Донцов ховає Донцова. Стаття
жүктеу/скачать 6.04 Mb.
|
*) Не казатиму вже про те, що позбавлене руху живої думки, змертвіле в свнїй накрохмаленості вісниківство перетворюється за влучним висловом М. Барзена на постійне „парадування", на „Fas- 41 А ця концепція різнохарактерних, але на одне ске- рованих сил, це і є концепція МУРу. І сила МУРу в то- му, що в цей єдиний національний фронт він може прийняти і Дмитра Донцова і донцовців-вісниківців, зна- ючи, що коли в них ще є життєздатність, сили й думки, то вони знайдуть відповідний сприятливий ґрунт і при- несуть свою, хоч малу користь у загальному русі проти спільного ворога, а коли в них життєздатних сил уже цілком нема, то й ґрунту вони не знайдуть і шкоди особливої не завдадуть. Так, МУР Д. Донцова і донцов- ців у свій склад прийняти може. І в цьому — вияв сили його концепції. Але чи може Д. Донцов увійти в МУР? Сумніваємося в цьому. І тут — ознака його вичерпа- но сти і — сьогодні — непотрібно сти, не спроможно сти впоратися з сьогоднішніми завданнями. Етап вісниківства в нашому громадському житті минув. Живемо на етапі МУРу. І боротьба епігонів віс- никівства з концепцією МУРу означає, беручи об’єктив- но, послаблення українського національного фронту і тим самим підтрим ворогів українства і передусім го- ловного ворога — російсько-большевицького. Квітень-травень 1948. sadenkunst“. Під назвою ’’обрядовости“ ці процеси проаналізував Р. Лісовий у своїй уже згадуваній статті. Ми б тільки не погодили- ся, коли він шукає в цій рисі вічну властивість української націо- нальної вдачі. 42 НАД ОЗЕРОМ. БАВАРІЯ. Триптих про добу, про мистецтво, про провінційність, про призначення України, про голуби і інші речі. НАД ОЗЕРОМ. БАВАРІЯ. Ця назва не оригінальна. Я скопіював її з позна- чення місця видання на якійсь книжці. Там стояло: На чужині. Німеччина. Позначення, що дає ґрунт філософу- ванню в двох напрямах. Позначка на виданні „На чужині. Німеччина“ озна- чає в перекладі: ніхто не відповідає. Нема людини. Була доба, коли кожна фірма метровими літерами виписувала свою назву. Скрізь: на вивісках крамниць, в оголошеннях газет, на кожному фабрикаті. Це була до- ба індивідуальної ініціативи. Практиці вивісок і реклям відповідала в ідеології філософія надлюдини Ніцше і теорія боротьби ґатунків (і істот) за існування Дарвіна. В совєтській дійсності ім’я людини зникло. Були Станкобуди і ХТЗ, Київторги й Ґастрономи. Були дирек- тори і завмаги — взагалі. Серійні і безіменні. Вони і відповідали серійно і безіменно. Одного прекрасного дня серію їх нагороджувано орденами й медалями. Однієї нормальної ночі їх серіями заарештовувано, потім стан- дартно допитувано й стандартно знищувано. Ґлєб Успен- ський порівнював такі методи (він їх знав тільки в при- мітивних зародках) з ловлею оселедців, коли ті зграями пливуть метати ікру. Що може і що важить один оселе- дець, один директор, один завмаг? Індивідуально він міг тільки красти й спекулювати (не оселедець — і в цьому відмінність людини-функціонера). Але про злодійство й спекуляцію краще говорити далі спеціяльно. Може це ще світла пляма в нашій темній дійсності! Потім прийшла^німецька окупація. Вилізли недобит- ки приватно-торговельної кляси. На базарах росли кіос- ки. Сало коштувало І000 карбованців, склянка сояшни- кового насіння — 30 карбованців. Службовець діставав на місяць 300-400 карбованців. Робітник не діставав ні- чого, бо фабрики стояли пусткою. Крамарі поширювали свої кіоски. Відкривалися перші крамниці. Вивісок вони уникали. Чи не краще просто викласти свої товари — підходь і купуй? Влада наказала: мусять бути вивіски, 45 на кожній вивісці мусить стояти прізвище підприємця. Але влада не передбачила розміру напису. Прізвища на вивісках мальовано якнайдрібніше. Технікою мініятюри. Майже мікроскопічно. Підприємець не хотів бути відо- мим. Фірми не хотіли реклямувати себе. Вони воліли безіменність. Доба індивідуальности вмерла. Панувала доба автоматичного функціонерства. „На чужині. Німеччина"— формула доби автоматич- ного функціонерства. Видав ніхто. Видав ніде. Відпові- дальність несе той, хто купив, хто читає. Таж ніхто не накидає, не змушує. Але чи й покупець відповідає? Чи він теж не мусить щось купувати, щось читати? Це одна з його функцій. Він їдець певної кількости... Я хотів ска- зати: харчів. Термінологія вчорашніх днів тяжить над нами. Він їдець певної кількости кальорій. Тепер їдять не харчі, а кальорії. (Це відомо вже всім гумористам і куплетистам). Він—вміст певної кубатури (не помешкан- ня, не кімнати). Його функція — 3,7 кіносеанси, відві- дані нарік. 8,35 трамвайвих подорожей на місяць. І, оче- видно, кілька сторінок купленого задрукованого паперу. Ні, він не відповідає теж. Він не може не купити яко- гось видання. Це — його функція. „На чужині. Німеч- чина" — формула сліпого і невблаганного функціонер- ства. Другий струмінь міркувань: для чого ставити поруч „На чужині“ і „Німеччина"? Хіба не досить було б дру- гого? Хіба може бути „Німеччина“—„Дома"? Що ховається за цим підкреслюванням, що ми не на батьківщині: роз’- ятрювання туги за Україною, Heimweh? намагання роз- жалостити долею отих безталанних „скитальців“ — до речі перший „американізм“, який поруч афідавіту, скри- нінґу, діпі, ємні і окей прийшов до нас від заокеанських братів і небратів? гордість з того, що от, і в умовах чужини якісь імпрези маємо, щось видаємо (хори, тан- цювальні ансамблі — одне слово, те, що понад сто ро- ків тому хтось, чи не князь Шаліков назвав „Малоросія пляшущая, играющая и поющая")? брак логіки в мислен- ні й говоренні? Все це разом — комплекс малоросіян- ства, жалюгідного еміґраційного малоросіянства, яке не хоче зрозуміти історичної закономірности свого те- перішнього становища, яке винить у всьому збіг обста- вин і думає, що завтра, за допомогою чергового визво- лителя, воно повернеться в свою малоросійську Арка- дію і їстиме під дзюркотання струмочків вареники, що тонуть у салі? Яке не виходить за межі якби, коли б і 46 аби знаття? Яке нічого не навчилося і нічого не зрозу- міло? Яке сердиться на все, тільки не на самого себе? Яке поводиться так, як той, хто, наступивши на граблі, дістає по лобі і кричить спересердя: „Ах, прокляті граб- лі!“? Яке уболіває само з себе і умиляється само собі? Так, не виключено, що всі ці речі ховаються в короткій і нелогічній формулі „На чужині. Німеччина“. Над моїм вухом на тонку сурму сурмить (а Карпен- ко-Криниця пише суремить) комар і повертає мене до дійсности: А дійсність: над озером, Баварія. Пластовий табір (старші пластуни!) на невеличкому острові (50х 80 м). До речі про функцію цього комаря. Її не можна не- доцінити. Якби не він, філософування тривали б далі. Отже, комар позірно злетів до моєї правої щоки де і був знищений. Але функційно він злетів у це моє... тут я мушу спинитися і замислитися. Ідеться про визначення жанру того, що я оце пишу. Як його визначити? Нарис, репор- таж? Бррр, боронь Боже. Наш вік не визнає опвсовости. Нечуй-Левицький і Чапленко можуть предокладно опи- сувати, куди повертала дорога і яких порід розлогі і крислаті дерева стояли ліворуч, праворуч, навскіс і навпрошки від неї, а які потім того. Але читач акуратно пропускає все це, а одним заходом радий пропустити і ввесь твір. Ні, ні. Тепер модніший інший жанр: афориз- ми. Особливо неоціненний для редакторів циклостиль- них журналів, які не знають, чим заповнити сторінку, коли недотепний автор розплянував статтю так, що во- на кінчається десь нагорі. І що б робив редактор „Чат“ або „Під вартою“, якби перед тим якийсь „Присмерк“ „Сумерк“ або „Бог тьми" не вмістив цілої купи порта- тивних афоризмів для підтекстовок. Все таки, що задру- коване місце, то не порожнє. Ще, правда, добре нада- ються до цього вірші. Алеж не стане поважний громад- сько-політичний журнал містити якісь там вірші, дзень- ки-бреньки. Отже, афоризми. Але з якої речі давати поживу „Чатам“ і „Під вартою“, щоб вони автоматично перед- руковували мої писання? Не буду давати кожний афо- ризм нарізно, не буду їх нумерувати або зірочкою поз- начати — а перемішаю. Зроблю хаос афоризмів (і неа- форизів). Наші предки, висловлюючися органічно-націо- нальним стилем, називали це „наколотив гороху з ка- пустою". Воно, звісно, вони не доросли ще до держав- ної бронзи, made in Paris 1870. Алеж і що з тих азіятів 47 мізерних узяти? Так хай і буде: афористично-неафорис- тичний горох з капустою. Повернімось до комаря (убитого. Не того, що мер- твим народжується в друкарні мюнхенській). Він вираз- но доводить: мистецтво зв’язане з життям (не зв’язано: речення на — но,—то тут не можна вжити, про це яс- но написано в книжці проф. П. Ковальова „Безособові речення на — но, — то“, Мюнхен, 1947, стор. 15, яку книжку конче треба перечитати теред тим, як сідати будь-що писати). Не було б комаря, не було б і мистец- тва (афоризм!). Себто мистецтво може було б, але за- кони композиції реалізувалися б зовсім інакше. Прихильники автономности і самоповільности мис- тецтва заперечать: звісно, в жанрі „горох з капустою“ і комар визначає композицію. Але в справжньому, довер- шеному, високомистецькому, до перфектности домоду- льованому, вульґарному плебсові неінтеліґібельному опусі (і яка шкода, що закінчень нема чужих, а дово- диться українські давати!) — там ані комарі, ані груба дійсність взагалі жадного значення не мають. Тоді я пошлюся на випадок, що стався позавчора. Мій друг- неоклясик (він живе разом зі мною на острові) закінчу- вав нову редакцію свого старого оповідання, доводячи його до найбільшої вивершености. Поскільки надворі був дощ, а в хаті в нас нема інших меблів, крім складаних ліжок, він сидів на консервній баньці і писав на ліжку. В такій самі позі любить малювати мій малий хрищеник Тодьо, коли кожного ранку, керований материнською ру- кою, виконує свій обов'язок. Одначе це до справи не стосується, раз, а потім, ми умовилися не описувати, а афоризувати, два. Тому поза мого друга-неоклясика не має жадного значення. Вона подана тільки до відома. З неї нічого не випливає. Жадних висновків. І мій хрище- ник зовсім не буде героєм цих міркувань. І навіть епа- тувати читача я не хочу. Мій друг-неоклясик закінчував нову редакцію свого старого оповідання. Він дописав її (його?) до кінця — і йому бракувало для ритму однієї фрази. Це відчуття знає кожний, хто писав. Зміст висловлений (Зміст вис- ловлено???), а треба ще щось додати: іноді слово, іноді речення. Тільки це не має нічого спільного з автономі- єю мистецтва, бо буває не тільки в художніх творах, а і в листах і навіть у ділових паперах. Це — автоматизм мови. Мова не хоче отак собі висловлювати думку, що б там про це не вчили по школах. Мова хоче вислов- лювати себе. Мова оповідання мого друга-неоклясика хотіла висловити себе. Але не було як. Сонце вже зай- шло. Я маю на увазі— в оповіданні: якби воно зайшло на острові, то мій друг-неоклясик не писав би далі нову редакцію свого старого оповідання в екстраваґантній і зовсім не клясичній (чи саме клясичній?) позі, бо на на- шому острові нема електрики і взагалі жадних досяг- нень цивілізації функційної доби, за винятком уже зга- даних американського походження складаних ліжок і стандартних жовтозелених ватяних ковдр на них: одна за матрац, одна за подушку, одна сама за себе. В опо- віданні сонце вже зайшло, тіні вже подовжились, сіно в копицях уже пахло. Але однієї фрази ще бракувало. Мій друг-неоклясик попросив у мене поради: про що б мало говорити це речення. Я порадив тіні. Тіні вже бу- ли. Я порадив сіно. Сіно вже було. Я порадив солов'я — соловей не надавався, бо в оповіданні не було ні любо- ви, ні лірики. З тих же причин неможливі були зорі і місяць. Автоматизм мистецтва зайшов у глухий кут. Фрази явно бракувало. І тут сталося чудо. На стежку злетіла пташка. Бог її знає, як її звати. Більша від горобця, на розмірно ви- соких ніжках, сіра, стрибуча. Це був порятунок. Пташ- ка негайно опинилася в оповіданні. Її охрищено „вузь- кохвоста пташка“; і так вона ввійшла в мистецтво. Власне, вона влетіла. Кажуть „влетіти в скандал“, „вле- тіти в неприємність“. Але влетіти в мистецтво — це щось зовсім інше. І потім не обов’язково влітати. Прав- да, музи, комарі й птахи таки крилаті. Але гіпопотами, слони, ділки і видавці не влітають у мистецтво, а вхо- дять. Дійсність входить у мистецтво. Кажучи словами Бориса Пастернака: „Так предмет сечет предмет“. Так набігають хвилі на наш острівець. Одна за од- ною, сталеві і неминучі. Неминучість їх набігання — це неминучість набігання дійсности на мистецтво. Одна, друга. Одна, друга. Одна, друга. Вони сточують камінці побережжя. Шліфують, гранять; входять у середину їх, визначають суть їх. „Предмет сечет предмет“. Тільки іноді вони набігають з одного боку, іноді — з протилеж- ного. Це вже залежить від вітру. Вітер залежить від... Це може сказати бюро погоди. А втім від бюра погоди вітер не залежить. У мистецтві є теж свої метеорологи, але вітер від них теж не залежить. Які б пишні прог- нози вони не складали. Дощ закінчився, і озеро з сіро-сталевого стало жовтаво-прозорим- Воно тепер покоїться. Воно перебу- ває в собі. Самодостатнє. Свої рамки воно виповняє, а поза них виходити не потребує. Це рівновага. Людям з хворими нервами треба сюди їздити. В наш вік функціи- ности кожному бракує саме і передусім виповнености рамок. Або він у рамках і не може з ними помиритися, бо це рамки не існування, а функції. Або якраз бракує рамок, і він прагне їх. Я не знаю в сучасному житті ні- чого подібного гармонійній самодовершеності озера. Сартристи твердять, що людське життя—в марному праг- ненні такого мертвого спокою. І що тільки смерть визво- ляє від проблеми завтра, від проблеми: „А тепер я мушу зробити оце“, від безперервного набігання чергових і не- відкладних справ. На озері це — ряботиння новерхві. В житті—може в житті теж це тільки ряботиння поверхні? Так учили Сак’я-Муні і первісне християнство. Але ідеал озера все таки не осягнений. Я питав у мешканців острова, чи розливається це озеро Ні, воно не розливається. Воно завжди дорівнює собі. На яких пів метра вище чи нижче — яке це має значення? А втім мешканці острова можуть не знати. Бо вони тут лиш кілька місяців, і це українці, хлопці, старші пластуни-плавці. їх дев'ять. Вони ніколи не ба- чили моря, але це не перешкоджає їм називати табір морським, а себе почувати морськими вовками. Крім них на острові не живе ніхто. Крім їхніх брезентових наме- тів, є тільки одна дерев’яна споруда — наче хата. Вона з подвійних дощок, і в ній час від часу зупиняються переночувати рибалки. Хата стоїть пусткою. Дверей і вікон нема. В вік- нах нема і рам. В підлозі пропалено велику діру. Краї
50 сацтво з Берліну (далеко успішніше її здійснюють з Москви), як нетиньковані, низькокоробчасті й тонко- стінні житлокоопи — добі терористичного перетворен- ня людини на функцію в СССР. Діра в підлозі походить — це явно — з того, що в хаті розпалювали багаття. Але чому в хаті розпалювати багаття? Бо було холодно. А чому в хаті було холодно? нема вікон і дверей. А чому нема вікон і дверей? Бо двері і віконні рами спалено ще тоді, коли було теп- ло. „Чому“ можуть тривати безконечно, коли не прийти до останнього і вирішального: все це сталося тому, що тут були люди, що все це чинили люди, які виходили з максими: після мене — потоп. Чому б не спалити двері й віконні рами, коли після мене потоп? Чому б не роз- класти багаття в хаті, коли після мене потоп? Психологія постійної „передпотопности“ — асоці- яльна. Але це типова психологія людини функційної до- би. Пам’ятаєте фільм Чарлі Чапліна про конваєр? Звик- ши тільки розкручувати одним повертом руки мутру на конваєрі, він потім розкручує все, що може, аж до ґуд- зиків на убранні зустрічних і своєму. Якби всесвіт три- мався на одній мутрі, він би не завагався розкрутити її. Бо його функція — розкручувати мутри. А там хай хоч потоп. Функційність породжує автоматизм або одчай. Одчай виявляється теж автоматизмом. Яка різниця, чи збайдужілість постає з сліпого автоматизму машини, чи з одчаю безсилого в своєму оскаженінні згустка м'язів і нервів? Поет писав, що наша доба жорстока, як вовчиця. Це, звичайно, тільки красива фраза. Відгомін романтич- ної пози. Вовчиця жорстока фізіологічно: коли вона го- лодна або не витратила надміру життєвої енерґії. Що спільного має з цим жорстокість наших днів? Звичайно, в системі совєтських і німецьких концентраційних та- борів можна знайти садистів, персонально жорстоких людей. Але хіба від них багато залежить? Система не змінилася б, якби їх заступити особисто порядними і навіть добрими людьми. Бо це система — функційна система. Оселедець потрапляє в бочки з розсолом, у рі- зальні машини, в блискучі консервні бляшанки. При чо- му тут жорстокість? І чия: рибалок, робітників, машин? Це система, де все має функцію і виконує її. Гуманний рибалка чи робітник не відрізнятимуться принципово від садистичних. Шлях оселедця визначений так само, як шлях рибалки, робітника і різака в машині. Це не біо- 51 логія, не почуття, не пристрасть, не характер, а систе- ма функцій, і тільки вона диктує. Говорити про вовчу жорстокість доби означає бути в полрні фраз минулих часів. Так званого „доброго ста- рого часу“. Це означає — не бачити або не хотіти ба- чити. Але людям взагалі властиво недоговорювати. А. Моруа з захватом передає систему поглядів Джона Берн- гема — американського соціолога. Бернгем говорить про „революцію директорів“ як суть нашого часу. Бернгем бачить, що світ індивідуальностей, світ індивідуальної ініціятиви кінчився. Бернгем бачить, що дві країни здій- снили вже цю революцію: Америка і Росія. Одна — ме- тодою демократичною і тиском економічним, друга — методою терористичною і політичним тиском, але в суті ту саму революцію. Бернгем у директорах підприємств убачає нову еліту обох країн. Одначе Бернгем не дого- ворює. Він не бачить або не показує (якщо Моруа пра- вильно переказує його думки), що директори — теж тіль- ки функціонери, теж автомати, теж раби. Сучасне раб- ство відрізняється від рабства передаболіціоністичної доби тим, що це рабство загальне: не тільки раби — ра- би, а і рабовласники — раби. Суть функційної системи та, що всі її коліщата й частини залежать від усіх інших. В машині нема вільного і керівного коліщатка. Кожне має надрядний механізм, але хіба він вільний у своєму, русі? Мій друг-хвильовист (його нема зі мною на острові), той самий, що писав про себе: „Так, я хвильовист, нео- хвильовист, ультрахвильовист, суперхвильовист, визнаю це і пишаюся цим“, любить наводити фразу з Хвильо- вого, що звучить (приблизно) так: „Проблема тільки в тому, хто запанує: всесвітній мільярдер чи всесвітній чиновник“. Запанував всесвітній урядовець, але, милий Боже, яке гірке це панування, який він сам найгірший в світі раб, тим гірший, що ніколи не піде під жадними прапорами жадного Спартака. Та і проти кого вів би те- пер повстанців новоявлений Спартак? Нема проти кого. Проти мутри? Так, єдине, що лишається, — це поверну- ти ту мутру, на якій тримається всесвіт. Рухом збоже- волілого над конваєром Чарлі Чапліна. Це, здається, скоро вже можна буде зробити. А поки не можна розкрутити мутру, на якій три- мається всесвіт, можна розкласти багаття в хаті і про- палити підлогу. Всесвіт ще не зрушений, але хата вже стоїть отвором на всі чотири сторони світу. „І світ від- 52 чинено як двері“! (відчинений — за монографією про ре- чення на —но, —то). Вірніше — відчинено без дверей. Вікна позавішані наткнутими на цвяхи американськими жовтозеленими ватяними ковдрами (бож після мене по- топ!). Ковдри надуваються від збуйнілих вітрів, що дико гудуть над островом. І це теж signum temporis. М. Ко- цюбинський в оповіданні „На острові“ пише, як надував вітер, безпардонний морський заводіяка, білі занавіски — і йому, письменникові, здавалося, що вся кімната, весь готель, увесь острів — великий пароплав, який пливе голубінню моря. Коцюбинський писав це десь на початку 10-х років нашого сторіччя, Чапленко повторив образ в описі будинку відпочинку в Галичині вже в ро- ки війни. Повторив почасти тому, що його „збагачений реалізм“ взагалі повторення, а почасти і логічно, бо хі- ба будинок відпочинку в Галичині 1943 року не був спробою створити ілюзію, що ще існує світ 10-х років нашого сторіччя. Але на нашому острові вікна наглухо закриті аме- риканськими ватяними ковдрами, продірявленими д на- стромленими на цвяхи, вбиті в дерев‘яні стіни. І коли вітер надимає їх, вони рвуться далі, вони тріщать, вата збивається в груддя, скуйовджується, матерія дереться напинаючися, а вітер вскокує в середину хати як неса- мовитий у шілини між вікном і масною, заплямленою, потом напоєною, брудною ковдрою. Вже не акуратний пароплав на лазуровій поверхні, а брудні уламки, недо- палки й недоламки серед збуреної стихії. А вітер — він не залежить від бюра погоди. І тут мій друг-хвильовист каже:
І тоді я питаю:
Він відповідає:
Друже мій! Є в фізиці закон злучених посудин. Як- жүктеу/скачать 6.04 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|