Донцов ховає Донцова. Стаття
жүктеу/скачать 6.04 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- * Д. Донцова дуже дратує це слово „синтеза“, і пером Р. О. він пише: „Радять шукати якогось „спектру“, „гами“, „синтези“, якої 38
інлвізиції — кострищами, конвент — гільйотиною, анар- хісти „динамітом (большевики „стенкою“), змінявся лиш спосіб винищування“ (Ле Бон). Хмельниччина й гайда- маччина у нас — приклади такого апостольства. І не тільки вони; дальші приклади є розправа княгині Ольги з деревлянами, охрещення Руси Володимиром Святим“ („Дух нашої давнини“, 178-179. Підкреслив я). Не говорімо про дике блюзнірство Оцього уривка: проголосити хрис- тиянських апостолів, жертв масакрування, на героїв різ- ні й винищення — це найменше сміливо! Але і поза цим тут поставлено всі крапки над і. Нас кличуть до інкві- зиції й „стєнки“; нам ототожнюють охрищення Руси й Хмельниччину з большевицькою „стєнкою“; нам твер- дять, що нічого українського в історії України не було, а є тільки вічна й незмінна для всіх народів ґільйотина й „стєнка“. І як не згадати тут того ж Достоєвського.
Після таких цитат легко зрозуміти, чому больше- вики в своїй антиукраїнській пропаґанді найохочіше послуговуються саме ім’ям Д. Донцова: ніяка їхня про- паґанда не вигадає проти українського визвольного ру- 32 ху й української визвольної ідеї нічого більш компромі- туючого, ніж ця гістерика людини, що втратила всякі зв'язки з ґрунтом, з народом і хоче надолужити це цинізмом ката, фанатизмом касти „апостолів“ - інкві- зиторів. Але чого в дійсності найбільше прагнуть ці „апос- толи“? Всі їх бажання, всі їх мрії, всі їх помисли спря- мовані на те, щоб ту тричі зганьблену ними „чернь“ за собою повести. І тут з величезною силою виявляється той страшний парадокс, та внутрішня суперечність, що лежать в основі донцовщини. Донцовщина виросла з неспроможности зрозуміти народ і знайти з ним спільну мову. Проповідь фанатичної сили виросла з почуття трагічної слабкости. Люди, що втратили в подіях 1917-1921 років контакт з народом, замість шукати, як цей контакт відновити, вирішили свою слабкість піднести на ступінь чесноти. Люди, що втратили стежки до народного серця, виріши- ли, застосувавши чужі методи, демагогічні методи свого і свого народу найлютішого ворога, таким способом по- вести (може більш відповідало б слово потягти) свій народ на боротьбу з тим ворогом, Вісниківство можна розуміти тільки як реакцію на поразку української на- ціональної революції, і як вияв цієї реакції ця течія глибоко трагічна в своїй внутрішній суті. Це суцільна гістерія, суцільний зойк. В почутті своєї страшної самот- ности з героїчністю самозреченого небачення дійсности люди навівають собі міт про свою незвичайну, величну силу! Замість шукати стежки до свого народу люди в розпучливому самознепритомненні проголошують, що їм, власне, нікого й нічого, крім своїх переконань, роз'жев- рених до найзапеклішого фанатизму, не треба. Люди — часто справді героїчно й саможертовно— хочуть „ущас- ливити“ народ і здійснити його (так їм здається) ідеали всупереч волі народу або незалежно від нього.
Так постало вісниківство реакцією на, поразку Ук- раїнської національної революції. І саме тому воно не могло бути довговічне. В страшному досвіді війни 1939- 1945 років воно збанкрутувало — і збанкрутувало оста- точно. І сталося це, хоч це може здатися дивним, саме в наслідок його успіхів і в наслідок тієї позитивної ро- лі, яку воно за якихось 15 років свого існування відіг- рало. 33 Твердження про позитивну ролю вісниківства після всієї перед цим поданої характеристики його може зда- тися злою й недоречною іронією. І все таки, не зважа- ючи на всю свою кабінетність, безґрунтянство й посут- ню неукраїнськість, вісниківство в 20-30 роках нашого сторіччя, безперечно, відіграло свою чималу позитивну ролю. Це не парадокс, а факт. Постараймось показати, які підстави має таке тверджгння. Національна революція 1917-1921 pp. справді вияви- ла великі хиби українського національного організму. Ці хиби вимагали справді радикального лікування, ліку- вання — в межах внутрішнього світу української люди- ни — методами вогню й заліза. Прекраснодушність за- мріяного члена провінційної просвіти не могла не вия- вити його банкрутства перед лицем нових подій світово- го маштабу і значення. Драглиста суміш хороброго вій- ська з хоровими ансамблями, ліквідаторів національної несвідомости і елементарної неграмотности з цілеспря- мованими будівниками держави, туманно-мрійливих со- ціалістів з конкістадорами нової імперії, носіїв ідеалу провінційної автономії і автономної провінційности в ме- жах великого руського океану з подвижниками острів- ної незалежносте, якою сумішшю був український виз- вольний рух у ті великі роки, справді не могла довести українську справу до перемоги і навіть до чіткої й ви- разної кристалізації. Потрібне було виховання, гартуван- ня, розподіл, одмежування і розмежування. Потрібні бу- ли навіть певні крайності, щоб убрати розгойдану сти- хію в береги, щоб надати їй кристалізаційної форми. От ці завдання припали вісниківству, і воно їх на короткому етапі розвитку української духовости — доб- ре чи погано — виконувало. І всяка критика вісників- ства, яка цю його ролю заперечує, буде критикою пар- тійною, критикою нетолерантною, отже, — критикою, спрямованою проти вісниківства, але психологічно віс- никівською, тоді як потрібна критика нам тепер — і ми вже на неї спроможні — критика історична. Вісниківство безжалісно й глузливо-нищівно висмі- яло провінціяльну галушкоїдську замріяність хутірної України. Вольовість, майже забуту попереднім поколін- ням, воно піднесло на високий п’єдесталь. Воно показа- ло, що міцна воля — конечна передумова успішности боротьби. Воно розкрило наявність міцної волі в тради- ціях української духовости. Це його велика заслуга. Правда, як ми бачили вже, воно відірвало волю від 34 розуму й почуття, воно сотворило собі з сліпої волі кумира, воно хотіло, щоб воля, піднесена в ступінь фа- натичного шалу, сама творила світ. Це було шкідливо і трошечки смішно. Істина лежала в синтезі. Але до синтези можна дійти через піднесення всіх складників. Заслуга вісниківства в тому, що воно піднесло склад- ник, який недоцінювано. Вісниківство руба поставило питання про потребу організації. Не стихія, казало воно, а залізна організа- ція, дисциплінована й цілеспрямована. Не розливне мо- ре мітингів і віч, не потоки безконечної балаканини, а наказ і виконання, чіткий розподіл функцій, стрункість бойового походу. Вісниківство психологічно підготувало створення міцних українських політичних організацій. Це його велика заслуга. Правда, як ми бачили вже, воно захопилося орга- нізацією заради організації. Воно відривало її від наро- ду, воно перетворювало її на фанатичну секту засліп- лених мучеників і інквізиторів, які не хотіли мати нічо- го спільного з дійсністю і які через це не раз витрача- ли свої сили на завдання другорядні, побічні або навіть для української справи шкідливі і убивчі. Істина лежа- ла в синтезі організованости й масовости. Але заслуга вісниківства в тому, що воно піднесло чинник організо- ваности, який недоцінювано. Вісниківство руба поставило питання ворожости України і Росії. Воно показало, що в теперішніх обста- винах між цими двома країнами неможливий жадний компроміс. Після науки вісниківства вже не може пов- торитися досвід 1917 року, коли Київ терпляче чекав, поки Росія визнає його права, а до того часу не хотів їх здійснювати. Вісниківство зуміло спрямувати всю енергію українства на боротьбу з ворогом головним і в суті справи єдиним; воно розкрило і наголосило само- стійність української культури і її принципово відмін- ний від російської культури характер. Воно оголосило нещадну війну психологічному типові малороса і, хоч цей тип ще існує (великою мірою саме завдяки слабос- тям і хибам вісниківства), але роля його стала ви- разно третьорядною. Все це велика заслуга вісниківства. Правда, при цьому вісниківство розпалювало часом надмірний шовінізм і доводило ненависть до такого гра- дусу, при якому стають неможливими навіть ті компро- міси з окремими групами росіян (не кажучи вже про руськомовних українців), які могли б відколоти ці групи 35 від загального нротиукраїнського фронту росіян і, отже, були б корисні (а в певних умовах доконечні) для ус- піху української справи. Інакше кажучи, як і звичайно, вісниківство недоцінювало тут ролю розуму, ставлячи ставку тільки і винятково на волю і на почуття нена- висти. Але заслуга вісниківства в тому, що воно, влас- не, вперше з абсолютною чіткістю провело кордон — політичний, культурний і психологічний — між українс- твом з одного боку, росіянством і малоросіянством, з другого. Вісниківство остаточно ствердило і підвело психо- логічну базу під вимогу української державносте як альфу і омегу українського визвольного руху. Воно ос- таточно викрило і розвінчало безґрунтовність всяких автономій, федерацій тощо, тощо — і слушність цього стверджується в наші дні тим, що ці гасла прямо вклю- чають у свої програми як свою зброю російські партії різних ґатунків. Вісниківство проблему української дер- жавносте з царини мрій перевело в царину практичної діяльности — і це його велика заслуга. Правда, воно не було спроможне наповнити ці по- няття конкретним правним, соціяльним клясовим зміс- том; спираючися тільки на волю, воно не могло зробити поняття держави повнокровним і живим. Якби вісників- ство здобуло сьогодні державу, то воно завтра не знало б що з нею робити — або мусіло б удатися під крило црямовань менше голосних і менше масових, але зате виповненіших змістом (Липинський, Хвильовий і інші, не згадуючи про чужих теоретиків). Але заслуга вісни- ківства в тому, що воно вимогу держави передусім по- ставило і прищепило широким колам людности*). Вісниківство рішуче виступило проти ідеалу „бді- ного мужичка“, „меншого брата-страдника“, проте ото- тожнення нації з її біднішими, незаможними верствами. Воно категорично заперечило народницькі ідеали, які великою мірою визначали Українську національну рево- люцію 1917-1921 pp. і зробило неможливим їх відновлен- ня, тим надзвичайно багато допомігши зміцненню укра- *) Уже в зв’язку з попередніми тезами, а надто в зв’язку з ці- єю мені, напевне, скажуть, що я приписую вісниківству те, що йому не належить, що висловлювано перед ним або одночасно — в пе- реконливішій формі. І почасти матимуть рацію. Але я вже застеріг, що мене не цікавить питання пріоритету: Колюмб чи Амеріґо да Веснуччі. Вистачає того факту, що здобутком мас ці тези стали в оформленні і з ім’ям вісниківства. 36 ЇНСЬКОГО визвольного руху. І це велика заслуга вісни- ківства. Правда, при цьому воно вдалося, як ми вже бачи- ли, до протилежної крайности, перетворюючи народ на отару, стрижену або батожену, на сліпе знаряддя в ру- ках купки несамовитих фанатиків з ордену одержимих волею до державности. Істина лежала посередині, в те- зі про гармонію різних соціяльних і клясових груп у межах цілісного організму. Підхід вісниківства в своє- му послідовному застосуванні мав би привести до ново- го бунту мас, до нової громадянської війни. Але вісни- ківство було надто короткотривале, щоб могло позначи- тися такими фатальними наслідками, а його великою за- слугою лишилася емансипація інших, ненезаможних кляс і груп надії. Але може найбільшою заслугою і практичним здо- бутком вісниківства була диференціяція і розмежування українського суспільства, а надто його інтелектуалів. Аморфності, розпливчастості українського суспільства з-перед 1917 року вісниківство протиставило програму своєї ідеології, виразну, до безжальности чітку. Немож- ливо стало бути „українцем взагалі", „просто українцем“. Можна було або належати до вісниківського табору, або недвозначно протистояти йому. Конечно треба було щось вибрати, якось самоозначитися. За улюбленими терміна- ми Д. Донцова, стати гарячим або холодним. Середній стан виключався. Невиразна, драглиста маса стягалася до полюсів, кристалізувалася, оформлялася, набувала певних, окреслених контурів. Кожний мусів усвідомити собі, куди він належить і чого він хоче. Кожний мусів уже не просто існувати („коптить нобо“, за означенням Гоголя), а чогось хотіти. Від хотіння був один крок до діяння. Дія зміняла мрії. Виділялися і визначалися лю- ди, і ці люди бралися до координованої дії. Український світ розколювався на так і ні. Відроджувалися героїка і подвиг. Поставали, леґенди і міти. Україна ставала на боротьбу.
І саме це визначило вичерпаність і недостатність вісниківства. Його кінець знаменувала не яканебудь зовнішня сила, не Сталін і не Гітлер, а виконання ним своїх завдань і непридатність до нового етапу. Рішаль- не слово належало тут війні 1939-1945 років. 37 Війна 1939-45 pp. залишиться в історії України не тільки як страшне нищення народу й добра народного двома чужими народові силами, а і як перший після довгої перерви вияв об’єднання народу під своїм націо- нальним прапором. Процес цей нерівною мірою охопив різні українські землі, він ще не пойняв увесь народ в цілості, як одну істоту, але він охопив уже такі великі верстви, що викликав світовий резонанс. Український визвольний рух, що був спочатку мрією українофілів, закоханих у народні пісні й вишивки, потім дією мрій- ників про світову справедливість, потім шаленим пато- сом секти фанатиків, нарешті торкнувся ґрунту, черп- нув з широких народних джерел. Антей нарешті знову знайшов дотик до матері-землі — і ще небачені сили заграли в його м’язах, пробігли його напнутими жилами. Рух, що свого часу опікся на зустрічі з масами, рух, що, здавалося, почав розвиватися поза масами, знов з цими масами зустрівся. Але маси не прийшли в рух отарою баранів. Маси принесли з собою не зфаль- шований „дух нашої давнини" — в дійсності дух інкві- зіційних кострищ і гільйотин чужих революцій — вони принесли з собою справжню українську духовість, вони принесли з собою віру в себе як у народ, гармонійність душі української людини. Тим самим були заперечені основи вісниківства: кастовості був протиставлений антеїзм, препарованій і висушеній людині — цілісна й гармонійна, розколові й нетерпимості — єдність усіх національних сил, сліпій вірі — творчий сумнів, той самий, який свого часу при- мусив вісниківців переглянути ідеали „драгоманівського“ покоління і який тепер, коли він спрямований у Юрія Липи, а далі у мурівців проти їхньої концепції, вони вважають за найбільший злочин і незаперечну ознаку розкладу. Український націоналізм перестав бути спра- вою партії, а став справою нації. Концепцію нового ета- пу нашого визвольного руху, яка потребує ще свого докладного опрацювання і деталізації, і визначають пере- дусім оці найголовніші складники: антеїзм, єдність на- ціонального фронту, толерантність до своїх партнерів у межах національного фронту, ідеал цілісної україн- ської людини і цілісне сприйняття всіх українських тра- дицій: і княжої доби, і козачої, і XIX сторіччя в їх син- тезі *), — розуміється, відвіюючи від справді українських * Д. Донцова дуже дратує це слово „синтеза“, і пером Р. О. він пише: „Радять шукати якогось „спектру“, „гами“, „синтези“, якої 38 традицій чужі невідповідні впливи і перекривлення, спричинені чужим тиском. Це концепція, яку передба- чав ще Шевченко, звертаючися до всіх земляків своїх, живих, мертвих і ненароджених, в Україні і поза Укра- їною сущих. Чи є теоретики цієї концепції в наш час? Вони є. Спробою втілити цю концепцію в життя — був МУР. В статтях Уласа Самчука, Юрія Дивнича, в спробах авто- ра цих рядків, в „Еней і життя інших" Юрія Косача по- чато опрацювання й розгортання цієї концепції- 3 цього погляду МУР в ідеалі — не тільки скромне об’єднання письменників, а і символ сучасности, як символом попе- реднього етапу був — шоб не говорили його супротив- ники, зменшуючи його вагу й характеристичність — все таки Д. Донцов. Саме тому так несамовито виступає тепер Д. Донцов і його охвістя (всякі Р. Є., 3. О. і інші майстрі анонімового наклепу і забризкування болотом) проти МУРу. Якщо на попередньому етапі донцовщина була яви- щем неминучим і постільки корисним, то сліпо й фана- тично відроджувана тепер, вона тільки отруює національ- ний організм і заважає його зростанню й поступові. Не випадково зустріч апологетів донцовщини із „східняка- ми" не зродила найменшого контакту, а тільки відчуже- ність або й ворожнечу. Донцовщина може мати якусь принадність для тих, хто не жив під большевизмом. Мож- ливо, що, скажімо, серед українців Канади й США вона може ще відіграти деяку позитивну ролю, виводячи їх з оспалости й драглистости (Не беруся про це судити з певністю, не бачивши там дійсною стану речей). Але абсолютно неможливо людей, що вирвалися з-під боль- шевизму, полонити й спокусити необольшевицькою сис- темою думок і поведінки. Донцовщина сьогодні означає зречення народного — не кажуть. А що ж виходить на практиці? Що не можна проти комунізму мати лише „ні“, але й „так“? Творити щось посереднє між націоналізмом і большевизмом?" Звичайні демагогічні засоби старого леопарда, цього разу перенесені до „Українського клича“! Він удає, ніби не розуміє, про яку синтезу йдеться! Отже, для тих, до кого чужі думки туго доходять, поясвюємо ще раз, що мова йде не про синтезу націоналізму з большевизмом, а про синтезу тради- цій української духовости між собою і то відповідно до вимог і потреб нашої доби. Большевизм не може ввійти в цю синтезу, бо він ніколи не був українським, націоналізм у розумінні Д. Донцова може ввійти тільки тим боком, яким він справді спирався на укра- їнські духові традиції, на властивості живої української духовости. І казано про це вже не раз. Принаймні для тих, хто має вуха. 39 ґрунту для українського визвольного руху і розкол фронту національної боротьби. Бо про який же народний ґрунт може говорити вчення, яке зневажає народ як „свинопасів“ і дивиться на нього, як на свиней, бидло чи отару? Щождо розколу національного українського фронту боротьби, то сам Д. Донцов писав про свою ро- лю — і цілком слушно — у фразі: „Упорядкування хао- су мусить початися наново з розділення“. Хаос україн- ського світу, вперше після многолітньої перерви ство- реного в роки Визвольних Змагань 1917-1921, мусів бути упорядкований справді розділенням, диференціяцією, по- ляризацією, відмежуванням творчого від трухлого, силь- ного від кволого, боєздатного від скиглійського. Це ста- лося. Сучасний український світ розділений достатньо, окремі течії й спрямовання відмежовані чітко. Дальша ди- ференціяція, поскількси вона зв’язана з ексклюзивністю й ворожнечею між собою різних течій і течійок, означає шкі- дливу й марнотратну витрату сил національного організму на другорядні, а частіше просто непотрібні справи, себто йде тільки не користь нашому ворогові. Невипадково гасло консолідації стало модним, і його повторює кожний, до останнього „паскаря" й табо- рового сліпорожденного картяра. Але поки воно реалі- зується в формі різних штучних організацій, де партне- ри зайняті тільки підсиджуванням один одного, закуліс- ними махінаціями й стеженням, чи не хоче мій сусіда обдурити мене, воно не лишається реалізованим, а тіль- ки деклярованим. Тільки концепція МУРу як кон- цепція об’єднання всіх творчих сил нації на правах різних і рівних, бувши перенесена в усі сфери україн- ського культурного і суспільно-політичного життя, від- повідає потребам і Вимогам доби. Не йдеться тут про якийсь провід МУРу як кон- кретної організації письменників в нашому суспільному житті. Навіть більше: не йдеться про цю конкретну орга- нізацію взагалі, бо в своїй практичній роботі вона має багато хиб. Але з усією силою підкреслюємо, що йдеть- ся про МУР як про концепцію, як про провідну органі- заційну ідею нашого часу, ідею, яка рішуче і остаточно заперечує ідеї попереднього етапу — етапу донцовщини
Зрештою цей вирок історії міститься в самих же наведених словах Д. Донцова. Він писав: „Упорядкуван- ня хаосу мусить початися... з розділення“. Початися. В цьому слові оцінка історичної ролі вісниківства і її ви- 40 черпаности в наші дні. Ми вже не на етапі початку. Ми в розрості і могли б бути в наступі, якби не витра- чали всіх сил на взаємопоборювання, яке є прямою спадщиною попереднього етапу, етапу донцовщини. Все на світі має свій час. Час донцовщини скінчив- ся- Найбільше шкодить Д. Донцову в наші дні сам Д. Донцов. Шкодить тим, що, не розуміючи і не хотячи зрозуміти, що український визвольний рух перейшов на новий і вищий етап, стягає цей рух назад, до поперед- нього етапу. Йому все здається, що перед ним його старі вороги — з породи Шаповала, Винниченка, з по- роди старогалицького заскорузлого обивательства. Ру- кою Р. О. він пише: „Великої праці коштувало витягну- ти українську політичну думку з того ідеологічного тря- совиська. в якім застав її 20-й вік і надати їй певну доктрину, мілітантний характер, організаційні форми, визначити її „за і „проти”. І ось коли, здається, наша політична ідея почала приймати окреслену й ясну фор- му, проти неї розпочався систематичний похід в деяких кругах еміґрації в Німеччині: проти її (?) виразної ідеї, проти її мілітантного характеру, і проти її організацій- них форм“ (Підкреслення автора). Д. Донцову здається, що український визвольний рух тягнуть назад. Він не може збагнути, що це рух вперед, що це величезний стриб вгору і що це він, Донцов, і саме він із своїм охвістям хоче стягнути рух назад. Він не може зрозуміти, що нова концепція вклю- чає в себе його концепцію, але як перейдений етап, і тому є вища, потужніша, величніша і єдина здатна пе- ремогти. Д. Донцову здається, що прийняття як рівних різних відтінків української ідеї, яке несе як основу своєї концепції МУР, є проповідь безідейности, — тоді як у дійсності це є величезне збагачення ідеї, яка з абстрактної стає конкретною і з схематичної многог- ранною, яка перестає бути кабінетною й безґрунтянською, а набирає живущих сил з ґрунту, як це властиво вся- кому антеїстичному рухові. Д. Донцов не може зрозу- міти, що не те саме хаос різноспрямованих сил, — та- ким він застав українство на початку своєї публіцис- тичної діяльности, — і єдність різнохарактерних, але на одне скерованих сил — до якого етапу українство пе- реходить тепер*). жүктеу/скачать 6.04 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|