Донцов ховає Донцова. Стаття
жүктеу/скачать 6.04 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- України в нашій добі.
- Оподаль від людей, злочинства і пороку Плекай душевний мир і тишину глибоку— І чисті помисли, посталі в тишині
63 Дико сказати, але цю сміховинну „концепцію“ підтри- мувала навіть програмово не одна течія. Тепер це надія на Америку, на „контакти“, на доброго американського дядечка. І не здогадно нашому еміґрантові пересічному, що він — і ніхто — уже ніколи не їстиме того борщу, тих вареників, тієї качки. Не можна двічі ввійти в ту саму річку, вчив Геракліт. В історії не можна двічі ввій- ви в ту саму епоху. Річка тече неугавно. Ніколи мину- ле не повертається. Навіть меню обіду минає. Ті, хто сподівається відновлення минулого, реставрації, в кра- щому випадку сидітимуть мирно в якомусь таборі з роз- зявленим ротом. Вареники в рот не спадуть. А якщо і „зорганізуються“, то це будуть ерзацові вареники, варе- ники повоєнної зруйнованої Европи, які не дорівнювати- муть вареникамм старої України. Читач, звичайно, розуміє, що вареники тут фігуру- ють сугубо фігурально. Це тільки малий деталик з цілої системи життя. І йдеться про те, що ця система життя ніколи не повернеться. Про французьку еміґрацію на рубежі XVIII і XIX сторіч говорили, що вона нічого не зрозуміла і нічого не навчилася. Це загрожує всякій еміґрації. Еміґрація завжди стає осередком реставраційних тенденцій і пря- мувань. Але реставрувати віколи нічого не можна. Мо- нархія Люї XVIII і ПІарля X не дорівнювала монархії Люї XVI. Але все таки і вона дуже скоро була повале- на в липневій революції 1830 р. Може бути в нашій дійсності три типи поведінки: махати руками й галасувати перед насуванням танка — мріяти в закутку про реставрацію неповоротного — на- магатися зрозуміти свій час і знайти в його русі заснов- ки для здійснення своєї програми, своїх бажань. Зро- зумівши — діяти. Позиція Дон Кіхота, позиція здонкіхо- ченого в наш час Санчо-Пзнси — і позиція тверезого розуму, який контролює імпульси й емоції і з якого ви- ростає віра. Трагедія нашої еміґрації в тому, що вона має в со- бі певну кількість Дон Кіхотів, має гнітючу масу Санчо
Але це трагедія не лише еміґрації. За малими винятками це трагедія цілого українства ХІХ-ХХ сторіччя. На по- чатку минулого століття на підбій світу вирушав інди- 64 від. Він завойовував колонії й розбудовував держави, він ніс світові вовче право і вовчий закон, він прокла- дав собі дорогу всіма засобами. Це був Наполеон і Баль- зак, Фавст і Растіньяк. Про ту добу поет сказав: „Мьі все глядим в Наполеони“. В цей час наша література чистими й солодкими словами малювала вузький роже- вий світ патріархального хутора і Марусиної незайма- ности або пасивно мріяла про давно померлу бравуру козацьких повстань. Це було шляхетно, високо і... неп- рактично. Література зберегла нам чисте сяйво найсвіт- ліших українських морально-етичних традицій, але вона нічого не зрозуміла в проблемах свого часу і ніяк не ствердила українства на терезах світової історії. І коли в творця „Марусі“ інша героїня — ївга зіткнулася з вовчим світом невблаганної дійсности, з гнітом і пазу- рямй навколишности, що хотіла забрати в неї наречено- го, єдиним рятівником молодої пари зміг стати... губер- натор, — в суті справи якраз живе втілення системи чужої і гнобительської. Але хіба губернатор у Квітчиній „Козир-дівці“ в своїй функції й суті не те саме, що в вірі покоління Грушевського-Винниченка — уява про істинно-соціяліс- стичні наміри російської демократії 1917 року, що в вірі нашого сучасного еміґранта — певність повернення ва- реникової ідилії, сподівання на Трумена, на саморозвал СССР, нарешті, віра, так, віра в те, що досить міцно повірити в те, чого хочеться, щоб воно збулося. Єдиний можливий конкретний висновок з мрій наших Дон Кіхо- тів і наших і наших Санчів — губернатор. Але. на жаль, добрі губернатори бувають тільки в сентиментальних повістях, у житті на ролю губернатора з’являються Пос- тишеви або Хрущови. Не хотілося б бути в ролі ївги пе- ред такими губернаторами. Підкреслимо ще раз: етична перевага звичайно бу- ває на українській стороні. Якщо вибирати між Левком і ївгою, з одного боку, а Хрущовим і Постишевим, з другого, — який же може бути сумнів, хто вищий. Чес- ність, шляхетність, духове здоров’я — їх мають Левко і Ївга. Навіть пересічний еміґраційний Санчо Панса — еміґраційною мовою він називається його величність Паскаренко-Паскаревич — навіть він етичним рівнем своїм вищий від найчеснішого суб’єктивно представника губернаторської чи то пак хрущовсько-постишевської системи. Але що з того, коли їхня чесність і шляхет- ність нікуди не спрямована. Архімед міг звичайним кий- 65 5 ком підважити світ, якби була точка опертя. Наші мрій- ники— чи то ґатунку активного — Дон Кіхоти, чи то пасивного і пристосуванського — Санчі Панси — мають великий добрий кий. Але вони не мають і не можуть ма- ти точки опертя, бо їхні прагнення — безпредметові на тлі того часу, в який вони діють; і вони нічого не шу- кають, а тому і знайти не можуть. Дехто в російській революції 1917 року і в росій- ській пореволюційній дійсності не бачить нічого відмін- ного від Росії часів Іванів III і IV, Петра І і Катерини II. Ця концепція — зовсім не українська. Її проповідували й проповідують самі росіяни. Максиміліян Волошин пи- сав про вітер російської революції: В этом ветре — гнев веков СВИНЦОВЫХ, Русь Малют, Иванов, Годуновых — Хищников, опричников, стрельцов. Свежевателей живого мяса — Чертогона, вихря, свистопляса — Быль царей и явь большевиков. Что менялось? — Знаки и возглавья. Тот же ураган на всех путях: В комиссарах — дух самодержавья, Взрывы революции в царях. Це писано десь коло 1920 р., а перевидано росій- ською еміґрацією тепер. Одначе це тільки пів правди. Думати так означає не розуміти успіхів, тих успіхів, які російська система зробила саме після революції, ви- бившися — як-не-як — на ролю одного з „великих трьох“ (big three). Не можна сказати, що Росія давніше не ро- била таких спроб: похід на Париж 1814 р. і Віденський конґрес, похід на Стамбул 1877 р. і Берлінський конґрес — це спроби, аналогічні з Ялтою і Потсдамом, але тоді вони закінчилися поразкою. Тепер — успіхом — не ви- падково. Суть у тому, що після 1917 р. росіяни може впер- ше спромоглися поєднати стару свою концепцію внутрішньої і зовнішньої політики з маршем часу. Це дало їм силу і принесло осяги. Знеосібнення, функцій- ність, порядкування людьми як коліщатками або нулями, технічність життя і мислення — все це прояви нашого часу, і в добу опрічнини або асамблей і стриження бо- ярських борід вони існувати в такій формі не могли, хоч певні сталі риси російської ментальности проявля- лися в ті періоди і проявляються тепер. Наша епоха - і трохи не визначається лагідністю й людяністю. Її не втілиш в образ голубки. Але і не лео- 66 пард її символ. Її символом радше міг би бути образ ве- личезного преса-гніту, руханого складною системою трансмісій. Це страшний образ, бо страшна і епоха. Російський варіянт реалізації сучасної системи сперся на найгірше, па й гнітючіше, найменш людяне, що є в епосі. Ті нації або люди націй, що стоять на вищому етичному рівні, повинні б знайти свою, вищу, людянішу концепцію доби. Може навіть інший її образ. Бо мріями, ізоляцією, втечею і високою моральністю, взятими самі по собі, неухильного стискання преса не припиниш. Сучасний передовий світ і сучасний технічний світ можуть багато чого стерпіти. Але ніколи вони не поми- ряться і не визнають провінціялізму — на якому б етич- ному рівні нровінціялізм не стояв. Трагедія української еміґрації, трагедія всього — за малими винятками — ук- раїнства ХІХ-ХХ сторіч в їхньому безконечному провін- ціялізмі. Від Марусі Дротівни через Винниченка до лео- пардизму нашого — раз-у-раз чесні душі, прекрасні на- міри, благородні почуття — і провінційщина, провівцій- щина, провінційщина. Українство ввесь час — прекрас- нодушне і замріяне, воно ввесь час стоїть поза своєю добою. Іноді воно пишається цим, частіше — не здає собі з того справи. А то робиться страшно вольовим, страшно активним, мало не звірячим, але це виглядає дуже мило й трохи смішно. Тому наш европеїзм завжди відстає від Европи найменше на яких 30 років і наздог- нати її не зможе, як прудконогий Ахілл в уяві Зенона Елеата не може наздогнати черепахи. Тому наші орга- нічно-національні прямування раз-у-раз сходять на за- костенілість і реставраторство. Справа була рушила з місця в двадцяті роки нашого сторічч по обидва боки Збруча, коли пробудився активізм, коли почато перегляд патріярхально-традиційного поняття України. Але неза- баром рух був припинений у самих зародках, ще перед першими розмашними кроками: по один бік Збруча він захлинувся в крові, по другий — у пустопорожній ба- лаканині про елітарність, патриціянство, лицарськість і примат волі й віри над розумом. І тому в еміґрацію ми вийшли теж з Каїновою пе- чаттю провінційщини. Тому ми крутимося в колі старих і застарілих проблем — про гетьманську державу 1918 p., про неоклясиків, про Европу і ми, не виходячи поза ко- ло Драгоманов — Хвильовий — Донцов — Липинський. Або — ще гірше — потураючи провінційно-таборовим смакам, підносимо до рівня світової проблеми таборову 67 крадіжку. Здавалося б, що ці видатні імена і порушені цими людьми — в свій час — в їхній час! — проблеми
Що ж дивуватися, що, скажімо, наше мистецтво — вияв нашої духовости — не заходить резонансу серед чужинців? У Мюнхені за останні два роки виступало ба- гато мистців-чужинців. Дехто з них здобув собі ім'я. Угорець-піяніст Кораллі, угорець-дириґент Шольті, хор- ватка піяністка Бранка Мусулін, естонець-скрипак Авмер стали для німецького слухача поняттям. Ні одне україн- ське ім’я для німецького музичного світу поняттям не стало. Відбулася виставка малярства й скульптури „ДП“. Українці виставили три п’ятих експонатів, поляки, лоти- ші, литовці, естонці — всі разом — дві п’ятих. Преса, обговорюючи виставку, найменше згадувала про україн- ців. І характеристично, що з українських робіт були ви- ділені тільки праці Галини Мазепи — хоч сприйняли їх хибно, порівнюючи з картинами Марка Шаґала, але це було єдине, що не здалося німецькому глядачеві провін- ційним. І це німцям, які і самі сьогодні становлять у мистецькій Европі суцільну глибоку провінцію! Те, що роблять наші мистці — здебільшого цілком поза часом. Пейзажі, як їх малював Левченко і Бурачек. Портрети під Мурашка. Етнографічні мотивчики. Ню під Ренуара. Найпопулярніший у нас музичний ансамбль жах- ливо сполучає етнографізм з джазовістю; не доїхавши ще і півдороги до Америки, він уже „американізує“ ук- раїнську народну пісню (Що ж буде в Америці?) Наш глядач вдоволений. Наша преса прихвалює і радить як репрезентацію нації, як мало не найкраще в світі мис- тецтво. Витворюється комплекс не просто провінційнос- ти, а самозакоханої провінційности. Глядач вдоволений мистцем. Мистець вдоволений глядачем. Все в порядку. Шкода, що світ нас не визнає, але це, мабуть, він не доріс. Бо от, американський сержант містер Бравн впи- сав у книгу вражень слухачів думку, що нічого кращого від цього ансамблю він у своєму житті ще не чув і не бачив. (Звичайно, він не згадав про бокс, коли чемпіон Ґраціяно розбив носа Тоні Сейлові і дав нокавт за три хвилини. Це було куди глибше переживання!). Так утворюється зачароване коло мистець — гля- дач. Мистець вдоволений глядачем. Глядач вдоволений 68 мистцем. І обидва вдоволені, коли їм ніхто не переш- коджає. А стати на прю з нашою провінційністю — це означає „провадити розкладову роботу“, це означає ро- бити те, що „потрібне тільки нашим ворогам (хіба зга- дувати яким?)". На конґресі мистців нам проповідують, що „виконавці мусять достосовуватися до публіки“. Що публіку не треба дратувати тим, чого вона не розуміє. Як у зоологічному саду на клітці слона вивішують на- пис: „Не дратувати. Годувати тільки білим хлібом“. Цілі часописи спеціялізуються на тому, щоб догоджати про- вінціяльним смакам, не хотячи зрозуміти, що слона нашої провінційности треба годувати саме тим чорним недопе- ченим хлібом, яким годують людей нашої епохи. Він пе- рехворіє на розлад шлунку, але зате може, Бог дасть, вийде зі своєї слонячої мрійливої пасивности й інертнос- ти, трошки розглянеться по світі і спробує зорієнтува- тися в оточенні. І тому, навіть коли вони помиляються, хай будуть благословенні ті, хто хоче покласти край мертвоті ук- раїнського старозавітного хутора, перенесеного поряд- ком утікання від свого часу і компенсування часу прос- тором до центру Центральної Европи. Від того, чи вони збудять сонного, чи змусять його розглядатися й мисли- ти, залежить дуже багато. Тому може ніколи роля мис- тецтва в історії українською народу не була така вели- ка і відповідальна, як тепер. Питання стоїть просто: або Україна — або тривання нашого провінціалізму. Мистец- тво може збудити нас з летаргії, з голубих мрій. Ніколи мистецтво в нас — крім часів великого творчого вчину Шевченка — не мало таких завдань і таких шансів. І це не самопиха людини, зацікавленої мистецтвом, а об’- єктивний факт. Наше пробудження може початися саме від мистецтва. Почавшися, воно піде далеко за межі мистецтва. Але без початку — нічого не буває. II Хтось першим мусить вирватися з зачарованого кола взаємного задоволення глядача і мистця. Один час була надія, що це зробить наша публіцистика. Донцов розворушив був застояне болото нашої провінції, кида- ючи в нього камінь за каменем. Поверхня заряботіла, зайшлася брижами. Одначе до бурі, що сколихнула б до самого дна, наснажила б усе свіжим повітрям і пустила б у новий рух, не дійшло. Бо киданням камінців у пле- со озера бурі не зчиниш. А позитивної програми, що 69 збурила б усі води, не було. Програми, що створила б українську концепцію доби. Було багато слушного. Передусім, — шукання в самих себе здорових, міцних національних традицій. Не отих кисло-солодких, мовляв, „Мово рідна, Слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш ка- мінь має". Не ідилічно-пейзанських. Ä мужніх і творчих. Спроба поєднати старі традиції з новою активістичністю. З хуторянського мрійника зробити людину дії. Дальшим кроком мусіло бути: зрозуміти ходу часу і, спираючися на активізовані кращі національні тради- ції, витворити свою концепцію доби. Замість цього культ традицій привів до ідеалізації того в минулому, чого не відродиш — уявної елітарної чи псевдоелітарної середньовічної лицарськости; а культ активности розчинився в домінанті муштрованої волі й фанатичної сліпої віри, при повному приглушенні вмін- ня думати і міркувати. Практично все це означало — знову ж таки — деіндивідуалізацію людини, змасовлен- ня її. Мимо волі творців їхня концепція цілковито відпо- відала тенденціям часу нашого, а не середньовічного. Але це було скорення часові, а не використання тенден- цій часу, щоб здійснити українські ідеали, не пристосу- вання часу дкя українських потреб і для реалізації ук- раїнських мрій. Усе сходило на підпорядкування української людини переможній ході залізної доби, розчавлювало цю людину і робило з неї добрий ґрунт для всякої диктату- ри. Практично концепція вироджувалася в організацію
А сучасники, виплекані в тіні вісниківської систе- ми, виявляють часом уже повну розгубленість і неспро- можність щось зрозуміти. З одного боку спираючися на Донцова, вони з другого хочуть спертися на Багряного, Барку, Подоляка, — себто письменників, які за терміно- логією Донцова, безперечно, опинилися б у рядах пись- менників плебейських, свинопаських, гречкосійських чи ще яких — і це цілком свідомо, послідовно й добро- вільно. Вбачаючи в сучасній літературі тільки „демобіліза- 70 цію, кастрацію української літератури, знищення ієрар- хії понять, моральний розклад“ і „хаос в нашій духово- еті“ ці СУЧАСНИКИ думають і твердять, що вони гово- рять від імени України, а в дійсності — тільки від іме- ни української заспаної й непрочуханої провінції, яка охоче прийняла „ієрархію“, запропоновану їй Донцовим, як прийме все, що забезпечить її від подиху живої мис- лі. Так довершується еволюція, так закривається її коло. Почалося з бунту проти провінції, з камінців у бо- лото під обурене кумкання всіх допотопних малоросій- ських і цісарсько-королівських жаб. Минуло яких двад- цять років — і жаби побачили, що хвилюватися, власне, не було чого, їх кликали до ієрархії, до того, щоб не мислити, а слухатися й вірити? Будь ласка, з великою охотою. Систему фраз — засвоїти за двадцять років мо- жна. А суть — суть лишається стара. Хай собі час іде своєю ходою, а нам аби було болото. І коли з’являються нові люди, що наважуються — о жах — мислити і поставити під сумнів болотяну „іде-
(А втім ще Платон пропонував зі своєї держави по- етів виключити. І Борис Пастернак писав уже в наші дні: „Вакансия поэта опасна, если не пуста“). Так, повторюю, довершується еволюція: те, що бу- ло бунтом проти провінції, стало формою мімікрії тієї самої провінційности, тільки в новій оболонці бездумно- го зорганізованого фанатизму. Так відпала надія на те, що публіцистика виведе наше мистецтво і нашу духовість з того зачарованого кола, в якому вони опинилися. Стало ясно, що це мо- жуть зробити тільки самі мистці. Так зродилася та спроба, яка ввійшла в нашу дійсність під іменем МУРу. Звичайно, з орденським фанатизмом, примітивізацією й провінційністю можна боротися і з позицій реставратор- ства ще переднішої доби — і такі течії в МУРі є. Одна- че вони не становлять, дякувати Богові, більшости. По- за тим мистців різних напрямів об’єднує в МУРі одне: бажання покінчити з нашою провінційністю, бажання визначити своє місце супроти епохи. І біда МУРу зов- сім не в тому, що якийсь письменник не так змалював українську жінку, як того хотілося комусь там, і не в тому, що хтось занадто захопився літературними ек- 71 спериментами, а в тому, що мистці, зібрані в МУРі, по- при всю пристрасність свого бажання, не створили ще концепції України в нашій добі. Що вони добре знають, чого не повинно бути, але ще не досить знають, що бу- ти повинно. Це їхня біда, але не їхня вина. Мистецтво і спожи- вач мистецтва — одне. Це тільки здається, що мистець сам висуває якісь концепції. Він висуває їх у співпраці зі своїм оточенням і споживачами (коли можна вжити такого терміну) його творів. Якщо ж „народ безмолвст- вует“, а ті, хто претендує на ролю критиків, заохочують його до дальшого „безмолвствия“ і потурають культові Кащенка і А. Чайківського, то тяжко вимагати від ми- стців, щоб вони самотуж і в ізоляції створили величну концепцію України в нашій добі. Мусимо бути їм вдяч- ні вже й за те, що вони розворушують сонне болото і — orribile dictu — сіють хаос у нашій духовості, (Якщо умовно назвати це хаосом). Бо з хаосу може щось зро- дитися, а з стоячого болота — нічого, крім смороду. Бо головне і вирішальне — щоб ми, щоб наші люди на- вчилися мислити — і то не тільки еліта, провід, патри- ції й лицарство, а й гречкосії й плебеї, не тільки мист- ці, а навіть... на смерть перелякані можливим постан- ням хаосу наші СУЧАСНИКИ. Три ставлення до нашого часу відзначили ми на початку: мріяти в закутку — махати руками перед на- суванням танка — намагатися зрозуміти час і знайти в його русі засновки для здійснення своєї програми. Пер- ші дві концепції вже знайшли своє оформлення, свій ви- яв у нашому письменстві. Третя — найважливіша — ще тільки починає виборсуватися з хаосу. Поки вона не виборсалася, дуже легко шукачів її лаяти й цькувати. Але: чи лайки й цькування допоможуть їй виборсатися? Один з провідних наших малярів і графіків гово- рив на Конґресі мистців приблизно так: Нас кличуть іти в рівень з добою. Але ми не хочемо цього. Бо що таке наша доба? Згусток бруду й крови. Зосередження всього наймерзеннішого, що можна знайти в історії люд- ства. Тріюмф забріханости й підлости. Чи не краще про- тиставити їй свої вічні чесноти — віру, щирість—і спи- ратися на них, ніби доби нема? Це концепція незалежности мистця від нашого ча- су. Душі мистця як осередку вічних цінностей, не зв’я- заних з жадною добою. В літературі ці погляди офор- мив М. Орест: 72 Покинули землю правда і диво — І людське життя тече Злочинне і дике. На мертве жниво Дивитись душі боляче. Так характеризує він наш час —і такий він робить висновок: Оподаль від людей, злочинства і пороку Плекай душевний мир і тишину глибоку— І чисті помисли, посталі в тишині, жүктеу/скачать 6.04 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|