, створення окремих установ довгострокового кредитування та використання їх при реформуванні аграрних відносин; правозастосовній діяльності банківських установ, що практикують іпотечне кредитування, Міністерства фінансів України, Національного банку України та їх органів на місцях, контрольно-ревізійних органів; навчальному процесі для підготовки нормативних та спеціальних курсів з історії держави і права України, історії України, фінансового та банківського права (вони, зокрема, використовуються в навчальному процесі в Харківському національному університеті внутрішніх справ та його відокремлених підрозділах); правовиховній сфері для підвищення рівня правової культури службовців органів управління фінансами, банкірів, а також населення.
Апробація результатів дисертації. Основні висновки, пропозиції і практичні рекомендації, одержані у процесі дисертаційного дослідження, доповідались і обговорювались на: засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ, на межкафедральному семінарі цієї ж кафедри та кафедри теорії і історії права Навчально-наукового інституту права та масових комунікацій ХНУВС. Вони були оприлюднені на низці наукових та науково-практичних конференцій: VІІ ежегодных историко-правовых чтениях «История государства и права Украины и России: взгляд из ХХІ века» (17–18 мая 2002 г. г. Курск, РФ); Х Міжнародній історико-правовій конференції (далі – МІПК) «Історико-правові проблеми автономізму та федералізму» (21–24 вересня 2003 р., м. Севастополь, АРК); ХІ МІПК «Місцеві органи державної влади та самоврядування: історія, сучасність, перспективи» (16–18 квітня 2004 р., м. Суми); ХІІ МІПК «Етнонаціональні чинники в історії державно-правового будівництва» (11–13 вересня 2004 р., м. Бахчисарай, АРК); ХІІІ МІПК «Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти» (20–22 травня 2005 р., м. Чернівці); XIV МІПК «Міграційні процеси в Україні і світі: історико-юридичні аспекти» (4–7 вересня 2005 р., м. Севастополь, АРК); XVI МІПК «Природа, право і держава: історико-юридичні аспекти» (15–18 вересня 2006 р., м. Ялта, АРК); ХVII МІПК «Регіональні аспекти історико-правових досліджень» (31 травня – 3 червня 2007 р., м. Донецьк); ХХ МІПК «Земля і земельні відносини в історії права, держави і юридичної думки» (25–28 вересня 2008 р., м. Судак, АРК); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Наукова спадщина академіка О. О. Малиновського і сучасність» (4–6 грудня 2008 р., м. Рівне); ХХI МІПК «Категорії, поняття і терміни історико-юридичної науки» (23–26 квітня 2009 р., м. Миколаїв); МІПК, присвяченій пам’яті віце-президента Міжнародної асоціації істориків права професора О. В. Тимощука (17–20 вересня 2009 р., смт. Миколаївка, АРК); Міжнародній науково-практичній конференції «300 років Конституції Гетьмана України Пилипа Орлика: проблеми становлення і розвитку українського державотворення» (14 травня 2010 р., м. Львів); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми правового регулювання фінансово-кредитних відносин в умовах кризи: практика застосування і шляхи її вдосконалення» (4–5 червня 2010 р., м. Суми); ХХІІI МІПК «Методологічні проблеми історико-правових досліджень» (24–26 вересня 2010 р., м. Алушта, АРК);
Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в індивідуальній монографії і 32 наукових статтях, з яких 24 статті вміщені у виданнях, визнаних ВАК України як фахові з юридичних наук, 22 статті є одноосібними.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 517 сторінок, з них основного тексту 374 сторінок, список використаних джерел нараховує 1538 найменувань і становить 143 сторінки.
ВИСНОВКИ
Аграрний розвиток Російської імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. характеризується станом перманентного реформування в контексті загальної капіталістичної перебудови. Буржуазна еволюція багаторегіональної країни (де лише в європейській її частині налічувалося 13 економіко-географічних районів) відбувалась нерівномірно з огляду на різні економічні рівні окремих територій. У більшості українських губерній Південно-Західного краю, Степового Півдня та частини Лівобережної України мала перевагу саме капіталістична система господарювання, що спричинило значну виразність суспільних відносин у такому крупному районі, як Україна.
Важливим механізмом, що інтегрував сільське господарство в єдину, капіталістично орієнтовану економіку країни, виступало кредитування, особливо така його складова, як інститут довгострокового іпотечного кредиту. Ліквідована феодальна кредитна система та пореформений розвиток ринкових відносин обумовили відбудову капіталістичного іпотечного банківництва, зорієнтованого, проте, переважно на еволюцію поміщицького господарства. В умовах інтенсивного розвитку буржуазних відносин землевласники відчували нагальну потребу в грошових коштах, які є посередником у русі капіталу і виступають загальним еквівалентом у процесі обміну товарів, робіт та послуг. Запроваджена державною владою аграрна реформа 1861 р. дала життя земельному ринку імперії та перетворила землю на товар, і, власне, за допомогою іпотечної системи кредитування царський уряд розраховував впливати на подальші процеси мобілізації земельної власності.
Державно-правова концепція щодо іпотечного кредитування не була незмінною протягом усього часу існування цього інституту. У 60-х рр. ХІХ ст. загальне сприйняття владою правової моделі організації довгострокового кредиту ґрунтувалось на ліберальних засадах, що передбачали приватну ініціативу та безстановість. Кредитна спілка землевласників визнавалась найбільш вдалою та фінансово безпечною організаційно-правовою формою для установ довгострокового кредиту завдяки круговій поруці за емітованими цінними паперами, яку передбачала ця правова конструкція. Проте урядова позиція не знайшла свого підтвердження в правозастосовній практиці. Кризовий стан казни не дозволив державі фінансово підтримати губернські товариства поземельного кредиту, забезпечивши їх достатнім первісним капіталом. Земський банк Херсонської губернії виявився майже єдиним в імперії товариством поземельного кредиту що витримав випробування часом. Певною мірою це можна пояснити сприятливими умовами, що існували в Херсонській губернії і, зокрема, в Одесі: грошові потоки, наявність біржі, розвинутого ринку та високого рівня товарного сільського господарства.
Небажання землевласників позичати гроші в товариствах поземельного кредиту, острах кругової поруки, яка в будь-який час могла призвести до зростання платежів за отриманою позикою, змусили Департамент державного майна Державної Ради звернутися до акціонерної форми засновництва іпотечних банків, яка дозволяла обмежити відповідальність учасників та позбавитися страхів, що переслідували позичальників товариств поземельного кредиту.
Початок 70-х рр. ХІХ ст. відзначився нечуваною підприємницькою активністю. Поряд із представниками помісного дворянства ініціаторами заснування акціонерних земельних банків виступили зацікавлені фінансові кола – відомі банкіри та банківські доми. Урядовий експеримент, що розпочався із Харківського земельного банку, за оцінкою можновладців, завершився вдало. Із 10 банків, які пройшли процедуру акціонування та отримати урядове затвердження статуту, чотири було засновано в українських губерніях.
За відсутністю в Російській імперії спеціального законодавства, спрямованого на регулювання відносин у галузі іпотечного банківництва, закладення акціонерних банків відбувалось за допомогою дозвільної (привілейованої) системи засновництва на підставі норм загального цивільного законодавства. Останнє виходило із системних принципів регулювання іпотечних відносин, які були закріплені ще в римському праві, а саме: речова природа іпотеки; передання маєтку в заставу без його передання у володіння кредитору; акцесорний характер іпотеки, яка існує доки чинне забезпечене нею зобов’язання; право кредитора продати заставлене майно для задоволення непогашеної боржником вимоги; право боржника отримати суму, що перевищує виручку від продажу предмета іпотеки над розміром забезпеченого зобов’язання. Не обходилось і без безпосередньої участі верховної влади, завдяки чому такі локальні нормативні акти, як банківський статут, перетворювались на складові частини сепаратного законодавства держави. І лише після того, як правозастосовна практика виправдовувала дозволену приватну ініціативу, влада внормовувала ці відносини шляхом прийняття спеціальних законодавчих актів.
За специфікою своєї діяльності банківські земельні установи трансформують короткострокові депозитні активи в довгострокові кредитні ресурси, а відтак є дуже вразливими до проблем ліквідності та неплатоспроможності. Вони кредитують широке коло позичальників з різним рівнем кредитоспроможності. Отже, важливість цього фінансового інституту для економіки країни, потреба в зниженні кредитних ризиків обумовлюють необхідність впровадження механізму безпеки іпотечної системи, який являє собою низку фінансово-правових норм та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення належного функціонування кредитних установ. У владних колах інститут іпотеки сприймався не лише як фінансовий інструмент, а і як один із дієвих засобів регулювання поземельних відносин, і ця друга функціональна складова іпотеки в країні, де не завершилось реформування земельної власності, була не менш важливою, ніж перша. Тому уряд, дозволяючи появу приватних установ довгострокового кредиту, потурбувався, щоб на законодавчому рівні закріпити правові важелі впливу на їх діяльність. Урядовий контроль здійснювався у двох площинах: по-перше, у суто адміністративній, де його було покладено на Особливу канцелярію з кредитної частини Міністерства фінансів, по-друге, у самоврядній, де контроль здійснювався за допомогою міжбанківської представницької установи – З’їзду представників установ російського земельного кредиту та його постійно діючого виконавчого органу – Комітету з’їзду.
Проте навіть такий подвійний контроль не дає підстав стверджувати, що акціонерні земельні банки виступали сліпим знаряддям уряду в його аграрній політиці. Аналіз відносин влади і банків свідчить про наявність взаємовигідного компромісу, відповідно до якого уряд створював сприятливі правові та економічні умови для отримання іпотечними банками стабільного прибутку, останні, у свою чергу, надавали можливість землевласникам долучитися до доступного кредитного ресурсу, а в разі потреби, то й вигідно позбутися землі, яка не виправдала сподівань своїх власників у нових умовах господарювання.
Незважаючи на позастановий правовий статус установ приватного іпотечного кредиту, їх основними клієнтами ставало помісне дворянство, що обумовлювалось, з одного боку, структурою земельного ринку (на якому була присутня лише приватновласницька земля і на який не допускалася надільна), з іншого – комерційною вигодою (бо обслуговування віп–клієнтів надавало банку більший зиск, ніж робота із дрібними позичальниками). Проте правозастосовна практика мала й винятки: вищий рівень комерціалізації демонстрував Полтавський земельний банк, який своїми операціями доводив, що отримувати прибуток можна і від співпраці з селянами. Однак така толерантність не була загальною, притаманною для всіх банків, і не кожний селянин був бажаним клієнтом.
Невдоволених станом організації справи довгострокового кредиту не бракувало у певному сенсі офіційну дискусію щодо влаштування поземельного кредиту для селян уперше порушили земства, найбільша активність була проявлена з боку Таврійських та Херсонських установ. Зважаючи на зростання селянського малоземелля, земські діячі прагнули заснування акціонерної кредитної установи, заточеної на фінансову підтримку селянства у справі здолання нестатку землі. Проте опоненти закидали, що там, де треба задовольняти громадські інтереси, ті форми, які на перше місце ставлять комерційний зиск, не прийнятні, а тому акціонерам тут нема чого робити.
Кризові явища в сільському господарстві, неспроможність селян викупити надільні землі, відсутність доступних фінансових ресурсів як для придбання землі, так і для влаштування прибуткового господарства змусили владу долучитися до участі в розбудові іпотечного кредитування. Від західної правової моделі, за якою держава не брала участі в установах довгострокового кредиту, віддаючи все на відкуп приватній ініціативі, уряду довелося відмовитись. Поява нової державної станової іпотечної установи супроводжувалась потужним протистоянням ліберальних і консервативних владних і навколовладних кіл та припала на початок царювання Олександра ІІІ, з ім’ям якого багато дослідників пов’язують епоху контрреформ. Селянський поземельний банк, за задумом уряду, повинен був слугувати консервації станових елементів у пореформеній системі землеволодіння. Проте, як наслідок компромісу у владних структурах, банк було утворено за зразком звичайної іпотечної установи, не позбавленої комерційної складової.
Невиправданість сподівань, що покладалися на реформу 1861 р., а також на те, що все владнається само собою, занепад поміщицького господарства, прискорений світовою аграрною кризою, обумовили перемогу консервативного урядового крила і в питанні дарування помісному дворянству пільгового поземельного кредиту. Держава пішла на матеріальні жертви створивши Державний дворянський земельний банк. За висловлюванням С. Ю. Вітте, було запроваджено суцільний ланцюг всіляких клопотань щодо пільг Дворянського банку на користь клієнтів-дворян. Це був других крок після заснування Селянського банку у втіленні нової концепції розбудови іпотечної кредитної системи, де держава із стороннього спостерігача перетворилась на провідного учасника.
Разом із тим, було завершено й створення системи іпотечного банківництва та правового механізму кредитування суб’єктів земельної власності. У країні, де сільське господарство займало домінуючі позиції в економіці, довгострокове кредитування відігравало суттєву роль у загальній кредитній системі. Друга половина ХІХ ст. відзначилась інтенсивним розвитком поземельного кредиту, який в умовах відсутності вільного капіталу був пов’язаний із надзвичайною кількістю приватновласницьких земель, які представляли собою основний актив тогочасної економіки. Не останню роль у цьому процесі відіграв головний його учасник – держава, яка, окрім суто фінансових питань, за допомогою кредитних установ намагалася здійснювати регулювання поземельних відносин. Саме дуальність урядової політики в аграрному питанні, спроба в умовах розвитку капіталістичних відносин здійснити консервацію феодальних устоїв у сільському господарстві, обумовили присутність двох складових: приватної і державної – у системі земельних банків імперії. Фінансовими інструментами консервативно-протекціоністського вектора урядової політики виступили станові державні іпотечні установи, що ж до нестанової земельної власності, поява і розвиток якої відбувалися в пореформені часи, то її фінансове обслуговування взяли на себе приватні земельні банки під пильним державним наглядом.
Проте неприродні зусилля державних земельних банків лише загальмували процес скорочення дворянського землеволодіння, хоча й не зупинили його. У той же час зростання обсягу операцій Селянського поземельного банку, його тісна співпраця із Дворянським земельним банком щодо отримання у своє володіння поміщицьких маєтків – усе це, всупереч владним намаганням, сприяло формуванню безстанового приватного землеволодіння. Активний мобілізаційний рух землі, попри статутні станові обмеження, приводив до того, що серед клієнтів Дворянського банку виник прошарок позичальників, які не належали до служилого стану. Разом із тим, діяльність Селянського банку, зі свого боку, руйнувала становий характер землеволодіння.
Становість двох державних іпотечних банків мала політичну обумовленість та юридичну оболонку, проте за своєю суттю це були два аспекти однієї медалі. Спільна організаційно-правова будова (при наявності окремих регіональних винятків), спільне, на засадах сумісництва, керівництво двома банками (як на рівні центрального управління, так і на містах) – усе це обумовлювало більш ніж погоджену діяльність цих двох різностанових установ на земельному і фінансовому ринках.
Значних масштабів згладжування станових меж стало набувати після революційних подій 1905–1907 рр. та впровадження в життя Столипінської програми дій. Саме в цей час відбувається зміна правового статусу Селянського банку, який перестає бути суто кредитною установою та набуває землевпорядкувальних функцій. Змінюється і його цілеспрямування – створення прошарку заможних селян-власників. Становлення буржуазних відносин в аграрному секторі економіки та створення сприятливих умов для розвитку аграрного капіталізму неможливе без іпотечного кредитування. Перебудова системи феодального землеволодіння на капіталістичний лад, виникнення буржуазної власності на землю поза революційними подіями можливі лише за умов наявності розгалуженої мережі установ довгострокового кредиту, яка буде сприяти мобілізації земельної власності шляхом створення правових умов придбання землі без залучення значних грошових ресурсів. Саме іпотечний механізм забезпечував перерозподіл земельної власності та її концентрацію в руках ефективного власника.
Селянський банк за час втілення в життя програмних настанов Столипінської реформи накопичив цінний досвід не лише в галузі фінансових операцій, а й в землевпорядкувальній справі, окрім того він довів, що зміг впоратися зі значним власним земельним фондом. Тому з початком Першої світової війни, яка на порядок денний поставила питання безпеки в державі, уряд уже мав у своєму розпорядженні «зброю» для боротьби із засиллям іноземної земельної власності. Присутність землевласників чужинців спостерігалась у всіх українських губерніях, проте в передвоєнні часи їх кількість відчутно зросла у Південно-Західному краї. Для зупинки німецького землеволодіння вистачило одного царського указу, однак юридична складність питання – позбавлення підданих ворожих держав набутої земельної власності – вимагала певного часу для напрацювання відповідних законодавчих норм та запуску багатовідомчого ліквідаційного механізму. Складність законотворчого процесу в умовах парламентаризму полягала в його тривалості в часі, а також у тому, що бачення й оцінка ситуації урядом не завжди сприймалися законодавчим органом. Отже, більша частина нормативних актів набувала юридичної сили в надзвичайному порядку (за допомогою ст. 87 Основних Державних Законів), що дозволяло зберегти певну динаміку урядових заходів у галузі безпеки.
Сформована нормативна база передбачала декілька правових режимів, що різнились між собою ступенем жорсткості правового регулювання, залежно від того, на якій відстані від кордону з Німеччиною та Австро-Угорщиною знаходились маєтки. Враховувалась і стратегічна складова, як це мало місце із Харківською губернією, на яку поширили режим прикордонних територій. За цих правових умов на Селянський поземельний банк було покладено специфічну місію –контролювати ліквідаційний процес, який повинен був відбуватися на добровільних засадах, і в разі політичної та економічної доцільності брати в ньому участь, сприяючи найбільш оптимальній мобілізації землі, що належала іноземним підданим та вихідцям з ворожих держав. Незважаючи на бюрократичні традиції, з певним зволіканням уряд все ж зміг напрацювати ліквідаційне законодавство, проте налагодити ефективну роботу відомчого механізму так і не вдалося. Інспектування українських прикордонних губерній у 1916 р. засвідчило нехтування на містах встановленими законодавством строками, що знайшло відображення у банківській звітності.
Окрім використання Селянського банку в урядових заходах щодо забезпечення безпеки держави під час Першої світової війни, мали місце й спроби, якщо не позбутися станового статусу установи, то хоча б розширити його. Проте парламентська ініціатива наштовхнулася на нездоланне протистояння фінансового відомства імперії, яке вважало, що під час війни сили державного кредиту повинні спрямовуватися виключно на потреби воєнного часу. Банк продовжував виконувати програму Столипінської аграрної реформи щодо мобілізації землі в руках спроможних та відповідальних господарів, міцних хліборобів, яка з розумінням сприймалася в багатьох українських губерніях. Разом із Дворянським земельним банком Селянський банк допомагав дворянам, що не адаптувались до нових умов господарювання, без зайвих фінансових потрясінь відійти від землі, яка потрапляла в безстановий вільний обіг.
Лютнева революція, взагалі-то надавши динаміку суспільним відносинам імперії, внесла певну паузу в діяльність іпотечних установ. Так, Тимчасовий Уряд призупинив дію ліквідаційного законодавства щодо іноземних землевласників, пов’язавши його подальшу долю з рішеннями Установчих Зборів і саме від цього ж органу нова влада очікувала вирішення головного питання – земельного, від якого безпосередньо залежало майбутнє іпотечних банків. Проте вирішилось воно не Установчими Зборами, а ІІ Всеросійським з’їздом Рад із прийняттям декрету «Про землю».
Революційні події 1917 р. не лише створили правові підстави для ліквідації системи іпотечного банківництва Російської імперії, а й дали поштовх до складного процесу державотворення в Україні. Розгалужена мережа іпотечних банків опинилась на території різних державних утворень, що й обумовило ускладнення ліквідаційної процедури.
За своєю організаційно-правовою будовою державні іпотечні банки представляли собою дві юридичні особи з власними мережами відокремлених підрозділів – місцевих відділень. І хоча на практиці й головний офіс, і більшість відділень обох банків були об’єднані, з формально-юридичної точки зору це були окремі установи. Процедуру ліквідації колишніх Дворянського земельного та Селянського поземельного банків було покладено на колишній Державний банк, що в новій державі отримав назву Народного банку Російської Республіки.
Окрім звичайних процедур ліквідаторам треба було впорядкувати земельні фонди, що перебували в розпорядженні банків, а також вирішити питання щодо зобов’язань за емітованими банками цінними паперами, що мали гарантії держави. І якщо перша проблема після оголошення соціалізації землі була вирішена доволі просто: землі було конфісковано, а ліквідаційній комісії залишилося лише виправити папери, то із зобов’язаннями банків було дещо складніше. Хоча й тут соціалізація земель позичальників звільнила останніх від їх зобов’язань за кредитами, проте проблемою виявилось скасування радянською владою боргів селян, переважно бідняків і середняків, землі яких були придбані за допомогою банківських позик, однак вони не були соціалізовані, а залишилися у власників. Проте всупереч позиції ліквідаційної комісії, яка намагалась дотримуватись юридичних формальностей, радянський уряд прагнув невідкладного завершення ліквідації зайвих банківських установ. І ті дрібні виплати за банківськими цінними паперами, що проводились у межах ліквідаційної процедури до осіні 1920 р., було припинено, завдавши «чергового удару по міжнародному банківському та фінансовому капіталу».
Що ж до українських відділень колишніх державних земельних банків, то разом з приватними земельними банками їх майбутнє визначалось насиченими подіями доби української революції 1917–1921 рр. Так, за прикладом російського робітничо-селянського уряду, що обрав за мету ліквідацію державних іпотечних банків, Центральна Рада пішла тим же шляхом, прийнявши рішення щодо ліквідації місцевих відділень Дворянського та Селянського банків. Проте часу на реалізацію цього рішення історія не відвела.
У новій державі гетьмана П. П. Скоропадського дещо по-іншому ставились до вирішення земельного питання. І на відміну від Російської Республіки та Української Народної Республіки, Українська Держава відчувала потребу в іпотечному кредитуванні. Тому й було обрано стратегію не ліквідації, а реорганізації царського надбання. Відділення Державного дворянського земельного банку, його Особливого відділу та Селянського поземельного банку було реорганізовано в безстанову іпотечну установу – Державний земельний банк, що функціонував на зразок Селянського банку.
Проміжній добі Директорії був притаманний переважно декларативний характер, її нормативно-правові акти безпосередньо не торкнулися іпотечного кредитування, уряд встиг лише проголосити скасування гетьманського та відновлення законодавства УНР і був змушений поступитися більшовикам у боротьбі за владу. Перемога радянської влади обумовила поновлення дії резолюцій І з’їзду Рад України про визнання Української республіки федеративною частиною Російської республіки та поширення на її територію декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду Російської Федерації.
Поновлення ліквідаційної процедури щодо відділень колишніх державних земельних банків наштовхнулося на певні юридичні труднощі. Основні заходи з ліквідації двох юридичних осіб зосередились у Петрограді та Москві й проходили в межах загальної програми націоналізації банківської справи. Знаходження окремих відділень державних банків на території інших держав не засмучувало відповідальних осіб, адже для збереження цілісної картини, попри очевидні факти, ці відокремлені підрозділи увійшли до ліквідаційної маси та знайшли своє відображення в зведеному ліквідаційному балансі.
Тому українські відділення довелось ліквідовувати двічі, хоча на час другої ліквідації вони вже існували в реорганізованому вигляді – як Державний земельний банк. Саме тому, з формальної точки зору, українські відділення не зазнали націоналізації з подальшою ліквідацією, як це мало місце в Росії, а були просто ліквідовані.
На відміну від українських відділень державних земельних банків, які юридичною пуповиною були пов’язані з материнськими установами, акціонерні земельні банки за своїм правовим статусом були юридичними особами. Відтак, у ці державотворчі часи їх існування напряму залежало від того, у якій державі вони опинялись, а також від того, яка політична сила отримувала в ній владу. Так, утворення УНР та функціонування її владних інституцій призвело до ліквідації поміщицького землеволодіння, скасування приватної власності на землю та заборони операцій із нею. Політика Центральної Ради зруйнувала земельний ринок та створила правові умови, які унеможливлювали використання іпотечних кредитних установ.
Надія на майбутнє у фінансових колах, пов’язаних з акціонерними земельними банками, з’явилася після проголошення Української Держави та приходом до влади консервативно налаштованого уряду гетьмана П. П. Скоропадського. Гетьман сподівався повернутися до дореволюційної аграрної моделі, що базувалась на непорушності приватної власності та законодавстві Столипінської реформи. Новий політичний курс, зорієнтований на підтримку землевласника, цілком поділявся банкірами: було відновлено проведення зборів представників установ земельного кредиту; засновано Бюро з’їздів представників земельних банків, що діяли в Україні; налагоджувалась співпраця із Державним земельним банком; докладалися зусилля щодо стабілізації діяльності банків.
Однак чергова зміна влади після зречення П. П. Скоропадського позбавила акціонерів та банкірів будь-яких сподівань на подальше існування, бо дві політичні сили – націоналістична, репрезентована Директорією, та радянська, представлена з’їздом Рад України, – що продовжили змагання за владу на теренах України, не були прихильниками збереження приватної власності на землю. І новий землепорядок, що почав запроваджуватися за допомогою нормативних актів на підконтрольній території, в умовах відсутності ринку землі не передбачав місця для іпотечних установ. Акціонерні земельні банки були покликані забезпечити функціонування земельного ринку, проте зі скасуванням приватної власності на землю та втратою останньою якості товару зупинявся її комерційний обіг. Тим не менш у цих нових незвичних правових умовах українські банкіри продовжували працювати. Надія трималась на тому, що за ці декілька років багато чого зазнало змін. Проте більшовицька влада невідворотно встановлювала контроль над українськими землями. Відновлені ліквідаційні роботи навряд чи можна назвати вдалими. Народний комісаріат фінансів та Держконтроль, надаючи оцінку ліквідаційній комісії, зазначали, що видатки на забезпечення її діяльності в 3,5 рази перевищували надходження від боржників, які вдалося повернути комісії. Травневим декретом 1920 р. влада поклала край розрахункам у межах ліквідаційної процедури і вже через кілька місяців затвердила ліквідаційні баланси.
Так, на тривалий час в Україні припинив існування один із важливих інститутів банківництва – інститут іпотечного кредитування. Його відродження розпочалося із здобуттям Україною незалежності та відновленням приватної власності. Проте впродовж значного часу законодавче регулювання іпотеки мало ознаки фрагментарності та відсутності системного підходу. Закладаючи основні принципи регулювання інституту іпотеки як способу забезпечення виконання кредитних зобов’язань, український законодавець відійшов від концепції цілісності нерухомості як предмета застави. Це призвело до суттєвих ускладнень при правозастосуванні. Між тим досвід діяльності установ довгострокового кредиту Російської імперії свідчить про ефективне застосування саме концепції цілісності землеволодіння, яке включало в себе всі без винятку елементи – будівлі, споруди і навіть хліборобний інвентар. Не менш цікавим є й дореволюційний досвід мобілізації землі за допомогою кредитних установ у межах земельної реформи в умовах несформованого земельного ринку та правових обмежень щодо обігу селянської землі.
Сьогодні в Україні збудовано одноріневу модель іпотечного кредитування, що існує виключно в площині відносин між комерційними банками та їх позичальниками. В умовах недостатньої ліквідності банківських установ фінансування довгострокових активних операцій за рахунок короткострокових пасивів є вкрай ризикованою діяльністю, бо завжди існує загроза нездатності банку своєчасно виконувати свої грошові зобов’язання перед власними кредиторами. Саме в таких ризикованих умовах опинились перші приватні установи довгострокового кредиту пореформеної Російської імперії. Тоді лише втручання держави та використання її фінансових ресурсів дозволило забезпечити стабільність функціонування іпотечної системи. Сьогодні, окрім історичного досвіду, ми маємо приклади світової практики, де широко використовується дворівнева модель іпотечного кредитування, яка за допомогою інвесторів забезпечує рефінансування операцій іпотечного кредитора, тобто банку, за рахунок довгострокових фінансових ресурсів. Проте зазначена модель потребує наявності розвинутої ринкової інфраструктури, фінансових інструментів та механізмів. У пореформені часи брак цих речей компенсувала держава, створивши одну з найефективніших систем довгострокового кредитування земельних власників, що базувалась на класичних принципах римського приватного права.
Однак на відміну від західного світу, де іпотека розглядалась як засіб на шляху набуття власності, у суспільній думці Російської імперії довгостроковий кредит сприймався як лихо, що перетягувало на себе земельну ренту. Неоднозначність обумовлювалась не стільки суперечливим характером самого поземельного кредиту, скільки складністю аграрного розвитку самої держави, перманентною незавершеністю земельних реформ.
На жаль, сучасний стан справ як в аграрній реформі, так і у сфері організації довгострокового кредиту для сільського господарства в Україні залишає бажати кращого. Відсутність чіткої програми дій, занадто значна лібералізація умов діяльності кредитних установ, небажання держави задавати та витримувати суспільно орієнтований вектор розвитку в цих відносинах, брак запобіжних механізмів – усе це вкотре формує негативне ставлення в суспільстві до банківництва взагалі та іпотечного зокрема. Відтерміновувати ці питання вже неможливо, вони потребують негайного вирішення. Історичний досвід та світова практика є в нашому розпорядженні – справа за політичним консенсусом.
Достарыңызбен бөлісу: |