Особистість і процеси подолання стресу

Вивчення індивідуальних реакцій людини на стресогенні і складні ситуації життєдіяльності має досить тривалу дослідницьку історію. Робота над поняттям психологічного захисту, наприклад, почалась ще в ХІХ столітті. Вона пов’язана з витоками психоаналізу. З іншого боку, тільки в останні декілька десятиріч почала вивчатись проблема психологічного подолання людиною складних життєвих ситуацій, яка отримала назву усвідомленого стресоподолання. Фактично, категорія подолання (копінгу) раніше не зустрічалась у психологічних абстрактах до 1967 року, хоча з того часу пов’язані з нею категорії, такі як стилі подолання, ресурси подолання вже почали з’являтись у психологічній літературі.

Перш ніж розглядати безпосередньо психологічне подолання стресу як особливу ознаку особистості і вибір стратегій стресоподолання, специфічних для кожної людини як ознаки її ідентичності, ми дуже стисло зупинимось на огляді Джеймсом Паркером і Лаурою Вуд [56] історії виникнення і відмінностей поняття стресоподолання від більш раннього поняття, яке з’явилось у літературі у зв’язку з аналізом реагування людиною на стрес ще в ХІХ столітті, – механізм психологічного захисту.

Фактично, одним із найбільш ранніх внесків Зигмунда Фрейда у дослідження згаданої проблеми було його спостереження за тим, що неприємні або хвилюючі думки інколи справляють певний вплив на підсвідомі поведінкові реакції і переживання людини. Фрейд описав, як відомо, різноманіття психологічних маневрів, які індивідууми використовують для того, щоб припинити або позбавитись небажаних думок і почуттів. Коли набула поширення психоаналітична теорія Фрейда, поняття захисту і репресії теж почали відігравати зростаючу важливу роль у дослідженнях особистості. У своїй впливовій історії психоаналітичного напряму в психології Фрейд декларував, що теорія репресії є стрижнем, на якому базується вся структура психоаналізу. Хоча Фрейд використовував поняття репресії і захисту як взаємозамінні терміни у своїх ранніх психоаналітичних дослідженнях, важлива модифікація в розгляді цих проблем була запропонована у 1926 році, коли Фрейд закріпив поняття «захист» для позначення боротьби Его з неприємними думками і почуттями. У той же самий час Фрейд дещо змінив тлумачення поняття «репресія», підкреслюючи, що воно повинно розглядатись тільки як один із типів механізмів психологічного захисту.

Наступною найбільш помітною і важливою подією в розвитку і популяризації ідей відносно психологічного захисту була публікація Анни Фрейд «Его і механізми захисту» (1936–1946). У цій праці можна знайти ряд важливих теоретичних положень, які привернули увагу наступних поколінь дослідників. Наряду з каталогізацією різних механізмів захисту, описаних її батьком, таких як регресія, репресія, проекція, сублімація, Анна Фрейд ввела декілька інших механізмів захисту, таких як, наприклад, ідентифікація з агресором, обмеження власного Его, інтелектуалізація.

Великий вплив на наступні дослідження в галузі вивчення динаміки особистості справили її спостереження за тим, що, незважаючи на існування різноманіття механізмів психологічного захисту, індивідууми виявляють тенденцію користуватись тільки достатньо обмеженим колом захисних механізмів. Анна Фрейд стверджувала, що кожна людина має засоби для подолання стресогенного або травматичного досвіду, яким даний конкретний індивідуум віддає перевагу у повсякденній життєдіяльності. Ідея відносно того, що індивідууми мають звичні для них стратегії подолання стресогенних ситуація, не тільки цікавила дослідників, які працювали з конструктами захисних механізмів, й вплинула на ідеї багатьох дослідників більш пізнього часу, які почали вивчати механізми усвідомленого психологічного подолання (Карвер зі співавт., 1989; Ендлер і Паркер, 1990 [16]; Скіннер зі співавт., 2003 [68]).

Ще однією впливовою ідеєю, яка базувалась на ідеях Анни Фрейд, було положення про те, що деякі механізми захисту повинні розглядатись як потенційно більш патологічні порівняно з іншими. Ця ідея швидко увійшла як складова частина до цілого ряду фрейдистських теорій, які почали підкреслювати важливість адаптивних (непатологічних) рис деяких захисних реакцій людини.

Доволі різноманітна література з питань класифікації захисних механізмів базується на їх потенціалі для патології. Декілька провідних теоретиків запропонували моделі, які відрізняють адаптивні та неадаптивні механізми захисту, у той час як інші розробили моделі, відповідно з якими упорядкована ієрархія механізмів психологічного захисту, зокрема, в психопатології.

Хоча декілька різних теоретиків і підтримали ієрархічний підхід до феномену психологічного захисту, модель, яка була спочатку розроблена Вайлентом (1971), мабуть, посіла помітне місце у недавній літературі, пов’язаній з вивченням механізмів психологічного захисту. Зокрема, у працях сучасної американської дослідниці Фоні Крамер [13; 14] запропоновано цілий ряд теоретичних положень, в яких обґрунтовуються диференційні ознаки механізмів психологічного захисту та стратегій стресоподолання. Найважливішими аспектами розбіжностей ця дослідниця вважає неусвідомленість механізмів захисту і свідомий вибір людиною стратегій психологічного подолання, можливість ієрархізувати моделі механізми психологічного захисту, а також паралельне застосування людиною різних механізмів психологічного подолання, що вибираються значною мірою залежно від тих завдань, які стоять перед людиною, і конкретних умов її життєдіяльності. Третьою розбіжністю понять «захист» і «психологічне подолання стресу» є цілеспрямованість вибору стратегій психологічного подолання і підсвідома імпульсивна поява захисних механізмів, складність їх усвідомлення та подолання.

Для діагностики механізмів психологічного захисту відповідно з теоретичними положеннями Фрейда з’явилась велика кількість літератури, присвяченої проблемі пошуку і вдосконалення спроможності ідентифікації різних механізмів захисту. Три основні традиції, які виникли в оцінюванні механізмів психологічного захисту, включали підходи, що базуються на спостереженні за поведінкою людини, на самозвітах і проективних методах, спрямованих на виявлення механізмів психологічного захисту. Проективні методи, зокрема, описані в роботах Крамер (1990, 2006 [13; 14]); нею ж видані спеціальні довідники для розпізнавання механізмів психологічного захисту на підставі Тематичного апперцептивного тесту (ТАТ) через лінгвістичний аналіз. У 1970 році Вайлент розробив глосарій вісімнадцяти механізмів психологічного захисту, які можуть бути використані для обробки різних типів клінічної інформації, що включали і відкриті інтерв’ю, і їх записи тощо.

Оскільки методи розпізнавання механізмів психологічного захисту базуються на спостереженнях, які вимагають значних зусиль для того, щоб забезпечити їх надійність, не є дивним, що значні дослідницькі зусилля були сфокусовані на створенні належних вимірювань шляхом самозвітів. Один із перших типів вимірювань був розроблений Хааном (1965). Використовуючи пункти з Міннесотського багатопрофільного особистісного опитувальника ММРІ і Каліфорнійського особистісного опитувальника, Хаан розробив шкали механізмів подолання, які оцінювались за допомогою спостерігача. Найпоширенішими є самозвіти оцінки механізмів психологічного захисту, зокрема, опитувальник захисних механізмів, відомий як опитувальник Глезера та Іхілевича (1969 [26]). Серед більш новітніх досліджень у розробці засобів вимірювань психологічного захисту, називають працю Стайнера (Стайнер зі співавт., 2001 [75]), який розробив опитувальник REM-71, тобто вимірювання самозвітів, що складається з 71 пункту. Цей підхід до вимірювання самозвітів був розроблений з урахуванням можливості виокремлення 21 способу захисту. Факторний аналіз цих субшкал дав можливість виокремлення двофакторної структури вищого рівня, один вимір якої пов'язаний з менш адаптивними стратегіями захисту, а інший – з адаптивними. І хоча він розроблений для дорослих, опитувальник REM-71 може бути успішно застосований і для виконання більш молодими людьми (Араюджо зі співавт., 2006).

Психологічне подолання

Незважаючи на те, що поняття подолання стресу неформально використовується в медичній і соціальній літературі протягом досить тривалого часу, до 1960 року саме слово «копінг» ще не мало технічного визначення, як зазначають Фолькман і Московіч (2004 [20]). Спочатку деякі дослідники почали називати певні адаптивні захисні механізми, такі як сублімація, гумор, стратегіями подолання. Згідно з Хааном, наприклад, подолаюча поведінка відрізняється від захисної поведінки, оскільки остання за визначенням є ригідною, такою, що спотворює реальність, недиференційованою, у той час як подолаюча поведінка є гнучкою, цілеспрямованою, орієнтованою на реальність і диференційованою.

Усвідомлені стратегії реагування на стресогенні і хвилюючі важкі ситуації були концептуалізовані в нових дослідницьких традиціях і отримали назву стратегій подолання, або копінг-реакцій. Протягом достатньо короткого часу цей тип досліджень подолаючої поведінки став досить об’ємним і перетворився на самодостатню дослідницьку галузь, яка чітко відрізняється від попередніх досліджень захисних механізмів, як стверджують Лазарус та інші (1974 [38]).

Перша генерація дослідників проблеми подолання поділяла ряд загальних положень, які справили великий вплив на концептуалізацію феномену. Дослідниками раннього періоду було ідентифіковано два виміри подолання: емоційно-фокусована і проблемно-фокусована стратегії подолання. Ця література в останніх публікаціях описана в роботі Фолькмана і Московіч (2004), Паркера і Ендлера (1992), Скіннера зі співавторами (2003 [68]) та інших.

Ще один базовий вимір, ідентифікований в ранній літературі з подолання, – стратегія уникнення складної ситуації. Ці стратегії можуть включати різноманітні реакції й індивідуум може реагувати на стресогенну ситуацію шляхом пошуку соціальної підтримки. Вони можуть також виявлятись у формі переключення уваги з проблеми на дещо інше.

Разом з оцінюванням емоційно-фокусованої стратегії подолання більшість вимірювань копінг-стратегій включають шкали, які оцінюють і реакції уникнення. Найбільш відома, перекладена українською та російською мовами, є методика, яку спочатку розробили Ендлер і Паркер (1990 [17]).

Типи стресогенних ситуацій, які вивчались ранніми дослідниками цієї проблеми, справили великий вплив на розробку концептуальних моделей дослідження стресу. На перших етапах у літературі з проблем стресу дослідники звертали увагу майже тільки на виявлення реакцій подолання загрозливих ситуацій. У 1992 році Паркер і Ендлер запропонували ідею відносно того, що концентрація уваги переважно на стратегіях подолання високостресогенних, екстремальних ситуацій, яка була притаманна раннім дослідженням, підвищила вірогідність того, що особистісні змінні можуть розглядатись як недостатньо надійний фактор у прогнозуванні специфічних реакцій подолання. Хоча індивідууми і можуть мати звичні переваги у виборі стратегій подолання, дослідження реакцій тільки на екстремальні ситуації, які становлять загрозу для життя людини, часто змушує обмежити перелік можливих стратегій. Отже, не дивно, що протягом 1970 – початку 1980-х років усе більше дослідників у галузі стратегій психологічного подолання почали вважати, що ці моделі подолання не детерміновані особистісними факторами, як писали Фолькман і Лазарус (1980 [19]). Дослідники почали підкреслювати важливість вивчення ситуаційного контексту, в якому здійснюється подолання. Постійна орієнтація на ситуаційні фактори детермінувала виділення специфічних реакцій подолання, внаслідок чого дослідники почали вивчати такі змінні, як когнітивне оцінювання стресогенних ситуацій (Лазарус і Фолькман [19]) і ресурси подолання (Антоновський, 1979). Незважаючи на те, що деякі дослідники продовжують недооцінювати важливість особистісних факторів, на початку 1990-х років спостерігається поновлення інтересу до особистісних змінних у дослідженні стратегій психологічного подолання. Фактично, наступні дослідження продемонстрували, що як ситуаційні, так і особистісні змінні пояснюють значну частину варіацій у реагуванні на стрес (Шульц зі співавт., 1992).

У літературі з’явилось важливе розрізнення між дослідниками, які продовжували підкреслювати важливість диспозиційних змінних рис, і тими, які підкреслювали роль ситуаційних факторів, розглядаючи копінг як процес. Це розмежування почали позначати в літературі з проблеми психологічного подолання як розрізнення між інтраіндивідуальним і міжіндивідуальним підходами (Ендлер і Паркер, 1990; Ендлер зі співавт., 1998; Фолькман, 1986; Лазарус, 1993; Паркер і Ендлер, 1992).

Міжіндивідуальний підхід до вивчення стратегій подолання при ідентифікації звичних стратегій подолання користувався дослідженням різних типів ситуації, які виникають у міжособистісному спілкуванні, у той час як інтраіндивідуальний підхід робив спроби ідентифікувати базові поведінкові стратегії, які використовуються індивідуумами в специфічних стресогенних чи загрозливих ситуаціях.

Останній підхід базується на припущенні, що люди мають репертуар варіантів вибору стратегій поведінки, доступної їм, з якого вони можуть вибудовувати те, що вони вважають найбільш ефективною стратегією залежно від природи ситуації.

Велика кількість літератури з проблеми оцінювання стратегій подолання вже існує. Найбільш популярний тип інтраіндивідуальних вимірів подолання, тобто орієнтованих на індивідуальне подолання стратегій, базується на ситуаційно-специфічному підході. Цей тип вимірювань оцінює базові стратегії подолання, або реакції, які використовуються при реагуванні на специфічні стресогенні ситуації, наприклад, симптоми болю, втрата роботи, серйозні захворювання і таке інше. Цілий набір ситуаційно-специфічних заходів був розроблений для того, щоб оцінити реакції подолання різних типів проблем зі здоров’ям тощо.

Відношення між подоланням і здоров’ям є, мабуть, однією з найбільш популярних тем у сучасній літературі з проблем подолання. Їй присвячені роботи Аустенфельд і Стентон (2004), Ендлер та інші (1998), Соммерфілд і МакКрає (2000), Восінгтон і Шерер (2004) та інші. Модель, яка найчастіше описується в літературі і в якій ідеться про подолання проблем зі здоров’ям, базується на тому, що стратегії подолання справляють безпосередній вплив на специфічні змінні, важливі для підтримання здоров’я, а саме на кров’яний тиск, швидкість одужання і таке інше.

Інша модель, яка використовується не настільки часто в літературі з проблем подолання, розглядає останнє як таке, що справляє опосередкований ефект на здоров’я людини шляхом стимулювання змін у поведінці, пов’язаній із турботою про власне здоров’я, наприклад, підтримування регулярних контактів зі спеціалістами, лікарями.

Остання модель, якою теж користуються в літературі, але дещо рідше, базується на уявленні, що стратегії подолання зменшують стрес, який породжується специфічними проблемами зі здоров’ям.

Другий популярний тип вимірювань інтраіндивідуальних стратегій подолання базується на кросситуаційному підході. Цей тип вимірювань орієнтований на оцінювання цілого ряду базових стратегій подолання або реакцій, якими можна користуватись у різноманітних ситуаціях. Пункти, які використовуються в цих опитувальниках, оцінюють широке коло потенційних стратегій, і, таким чином, ці стратегії можуть бути використані індивідуумами, які переживають цілий комплекс стресогенних факторів. Респонденти ідентифікують недавні стресові події і реагують за допомогою відповідних стратегій подолання на специфічні ситуації.

Інтраіндивідуальне вимірювання подолання, яке справило суттєвий вплив на всю проблему вивчення подолаючої поведінки, – опитувальник Фолькмана і Лазаруса WСС – «Перелік засобів подолання», який пізніше був переглянутий і представлений як WСQ (Фолькман, Лазарус, 1988). Цей відомий засіб дослідження подолання включає дві базові стратегії реагування – проблемно-фокусоване і емоційно-фокусоване: респондентів просять реагувати на пункти цього тесту, вказуючи, з якими специфічними стресовими ситуаціями вони зустрічаються у своєму житті і як на них реагують.

Що стосується особистісних змінних і досліджень стратегій подолання, то це залишається спірною темою у психологічній літературі. Фолькман, наприклад, стверджував, що вимірювання рис, які мають подолаючий ефект, не дає можливості відповісти на запитання, як людина в реальних умовах впорюється зі спонтанно виникаючими стресовими факторами. Проте протягом 1980-х – початку 1990-х років тема стилів подолання знову привернула увагу деяких дослідників, і значна частина цих досліджень привела до появи тих опитувальників, якими зараз широко користуються. Прикладом може бути відомий опитувальник CISS, розроблений Ендлером і Паркером і перекладений різними мовами. Він включає такі основні стратегії як проблемно-орієнтовані, емоційно-орієнтовані і стратегії уникання стресових ситуацій. Факторна структура цього опитувальника була оцінена на широкому спектрі факторно-аналітичних досліджень.

Більш широко використовуваним кросситуаційним засобом вимірювання подолання залишається відома стратегія СОРЕ – шкала орієнтації на проблемні ситуації, розроблена Карвером та іншими (1989). Вона має 16 пунктів, 15 субшкал, за допомогою яких оцінюється теоретично виявлені вимірювання копінгу. П’ять субшкал асоціюються з різними проблемно-орієнтованими стратегіями – активне подолання, планування, гальмування паралельних видів активності, копінг-стримання, інструментальна і соціальна підтримка. Інші п’ять субшкал пов’язані з емоційно-фокусованими стратегіями – позитивна реінтерпретація, прийняття, відкидання, звернення до релігійності, емоційна і соціальна підтримка. Ще п’ять субшкал оцінюють широкий гетерогенний набір інших копінг-стратегій, наприклад, бажання виразити свої почуття, зловживання заспокійливими речовинами, звернення до гумору.

Існує багато літератури з дослідження взаємодії стратегій подолання з базовими рисами особистості. Наприкінці 1980-х років дослідження в галузі особистісних рис почали знову привертати увагу в психології особистості, і не дивно, що знову пожвавився інтерес до ролі особистісних змінних у дослідженні процесів психологічного подолання. Цей поновлений інтерес був стимульований завдяки обмежувальній пояснювальній силі ситуаційних моделей подолаючої поведінки: останнім часом з’являється все більше даних відносно того, що ситуаційні змінні пояснюють тільки дуже невелике коло поведінкових реакцій (Козак зі співавт., 2005 [35]; Шульц та ін., 1996 [76]). Все більша кількість досліджень орієнтована на вивчення стійкості, значної регулярності вибору індивідуальних копінг-реакцій. Коста та інші (1996 [12]), Мюрей та інші (2003 [52]), Окслад та інші (2004 [55]) і багато інших літературних джерел свідчить про те, що вперше вибраний спосіб, у який суб’єкти намагаються подолати перші стресові ситуації, є найбільш прогностичним відносно того, як людина буде впорюватись і з іншими ситуаціями. З’явилась навіть цікава література, що свідчить про наявність кросситуаційної стабільності у виборі стилів, яким індивідууми віддають перевагу. Цікаві дослідження були проведені у цьому напрямі з використанням моделі «NЕО-PI-R» МакКрає і Коста, і дослідження відносно того, що поведінка типу А характерна для людей, яким притаманні такі специфічні риси як твердість характеру, агресивність.

Отже, зазначені фактори та фактори самооцінювання – все це впливає на вибір певних стратегій. Останнє дослідження свідчить про те, що можна виявити стилі поведінки в стресогенних ситуаціях, на підставі яких з’являється можливість прогнозувати наявність у людини здорових чи нездорових рис особистості. До останніх відносять гнівливість, змагальність тощо (Санчес, Гонзалес). Серед цікавих останніх досліджень зв’язків між основними стратегіями подолання і рисами особистості можна зазначити, що нейротизм має додатний зв'язок з емоційно-фокусованим подоланням, зокрема, з емоційною «вентиляцією», ворожими реакціями, реакцією капітуляції. Нейротизм має від’ємні кореляційні зв’язки з проблемно-фокусованими стратегіями, такими як планування тощо. Екстраверсія має від’ємний кореляційний зв'язок з емоційно-фокусованою стратегією, зокрема, з такою, як прийняття відповідальності на себе. Екстраверсія прогнозує вірогідність вибору людиною проблемно-фокусованих стратегій подолання (Вотсон і Хабард, 1996).

Менш систематична робота проведена з вивчення ролі відкритості досвіду, сумлінності, доброзичливості, хоча є дані, що ці риси особистості знижують емоційне реагування і тривожність. Отримані також дані про наявність додатного зв’язку відкритості досвіду з використанням гумору (МакКрає і Коста, 1986); з позитивним переосмисленням ситуації як стратегії подолання. Хоча є деякі емпіричні дані, що індивіди, які мають високу доброзичливість, характеризуються тенденцією шукати соціальної підтримки при виникненні стресу, інші праці підкреслюють відсутність зв’язку між цією рисою особистості й різними типами стратегій подолання.

Новітні огляди літератури з проблеми стратегій подолання містять дані про наявність суперечливих зв’язків між сумлінністю і копінгом (Лі-Баглі та інші, 2005 [39]).

Використання різних типів стратегій і способів їх оцінювання, як інтраіндивідуальних, так і міжіндивідуальних вимірів, зробило значний внесок у встановлення зв’язків між стратегіями і особистістю.

Особливою рисою сучасних досліджень стратегій подолання є, як відмічають сучасні зарубіжні дослідники [56], відсутність зацікавленості в інтегруванні міжіндивідуальних та інтраіндивідуальних підходів до дослідження подолання. Дослідники, які працюють у галузі вивчення подолаючих стратегій, отримали б значні нові дані, якби проаналізували деякі уроки досліджень особистості, почерпнуті з дискусії відносно зв’язку поведінки людини з ситуацією. Замість того, щоб фокусувати увагу винятково на вивченні або особистісних, або ситуаційних змінних, дослідники у галузі вивчення особистості почали підкреслювати роль двох типів змінних одночасно. Цікавими дослідженнями вважаються спроби знайти зв'язок стратегій як певних системотвірних факторів у дослідженні «здорових» чи «хворобливих» рис особистості (Санчес, Гонзалес).

Емоційний інтелект є порівняно новим психічним феноменом, який розглядається в серії індивідуальних розбіжностей особистості. Термін уперше з’явився, як відмічають автори огляду стану розробки проблеми, у дослідженнях Лоунера (1966), Грінспана (1989) і у дисертації Пейна (1986). Але найширшого розповсюдження ідеї вивчення емоційного інтелекту отримали завдяки публікації серії монографій Гоулмана, перша з яких вийшла у 1995 році. Вона спиралась на більш ранні теоретичні засади вивчення емоційного інтелекту, викладені в статті Саловея і Меєра (1990). Монографія Гоулмана «Емоційний інтелект» включає огляд більш ранньої літератури, зокрема, досліджень із проблеми соціального інтелекту, наприклад, праці Торндайка (1920), Гарднера (1983), присвячені теорії множинності проявів інтелекту.

Значний інтерес до вивчення феномену емоційного інтелекту поза межами академічної психології, стимульований працями Гоулмана, зумовлений тим, що в них висловлювалось твердження, на той момент ще недостатньо теоретично обґрунтоване емпіричними дослідженнями, відносно визначальної ролі емоційного інтелекту у забезпеченні успішності життєдіяльності людини. Популярні видання і засоби масової комунікації розповсюдили ідею відносно більшої ролі емоційного інтелекту порівняно з IQ у досягненні успіху як в академічній, так і в професійній діяльності людини.

Завдяки публікаціям відповідних опитувальників, зокрема, Бар-Она і Паркера (2000 [7]), а також серії досліджень Меттьюса зі співавторами (2002), Мерфі (2006), Шульца і Робертса (2005 [63]), в літературі з’явилась досить детальна характеристика сутності емоційного інтелекту як феномену, що почав розглядатися як нова динамічна риса особистості, яка має диспозиційні компоненти і спирається на систему здібностей. Останні виявляються ззовні в особливостях переробки інформації.

Моделі описання емоційного інтелекту варіюються від погляду на нього як на набір когнітивних здібностей, пов’язаних із розпізнаванням змісту власних емоцій і емоцій інших людей, їх зв'язку з подіями особистого життя, наявності в суб’єкта здатності до регулювання емоцій, до розглядання емоцій, які можуть впливати на взаємини особи з іншими людьми, тобто зумовлювати міжособистісні аспекти функціонування людини. Підкреслюється особлива роль внутрішньоособистісного компонента у вивченні емоційного інтелекту, що характеризує вміння людини мобілізуватись на активне виконання діяльності, яке і забезпечує досягнення успіху в ній.

Хоча існує достатня кількість різних підходів до вимірювання емоційного інтелекту, перевірених на надійність та валідність, на сьогодні найпопулярнішими вважаються два методи вимірювання емоційного інтелекту. Один базується на описанні певних проблем, які можуть виникати в життєдіяльності, і нагадує у цьому аспекті тести інтелекту, у той час як другий підхід до вимірювання емоційного інтелекту передбачає експліцитне самооцінювання суб’єктом власних здібностей і в цьому аспекті нагадує особистісні тести.

У цьому розділі підручника ми розглянемо оцінки зарубіжними дослідниками, зокрема, Елізабет Остін, Джеймсом Паркером, Петрайдісом і Дональдом Саклофскі [4] надійності підходів до вимірювання емоційного інтелекту, включаючи питання, чи відповідає емоційний інтелект визначенню його як аспекту прояву інтелекту. Це буде зроблено, зокрема, з урахуванням результатів численних емпіричних досліджень відносно наявності значущих кореляцій емоційного інтелекту з різними аспектами життєдіяльності людини, зокрема, зі здоров’ям, академічними успіхами і досягненнями у професійної діяльності. Розділ буде завершено визначенням перспектив щодо подальшого вивчення емоційного інтелекту.
Підходи до вимірювання емоційного інтелекту

Один із розповсюджених підходів до вимірювання емоційного інтелекту включає аналіз вирішення людиною проблем, які мають емоційний контекст, у той час як інший нагадує, як вказувалось вище, особистісні опитувальники, за допомогою яких людина сама оцінює притаманність їй тих чи інших особливостей поведінки в емоційно забарвлених ситуаціях.

Петрайдес і Фурнем (2001) запропонували використовувати для описання емоційного інтелекту не тільки набір здібностей, що пропонувалися у свій час такими відомими дослідниками проблеми як Мейєр і Саловей, а й його диспозиційні компоненти. Знайдено кореляції між вимірюванням диспозицій за п’ятифакторною моделлю й емоційним інтелектом.

У монографії Е. Л. Носенко і Н. В. Ковриги [2] також розглянуті емпіричні дані відносно статистично значущих зв’язків показників емоційного інтелекту з п’ятьма диспозиційними рисами особистості, зокрема: додатного кореляційного зв’язку з доброзичливістю, екстраверсією, відкритістю наявному досвіду і сумлінністю, та від’ємного зв’язку – з нейротизмом. В цій праці також наведено дані щодо дослідження зовнішніх аспектів прояву емоційного інтелекту, зареєстрованих за допомогою методики Флюгеля, широко відомої під назвою «емоційний щоденник».

Встановлено, зокрема, що суб’єкти з більш високим рівнем емоційного інтелекту, оціненим за допомогою відповідних тестів, характеризуються наявністю в їх досвіді реального спілкування меншої відсоткової частки порівняно із суб’єктами з низьким рівнем емоційного інтелекту, так званих «безпредметних» емоцій (тобто емоцій, чинники появи яких вони не можуть усвідомити), меншої інтенсивності переживання емоцій, а також нижчого рівня виявлення імпульсивності у реагуванні на емоціогенні подразники. Ці та інші численні емпіричні дані свідчать про опосередкованість реагування на емоціогенні подразники мисленням, тобто дійсно про наявність в емоційному інтелекті саме інтелектуальної складової.

Зараз широко обговорюється питання про те, чи можна розглядати здібності, які вважаються складовими емоційного інтелекту, як інтелект. Прийнята структура психометричного емоційного інтелекту є ієрархічною. Вона включає загальну здібність і більш специфічні здібності дещо нижчого рівня (Керол, 1993). Існують дані відносно того, що емоційний інтелект, якщо його розглядати як набір здібностей розпізнавати, регулювати емоції і співвідносити їх із ситуаційними чинниками, характеризується наявністю помірного додатного кореляційного зв’язку із загальним «кристалізованим» інтелектом, вимірюванним за допомогою IQ (кореляції не перевищували 0,3, за даними Фурнела і Родена, 1999) (Робертс, 2001). Конструктна валідність цих кореляцій викликала певні критичні зауваження. Тому виник альтернативний погляд на емоційний інтелект як особливість переробки інформації, що сприймається людиною з навколишнього світу.

Високий загальний інтелект, як відомо, асоціюється з більш високими показниками успішності впорання із завданнями, пов’язаними з переробкою інформації (Дієрі, 2000), зокрема, це відбивається на часових характеристиках виконання інформаційно-переробних завдань, їх тривалості, темпі. Якщо емоційний інтелект справді є формою виявлення загального інтелекту, то можна очікувати більшого рівня успішності переробці інформації в осіб із високим рівнем емоційного інтелекту. У дослідженнях Остін (2005) була встановлена наявність подібної кореляції між показниками емоційного інтелекту й успішністю переробки інформації людиною. Разом із тим, хоча й існують емпіричні дані відносно того, що здібності, котрі описуються в межах емоційного інтелекту, мають певні кореляції із загальним інтелектом, тест емоційного інтелекту, створений на сьогоднішній день, дозволяє оцінити специфічні особливості поведінки людини, що не обмежуються її функціями. Тому, власне, дослідники й звернули увагу на виокремлення в емоційному інтелекті його диспозиційних складових, а не лише здібностей до розпізнавання емоцій. Введення поняття диспозиційного емоційного інтелекту сприяло появі інших подібних понять, наприклад, самоусвідомленого емоційного інтелекту, який людина оцінює експліцитно.

Оскільки жодна модель емоційного інтелекту, яка базується на припущенні відносно його зв’язку зі здібностями, поки ще не має переконливого підтвердження, на сьогоднішній день набуває все більшого визнання теорія притаманності емоційному інтелекту характеристик динамічної риси особистості (Петрайдес та ін., 2007). Вона може забезпечити підґрунтя для коректної інтерпретації даних будь-яких опитувальників для вимірювання емоцій.

Моделі емоційного інтелекту як здібностей є проблематичними не тільки тому, що вони виявляють лише помірний зв'язок цієї властивості з IQ, а й тому, що емоційний досвід є суб’єктивним. Важко розробити пункти опитувальника, які були б оцінені однозначно (як здібностей і як особистісної риси), при розрізненні двох підходів до визначення емоційного інтелекту, бо в них розглядаються два конструкти, що суттєво розрізняються. Отже, операціоналізація одного з них не пов’язана з операціоналізацією іншого; обидва конструкти співіснують, як підкреслють сучасні зарубіжні дослідники (Пет та ін., 2005). Виникає питання: що собою являє диспозиційний емоційний інтелект? Автори огляду теорій емоційного інтелекту, який аналізується в даному підрозділі підручника, стверджують, що таке питання є некоректним, бо емоційний інтелект являє собою набір пов’язаних аспектів самосприйняття і диспозицій, які розташовані на низьких рівнях ієрархії особистості.

Така дефініція має важливі імплікації для цього конструкта і дає можливість формування на його підґрунті когерентної психологічної теорії, яка відрізняється від моделей чи тестів. Згідно з цією теорією, диспозиційний емоційний інтелект – це конструкт, який забезпечує цілісну операціоналізацію прояву афективних аспектів особистості. Якщо залишити поза межами цього аналізу всезростаючу кількість літератури з проблеми нових видів інтелекту, запронованої Торндайком (1920), Карвером (1983), Саловеєм і Мейєром (1990), Гоулманом (1995), то дослідження диспозиційного емоційного інтелекту спрямоване на емпіричне встановлення міри, в якій ці ідеї вже були використані в різних диференціальних психологічних таксономіях, і пошук шляхів операціоналізації цих ідей.

Таблиця 4.1