Когнітивно-експерієнціальна модель С.Епштейна

Вперше положення цієї теорії були сформульовані Сеймором Епштейном у 80-х роках ХХ століття. Вона увійшла складовою частиною у збірники «Особистість: теорії і дослідження», виданий під редакцією Первіна і Лоренса у Нью-Йорку, Гілфорд-прес, 1990.

Відповідно з когнітивною експерієнціальною теорією, кожна людина формує ту імпліцитну концепцію реальності, яка містить декілька складових елементів, а саме: Я-концепцію, уявлення про світ у цілому, уявлення про інших людей як потенційних суб’єктів взаємодії і спілкування, і уявлення про зв’язки між цими трьома складовими елементами.

Суб’єктивний особистісний образ реальності є ієрархічно організованим набором оцінних схем і мереж схем. Найбільш базові схеми в особистісній теорії оточуючого світу автор називає «постулатами». Серед важливих постулатів згадуються чотири, які виходять з базових функцій особистісної концепції реальності. Ці чотири базових постулати включають: 1) міру, в якій оточуючий світ розглядається конкретним суб’єктом як сприятливий або несприятливий; 2) міру, в якій світ розглядається як усвідомлений, передбачуваний, доступний контролю і справедливий, з одного боку, або навпаки, як недоступний контролю, непередбачуваний, незрозумілий; 3) міру, в якій інші люди розглядаються як гідні довіри, що викликають позитивне ставлення, або, навпаки, як джерело загрози. І, кінець кінцем, 4) міру, в якій образ Я суб’єкта розглядається як гідний поваги.

Порушення функціонування одного з рівнів уявлень про світ справляє глибокий дестабілізуючий ефект на всю структуру особистості. Якщо поглянути на ієрархію у напрямі зверху вниз, можна, як стверджує автор теорії, помітити, що набори характеристик робляться більш вузькими з точки зори обсягу і більш тісно пов’язаними з безпосереднім досвідом.

Схеми найнижчого рівня є ситуаційно специфічними. Їх формування є результатом пізнання світу, який не розглядається як достатньо інформативний с точки зору уявлень особистості у цілому. Конструкти більш низького рівня ієрархії уявлень людини про світ можуть з готовністю змінюватись, не спричиняючи змін у структурі уявлень вищих рівнів. Таким чином, структури вищого рівня утримують достатньо високу міру стабільності, у той час як на більш низьких рівнях ієрархії спостерігається більша гнучкість. Основні уявлення про світ характеризуються у межах когнітивно-експерієнціальної теорії як представлені двома типами, а саме дескриптивними і мотиваційними схемами.

Дескриптивні схеми – це уявлення відносно того, яким є власний образ людини та її навколишній світ, причому ці уявлення формулюються в термінах постулатів, які розглядалися вище.

Мотиваційні схеми – це певні уявлення про те, що суб’єкту необхідно робити, щоб досягти того, до чого він прагне, і запобігти ситуаціям, які є небажаними для нього. Мотиваційні уявлення, як і інші схеми в експерієнціальній системі, мають коріння в емоційно значущому досвіді людини, і, таким чином, є емоційно забарвленими (вони, як підкреслює автор теорії, є «гарячими», а не «холодними» результатами пізнання того, як людині необхідно діяти в оточуючому світі). Щоб проілюструвати сутність цього положення, автор наводить приклад дитини, яка має мати, що негативно сприймає власну дитину. У такої дитини може сформуватись уявлення про те, що світ є ворожим і невартим довіри, і мотиваційні уявлення, які формуються на підставі такої картини світу, зумовлюють лінію поведінки цієї дитини, яка полягає в запобіганні формування прив’язаностей до інших людей. Автор наводить цей приклад, щоб проілюструвати особливість експерієнціальної системи і того, що уявлення, які формуються в межах цієї системи, можуть відрізнятись від усвідомлених уявлень людини. Мотиваційні схеми, як і дескриптивні, існують на різних рівнях узагальненості і складності, і включають такі конструкти, як цінності, цілі, плани поведінки.

Особистісні концепції реальності разом з науковими теоріями обслуговують цілі організації даного досвіду і регуляції поведінки. Що стосується наукових теорій, дані, які організовані в межах цих теорій, утворюють предмет науки, і поведінка, яка організується, відбиває прагнення вченого зрозуміти теоретичні закономірності побудови світу. Що стосується особистісних суб’єктивних уявлень про реальність, то дані, які формують структуру цих уявлень, базуються на досвіді повсякденної життєдіяльності і поведінки, яка спрямована на те, як людина повинна поводитись у конкретних ситуаціях життєдіяльності.

Особистісні уявлення про оточуючий світ виконують чотири базових функції, а саме: 1) асимілювання даних, які людина здобуває про оточуючий світ; 2) підтримання балансу між задоволенням і незадоволенням; 3) підтримання стосунків і взаємодії з іншими людьми; 4) підтримання на позитивному рівні самооцінки. Важливо підкреслити у цьому зв’язку, що в різних теоріях, за допомогою яких описується образ світу, що формується в людини, виділяється одна чи декілька зі згаданих вище функцій, але в жодній з існуючих теорій, за винятком когнітивно-експерієнціальної, не надається важливої ролі усім компонентам образу світу. Наприклад, у відповідності з теорією простого навчання або теорією психоаналізу, найбільш важливим мотивом поведінки людини є пошук задоволення і запобігання негативних, зокрема, болісних переживань. Це відомий принцип задоволення, як він описується психоаналітичною теорією, і розглядається як джерело підкріплення у так званій теорії простого навчання, або формування умовних рефлексів. Інтегрування даних про реальність і відповідне підтримування стабільності концептуальної системи підкреслюється і в феноменологічних теоріях образу Я людини.

Відповідно з когнітивно-експерієнціальною теорією розглянуті вище мотиви мають однаковий рівень значущості і кожен з них може домінувати над іншими в залежності від індивідуальних особливостей і умов функціонування людини. Поведінка з позиції когнітивно-експерієнціальної теорії розглядається як компроміс між чотирма базовими мотивами. Ці чотири базових мотиви, таким чином, являють собою систему стримуючих і регулюючих факторів по відношенню один одного. Наприклад, необхідність підвищувати і підтримувати позитивний образ Я на необхідно високому рівні коливається у діапазоні від манії величі до реалістичної асиміляції даних, оскільки протилежне заважало б підтримуванню стосунків з іншими людьми. За умов симультанного функціонування цих чотирьох базових мотивів людина, яка має адекватну Я-концепцію і реалістичну картину світу, буде демонструвати помірно позитивний рівень Я-концепції як результат компромісу між підвищенням Я-образу і інших мотивів, які спрямовують її діяльність, зокрема мотивів, пов’язаних з реалістичним сприйняття різних факторів реального світу і взаємодії з іншими людьми. Цей висновок підтримується значною кількістю емпіричних даних, які демонструють наявність певних переваг, що людина віддає формуванню власного іміджу і власної самооцінки.

Дисбаланс між чотирма базовими функціями суб’єктивного образу реальності спричинає дезадаптивну поведінку. Цей дисбаланс може бути породжений загрозою нормальному функціонуванню кожного з компонентів структури особистісного образу світу. Таким чином, загроза для самооцінки людини може призводити до помірної компенсації, в результаті чого потреба в підвищенні рівня власної самооцінки домінує над іншими функціями, що призводить до манії величі. Різні розлади, які асоціюються з неузгодженістю між компонентами когнітивно-експерієнціальної картини світу, добре описані в літературі, зокрема, в роботах Епштейна (1980).

Відповідно з когнітивно-експерієнціальною теорією, згадані вище мотиви мають найважливішу значущість і кожний з них може домінувати над іншими в залежності від індивідуальних особливостей і конкретних умов життєдіяльності. Поведінка людини, якщо розглядати її з точки зору когнітивно-експерієнціальної теорії формування внутрішнього світу, може розглядатись як компроміс між чотирма базовими мотивами.

Для того, щоб когнітивно-експерієнціальна система надавала ресурси для виконання чотирьох основних функцій, необхідно, щоб її статус адекватно усвідомлювався суб’єктом. Дослідники цієї теорії виділяють характеристики цих уявлень відносно досягнення чотирьох базових функцій картини світу. Прихильниками цієї теорії висловлюється припущення, що кожна особистість має інтуїтивні оцінки у власному образі світу чи реальності, міри, в якій оточуючий світ є:

1. 
   таким, що сприяє успішній життєдіяльності людини і
   
2. 
   упорядкованим, передбачуваним, доступним контролю і справедливим, а також міра, в якій:
   
3. 
   а також мірою людей, з якими дана особистість вступає у взаємодію, розглядаються нею як гідні уваги і як бажані партнери для взаємодії;
   
4. 
   людина має уявлення про себе як гідну поваги, компетентну, таку, що може викликати до себе любов і повагу.
   

Сучасні когнітивні теорії особистості, наприклад, теорія Мішель (1973 [69]), базуються на типовому припущенні відносно утворення у людини деякої єдиної концептуальної схеми себе, власного образу і картини світу у цілому. І хоча автори інколи ведуть розмову про так звані «гарячі» і «холодні» акти пізнання, тобто такі, що базуються на інтелектуальному і емоційному оцінюванні, в рамках цих теорій вони розглядають емоції як параметри єдиної системи оцінювання, що дещо змінює її суб’єктивний зміст. Емоції, наприклад, розглядались як фактори, що підсилюють тенденції активного реагування на певні зовнішні обставини.

Відповідно з когнітивно-експерієнціальною теорією, з іншого боку, існує три концептуальних системи, а саме: раціональна концептуальна система, яка функціонує головним чином на усвідомленому рівні; експерієнціальна, яка функціонує на підсвідомому рівні, і асоціаністська, яка функціонує на неусвідомленому рівні. В цьому плані когнітивно-експерієнціальна теорія має більше спільного з психоаналітичною теорією, яка базується на припущенні відносно існування принаймні двох систем пізнання світу: усвідомленої і неусвідомленої. Хоча психоаналітична теорія визнає існування підсвідомого рівня функціонування, в її рамках рівень підсвідомого не розглядається як окрема система з її власними правилами функціонування. Скоріше вона розглядається як проміжний рівень між усвідомленими і несвідомими системами.

З іншого боку, підсвідомий рівень функціонування установок, які склались у людини, більшою мірою відповідає опису експерієнціальної системи, тобто системи, яка автоматично інтерпретує реальність і спрямовує думки і поведінку людини в конкретних життєвих ситуаціях її функціонування. Раціональна концептуальна система оперує переважно на рівні актуального усвідомлення, де вона функціонує у відповідності із соціально встановленими правилами спілкування і формування висновків з поведінки інших людей. Когнітивно-експерієнціальна теорія не має нічого нового, що можна було б додати до функціонування цієї системи. Експерієнціальні та асоціаністські системи мають свої власні правила дії.

На відміну від раціональної системи, яка спрямовує поведінку шляхом прямого оцінювання стимульних впливів з оточуючого середовища, спрямованість поведінки в експерієнціальній системі опосередкована почуттями або переживаннями, які включають нечіткі почуття, які людина, як правило, не усвідомлює. Експерієнціальна система, як вважає автор даної теорії, функціонує у наступний спосіб. Коли індивідуум стикається з ситуаціями, які потребують певного типу реагування, в залежності від подібного минулого емоційного досвіду, суб’єкт переживає певні почуття, неясні потяги, які можуть бути дуже тонкими і мотивувати тенденції активності людини на пошук шляхів продовження подібного стану, якщо ці почуття приносять задоволення. З іншого боку, вони стимулюють поведінку, спрямовану на скорочення досвіду їх переживання, якщо вони є неприємними. Цей процес здійснюється надзвичайно швидко, і у такий спосіб людина реагує на події чи на зовнішні подразники імпульсивно. В цьому випадку емоційний тон реагування породжує тенденцію діяти у відповідності з такими способами, які людина вже випробувала у попередньому досвіді.

Нижче у таблиці співставлені протилежні описання особливостей реагування людини на впливи оточуючого середовища, які базуються на раціональній і експерієнціальній системах реагування. Перша з цих систем ґрунтується на аналізі розміркувань людини, спрямованих на урахування соціальних обмежень і норм, а у другому випадку емоційно забарвлене реагування базується на імпульсивних актах і урахуванні минулого емоційного досвіду поведінки в подібних ситуаціях. Ці дві системи реагування, як експерієнціальна, так і раціональна, мають як переваги, так і недоліки. Раціональна система реагування є більш придатною для аналізу довготривалих наслідків, у той час як без експерієнціальної системи раціональна система позбавлена пристрасті і відданості поведінки людини досягненню мети. Більше того, аналітичний підхід не є обов’язково найкращим підходом для вирішення всіх проблем. Наприклад, цілісне оцінювання певної ситуації життєдіяльності у меншій мірі буде придатним у певних випадках, коли необхідно відкинути дрібні деталі, що заважають у цілому позитивно оцінити ту чи іншу життєву ситуацію.

Таким чином, раціональний підхід може призвести до прийняття рішень, хоча і адекватних з зовнішнього погляду, але, можливо, непродуктивних, оскільки вони не зможуть урахувати емоційні наслідки того чи іншого рішення. Отож, за умов, коли кожна система має як свої позитивні аспекти, так і обмеження, виявляється, що найбільш адаптивним вирішенням ситуації, коли необхідно зробити вибір і прийняти певне рішення, є ситуація, коли синхронно функціонують обидві системи. Це вимагає усвідомлення як раціональних, так і емоційних факторів. Хоча раціональна й експерієнціальна системи взаємозалежать одна від одної, вони можуть функціонувати у такий спосіб, що одна з систем домінує над іншою. Наприклад, раціональна система може користуватись метафорами, які зазвичай містяться у сфері експерієнціальної системи. А експерієнціальна система може користуватись словами, які більш часто функціонують в сфері раціональної системи.
Таблиця 3.1.

Порівняння характеристик експерінціальної і раціональної системи (С. Епштейн, 1990)

Як зазначалось вище, експерієнціальна система впливає на раціональну систему шляхом стимулювання почуттів, емоційних настроїв, які спрямовують як мислення, так і дії. Раціональна система може домінувати над експерієнціальною, і це може здійснюватись у вигляді розв’язування певних конфліктів «між серцем та розумом» на користь останнього. Раціональна система може також впливати на експерієнціальну систему, забезпечуючи особистість досвідом, здобутим безпосередньо або в процесі соціального навчання, з якого експерієнціальна система може запозичити певні позитивні корективи.

Згідно з когнітивною експерієнціальною теорією, людина може діяти у відповідності з власним емоційним і раціональним Я, тобто враховувати емоційні доводи або раціональні розміркування. Ірраціональні страхи додатково підтверджують існування системи, яка оперує окремо від раціональної системи.

Основні настанови, які формуються у людини відносно оточуючого її світу і характеризують її індивідуальну картину реальності, нелегко вивчати у лабораторних умовах. Проте існують «природні експерименти» такої інтенсивності, що вони можуть завдати потрясіння суб’єктові і призвести до системних змін в його ставленнях до себе і до світу. Йдеться про травматичні події, такі як кримінальні напади, природні катастрофи, війна, хвороба, яка призводить до інвалідизації, тощо. Відповідно з когнітивно-експерієнціальною теорією світу, сутність травматичного неврозу полягає у знеціненні базових постулатів особистісної концепції реальності, які призводять до дестабілізації всієї структури особистості (Епштейн, 1976).

Після таких дестабілізуючих впливів мають місце спроби створити нову інтегровану систему, що може бути здійснено у декількох варіантах: якщо будуть знайдені нові засоби асиміляції травматичного досвіду у старій структурі, що, як правило, майже неможливо; шляхом модифікації старих структур; шляхом створення радикально нової структури концепції відносно світу, який оточує людину.

Хоча значна частина цікавих досліджень була виконана по відношенню до травматичних подій, ці дослідження, за рідкими винятками, не були спрямовані на концепцію основних постулатів, на яких базувався світ людини. Винятком, мабуть, можна вважати дослідження Яноф Бульман (1989), яка, користуючись концептами, сформульованими у межах когнітивно-екперенцієальної теорії, дослідила зв'язок екстремальних життєвих подій зі змінами у системі основних настанов людини. Із спиранням на велику кількість літературних джерел з проблеми травматичних подій, Я. Бульман дійшла висновку, що після подібних подій спостерігаються широкі за масштабами зміни у відчутті власної вразливості. Люди на експерієнціальному рівні, мабуть вперше у житті визнають, якими вразливими вони фактично є.

Поряд зі змінами у сприйнятті рівня вразливості, виникають наступні зміни в базових постулатах Я-концепції і концепції світу у цілому. Світ починає сприйматись як менш сприятливий, передбачуваний, контрольований, справедливий, а образ Я – як менш гідний (важливо підкреслити, що ці три базових настанови відповідають трьом з чотирьох базових настанов когнітивно-експерієнціальної теорії).

Четверта настанова цієї теорії стосується людей, з якими суб’єкт, що переніс певну травматичну подію, вступає у взаємодію. Цікаво підкреслити, що Яноф Бульман включає це уявлення як додаткову категорію системи настанов у доброзичливість картини світу у цілому, оскільки вона опиняється в тому ж самому факторі, коли мова йде про факторний аналіз системи настанов. Емпіричні дослідження Я. Бульман, дали надійне підтвердження психологічної пояснювальної сили когнітивно-експерієнціальної теорії. Яноф Бульман вивчила співвідношення між базовими настановами і травматичними подіями, про які повідомляла людина. Такими подіями могли бути смерть одного з родичів, зґвалтування, інвалідизуюча хвороба.

Основні висновки такі: уявлення жертв травматичних подій стають більш негативними відносно уявлень тих суб’єктів, які потерпали від таких жертв. Вони стають негативними з точки зору впевненості у доброзичливості оточуючого світу і у власній гідності, тобто позитивне ставлення до себе у таких людей порушується, а також порушується впевненість у прогнозуванні наступних подій життя. Найбільш важливі результати цих досліджень стосуються саме порушення самоцінності людини, і свідчать про те, що різні травми призводять до однакових ефектів. Не було жодних свідоцтв того, що різні травми по-різному впливали на уявлення людини про світ.

Дослідження зв’язку важливих подій життя і існуючих базових уявлень про світ
В продовження лінії досліджень Бульман, Карлін і Епштейн (1990) перевірили наявні у людини уявлення про світ як функцію емоційно важливих подій, урахувавши також вік, в якому ці події мали місце, і перевіривши також те, яким чином дитячі стосунки суб’єктів з їх батьками в дитинстві впливали на властиву для них картину світу. Було досліджено 305 студентів, які заповнили перелік основних життєвих подій, серед яких вони повідомляли, чи мали місце в їх досвіді визначені події. Якщо відповіді були позитивними, необхідно було також вказати, в якому віці досліджувані їх пережили. Серед запропонованих подій у цьому опитувальнику фігурували такі, як емоційно важлива зміна середовища мешкання, смерть улюбленої людини, великий успіх у житті, такий, як, наприклад, завоювання призу в спортивних змаганнях, або значуще відштовхування: втрата об’єкта прив’язаності за ініціативою останнього; важлива любовна подія поза межами родини, розлучення батьків, важливий моральний проступок, нещасний випадок, який трапився з власної вини або з вини іншої людини, переживання сексуального чи кримінального насильства, природної катастрофи, наприклад, пожежі або урагану, тощо. Досліджувані також реєстрували як безпосередній, так і довготривалий вплив кожної з цих подій на самооцінку і на ставлення до інших людей. Крім того, вони заповнювали опитувальник «Мати – Батько – Друзі», який включає шкали відносно стосунків з батьками в дитинстві і тест базових настанов, який включає шкали для оцінювання наявних у даний відрізок часу настанов, а саме доброзичливий світ.

У цьому опитувальнику присутні такі пункти: «У цілому я відчуваю, що мій особистісний світ є відносно надійним і безпечним»; питання відносно осмисленості світу: «Моє життя позбавлене мети й сенсу»; відносно передбачуваності світу чи його комфортності людини у цьому світі: «Я відчуваю, що маю дуже мало контролю над важливим подіями в моєму житті», «Я не маю жодного впливу на моє життя». В цей же опитувальник входили питання про стосунки з оточуючими людьми. Для оцінювання глобальної самооцінки, наприклад, були такі питання : «Я майже завжди маю високопозитивне уявлення про себе»; питання відносно компетентності, і таке інше.

Результати оцінок безпосередньої картини світу і впливу подій, про які запитувалось, на ставлення до себе і до інших людей, будучи обчисленими, . вказують на те, що як загальний, так і специфічний вплив подій на уявлення про світ має місце. Всі основні уявлення виявляють зміни під впливом важливих життєвих подій, але в залежності від природи події, на деякі уявлення справлявся більш глибокий вплив, ніж на інші. Дослідження Карлін і Епштейна (1990) погоджуються з результатами досліджень Бульман відносно зв’язку подій раннього дитинства з наявною картиною світу. Автори дійшли висновку, що ранній досвід дитинства, особливо, той, що викликав сильні емоційні переживання, викликає автоматичні реакції подолання, які мають тенденцію з часом перетворюватись на сильні навички. З цього випливає, що, хоча конструктивне мислення є, скоріш за все, більш доступним змінам, ніж раціональний інтелект, воно, тим не менше, нелегко піддається цим змінам, а більш реагує на безпосередній чи опосередкований досвід, ніж на раціональні настанови.

Хоча в цілому результати дослідження Карлін і Епштейна збігіються з результатами дослідження, проведеного Бульман, в отриманих ними даних є і певні розбіжності. Вони можуть бути пов’язані, як стверджує С. Епштейн, з тим, що Бульман застосовувала абстрактні формулювання відносно основних базових настанов, які характеризують образ світу людини, і тільки ті тези, що стосуються безпосередньо Я-концепції, формулювались від першої персони. У дослідженні ж Карлін і Епштейна всі формулювання подавались у більш персоналізованому вигляді, і всі описання давались в термінах експерієнціальної теорії. Результати цих двох досліджень збігаються відносно того, що після переживання надмірно негативної життєвої події всі базові уявлення людини про світ, про себе, про інших мають тенденцію змінюватись у несприятливому напрямі. Але деякі уявлення змінюються більшою мірою, залежно від сприйняття людиною конкретної події. Асимілювання змісту важливості подій продовжується протягом певного часу і асоціюється у напрямі виявлення природної тенденції зниження важливості події і реінтерпретації образу світу у більш сприятливому напрямі. Такий висновок був справедливим принаймні для багатьох негативних подій, які мають менш травматичний вплив.

Травматичні події, такі як участь у військових операціях, можуть викликати більш глибокий ефект. За таких обставинах негативні настанови замість того, щоб змінюватись у позитивному напрямі безпосередньо після негативного переживання, збільшують свою негативну забарвленість. Особливий інтерес становить той факт, що вплив важливих життєвих подій на настанови відносно ставлення до світу, інших людей і до себе не просто відбиває процес генералізації. Скоріше вплив події детермінований взаємодією зовнішнього фактора і індивідуальних розбіжностей в когнітивній його переробці. Виявилось, що існує принаймні три види важливих індивідуальних розбіжностей, які детермінують вплив події на більш широкі настанови людини, що стосуються її сприйняття світу у цілому. На це впливають розбіжності в когнітивних здібностях індивіда, міра, в якій людина використовує ідеї, що колись сприяли підвищенню самооцінювання і підтримуванню оптимістичної орієнтації, а також автоматичні правила інтерпретації подій життя як наслідок неадекватності, що викликає критику на власну адресу. Було також зроблено ряд цікавих висновків і спостережень, що стосуються відносин у дитинстві. Наприклад, доброзичливі стосунки дітей з батьками з більш високим рівнем надійності асоціювалися з позитивним сприйняттям світу у цілому, себе та інших. на

Хоча прийняття дитини батьками і отримання незалежності співвідносилось в значно більшій мірі, ніж окремі життєві події, з наявними настановами дорослої людини, встановлено також і вплив різних життєвих подій на формування позитивного чи негативного ставлення до світу. Сприятливі життєві події суттєво пов'язані з наявними настановами такою ж мірою, як і доброзичливі стосунки з батьками. Отримано дані специфічного зв’язку між деякими видами дитячо-батьківських взаємин і базовими настановами людини у її подальшому житті. Прийняття дитини батьками було більш значуще асоційоване з наявною настановою, що людина гідна любові, а підтримування незалежності дитини сприяло протилежному характеру впливу, тобто впевненість в компетентності зростала, а впевненість в тому, що людина гідна любові, зменшувалась. Надзвичайно цікавим є висновок відносно того, що стосунки з батьками в дитинстві згладжують взаємозв’язок між подіями і настановами. У суб’єктів, які повідомляли про високий рівень прийняття їх батьками, був наявний позитивний зв'язок між сприятливістю множинних життєвих подій і наявними настановами щодо осмисленості світу і його передбачуваності, доступності контролю, у той час як у суб’єктів, які повідомляли про низьке батьківське прийняття, цей зв'язок не був значущим. Результати досліджень свідчать про те, що батьківське прийняття у дитинстві справляє домінантний вплив на їх погляд людини на світ як на усвідомлюваний, передбачуваний і контрольований і саме тому специфічні події справляють порівняно менший вплив. З іншого боку, суб’єкти, які повідомляли про високе батьківське прийняття, виявлялись сензитивними до впливів оточуючого середовища. Якщо світ дає досвід, що співпадає з їх стосунками з батьками, це значною мірою підтверджує їх впевненість в тому, що світ є осмисленим, передбачуваним і контрольованим. Якщо світ надає досвід, який суперечить їх досвіду родинних взаємин, спостерігається протилежний ефект, і ці люди починають розглядати оточуючий світ як менш упорядкований, осмислений і передбачуваний, менш контрольований, ніж раніше.

Важливо підкреслити, що ці висновки вступають в протиріччя з психоаналітичними поглядами на позитивні стосунки дитини з батьками як такі, що підсилюють розвиток сили Его, і, таким чином, роблять внесок у здатність людини впорюватись з травматизуючими впливами життя.

Результати цього дослідження дають підстави вважати, що такий погляд повинен інтерпретуватись з урахуванням того, чи досвід, отриманий в родині або поза нею, суттєво порушувався пізніше, чи ні. Світ розглядається як більш неконтрольований, ніж він був би, якщо б у дитинстві мав місце менший рівень очікувань його доброзичливості.

Автор когнітивно-експерієнціальної теорії запропонував поняття конструктивного мислення, яке, на його думку, відкриває додаткові перспективи для з’ясування причин дезадаптивної поведінки, розуміння факторів, що впливають на успішність життєдіяльності. Якщо емоції, і, в більшій мірі, поведінка детерміновані експерієнціальною системою, її ефективність повинна відігравати важливу роль в успішності повсякденної життєдіяльності людини. Виникає питання, чи є можливість знайти якийсь спосіб вимірювання ефективності експерієнціальної системи, подібний тому, за допомогою якого вимірюють, наприклад, інтелектуальні здібності людини. Якщо це так, то якого типу запитання слід внести в тести для оцінювання ефективності експерієнціальної системи? Відповідь полягає в тому, що необхідні запитання, які у певний спосіб дають уявлення про так зване автоматичне мислення людини при її спробах подолати різні типи проблем, що виникають у повсякденному житті.

Існує, як підкреслює автор, два аспекти автоматичного мислення, які вимагають урахування його змісту і його форми. Що стосується змісту автоматичного мислення, то він відбиває специфічні настанови у суб’єктивному образі реальності, які дають уявлення про те, чи розглядається світ як доброзичливий або ворожий, а інші люди – як гідні довіри чи ні. Другий аспект, процесуальний, має відношення до способу, у який функціонує експерієнціальна система. Він містить такі змінні, як надширока генералізація, категоріальне мислення, магічне мислення.

Щоб проілюструвати ці два класи змінних, автор розглядає у своїй теорії декілька специфічних прикладів. Для вимірювання ефективності когнітивно-експерієнціальної системи він пропонує задати запитання: «Коли я не впорююсь з тестом, я відчуваю, що я взагалі повний невдаха і що я ніколи не зможу будь-що зробити добре». Подібна настанова являє собою невдалий спосіб реагування на ситуацію як за змістом, так і за формою. На рівні змісту воно надто песимістичне, а у процесуальному аспекті – характеризується надмірною генералізацією. В протилежність цьому можна запропонувати наступне формулювання коментаря відносно такої ситуації: «Коли я не впорююсь з тестом, я усвідомлюю, що це лише цей конкретний тест, і я зроблю висновки з цього досвіду, не втрачаючи впевненості у собі і бадьорості духу». Подібне реагування на ситуацію є позитивним як за формою, так і за процесуальними аспектами. Можна уявити, що існують індивідуальні розбіжності у підсвідомому мисленні, які варіюються у діапазоні від високо конструктивного мислення до надмірно деструктивного мислення. Ефективне конструктивне мислення визначається як автоматичне розміркування, яке сприяє подоланню проблем в житті у такий спосіб, що максимізує ефективність вирішення проблеми з мінімальними витратами, щонайменшим стресом для себе і дистресом для оточуючих. Невдале ж конструктивне мислення полягає у підсвідомому автоматичному розміркуванні, що відносно адекватне вирішення проблеми досягається з великими витратами як власної емоційної енергії, так і спричиненням дистресу для інших.

Висловлюється припущення, що на конструктивність мислення більшою мірою впливає виховання і що воно в меншій мірі успадковане людиною, ніж раціональний інтелект. Можна вважати, як стверджує автор когнітивно-експерієнціальної теорії, що ранній досвід дитинства, особливо той, який викликає сильні емоційні реакції, ініціює формування настанови відносно можливості. Подібна настанова має тенденцію з плином часу перетворюватись на навичку. З цього випливає висновок, що, хоча конструктивне мислення, скоріш за все, більше піддається змінам, ніж раціональний інтелект, воно, все ж, і більше піддається формуванню при прямому чи непрямому досвіді його набуття.

Для того, щоб сприяти дослідженням проблеми конструктивного мислення, авторами когнітивно-експерієнціальної теорії був створений опитувальник, повне описання якого наводиться у праці Епштейна і Мейєра (1989). Наведене нижче стисле описання цього опитувальника дає певне уявлення про його зміст.

Велика кількість пунктів, які описують конструктивні розмірковування у повсякденному житті, були піддані факторному аналізу. Виявлено шість основних груп факторів, які характеризують конструктивне мислення, а саме: 1) емоційно фокусоване подолання; 2) поведінково фокусоване подолання; 3) категоріальне мислення; 4) мислення, опосередковане забобонами; 5) наївний оптимізм і 6) негативне мислення. Фактори були перекладені на шкали шляхом вибору пунктів із навантаженням, більшим ніж 0,3, з використанням стандартних психометричних процедур. Деякі шкали, а саме шкали емоційного і поведінкового реагування, подібні до шкал, запропонованих Лазарусом для виявлення стратегій стресоподолання (1980–1984). Запитання, які містить шкала наївного оптимізму, стосуються стереотипів і спрощених способів мислення такого типу: «Всі люди можуть досягти чого-небудь, якщо вони цього побажають, застосують більше сили волі» тощо. Автори перевірили зв'язок шкал конструктивного мислення з опитувальниками емоційного реагування, у результаті чого були виявлені статистично надійні кореляційні зв’язки між існуючими шкалами рис особистості стійких ознак емоційності. Зокрема, глобальна шкала мала високий рівень доданої кореляції з біполярною шкалою позитивності, самооцінки і шкалою сили Его, а від’ємна – зі шкалами нейротизму, тривожності, депресії.

Автори перевірили також зв'язок показників шкал конструктивного мислення з опитувальниками інтелекту. Зокрема, в дослідженні Епштейна і Мейєра (1989), проведеному для того, щоб перевірити гіпотезу стосовно того, що конструктивне мислення дає уявлення про широкі здібності людини долати певні життєві ускладнення. Було встановлено, що конструктивне мислення не залежить від результатів тестів інтелекту. На групі студентів університету зазначену гіпотезу було перевірено.

З використанням розглянутого вище інструментарію для вимірювання ефективності конструктивного мислення було проведено дослідження з метою визначити, якою мірою конструктивне мислення порівняно з іншими способами вимірювання стратегій подолання стресу пов’язане з різними критеріями успішності життєдіяльності. Показники успішності життєдіяльності були отримані для таких її аспектів як успішність у професійній діяльності, у соціальних відносинах, в інтимних стосунках, що знаходять прояв в академічних досягненнях, ментальному і фізичному здоров’ї. Участь у дослідженні взяли студенти-волонтери. Показники успішності були комплексними і складались з об’єктивних і суб’єктивних пунктів. Наприклад, успішність у професійній діяльності вимірювалась за допомогою шкали, яка складалася з чотирьох пунктів, що включали тривалість робочого часу протягом минулого року, заробіток і загальний прибуток за той же проміжок часу, а також оцінку задоволення працівника своєю роботою.

У дослідженні, проведеному авторами цієї теорії, перевірявся також зв'язок стійкості характеру (hardinness) (Kobasa) з показниками конструктивного мислення. Порівнювані критеріальні змінні включали емоційне благополуччя, декілька вимірів фізичного благополуччя і продуктивне навантаження. Емоційне благополуччя вимірювалось за допомогою звітів досліджуваних про відчуття депресії, тривожності, роздратованості протягом останнього року. Фізичне благополуччя вимірювалось за результатами звітів про різноманіття загальних фізичних симптомів, таких як: біль у шлунку, у спині, головні болі, застуди протягом останнього року; продуктивне навантаження вимірювалось у термінах конструктивних зусиль, які досліджувані застосовували в процесі їх академічної діяльності, враховуючи кількість курсових кредитів, отриманих у процесі навчання; обсяг самостійної роботи, виконуваної студентами; організовані соціальні види активності, спортивні змагання, в яких досліджувані брали участь, тощо.

Було виявлено, що шкала стійкості характеру (hardinness), запропонована Кобаса, має високі кореляційні зв’язки з тими показниками, які вимірювались для характеристики задоволення успішністю життєдіяльності, операціоналізованими у спосіб, коротко розглянутий вище.

За допомогою цього дослідження було продемонстровано важливість конструктивного мислення, оскільки воно включає багато компонентів, які відбивають ті аспекти функціонування особистості, що оцінюються за допомогою інших психодіагностичних методик.

Варте уваги також дослідження, проведене у 1988 році Гріном під керівництвом автора когнітивно-експерієнціальної теорії, в якому вивчалось подолання стресу, пов’язаного з професійною діяльністю шкільних адміністраторів. Опитувальник містив пункти, що описують різні види стресогенних подій, які трапляються у житті адміністраторів загальноосвітніх шкіл. Досліджувані відповідали на запитання, вказуючи, як довго вони переживали кожну з подій, і наскільки стресогенними ці події їм здавались.

У процесі дослідження було встановлено, що конструктивне мислення додатно корелює із задоволенням роботою і від’ємно – із симптомами ментального стресу і фізичного нездоров’я протягом останнього року.

Розглянемо ще одне дослідження 1990 року, проведене в рамках когнітивно-експерієнціальної теорії Кацом і Епштейном. Для дослідження були відібрані суб’єкти, які мають високі і низькі показники за конструктивним мисленням, вимірюваним за допомогою розробленого авторами тесту. Учасники дослідження виконували завдання двох лабораторних тестів, які стимулювали виникнення стресу, а саме, тест на рахунок сімками у зворотному порядку і дзеркальне відслідковування за допомогою спеціального приладу рухів об’єкта. Це дослідження мало на меті аналіз того, як впливають думки, емоції і психофізіологічні реакції осіб із високим і низьким рівнями конструктивного мислення на їх поведінку в ситуації виконання стресогенних завдань, а також вимірювання спонтанних думок щодо емоцій. Фізіологічні реакції, такі як пульс, діастолічний кров’яний тиск, температура пальців і зап'ястків вимірювались протягом експерименту чотири рази, а саме: перед стресогенним періодом, безпосередньо після його закінчення; після першого періоду, коли знімався стресогенний вплив, і після другого періоду повернення до нормального стану). У самозвітах досліджувані також указували на суб’єктивне відчуття стресу і характеризували ефективність своєї діяльності. Дослідників особливо цікавили типи деструктивних думок, які виникали у суб’єктів із низьким рівнем конструктивного мислення в період, коли вони стикались зі стресогенними впливами. Вчені також перевіряли результати попередніх досліджень відносно того, що низький рівень конструктивного мислення є характерним для осіб, які мають більш низький рівень фізичного і психічного здоров’я; а люди, які мають високий рівень конструктивного мислення, мають протилежні характеристики.

Людина зацікавлена в тому, щоб підтримувати стабільність свого особистісного образу реальності, оскільки цей образ є необхідним для того, щоб пізнавати світ і спрямовувати власну поведінку. Коли загроза стабільності концептуальної системи зростає, людина починає відчувати зростаючу тривогу і в її поведінці простежується тенденція до дезорганізації образу світу.

Коли дезорганізація досягає значної міри, тривога стає дуже інтенсивною, і людина намагається зробити все можливе, щоб зменшити інтенсивність тривоги і припинити дезорганізацію власної картини світу.

Існує декілька стратегій, які, з точки зору автора когнітивно-експерієнціальної теорії, людина може використати для того, щоб підтримати цілісність і основні постулати власного образу світу, який сформувався, незважаючи на те, що вона отримує інформацію, що свідчить про його зміну.

Важливо усвідомити, що необхідність підтримувати базисні уявлення відносно сформованої картини світу стосується і тих настанов, які людина визнає як дезадаптивні, а також і тих настанов і уявлень про світ, які людина розглядає як бажані.

Рішення підтримувати деструктивні погляди не приймається усвідомлено, воно виникає на підсвідомому рівні. Його опосередковують сигнали тривоги, які виникають кожного разу, коли виникає загроза для стабільності концептуальної системи.

У процесі життєдіяльності у людини формується сензитивність до експерієнціально зроблених узагальнень відносно того, що деякі типи подій є загрозливими. Обидва ці типи уявлень є стійкими до змін, оскільки вони були засвоєні за умов високого емоційного збудження і з часом перетворились на провідні настанови – перцептивні і поведінкові у даних типах ситуацій. Отже, з позиції когнітивно-експерієнціальної теорії зазначена сензитивність до необхідності поводитись у відповідний спосіб є найбільш фундаментальним джерелом контролю дезадаптивної поведінки.

Як вже зазначалось вище, сензитивність до тих чи інших характеристик навколишнього світу та їх наслідків відповідає дескриптивним схемам, які ідентифікують витоки загрози, а зобов’язання поводитись у той чи інший спосіб при виникненні таких загроз відповідають мотиваційним схемам відносно того, як необхідно діяти, щоб їх запобігти. Таким чином, дезадаптивність цих схем залежить від того, наскільки узагальненими і ригідними до модифікацій вони залишаються. Більше того, чим раніше такі результати пізнання навколишнього світу отримуються людиною, і чим більшою є інтенсивність і повторюваність емоційного досвіду, на якому вони базуються, тим більше вірогідною є ситуація, що вони включаються до системи тих центральних постулатів в індивідуальному образі світу людини, який у неї сформувався. Набуття цієї сензитивності до певних загрозливих ситуацій може здійснюватись завдяки значній кількості феноменів, які представники психоаналітичної теорії приписують неусвідомленому конфлікту. Отже, існує загроза того, що психоаналітик буде діагностувати поведінку і намагатись відкорегувати її у спосіб, що відповідає ситуації, коли конфлікт є неусвідомленим і він присутній, коли фактично у даний момент його немає. Це твердження, проте, не заперечує важливості неусвідомленого конфлікту, але необхідно мати на увазі, що він менш узагальнений, ніж бажає психоаналітик, і що необхідно привернути увагу до інших типів підсвідомої поведінки, з якою нерідко цей конфлікт плутають. Для ілюстрації автор розглядає такий специфічний конкретний випадок, який він вивчав.

Певний час тому молода жінка, яка працювала над магістерською роботою під його керівництвом, робила негативні зауваження або насміхалася, коли керівник її роботи, викладач, виступав публічно. Автор після декількох таких інцидентів викликав її до свого кабінету і запитав, що в його поведінці виводило цю жінку з рівноваги. Вона поглянула на співбесідника у повному збентеженні і сказала, що не усвідомлювала, що реагує негативно на висловлювання її наставника, і що вона ставиться до нього з приязню і великою повагою. «Як можна пояснити, – запитує автор, – таку повну відсутність усвідомлення власної поведінки?». Психоаналітик, скоріш за все, сказав би, що у жінки є якісь несвідомі ворожі почуття відносно батьків або до іншої постаті, яка є для неї авторитетною, і що вона переносить їх на свого наукового керівника. Він запропонував студентці невеликий експеримент: провести моніторинг своїх спонук відносно негативного реагування на його публічні висловлювання. Через два тижні після цього інциденту студентка доповіла результати своїх спостережень.

Після певної практики вона навчилась розпізнавати власні непевні спонуки до певного типу емоційного реагування, і їй стало зрозуміло, що ці непевні почуття виникали, коли вона чула, як її керівник публічно виступає. У такі моменти їй хотілося захистити свою незалежність шляхом створення для свого керівника ситуації, в якій він відчув би себе ніяково, незручно, невпевнено. Вона визнала, що це були такі ж самі почуття, які вона переживала відносно свого батька, до якого вона ставилась усвідомлено вороже. Оскільки ворожість до батька була усвідомленою, ситуація перенесення несвідомого конфлікту в даному випадку не могла бути розглянута як пояснення її поведінки. Отже, таку поведінку можна пояснити шляхом припущення, що молода жінка набула високої сензитивності до голосу свого батька, і що ця сензитивнисть генералізувалась на голос її керівника. Оскільки негативна реакція відносно керівника суперечила усвідомленому ставленню студентки до цієї конкретної людини, можна було вважати, що вона не усвідомлювала своєї агресивної поведінки. Підтвердженням того, що в даному випадку мав місце неусвідомлений конфлікт, стало те, що жінка не відчувала ніякої протидії, коли усвідомила витоки цієї поведінки. Все, що для неї виявилося необхідним у такій ситуації, – усвідомити, що її емоційні реакції і думки, з якими асоціювалась її поведінка, не перебували в полі її уваги. Цей випадок також добре ілюструє спосіб, в який емоційні спонуки контролюють думки і поведінку за відсутності усвідомленості, і, відповідно з когнітивно-експерієнціальною теорією, це відбиває реальний стан подій при контролі поведінки у повсякденному житті.

Те, що поведінка типу, описаного в даному випадку, може бути джерелом серйозних проблем у житті людини, підтверджується наступним мисленнєвим експериментом. Уявимо, що науковий керівник поставив би свою аспірантку в незручне становище чи викликав би у неї збентеження, якби публічно відреагував на її поведінку негативними коментарями. Це дало б їй об’єктивну причину для ворожого ставлення до нього, що підсилило б конфлікт між ними.

Подібні конфлікти регулярно трапляються між подружніми парами, між батьками і дітьми, між партнерами, між друзями і в робочому колективі, де вони можуть спричиняти неприємні наслідки. Отже, неусвідомлений конфлікт є основною причиною дезадаптивної поведінки, як уважають представники психоаналітичної теорії.