Донцов ховає Донцова. Стаття
жүктеу/скачать 6.04 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- *) Пю цитату я вже наводив у своїй статті „В обороні вели- ких“ — Збірник „МУР“ III, ст. 25. Там же докладніша аналіза її. 13
12 не Бог! Бож на їх думку не треба моралі як „катего- ричної даности“, ані релігії як „традиційної даности“, одне і друге мають бути такі, які вибере собі „свобідна людина“. І після цієї купи нісенітниць, на моє превели- ке здивування, я знаходжу своє прізвище: в дужках стоїть „Шерех у МУРі“. Де і коли я говорив усі ці дур- ниці? Все це суцільна фальсифікація. Я ніде й ніколи не виступав ні проти моралі, ні проти релігії. Більше 'того: я ніколи не вживав навіть приписаного мені слова „свобідний“. Воно належить до лексикону Д. Донцова. І все це навіть не висновки мого критика, а взято в ла- пки, отже, подане як мої власні слова! Висновок з усього дуже простий, і його висловив Юрій Клен, сказавши: „Коли ми зустрічаємося з неетич- ною методою критики, то єдине, що лишається нам, — не сідати з тими людьми за один стіл“. Чи подумав Д. Донцов, наводячи Кленові слова, що вони стосуються, насамперед, до нього самого? Тому в дальшій частині статті ми не маємо наміру полемізувати з Д. Донцовим. Натомість зробимо спробу в міру можливости об’єктивно висвітлити головні пози- тивні й неґативні риси донцовщини, чи то пак вісциків- ства, в час її зародження й розквіту, щоб оцінити її ро- лю тепер. Не будемо говорити ні про Самчука, ні про Косача, ні про себе. Самим стилем своєї статті, як ми вже бачили, Д. Донцов об'єктивно ствердив частину об- винувачень Юрія Косача: обвинувачення в затисканні не- милих письменників методами провокації й наклепу, в створенні певної кліки літературних законодавців. Важ- ливі не особи, а концепції. Вісниківська концепція в свій час була доконечна й корисна. Вона визначила со- бою коло двох десятиріч нашої духовости. Нам, правда, кажуть, що „Донцов не проводив, а тільки зручно грав на настроях і захопленні модними гаслами" (Лагодів- ський). Не аналізуймо, так це чи ні. Америка теж наз- вана ім’ям не Колюмба. Донцов для нас тут — символ відтинку нашої історії. Чи був він його Колюмбом, чи тільки Амеріґо да Веспуччі, це справа другорядна. Так само не згодні ми з твердженням, що його „вплив був глибоко неґативний". Говорити так означає шукати льокальних козлів відпущення для кризи, яку переживає тепер усе цивілізоване людство. Про це доб- ре говорив І. Сільоне в своїй промові на конференції Пен-клюбів: “Тепер кожній серйозній людині повинно бути ясно, що не можна зформувати жадного осуду кри- 13 зи нашого часу інакше, як на основі її загального ха- рактеру. Шукаючи козлів відпущення, ми не витремо з нашої свідомости досвіду загального занепаду, універ- сальної важности цього“. Подібні думки висловлював у нас М. Шлемкевич у статті „Орган громадської думки“ („Проблеми“, 1948, ч. 1-2). Важливі не козли відпущен- ня, а певні концепції. Сміємо твердити, що сучасного українства не могло б бути без етапу вісниківства. Але так само твердимо й те, що тепер ця концепція стає перепоною в дальшому розвитку українства — і тут має рацію сто разів М. Лагодівський. Концепцію сучасного етапу розвитку українства дає ідея МУРу, і саме цим треба пояснити активність, темпераментність і запеклі- сть нападів Д. Донцова і інших вісниківців на МУР, як ми могли переконатися на підставі листа Д. Донцова до Уласа Самчука. Бо де ж і коли бувало, щоб приречене мовчки і без опору відступало перед тим, що йде йому на зміну? Під словом націоналізм можна розуміти різні речі. НКВД вважає за українського націоналіста вчителя, який, закінчивши лекцію української мови, на перерві далі говорить з учнями по-українськи. Знаний уже нам Р. О. в „Українському кличі“ схильний ототожнити ук- раїнський націоналізм з „нашою політичною ідеєю“ в „окресленій і ясній формі“, себто з наукою Донцова. З обох підходів можна усміхнутися, але можна над ними і призадуматися. В суті справи в обох виявляється істот- ним однакове: вважати за націоналістичне все те, що стверджує свою національну суть, відмежовує її від су- тей інших націй і - логічно продовжуючи — доводить окремість своєї національної суті до кінцевих виснов- ків у формі зрозуміння потреби політично завершити свідомість своєї окремости: приходить до гасла самос- тійносте і то самостійности не лише в формі і змісті культури, а і державної самостійности. Таке розуміння націоналізму ледве чи можна вва- жати за наукове, і грубі томи про націоналізм окрес- люють течію інакше, складніше і докладніше. Але не можна заперечити, що в житті на Україні прищепилося саме таке розуміння слова націоналізм. Дуже істотні додаткові окреслення лишилися на сторінках книжок. Скажімо, питання про ставлення до інших націй на Ук- раїні: культурна автономія їх, чи асиміляція, чи висе- 14 лення, чи (було й таке) екстермінація — питання, в роз- в’язанні якого теоретики націоналізму вбачають чи не суть націоналізму, — воно в житті попри всю свою важливість не стало визначальним в усвідомленні того, що таке націоналізм і націоналісти. Або питання про те, чи національне супроти загальнолюдського є щабель чи цінність вища і самодостатня, — попри всю його те- оретичну вагу не вийшло за межі теоретичних міркувань вузького кола. Таким чином практично у нас уважають за націо- наліста і того, хто хоче ствердити суверенність україн- ського народу на його території, не порушуючи прав інших народів, що там волею Божою і історії живуть, і того, хто ладен ці народи попросту винищити; і того, хто домагається самостійности України, гадаючи, що в умовах незалежности і свободи народ український най- краще розкриє свої потенції і найбільше дасть людс- тву, і того, хто заперечує і відкидає існування людства як цілости взагалі і вважає всі інші нації за погній для своєї. Легко побачити, що ці відмінності, — а вони не єдині, — величезні. Що за ними ховається принципово інше ставлення до світу і життя. Що ні один теоретик або практик політики не може їх сплутати і поставити між ними знак рівности. І все таки це факт, що в жи- вій мовній практиці ці кардинально відмінні речі позна- чаються тією самою назвою. В чому ж причина такого помішання понять? Головна причина такого помішання понять полягає в тому, що в силу своєї обдарованости і темперамент- ности, в силу закономірностей історичного розвитку ук- раїнства Д. Донцов, який був носієм ідей націоналізму в його крайній формі, став єдиним популярним ідеологом націоналізму; але його крайності були величезній біль- шості українського народу чужі й далекі, і, приймаючи до певної міри ідейний провід Д. Донцова, він фактично вкладав у рух, у свій визвольний рух, зміст націоналіз- му „поміркованого", „гуманістичного“, „демократичного“, „християнського“ чи як ще його можна умовно назвати. Д. Донцов незаперечно яких 15 років був ідейним про- водирем, чільним публіцистом і прапором українського визвольного руху, — але парадокс полягав у тому, що цей рух у своїх хоч трохи ширших колах ніколи не приймав жадної з тих крайностей, на які його ладен був штовхнути Д. Донцов. І, перейнявши від свого ідеолога 15 назву руху як руху націоналістичного, діячі руху, за ду- же малими винятками, не перейняли суті ідеології. Д. Донцову була завжди глибоко чужа „нормальна“ українська духовість. Він сам це чудово розумів, і вия- вом цього стала його теорія про те, що сучасний укра- їнський народ не має своєї „еліти“, а складається тіль- ки з „гречкосіїв“, „свинопасів“, „черні“ чи як там ще, а він, Д. Донцов, голосить ідеї саме цієї (відсутньої) „елі- ти“. До цього ми ще далі повернемося. Тут констатує- мо тільки те, що термін Донцова „націоналізм“ прище- пився в українській дійсності, але зміст терміну не при- щепився, що українці вклали —великою мірою несвідо- мо для самих себе і без жадного теоретичного на це обґрунтування — в термін свій зміст, який відповідав сторіччями, а може й тисячоріччями, вироблюваній мен- тальності українця. Наслідком цього було, те, що ідеологія руху, його свідомість круто розійшлася з його підсвідомістю. Що власне справжня суть руху досі лишилася незформу- льованою, нес.кристалізованою і до кінця не висловленою. Звичайно, це було для руху вельми некорисно, це пе- решкоджало його поширенню (чого особливо перекона- лися ортодоксальні вісниківці, коли вони в роки війни зіткнулися з стіною нерозуміння у українців на схід від Збруча, з чого тепер постають у різних варіянтах чу- дернацькі „теорії" про особливу якусь природу україн- ців-„східняків“), це робило його непевним себе і хитким, це обмежувало його й змушувало шкутильгати. Але як- що не говорити тепер про практичні моменти, а лиша- тися в межах теоретичної постави питання, то конста- товані нами факти дають змогу говорити покищо одне: вісниківство, школа Д. Донцова, — не синонім поняття українського націоналізму. Грубо беручи, можна сказа- ти, що є у нас два розуміння націоналізму: українське і донцовське. Вони не збігаються, а де в чому проти- лежні. Тому вказувати на вичерпаність історичної ролі Д. Донцова і вісниківства ще не означає говорити про кінець українського націоналізму, а радше означає стверджувати український націоналізм, але в тому розу- мінні, в якому його приймає і вважає за свій україн- ський народ.
Ототожнення вісниківства з націоналізмом взагалі
16 зрозуміти історичну ролю Д. Донцова і вичернаність ці- єї історичної ролі. Друге перекручення, другий заблуд полягає в тому, ніби вісниківство — найбільший і най- страшніший ворог большевизму, єдиний ворог, що спро- можний большевизм на Україні повалити й знищити. В протилежність цьому ми висуваємо тезу, що віс- никівство є своєрідний двійник большевизму, і тому во- но абсолютно не спроможне його знищити. Цим зовсім не думаємо твердити, що Д. Донцов або будь-хто інший з вісниківців суб’єктивно співчуває большевизмові або перебуває в нього на послугах—або ще щось подібне, що дуже модно тепер серед трогло- дитів нашої еміґрації з їх аґенто- і шпигуноманією. Нав- паки, ми певні, що суб’єктивно вісниківці були справді до мозку кісток вороги большевизму, що вони готові бу- ли життя віддати за визволення України від большевиз- му і що большевики цілком слушно вважали їх за сво- їх лютих воропв. Більше того: абсолютно переконані, що вісниківство наше має чималі заслуги в боротьбі українського народу з російсько-большевицькою ідеоло- гією, режимом, системою. Що ми були б на незмірно гірших позиціях тепер, якби не величезна й запальна ідеологічна праця, проведена Д. Донцовим і його когор- тою, потім закріплена в певні політико-організаційні форми. Поки йдеться про боротьбу з большевизмом, вісниківство має свої великі заслуги, свої чималі осяги і воно в праві пишатися своїми перемогами і героїч- ністю принесених жертв. Але коли заходить мова про перемогу над большевизмом, про поваленння його, про знищення його, то тут можливості вісниківства мінімаль- ні, і про це пора ясно сказати. Історія вчить, що ніколи не може перемогти рух, що виник як автоматичне пряме заперечення існуючого стану і перейняв методи свого противника. В морально- етичній площині це прекрасно окреслив Макс Шелер: „Воля (das Wollen) зроджує завжди протилежність того, чого вона хоче, коли вова не підносить вищої цінности, здійснення якої, поглинаючи енерґію людини, змушує забути погане, — а спрямовує себе на голе поборюван- ня, заперечення потягу, мета якого видається сумлінню „недоброю“. Людина мусить навчитися співжити з са- мою собою. Вона не повинна нападати й на ті схиль- ності, які вона визнає в собі за погані й згубні, спосо- бом прямої боротьби, вона мусить переборювати їх не- прямою дією (indirekt), спрямовуючи свою енерґію на 17 високоцінні завдання, які її сумління визнає за добрі й високі (trefflich) і які їй приступні“ (Max Scheler. Die Stellung des Menschen im Kosmos). В побуті ці явища схоплює „Кайдашева сім’я" Ів. Нечуя-Левицького і інші твори про родинні й сусідські сварки, яких (і творів, і сварок) у нашій літературі чи- мало. Справді, якщо сьогодні умовний Іван Іванович обізвав умовного Івана Никифоровича гусаком, то завтра той може вилаяти його ще сильніше; якщо один по- дасть позов до суду, то другий подасть протипозов до вищої інстанції; якщо один нападе на сусідське подвір'я, то хто перешкодить другому зробити те саме з більшою силою і коефіцієнтом руїнницької дії? Витворюється ланцюг дії й протидії, при чому кожна протидія копіює дію, тільки на вищому, себто сильнішому щаблі. Ланцюг безконечний, і виходу нема, бо обидві сили діють на од- ному поземі. Вихід може створити третя сила, яка сто- ятиме на принципово іншому ґрунті. Вона і тільки вона може розірвати ланцюг. В суспільному житті ці явища блискуче схопив Веркор у характеристиці французького резистансу ні- мецькій окупації. Перед діячами культурно-ідеологічної ділянки резистансу було дві можливості: або, протиста- вляючися пропаґанді й практиці окупантів, в усьому йти за нею і тим самим фактично віддатися їй, або діяти незалежно від окупанта і, отже, не конче завжди про- тилежно до окремих його тез і вчинків, а тільки в кін- цевому висліді всупереч усій його настанові. Веркор формулював це так: „У царстві духу не обов’язково іс- нує, як у фізиці, зв’язок між явищами дії й протидії, Всяка така протидія — не вільна: вона залежить від дії, яка її викликає і яка в певному розумінні накидає їй протилежну форму. Це — брати-вороги, подібні в своїй ненависті. Якби нацисти збудили тільки таку опозицію, це було б для них своєрідною перемогою. Справжня пе- ремога над ними і над усім, що репрезентує нацизм, полягає в тому, щоб за допомогою духу піднестися над пекельним кругобігом діії й протидії", в тому, щоб, не зважаючи на дію нацизму, зберегти „тривалість фран- цузького мислення"*). Наше вісниківство не вирвалось з „пекельного кру- гобігу дії й протидії". Воно йшло за большевизмом теза за тезою і протиставляло свої протитези. „Комунізмові“ *) Пю цитату я вже наводив у своїй статті „В обороні вели- ких“ — Збірник „МУР'“ III, ст. 25. Там же докладніша аналіза її. 13 як формі російського шовінізму воно протиставило ук- раїнський шовінізм; нетерпимості — нетерпимість; зам- кненій змовницькій партійності — замкнену змовницьку партійність; теророві — терор; пантеонові больїиевиць- ких „святих" — пантеон так само вузько дібраних сво- їх святих; нечесності й підступності — нечесність і під- ступність; демагогії — демагогію; диктатурі — диктату- ру і т. д. і т. д. І так воно стало большевизмові „бра- том-ворогом, подібним у своїй ненависті“. Але в історії ніколи не перемагає той, хто діє методами і на рівні Ь< свого ворога, — хібащо в силу якоїсь випадковости зов- нішнього порядку. Перемагає той, хто приносить вищу ідею, ідею, не позичену чи засвоєну, а випливаючу з су- ті даного партнера, з його традицій. Так, традиції, те, що у Веркора названо „тривалість національного мислення“, — і тільки вони дають мож- і ливість перемоги. Бо тільки традиції дають ключ до ду- ховости народу, до його психології. А перемагають тіль- ки ті рухи, які спираються на духовість народу в усіх її шарах — від поверхових до найглибших. Самої сили ненависти ще мало. Вісниківство мало досить ненавис- ти, і ця ненависть свою позитивну ролю відіграла. Але воно не мало доступу до глибин української духовости, воно було багато чим чуже українській духовій тради- ції, воно виросло в основному на зразку російського большевизму, будуючи себе за законом протилежности, —і тому перемогти свого ворога воно не могло. * * * Брак традиціоналізму, — безперечно, головна хиба нашого вісниківства, і тому воно так скоро відіграло свою ролю, лишивши нам тепер згар, чад і — нерідко— розгубленість. Бо теперішня криза вісниківства, криза, з якої йому (не окремим колись речникам його!) нема виходу, не пояснюється якоюнебудь частковою пораз- кою його. Якби це була тимчасова поразка, то було б тільки питанням часу оправитися від неї. Ні, причина кризи в тому, що, зіткнувшися вперше з дійсністю в ро ки війни, вісниківстьо побачило, що, власне, в Цій дійс- ності йому робити нічого, що з народом воно спільної мови не має. І весь теперішній розбрід і розгардіяш вісниківства — це вияв його цілковитої вичерпаности, передчасної і — для нього — цілком несподіваної. Ані політичних осягів, ані ідеологічних цінностей вісників- ство творити вже не може (не окремі колись речники його!). І не може саме тому, що воно будувало свою 19 систему не на українському ґрунті, не на твердих під- валинах українських духових традицій, а прибудівлею при чужій будові. Це твердження може здатися безпідставним. Хіба не вісниківці говорили про українську традицію? Хіба не Д. Донцов написав цілу книгу про „дух нашої дав- нини“? Справді, на перший погляд вісниківство саме й плекало наш традиціоналізм. Але тільки на перший погляд. Замість спробувати схопити український історич- ний і історично-культурний процес як цілість Д. Дон- цов став вихоплювати з нього те, що відповідало його наперед виробленим теоріям і поглядам (а часто навіть і просто фальсифікувати, як ми вже бачили). Не свою теорію і практику він будував на українських традиція... а з українських традицій він намагався висмикнути ті шматочки й клаптики, які, здавалося йому, зміцнювали захитану будову його поглядів і висновків. Коли селя- нин у Греції тягне уламки античних статуй, щоб зала- тати діри в мурі свого подвір’я, то він зміцнює грецьку культурну традицію? Ми схильні думати, що він руйнує. Так і Д. Донцов уже в воєнні роки, коли показалося, як багато дірок має вибудувана ним загорожа, став пок- вапливо затикати чимраз загрозливіші дірки нашвидку вихопленими, а часто по-варварськк відбитими уламками статуй з храму української духовости. Звичайно, ані храмові, ані загорожі його подвір’я це на користь не пішло і не могло піти. В основі хибний самий підхід Д. Донцова до тради- цій української духовости. Він не хоче сприйняти її як цілість, а викришує те, що йому відповідає. Він не об’єд- нує, не шукає спільного і провідного, а роз’єднує і роз- биває. Чого варте, наприклад, заперечення всього укра- їнського XIX сторіччя? Погодьмося, що українські діячі XIX сторіччя були заражені чужим духом. Нехай це так (хоч і тут можна було б багато заперечити). Але ми твердимо, що при найбільшій зараженості чужим духом, при найбільшому занепаді не може цілковито зникнути своє, відбувається певне схрещення, певне взаємонакла- даннн елементів і, отже, уважний дослідник завжди від- криє щось своє навіть у найбільше, здавалося б, відчу- жених від традиції діячів своєї культури (як це ми ро- бимо з самим Донцовим). Риси ідилізму, ліризму, вживі- мо ще страшнішого терміну: риси провансальства — не впали з неба і не були тільки коньюнктурно зумовленими. І хіба нема їх у Шевченка і Лесі Українки (за винят- 20 ком хіба провансальства політичного!), яких вісниківство все таки прийняло в свій пантеон? Якщо ми підемо в глиб сторіч, ми знайдемо ці риси і там. Бо це риси ук- раїнської душі—і ніхто їх не винищить. Інша річ, що може в декого вони надмірно розросталися. Тоді постає питання про їх питому вагу, про визначення їм меж від і до, про, так би мовити, доцільну „дозацію“ і „утилізацію,, їх. Бо дуже легко заперечити ці риси в кабінетній праці, але, як ка- же JI. Толстой: „Бьіло гладко на бумаге, да забьіли про овраги, а по ним ходить“. За писемним столом можна опустити частину невідповідних цитат, а решту зфаль- шувати. Але людські душі не можна ні знищити, ні об- рубати, — або можна зробити це тільки терором, що дорівнює большевицькому... І тому при першій же зустрічі з життям усі такі побудови падають і лишається порож- нє місце. Д. Донцов, видно, сам відчуває це і пробує вийти із становища за допомогою своєї теорії про поділ нації на „еліту“ і „чернь“, „гречкосіїв". „Еліта“ для нього — „або боги, або люди з натурою хижих птахів“; вона — „з окремої глини зліплена, з окремими пракметами ха- рактеру“. „Еліта“ в розумінні Д. Донцова — не націо- нальна. Це якась загальнолюдська верства, найчастіше істоти нордійської раси, що нічого спільного з нашим ґрунтом не мають. Не дурно він говорить в одному ряді, як про явища одного порядку про „Наполеонів, Піттів, Рішельє, Клемансо, Мерсьє, Вишенських, Петрів Могил, Хмельницьких, київських Іларіонів". Націоналізм Д. Дон- цова обертається своєрідним інтернаціоналізмом, відбу- вається одна з зустрічей його науки з наукою москов- ського комунізму. Заперечуються всякі загально-націо- нальні традиції — натомість стверджується по суті іс- нування в нації двох відмінних націй — знов зустріч з наукою московського комунізму. Закликається, щоб оця неукраїнська „еліта“ прийшла на Україну і всупереч усім традиціям і властивостям українського народу ста- ла над ним і командувала ним, — що, власне, по-своєму і намагаються тепер робити б ольшевики. Недвозначно й незаперечно стверджена тут чужість вісниківству українських національно-духових традицій, його по суті безґрунтянство. І тому зовсім не диво, що українські елементи, які були в вісниківстві, не задо- вольнялися диким і безґрунтовним фанатизмом, а стара- лися поєднати вісниківство з справжніми українськими Духовими традиціями. Так робив Є. Онацький, так робив 21 '
Юрій Липа, так робив почасти, хоч і дуже непослідовно С. Николишин, який водночас щиро признавався, що погляди Юрія Липи йому „тричі неприємні, бо він наро- дився із „Вісника“ та одеських самостійників“, але не затримався на їхніх позиціях. Хоч тричі неприємні, хоч тричі приємні, — ці тенденції неминучі при всякій зуст- річі вісниківства з ґрунтом, з українською живою сти- хією. Д. Донцов даремно полемізує з тими, хто не згод- ний, що „суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нижчого, з стисло означеними функціями кожної з своїх частин. Всяка інша, неієрар- хізована громада людей не є спільнота, тільки отара, над якою мусить стояти чабан“. Це все речі абеткові, ніхто їх не думає заперечувати, і спір іде не про те, чи є в суспільстві те, що Д. Донцов називає „елітою,, або „провідною верствою“, а про те, чи мусить вона бути цілковито чужою решті народу, чи мусить між нею й рештою народу бути вирита безодня. В протилежність теорії (провідна роля партії) й практиці московського большевизму і теорії Д. Донцова ми твердимо, що укра- їнська національна традиція завжди висувала ідеал ди- ференційованого, але гармонійного і цілісного суспіль- ства, ідеал єдности розчленованої нації, ідеал „еліти“ (якщо вже вживати цього несмачного і протенсійного терміну), що виростає з народу і, хоч стоїть над ним, але близька йому. Саме такі ідеали оспівував Шевченко, і літописці козацьких часів, і ідеологи княжої доби. Ь нашу добу це називається „демократизм“, але біймося модних термінів: вони дуже легко робляться порожніми й демагогічними. Назвімо це краще українською тради- цією. Гармонійна, цілісна людина — і лірична, і мужня, і мудра, і ніжна; і сувора, і добра — в гармонійному суспільстві — ось ідеал української духовости. Спроба „конкістадоризувати" українську „еліту“ і протиставити її народові — і практично неплідна, і справді цілком чужа історії й психології українця — чи то з „гречко- сіїв", чи то з т.зв. „еліти“. Не мусимо приймати національну душу цілковито такою, як вона сьогодні є. Можемо бажати де в чому змінити й перевиховати її. Одначе перевиховання мож- ливе тільки тоді, коли воно спирається на первні й по- тенції, закладені в національній душі, тільки може недо- розвинені або приглушені під тиском історичних обста- вин, на історичні традиції даного народу. Інакше воно жүктеу/скачать 6.04 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|