Варіанти скорочення психометричної 16-факторної моделі Кеттелла

Первинний варіант психометричної моделі Кеттелла був надмірно складним. Він включав 92 первинні фактори, що набагато перевищувало необхідність їх практичного застосування. Тому спрощення об’ємної таксономії психологічних конструктів Кеттелла вважається завданням більше ніж необхідним. Відповідно з цим була проведена значна кількість пошукових, підтверджуючих факторно-аналітичних досліджень протягом декількох років із метою виокремити скорочений перелік факторів, які знайшли б більш широке застосування для практики психологічного вимірювання, створення тестів і професійної практики. В результаті проведених досліджень 92 первинні фактори були зведені до 29 широких факторів. Отже, модель було скорочено на 68 %. Це було зроблено Бойлом (1983–1989). Створена у такий спосіб психометрична модель Бойла є не тільки більш компактною, а й такою, що зберігає достатній рівень деталізованості, необхідний для комплексного вимірювання властивостей особистості в декількох психологічних сферах, включаючи сфери нормальної і патологічної поведінки (Бойл та ін., 2001; Бойл і Смарі, 2002). Основне скорочення кількості таксономічних психологічних конструктів було досягнуте шляхом систематичного факторного аналізу взаємокореляцій первинних факторів, виміряних за допомогою психометричного інструментарію Кеттелла.

Застосування пошукових факторно-аналітичних процедур при конструюванні інструментарію для оцінювання особистості дало певною мірою конфліктні результати. Наприклад, Айзенк, як згадувалось у розділі 2.1, запропонував три аспекти виміру вищих особистісних рівнів: «Екстраверсія–нейротизм–психотизм». Кеттелл же пропонував, як відомо, 16 особистісних факторних рис нормальної особистості. Незважаючи на величезну продуктивність Кеттелла, складність його всеохопного психометричного підходу стала джерелом фрустрації для багатьох дослідників у галузі психології, а також практичних психологів. Справді, як згадувалося вище, Кеттелл спочатку виявив 92 первинні фактори, що включали 20 факторів для вимірювання когнітивних здібностей, 16 факторів для вимірювання нормальних рис особистості, 12 факторів для дослідження патологічних рис, 20 факторів інтегрованих таксономічних рис, 12 факторів для вимірювання нормальних станів настрою, і 12 факторів для вимірювання патологічних станів настрою. На противагу цьому, відома модель Айзенка була занадто мінімалістською, включаючи лише невелику частину відомої варіативності особистості людини. Таким чином, фактори Айзенка створювали неадекватне уявлення про аспекти вимірювання структури особистості, яка має відхилення від норми.

Бойл у 1989 році, і Фішер і Бойл у 1997-му повідомляли про можливість виділити факторну структуру нормальної особистості більш високого рівня узагальнення, виміряну в межах 16-факторного опитувальника Кеттелла, і довели можливість забезпечити у такий спосіб підтримку спрощеної і більш зручної для практичних досліджень п’ятифакторної особистісної моделі. Отримана на основі 16-факторної моделі Кеттелла скорочена модель корелює статистично значуще з іншими моделями особистісної структури, зокрема, з п’ятифакторною моделлю, яка зараз стала дуже популярною (Бойл, 2006). Дослідники довели, зокрема, що другий рівень широких факторів, виокремлених на основі 16-факторної моделі, надає більш задовільну структуру рис нормальної особистості, ніж популярна п’ятифакторна модель.

Бойл і Робертсон рекомендували, щоб попередні дослідження, які містили розрахунки другого рівня 16-факторної моделі, були проаналізовані у світлі нового скоректованого алгоритму. За допомогою скорочення 16-факторної моделі Кеттелла Бойл продемонстрував, що особистісні риси зазнають модифікації під впливом життєвого досвіду, яка пов’язана з накопиченням досвіду пізнання. Цей результат дослідження структурних моделей стимулює появу сумнівів відносно адекватності статичних моделей структури особистості, таких, як, наприклад, п’ятифакторна модель. Нове знання відносно того, що риси особистості не є фіксованими, незмінними диспозиціями, а скоріше тільки відносно стабільними диспозиціями, які підлягають структурним змінам, змусило дослідників порушити питання про необхідність розробки динамічних моделей особистості. Наприклад, результат навчання й акультурація, без будь-яких сумнівів, вплинуть значною мірою на наступну побудову інструментарію для вимірювання особистості.

У 1987 році Бойл також повідомив про наявність у моделі Кеттелла ряду факторів другого порядку, які описують патологічну особистість. Дванадцять психопатологічних рис, які вимірюються за допомогою опитувальника для клінічного аналізу СІQ (Крюг, 1980), були також скорочені до шестифакторної структури, тобто на 50 %. Ці шість факторів отримали такі назви: депресивна шизотимія, психопатична домінантність, психотична неадекватність, параноїдна депресія, депресія безпорадності і тривожна депресія. У такий спосіб за допомогою цієї моделі забезпечується більша економічність процедури вимірювання.

Опитувальник факторів депресії був скорочений до чотирьох широких факторів депресії, які вважаються більш зручними для практичного застосування, мають процесуальну і вимірювальну корисність для дослідників і професійних психологів.

Звертаючись до галузі динамічних мотиваційних рис, необхідно зазначити, що модель вимірювання таких рис була скорочена з 20 до семи факторів, які включають такі широкі фактори як орієнтація на приватне життя, нарцисизм, орієнтація на досягнення успіхів у кар’єрі, страх, переживання з приводу себе і супер-его.

На підставі моделі Кеттелла було створено і версію для підлітків – 20 первинних факторів були скорочені до п’яти факторів другого порядку. На додаток до цього Бойл і Стат (1988) повідомили про виявлення широких факторів другого порядку в моделі для дітей початкового шкільного віку. Чотири фактори, які були сформовані після скорочення моделі на 80 %, отримали такі назви: супер-его, нарцисизм, грайливість і самочутливість, або чутливість до власної особистості. Було відмічено, що фактори другого порядку моделі для підлітків не присутні в моделі для дітей початкового шкільного віку, оскільки ці фактори не сформувались як сильні мотиваційні фактори, що визначають навчальну діяльність. Цей результат підтверджується спостереженнями відносно змін мотиваційної структури особистості в процесі диференційного навчання, у той час як переживання відносно власної особистості набувають культурно зумовлених особливостей.

При порівнянні гендерних розбіжностей в мотивації Бойл і Стат (1989) установили для хлопців початкової школи серед факторів другого порядку закономірність появи суттєвих гендерних відмінностей порівняно з дівчатами; це дає підстави вважати, що загальні розбіжності в інтересах і мотиваційній структурі пов’язані зі статевим дозріванням. Дівчата мають суттєво більш високі бали за шкалами страху, допитливості, у той час як у хлопчиків значно більш вищі показники зафіксовано за шкалою грайливості. Принаймні теоретично, якщо ці спостереження за гендерними розбіжностями у мотивації взяти до уваги і чітко орієнтуватись на них при визначенні цілей навчання, вони можуть суттєво допомогти забезпеченню гендерної індивідуалізації навчання.

У дослідженнях, в яких маніпулювали рівнем показників станів допитливості і нудьги, Бойл зі співавторами (1993) висловили припущення відносно прогностичної валідності цього інструментарію: в чотирьох із двадцяти факторів мотиваційної моделі для дітей початкової школи можна знайти значні зміни в середніх показниках. Наприклад, спостерігалось зменшення впевненості, асертивності (фактор І), зменшення страху (фактор А), підвищення нарцисизму. Ці дані стимулювали подальшу увагу до важливості урахування ситуаційних чинників при вивченні динамічних диспозиційних факторів.

Отже, в результаті досліджень, проведених Бойлом та іншими сучасними фахівцями, виявилось доцільним і можливим скоротити мотиваційну модель для підлітків з 20 до 5 широких факторів. З 20 до 4 широких факторів скорочена модель для початкового шкільного віку. Було встановлено, що фактори супер-его та переживання відносно власного образу виникають як провідні переживання для всіх трьох моделей мотиваційних факторів, а саме, для дорослих, підлітків і дітей початкової школи. Скорочення також здійснені у моделях для вивчення особистості з патологічними відхиленнями.

Підводячи загальні підсумки значного обсягу емпіричних досліджень, проведених Бойлом (2006), необхідно підкреслити ряд обмежень психометричного оцінювання особистості та індивідуальних розбіжностей за допомогою психометричної моделі Кеттелла, які зумовили пошук шляхів скорочення і спрощення її з метою отримання більш зручних у практичному застосуванні варіантів моделі.

Завданнями майбутніх пошуків у дослідженні особистісних рис, які відбивають мотиваційну динаміку, може бути розробка об’єктивних (на відміну від суб’єктивних) інтерактивних тестів особистості із застосуванням комп’ютерних технологій, індивідуалізованих для кожного респондента. Як відомо, Кеттелл і Варбуртон (1967) фактично розробили компендіум, який включає понад 2 000 об’єктивних тестових завдань для особистісних вимірювань, декілька з яких у подальшому були включені до моделі об’єктивного вимірювання особистості (Кеттелл і Шургерт, 1978).

Отже, на основі моделі Кеттелла виокремлено п’ятифакторну модель для дослідження нормальної особистості, яка включає такі фактори: екстраверсію, нейротизм, рішучість, незалежність і контроль.

Шість факторів виокремлено для дослідження особистості, що має патологічні відхилення. Вони включають, як згадувалось вище, депресивну шизофренію, психопатичну домінантність, психотичну неадекватність, параноїдну депресію, депресію безпорадності і тривожну депресію.

Модель мотиваційних динамічних факторів для дорослих включає такі фактори: орієнтація на приватне життя, нарцисизм, кар’єрну орієнтацію, страх, переживання з приводу власної особистості і супер-его.

Модель нормальних станів настрою для підлітків включає: стан екстравертованості, стан нейротизму, ворожості, допитливості, стан піднесення / втомлення. Патологічні стани настрою включають два стани: параноїдний і психопатично-домінантний.

П’ять факторів для вимірювання когнітивних здібностей включають: обсяг пам’яті, швидкість сприйняття, швидкість пригадування інформації, обсяг поля візуалізації і слухову організацію.

Можна сподіватись, що неокеттелліанський інструментарій, розроблений для вимірювання факторів більш високого порядку, які виокремлені в психометричній моделі Бойла, забезпечить суттєву економію часу на психометричні вимірювання. Розглянута у даному підрозділі праця дає можливість висувати велику кількість гіпотез і створює підстави для подальших плідних досліджень у напрямі розробки тестових засобів контролю.

П’ятифакторна модель особистості у даний момент є найбільш широко прийнятим варіантом вирішення проблеми описання структури особистісних рис, тобто виявлення простого й ефективного засобу з’ясувати взаємовідношення між окремими рисами. Для розробки п’ятифакторної моделі знадобилось декілька десятиріч, головним чином, тому, що психологи, які ставили перед собою мету виконання такого завдання, відрізнялись у їх поглядах на те, які змінні повинні бути включені до факторного аналізу. Пропонувалося багато підходів, але вирішення проблеми прийшло після того, як дослідники звернулись до аналізу лексики різних мов світу, не без підстав спираючись на ту точку зору, що особистісні риси є настільки важливими для повсякденного життя людини, що, напевно, люди закріпили для їх визначення відповідні назви. І, дійсно, аналіз повних словників надав можливість підготувати вичерпні списки назв особистісних властивостей, на основі факторного аналізу яких і було виокремлено п’ять так званих «великих факторів» особистості.

Хоча розробку п’ятифакторної моделі структури особистості пов’язують з іменами Л. Гольдберга (1990 [10]) і МакКрає і Коста (1997 [14]), першу спробу представити п’ять факторів особистості зробили два психологи, які працювали у галузі військової психології, зокрема, льотної справи – Ернст Тьюпс та Рей Крістоф. Вони надрукували свій технічний звіт про аналіз лексичних одиниць, які репрезентували різні риси особистості, ще у 1961 році. Їх робота була відома неширокому колу психологів і не справила великого впливу на уявлення про оптимальну структуру особистості. До лексичного підходу до визначення особистісних рис повернулись лише через 20 років. У 1983 році Л. Гольдберг оприлюднив результати свого дослідження словника, на підставі якого він виокремив п’ять глобальних особистісних рис і назвав їх «Big five» – «великою п’ятіркою». Лексичні дослідження, на підставі яких були виокремлені ці риси, спочатку не справили достатнього враження на психологів, що покладались при вимірюванні рис більше на опитувальники. Більша частина цих опитувальників розроблялась для того, щоб операціоналізувати певні теорії особистості, які вважались більш науково обґрунтованими, ніж аналіз загальнолітературних термінів, на яких базується п’ятифакторна модель особистості.

Наприклад, теорія психологічних типів Юнга стала основою для розробки Майєрсом та Бріксом індикатора типів, який широко використовується як засіб виміру чотирьох основних аспектів прояву особистісних диспозицій, а саме: інтроверсії чи екстраверсії, покладання на відчуття чи на інтуїцію, превалювання мислення та суддження над почуттями. Цей типологічний опитувальник Майєрса–Брікса, як відомо, базується на класифікації Юнгом притаманних представникам різних культур поєднань засобів формування вражень про навколишній світ із домінуванням або почуттєвого, або мисленнєвого стилю сприймання дійсності.

Визнання п’ятифакторної моделі особистості прийшло в результаті емпіричних досліджень, які показали наявність щільної кореляції між рисами особистості, вимірюваними за допомогою психологічних опитувальників, та за допомогою таксономічної (лексичної) п’ятифакторної моделі. Виявилось, зокрема, що один із вимірів особистості, який дає уявлення про протиставлення інтровертів екстравертам, присутній у теорії психологічних типів Майєрса–Брікса, відповідає фактору екстраверсії, вимірюваному за допомогою лексичного локатора «Велика п’ятірка». Покладання у сприйнятті дійсності на відчуття чи на інтуїцію корелює з фактором «відкритість досвіду», а покладання на раціональне сприйняття на противагу почуттєвому знайшло відбиття в одному з факторів п’ятифакторної таксономічної моделі, що має назву «доброзичливість». Тоді стало зрозумілим, що при створенні розглянутих вище діагностичних опитувальників психологи, які досліджували особистість, фактично заново відкрили і формалізували те, що давно вже було імпліцитно відомо в інтуїтивних концепціях особистості.

Визнання п’ятифакторної моделі особистості у 1990 році зумовило проведення систематичних досліджень цілої низки проблем, які дозволили досягти значного прогресу у розвитку психології особистісних рис. Реалістичність досліджень рис особистості, які знайшли відбиття у п’ятифакторній моделі, була підтверджена тим, що риси особистості відбивали певні абстрактні оцінні уявлення людей про себе та про суб’єктів, що їх оточують. Оскільки риси, які оцінювались за допомогою особистісних тестів, виявлялись відносно малоефективними в аспекті прогнозування специфічної поведінки на підставі результатів лабораторних тестів, деякі дослідники дійшли висновку, що значно більш надійні результати оцінювання особистості забезпечуються, коли оцінку конкретного суб’єкта здійснюють оточуючі, які добре знають даного суб’єкта. Якщо оцінки оточуючих погоджуються з самооцінками, можна вважати, що ця подібність поглядів базується на сприйнятті реальних психологічних характеристик, які притаманні оцінюваному суб’єктові. Ця точка зору відіграла важливу роль на початку 1980-х років у перевірці надійності п’ятифакторної моделі особистості, оскільки такі фактори, як доброзичливість чи сумлінність виявились доступними як самооцінюванню, так і оцінюванню оточуючими людьми. Отже, реальність п’яти факторів, включених у модель, була перевірена за допомогою порівняння самооцінок з оцінками інших людей.

Реальність рис була також продемонстрована на підставі досліджень, які свідчать про їх спадковість (Бочард, Лулін, 2001). Виявилось, що у монозиготних близнюків, які мають однакові гени, спостерігається високий рівень подібності особистісних рис, більш високий, ніж у дизиготних близнюків, незалежно від того, чи виховувались близнюки в одному і тому ж оточенні чи в різних середовищах. Близько 50 % варіативності у показниках особистісних рис виявились генетично зумовленими, що було підтверджено для всіх п’яти факторів особистості. Недавні дослідження також показали, що п’ятифакторна структура має генетичне підґрунтя (Ямагате та ін., 2006). На підставі цього був зроблений висновок, що зміст таких рис як сумлінність, методичність, ретельність дозволяє об’єднати їх в одну групу, оскільки їх виявлення, принаймні частково, зумовлене одними і тими ж генами.

Ще однією перевіркою надійності п’ятифакторної моделі були лонгітюдні дослідження, в процесі яких особистісні риси досліджувались двічі через достатньо великий проміжок часу. Було встановлено досить високу стабільність особистісних рис (Робертс, Дельвісіо [18; 19]). Людина, яка була діагностована за допомогою п’ятифакторного опитувальника як така, що мала артистичну чутливість, інтелектуальну допитливість і характеризувалась політичною ліберальністю у віці 30 років, мала високу вірогідність залишатись такою, що має чутливість до художньої творчості, інтелектуальну допитливість і політичний лібералізм порівняно зі своїми однолітками, навіть у віці 80 років. Отже, наявні експериментальні дані, як стверджують автори п’ятифакторної моделі МакКрає і Коста, свідчать про те, що навіть через 40 років усі п’ять факторів особистості залишаються більш-менш стабільними, як за даними самозвітів, так і за оцінками спостерігачів (Коста, МакКрає, 1992 [6]; Терасіано, 2006 [25]).

Хоча ієрархічний порядок рис залишається стабільним, усе ж спостерігаються деякі поступові зміни в середніх показниках рис при порівнянні характеристик у підлітковому та у зрілому віці. Встановлено, що з віком тенденцію до зменшення середніх показників виявляють такі риси як нейротизм, екстраверсія і відкритість досвіду, а тенденція до підвищення середніх показників притаманна таким рисам, як доброзичливість і сумлінність (Терасіано та ін., 2005 [25]). Таким чином, старші за віком чоловіки і жінки виявляють тенденцію бути менш активними і такими, що прагнуть до пізнання нового, ніж їхні онуки, але є більш емоційно стабільними і зрілими.

Кроскультурні дослідження, які в попередні роки вимагали від дослідників необхідності відвідувати інші країни і вивчати нові мови для того, щоб зібрати дані відносно кроскультурних відмінностей у прояві різних рис особистості, через що такі дослідження були досить нечисленними, сьогодні проводяться за допомогою Інтернет-опитувань, що дає змогу зібрати переконливі дані у зручній обстановці. В результаті цього відмічається помітне зростання кількості кроскультурних досліджень особистісних рис, як відмічають Шмітт та ін. (2007 [21]).

Перший опитувальник Коста і МакКрає «NEO-PI-R» (1992 [6]), розроблений для операціоналізації п’ятифакторної моделі, перекладений більше ніж на 40 мов і перевірений у процесі досліджень із психології особистості у відповідній кількості країн світу. Ці дослідження базувались на припущенні, що риси, які оцінюються за допомогою п’ятифакторного опитувальника, наявні у представників будь-якої країни. Це припущення було підтверджене у великій кількості досліджень. Отже, як вважають МакКрає і його співавтори (2005 [17]), п’ятифакторна модель виявляє універсальні аспекти природи людини, можливо тому, що вони генетично зумовлені, і всі люди поділяють один і той же геном.

Кроскультурні дослідження дозволили також виявити достатньо високий рівень кореляції даних, отриманих у колективістських і в індивідуалістських культурах (МакКрає зі співавт., 2004). На сьогодні поки що немає лонгітюдних досліджень особистості в неєвропейских країнах, тому неможливо встановити, чи залишаються риси в рівній мірі незмінними у всьому світі, проте кроскультурні дослідження вікових розбіжностей показують ті ж самі тенденції до зменшення з віком показників нейротизму, екстраверсії і відкритості новому досвіду і до збільшення показників доброзичливості і сумлінності з віком в усіх країнах (МакКрає зі співавторами, 1999 [16]). У Сполучених Штатах жінки мають дещо вищі показники, ніж чоловіки, за показниками нейротизму і доброзичливості. Подібні спостереження були зроблені і в Малайзії, Перу та в інших країнах (МакКрає, 2005 [17]).

Задовго до того, як була сформульована п’ятифакторна модель, психологи вивчали риси особистості, оскільки вважали їх корисними для прогнозування певних аспектів поведінки в процесі життєдіяльності (Озер, Бене–Мартінес, 2006). Проте, можна погодитись із твердженням, що риси, зазвичай, не можуть бути досить надійною основою для прогнозування поведінки конкретної людини; у протилежному випадку люди були б автоматами. Те, що риси зберігаються незмінними протягом тривалих проміжків часу, є основою для прогнозування деяких патернів поведінки; це майже не викликає сумніву, як вважають МакКрає і Коста (2003 [15]). Наприклад, найважливіший результат того, що людині властивий високий рівень нейротизму, пов’язаний з тим, що нейротизм впливає на почуття психологічного благополуччя і психічного здоров’я людини: індивіди з високим рівнем нейротизму мають тенденцію почуватися нещасливими незалежно від їх реальних життєвих ситуацій; вони більше, ніж інші, схильні до появи психічних розладів, таких як депресія, і значних особистісних відхилень. Екстраверсія ж асоціюється з популярністю і соціальним успіхом, з високим рівнем підприємницької активності, самозростання і, врешті-решт, з більш тривалим довголіттям (Сольц і Вайлент, 1999 [23]). Екстраверти також мають тенденцію почуватися більш щасливими, ніж інтроверти, а відкритість новому досвіду є інформативним показником для прогнозування креативних досягнень, у той час як ригідність виявляється у політичному консерватизмі і релігійному фундаменталізмі (МакКрає, 1996 [13]).

Доброзичливі люди, як виявилось, частіше є бажаними друзями і мають кращі дружні стосунки (Доннеллан, 2004 [8]), у той час як антагоністичні чоловіки і жінки, скоріш за все, мають більшу вірогідність скоєння кримінальних злочинів і вживання наркотиків (Брунер, 2002 [5]).

Сумлінність вважається найбільш надійним аспектом прогнозування успішності в професійній діяльності і не дивно, що працівники, яким властиві такі риси як пунктуальність, працездатність, працелюбність, методичність, як правило, виявляються більш продуктивними у своїй діяльності. Сумлінність також асоціюється зі значною кількістю навиків здорового способу життя, таких як безпечне керування транспортом, зважена дієта тощо. Це зумовлює триваліше довголіття і здоров’я.

Більшість опитувальників, які оцінюють п’ять факторів особистості, призначені для використання у дослідженнях особистості, але опитувальник «NEO-PI-R» і структуроване інтерв’ю для п’ятифакторної моделі були також призначені для використання в клінічній практиці. «NEO-PI-R», який пропонується у комп’ютерному варіанті, широко використовується клінічними психологами і психіатрами, і стає невід’ємною частиною рутинного процесу клінічного оцінювання особистості (Вейнер, Грін, 2008).

До 1991 року Міллер виявив декілька способів, за допомогою яких «NEO-PI-R» міг би бути використаний для підвищення ефективності клінічної практики. Він може забезпечити, як стверджують його розробники, швидке розуміння ситуації клієнта і швидке встановлення контакту з ним. Він може допомогти клініцисту передбачити потенційні проблеми клієнта, такі як протидія і низький рівень мотивації до змін; вибрати оптимальні форми надання допомоги або передбачити вірогідні результати лікування. Зінгер (2005 [22]) адаптував цей опитувальник і продемонстрував, як зворотний зв'язок, який надається після перевірки за допомогою цього опитувальника, може допомогти клієнтові підвищити рівень самосвідомості і як за допомогою сумісної інтерпретації особистісних профілів, отриманих від подружніх пар, можна допомогти подружжю краще зрозуміти одне одного.

За допомогою п’ятифакторної моделі були проведені також широкі дослідження особистісних відхилень (Коста і Відігер, 2002 [7]). У результаті цих досліджень було продемонстровано, що програмне забезпечення моделі «NEO-PI-R» може надати можливість порівнювати особистісний профіль клієнта з існуючими прототипами особистісних розладів і формулювати гіпотези відносно того, які відхилення можуть бути характерними для клієнта. Наприклад, для клієнта, якому властиві високі показники за фактором N-2 (гнівлива ворожість) і низькі показники за факторами А-1 (доброзичливість), А-2 (прямолінійність) і А-4 (готовність до згоди), можуть мати високу вірогідність прояви параноїдального особистісного розладу. Клініцисту, зазвичай, необхідно підтвердити цей діагноз за допомогою критеріїв DSM-діагностики особистісних відхилень.

Новий підхід у діагностиці особистісних розладів був запропонований також у 2005 році у праці МакКрає зі співавторами. В його рамках клініцисти починають процедуру оцінювання безпосередньо з особистісного профілю. Після оцінювання п’яти рис особистості клініцисти перевіряють список проблем, релевантних окремим рисам, що характеризують клієнта, і визначають, чи поєднання наявних у клієнта рис є для нього проблематичним. Наприклад, індивідуум, який має високий рівень доброзичливості, може виявитись вразливим і таким, поведінкою якого можуть маніпулювати інші. Якщо це так і клініцист упевнений, що це може спричиняти клінічно значущий особистісний дистрес або інші несприятливі впливи на клієнта, від діагностує відхилення від особистісного розвитку, яке характеризується високим рівнем доброзичливості.

Стосовно теоретичного контексту аналізу п’ятифакторної моделі особистості необхідно зазначити, що п’ятифакторна модель структури рис особистості може бути основою для організації наукових досліджень. Але вона не є теорією особистості, не пояснює, як риси функціонують в повсякденному житті, або як індивідууми розуміють себе чи адаптуються до культур, у яких вони опиняються.

Цінність нових здобутків відносно рис особистості вплинула на готовність деяких психологів, що працюють у галузі психології особистості, до формулювання нових теорій особистості. Так, у 1996 році Віггінс як редактор видав книгу, в якій закликав відомих дослідників у галузі п’ятифакторної моделі особистості оформити свої результати в теоретичному контексті і розглянути їх з еволюційного і соціоаналітичного погляду. П’ятифакторна теорія особистості МакКрає і Коста має деякі загальні риси, подібні до інших моделей, і виявилась корисною для розуміння функціонування рис у різних культурах. За допомогою п’ятифакторної моделі можна виявляти базові тенденції функціонування особистості і характерні для неї адаптаційні стратегії, частиною яких є і Я-концепція.

Найбільш суперечливим аспектом п’ятифакторної моделі є постулати відносно виникнення і розвитку рис. Наприклад, Робертс зі співавторами (2002 [18]) повідомляє на підставі проведених ним досліджень, що розлучення чоловіка з жінкою призводить до зниження домінантності жінки, у той час як Коста зі співавторами (2000) виявили, що у жінок розлучення викликало підвищення екстраверсії, яка включає домінантність. Отже, без повторних досліджень важко довіряти кожному із зазначених вище результатів.

Дослідники, які користуються п’ятифакторною моделлю, стверджують, що рівні виявлення рис змінюються протягом життєвого циклу, але вони приписують зміни внутрішньому зростанню зрілості скоріше, ніж життєвому досвіду. І якщо таке пояснення є коректним, такі ж патерни особистісних змін повинні бути виявлені у різних культурах. І такий же напрям вікових розбіжностей можна зафіксувати у представників різних національностей з різними історичними умовами життя.

В одному з досліджень МакКрає і Коста перевірили представників китайської культури, багато з яких жили в період культурної революції таінших соціальних потрясінь. Вони порівняли їхні особистісні риси з рисами американців тих же вікових груп і, незважаючи на глибокі відмінності в умовах життєдіяльності цих двох груп, патерни інтенсивності виявлення вікових змін особистісних рис залишились дивовижно подібними. Хоча цей результат підтверджує надійність п’ятифакторної моделі, він дозволяє і інші тлумачення. Наприклад, Робертс зі співавторами (2005 [19]) запропонували пояснювати вікові зміни, які відбиваються в особистісних рисах, за допомогою так званої теорії «соціального інвестування», яка пояснює аналогічні патерни особистісного розвитку в різних культурах. Більш високий рівень доброзичливості і сумлінності розглядається як корисні атрибути, якими повинні володіти відповідальні дорослі, у той час як екстраверсія і відкритість досвіду не є такими важливими після того, як індивідуум уже знайшов свій шлях у житті і увійшов у «дорослий світ». Відповідно до цього, як стверджують дані автори, соціум заохочує виявлення високого рівня доброзичливості і сумлінності і не схвалює високий рівень екстраверсії і відкритості досвіду у літніх людей.

Відома версія п'ятифакторної моделі в описанні Цукермана, яка базується на психобіологічних засадах визначення факторів (Цукерман, 1995 [26]), теж виходить за межі простих таксономічних і лексичних варіацій описання п'ятифакторної моделі. Модель Цукермана – особистісна структура, що базується на урахуванні біологічних, порівняльних, експериментальних та інших підходів до вивчення особистості з точки зору рис та ілюструє, у який спосіб можна інтегрувати різні підходи до пошуку адекватних моделей особистості.

Зрозумілим є те, що консенсусу щодо кількості широких особистісних вимірів ще не досягнуто. І хоча п’ятифакторна модель викликала велику дослідницьку активність, і для підтвердження її психологічної реальності зібрано значний масив емпіричних даних у різних галузях психології, у сучасній психології все ще дебатується питання відносно валідності вимірів, покладених в основу цієї моделі, і відносно специфічних психометричних даних, які її підтримують.

Так, наприклад, у сучасній психології особистості значний інтерес викликає проблема необхідності введення у п'ятифакторну модель додаткового основного фактора – «чесність» (honesty) (Ештон і Лі, 2005 [3]), що відбиває характеристики соціальної відповідальності людини (модель HEXACO). Справді, як указував ще Айзенк, виокремлення п’яти факторів є дещо умовним. Воно базується на припущенні, що особистісну сферу можна розподілити на декілька факторів залежно від того, яким аспектам функціонування людини дослідники віддають перевагу.

Все ще залишається не вирішеним питання відносно того, чи приведуть, врешті-решт, успіхи у психометрії до універсально визнаної структури особистості, подібної тій, яку являє собою система хімічних елементів.

Мабуть, найбільш суперечивим елементом так званого «синтаксису» у теорії рис є аспект узагальненості кожного фактора. Навіть якщо приєднатись до точки зору, що риси можуть бути надійно виміряні і виявляться стабільними у різних ситуаціях і у різні відрізки часу, все ж таки можна ставити під сумнів той конструкт, який оцінюється як генералізованість виявлення рис у різних ситуаціях і різних культурах. Наприклад, у критиці підходу відносно кроскультурної генералізації поведінки, яку запропонував Мішель (1968), розглядаючи теорію рис, містились посилання на те, що необхідно ввести додатковий термін «коефіцієнт особистості» в описання типової кореляції між вимірами рис і зовнішніми критеріями, отриманими іншими методами. Мішель висловлює припущення, що цей коефіцієнт дуже рідко перевищує 0,2-0,3, що слугувало аргументом для критики теорії рис як тривіальної. Проте відомо, що, всупереч твердженню Мішеля, отримані переконливі дані відносно кроскультурної стабільності поведінки, коли її досліджували більш точними методами.

Зараз існує певний консенсус на користь інтеракціоністсьої позиції відносно того, що як риси, так і ситуації є важливими факторами у дослідженні впливів на поведінку людини. Що ж до універсальності рис у різних культурах, то до цього часу залишаються не вирішеними і викликають протиріччя певні аспекти тлумачення змісту окремих рис. Якщо дотримуватись точки зору, що особистість є відбиттям культурних цінностей, виникають сумніви відносно того, що риси, виявлені в різних культурах, повинні співпадати. З іншого боку, якщо вважати, що риси відбивають універсальні ознаки фізіології мозку або що універсальними є проблеми і виклики життя людини, – то можна очікувати, що деякі риси особистості повинні співпадати у будь-якій культурі. Саме останній аргумент лежав в основі виявлення п'ятифакторної моделі, на підтримку валідності якої було отримано велику кількість емпіричних даних у різних культурах. Як стверджують автори моделі МакКрає і Коста, п’ятифакторна модель була підтверджена у багатьох дослідженнях, проведених у всьому світі. З іншого боку, психологи, які працюють зі специфічними особистісними конструктами, вважають, що можна виділити певні специфічні риси, притаманні конкретним культурам, наприклад, риси, які описуються у китайській традиції (Бонд, 2000 [4]). Звичайно, розподілення факторів особистості в різних культурах можуть відрізнятись, навіть якщо досягнуто єдине розуміння структури особистості. Таким чином, кроскультурні дослідження особистості можуть пояснювати і деякі культурні розбіжності у поведінці. Наприклад, Матсумото (2006 [11]) виявив, що існують розбіжності в емоційній регуляції поведінки між японськими й американськими вибірками досліджуваних. Ці розбіжності відбиваються у більш високому рівні нейротизму і більш низькому рівні сумлінності й екстраверсії у японських респондентів.

Узагальнюючи наведені вище дані, можна стверджувати, що критерії для визначення рис стосуються того, наскільки адекватно кількісні характеристики відбивають справжню картину функціонування особистості як суб’єкту життєдіяльності. Значною мірою вони, дійсно, це відбивають, і є підстави стверджувати, що індивідуальні розбіжності в поведінці корелюють у різних ситуаціях і адекватно характеризують особливості поведінки індивідуальних суб’єктів. Здається, є достатньо підстав вважати, що особистісні структури корелюють у різних культурах, принаймні певною мірою. Нові психометричні методи можуть уточнити ці положення, але у той же самий час психометричні дослідження свідчать про деякі ускладнення і виклики щодо узгодженості позицій відносно універсальності теорії рис, включаючи вірогідність існування альтернативних факторних моделей і важливу роль ситуації як фактора, що впливає на поведінку.

Можливо, тому у сучасних дослідженнях теорії особистісних рис помітно пожвавлення інтересу до традиційних аспектів вивчення психології особистості, які раніше спорадично розглядались в контексті інтеграції моделей і теорій особистості.

Новітні зарубіжні дослідження, які стосуються теорії особистісних рис, значно збагатились у зв’язку зі зростаючим застосуванням так званих процесуальних моделей, запозичених з інших галузей психології для пояснення здобутків психології особистості, зокрема, впливу вікових особливостей розвитку на зміни особистісних рис, впливу когнітивних факторів і соціально-психологічних чинників на пояснення тих чи інших властивостей особистості. Наприклад, отримано достатньо переконливі дані відносно того, що фактори темпераменту, зумовлені біологічно, такі як емоційність, самоконтроль, активація чи гальмування поведінки створюють надійне підґрунтя для дослідження розвитку особистості дорослої людини (Айзенберг та ін., 2005 [9]; Ротбарт і Бейтс, 2006 [20]). На рівні процесуальних характеристик простежується зростаюча зацікавленість дослідників проблемою, що стосується впливу властивостей дорослої людини, яка турбується про дитину, на формування особистісних рис останньої. Вивчаються особливості зв’язку розвитку мозкових структур і соціально-емоційного навчання (Зайн, 2003); роль генетики у формуванні взаємодії з навколишнім середовищем.

Психобіологічні фактори, які відбивають вплив рис на увагу і якість виконання певної діяльності, все більше доповнюються теоріями, що базуються на психологічному поясненні діяльності людини, а також «пояснювальними конструктами», які включають наявність відповідних ресурсів, що зумовлюють поведінку, зокрема, оперативної пам’яті, поширення активації, тощо. Соціальні психологи доповнили теорію особистісних рис більш глибоким розумінням того, яким чином нейротизм, доброзичливість, відкритість досвіду як риси можуть впливати на взаємодію між людьми. Наприклад, установлено, що нейротизм є пов’язаним зі змістом соціального «Я», який представлений як «схема схем» (Меттьюс, 2000 [12]). Останні дослідження доброзичливості демонструють її зв'язок і з більш позитивною схвалювальною соціальною перцепцією (Кемпбелл і Граціано, 2001); і з невербальною поведінкою, у якій виражається більший рівень уваги і відкритості відносно оточуючих.

Прихильники теорії рис у дослідженнях особистості докладають чимало зусиль для того, щоб визначити сфери можливого застосування цієї теорії у прикладних дослідженнях. Так, клінічні психологи продемонстрували протилежні точки зору відносно застосування такого інструментарію, як ММРІ (Мінесотський багатовимірний особистісний опитувальник) для вимірювання патологічних рис. З іншого боку, вони не приймають значну частину теоретичних положень, яка використовується в обґрунтуванні необхідності урахування особистісних рис при вивченні поведінки.

Хоча використання особистісних вимірювань в організаційній психології має достатньо тривалу історію, що починається з 1995 року, вірогідність впливу рис як факторів, на підставі яких можна прогнозувати поведінку, викликає скептичне ставлення.

Деякі критики вважають вимірювання особистісних рис з точки зору їх важливості для психології праці чи організаційної психології нерелевантними для потреб практичного психолога. Багато прикладних психологів залишаються байдужими до застосування оцінок особистісних рис у їх прогностичній діяльності. Але все ж таки з приводу деяких особистісних факторів відмічено розуміння можливості їх практичного застосування. Найбільш важливими з досліджуваних факторів як діагностичних з точки зору прогнозування поведінки в різних сферах, включаючи здоров’я, роботу, міжособистісне спілкування, девіантну і комунікативну поведінку людини, є фактори доброзичливості, відкритості досвіду, сумлінності.

Є підстави також вважати такими, що можуть знайти практичне застосування, дані відносно прогностичної ролі темпераменту у дитинстві як фактору, що прогнозує дисфункцію у дорослому житті. Такі дані отримані, наприклад, Айзендорфом і Каспі (2005) у процесі лонгітюдних досліджень. Відмічається також неузгодженість точок зору у галузі теорії рис відносно того, чи збільшується рівень виявлення нейротизму і інших рис під впливом психічних захворювань. Нещодавно отримані дані переконливо підтверджують етіологічну роль цих рис.

У клінічній психології все більше визнання знаходять кількісні моделі виявлення патологічних відхилень, які узгоджуються із загальними моделями особистісних рис. Конструкти, які покладені в основу когнітивно-поведінкової терапії (Кларк та інші, 1999), такі як образ Я, дисфункція подолаючої поведінки, порушення чи дефіцит уваги і пам’яті, можуть бути легко співвіднесені з дослідженнями у галузі рис особистості, зокрема, нейротизму в різних аспектах його прояву.

Аналіз з позицій теорії особистісних рис соціальної поведінки теж виявив можливість отримання певного підґрунтя для прогнозування поведінки на підставі аналізу рис у таких аспектах її виявлення, як прогнозування високого рівня організаційних здібностей, або можливості людини бути волонтером у певних акціях. Швидко зростає накопичення емпіричних даних, пов’язаних з вимірюваннями особистісних рис для прогнозування критеріїв цього типу. Множинні кореляції були встановлені для критеріїв оцінки професійної діяльності з особистісними вимірюваннями.

Психологія особистісних рис виявилась корисною при дослідженні емоційності як життєво важливого елементу вивчення особистості. Увагу прикладних психологів привернув новий конструкт – емоційний інтелект, який знайшов описання в літературі. Сформувалось загальне розуміння, що підвищення рівня емоційної компетенції є дуже важливим при наданні допомоги у попередженні і корекції певних відхилень у психічному здоров’ї, у сфері освіти, кримінального права. Дійсно, програми, спрямовані на різні аспекти соціально-емоційного навчання у школах, виявились ефективними в аспекті метааналізу. Ми тільки стисло підкреслимо у цьому розділі, що існуючі вимірювання емоційного інтелекту викликають певні сумніви відносно їх валідності, наприклад, критика з цього приводу наводиться в праці Меттьюс (2002 [12]). Проте, дослідження емоційного інтелекту може допомогти, як стверджують автори, пов’язати теорію рис з більш широкими аспектами їх впливу на функціонування людини.

Теорія рис викликає певні критичні зауваження у сучасних дослідників. Традиційною стала критика теорії диспозиційних рис з боку соціальних психологів (Капрара, Цервоне). Вона стосується валідності факторного аналізу як методу дослідження структури особистості. Справа в тому, що він ігнорує індивідуальні особливості на користь груповим, дослідження динаміки і процесів розвитку на користь статичним вимірюванням особистісних структур, і таке інше.

Певною мірою при визначенні парадигми досліджень у галузі психології диспозиційних рис виникають деякі психометричні питання з приводу дослідження теорії рис. Традиційно всі засоби, призначені для оцінювання особистості, включють опитувальники, що базуються на самозвітах, або суб’єктивні самозвіти (шкали, за допомогою яких людина оцінює свої особистісні властивості). Цей підхід, незважаючи на те, що він є економним і зручним у застосуванні, вразливий з огляду на прозорість змісту пунктів опитувальників, в результаті чого можливі зміни мотиваційного плану при наданні відповідей на запитання. Іншими словами, дуже гостро стоїть проблема щодо соціальної бажаності певних відповідей і урахування сензитивності окремих субєктів до того враження, яке вони справляють на дослідника, працюючи з опитувальниками для експліцитної оцінки особистісних рис. Недоліком експліцитних методів оцінювання рис особистості є також недостатній рівень розвитку рефлексії у деяких респондентів, тобто їх неспроможність усвідомити власні особливості чи переживання. Тому в цьому світлі більша частина інструментарію для оцінки особистісних рис відрізняється значною недосконалістю. І, хоча інтроспективні підходи розглядаються як недостатньо валідні при вимірюванні, скажімо, когнітивних здібностей, цей аспект проблеми не викликає такої стурбованості при вимірюванні інших властивостей особистості за допомогою цієї фундаментально недосконалої методології.

При оцінках досліджень, присвячених цьому аспекту проблем, згадується дуже цікава спроба, зроблена ще 40 років тому Кеттеллом і Варбуртом (1967) і яка знайшла втілення в розробці факторно-аналітичної об’єктивної батареї особистісних тестів (ОАВ).

Немає підстав, як вважають зарубіжні дослідники, турбуватись відносно специфічних теорій факторів. Ранні психологічні теорії, фактично, зберігають певну надійність. Сучасні дослідники в рамках цієї традиції вносять певні корективи в теорію рис (Коро, 2004), які ще очікують своєї широкомасштабної емпіричної перевірки.

Ще один виклик, який згадують сучасні дослідники у галузі теорії особистості, полягає в тому, що необхідно здійснити розподіл тих аспектів вивчення особистості, які можуть бути здійснені у межах підходу з точки зору особистісних рис, і тих ознак особистості, які знаходяться поза сферою досліджень теорії рис. Наприклад, усвідомлення обмеження підходу з точки зору рис для розуміння індивідуального суб’єкта на ідеографічному рівні аналізу його поведінки.

Наприклад, зміни, які відбуваються у особистості на протязі її життєвого шляху, досить складно прослідкувати у межах моделі диспозиційних особистісних рис, оскільки ці зміни залежать від ідеографічних процесів, наприклад, довготривалого слідування індивідуальним проектам і планам життя (Літел і Чамберс, 2004).

Релевантним є питання розмежування різних підходів до дослідження особистості, яке Первін (2002) сформулював як необхідність визначення «одиниць» аналізу особистості. Він протиставляє мотиваційні одиниці, наприклад, потреби, і когнітивні одиниці, такі, як уявлення про образ «Я», тощо, і розглядає їх як альтернативні по відношенню до рис як одиниць аналізу особистості. Хоча Первін не достатньо обґрунтовує, в якій мірі сучасна психологія диспозиційних розбіжностей особистості враховує особливості мотивів і їх зв'язок з рисами (Бойл, 1995), у цілому його точка зору, викладена вище, є валідною.

Можуть існувати деякі індивідуальні відмінності в мотивації, такі, як, наприклад, наявність у людини традиційної імпліцитної мотивації досягнення, яка повинна бути відділена від психології особистісних рис. Як згадувалось раніше, питання щодо міри, в якій усталеним аспектам соціального пізнання може бути знайдене місце у межах диспозиційної теорії, теж залишається відкритим для обговорень і дебатів. В нещодавній статті МакАдамса і Палса (2006) висловлені деякі резонні пропозиції щодо того, які одиниці для дослідження особистості доцільно виділити. Поряд з диспозиційними рисами, ці автори визначають два наступні рівні розуміння особистості, які описуються як характерні для неї, а саме: адаптаційні механізми і інтегровані життєві нарративи. На обидва ці феномени значною мірою впливають культура і характеристики середовища. Характеристики адаптації відносяться до так званих контекстуалізованих цілей, цінностей, стратегій подолання і патернів поведінки, пов’язаної із взаємодією з іншими людьми. Вони придатні для описання індивідуальності. Інтегровані життєві нарративи можуть бути джерелом інформації для встановлення особистісної ідентичності, оцінки усвідомлення людиною свого місця у світі і внеску у нього. Аналіз, проведений МакАдамсом і Палсом, є цінним з точки зору вивчення особливостей поведінки конкретної людини, яку неможливо повністю описати за допомогою теорії рис. Хоча вони не наголошують саме на цій точці зору, ми можемо розглядати типові адаптаційні характеристики як проміжний зв'язок між вимірюванням загальних рис і ідеографічними диспозиціями. Розроблено успішні програми досліджень так званих контекстуалізованих рис, таких як тривожність, пов’язана з тестуванням, або «боязнь сцени» (Зальцен, 1998). Якщо звужувати контекст досліджень, то риси робляться все більш ідеографічними. Наприклад, комп’ютерна тривожність характеризується як стандартна (контекстуалізована) риса. Стрес, викликаний вивченням іноземної мови, може бути притаманним окремим особам з високими показниками нетолерантності до невизначеності як ознаки когнітивного стилю.

Визначення подібних феноменів виходить за межі теорії диспозиційних рис.