Донцов ховає Донцова. Стаття
Надійно проростуть у нетутешні дні
жүктеу/скачать 6.04 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Знане безумство в віках: безумство злочинств і мерзоти. Алеж безумство добра є і повинне прийти.
- О людино в незрушенім, в блимах печі! Не забудь: поїздам віки гуркотати.
Надійно проростуть у нетутешні дні. І чи не про те ж саме говорить і Т. Осьмачка, ко- ли він протиставить поета—війську і людям: І всі поети, як у гніздах птицю, у душах носять вічність-ваготу, і між людьми, мов журавлі в криницю, схиляються у чисту самоту; проз них несуть заковані у крицю і військо й люди сховану мету, та не цікавляться поети нею, неначе тінню давньою своєю... Але Осьмачка знає вже й те, що автономія мист- ця неможлива, бо: Але замурзані у кров гурти силкуються заглянути артистам до тихої, мов місяць, самоти, де спіє людська думка особиста,— і падають під жорна чи під тин поети від свавілля і насильства.. У своєму послідовному запровадженні ця концеп- ція означає зречення поетом світу, мовляв, „люди заня- ты ненужным, люди заняты земным“ (Ґумільов). Концеп- ція, яка в кращому випадку відкриває якийсь вихід осо- бисто для мистця, але не для загалу, не для нації, бо нація, на жаль чи не на жаль, не може відійти від зем- ного, стати оподаль від людей. Та і мистець може зро- бити це як особа, але не може зробити цього як мис- тець, бо поняття мистця включає в себе автоматично звернення до сприймачів його творів — ніхто не був ще добровільно мистцем для самого себе. І тоді з’являється інша концепція, яку репрезентує найпослідовніше в нас, мабуть, Багряний, але своє най- довершеніше стисле формулювання вона знайшла в Оре- стовому ж таки образі „добра безумного“: Знане безумство в віках: безумство злочинств і мерзоти. Алеж безумство добра є і повинне прийти. Формула „добра безумного“ — це не формула доб- ра оподаль від епохи, це формула добра всупереч епосі наперекір своєму часові. Тут і там спільне одне: діяти. 73 не зважаючи на епоху, діяти так, ніби епохи немає, ні- би людина не існує в рамках часу. Одначе людина існує в певному часі, як береза — в часі і просторі. Свідомим зусиллям вона може яко- юсь мірою вирвати свою мисль, своє почуття з кола бі- гу сучасности (до певної міри, — бо мав рацію Геґель, казавши, що коли хто тікає, то шлях його наперед виз- начений шляхами того, від кого він тікає!). Одначе це вчинок суто індивідуальний. Перенести на колектив лю- дей його можна тільки порядком абстрагування й наві- яння. Навіяння породжує фанатизм. Фанатизм виключає мислення взагалі або — найменше — ясність мислення. Без ясности мислення всякий рух сходить на манівці і перетворюється мимоволі й несвідомо на свою проти- лежність. Ми бачили це на прикладі „вісниківства“: зі способу боротьби з провінційністю воно хоч-не-хоч стало перетворюватися на осередок провінційности, що існувала перед ним. Комуністичний фанатизм перетво- рився на машкару й форму російського імперіялізму, — того, що існувало перед ним. Свого часу фанатики до- вели були високе християнство до спотворення в інкві- зиції. Усякий фанатизм убиває те, що він обстоює. Бо все живе — живе тільки в своєму зіставленні з проти- лежним. Коли зникає протилежне, зацьковане фанати- ками, зникає (викривлюється) неминуче й те, що лежа- ло в основі руху. Не кажу вже про ті відхилення, які доконечно стаються в процесі боротьби. Можна звичайно, випередити свій час і можна від- стати від нього. У такому ракурсі стояв до своєї доби Стендаль: в епоху романтизму він був аналітиком-дос- лідником у красному письменстві, — випереджаючи роз- виток експериментальної психології і теорію експери- ментального роману Е. Золя. Так випередив свій час Шевченко і Леся Українка. Недурно „Оргія“ її побачила сцену мало не за сорок років після свого написання, і то далеко поза Україною! Так відстав від свого часу в двадцятих роках нашого сторіччя С. Єфремов як літе- ратор, а ще більше — сьогоднішні епігони „вісниківст- ва". Одначе випередити час або відстати від нього — ще не означає стати над часом. Це означає тільки ми- моволі включитися в інший час, в іншу добу — і тут саме важить, в яку — минулу чи майбутню, духово ви- щу чи духово нижчу. Історик літератури розглядатиме Стендаля після романтиків, Єфремова — перед Лесею Українкою, а Кафку — серед сюрреалістів. Наших пе- 74 реляканих СУЧАСНИКІВ він розглядатиме в передму- рівську добу. Наших поетів, що хочуть стати поза ча- сом, що діють, не зважаючи на час, він розглядатиме таки все таки у перспективі нашої доби. Бо своєю тра- гічною втечею від часу вони якраз мистецьки оформля- ють хаотичну розгубленість української людини нашого часу. Якщо дозволено процитувати самого себе, ще два роки тому на 1-ому з’їзді МУРу я говорив про подібні настрої і назвав їх виявом теперішнього „етапу великих розчарувань і випробовувань..., коли розум може втрати- ти віру в себе і на рятунок мусять прийти не раз іра- ціоналізм, віра, містика, демонізм... Етапу розколотої свідомости, розхитаної душі“ („МУР" І, 59). Чи треба го- ворити, що навіть такий малий період, як два роки ст- вердив цю прогнозу? Так, це вияв саме нашого часу, а не якогось іншо- го. Вияв, але не вихід. Свого часу це прикрасно зфор- мулював Микола Хвильовии:„Хоче „дідусь“ чи не хоче, але, коли він художник, епоха кінець-кінцем зробить його своїм“.Але як зробить, — це вже залежить не тільки від епохи, а і від нього самого: „Справа тільки в тому: чи бути тобі Акакієм Акакійовичем, чи Держи- мордою“ („Камо грядеши?“). Нашим мистцям, що не хочуть бачити свого часу, незалежно від їхніх бажань, лишається роля упосліджених Акакіїв Акакійовичів. Вони самі себе на неї прирікають. Це не значить, що треба нам іти за добою, включитися слухняними автоматами в її переможну ходу. Зовсім ні. Включитися означає приректи себе на рабство. Що ко- ристи, що воно буде добровільне. Тоді можна було і на еміґрацію не подаватися. По-своєму концепцію доби прекрасно здійсняє СССР. Промиваючи золото на Коли- мі або пишучи оди в „Вітчизні“ (не знаю, що гірше), люди цілком виконують замовлення й вимоги доби. Ні, йдеться зовсім не про те,щоб скоритися добі. Було б звичайною пласкістю кликати до цього. Лишімо
і добровільної нівеляції пересічної людини. Обидва спо- соби не задовольняють людство, але хіба може бути ' сумнів, що один з них все таки незрівняно кращий? Чи ,не може Україна запропонувати людству і здій- снити новий і може справді людський варіянт маршруту доби? Чи не може вона показати людству вищі супроти досі відомих можливості? Це не месіяністичні безґрунтовні мрії. Це не тільки в наших бажаннях і поривах виправдане. Єдиний спосіб для України заіснувати реально в русі людства — це витворити й запропонувати людству свою концепцію до- би. Це виправдано також і причиново. Україна може це зробити, спираючися на свої національні традиції. Чи зробить — це залежить і від нас. У кожному конкретному випадку потреба часу роз- в’язується у відмінному варіянті залежно від живої, нев- мирущої спадщини національних традицій того чи того народу. Давно відома істина: якщо двоє роблять те са- ме, вони роблять не те саме. Вона стосується не тільки до осіб, а і до націй. Та сама соціялізація зовсім інак- ше виглядатиме в Англії, Франції, Росії, Україні, Ал- банії. Традиція України, яку вона може принести в нашу сучасність, це — умовно називаючи — традиція вічно- селянського в ній, — не в класовому розумінні, а в ду- ховому. Юрій Липа формулював це поза часом, так би мовити, і простором: „Ми раса, що її призначенням є визволити і утвердити вільне й можновладне селянство
Одначе формулу Юрія Липи не треба розуміти так спримітивізовано. Розуміймо її „селянство“ як категорію психологічну. Розуміймо її як ту домінанту, яка завжди в історії України давала панівний тон. Яка влилася і виз- начила „звучання“ нашої історії в часи Володимира Ве- ликого і Ярослава Мудрого, Данила Галицького і Сагай- дачного, Хмельницького і Мазепи, Шевченка і Юрія Ли- пи. Розшукаймо це „вічно-селянське" в козацьких вата- гах під Трапезундом, в універсалах великого Богдана, в „Книгах битія українського народу", в війську УНР і УПА. Збагнімо, як це вічно незмінне змінялося в роках і епо- 76 хах, які своєрідні і неповторні стопи воно давало з чу- жими середовищами в незвичних ситуаціях — у варя- зьких дружинах, в міських прицерковних братствах, на засіданнях Центральної Ради і навіть тепер, у таборо- вому примітивізмі еміґраційного побуту. І тоді поставмо питання: що може дати ця незмінна в вічній мінливості наша найбільша цінність у наші дні? Як вона може виз- начити місце і місію України в жорстокій і гнітючій хо- ді нашого часу? Не будьмо невдячні. Література і малярство на- ших останніх років дещо дали нам для зрозуміння на- ших „вічно-селянських“ первнів. Передусім, згадаймо Барку, Стефановича, Осьмачку, Лятуринську, Галину Мазепу, і ін. Але будьмо і вимогливі. Література наших останніх років мало думала над місцем і ролею „вічно- селянського“ в нашій сучасності. Вона не навчила нас зорієнтуватися в теперішньому трудному світі. Ми хоче- мо, щоб вона нас і цього навчила. В цій вимозі нема нічого принизливого для мистец- тва. Зв’язок зі своєю епохою означає не рабство, а су- веренність мистця. Не Держиморда, не Акакій Акакійо- вич, а проводир Мойсей — так мислимо ми собі сьогод- нішнього мистця. Цього чекають від нього люди. Відомий французький літератор Дені де Ружемон пише: „В Аме- риці не пишуть книжок з наміром, щоб вони тривали, але бажають, щоб вони вражали й діяли з найбільшою силою на найкоротшій відстані часу“. І він додає: „Це ознака здорової культури“. І саме такі книжки тривати- муть — додамо ми — в віках. Так, ми ждемо, що мистець буде нашим Мойсеєм. Для цього він мусить зрозуміти свій час. Не задкувати по-рабськи за часом, “але, збагнувши його і спираючися на нашу величну національну традицію, відкрити в ході часу ті сили, які в схрещенні з тими традиціями дадуть високе і справді дороговказне мистецтво, які через мис- тецтво, через велич його осягів сповістять оспалому людові нові скрижалі завіту: українську концепцію на- шого часу. Не забираймо, як декому кортить, в мистця права на самоту — це його високе право говорити сам-на-сам з Богом. Але ми терпляче ждемо, ще з гори Синаю він повернеться до нас із скрижалями. Ми приймаємо мис- тецтво самотнього. Але ми хочемо, щоб із цієї самот- ности блиснули блискавки, що опромінять нам може несподіваний для нас самих шлях. Ми приймаємо і доб- 77 ро безумне, добро Дон Кіхота. Але ми пам’ятаємо, що на практиці Дон Кіхоти занадто часто обертаються ' Акакіями Акакійовичами. І тому ми жадаємо літератури, що підносить добро розумне, добро, що спирається не тільки на бажання й суб'єктивні настрої, а і на знан- ня і розуміння об'єктивної дійсности. Тому ми живих письменників навіть з тисячею по- милок, навіть з несимпатичною комусь біографією, на- віть з невдалими подеколи експериментами, навіть хао- тичних, цінимо більше, ніж тих, хто п’ятнадцять років тому завчив кілька тощих істин і, повторяючи їх до ре- чі й не до речі, думає, що він усе розуміє, йому все ясно і він може показувати іншим шляхи, а ті інші мо- жуть багато чого робити, але одного не сміють: самос- тійно мислити. Це про таких людей говорив Ніцше: „Є і такі, що сидять у своєму багні і так говорять з оче- рету: Чеснота — це тихенько сидіти в багні.“ Картагена нашої провінційности мусить бути зруй- нована. Шлях до майбутнього лежить через уміння мис- лити й розуміти, не через начотйицтво, сліпу віру і зав- жди обмежений фанатизм. Не забуваймо, що і Христос більше цінив розбій- ника, ніж митарів і фарисеїв. Мюнхен, листопад 1947. З При битій дорозі Картагена нашої провінційности мусить бути зруй-
Я згадую Миколу Зерова: „Сонце підводиться на сході, і не можна не вірити, що ми вийшли на широкий шлях історії, а тим часом скрізь — сліди застарілої „малоросійщини“, провінціяльности — і „галици свою річ говоряхуть" (риса запустіння: провінціяльне місто, зачинені віконниці, тихо — і тільки галки кричать)". Віконниці — провінція. Галки — провінція. А чи чули ви музику мюнхенського ранку: ви ще напівсонний, крізь майже, майже зімкнені повіки ви спостерігаєте, що в кімнаті вже не поночі, а рожевий присмерк. Але волі- єте не помічати цього: під периною (О німецькі перини! І чому вас ніхто не оспівав, як Гоголь скрипучі двері 78 своїх старосвітян-поміщиків! Як ви облягаєте розніжене тіло вночі! Як пухко вас збивають уранці! Як вивішують у соняшний день з бальконів і вікон!)—під периною солодко і тепло. Аж тут враз: взз-взз-гуп,взз-взз-гун... Це в сусідній кімнаті підносяться жалюзі — одні, другі... І тихше: взз- гуп — в сусідньому будинку. І знов голосніше: взз-взз- гуп — під вами, над вами. Це музика мюнхенського ранку. Ни не заснете більше: дерев’яний ритм підно- шених жалюзі вигнав рештки сну. Треба вставати і під- нести й собі — не запізнюючися супроти всіх —жалюзі. Або мюнхенські голуби: вони гуляють по асфальті бруку. Чиясь рука з-над вашої голови кидає їм пригор- шню хлібних крихт. Хвилина гарячкового наскоку, дзьо- бання — і крихт нема. Знову кид — знову скок і ме- тушня. Он один з підбитою лапкою. Він шкутильгає, але нічого, і він не відстає. їде авто або трамвай — голуби шурхають на ґзимс будинку по другий бік вулиці, під- битий похапцем біжить на край пішоходу, — проїхало
Так що ж: галки — провінція, а голуби — ні? Ві- конниці — провінція, а жалюзі ні? А може Мюнхен теж провінція? Тоді ходім на двірець. „Натовпи, натовпи, натовпи.
79 А ток. Знімають людей з трамвайних підніжок. Трамвай рушає далі. І це провінція? Це теж провінція? Чи може це наш ідеал? Европа. Нова. Психологічна. Одвічна. Ще якась. Ще якась? О людино в незрушенім, в блимах печі! Не забудь: поїздам віки гуркотати. У підручниках речі і поняття мають свої визначен- ня. їх вивчають до іспитів і забувають, уставши з іс- питового стільця. В житті речі і поняття тримаються в свідомості, існують у сприйнятті протиставленнями. Чорне — не біле, корова — не собака. Такі визначен- ня неусвідомлено тягнуться в усіх напрямах безконеч- ними ланцюгами, а все таки поняття існують передусім у них. Двоє літераторів сперечаються про клясицизм. Кожний з них свого часу дав своє визначення: що він розуміє під клясицизмом. Визначення показують, що в це слово вони вкладають різний зміст. Тепер поет написав вірш. Перший літератор каже: це добре, бо це кляси- цизм. Другий каже: це добре, бо це не клясицизм. По- тім вони починають лаятися. Публіка вдоволена і смі- ється. Лаятимуться вони вічно, бо їх не цікавлять виз- начення. Публіка посміється, і їй набридне. Вона розій- деться і обох уважатиме за дурнів. А вони тільки дове- ли, що зміст понять визначається не визначеннями, а протиставленнями. Клясицизм і літератори мене зараз не цікавлять (А може вони теж вияв провінційности?). Нас цікавить провінційність. Якщо ми визначимо її купою абстрактних слів, це нічого нам не дасть. Якщо ми визначимо її гал- ками й віконницями, це теж нічого не дасть. Хібащо ми взяли б галки й віконниці як протилежність голубам і жалюзі. Але ми ще не знаємо, чи маємо на це право. Тоді може вважати протилежністю провінційности
Пациків—провінція. Париж—столиця. А може навпа- ки? Отже, оспівав Ів. Багряний Пациків як центр світу, як столицю землі, як Мекку й Медіну нового людства: 80 Звідкіль вітри історії гудуть“ — Чи то із Заходу, чи просто десь із Сходу? Із Кобеляк гудуть, мій друже Паперові Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний, Що поет назвав Пациків Кобеляками, це не має значен- ня. Якщо люди сучасности мають по п'ять прізвищ і ціна людської назви така ж проблематична вартість, як валютна одиниця в сучасній першій-ліпшій європейській країні, то і Пациків може мати багато назв. Так отже: Пациків чи Париж? Ясперс чи повія з мюнхенського двірця? І коли говоримо, що Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована, — чи оз- начає це, що треба зруйнувати Пациків (бо Париж ми зруйнувати не можемо — це зроблять без нас)? Або ра- діти, коли нам руйнує його котрийсь із численних на- ших визволителів? Руйнувати не тяжко і часто навіть весело. Тут можна закінчити історію нашого острова. З тиждень то- му почався навчальний рік, і пластуни повернулися до- дому. Лишилося троє, щоб упорядкувати господарство й зліквідувати справи. Це був тиждень солодкого не- робства. Робити, власне, не було чого. Рибалили з човнів. Веслували. Гуляли. Спали. Більше нудилися. Навіть їжу самим собі варили неохоче. З відтяганнями, з запізнен- нями. Починали варити, коли вже зголодніють. І раптом учора надвечір (сонце тепер заходить ра- ніше, і вода в озері холоднішає) почалася біганина, шум, рух. Виявляється: вирішено спалити все, що спалити можна. Постягали з усього острова хмиз і сухе галуззя. Зірвали з пристані вивіску „Водний пластовий табір“. Зірвали східці до причалу, котрі легше піддавалися. З ухканням і гейканням підтягли колоду, що лежала над берегом, і поставили її сторчма. Цього показалося мало, і стали роздирати руками й пазурями нашвидку позби- вані з дощок відхідки. Шарпанина й метушня запану- вала на острові. Коли стемніло й зійшов місяць, величезною вогня- ною колоною спахнуло велетенське (а Самчук пише: великанське), сторчма уставлене багаття, а навколо затанцювали метелики іскор. Зраділі, як діти, постаті бігали навколо багаття і підкидали в полум'я ті галузки, які силою вогню повилітали з пекельного кола не дого- рівши. На ранок серед купи попелу, поміж зів’яло-звис- лими від спекоти гілками навколишніх дерев стиочала обпалена, але не згоріла колода-стовбур щоглою ко- рабля пожежі. І після того ми покинули острів. 81 в Ми попрощалися з [островом, потім з озером, і тепер поїзд везе нас до Мюнхену. До мюнхенського зруйнованованого, частково перекритого дошками двір- ця. Цікаво, коли літуни скидали на нього бомби, чи во- ни теж почували щастя руйнувати? Чи справді в кож- ному є кусочок Нерона? І якщо спалити Рим — велич- но, жорстоко і страшно, а спалити відхідки на острові над озером у Баварії — смішно і по-хлоп'ячому наївно, то як оцінити нищення мюнхенського двірця? І взагалі чи не виходить, що провінційність — це маломаштабність? Міркування не нові. Давно відомо: убивця одного або десятьох — убивця; убивця сотень тисяч — геніяльний-вождь і полководець. З усього висновок: руйнувати Пациків, скликати на нього хрестовий похід — не кажучи про те, чи це ко- рисно, чи ні — провінційно. Ми зайшли в зачароване коло: жити в Пацикові —не можна, руйнувати Пациків
Проблеми ніколи не роз’язуються. Розв’язувати проб- леми практично означає їх заплутувати. Щоб поставити яйце на дошці стола, нічого не допоможе ані крутити його з кінчика на кінчик, ані зайнятися обчисленням кривизни його поверхні. Яйце треба розбити. Як можна зробити це з нашою провінційністю? Двоє міст, два дні зможуть нас дечого навчити: 1941 рік. Харків, 26 жовтня. Львів, 30 червня. Ще позавчора тіка- ли рештки большевицького війська: авта мчали Лича- ківською вулицею (Давай назад!), військові хури з након- фіскованими в дорозі селянськими конячками поволі-во- лі проскрипіли на Салтівський шлях. Вчора в місто вступили німці. Старе скінчилося, мало початися нове. Яке і як? Харків'яни вийшли на вулицю. Ті, що переховува- лися від НКВД, і ті, що переховувалися від мобілізації. Червоноармійці, що похапцем попереодягалися в цивіль- не на горищах і в льохах, міліціонери, що поскидали револьвери в Лопань, робітники, що позавчора допома- гали руйнувати свої заводи, — по-святковому одягнені, живі, живі, а тому веселі. Плавом пливли обома пішо- ходами. З пішоходів з кожної склинки від битих іиибок блищало сонце. Під кроком чавилися й тріщали склян- ки від битих шибок, що вкрили всі вулиці міста. Вони тріщали, і вони блищали весело. Колись Вольтер, зда- ється, казав, що всяка війна — грабунок, грабунок і ще жүктеу/скачать 6.04 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|