Донцов ховає Донцова. Стаття
жүктеу/скачать 6.04 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Єсть свій в сузірях миру сатана, Єсть зло у злагоді і згоді.
- Браття, пора нам станути в ряд, Стяг пластовий підіймити!
- Баварія. Серпень, 1947. 2
53 що з'єднати дві посудини, наповнені до різного рівня рі- диною, встановлюється один спільний рівень — залежно від розміру поверхні кожної посудини, але завжди десь посередині між двома попередніми рівнями. Є в сучас- ному світі закон злучених систем. Якщо існує в стосун- ках дві системи, — вони вирівнюються — і то завжди на рівні гіршої. Загально відомо, як СССР і Німеччина в роки 1933-1945 переймали одне в одного найпідліші риси системи свого супротивника. Якщо вірити в резерви Азії, то треба пам’ятати, що вони незаймані тільки до- ти, доки не вийшли з ізоляції і не вступили в бій з пред- ставниками системи функційности (Це теоретично, бо справді вони вже вступили в бій і вже дуже, дуже ба- гато перейняли від системи функційности). Вступивши в бій, вони вже хоч би в силу логіки боротьби почнуть переймати систему ворога. Так розлючені супротивники в турі боротьби або боксу переймають найгірше один від одного. Підставити ніжку, недозволеним способом поцілити у вразливе міс- це, кусатися, щипатися, виривати волосся — спочатку до цього вдається заюшений і спітнілий з напруги й пе- реляку слабший. Але коли цим він здобуває перевагу, то недавній кандидат у переможці вдається до таких самих способів. Щоб запобігти брутальному знелюднен- ню, потрібна якась вища сила. Статут. Закон. Право. Провидіння. Її втілення в спортовій боротьбі — суддя, людина, що метається між змагарями, щоб кожної пот- рібної секунди втрутитися й розняти: свистком, словами, а то й кулаками. Чи можна створити втілення високої сили в боротьбі систем? Обсада нашого острова — дев'ять старших пласту- нів, курінь юнаків 17-22 років. Вони живуть у шатрах. І вони майже ніколи не борються. Це дивовижно. Молоді хлопчаки, без старших, — вони не вдарять один одного ані жартома, ані всерйоз. Вони взагалі поважні. Один до одного вони звертаються не „хлопці“, а „панове“. У них багато праці. Вони вчать плавати менших. Вони са- мі варять собі страву, привозячи свої кальорії човнами з берега. Човни важкі й незграбні, на таких будували понтони. Хлопці їдять не досить, як на свій вік, чисте надозірне повітря і багато фізичної праці. Вони часто невдоволені і сваряться. За дрібниці: кому варити обід, кому поїхати на берег. „Не будь дитиною“, — каже один одному. „Я не дитина“, — відповідає той. Коли хтось невдоволений і насумрений (не плутати з суремить — 54 так Карпенко-Криниця), йому кажуть: „Не плач“.Він відповідає: „Я не плачу“. Він передусім заперечує мож- ливість плакати. Зі мною і моїм другом-неоклясиком вони суворо- обов'язкові. Вони кажуть нам „Смачного!“, коли ми їмо, і воліють не заходити в дальші розмови. Вони майже не співають, і розмови їх замкнені в колі щоденного роз- порядку: пиляти дерево, замести, їхати на берег, одер- жати належно м’ясо чи борошно. їх ідеал... Можливо, це курінний. Тонконогий (на острові ходять у самих І штанцях) і виструнчен^-напругий. Як хірт на стійці. На вузькому порідному обличчі тон задають бачки. Еспан- ські (хоч він не брюнет) бачки морського вовка. Він пере- важно мовчить, а говорячи відміряє слова суворо, скупо і недбало-притишено. Він увесь час ніби нюшить. Його фрази починаються звичайно словами: „Льоґічно кажу- чи...“. Він не дискутує, а наказує. Стиль, який він собі витворив, геніяльно вивершується манерою носити каш- кет. Кашкет можна на голову одягати, кашкетом можна голову захищати. Але кашкетом можна вивершувати себе, свою постать, свою голову. Цим секретом одчай- душно носити кашкет володіли старі гімназисти на Ук- раїні перед 1917 р. Описати цього не можна. Кашкет раз на завжди вигинається і незбагненним способом зас- тигає в своїй химерній вигинистості. Він увесь ненор- мально покручений, тільки широкий блискучий дашок незрушно несе знак котвиці на околичці над собою. Але парадокс у тому, що, бувши протиприродно зміясто виг- нутий, такий кашкет водночас цяточка до цяточки при- пасований до голови, до носа, що нюшить, до еспан- ських бачків, до здригання жилаво-напругої фігури й тонких ніг хорта. Це — морський вовк. Юнак, що ство- рив свій образ. Інші не дійшли такої досконалости. Але вони сві- домо чи несідомо прагнуть того ж. У кухаря добро душно-крутійська фізіономія кота з „Синього птаха“. Широкий плескатий ніс, хитруваті очиці і широкі баб'ячі вилиці. Бракує тільки білих вусів щіткою. Але ви пос- лухайте, як він учить менших плавати, які командні інтонації, яка суворість тону, яка педагогічна невбла- ганність у наказах і ніби мимовільність у заохоченнях. Скупих, уривчастих заохоченнях, які рідко можна по- чути. Сумніву нема. Це свідома настанова на стиль. Є 55 тут, звісно, щось від гри. (І тут, мабуть, проривається хлоп’яче). Але вони не думають, що грають. Вони всер- йоз і поважно. У вільні хвилини вони перекидаються м'ячем. Це заправа до відбиванки або футболу. Час не повинен іти марно. В газеті вони передусім читають відділ „Спорт“. Проблеми доби? Це їх ледве чи хви- лює. Принаймні вони про це не говорять. Тому вони, напевне, не усвідомлюють (а втім вони по досвіді вій- ни!), що вони виростають у людей функційної системи. Знеособлених і узагальнених. Всяке масове виховання готує функційну людину. Лесю Українку виховували індивідуально. Шевченко ті- кав від своїх учителів. Як би високо не стояло масове виховання, воно не спрямоване, не призначене на те, щоб виплекувати Лесю Українку і Шевченка. Це не до- кір. „Пласт" заслуговує на всілякий підтрим. Не можна перецінити його ролі й заслуг. Але не можна й забути того, що в ньому є елементи масового виховання. Зроблено спробу сполучити виховання функційної людини з національною романтикою. Над островом що- ранку урочисто підносять жовтоблакитний прапор. Це символ. Виростають ті резерви національного визволен- ня, які мій друг-хвильовист ладен уважати за передові колони азійського ренесансу. Але невмолимо здійсню- ється закон сполучених систем. У боротьбі з системою функційности національна романтика змушена перейма- ти засади функційности. Вирівнювання відбувається на нижчому рівні. Чи можлива синтеза? Шатра пластунів мають свої назви кожна. Вони звуться: Тайфун, Карвендель, Париж, Пациків, Мева. Тайфун і Мева — данина традиційній романтиці й при- годництву. Карвендель — баварський льокальний кольо- рит (Над озером. Баварія). Але поруч Париж і Пациків —столиця світу і галицька діра — що це: знак високої синтези — чи символ безодні суперечности між неспо- лучним? Так, це тема моєї розмови з моїм другом-хви- льовистом. Як подолати функційність доби? Чи прине- суть визволення собі й людству молоді народи? Україн- ський народ? Увечорі пластуни співають пластових пісень. Плас- туни заслуговували б на кращі пісні. Це до речі справа наших поетів. У піснях говориться, що пластуни — діти природи і ясного сонця, брати вільного вітру. Що вони
56 досить? Щоб умерти за Україну, — досить. Але щоб пе- ремогти? Самі пластуни поруч Пацикова ставлять Па- риж. У піснях ще панує Пациків. Це пісні XIX сторіччя. Вони не озброюють перед добою функційности. Вони за- мовчують її. Як про це сказати в пісні, — це проблема. Над нею теж треба думати. 1 розв’язати. А самі мелодії — монотонні або понурі. З такими мелодіями трудно перемогти. Carmen — omen. У 1943 р. в Києві я вперше почув німецьке радіо для тубільного населення обсадженого райхскомісаріяту Україне. З ранку до ночі одноманітно-сумовито нявчало радіо: Es geht alles vorüber, es geht alles vorbei. Я згадав совєт- ське „Москва моя, страна моя“ — огидне, антимистець- ке, але влізливе, підмиваюче, маршове, бадьористе. Мо- тив, що проти волі оформляв ритм биття серця і крок ноги. І я тоді сказав собі: Німеччина програє, Росія ви- грає. Зухвало безцеремонний марш функційної доби зча- вив оптимістичне словами (nach Dezember kommt Mai), але безнадійно особисте звучанням підвивання безголо- сого німецького рагііоспівака. Російська революція 1917 року створила свої марсельєзи, марсельєзи функційної доби. Маяковський писав: „Бейте в площади бунтов то- пот, ььнпе гордьіх голов гряда. Мьі разливом второго по- топа перемоем миров города“. Українська революція
Carmen—omen. І в пісні, як скрізь, та сама пробле- ма: ритміку функційної доби поєднати з національними джерелами. Наші пісні здебільшого індивідуалістично- журливі (Поки море перелечу, крилонька — а зітру) або жартівливі — ой, гоп — родинно або шинково. Хо- ри співають ці жанри, переплітаючи їх для контрасту і різноманітности — і на: тому кінець. Ще трошки роман- тичної баляди. Але розгін революції 1648 року створив „Гей, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні повстало“, —пісню, якої наші хори звичайно не співають, — а мо- же саме від неї може початися наша нова пісня. І пла- стова пісня теж. Бо вона ще не почалась. Картаґена нашої провінційности мусить бути зруй- нована. Або ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане.“ І ніхто не прийдьоть на могил- ку к мінє“ — співали одеські вуркагани, і їхня пісня стала модною в усьому СССР „от Москвы до самых до окраин“. Бо вона висловила те, що далеко гірше висловлю- вали Сосюра і Єсенін. Лебедину пісню індивіда в мар- ші функційної доби. Босяцтво, блатняцтво, батярство, уркацтво — чи як там його ще назвати, стало останнім притулком індивіда. Осередком романтики. Центром лю- дяности. Азилем людських почувань. Захистом кожного я в його неповторності. Застаріла вже романтика при- роди. Майже вичерпана вже романтика подорожей і при- год. Мертва лежить історія. Свою власну романтику тво- рить збунтована одиниця на міському дні. В асфальто- вих казанах і продовбаних афішних колонах. Між бика- ми мостів і в скриньках під вагонами поїздів далекого сполучення. Честертон написав апологію кримінального роману. В тріюмфах детектива він уздрів здійснення туги за справедливістю на землі, в цьому недосконалому житті містюка і міщанина. Це підхід місіонера і поліцая. Ус- піхи детектива цікаві. Але життя люмпена — принадне. Кримінальний світ не одного надить як мрія. Там і тіль- ки там людина ніби вільна. Мрія здебільшого недосяж- на, бо треба розпрощатися з наладнаністю й вигодами впорядкованого життя. Спуститися на дно обивателеві страшно. Але свобода — чи не тільки там? А детектив —детектив цікавий тільки як розгадка кросворда. Ідеа- лізація детектива — це вже спроба функційної системи на свій копил перевернути інтерес до кримінального світу. Останні герої індивідуального світу — злодії і спе- кулянти. Обиватель звик ремствувати на них. Це модна тема по всіх таборах. Спекулянти безсовісно деруть. Злодії безсовісно розкрадають. Зникла скринька з ци- гарками. Не стало ящика шоколяди. І як їх не впійма- ють! Це аберація від попередньої доби. Індивід мав вла- сність, і власність якоюсь мірою визначала його ва- гу. Злодії зазіхали тоді на право й прероґативи індивіда. Спекулянти вдиралися непотрібною ланкою між продав- цем і покупцем. Ті і ті були паразити. — Тепер індивід не має власности. Він має тільки функцію. Функцію в нього ніхто не вкраде, а якби вкрав, — може це було б високе доброчинство. Злодії і спекулянти тепер діють 58 не проти індивіда, а проти функційної системи. Вони — останні лицарі минулої епохи. Лицарі сумної постаті. Система визначає вам 1500 кальорій. Приходить злодій. Він краде ні в кого. Він краде в системи. Потім він про- дає крадене спекулянтові. Ви купуєте в спекулянта. За- мість 1500 кальорій ви маєте 1600. Навіть більше: ці до- даткові 100 кальорій не вкладаються в систему виміру доби функційности. Вони належать ще попередній добі. Тому це для вас не кальорії, ні, це кістка масла, це фунт сала, це буханець хліба, це плитка шоколяди. Це те, чого вам хочеться. Ви б не мали цього, якби не зло- дій і спекулянт, єдині борці за права індивіда в наші дні. Єдина поправка до невблаганної механічности сис- теми. Є у злодіїв і спекулянтів наших днів героїзм у здій- сненні їх високої гуманістичної мети. В ті трагічні дні,
хіба не продиралися героїчно спекулянти повз застави, поміж патрулів, ризикуючи набутком і шкурою? Коли населенню Львова, наче на глум, дано місячні харчові картки, на які можна було вижити найбільше тиждень,
Що ж, апологія спекулянтів і злодіїв? Оборона їх? Ні, тільки правда. Боронити їх нема чого. Вони і так приречені, вони і так учорашній день. Так, як стаття про письменника-матеріяліста не є оборона матеріяліз- му (послідовна! оборона!! матеріялізму!!!). Бо що ж бо- ронити те, чого оборонити не можна? День погаслий. Але про небіжчиків тільки добре — або нічого. Спеку- лянти, злодії, матеріялізм, вільна людина — це все не- 59 біжчики. І це навіть не прогноза, це вже тільки кон-. статація. Мій друг-неоклясик бідкається:
Мій друг-неоклясик уміє констатувати, і за це за- слуговує на максимальну пошану. В нашому суспіль- стві звичайно не вміють думати, не вміють констатува- ти, живуть категоріями Пацикова. Але найбільше бракує нам уміння визначати майбутнє бажанням. Воліємо віри- ти в безглузді пророкування ворожок і стигматичок у буквальному і поширеному значенні. У поширеному во- ни звуться дипломати, маґістри, журналісти, публіцис- ти. Констатація — перший крок. Другий—прогноза. Без них—смерть. Нам потрібне бюро нашої погоди. По- года не визначається одним чинником: чи червоно сідає сонце за озером? Чи Еипала роса на по-степовому при- жовкле острівне зело? Чи високо літають вечірні лас- тівки? З якого боку вітер жене непогамовані хвилі? По- году визначає система факторів. Бюро погоди встанов- лює їх. І часто осмішує себе. Нам потрібне наше бюро суспільної погоди, і та- ке, щоб воно себе не осмішувало. В громадському жит- ті, в культурному, в літературі і в доморобних промис- лах, в переселенні до інших країн і в репертуарі бан- дуристів. Зорі над озером виступають сузір'ями. Наш вік — вік організованосте Вік злагоди і координації. Це озна- чає — вік функційности. Тож пам’ятаймо: Єсть свій в сузір'ях миру сатана, Єсть зло у злагоді і згоді. Злагода і згода поглинає. Своє, власне своє, незапе- речно власне своє місце можна знайти тільки в межах злагоди і згоди (Вищий закон!) і водночас всупереч їй. Зумівши ввімкнутися в злагоду і згоду і водночас про- тиставитись їй. Зрозумівши її, прийнявши її як даність і водночас заперечивши її своїм незалежним існуванням. Зорі і сузір’я не відбиваються в баварському озері. Для цього вони надто кволі, як і вся німецька хирлява природа. Українські зорі яскраві, а українські моря і стави глибокі. Чому ж люди хирлявої природи мають споглядати, як виблискують українські ясні зорі з укра- їнських тихих вод? Бо вони визначили своє місце в до- 60 бі функційности? Бо наші бюра погоди смішні і старо- модні? Що ж, поки в нас нема кращих пластових пі- сень, заспіваємо: Браття, пора нам станути в ряд, Стяг пластовий підіймити! Пора, пора, остання вже, нагальна пора! Тепер або ні- коли. А втім може це тільки обов’язкова оптимістична кінцівка? І говорить вона теж словами Пацикова? Баварія. Серпень, 1947. 2 Наша сучасність — наше мистецтво І. Над озером, коло самого причалу, стоїть періста береза. Вона вкута в простір і в час свого існування. Коли хвиля здіймається і б'є в її стовбур, береза не мо- же відступити на кілька кроків назад, на сухий пагорб. Коли осінь надсилає перші нічні заморозки, береза не може сховатися в хату і покірно ронить своє змертвіле листя. Станьмо на секунду антропоморфістами і уявімо, що береза розуміє загрозу собі і розуміє неспромож- ність загрозу відвернути. Які трагічні її переживання. Береза прикута подвійно: до простору, де впало й проросло насіння, до часу, який їй судилося стояти над озером, доки її не зрубають, або не згорить вона в лісовій пожежі, або не згниє від старости й виповне- ности реченців її існування. Людина в принципі вкута тільки один раз: у свій час. Ми не вибирали часу свого народження, машина часу не знайдена, і ми мусимо жи- ти в ті роки, які нам судилися незалежно від нашого бажання. В крайньому випадку ми можемо вийти зі сво- єї епохи *), вийшовши з життя; але пересунутися в часі фізично ми не можемо (Чи можемо духово — далі). Зате в просторі ми розмірно вільні. Ми можемо відступити з місця, в яке вдаряє, загрожуючи змити нас, * Терміну доба, епоха я вживаю скрізь умовно, як синонім поняття „наші роки“, отже тишки хронологічно. Я не визнаю поділу історичного процесу на ізольовані й замкнені в собі періоди, бо своєрідність історичного процесу, здається мені, саме й полягає в часовому незбігу в іманентних рядах паралельних процесів, які становлять вияви руху послідовних взаємозаперечувань. 61 хвиля. Під час морозу ми можемо сховатися в теплу хату. Розвиток техніки означає практичне застосування теоретичного постуляту нескутости людини в просторі. І це — одне з благословень людини. Одначе це благословення може стати прокляттям, коли людина схоче свободою в просторі надолужити своє невільництво в часі. Коли вона спробує використа- ти простір для того, щоб втекти від часу. Одним з проявів цьодо може бути еміґрація. Еміґ- рація може бути відходом у простір, щоб перешикува- тися відповідно до вимог часу, зібрати сили — і відво- ювати втрачений простір і ствердити себе в своєму ча- сі. Така еміґрація — є благо; вона виконає місію свого народу або стане на чолі народу в виконанні ним своєї місії. Але еміґрація може бути і просто спробою обдури- ти час пересуванням у просторі, може бути спробою втечі. Такі спроби виростають з нерозуміння свого часу і небажання його розуміння, з відчуття страху і розгуб- леносте — і вони завжди кінчаються тріюмфом часу над здезорієнтованою й розчавленою людиною. Якщо ви подалися до еміґрації тому, що боялися невільничої праці в шахтах Караґанди або лісорубства в басейні Печори, вам доведеться спуститися в глиб бельгійських шахт, де треба кілька кілометрів повзти темною й мок- рою штрекою на череві, ви будете змушені корчувати правічний ліс коло полярного кола в Канаді. Звісно, ма- теріяльний рівень робітника в Бельгії вищий, ніж у Ка- захстані, а норми виробітку в Канаді менші, ніж у си- бірській тайзі, але... Але від вимоги часу перетворити людину на функцію, на ґвинтик у складному й бездуш- ному механізмі все таки ви не втекли. Людина вставлена в рамки часу з не меншою ка- тегоричністю й безумовністю, ніж береза в рамки часу і простору. Пересування в просторі може створити ілю- зію рятування від часу, але це тільки ілюзія. Можна га- ряче бажати: ах, якби я народився сто років раніше — це песимісти або консерватори; сто років пізніше — це поступовці й оптимісти. Одначе здійснити такі бажання не можна. Констатування примусової, не залежної від люд- ської волі вставлености людини в час не означає ані фаталізму, ані приречености. Воно означає тільки одне: не можна обдурити час, не можна перевернути час ані вперед, ані назад. Але можна зрозуміти ходу часу, збаг- 62 нути її закони і спробувати активно опанувати її, спи- раючися на відкриті закони. Трагедія нашої еміґрації зовсім не в тому, що лю- ди відірвані від рідного ґрунту; що їхнє завтра не пев- не; що їхнє таборове сьогодні злиденне й мілке. Це все сумно, але це ще не трагедія. Трагедія починається з того, що велика, може переважна частина української еміґрації не розуміє свого часу і свого місця в часі. Вона мислить категоріями минулого сторіччя, категорі- ями безслідно проминулого часу. Практично це означає, що вона не мислить. Віра — велика річ, але ніяка віра в еліту, в провід, в партію, в дух нації, в клясову прав- ду, в чорта чи янголів не допоможе, якщо люди не бу- дуть розуміти, з чим вони мають справу. Згода, що народження в людині лицарського попри все Дон Кіхота — величний акт і урочиста хвилина. Але чи ущасливив когось Дон Кіхот? Чи випадково він ли- шився смішним лицарем сумної постаті? А він ще мав ту перевагу, що мусів воювати тільки з вітряками й му- лами; а ми стоїмо на шляху танка, що насувається на нас, щось кричимо, вимахуємо гарячково руками — і дивуємося, що ніхто не чує нас за гуркотом танка, не бачить за спалахами пострілів танкових гармат. Ні, по- зиція Дон Кіхота була вигідніша. Тому ми кажемо: віра, але породжена мислю. Ге- роїзм, але не в тому, щоб стояти на ввесь зріст на шля- ху танка, а розумний, доцільно спрямований. Отже: ро- зум, мисль, думка, інтелект, розуміння, висновки з дос- віду. Наш пересічний еміґрант думає приблизно так: жив я собі тихо і мирно у своєму — географічна точка, — коли сталася халепа: прийшли большевики (чи там нім- пі), і довелося покидати насиджене гніздечко. А як доб- ре було! Яке вдовілля! Як жилося! Де тут, у якійсь Ні- меччині, знайти український райочок. Навіть нещасна картопля, — ота, що бульба чи то пак бараболя, — ук- раїнська картопля солодка, а цю німецьку хоч цукром посипай! А який борщ ми їли! Сало в ньому так і пла- вало. А вареники! А качка з яблуками! І всім вистачало, і не було ніяких криз. Та це нічого. Це все поверне- ться. І борщ, і вареники, і качка з яблуками. І все це принесе нам... Україна. Звідки ж та Україна візьметься? Поки тривала вій- на, наш мрійливий Санчо-Панса сподівався на те, що Німеччина й Росія так виснажаться, що самі впадуть. жүктеу/скачать 6.04 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|