Духовні світочі людства

– буття – це вселенський світовий моральний порядок;

– людина – прояв єдиного Божества, її шлях – це аскеза і зосередженість на внутрішньому світові.

– людина тотожна її фізичному складу. Душі як такої не існує. Існування богів – фікція;

– єдине джерело пізнання – чуттєве пізнання, єдиний критерій і мета плинного життя – радість тілесного існування.

– природа інтерпретується як об’єкт релігійно-моральної рефлексії;

– вчення про світ розгортається як варіація і продовження етичного вчення про людину;

– натурфілософія шукає у бутті не природні причинно-наслідкові зв’язки, а вселенський світопорядок, який визначає життєвий шлях і долю людини.

Кун-Фу-Цзи

(551 – 470 рр. до н. е.);

Моїзм: Мо-Цзи

(475 – 395 рр. до н. е.);

Легізм :

Хань-Фей

(333 – 280 рр. до н. е.)

– ідея морального самовдосконалення в розрізі вчення про природний Космос;

– ідея першопричини Космосу (дао), що породжує всю багатоманітність видимого світу;

– вільнодумство.

Лао-Цзи

(27 – 98 рр. н. е.)

(VІ – V ст. до н. е.)

– протиставлення міфологічним уявленням про створення світу богами із хаосу природного початку (вода, повітря, вогонь, апейрон);

– визначення фундаментальної філософської проблеми виникнення порядку, Логоса із Хаосу;

– пошук і визначення джерела руху і зміни речей (протиріччя як «гармонія», боротьба протилежностей, що пронизує Космос в цілому і кожне явище зокрема).

Фалес (625 – 547 рр. до н. е.),

(610 – 546 рр. до н. е.),

Анаксімен

(588 – 525 рр. до н. е.),

Геракліт

(бл. 460 рр. до н. е.)

– вирішення проблеми взаємозв’язку Порядку і Хаосу на основі змішування, поєднання протилежностей (безмежного і межі), що призводить до утворення усіх речей (= чисел). Пошук числових закономірностей світу. Число як сутність і структурна незмінність речей (одиниця = монада);

– нумерологічний містицизм (математична міфологія), що поклала початок (поряд з теорією безсмертя і переселення душ) античному ідеалізму.

(571 – 497рр. до н. е.),

Філолай, Евріт,

Архіт, Алкмеон

(V – ІV ст. до н. е.)

– демаркація мислимого і реального буття. Поняття буття і достотного буття.

Ксенофан, Парменід, Зенон Елеатський, Меліс Самоський

(VІ – V ст. до н. е.)

– вогонь, земля, повітря і вода у їх єдності є «сім’ям усіх речей», нескінченним розмаїттям частинок різних речовин;

– ідея з’єднання і роз’єднання елементів (на основі дії двох космічних сил: «Любов» і «Ворогування».)

(490 – 430 рр. до н. е.); Анаксагор

(500 – 428 рр. до н. е.).

V – VІ ст. до н. е.)

– атомістична теорія світу. Постановка основних філософських проблем (онтологія, детермінізм, гносеологія);

– епістемний спосіб філософування.

Демокріт (460 – 370 рр. до н. е.)

– практична розробка проблем риторики, граматики та логіки. Переконання у важливості мови для впливу на людину;

– розмежування ідей практицизму та споглядання, усвідомлення суті буття.

Георгій (бл. 483 – 373 рр. до н. е.);

Проктагор (481 – 373 рр. до н. е.);

Гіппій, Продік, Антифонт, Критій, Алкідам, Лікофон, Полемон та ін.

– антропоцентризм. Софійний спосіб філософствування.

(469 – 399 рр. до н. е.).

– ідея ідеального методу пізнання, ідеальної держави тощо;

– проблема людини і її моралі. Софійність філософування.

– форма як сутність усіх речей. «Форма форм» та закони і правила логічного мислення. Вчення про категорії;

– проблема соціальної організації. Теорія світової держави.

– криза демократичного суспільства;

– диктаторські режими;

– послаблення інтересу до теоретичного знання;

– втрата довіри до пізнавальної сили людського розуму.

– констатація підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку. Але поряд з цим визнання внутрішнього світу людини, де вона виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам («атараксія»).

Піррон, Енесідем, Агріпп, Секст Емпірік (ІІІ ст. до н. е. – І ст. н. е.).

– ідея тілесності, «атомарності» душі. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі – рух атомів у тілі;

– сенсуалістичне вчення про пізнання;

– оптимістична і утилітарна життєствердна етика. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал – у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість полягає в тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. Взаємостосунки людей будуються на особистій вигоді, яка розповсюджується і на безкорисливу дружбу.

Епікур

– космоцентризм. Субстанцією Космосу є «пневма», «дух» (правогонь), що розливається у світі, створюючи все навколишнє;

– етичне вчення будується на фаталізмі. Фатум – незапе-речна істина, свобода ж – ухилення від законів Космосу. Смирення перед необхідністю життя вгамовує афекти (пристрасті), дарує щастя.

Зенон з Кітіону, Клеанф, Хрісіп

(ІІІ ст. до н. е.)

– розвиток атомістичної теорії;

– вчення про щастя людини, на шляху до якого лежить дві перепони: страх перед потойбічною відплатою і страх перед Богом. Засобом подолання першої є філософія, яка може звільнити людину від цього шляхом просвітництва. Другої – розуміння того, що боги (хоча й існують), але не втручаються в життя людей;

– епістемний спосіб філософствування.

(І ст. до н.е.)

– визнається провідна роль долі (фатуму), але поряд з цим наголошується на самостійності особи. Окрім верховенства обов’язку, визнається роль насолоди (природна і надприродна) в житті людини.

Панецій (прибл. 185 – 110 рр. до н. е.).

35 – ллінізованого стоїцизму з ідеями Платонаті особистості ззовні, а проникаючи всередину, зливаючись з нею, "ред Богом. (135-51 рр. до н. е.).

– людська природа (у своєму виникненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в’язницею душі. Істинна насолода душі можлива лише поза тілом.

Марк Тулій Цицерон (106 – 43 рр. до н. е.); Марк Аврелій (121 – 180 рр.).

– синтез уявлень про Космос та людину на основі філософії Платона. Ієрархічність будови дійсності. Єдине (справжнє) буття – Розум (нус) – Душа – Матерія (несправжнє буття);

– існування ідеального світу, втілення ідеї в матерію, ідея безсмертя душі, пантеїстичний зв’язок божественного та світського.

Плотін

Прокл

Порфірій