Донцов ховає Донцова. Стаття



бет7/10
Дата06.07.2016
өлшемі6.04 Mb.
#181768
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

63


Дико сказати, але цю сміховинну „концепцію“ підтри-
мувала навіть програмово не одна течія. Тепер це надія
на Америку, на „контакти“, на доброго американського
дядечка.

І не здогадно нашому еміґрантові пересічному, що


він — і ніхто — уже ніколи не їстиме того борщу,
тих вареників, тієї качки. Не можна двічі ввійти в ту
саму річку, вчив Геракліт. В історії не можна двічі ввій-
ви в ту саму епоху. Річка тече неугавно. Ніколи мину-
ле не повертається. Навіть меню обіду минає. Ті, хто
сподівається відновлення минулого, реставрації, в кра-
щому випадку сидітимуть мирно в якомусь таборі з роз-
зявленим ротом. Вареники в рот не спадуть. А якщо і
„зорганізуються“, то це будуть ерзацові вареники, варе-
ники повоєнної зруйнованої Европи, які не дорівнювати-
муть вареникамм старої України.

Читач, звичайно, розуміє, що вареники тут фігуру-


ють сугубо фігурально. Це тільки малий деталик з цілої
системи життя. І йдеться про те, що ця система життя
ніколи не повернеться.

Про французьку еміґрацію на рубежі XVIII і XIX


сторіч говорили, що вона нічого не зрозуміла і нічого
не навчилася. Це загрожує всякій еміґрації. Еміґрація
завжди стає осередком реставраційних тенденцій і пря-
мувань. Але реставрувати віколи нічого не можна. Мо-
нархія Люї XVIII і ПІарля X не дорівнювала монархії
Люї XVI. Але все таки і вона дуже скоро була повале-
на в липневій революції 1830 р.

Може бути в нашій дійсності три типи поведінки:


махати руками й галасувати перед насуванням танка —
мріяти в закутку про реставрацію неповоротного — на-
магатися зрозуміти свій час і знайти в його русі заснов-
ки для здійснення своєї програми, своїх бажань. Зро-
зумівши — діяти. Позиція Дон Кіхота, позиція здонкіхо-
ченого в наш час Санчо-Пзнси — і позиція тверезого
розуму, який контролює імпульси й емоції і з якого ви-
ростає віра.

Трагедія нашої еміґрації в тому, що вона має в со-

бі певну кількість Дон Кіхотів, має гнітючу масу Санчо
Пане і майже не має людей розуму. Що вона не розу-
міє через це природи свого часу і навіть здебільшого не
старається зрозуміти.

Але це трагедія не лише еміґрації. За малими винятками


це трагедія цілого українства ХІХ-ХХ сторіччя. На по-
чатку минулого століття на підбій світу вирушав інди-

64


від. Він завойовував колонії й розбудовував держави,
він ніс світові вовче право і вовчий закон, він прокла-
дав собі дорогу всіма засобами. Це був Наполеон і Баль-
зак, Фавст і Растіньяк. Про ту добу поет сказав: „Мьі
все глядим в Наполеони“. В цей час наша література
чистими й солодкими словами малювала вузький роже-
вий світ патріархального хутора і Марусиної незайма-
ности або пасивно мріяла про давно померлу бравуру
козацьких повстань. Це було шляхетно, високо і... неп-
рактично. Література зберегла нам чисте сяйво найсвіт-
ліших українських морально-етичних традицій, але вона
нічого не зрозуміла в проблемах свого часу і ніяк не
ствердила українства на терезах світової історії. І коли
в творця „Марусі“ інша героїня — ївга зіткнулася з
вовчим світом невблаганної дійсности, з гнітом і пазу-
рямй навколишности, що хотіла забрати в неї наречено-
го, єдиним рятівником молодої пари зміг стати... губер-
натор, — в суті справи якраз живе втілення системи
чужої і гнобительської.

Але хіба губернатор у Квітчиній „Козир-дівці“ в


своїй функції й суті не те саме, що в вірі покоління
Грушевського-Винниченка — уява про істинно-соціяліс-
стичні наміри російської демократії 1917 року, що в вірі
нашого сучасного еміґранта — певність повернення ва-
реникової ідилії, сподівання на Трумена, на саморозвал
СССР, нарешті, віра, так, віра в те, що досить міцно
повірити в те, чого хочеться, щоб воно збулося. Єдиний
можливий конкретний висновок з мрій наших Дон Кіхо-
тів і наших і наших Санчів — губернатор. Але. на жаль,
добрі губернатори бувають тільки в сентиментальних
повістях, у житті на ролю губернатора з’являються Пос-
тишеви або Хрущови. Не хотілося б бути в ролі ївги пе-
ред такими губернаторами.

Підкреслимо ще раз: етична перевага звичайно бу-


ває на українській стороні. Якщо вибирати між Левком
і ївгою, з одного боку, а Хрущовим і Постишевим, з
другого, — який же може бути сумнів, хто вищий. Чес-
ність, шляхетність, духове здоров’я — їх мають Левко
і Ївга. Навіть пересічний еміґраційний Санчо Панса —
еміґраційною мовою він називається його величність
Паскаренко-Паскаревич — навіть він етичним рівнем
своїм вищий від найчеснішого суб’єктивно представника
губернаторської чи то пак хрущовсько-постишевської
системи. Але що з того, коли їхня чесність і шляхет-
ність нікуди не спрямована. Архімед міг звичайним кий-

65

5


ком підважити світ, якби була точка опертя. Наші мрій-
ники— чи то ґатунку активного — Дон Кіхоти, чи то
пасивного і пристосуванського — Санчі Панси — мають
великий добрий кий. Але вони не мають і не можуть ма-
ти точки опертя, бо їхні прагнення — безпредметові на
тлі того часу, в який вони діють; і вони нічого не шу-
кають, а тому і знайти не можуть.

Дехто в російській революції 1917 року і в росій-


ській пореволюційній дійсності не бачить нічого відмін-
ного від Росії часів Іванів III і IV, Петра І і Катерини II.
Ця концепція — зовсім не українська. Її проповідували
й проповідують самі росіяни. Максиміліян Волошин пи-
сав про вітер російської революції:

В этом ветре гнев веков СВИНЦОВЫХ,

Русь Малют, Иванов, Годуновых

Хищников, опричников, стрельцов.

Свежевателей живого мяса

Чертогона, вихря, свистопляса

Быль царей и явь большевиков.

Что менялось? Знаки и возглавья.

Тот же ураган на всех путях:

В комиссарах дух самодержавья,

Взрывы революции в царях.

Це писано десь коло 1920 р., а перевидано росій-


ською еміґрацією тепер. Одначе це тільки пів правди.
Думати так означає не розуміти успіхів, тих успіхів,
які російська система зробила саме після революції, ви-
бившися — як-не-як — на ролю одного з „великих трьох“
(big three). Не можна сказати, що Росія давніше не ро-
била таких спроб: похід на Париж 1814 р. і Віденський
конґрес, похід на Стамбул 1877 р. і Берлінський конґрес
— це спроби, аналогічні з Ялтою і Потсдамом, але тоді
вони закінчилися поразкою. Тепер — успіхом — не ви-
падково.

Суть у тому, що після 1917 р. росіяни може впер-


ше спромоглися поєднати стару свою концепцію
внутрішньої і зовнішньої політики з маршем часу. Це
дало їм силу і принесло осяги. Знеосібнення, функцій-
ність, порядкування людьми як коліщатками або нулями,
технічність життя і мислення — все це прояви нашого
часу, і в добу опрічнини або асамблей і стриження бо-
ярських борід вони існувати в такій формі не могли,
хоч певні сталі риси російської ментальности проявля-
лися в ті періоди і проявляються тепер.

Наша епоха - і трохи не визначається лагідністю


й людяністю. Її не втілиш в образ голубки. Але і не лео-

66


пард її символ. Її символом радше міг би бути образ ве-
личезного преса-гніту, руханого складною системою
трансмісій. Це страшний образ, бо страшна і епоха.
Російський варіянт реалізації сучасної системи сперся
на найгірше, па й гнітючіше, найменш людяне, що є в
епосі. Ті нації або люди націй, що стоять на вищому
етичному рівні, повинні б знайти свою, вищу, людянішу
концепцію доби. Може навіть інший її образ. Бо мріями,
ізоляцією, втечею і високою моральністю, взятими самі
по собі, неухильного стискання преса не припиниш.

Сучасний передовий світ і сучасний технічний світ


можуть багато чого стерпіти. Але ніколи вони не поми-
ряться і не визнають провінціялізму — на якому б етич-
ному рівні нровінціялізм не стояв. Трагедія української
еміґрації, трагедія всього — за малими винятками — ук-
раїнства ХІХ-ХХ сторіч в їхньому безконечному провін-
ціялізмі. Від Марусі Дротівни через Винниченка до лео-
пардизму нашого — раз-у-раз чесні душі, прекрасні на-
міри, благородні почуття — і провінційщина, провівцій-
щина, провінційщина. Українство ввесь час — прекрас-
нодушне і замріяне, воно ввесь час стоїть поза своєю
добою. Іноді воно пишається цим, частіше — не здає
собі з того справи. А то робиться страшно вольовим,
страшно активним, мало не звірячим, але це виглядає
дуже мило й трохи смішно. Тому наш европеїзм завжди
відстає від Европи найменше на яких 30 років і наздог-
нати її не зможе, як прудконогий Ахілл в уяві Зенона
Елеата не може наздогнати черепахи. Тому наші орга-
нічно-національні прямування раз-у-раз сходять на за-
костенілість і реставраторство. Справа була рушила з
місця в двадцяті роки нашого сторічч по обидва боки
Збруча, коли пробудився активізм, коли почато перегляд
патріярхально-традиційного поняття України. Але неза-
баром рух був припинений у самих зародках, ще перед
першими розмашними кроками: по один бік Збруча він
захлинувся в крові, по другий — у пустопорожній ба-
лаканині про елітарність, патриціянство, лицарськість і
примат волі й віри над розумом.

І тому в еміґрацію ми вийшли теж з Каїновою пе-


чаттю провінційщини. Тому ми крутимося в колі старих
і застарілих проблем — про гетьманську державу 1918 p.,
про неоклясиків, про Европу і ми, не виходячи поза ко-
ло Драгоманов — Хвильовий — Донцов — Липинський.
Або — ще гірше — потураючи провінційно-таборовим
смакам, підносимо до рівня світової проблеми таборову

67


крадіжку. Здавалося б, що ці видатні імена і порушені
цими людьми — в свій час — в їхній час! — проблеми

  • вже повинні були б стати для нас культурним кліма-
    том, а виявляється, що вони для нас все ще тільки об’-
    єкт дискусії. Так ми умудряємося відставати не тільки
    від світу, а навіть... від самих себе.

Що ж дивуватися, що, скажімо, наше мистецтво —
вияв нашої духовости — не заходить резонансу серед
чужинців? У Мюнхені за останні два роки виступало ба-
гато мистців-чужинців. Дехто з них здобув собі ім'я.
Угорець-піяніст Кораллі, угорець-дириґент Шольті, хор-
ватка піяністка Бранка Мусулін, естонець-скрипак Авмер
стали для німецького слухача поняттям. Ні одне україн-
ське ім’я для німецького музичного світу поняттям не
стало. Відбулася виставка малярства й скульптури „ДП“.
Українці виставили три п’ятих експонатів, поляки, лоти-
ші, литовці, естонці — всі разом — дві п’ятих. Преса,
обговорюючи виставку, найменше згадувала про україн-
ців. І характеристично, що з українських робіт були ви-
ділені тільки праці Галини Мазепи — хоч сприйняли їх
хибно, порівнюючи з картинами Марка Шаґала, але це
було єдине, що не здалося німецькому глядачеві провін-
ційним. І це німцям, які і самі сьогодні становлять у
мистецькій Европі суцільну глибоку провінцію!

Те, що роблять наші мистці — здебільшого цілком


поза часом. Пейзажі, як їх малював Левченко і Бурачек.
Портрети під Мурашка. Етнографічні мотивчики. Ню під
Ренуара. Найпопулярніший у нас музичний ансамбль жах-
ливо сполучає етнографізм з джазовістю; не доїхавши
ще і півдороги до Америки, він уже „американізує“ ук-
раїнську народну пісню (Що ж буде в Америці?) Наш
глядач вдоволений. Наша преса прихвалює і радить як
репрезентацію нації, як мало не найкраще в світі мис-
тецтво. Витворюється комплекс не просто провінційнос-
ти, а самозакоханої провінційности. Глядач вдоволений
мистцем. Мистець вдоволений глядачем. Все в порядку.
Шкода, що світ нас не визнає, але це, мабуть, він не
доріс. Бо от, американський сержант містер Бравн впи-
сав у книгу вражень слухачів думку, що нічого кращого
від цього ансамблю він у своєму житті ще не чув і не
бачив. (Звичайно, він не згадав про бокс, коли чемпіон
Ґраціяно розбив носа Тоні Сейлові і дав нокавт за три
хвилини. Це було куди глибше переживання!).

Так утворюється зачароване коло мистець — гля-


дач. Мистець вдоволений глядачем. Глядач вдоволений

68


мистцем. І обидва вдоволені, коли їм ніхто не переш-
коджає. А стати на прю з нашою провінційністю — це
означає „провадити розкладову роботу“, це означає ро-
бити те, що „потрібне тільки нашим ворогам (хіба зга-
дувати яким?)". На конґресі мистців нам проповідують,
що „виконавці мусять достосовуватися до публіки“. Що
публіку не треба дратувати тим, чого вона не розуміє.
Як у зоологічному саду на клітці слона вивішують на-
пис: „Не дратувати. Годувати тільки білим хлібом“. Цілі
часописи спеціялізуються на тому, щоб догоджати про-
вінціяльним смакам, не хотячи зрозуміти, що слона нашої
провінційности треба годувати саме тим чорним недопе-
ченим хлібом, яким годують людей нашої епохи. Він пе-
рехворіє на розлад шлунку, але зате може, Бог дасть,
вийде зі своєї слонячої мрійливої пасивности й інертнос-
ти, трошки розглянеться по світі і спробує зорієнтува-
тися в оточенні.

І тому, навіть коли вони помиляються, хай будуть


благословенні ті, хто хоче покласти край мертвоті ук-
раїнського старозавітного хутора, перенесеного поряд-
ком утікання від свого часу і компенсування часу прос-
тором до центру Центральної Европи. Від того, чи вони
збудять сонного, чи змусять його розглядатися й мисли-
ти, залежить дуже багато. Тому може ніколи роля мис-
тецтва в історії українською народу не була така вели-
ка і відповідальна, як тепер. Питання стоїть просто: або
Україна — або тривання нашого провінціалізму. Мистец-
тво може збудити нас з летаргії, з голубих мрій. Ніколи
мистецтво в нас — крім часів великого творчого вчину
Шевченка — не мало таких завдань і таких шансів. І
це не самопиха людини, зацікавленої мистецтвом, а об’-
єктивний факт. Наше пробудження може початися саме
від мистецтва. Почавшися, воно піде далеко за межі
мистецтва. Але без початку — нічого не буває.

II

Хтось першим мусить вирватися з зачарованого


кола взаємного задоволення глядача і мистця. Один час
була надія, що це зробить наша публіцистика. Донцов
розворушив був застояне болото нашої провінції, кида-
ючи в нього камінь за каменем. Поверхня заряботіла,
зайшлася брижами. Одначе до бурі, що сколихнула б до
самого дна, наснажила б усе свіжим повітрям і пустила
б у новий рух, не дійшло. Бо киданням камінців у пле-
со озера бурі не зчиниш. А позитивної програми, що

69


збурила б усі води, не було. Програми, що створила б
українську концепцію доби.

Було багато слушного. Передусім, — шукання в


самих себе здорових, міцних національних традицій. Не
отих кисло-солодких, мовляв, „Мово рідна, Слово рідне,
хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш ка-
мінь має". Не ідилічно-пейзанських. Ä мужніх і творчих.
Спроба поєднати старі традиції з новою активістичністю.
З хуторянського мрійника зробити людину дії.

Дальшим кроком мусіло бути: зрозуміти ходу часу


і, спираючися на активізовані кращі національні тради-
ції, витворити свою концепцію доби.

Замість цього культ традицій привів до ідеалізації


того в минулому, чого не відродиш — уявної елітарної
чи псевдоелітарної середньовічної лицарськости; а культ
активности розчинився в домінанті муштрованої волі й
фанатичної сліпої віри, при повному приглушенні вмін-
ня думати і міркувати. Практично все це означало —
знову ж таки — деіндивідуалізацію людини, змасовлен-
ня її. Мимо волі творців їхня концепція цілковито відпо-
відала тенденціям часу нашого, а не середньовічного.
Але це було скорення часові, а не використання тенден-
цій часу, щоб здійснити українські ідеали, не пристосу-
вання часу дкя українських потреб і для реалізації ук-
раїнських мрій. Усе сходило на підпорядкування української
людини переможній ході залізної доби, розчавлювало цю
людину і робило з неї добрий ґрунт для всякої диктату-
ри. Практично концепція вироджувалася в організацію

  • організацію ордена, суворого і надлюдяного, де кож-
    ний — тільки сліпе коліщатко в загальному русі. Чим
    це в принципах структури (не говорю про суб'єктивні
    наміри і про систему фразеології) різниться від больше-
    визму? Бажаючи створити українську концепцію поза
    добою, створено об’єктивно концепцію нашої доби, але
    зовсім не українську.


А сучасники, виплекані в тіні вісниківської систе-
ми, виявляють часом уже повну розгубленість і неспро-
можність щось зрозуміти. З одного боку спираючися на
Донцова, вони з другого хочуть спертися на Багряного,
Барку, Подоляка, — себто письменників, які за терміно-
логією Донцова, безперечно, опинилися б у рядах пись-
менників плебейських, свинопаських, гречкосійських чи
ще яких — і це цілком свідомо, послідовно й добро-
вільно.

Вбачаючи в сучасній літературі тільки „демобіліза-



70


цію, кастрацію української літератури, знищення ієрар-
хії понять, моральний розклад“ і „хаос в нашій духово-
еті“ ці СУЧАСНИКИ думають і твердять, що вони гово-
рять від імени України, а в дійсності — тільки від іме-
ни української заспаної й непрочуханої провінції, яка
охоче прийняла „ієрархію“, запропоновану їй Донцовим,
як прийме все, що забезпечить її від подиху живої мис-
лі.

Так довершується еволюція, так закривається її


коло. Почалося з бунту проти провінції, з камінців у бо-
лото під обурене кумкання всіх допотопних малоросій-
ських і цісарсько-королівських жаб. Минуло яких двад-
цять років — і жаби побачили, що хвилюватися, власне,
не було чого, їх кликали до ієрархії, до того, щоб не
мислити, а слухатися й вірити? Будь ласка, з великою
охотою. Систему фраз — засвоїти за двадцять років мо-
жна. А суть — суть лишається стара. Хай собі час іде
своєю ходою, а нам аби було болото.

І коли з’являються нові люди, що наважуються —

о жах — мислити і поставити під сумнів болотяну „іде-
ологію“ і звичаї, о, тоді жаби починають кумкати щоси-
ли і бризкати в тих сміливців болотом, скільки стане
снаги.

(А втім ще Платон пропонував зі своєї держави по-


етів виключити. І Борис Пастернак писав уже в наші
дні: „Вакансия поэта опасна, если не пуста“).

Так, повторюю, довершується еволюція: те, що бу-


ло бунтом проти провінції, стало формою мімікрії тієї
самої провінційности, тільки в новій оболонці бездумно-
го зорганізованого фанатизму.

Так відпала надія на те, що публіцистика виведе


наше мистецтво і нашу духовість з того зачарованого
кола, в якому вони опинилися. Стало ясно, що це мо-
жуть зробити тільки самі мистці. Так зродилася та
спроба, яка ввійшла в нашу дійсність під іменем МУРу.
Звичайно, з орденським фанатизмом, примітивізацією й
провінційністю можна боротися і з позицій реставратор-
ства ще переднішої доби — і такі течії в МУРі є. Одна-
че вони не становлять, дякувати Богові, більшости. По-
за тим мистців різних напрямів об’єднує в МУРі одне:
бажання покінчити з нашою провінційністю, бажання
визначити своє місце супроти епохи. І біда МУРу зов-
сім не в тому, що якийсь письменник не так змалював
українську жінку, як того хотілося комусь там, і не
в тому, що хтось занадто захопився літературними ек-

71


спериментами, а в тому, що мистці, зібрані в МУРі, по-
при всю пристрасність свого бажання, не створили ще
концепції України в нашій добі. Що вони добре знають,
чого не повинно бути, але ще не досить знають, що бу-
ти повинно.

Це їхня біда, але не їхня вина. Мистецтво і спожи-


вач мистецтва — одне. Це тільки здається, що мистець
сам висуває якісь концепції. Він висуває їх у співпраці
зі своїм оточенням і споживачами (коли можна вжити
такого терміну) його творів. Якщо ж „народ безмолвст-
вует“, а ті, хто претендує на ролю критиків, заохочують
його до дальшого „безмолвствия“ і потурають культові
Кащенка і А. Чайківського, то тяжко вимагати від ми-
стців, щоб вони самотуж і в ізоляції створили величну
концепцію України в нашій добі. Мусимо бути їм вдяч-
ні вже й за те, що вони розворушують сонне болото і —
orribile dictu — сіють хаос у нашій духовості, (Якщо
умовно назвати це хаосом). Бо з хаосу може щось зро-
дитися, а з стоячого болота — нічого, крім смороду.
Бо головне і вирішальне — щоб ми, щоб наші люди на-
вчилися мислити — і то не тільки еліта, провід, патри-
ції й лицарство, а й гречкосії й плебеї, не тільки мист-
ці, а навіть... на смерть перелякані можливим постан-
ням хаосу наші СУЧАСНИКИ.

Три ставлення до нашого часу відзначили ми на


початку: мріяти в закутку — махати руками перед на-
суванням танка — намагатися зрозуміти час і знайти в
його русі засновки для здійснення своєї програми. Пер-
ші дві концепції вже знайшли своє оформлення, свій ви-
яв у нашому письменстві. Третя — найважливіша — ще
тільки починає виборсуватися з хаосу. Поки вона не
виборсалася, дуже легко шукачів її лаяти й цькувати.
Але: чи лайки й цькування допоможуть їй виборсатися?

Один з провідних наших малярів і графіків гово-


рив на Конґресі мистців приблизно так: Нас кличуть
іти в рівень з добою. Але ми не хочемо цього. Бо що
таке наша доба? Згусток бруду й крови. Зосередження
всього наймерзеннішого, що можна знайти в історії люд-
ства. Тріюмф забріханости й підлости. Чи не краще про-
тиставити їй свої вічні чесноти — віру, щирість—і спи-
ратися на них, ніби доби нема?

Це концепція незалежности мистця від нашого ча-


су. Душі мистця як осередку вічних цінностей, не зв’я-
заних з жадною добою. В літературі ці погляди офор-
мив М. Орест:

72


Покинули землю правда і диво —

І людське життя тече
Злочинне і дике. На мертве жниво
Дивитись душі боляче.

Так характеризує він наш час —і такий він робить


висновок:

Оподаль від людей, злочинства і пороку
Плекай душевний мир і тишину глибоку—


І чисті помисли, посталі в тишині,


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет