Донцов ховає Донцова. Стаття
жүктеу/скачать 6.04 Mb.
|
22 означає або невдалий експеримент, або голе насильство. Ні те ні те не потрібне. Хибне й приречене на загибель все те, що не виходить з живої людини, що намагаєть- ся викривити її на догоду своїй теорії. Українці вже до- сить стикалися з системами, що приходили ззовні і ро- били людей об'єктами своїх експериментів. Вони не пі- дуть на ще один такий експеримент. * * *
людину з кола її культурно-духових трацицій, з атмос- фери її справжньої духовости, зовсім другорядне питан- ня про ставлення Д. Донцова до стосунків між україн- ською культурою і європейською. Але заторкнімо ко- ротко і його. Юрій Косач закинув Д. Донцову, що той відривав українського читача від європейської літератури. Д. Дон- цов відповідає: „Вісник“ не зривав з традиціями старої християнської Европи та її авторів весь час пропаґував своїм читачам, як: Меріме, Кіплінґа (Кіплінґ — представ- ник християнізму!!! Ю. Ш.), Сервантеса, Шекспіра. Він зривав лише з традиціями упадочної Европи, якій мар- ку і в літературі, і в політиці надавав соціялізм. „Вісник“ відрікався традицій еротоманів: Цвайґа або Марґеріта, або деґенерата Пруста (чи Пруст теж соціяліст? Ю. Ш.), чи большевика Барбюса“. Справа тут ясна: Д. Донцов ясно визнає, що європейську літературу він просівав через сито своєї партійницької цензури. Він пропускав тільки те, що відповідало його програмі. Це знов прин- ципово той самий підхід, що і в большевиків. Навіть вони тут може трошки толерантніші. Бо не наважились, наприклад, Марселя Пруста, цього типового аристократа, психологічно їм чужого й ворожого, назвати просто „деґенератом". Такий собі Абрам Гозенпуд у спеціаль- ній статті „Філософія занепадництва в сучасній буржу- азній літературі“ („Вітчизна" 1948, І, 167-170) пише про Пруста: „Пруст визначив один з важливих напрямів у розвитку, певніше, загниванні буржуазної західньоевро- пейської літератури... Пруст створив свій велетенський роман, який свідчив про крайню, здавалося б, межу ду- шевної спустошености буржуазного інтеліґента“. Як і звичайно, близько до Донцова, але делікатніше. Не будемо сперечатися з Донцовим в оцінці кон- кретних авторів. Де в чому він має рацію, де в чому ні. Важить для нас інше: побоювання показати читачеві 23 факти. Нехай Пруст справді деґенерат. Нехай його тво- ри не становлять жадної позитивної вартости. Але За- хід дуже цінить їх. І навіть в Совєтах вони перекладе- ні. Тож звідки Донцов знає про їхню нікчемність? Вихо- дить, він їх прочитав? І це не перешкодило йому лиши- тися Донцовим, фанатиком українства? Так чому ж це мусить так згубно вплинути на інших читачів? Чому вони самі не повинні мати доступу до цих творів, щоб самі могли скласти собі думку про того ж Пруста, про Достоєвського, про всіх проскрибованих письменників? Хто дав право Донцову визначати, хто що має читати? Чи він уважає себе за представника „еліти“, а чи- тачів „Вісника“ за чернь? Ні, бо він пише сам: „Літера- тура, друкована і пропаґована у „Віснику“, не мала бути літературою хлібороба, лише тих, що чулися сво- їми смаками і аспіраціями, цілою тонацією душі спо- рідненими з тим типом нашої історії, що Шевченко ок- реслював виразом „козак" або „лицар" . Отже, журнал для „еліти“. І навіть для неї — цензура! Можуть сказати: алеж „Вісник“ був партійний жур- нал, і природно, що він добирав тих чужих авторів, які відповідали його програмі. Згода. Але тоді не говоріть про репрезентацію Европи, а говоріть про репрезента- цію партії і тільки. Ми думаємо, що всякий солідний і об’єктивний жур- нал мусить інформувати читача про все, що робиться в Европі. В статтях він може і мусить оцінювати це. Читач бачитиме факти і знатиме думку журналу. Він вибере сам те, що вважатиме за здорове й потрібне. Точнісінько так, як вибирав для себе Д. Донцов. Поза цим усе інше означає встановлення цензури і викорис- тання літератури як підрядного засобу партійної пропа- ґанди.
Тут ми приходимо до питання важливого і відпові- дального: про ролю літератури в вихованні загалу. Чи має література і мистецтво взагалі виховну ро- лю в суспільстві? Так, завжди і неодмінно. Але ця ви- ховна роля може бути подвійна, і тому й вимоги до лі- тератури можуть бути виставлені неоднакові. Можна жадати, щоб література виховувала, поширюючи й зба- гачуючи внутрішній світ людини, навчаючи читача ще невідомих йому думок, почувань і вражень. І можна жа- дати, щоб література виховувала, звужуючи і збіднюючи 24 внутрішній світ людини, тримаючи її в колі раз назав- жди встановлених думок і почувань, не випускаючи за межі цього кола. Можна жадати, щоб література з одно- бічної й викривленої людини виховувала цілісну й гар- монійну, а можна жадати, щоб цілісну і гармонійну людину вона перетворювала на однобічну й партійно- засліплену. Гітлер наказав написати на фронтоні „Будинку ні- мецького мистецтва" слова: „Kunst ist eine Mission, die zum Phanatismus verpflichtet“. Ідеолог американської де- мократії Ж. Барзен пише: „Фанатизм, можливо, приво- дить до перемоги в фізичній боротьбі; в битві ідей він радше сковує розум, ніж зміцнює. Він означає собою початок викривлення й перекручення самої ідеї“. Дві настанови висловлені тут з максимальною виразністю. Першої дотримується Д. Донцов, другої дотримуємося ми. Д. Донцов хоче, щоб література заражала читача однією ідеєю. Звідси потреба відгородити його від літе- ратури, що несе інші ідеї. Дарма, що Донцов проклямує, що він звертається тільки до „еліти“, властивість якої
Цитований уже Барзен пише: „Історія не вчить, як думав Геґель, що вона нічого не вчить; вона вчить од- ного: багато голів — багато умів. З цього висновок: або толерантність, або взаємне винищення". Д. Донцов ви- бирає засліпленість і взаємне нищення. В цьому він не оригінальний. Коріння знов ведуть нас до російської 25 ментальности. Це саме росіянин Лев Толстой учив, що мистецтво не мусить збагачувати світ людини, не мусить розкривати їй очі на широке довкілля і її співлюдей, а мусить заражати людину однією якоюсь настановою. Це з таких засновків розвинулася большевицька кон- цепція „партійної“ літератури, система дикої цензури, знищення всіх інакодумців і систематичне притуплюван- ня свідомости читачів безконечним напомповуванням в їхні голови все тієї самої примітивної ідеї. Зовсім з інших вихідних пунктів ідучи, Р. Лісовий у своїй критиці психологічної донцовщини дійшов вис- новку, що вона випливає з „якоїсь глухої ненависти до світу, його ладу та його вартостей“ („Суспільність і на- ука“. „Студентський вісник“, 1). Ми додали б: і недовір’я й ненависти до людини. Це концепція, яка розглядає людину не як подобу Божу на землі, а як якусь темну істоту, психологічну чернь, яку треба сп’янити, екзаль- тувати, щоб вивести її на правильний шлях. Людина в Д. Донцова, як слушно каже той же Р. Лісовий, „дале- ка від того, щоб бачити світ в його розгорненому ла- дові та його власній красі, далека від того, шоб нама- гатися уздріти (не біймося цього слова) побожно цього ж світу не зредуковану проблематику та своїми зусилля- ми їй відповісти, до неї „дорости“. Звідси пропаґандивний підхід до літератури. З літе- ратури виключається багатство людських думок і по- чувань. Вона не сміє бути сумною. Вона не сміє бути ніжною. Вона не повинна бути ліричною. Вона в жад- ному випадку не може показувати роздвоєння (На щас- тя, „Гамлет" написаний давно, а то б і він опинився на одному смітнику з Винниченком і Сартром!). Вона не повинна показувати боротьбу ідей. Вона мусить бути категорично-героїчна, офіційно-оптимістична, вона му- сить проводити тільки одну ідею, вона мусить бути од- нобічна і нетолерантна. Вона мусить розвивати в люди- ні одну сторону, заглушаючи все інше. Коротше: вона розрахована не на здатну мислити людину „еліти“, а на сліпу й внутрішньо-порожню людину „черні“ *). *) Подані риси становлять образ літератури, якою вона мала б бути. В дійсності навколо „Вісника* було досить талановитих і тлибоких людей, щоб практично літературна творчість гуртка ніко- ли не досягла свого „ідеалу“. Але питання про міру „вісниківства“ окремих авторів „Вісника“ — це вже питання історії літератури. Воно не просте, але без його розв’язання всяке окреслення літера- тури того періоду буде схемою, і в такому схематизмі одна з поми- лок статті Юрія Косача „Вільна українська література“. 26 Ми бачили, що, почавши з підкресленого україн- ського націоналізму, Донцов у своїй теорії „еліти“ прий- шов до цілковитого заперечення всього українського, всього націоналістичного. Тепер ми бачимо, що в своїй теорії літератури Донцов прийшов до цілковитого запе- речення всього елітарного, виявивши недвозначно свою орієнтацію на „чернь“. І тут донцовщина займає своє законне місце в ряду тих ідеологічних систем XX сто- річчя, які своєю суттю мали якраз, спершися на інстин- кти „черні“, використати їх для своїх потреб, систем, які, розглядаючи психологічно, були теж виявом потреб ,черні“. Чи треба називати рідних братів донцовщини: російський большевизм і німецький гітлеризм? Д. Донцов любить посилатися на Ортеґу і Ґассета. Він робить це і в передмові до „Духу нашої давнини“. Одначе саме та характеристика „людини маси“, яку дає Ортеґа і Ґассет, цілковито стосується до самого Д. Дон- цова як публіциста. Ось кілька речень з Ортеґи і Ґас- сета, що характеризують „людину маси“: „Людина має в собі певний запас ідей; вона вважає, що його досить і що вона духово цілком ним забезпечена. А що вона не помічає нічого, що виходить поза межі її обрію, во- на остаточно вигідно розташовується в цьому запасі. Такий є механізм задубіння“ (45); „Коли наш партнер у дискусії не дбає за те, щоб дотримуватися правди, коли він не має волі до правди, він духовний варвар. Але саме так на практиці поводиться масова людина, коли вона говорить, доповідає або пише“ (47); „Але масова людина почувала б себе пропащою, якби занурилася в дискусії, тому вона інстинктовно цурається визнати цю об’єктивну інстанцію“ (48); „Суспільний провід захоплює людина, яку засади культури лишають холодною“ (53); „І такими стають усі масові рухи, що в своїй однобіч- ності заводять кулачний бій з тією чи тією частиною минулого замість того, щоб поступово сприйняти все минуле“ (62. Сторінки за німецьким виданням „Der Auf- stand der Massen“ 1947) Ортеґа і Ґассет вказує, хто є носії поглядів цієї масової людини: большевизм і фашизм. Нема сумніву: якби він знав наше вісниківство, він би вписав його поруч*) *) До речі зверну увагу на використання Д. Донцовим Ортеґи і ґассета: ім’я мислителя, який в суті глибоко ворожий конценції Донцова, мислителя, який воює за модернізацію європейського лі- бералізму, Донцов, нічгоже сумняшеся, пише на своєму прапорі. Все та сама настанова: читач не добере, до .джерел він не дій- 27 ■
* * * Говорячи про те, що наука Д. Донцова в своїй суті спрямована проти українського націоналізму і проти елітарности, ми не твердимо, що Д. Донцов сам усві- домлює це і обдурює інших. Цілком можливо (і так час- то бувало в історії), що він внутрішньо переконаний, що його наука — українська наука, наука української еліти і що вона становить собою єдиний спосіб вивести Україну з бездоріжжя на велику путь. Фанатичні натури, натури, що практично і теоретично відкидають контроль розуму, легко проходять, не помічаючи, повз найкричу- щіші внутрішні суперечності власного світогляду. Але суб’єктивна сторона справи для нас тут не має жадного значення. В історії вирішують чинники об’єк- тивні. Хто знає, може Сталін теж думає, що він інтер- націоналіст, ідеолог пролетаріяту і будівник всесвітньо- го комунізму! Від цього його злочини не стають менши- ми, а об’єктивна суть його діяльности — розбудова ро- сійської імперії — не зміниться ані на одну йоту. Істо- рія часто так зло жартує зі своїми діячами, і дуже час- то вони роблять зовсім не те, що хотіли були зробити і за що навіть, як їм здається, тільки і дбають. Може ко- лись талановитий романіст напише роман-біографію Д. Донцова, і там він висвітлить психологію нашого публі- циста і — хто знає — його внутрішню трагедію. Наше завдання тут, повторюємо, далеко скромніше: показати тільки об’єктивну сторону справи. Ми вже бачили наріжні камені донцовщини. Лиша- ється відповісти на питання про те, які історичні причини цей світогляд породили. І якщо в характеристиці суті вісниківства ми були згодні з розумною статтею Р. Лі- сового, то тут нам здається, що він підійшов до справи надто льокально, обмежившися на маштабах галицьких, тоді як з нашого погляду донцовщина не була явищем тільки галицьким, а була логічним і неминучим виснов- ком з тієї самої революції сходу і її поразки на Україні, нерозуміння якої Р. Лісовий закидає галицьким поколін- ням. Сам Д. Донцов визнає, що його погляди і їх аґре- сія постали як реакція на попередній етап української духовости, який він воліє окреслити як етап драгома- новський (в чому має рацію тільки почасти, бо це був де! Все та сама настанова на „чернь", на читача, нездатного думати, на читача, якого треба „заразити“ якоюсь ідеєю, якимсь почуттям 28 водночас і етап українофільський, і драгомановський і все таки вже і тарасівдів!). Він пише: „Так, як „вузьке розуміння нації як плебсу“ у Драгоманова... викликало як реакцію політичну творчість „Вісника“, так вузьке розуміння Драгомановим нашої літератури як „літера- тури плебейської“... викликало реакцію на нього в літе- ратурній, поетичній і літературно-критичній ділянці у Віснику“. Можна було б ще тільки додати, що „вузьке“ "драгомановське“ розуміння проблем викликало як ре- акцію в „Віснику“ справді протилежне розуміння, але такою ж самою, коли не ще більшою мірою вузьке. Але про це докладніше далі. Національна революція на Україні в 1917-1921 ро- ках зазнала, як відомо, поразки. Можна по-різному виз- начати причини цієї поразки: одні вбачають їх у тому, що ця революція була занадто революційна, інші в то- му, що вона була не досить революційна; одні в тому, що вона захопила надто широкі маси, інші в тому, що вона не захопила достатньо широких мас; одні в суб’єктив- них помилках тогочасних провідників нації, інші в об’єк- тивному стані речей, як його підготувала й оформила вся дотогочасна наша історія, чого не могли змінити жадні індивідуальності, навіть найгеніяльніші і найпро- зорливіші. Тут не місце заглиблюватися в історичні фак- ти і обґрунтовувати те чи те розуміння їх. Тут для нас важить не так справжній хід подій і справжні причини поразки, як те, як ці процеси відбилися в свідомості людей, що пережили поразку і були покликані творити наступний етап нашої історії. Можна не помиляючися сказати, що найпопулярні- шим поглядом був погляд той, що поразка національної революції коренилася в тому факті, що большевизмові їв формі якого об’єктивно виступав уже й тоді росій- ський імперіялізм, оновлений, посилений і добре замас- кований) вдалося розмірно широкі маси вирвати з-під впливу українських національно-творчих чинників і пе- ретягнути на свій бік — перетягнути, не гребуючи жад- ними засобами, від терору до демагогічного розпалюван- ня соціяльної ворожнечі. Чому так сталося, про це зно- ву голоси розходилися. Одні вбачали помилку провідни- ків молодої української держави в тому, що вони не кинули самі соціяльних гасел; інші в тому, що вони надто багато уваги присвячували соціальним гаслам, їх пропаґанді і реалізації; треті вбачали в цьому просто 29 перемогу властивої большевизмові безпринципної й без- чесної демагогічности. Важить зараз для нас те, що по- разка української національної революції була сприйня- та як наслідок у головному нестійкости або й зради мас, як наслідок програшу чесної простодушности пе- ред підступною забріханістю ворога. В оцінці якихось подій після невдачі перший рух думки звичайно буває той самий: треба було діяти не так, як діялося, а прямо протилежно. А що протилежно діяв ворог, то звідси й дальший висновок: перейняти методи ворога. Ворог був нечесний супроти мас, ворог обдурив ті маси демагогічними гаслами, загнуздав їх жорстокістю страшного терору. І він переміг. Значить, треба саме так, а не інакше поводитися з масами. Вони сліпі і дур- ні. На них нема чого зважати. їх треба опанувати, як отару баранів, і вони підуть тоді туди, куди їх пове- дуть. Д. Донцов пише, що в його ідеалі „народ... як на- ше зовнішнє тіло“, „як обузданий скот“, мусить іти „ту- ди, де... призначено йому місце“ і робити „те, в чім ле- жало його завдання“ („Дух нашої давнини“, 154). Народ
Так з реакції на поразку Української національної революції і з наслідування метод ворога — большевиз- му — постає одна підвалина теорії Д. Донцова: нена- висть до народу (яка є водночас по суті боязнь народу), , зневага до народу, бажання опанувати народ, обдуривши й засліпивши його. Підвалина, що скільки б підтасованих і зфальшованих цитат на потвердження її не наводив Д. Донцов з староукраїнських джерел, не має нічого спільного з українським духом, а корениться в типово російській ментальності, становила завжди і тепер ста- новить основу існування російської імперії. З найбіль- шою, страшною в своїй оголеності повнотою її висловив Пушкін у своєму „Сівачеві“: Паситесь, мирные народы! Вас не пробудит чести клич! К чему стадам дары свободы? Их должно резать или стричь. Наследство их из рода в роды. Ярмо с гремушками, да бич.
Але це не легка справа „різати чи стригти“ народ. Її треба вміти взяти в руки і привести в рух. Це не кож- ний зможе. Потрібні для цього люди особливого гарту. І тут постає друга підвалина науки Д. Донцова—його теорія еліти, ордену, правлячої касти. Він називає її представ- ників апостолами і окреслює їх так: „Вони старалися не ,людям шукати догодити“ а своєму богові; а „євангеліє, яке несли, не було людське“, бо „не від людей прий- няли його, а через откровенія“ свого Бога. Вони стояли вище людських слабостей і їм не потурали, бо „коли б людям догоджали, то не були б слугами Христа“ або своєї правди. Були фанатиками єдиної, хоронячої цілість, організуючої її ідеї, немилосердні до егоїстичних зазі- хань слабих, як і до чужих ідолів, що йшли знищити їх Бога. Вони носили в грудях не людський страх, страх осуду, мук і смерти, а страх Божий, страх, щоб не заломитися в службі справі, не охлянути в вірі, не під- датися слабостям або спокусам зла. Фанатичного прив’я- зання до своєї віри не заступить літепла любов до неї. Мало носити в серці ідеал. Коли його не боронитиме запеклість фанатиків — цей ідеал перекреслить інша, чужа фанатична ідея“ („Дух нашої давнини", 253-254) Ці люди, поглинені до самозабуття однією ідеєю, нетерпимі до всякого прояву інакодумства, покликані своїм духом нищити все, що не йде з ними чи за ними, люди, що їх Д. Донцов називає апостолами, а ми б волі- ли назвати інквізиторами (бо даремно Д. Донцов прися- гається християнством — його релігія нічого спільного з людяністю християнства не має, це хіба що давньо- жидівська релігія, а ще певніше — релігія антихриста, бога прокляття, жорстокости і антилюдяности), - ці лю- ди, природна річ, нічого спільного з народом не мають. Вони стоять поза ним і хочуть стояти над ним. Вони творять орден чи касту, принципово відгороджену від „черні“. Д. Донцов сам недвозначно вказує в „Дусі нашої давнини" на те, що його система становить собою пря- му паралелю і копію большевизму. От кілька цитат, і хай читач скаже, чи не могли б вони так само належа- ти не Д. Донцову, а Сталінові або Ленінові: „Мати сис- тему, плян, задум цілого суспільного механізму, щоб всі його члени трималися „в согласії“... Відосередні, від- ривні сили, ці „первісні нахили" частин — мусить дум- ка володаря тримати на припоні і спрямувати „до єди- ного кінця“, до одної спільної мети“. „Організуюча дум- 31 1 ка володарської касти є тверда, гармонійна, одноцільна й непохитна, непідлегла жадним нашептам, суперечним з її великим задумом, з її ясною конструкцією“. Замі- ніть тут „володаря“ на „вождя народів“, а „володарську касту“ на комуністичну партію — і під цими думками підпишеться кожний комуніст, освячуючи ними всі вчин- ки свого режиму. Та зрештою і сам Д. Донцов прямо і недвозначно ставить большевизм у свої зразки. Він пише: „Члени провідної касти, особливо в критичні епохи суспільности. це свого роду апостоли (а таку епоху переходить Ук- раїна від початку цього віку). А „майже загальний для всіх віків психологічний закон є той, що не можна бути апостолом, не відчуваючи бажання гостро змасакрувати когось або зруйнувати щось. Всі апостоли гриміли в той самий спосіб проти безбожности своїх противників, уживаючи проти них ті самі процедури енергійного й наглого винищення. Мохаммед навертав шаблею, діячі жүктеу/скачать 6.04 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|