Самосвідомість як аспект дослідження особистісної ідентичності

Як відмічають Джейкоб Смарі, Даніель Оласон і Рагнер П., Олароссон автори огляду стану дослідження самосвідомості як аспекту виявлення особистісної ідентичності, у відповідності з яким цей конструкт розглядається у даному розділі.

Французький психолог і психіатр П’єр Жане підкреслював у свій час важливість того, що він назвав «орієнтацією на сучасний момент часу» як основу психічного здоров’я. Під цим терміном він розумів відсутність румінації (rumination), тобто тривалого обмірковування минулих чи майбутніх подій і концентрацію уваги на сприйнятті наявних подій і на активності, яку суб’єкт реалізує у теперішній час. Подібного підходу дотримувався й Інгрем [28], який висунув припущення, що увага, фокусована на власних переживаннях, значною мірою йде поруч із психічними відхиленнями. Нолен–Хоексема (2004 [54]) зробив поняття румінації наріжним каменем своєї теорії. Всі ці різноманітні концептуалізації встановлюють відмінності між увагою до себе як до об’єкта і увагою до того, що відчуває людина у теперішній час. У розумінні і тлумаченні понять самосвідомості (selfconsciousness) концентрація уваги на собі є більш ніж психопатологічною. Засновники теорії фокусування уваги на собі Шеллі Дуваль і Роберт Вікланд (1975 [15]) розглядали спрямовану на себе увагу або як «активне самоусвідомлення», або, головним чином, як спосіб самооцінювання, який призводить до мотивації зменшення розбіжностей між Я та існуючими нормами. Пізніше Фенігштайн та інші [18] операціоналізували увагу, спрямовану на себе, як змінну у вивченні індивідуальних розбіжностей за шкалою самосвідомості.

У даному розділі спочатку дається стисле тлумачення поняття самоусвідомлення як стану уваги до себе, а потім розглядається самосвідомість як риса особистості і обговорюються підходи до її операціоналізації [69]. Нарешті, робиться спроба розмежувати поняття самосвідомості та її вимірювання з іншими, співвіднесеними з нею поняттями.

Автори використаного нами огляду [69] підкреслюють внесок Дуваля і Вікланда у дослідження даної проблеми, які висловили припущення, що увага як передумова реалізації пізнавальних процесів має обмежений обсяг. Отже, увага до себе відволікає і зменшує ресурси уваги у цілому. Існують фундаментальні розбіжності, відповідно з Дувалем і Вікландом, між увагою, яку людина спрямовує на власний стан і на себе, і увагою, яка приділяється навколишньому середовищу, і виконанням людиною різноманітних видів активності, зокрема, пізнавальної. Вони визначили стан об’єктивного самоусвідомлення як ситуацію, коли увага спрямовуються «всередину», тобто коли сам індивідуум є об’єктом власної свідомості (Сільвіа, Дуваль, 2001, с. 230 [67]). У стані об’єктивного самоусвідомлення, відповідно з точкою зору Дуваля і Вікланда, для індивідуума норми і цілі поведінки стають очевидними. Він умотивований зменшити розбіжності між образом Я і нормами. Оскільки норми є важливими для індивідуума, він прагне розмірковувати про свій теперішній стан як про дисфоричний. Отже, розбіжності між нормами і оцінками Я мають мотиваційні властивості, особливо коли людина намагається знизити невідповідність або запобігти фіксації уваги на собі. У більш новітніх версіях цієї теорії робиться припущення щодо зв’язку між сприйнятою постійністю стандартів Я у процесі стану об’єктивного самоусвідомлення і переживанням позитивного афекту (Дуваль, 2001).

Важливо відзначити, що згідно з теорією Дуваля і Вікланда, увага, орієнтована на себе, на відміну від уваги, орієнтованої на зовнішні об’єкти, є дихотомічною змінною: підвищення рівня уваги до себе, таким чином, зумовлює збільшення часу, який людина приділяє самоусвідомленню.

В емпіричному дослідженні, пов’язаному з вивченням уваги, сфокусованої на себе, об’єктивне самоусвідомлення маніпулювалося декількома засобами. Наприклад, людину просили, дивлячись у дзеркало, прислухатись до внутрішніх «голосів» відносно того, як інші люди сприймають її особистість, у тому числі зовнішній вигляд, одяг тощо. За твердженням Гіббонса, теоретично будь-який стимул, який спрямовує увагу на себе, спроможний стимулювати появу стану об’єктивного самоусвідомлення (1990 [25]). Дослідження дозволило виявити індивідуальні розбіжності у різноманітті аспектів виявлення самоусвідомлення, і, отже, у відмінностях в рівнях румінації.

До теорії Дуваля і Вікланда було запропоновано декілька альтернатив. Наприклад, Басбіл (1980) є автором моделі рис для дослідження самоусвідомлення. Він описує розбіжності між його варіантом теорії самосвідомості і теорією Дуваля і Вікланда в чотирьох аспектах. По-перше, розбіжності між цими двома теоріями полягають у тлумаченні понять приватного і публічного самоусвідомлення. По-друге, негативність оцінки стану самоусвідомлення не однаковою мірою апріорно прийнятою у порівнюваних теоріях. По-третє, існують відмінності у поглядах на прагнення людини до сприйняття власного образу. По-четверте, – існують різні погляди на те, що диспозиції відповідають, за припущенням Робертса, впливу змінних станів самосвідомості.

Інша співвіднесена теорія належить відомим дослідникам Карверу і Шеєру (1988 [10]), які сформулювали кібернетичну модель саморегуляції. Карвер і Шеєр посилаються, як і Бас [9], як на приватне, так і на публічне самоусвідомлення як стан і на публічну і приватну самосвідомість як рису. Більше того, Карвер і Шеєр підкреслюють більш інформаційний, ніж мотиваційний аспект афекту порівняно з теорією Дуваля і Вікланда.

Теорія об’єктивного самоусвідомлення розглядалась у декількох аспектах (Сільвіа і Дуваль, 2001 [67]). У переглянутій теорії норми розглядаються скоріше як більш гнучкі, ніж у первинній теорії. Серед загальних імплікацій теорії самоусвідомлення можна виділити такі, в яких стан самоусвідомлення допомагає індивіду оцінити і в результаті цього повідомити більш валідну і надійну інформацію, що стосується його власних цілей, ставлень, особистісних характеристик і таке інше. Подібно до цього, ці теорії базуються на припущенні про важливість постійності ставлень і поведінки, про роль здатності до пізнання власних характеристик у появі афективних станів і їх впливу на поведінку. Наступні дослідження підтвердили численні гіпотези, на яких базуються розглянуті вище теорії.

Самосвідомість

Ми вже відзначали вище, що, на думку сучасних зарубіжних дослідників [69], Карвер і Шеєр [17], як і Бас [15], зробили внесок у теорію самоусвідомлення, який полягав частково в тому, що вони:

а) визначили самоусвідомлення як рису і як змінну, що характеризує стан людини;

б) розрізнили публічне і приватне самоусвідомлення.

Розробляючи шкалу самоусвідомлення, дослідники виходили з аналізу індивідуальних розбіжностей у частоті й інтенсивності уваги, спрямованої на себе. Першим кроком у конструюванні шкали була ідентифікація описань поведінки, які представляли сферу самоусвідомлення. Пункти цієї шкали, розроблені у такий спосіб, потім були класифіковані на сім категорій: а) стурбованість – концентрація уваги на власній минулій, теперішній і майбутній поведінці; б) чутливість до внутрішніх почуттів; в) рефлексія власних позитивних і негативних властивостей; г) інтроспективна поведінка; д) тенденція описувати або уявляти себе; е) усвідомлення власного фізичного вигляду і його презентації; є) увага до схвалення інших.

На базі факторного аналізу таких пунктів було виділено два основні аспекти самоусвідомлення, а саме: приватне самоусвідомлення, тобто тенденція приділяти увагу власним почуттям, станам; і публічне самоусвідомлення – тенденція приділяти увагу тому, яким суб’єкт може бути сприйнятим очима інших людей.

Ці аспекти мають певну подібність до юнгіанського концепту екстраверсії.

У контексті дослідження самоусвідомлення фігурує поняття «соціальної тривожності», яка, відповідно з визначенням Фенігштайна та інших [18], може витікати з публічного самоусвідомлення.

Результати факторного аналізу змісту феномену самоусвідомлення пізніше були операціоналізовані при створенні трьох субшкал самосвідомості. Шеєр і Карвер (1985 [60]) запропонували дещо переглянуту версію шкали: їх зміни стосувались, головним чином, незначних аспектів у формулюваннях і виключенні одного з первинної шкали. Ця шкала використовувалась у деяких дослідженнях. За її допомогою підтверджена валідність вибору шкал, хоча в інших дослідженнях була поставлена під сумнів одновимірність приватної і публічної самосвідомості.

Про зміст уявлень про приватну самосвідомість свідчать такі пункти даної субшкали: 1. Я завжди намагаюсь усвідомити, ким я є. 2. Як правило, я не дуже замислююсь відносно себе. 5. Я часто розмірковую про себе 7. Я часто буваю об’єктом моїх власних фантазій. 9. Я ніколи не оцінюю себе, розмірковуючи відносно своїх властивостей. 10. Я зазвичай звертаю увагу на мої внутрішні почуття. 11. Я постійно відслідковую свої мотиви і т. ін.

1. Мене цікавить стиль, у якому я виконую ті чи інші події. 2. Мене цікавить те, яким чином я себе презентую. 3. Я замислююсь над тим, як я виглядаю. 4. Я зазвичай хвилююсь відносно того, щоб справити добре враження. 5. Останнє, що я роблю, перш ніж вийти з дому, це – оцінка свого відображення у дзеркалі. 6. Мене турбує, що інші люди думають про мене. 7. Я усвідомлюю, як я виглядаю.

Соціальна тривожність оцінюється за відповідями на такі пункти відповідної субшкали:

1. 
   Мені потрібен певний час, щоб подолати свою скутість у нових ситуаціях. 2. Мені нелегко працювати, коли хтось дивиться на мене. 3. Я дуже легко впадаю в стан ніяковості. 4. Мені легко завести розмову з незнайомцем. 5. Я хвилююсь, коли мені необхідно говорити перед групою людей. 6. Великі групи людей змушують мене нервувати.
   

Можливо, найцікавіший аспект приватної самосвідомості стосується її потенційної релевантності для оцінювання валідності самоописань. Було підтверджено, що приватна самосвідомість співвідноситься зі стабільністю і постійністю самоописань і реальної поведінки.

Факторіальні дослідження шкали самосвідомості були проведені численними авторами в різних країнах і різними мовами. Отже, була забезпечена достатня гетерогенність методів і критеріїв дослідження в популяціях, у яких проводились дослідження, незважаючи на те, що більшість досліджень була проведена на студентах університетів чи коледжів. Хоча багато з цих досліджень не виявились оптимальними у методологічному плані, вони дозволяють зробити певні однозначні висновки. Внутрішня узгодженість шкали приватної самосвідомості, як правило, виявляється меншою, ніж інших двох шкал. Це вказує на певну гетерогенність цієї шкали. Здається, що існують проблеми з деякими пунктами цієї шкали.

Вікланд і Голвітцер (1987 [79]) піддали критиці розрізнення приватної і публічної самосвідомості, а також підходи до вимірювання публічної самосвідомості. Карвер і Шеєр відповіли на цю критику. Ці дебати стосуються фундаментальних положень у дослідженні самосвідомості, які поки ще не знайшли задовільного вирішення. Існуючі дебати, крім того, що в них наголошується на важливості доведення того, що самосвідомість відбиває саме спрямованість уваги, стосуються також і ролі теорії в дослідженні особистості. Незважаючи на неузгодженість у підходах до вирішення проблеми, зарубіжними дослідниками все ж таки робиться висновок стосовно того, що вимірювання, подібні шкалі самосвідомості, відбивають певний конструкт, і немає сумнівів, що цей конструкт став більш чітко визначеним завдяки його численним дослідженням.

Відповідно з покладеним в основу визначення самосвідомості припущенням, зокрема щодо концепції публічної самосвідомості Фенігштайна та інших [18], доведено, що публічна самосвідомість відіграє важливу роль у виникненні соціальної тривожності і самоспрямованої уваги, яка, як вважають, є основним фактором у деяких теоріях депресії. Наприклад, Пішчинський і Грінберг [58] висловили припущення відносно теорії депресії, згідно з яким фокусування уваги на собі відіграє центральну роль у її виникненні. Інгрем [28] висунув гіпотезу, що самоусвідомлення є загальним знаменником багатьох, якщо не всіх, психопатологічних станів. Дані щодо ролі самоусвідомлення у появі депресії є більш переконливими, ніж відносно інших психологічних розладів. Гіббонс (1999), посилаючись на результати власних досліджень, зібрані на вибірці у понад 6000 студентів коледжів, установив кореляцію між депресією та приватною самосвідомістю, яка дорівнювала 0,16, що дає можливість зробити висновок про наявність слабкого, але стійкого кореляційного зв’язку. Пізніше Мор і Вінкфіст провели метааналіз досліджень самофокусованої уваги. Вони проаналізували самофокусовану увагу як стан і як рису, і виявили різні аспекти у самосвідомленні, як публічної, так і приватної румінацій центрованого на негативних переживаннях типу. Як приклад автори огляду стану досліджень самосвідомості наводять дослідження Смарі зі співавторами (1994), в якому виявлено взаємозв’язок між параноєю і самосвідомістю госпіталізованих шизофреників. Вони знайшли, що з параноєю пов’язана скоріше приватна, ніж публічна самосвідомість. У декількох недавніх дослідженнях, проте, був установлений зв'язок між клінічною параноєю і публічною самосвідомістю (Комбс, Пенн, 2004).

В інших дослідженнях учені звертались до різноманітних зв’язків внутрішнього стану самосвідомості і саморефлексії з вимірами психічного здоров’я і психічних розладів. Руперец і Беллох (2003) дійшли висновку, що, у той час як використання вихідних компонентів самосвідомості, як уважалось, підтверджувало неспецифічність позиції щодо інтерпретації самосвідомості і психопатології, аналіз окремих складових компонентів самосвідомості дозволяє, принаймні частково, підтримати специфічність психопатологічних груп.

Розглядаючи картину у цілому, дослідники роблять висновок, що приватна самосвідомість співвіднесена з різними аспектами психопатології, і що, скоріше за все, саморефлексивність, її ядро, пояснює цей зв'язок. З іншого боку, публічна самосвідомість, незважаючи на те, що в деяких дослідженнях знайдено її зв'язок із параноєю або з нейротичними харчовими розладами, скоріш за все, найбільш послідовно співвідноситься з соціальною тривожністю і соціальними фобіями. Дослідники вважають сумнівним (незважаючи на деякі дослідження, що свідчать про протилежне), що увага до субкомпонентів публічної самосвідомості додає інформативності з’ясуванню загальної картини зв’язків цього феномену з патопсихологічними аспектами досліджень особистості.

Як уже згадувалось, існують варіації шкали самосвідомості, із яких шкала Шеєра і Карвера (1985 [60]) є найбільш відомою. В більшості випадків відмінності від оригінальної шкали не впливають на кінцеві інтерпретації, хоча існують більш радикальні розбіжності в плані вихідних вимірювань. Основна критика підходу Фенігштайна та інших [18] і їх твердження, що шкала самосвідомості може включати частоту уваги суб’єкта до себе і мотивацію такої уваги, базується на таких емпіричних даних. Установлено, що індивіди з високою приватною самосвідомістю надають більше значущості точним знанням про себе, а індивіди, які мають низьку приватну самосвідомість, уникають неприємних пізнань про себе. Нещодавні дослідження Сільвіа та інших [67], присвячені вивченню конструктної валідності румінації і рефлексії, дозволили отримати відповідь на запитання, чи пов’язані ці показники з увагою, сфокусованою на себе. Було проведено два дослідження, у яких увага, сфокусована на себе, визначалась шляхом вимірювання латентних періодів пригадування саморелевантних слів і заповнення двозмістових речень займенниками першої персони. В жодному з цих досліджень ані румінація, ані рефлексія не виявили прогностичної цінності для оцінки самофокусованої уваги.

У соціальній психології і дослідженнях особистості використовується декілька конструктів, які перехрещуються в різних аспектах із поняттями самосвідомості і самоусвідомлення. Бас [9] порівнює поняття приватної самосвідомості з юнгіанським поняттям інтроверсії. Існують деякі аспекти подібності відповідно з Басом і юнгіанською концепцією між загальною тенденцією фокусувати увагу на внутрішньому світі і ментальною активністю, у той час як приватна самосвідомість є специфічною тенденцією відбивати не всі думки і почуття, а тільки ті, які центруються на собі.

Інший концепт, що, як здається, близько пов’язаний з поняттям самосвідомості, зокрема, приватної, – це румінація. Ми вже зупинялись на трактовці Трапнелла і Кемпбелла [77], яку вони дали румінації на противагу рефлексії. Версія Нолен–Хоексема [54] відносно змісту румінації, проте, є на сучасному етапі досліджень у цій галузі найбільш впливовою. В ній румінація переважно на негативних подіях розглядається як протилежна відволіканню, і є фактором ризику виникнення депресії. Вона сприймається і як стан, і як риса. Нолен Хоксема визначає румінацію як повторюване і пасивне мислення, розміркування про власні симптоми депресії і можливі їх причини і наслідки (2004). Існують, проте, й інші підходи до визначення поняття румінації. Наприклад, її визначають як родове поняття, що дає уявлення про клас думок, які мають тенденцію повторюватись. Порівняно з приватною самосвідомістю, це визначення, яке належить Пападжеоргіу і Велсону, стверджує, що румінація може також відрізнятись від самосвідомості, тобто від диспозиції хронічно фокусувати увагу на собі й аналізувати себе незалежно від настрою. Вони також зазначають, що не всі форми румінативного мислення неодмінно є саморелевантними. Звідси стає ясним, що концепти румінації і приватної самосвідомості відрізняються один від одного, хоча в деяких аспектах вони і перехрещуються.

Конструкт «mindfulness» (передбачливість) нещодавно з’явився як центральна ідея в клінічній психології. Mindfulness описується Брауном і Реєном (2003 [8]) як уважність до подій теперішнього часу. Увага в цьому контексті розуміється не безвідносно до її об’єкта, незалежно від того, чи присутній об’єкт відчуттів у теперішньому, чи він був у минулому, або орієнтований на майбутнє. Mindfulness концептуалізується і як стан, і як змінна риса, які частково перетинаються з аспектами приватної самосвідомості, Браун і Реєн відрізняють поняття передбачливості (mindfulness) від поняття самосвідомості як таке, що має специфіку з точки зору модусу функціонування. Деякі автори стверджують, що передбачливість означає просто приділення уваги тому, що зараз відбувається. Передбачливість пов’язана, як стверджують, з позитивним психічним здоров’ям. Серед різних вимірювань передбачливості як риси особистості можна відзначити два опитувальники Брауна і Реєна, за допомогою яких було встановлено, що цей конструкт не корелює з приватною самосвідомістю, і негативно корелює із соціальною рефлексією. Кореляція з публічною і соціальною самосвідомістю виявилась низькою. Всі ці кореляції виявились або низькими, або, в кращому випадку, помірними. Отже, ключові концептуальні розбіжності між цими поняттями полягають, з одного боку, у тому, що передбачливість не базується на самооцінюванні, а самосвідомість передбачає порівняння з деякими стандартами. З іншого боку, передбачливість не обмежується собою чи саморелевантними стимулами. Шкали самосвідомості Фенігштайна та інших (1975) об’єднують незвичайну емпіричну цінність з деякою двозначністю цих шкал.

Незважаючи на критику, дослідження самосвідомості як риси, здається, поєднуються з дослідженнями її як стану. Ці дослідження, проте, зіштовхнулися з певними теоретичними й емпіричними проблемами. Проблеми стосуються основних вихідних положень відносно того, як проводити дослідження в галузі особистості. Первинно запропоновані вимірювання стану самосвідомості, обговорені Дувалем і Вікландом, викликають певні сумніви стосовно того, що насправді вимірюють обидві шкали: індивідуальні розбіжності в частоті й інтенсивності уваги, яка спрямована на різні аспекти себе, чи дають уявлення про індивідуальні розбіжності публічної самосвідомості. Факторіальна структура цих понять також певним чином сумнівна. Це стосується як публічної, так і приватної шкали. Обидві шкали можуть бути багатофакторними. Здається, проте, щоб бути узгодженими між собою, вони мають загальне ядро, яке особливо чітко відбиває шкала приватної самосвідомості. Тому важливо виокремити це ядро і спробувати знайти більш задовільні й успішні засоби вимірювання цього конструкта.

4.3. Динамічні мотиваційні риси – «вікно в особистість» *

Як відмічають Лангенс і Шмальт [37], мотиваційні моделі дослідження особистості – це новий напрям вимірювання мотивів за допомогою так званих «мультимотиваційних граток» (Шмальт, 1999, 2003 [61]; Соколовскі та ін., 2000 [71]). Риси особистості були концептуалізовані, як уже згадувалось у попередніх розділах цього підручника, як стійкі навики чи стилі, що характеризують поведінку людини, або як стійкі диспозиції, що відбивають афективні поведінкові аспекти ставлень. Таке визначення дають Коста і МакКрає (1980). Для того щоб описати стилістичні патерни поведінки, більшість теоретиків моделей особистісних рис рекомендують використовувати п’ятифакторну модель особистості, в якій визначені такі риси як нейротизм, екстраверсія, відкритість новому досвіду, доброзичливість і сумлінність як основні структурні блоки особистості (Коста і МакКрає, 1992).

Така традиційна концептуалізація рис спрямована на те, щоб дати відповідь на запитання, “як” людина зазвичай поводиться в даній ситуації: тривожно чи, навпаки, спокійно, з готовністю взаємодіє з незнайомими людьми, або, навпаки, віддає перевагу можливості залишатись на самоті тощо. Психологи, які вивчали мотиваційні аспекти поведінки, зокрема, Хекхаузен (1992), МакКлеланд [50], Хекхаузен, Шнайдер і Шмальт (2000), з іншого боку, в першу чергу цікавляться отриманням відповіді на запитання, “чому” людина демонструє ту чи іншу поведінку, якого кінцевого результату вона прагне досягти в тій чи іншій ситуації. Важливо підкреслити, що спроби дати відповіді на запитання, “як” і “чому” людина поводиться у той чи інший спосіб, можуть привести до абсолютно різних пояснень того типу поведінки, який вивчається чи спостерігається.

* Cattell, R. B. (1965)

Лангенс і Шмальт [37] наводять такий приклад для пояснення специфіки мотиваційних рис. Уявимо, що студент працює наполегливо і проводить багато часу кожного вечора, читаючи книги і готуючи письмові роботи. Якщо спиратись на наведене описання його поведінки, теоретики моделей рис можуть, скоріше за все, охарактеризувати цього студента як дуже сумлінного. З мотиваційної ж точки зору існує декілька способів підійти до пояснення цієї поведінки. Перш за все, можна припустити, що студента спонукає до активної сумлінної діяльності високий рівень мотивації досягнення. Студент може працювати наполегливо, сумлінно, тому що він зацікавлений отримати високі оцінки. Крім того, перевищення стандартів якості дає йому почуття гордості і задоволення від досягнення. Другий варіант пояснення може базуватись на припущенні, що студента спонукають до сумлінної роботи афілятивні мотиви: він може прагнути отримати кращі бали як засіб забезпечення позитивного ставлення до нього з боку його батьків і у такий спосіб установити важливі для нього міжособистісні стосунки. По-третє, студент може мати високу мотивацію влади. Як відомо, студенти, які досягають високих показників у навчанні, виділяються серед інших. Вони заслуговують на увагу з боку своїх однолітків, а також викладачів. Ця перспектива має високу афективну конотацію для індивідуумів із високою мотивацією влади.

Отже, одна й та ж сама поведінка може бути засобом досягнення абсолютно різних цілевих станів. Знати, що студент працює сумлінно, щоб отримати хороші бали в навчальному закладі, може бути недостатньо для того, щоб ідентифікувати мотиваційну основу його поведінки, тобто пояснити, чому саме він вибрав такий вид поведінки.

Існування різних форм пояснення однієї й тієї ж поведінки вже згадувалось: на це звертав увагу Генрі Мюррей. Він підкреслював, що психологи, які розмірковують про особистість в термінах рис, і ті, хто вивчає людину з позиції мотивів, фокусують увагу на різних феноменах, користуються різними методами і дають різні описання одних і тих же спостережуваних фактів).

У психології особистості поняття «динамічні мотиваційні риси» було вперше застосоване Кеттеллом у 1957 [11] році для того, щоб охарактеризувати посилення або зниження мотиваційних тенденцій, які виникають у відповідь на спонукання, в різних ситуаціях. Можна погодитися з Кеттеллом, що мотиваційні процеси перебувають, справді, у центрі психології особистості і що динамічні мотиваційні риси можна розглядати як основне “вікно в особистість” [11]. Як зрозуміло з цього розділу, мотиви аналогічні спонукам одного з трьох типів динамічних рис, які ідентифікував Кеттелл [11]. Він розглядав спонуки як внутрішні вроджені мотиватори, які характеризуються емоціями, що їх супроводжують, і біологічними цілями, які вони обслуговують. Прагнення досягти усвідомлених цілей, яке отримало назву «переживання» в системі Кеттелла, має своє коріння в цих спонуках. Основна рушійна сила для досягнення мети є прагненням задовольнити потребу, яка забезпечує енергію для досягнення цілей. Автори теорії мотиваційних динамічних рис розглядають такі властивості мотиваційних рис.

Інакше кажучи, мотиви являють собою диспозиції виявляти інтерес і прагнення до досягнення певних класів цілей (Еммонз, 1989).

Наприклад, люди, які мають високу мотивацію афіліації, спроможні отримувати задоволення від близьких і надійних стосунків більшою мірою, ніж індивідууми з низькою мотивацією афіліації.

Наступна ознака мотивів полягає в тому, що вони динамічні, у той час як риси концептуалізуються як такі, що варіюються від людини до людини, тобто залишаються більш–менш стабільними у кожній людині. Хоча від екстравертованої особи не очікується, що вона буде поводитися в екстравертованому стилі в кожній ситуації її життєдіяльності, центральна ідея традиційної теорії особистісних рис базується на положенні, що люди займають один і той же ранг з точки зору критеріїв оцінювання поведінки у різноманітних ситуаціях. На противагу цьому передбачається, що не тільки мотиви різняться в однієї людини порівняно з іншими, й мотиваційні стани змінюються в однієї і тієї ж людини в різні проміжки часу. Як підкреслювалось вище, мотиви можуть залишатися в потенційному стані протягом такого часу, поки суб’єкт не буде вмотивований якоюсь спонукою.

Отже, оскільки мотиви діють поза межами усвідомлення людини, їх необхідно оцінювати не прямими, а опосередкованими методами. Традиційна теорія рис виходить із положення, що люди мають спроможність валідно відрефлексувати наявність у них тих чи інших рис і стилів поведінки, які відповідають конкретним рисам. Мотиви ж характеризують поведінку опосередковано шляхом надання емоційної переваги якомусь стимулу навколишнього середовища, тому оцінити наявність у людини тих чи інших мотиваційних рис за допомогою самозвітів практично неможливо. Тому психологи вивчають мотиваційні риси через аналіз кінцевих мотиваційних станів, які переживає людина. Отже, у той час як самозвіти не є валідними іплікаторами, мотиви можуть бути оцінені достатньо точно непрямими методами, за допомогою яких можна виміряти спонтанні асоціації, думки і фантазії, що викликаються станом мотиваційного збудження.

Розглянемо підходи до вимірювання мотиваційних рис за допомогою мультимотиваційних граток (Шмальт; Соколовскі). Імпліцитне вимірювання мотиваційних рис довго залишалось почесною традицією в психології, яку можна прослідкувати ще в період діяльності Фрейда. Він стверджував, що мотиви репрезентують себе не безпосередньо, а, наприклад, у вигляді фантазій і снів. Деякі з основних положень психоаналітичної теорії мотивації знайшли відбиття в динамічній теорії особистості Мюррея (1938), який розробив відомий прийом імпліцитного вимірювання мотивів – так званий Тематичний аперцепційний тест (ТАТ). Досліджуваному пропонується уявити себе учасником зображуваних наочними засобами подій, які спонукають появу певних поведінкових тенденцій для того, щоб активізувати той мотив, який треба вивчати, наприклад, мотив досягнення, афіліації, влади, сили. Пропонуючи досліджуваному уявити ситуацію, зображену на малюнках, психолог отримує можливість дати відповідне тлумачення описанням малюнків у термінах певних категорій: наприклад, установити потреби досліджуваного, оцінити позитивність чи негативність емоційного стану, який асоціюється з мотиваційними тенденціями, що активуються за допомогою методики ТАТ.

Дослідники, які використовували тести ТАТ для вимірювання мотивів, завжди звертали увагу на унікальні засоби цього методу, які полягають у тому, що мотиви активуються певними елементами, присутніми на відповідному малюнку. Вчені стверджують, що малюнки ТАТ впливають на людину подібно ситуаціям реального життя (Азизян та ін., 2006), і спонукають появу відповідних мотиваційних процесів. Когнітивні психологи розробили такий підхід, у якому особлива увага приділяється аналізу візуальних ментальних образів. За визначенням Андерсена (1983), більшість досліджень, виконаних у цій експериментальній парадигмі, в яких аналізувалось процеси, викликані сприйняттям малюнків, спирались на процедуру дисоціативного процесу (dissociation process procedure), розроблену Джеккобі і Келлі (1990 [29]). Одне з положень цієї процедури базується на твердженні, що ментальні процеси, які виникають на підставі візуальних образів, подібні процесам, які породжуються реальними об’єктами. Висловлюється теоретична гіпотеза, що високо вмотивовані індивідууми будуть стабільно реагувати на запропоновані ситуації у такий спосіб, який відповідає їх мотиваційним предиспозиціям. Цікавим аспектом дослідження мотивів за допомогою опосередкованих методів був аналіз запам’ятовування малюнків, який протиставлявся запам’ятовуванню слів. Автори, які орієнтувались на цей критерій, стверджують, що деякі ознаки малюнків генерують орієнтири пригадування подій, зображених на них. Отже, аналіз мнемічних аспектів виконання завдань ТАТ надає додаткову інформацію для розпізнавання мотивів.

Узагальнюючи позитивні аспекти методики ТАТ, необхідно підкреслити, що за її допомогою мотиви активуються неусвідомлено, під впливом певних ознак, які присутні в малюнках, що забезпечує безпосередню репрезентацію базових мотиваційних процесів у описаннях досліджуваних. Метод граток, розроблений Шмальтом із колегами [62], Соколовським із колегами [71], поєднує проективні можливості ТАТ із традиційними вимірюваннями за допомогою опитувальників. Подібно до ТАТ, досліджуваним пропонуються серії двозначних малюнків, за допомогою яких активуються мотиваційні диспозиції, але замість того, щоб пропонувати досліджуваним викласти на папері певні розміркування з приводу ситуацій, зображених на малюнках, їм надається набір тверджень, які репрезентують мотиваційні тенденції в термінах потреб, очікуваних емоційних реакцій, антиципованих цілей та інструментальних актів. Як правило, ці твердження покривають ті аспекти змісту, які спочатку вимірювалися за допомогою категорій оцінювання ТАТ.

Таким чином, техніка граток нагадує ТАТ у тому аспекті, що мотиви активуються зображувальними стимулами, але вона нагадує і традиційні опитувальники. Така комбінація має дві переваги: вона дозволяє викликати мотиви шляхом «втручання» в суб’єктивний «ландшафт» спонук індивідуума і в той же час отримати відповіді у форматі, який нагадує стандартизовані тести. До того ж, коли досліджуваним пропонують описати події, зображені на малюнках, інтерпретація малюнків вимагає використання ретельно розробленої системи кодування, що є процедурою, яка потребує багато часу і достатньо високого рівня кваліфікації. В методиці граток застосовується більш простий традиційний формат тестів. Розробляючи стимульний матеріал для вимірювання мотиваційних станів, Соколовські та співавтори [71], перш за все, звернулись до процедури скринінгу, за допомогою якої відбирали малюнки ТАТ, об’яви в газетах, фотографії, які репрезентують три види мотивів (досягнення, афіліації, влади). Всього було відібрано 60 малюнків, за допомогою яких вимірювались відповідні мотиваційні стани.

Твердження мотиваційної гратки, які використовуються для того, щоб оцінити тенденції наближення чи запобігання мотивів досягнення, влади і афіліації

Всезростаючий обсяг досліджень свідчить про те, що мотиваційні процеси тісно переплітаються з емоційним благополуччям і фізичним здоров’ям. Недавні дослідження з використанням мотиваційних граток, у ких вивчалась саме мотивація афіліації як основний аспект прогнозування суб’єктивного благополуччя, дозволили встановити [23], що, у той час як сподівання на афіліацію пов’язані з меншою самотністю і з більш позитивним ставленням до соціальних зв’язків, страх бути відштовхнутим, неприйнятим асоціюється з більшою самотністю і з меншим рівнем емоційного благополуччя. Дослідження, проведене Штрахманом Гейблом (2006 [23]), було спрямоване на вивчення ефекту страху бути відштовхнутим, неприйнятим на самопочуття і поведінку людини. Як виявилось, страх негативно впливає на пам'ять. Досліджувані отримували список прикметників, попередньо заповнений суб’єктом, якого вони повинні були зустріти дещо пізніше в процесі цього дослідження. Без попередження їм пропонувалось оцінити те, що вони запам’ятали з цього списку. Суб’єкти з високим рівнем страху бути відштовхнутими чи неприйнятими запам’ятали більше негативних слів, але тільки у тому випадку, якщо мотив був активований.

Ці результати погоджуються з дослідженнями, в яких показано, що індивідууми з високим страхом бути не прийнятими соціальним оточенням відчувають себе більш небезпечно в соціальних ситуаціях і передають свої почуття небезпеки людям, які оточують їх. Вони почуваються більш тривожно в даних групах і вважають, що їх менше люблять і приймають оточуючі, друзі, і часто прогнозують ситуацію, коли вони будуть відштовхнуті (Соколовський, Шмальт, [71]). У дослідженні Лангенса і Шулера (2005 [36]) вивчалось, яку велику роль відіграє страх бути неприйнятим, виміряний за допомогою методу мультимотиваційних грат, у тому, як людина поводиться у складних умовах і адаптується до стресогенних подій.