Донцов ховає Донцова. Стаття



жүктеу 1.53 Mb.
бет1/10
Дата06.07.2016
өлшемі1.53 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10



ЮРІЙ ШЕРЕХ



ДУМКИ
ПРОТИ ТЕЧІЇ

публі{цистика


зм}іст

Від автора
Донцов ховає Донцова. Стаття.

Над озером. Баварія. Триптих про добу, про мистецтво, про
провінційність, про призначення України, про голуби і
інші речі.

  1. Над озером. Баварія.

  2. Наша сучасність наше мистецтво

  3. При битій дорозі





ВІД АВТОРА

Стаття і три есеї, зібрані в цій книжечці, написані в різних
стилях і з різних приводів, але пов’язані єдністю провідної думки і
спільним прагненням окреслити характеристичні риси і головні по-
треби української духовости на сучасному етапі її розвитку. Праці
ці були читані для вужчих і ширших авдиторій, але друкуються
вони вперше. Деякі з них викликали пристрасну... читач думає: ди-
скусію? — "і, пристрасну лайку на адресу автора. Власне, виявило-
ся при цьому дві реакції тих, хто відчув себе безпосередньо зато-
ркненим. Одні намагалися всі неґативи звалити зі своєї партії на
конкуренпійну - ніби тут ідеться про партії, а не про психологіч-
ний тип людини
! Другі, щоб не допустити поширення висловлених
тут „баламутних“ думок, вирішили зчинити якнайбільший галас,
обвинувачуючи автора в усіх смертельних гріхах, від розкладу ук-
раїнського суспільства починаючи і запереченням ідеї самостійної
України (!!!) кінчаючи.


Автор не має сумніву, що і книжка в цілому викличе подібні
реакції (і тим ще раз потвердить стару істину: Юпітере, ти сердиш-
ся, отже, ти не маєш рації); а надто аматори „уловлювати душі"
методою висмикування окремих фраз знайдуть собі рясну поживу.
Не зважаючи на це, автор наважується випустити свої „думки про-
ти течії“ в світ, бо значення порушених тут питань видається йому
важливішим за свою і чужі амбіції.


Автор не міг і не хотів давати готових розв’язань і викінче-
них формул, уважаючи це за передчасне. Не належачи до тих, хто
взагалі виступає проти гасел, автор міркував, що ще не пора ви-
сувати якісь нові викінчені гасла, своїм основним завданням став-
лячи — дати ґрунт для мислення, для дискусії. Надто часто в нас
шукають книжки „до подушки“, щоб швидше заснути. В протилеж-
ність цьому автор хотів дати читачеві книжку, яка не давала б йо-
му спати, яка хвилювала б і може навіть дратувала б його, яка
змушувала б думати, ятрила б рани, спонукала активно шукати ви-
ходу з теперішньої ситуації, посувала б українську духовість, а
тим самим і український державнобудівний рух уперед. Якщо кни-
жка це завдання виконає, автор буде задоволений, які б налички на
нього, не наліплювали ті, хто своїм основним завданням поставив
виключити з українства здатність мислити.


Травень 1948.

P. S. Книжка була готова до друку в травні 1948 р. Відтоді Д.
Донцов і іже з ним видали цілу купу памфлетів проти автора цих
рядків. Але, леле, в них не було жадної свіжої думки, жадного ар-
ґументу. Тому нема потреби міняти будь-що в книжці. Час, що ми-
нув, тільки потвердив думки автора і — на великий жаль — не
приніс нічого нового. Що не рухається вперед, зсувається назад.
Сумно, але факт.
Вересень 1949.




У котрий же город прийдете й не приймуть
вас вийшовши на вулиці його, скажіть:


І порох, що поприлипав до нас із городу
вашого, обтрушуємо вам; тільки.ж се знайте,
що наблизилось до вас царство Боже.


Глаголю ж вам, що содомлянам дня того
одрадніш буде, ніж городові тому“.


Луки, 10, 10—12.


Донцов ховає Донцова

Das Leben... sich pausenlos verändert und
diejenigen zu Sklaven der Form macht, die ihm
weder zu folgen noch es immer wieder neu zu
gestalten willens sind“.


Казімір Едшмід

Найхарактеристичнішою рисою сучасного


українця є зміна квієтизму на неспокій. Ста-
лий неспокій, сумнів апостола Томи і одно-
часно стремління відшукати нові вартості“.


Юрій Липа
В журналі „Орлик" за вересень 1947 року надруко-
вана стаття Д. Донцова, в якій він дуже гостро нападає
на Юрія Косача. В журналі „Проблеми“ за липень 1947
року надрукована стаття М. Лагодівського, в якій він
дуже гостро нападає на Д. Донцова. Можна думати, що
статті писані одночасно і в усякому випадку незалежно
одна від одної. Цікаво подивитися, що саме закидає Д.
Донцов своїм противникам і що йому закидають його
противники. В дальших цитатах ми дозволили собі ви-
кинути власні імена і заступити їх для обох об’єктів
нападу — Д. Донцова, в одному випадку, Юрія Косача,
в другому, займенниками „він“.

В одній статті говориться: „Духова структура його


незгармонізована і повна внутрішніх цротивенств та не-
сподіваних скоків, як мало яка інша. Наверх виявилось
це в політичнім кочівництві з одного табору до іншого
і зміні політичних переконань і ідеологій“. У другій
статті говориться: „Зрештою, тяжко трактувати його,
який стало сам собі заперечує. І, мабуть, напівсвідомо“.
Отже, маємо обопільний закид у непослідовності і мо-
рально-політичній несталості.

5


В одній статті говориться: Він — „автор брошури...,
із-за якої міг ґратулювати йому сам герольд безбожниц-
тва Ярославський“. В другій статті говориться, що про-
тивник її належить до фальшивих пророків, які „поста-
вили в осередку своєї доктрини людину, детронізуючи її
Творця, який повинен стояти в центрі всього“. Отже,
маємо обопільний закид у безбожництві і намаганні по-
ставити людину понад і поза Богом.

В одній статті говориться: Він пропаґував „амораль-


ність як національну чесноту“. В другій статті говорить-
ся: Він сіяв „повну душевну й моральну розперезаність“.
Отже, маємо обопільний закид в аморальності.

В одній статті говориться, що він є носій тієї


„анархії думки, волі і почуття, яку спостерігаємо в су-
часній Европі; анархії, що перетворила гуманізм у мо-
ральний квієтизм і непротивлення злу; раціоналізм — в
боговідступство, а вільнодумство — в заперечення вся-
ких керуючих аксіом в житті особистім і громадськім“.
В другій статті говориться, що він „став, може і зовсім
несвідомий того, знаряддям загально-европейської тен-
денції визволення бестії“. Отже, маємо обопільний закид
у бестіяльності і торуванні шляху для бестіяльного в
людині.

В одній статті говориться, що він породжує не „ви-


ховання, а хаотизацію загалу“. В другій статті говорить-
ся, що його проповідь приносить „замість упорядкуван-
ня... хаос думок, замість оформлення нової духовости...
духове розхрістання і моральне розгнуздання“. Отже,
маємо обопільний закид у хаотизації загалу.

Чи треба провадити далі ці зіставлення? Чи не пе-


реконався читач, що Д. Донцов закидає своїм противни-
кам те саме і майже тими ж словами, що вони йому?
Ледве чи здогадався чатач, що в перших трьох випад-
ках подано на першому місці вислови Лагодівського, а
на другому — Д. Донцова, а в других двох — навпаки.

Чи може бути корисною і плідною дискусія, в якій


дискутанти закидають один одному те саме? Очевидно,
що тут може йтися тільки про сперечання чисто сло-
весне, коли в однакові слова вкл'адається відмінне зна-
чення, або про дискусію позірну. Про дискусію, вирвану
з живого історичного контексту і піднесену в якусь
сферу абстрактних, безтілесних понять.

Про Д. Донцова написано вже дуже багато. Одні


доводять, що йому новітня українська духовість зобов’-
язана своїм оформленням Другі вважають його за зло-

6


го духа новітнього українства, духа, що розтлівав і спо-
творював усе добре, що в українстві є. Між цими двома
полюсами є безліч ґрадацій. В таких обставинах звер-
татися ще раз до перегляду ролі й ваги Д. Донцова —
чи доцільно це? Полемізувати з Донцовим — чи варте
це накладу часу і паперу?

Потреба дискусії з Д. Донцовим стане ще сумнівні-


ша, коли згадаємо загально-відомий зрештою факт, що
в полеміці Д. Донцов не є прихильник чистої гри. Що
він ніколи не розглядає поважно арґументів противни-
ка, а намагається, вихопивши з його писань кілька ви-
падкових або вирваних з контексту цитат, скомпроміту-
вати і спаплюжити свого противника, покладаючи на-
дію на те, що під громом його обвинувачень і градом
його сарказмів читач забуде незбивні арґументи, вису-
нені проти Д. Донцова, і буде загіпнотизований навіян-
ням оратора і навальністю наскоку. Що, інакшими сло-
вами кажучи, Донцов не полемізує, а очорнює, і не бо-
реться „законними методами“, а підставляє ніжку, спо-
діваючися, що при падінні його ворога вибух реготу
навколишньої авдиторії заглушить голос чесного судді
змагань, що міг би домагатися дотримання правил.

Всі ці загальновідомі речі можна дуже легко пот-


вердити і на матеріялі „Листи до голови МУРу п. Уласа
Самчука“, вміщеного в „Орлику“, з якого наводжувано
перед цим цитати і який є безпосереднім приводом на-
писання цих рядків. Ось небагато прикладів з багатьох
можливих.

Д. Донцов протестує проти статті Юрія Косача


„Вільна українська література“, вміщеної в збірнику
„МУР“ ч. 2. Це не перешкоджає йому одначе раз-у-раз
замість прізвища Юрія Косача ставити слово „МУР“. Він
пише: „Проти чого протестує „МУР“?“ Або: „МУР“ ува-
жає, що „Вісник“ мав згубний вплив на літературу до-
би“; або „МУРові“ ці статті (в „Віснику" Ю. ПІ.) не по-
добаються“ і т. т. і т. д. Можна було б подумати, що Д.
Донцов не знає, що він має справу не з журналом, а
із „збірником літературно - мистецької проблематики“,
себто із збірником дискусійних матеріялів. Але він не
може не знати цього, бо це надруковано на титульній
сторінці книжки. А може йому попався примірник з ви-
рваною титульною сторінкою? Тоді він мав дуже добро-
зичливих передатників книжки, що вирішили полегшити
йому полеміку. Можна було б подумати, що Д. Донцов
не знає і вступної редакційної статті до 1-го збірника

7


„МУР“, де ясно написано: Збірники МУР’у— „це мусить
бути трибуна літературно-мистецької праці і дискусії.
Трибуна для всіх вільна і не обмежена апріорними док-
тринами“. Так подумати можна було б, якби Д. Донцов
не цитував іншого місця цієї самої статті. А може йо-
му попався примірник з вирваним цим уступом? Але чи
не розраховує він просто на наївного читача, якого
можна задурити, на читача, сказати б, не з „еліти“, а з
„гречкосіїв“?

Адже це не недогляд і не випадковість. Бо коли


спершу під поняття МУР підставляється як тотожне —
поняття „Косач“, то слідом за цим під поняття „Косач“
підставляється як тотожне — поняття... большевизм. В
цьому, власне, суть статті.

Правда, Д. Донцов починає з заяви: „Не особа ав-


тора статті (Юрія Косача. Ю. ПІ.) цікавить мене“. Од-
наче наступну фразу він уже присвячує якраз особі
автора, згадуючи, що свого часу той друкувався в ор-
гані галицького радянофільства — або, як Це формулює
сам Д. Донцов, „в большевицьких „Нових шляхах“. І цей
мотив стає провідним і повторюється чим далі, тим нас-
тирливіше. Мовляв, „автор нападу з МУР’у“ не „припад-
ково опинився з А. Крупіельницьким і М. Рудницьким“.
Мовляв, напади на „Вісник“ пояснюються тим, що їх автор

  • „новошляхівець“. Юрій Косач закидає „Вісникові“, що
    той не знайомив читача з творчістю Р.Ролляна, А. Барбюса,
    Т. Манна, Ф. Верфеля, Дж. Ґолсворсі, П. Бак, Т. Драйзера,
    А. Сінклера, Дж. Папіні, а з старих іґнорував НІіллера,
    Байрона, Шекспіра, Рабле, Сервантеса. Д. Донцов від-
    повідає на це, що Юрій Косач підносить „ґалерію слав-
    них прихильників „третього Риму“ — Барбюса, фран-
    цузького большевика, А. Сінклера, американського боль-
    шевика“ — і поспішає перейти до висновку: „Все це ло-
    гічно для був. колеґи А. Крушельницького і М. Рудниць-
    кого, який тепер в „Радянській Україні“ так само, як
    напасник з МУР’у бореться з вісниківським „шовініз-
    мом“.

Автор цих рядків не належить до прихильників
творчости А. Барбюса і А. Сінклера і не вважає, що
„Вісник“ погано робив, не висвітлюючи їх діяльність.
Але чи .бажання познайомити з ними читача вже озна-
чає большевизм? І далі: чому Д. Донцов не помітив усіх
інших наведених у Юрія Косача прізвищ? Дуже прос-
то: назвати Папіні, Верфеля, Ґолсворсі большевиками...
Це навіть за логікою Д. Донцова неможливо. А відпові-

8


дати по суті... Цього ніколи не робив Д. Донцов. Його
метода: компромітувати противника, паплюжити, обп-
льовувати. Апелювати не до розуму культурної людини
(за його термінологією „еліти“), а до розгнузданих ін-
стинктів черні — за власним висловом Д. Донцова „то-
го шумовиння, тої голоти, яку Бакунін звав „ґранд капай
попюлер“, а Маркс — „люмпенпролетаріятом“.

Чи ж дивно, що далі рух іде вже на виключених


гальмах? Заявляється: „Хто читав промови громоверж-
ців Ґромика чи Молотова, той завважить відразу, з чи-
його арсеналу, з арсеналу чиєї доктрини запозичені об-
винувачення в тих страшних гріхах“. Або: „Великих
слів велика сила, що її знайдете в кожному червоному
чи рожевому часописі“. Тепер ґрунт підготовано,, лео-
пард — правда, — вже беззубий — може зробити новий
.стрибок: „Недавно ще й „Радянська Україна“ знов писа-
ла про поступ... і за співпрацю націй, особливо за „спо-
конвічне братство“ нашого народу з московським“. І ви-
ходить, ніби Юрій Косач обстоював „братерство“ нашо-
го народу з московським“, хоч ні на що подібне в його
статті ані натяку нема. Ланцюг фальсифікацій заверше-
но: низкою підстановок, зрештою дуже нескладних, роз-
рахованих на цілковитого примітива, „доведено“, що
МУР пропаґує большевизм і москвофільство, а вісників-
ство — єдине, що цьому протистоїть.

Чи Д., Донцов справді думає, що Юрій Косач зара-


жений большевизмом? Звичайно, ні. Він прекрасно знає,
що Косач не менший ворог большевизму, ніж він сам.
Але демагогія є демагогія, і її якнайширше пускає в
хід Д. Донцов (як і нерідко його противники). Німці ка-
жуть: Die Lüge hat kurze Beine. Це прекрасно потверд-
жує і наш ватажок леопардизму. Коли він випадкові
фрази або уривки фраз, наведені з творів його против-
ника, зіставляє з так само вихопленими уривками фраз
з большевицької преси, він чудово знає, що він фаль-
шує карти.

До речі ця метода — улюблена метода всіх наших


демагогів. І тому треба підкреслити, що не всі фрази,
вживані большевиками, — погані. Погані часто не фра-
зи, а той реальний зміст, яким большевики їх сповня-
ють. Коли большевицька конституція проголошує низку
прав людини, — в цих фразах є багато слушного, і біда
в тому, що вони в тій системі можуть бути тільки фра-
зами. Коли большевизм розпинається за національне
визволення колоніальних народів Азії, — то під цими



9


фразами цілком можна підписатися, — а зовсім інша
справа, які вчинки, які підступи за ними ховаються. Бо
коли вже йдеться про фрази, то Д. Донцов може в со-
вєтській пресі прочитати — і то в вироку найвищого су-
ду, що А. Крушельницький, зв’язками з яким найбільше
докоряє Д. Донцов Юрієві Косачеві, засуджується до
кари за націоналізм; а друга особа, згадувана Донцовим,
Михайло Рудницький, за час, що минув від днів напи-
сання листа Д. Донцова, теж опинився в шкідливих на-
ціоналістах. От „Радянська Україна“ в числі з 27. 11. 47.
обурюється, що „аж до останнього часу членами Спіл-
ки письменників перебували такі запеклі буржуазні на-
ціоналісти, як П. Карманський, М. Рудницький“. Це фраза
з редакційної статті „За ідейну чистоту, за більшовиць-
ку партійність укр. радянської літератури“! Одначе цим
фразам Д. Донцов не пойме віри, бо вони йому не ви-
гідні! Тож загальний висновок є той, що зіставляти
фрази можна за їхнім реальним змістом, а не за їхнім
звучанням. Зрештою ми далі ще побачимо, що дуже ба-
гато оцінок самого Д. Донцова дуже багатьма рисами
надзвичайно близькі до большевизму, хоч і не будемо
робити з цього висновку, що він є большевик або аґент
большевизму, — дарма що об’єктивно останні писання
Д. Донцова страшно корисні для большевизму.

І тут ще одне типове непорозуміння: як арґумент


правоти Д. Донцова виставляється те, що саме на ньо-
го нападає найбільше большевицька преса. О sancta
simplicitas! Большевики досить вирахувані пропаґандис-
ти, щоб знати, що на одних треба нападати, а інших —
замовчувати. І нападають вони звичайно в двох випад-
ках: або тоді, коли замовчати ніяк не можна, або тоді,
коли з усіх ворогів це, на їхню думку, саме той, який
найлегше дає себе скомпромітувати. І ще треба довес-
ти, з якої саме з цих двох причин большевики напада-
ють на Д. Донцова, водночас замовчуючи, скажімо, Оль-
жича, або Юрія Липу, або Й. Позичанюка, які були
суб’єктивно не меншими ворогами большевизму, а об'-
єктивно може далеко небезпечнішими. Чи може серед
сотень тисяч людей, знищених єжовщиною, не було
страшних для большевизму ворогів? Одначе про них не
згадувано ніде й ніяк. Ні, ця пекельна машинерія дема-
гогії й терору вміє не тільки галасувати, вона вміє і
мовчати. І, здається, не буде помилкою сказати, що
своїх найбільших ворогів вона воліє замовчувати — при-
наймні починаючи від середини 30-х років.


10


Таким чином демагогічність, розрахунок на легко-
вірного, безкритичного читача, що не вміє й не любить
думати, нарешті, беручи об’єктивно, просто фальсифіка-
ція думок і намірів противника — це методи „полемі-
ки“ Д. Донцова. Що дивуватися спритній грі на місці
обрубаними цитатами в полемічних статтях, коли цілі
книжки Д. Донцова побудовані з початку до кінця на
фальсифікації цитат!

От, скажімо, „Дух нашої давнини“ — книжка на


271 сторінку, яка найменше на три чверті складається
з цитат — переважно цитат з нашого старого письмен-
ства. Тільки воістину катастрофічним незнанням у нас
нашої давньої літератури (та ще, правда, незвичайно
нудним характером твору) можна пояснити, що досі ні-
хто всерйоз на це не звернув уваги. Не будемо заніма-
тись гумористикою расової маячні Д. Донцова — це ма-
теріял радше для „Лиса Микити“. Але коли Д. Донцов
окреслює риси української „еліти“, спираючися на ні-
бито наше старе письменство і Шевченка, то справді
камені готові возопити! Рисами еліти Д. Донцов уважає
шляхетність, мудрість і мужність. Згода (хоч мудрість
у розумінні Донцова зовсім не мудрість). Та коли він
починає з ідеалу нашої старої літератури робити яки-
хось фюрероподібних молодчиків, то це виглядає пере-
дусім... комічно. Ось він пише: „У князівській Русі во-
лодарі не дбали про „фізичне збереження нації“, не
дбали про кобилу й поодинокого смерда і його ріллю,
лише про всю Руську Землю“ (165). Лапок нема, але
образи нагадують повчання Володимира Мономаха ді-
тям. Розкриваємо його й читаємо буквально таке: „Всьо-
го ж паче убогих не забувайте, но єлико могуще по си-
лі корміте, і придавайте сироті, і вдовицю оправдіте са-
мі, а не вдавайте сильним погубити чолівіка. Ні права,
ні крива не убивайте, ні повелівайте убити його; аще
буде повинен смерті, а душі не погубляйте нікакої же
християни“. Виходить, що Володимир, в протилежність
твердженню Д. Донцова, навчав дбати не тільки про
землю і про фізичне збереження нації, а і про кожну
людину, і навіть винних (крива!) закликав не вбивати!

За Д. Донцовим Мономах „радив „не зріти на воє-


води і сторожі, або на посадників і на баричі“, —себто
пропонував не звертати жадної уваги на добробут і ща-
стя окремої людини. Розкриваємо текст і читаємо: „На
войну вишед,
не лінітеся, не зріте на воєводи“ і т. д.
Пропущено маленький деталь: те, що у князя Володи-

11


мира було режимом війська в поході, Д. Донцов виДає
за постійну його настанову в житті.

Кирило Турівський закликав славити ХрисТа, пе-


редусім, за те, що він є „вся волки і агнці в єдино ста-
до собравший“. Це не перешкоджає Д. Донцову робити
його теж ідеологом самих вовків — „провідної касти“,
яка не знає жалю і людських почувань взагалі (169).
Те саме з Шевченком, який мріяв про суспільство рів-
них людей, про суспільство-родину, де „врага не буде
супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на
землі“, — а Д. Донцов робить з нього ненависника і
мальтретанта „гречкосіїв“, з яких Д. Донцов хоче зроби-
ти об’єкт зневаги й глуму. Він пише: „Вимріяне демо-
кратами суспільство, яке складалося б лише з селян-
ства або взагалі лише з т. зв. трудящого народу без ок-
ремої провідної вестви — це плебейська фантазія, в
житті неіснуюча“ (121). Зараз для нас не важить, чи це
фантазія і чи справді демократична, — важить тільки
те, що заперечуване Д. Донцовим — прямий переказ
наведених думок Шевченка, і, отже, це Шевченко опи-
няється в плебеях, хоч далі Д. Донцов і буде твердити,
що Шевченко „відтворив нам старі чесноти козацької
провідної верстви“, як їх розуміє Д. Донцов. Не кажемо
вже про бідного Сковороду, з якого наведено, правда,
купу клаптів фраз, але від духу філософії якого в книж-
ці не лишилося ані малого сліду.

При такому поводженні з авторами загально-шано-


ваними, з клясиками, що ж дивуватися такому „різвому“,
як кажуть у Галичині, поводженню з різними там Коса-
чами, Самчуками й Шерехами. От я беру, наприклад,
статтю про МУР „Ідея чи безідейність“ в лондонському
„Українському кличі“ *) і читаю зовсім нові для себе
речі, після яких у дужках стоїть „Листи і статті голо-
ви МУРу У. Самчука“. Скільки не' пригадую, не можу
пригадати, щоб Самчук подібні думки висловлював. Чи
можь я забув? Але читаю далі і знаходжу таку фразу:
„Проповідується „енерґетичний матеріалізм“, „антропо-
центризм“, бож „центр світу і мірило речей є людина“,

*) Стаття ця, правда, підписана ініціялами P., О. Але уся її
фразеологія, словник, методи демагогії, тон і напрям не лишають
сумніву, що ми маємо тут справу з alter ego Д. Донцова. Зрештою
авторство нас тут не цікавить; для нас важливий не Д. Донцов як
особа — бажаємо йому многих літ і доброго здоров’я — а донцов-
щина як стиль життя, писання і... мислення (хоч як мало це слово
відповідає слову донцовщина). А з цього погляду стаття ця — без-
доганний документ, і ми дозволимо собі й далі посилатися на неї.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет