Особистість в процесі вікового розвитку

В сучасній зарубіжній літературі з проблеми психології особистості велика увага приділяється аналізу тих стійких властивостей особистості, які визначають її унікальність і за допомогою яких можна отримати певний ідіосинкретичний портрет індивідуального суб’єкту. Сучасний німецький дослідник Айзендорф, розглядаючи особистість у перспективі її вікового розвитку [2], дає наступні відповіді на запитання, чи залишаються риси особистості стабільними, а якщо змінюються, то в якому напрямку і наскільки кардинально.

Він виокремив для аналізу чотири проблеми, пов’язані з можливим впливом вікового розвитку на стабільність особистості. Перша – оцінка реальності особистісної стабільності та міри її змін; друга – виокремлення передумов формування особистості дорослої людини у дитинстві; третя проблема – визначення характеру впливу особистісних рис, що сформувались у дитинстві, на дорослу людину; і четверта проблема –узагальнення принципів розвитку особистості.

Проблеми розглядаються виходячи із таких основних положень. Визначення стабільності і мінливості особистості базується на визнанні наявності в кожному віці відповідних соціально-емоційних характеристик індивідуума, які забезпечують певний рівень стабільності на протязі короткого інтервалу часу, скажімо, у декілька тижнів, і на підставі яких можна встановити відмінності між окремими індивідуумами однієї і тієї ж культури, тобто встановити особистісні риси. Таке визначення особистості включає темперамент, тобто риси, які мають відношення до появи афективних реакцій, збудження, уваги, проте не зводить риси особистості, притаманні ранньому віку, лише до темпераменту. Вони включають деякі риси, пов’язані з пізнанням, такі як загальний інтелект, оскільки такі риси вивчаються в різних дослідницьких традиціях.

Отже, розглядаючи вікову динаміку розвитку характеристик особистості, дослідники оперують такими поняттями як диференційні зміни, які відбивають типові характеристики конкретної вікової групи, і тому можуть вважатись закономірними. Константність індивідуальних відмінностей у певній рисі, як правило, називають стабільністю цієї риси. Таким чином, риса вважається тим більш стабільною, чим менше в ній виникає диференційних розбіжностей. Будемо мати на увазі, що в цьому огляді стабільність риси не розглядається як характеристика індивідуума, а як характеристика цілої групи індивідуумів, бо може виникнути непорозуміння, коли стабільність використовується по відношенню до відсутності усереднених змін, тобто постійності середнього рівня виявлення риси в цілій вибірці. Середній рівень може залишатися незмінним протягом певного вікового періоду, хоча багато індивідуумів зазнали певних змін. Отже, щоб запобігти можливих непорозумінь, автор цього огляду прийняв таку точку зору, що термін «стабільність риси» буде розглядатися тільки для постійності інтеріндивідуальних розбіжностей у вибірці представників однієї і тієї ж вікової групи. Цей вид стабільності іноді називають нормативною стабільністю.

Міжіндивідуальні розбіжності можуть мати місце завдяки психологічним станам, які є нестабільними навіть на протязі короткого періоду часу і можуть змінюватись протягом днів і навіть годин.

Отже, особистісні риси, які демонструють стабільність на протязі більш тривалого періоду часу, такого, як, наприклад, декілька тижнів, не виключають можливості їх стабільності на протязі багатьох років.

В психології особистості на протязі тривалого часу більшість психологів вважали дані МакКрає і Коста, які стверджували на підставі недостатньо репрезентативної кількості емпіричних даних, що п’ять глобальних рис особистості мало змінюються після 30-річного віку.

Припущення відносно того, що риси розвиваються, формуються і досягають зрілої форми у дорослому віці, після чого вони залишаються стабільними у когнітивно здорових індивідів (МакКрає, Коста, 1999), продовжувало повторюватись у п’ятифакторній моделі особистості МакКрає і Коста. Вони вважали, що зрілість досягається к 30-річному віку. У той період виникла дуже часто вживана метафора, що особистість нібито застигає, як гіпс, к 30-ирічному віку. Ця гіпотеза стабілізації особистісних рис стосується індивідуальних змін, диференційних змін, тобто змін середнього рівня, але не завжди з’ясовувалося, що мається на увазі.

Автори МакКрає і Коста висунули таку гіпотезу відносно стабільності рис після досягнення віку зрілості, що, за їх твердженнями, співпадало з віком 30 років, як на підставі самоспостережень, так і спостережень за своїми знайомими. Причому це було зроблено в різних країнах. Показники за такими рисами, як екстраверсія, нейротизм, відкритість новому досвіду зменшувались з віком, а сумлінність і доброзичливість збільшувались на протязі дорослого віку, що заперечувало «гіпсову» гіпотезу МакКрає зі співавторами (2003 [15], 2005 [17]).

Були отримані дані стосовно того, що деякі риси все ж таки змінюються. Цей паттерн повторювався і диференціювався на великій вибірці дорослих при Інтернет-дослідженні, у якому взяли участь більше 130 000 осіб у віці 21-60 років, які були дослідженні за допомогою п’ятифакторної моделі. Проте з цих крос-секційних досліджень не було ясно, чи ці зміни, пов’язані з віком, відображають тільки зміни в розвитку, чи історичні зміни, які відбувались завдяки розбіжностям між різними віковими когортами, які одномоментно були включені у вибірку для цього дослідження. Наприклад, скажімо, неясним залишалося, завдяки чому спостерігалось зменшення відкритості новому досвіду: чи було це, дійсно, зменшення показників цієї риси, зумовлене віком, або воно відбивало той факт, що дорослі люди, які народились у 1950, були просто менше відкриті досвіду, ніж ті, що народились у 1975 році, в силу соціальних причин, чи обидва фактори вплинули на цей факт – і вікова динаміка, і особливості соціальної ситуації, в яких дорослішали люди, що народились у 1975 році. Тільки лонгітюдні дослідження можуть допомогти розрізнити розбіжності у показниках особистісних рис, пов’язані з розвитком, організму, свідомості або з певними зовнішніми історичними впливами.

Робертс і його співавтори у 2006 році провели метааналіз 92 лонгітюдних досліджень змін середніх рівнів показників окремих рис протягом повного життєвого циклу на вибірці, яка включала більш ніж 50 000 досліджуваних, які народились у проміжок часу з 1898 по 1982 рік. Риси в кожній групі класифікувались за п’ятифакторною моделлю особистості. Характерною особливістю цього дослідження було те, що екстраверсія була диференційована на «соціальну вітальність», тобто темпераментну рису, і на «соціальну домінантність» як рису, що відбиває соціальний статус людини. У всіх шести галузях продемонстровано статистично значущі розбіжності після 30-річного віку; і по чотирьох з них розбіжності припадають на середній чи похилий вік. В молодому ж дорослому віці – від 20 до 40 років – соціальна домінантність, сумлінність, емоційна стабільність збільшувались, а нейротизм – зменшувався. Крім цього, соціальна вітальність і відкритість новому досвіду збільшувались у підлітків і зменшувались у похилому віці.

У ході цього дослідження були також отримано дані, що доброзичливість суттєво підвищувалась тільки у групі від 50 до 60 років, а відкритість новому досвіду підвищувалась тільки до віку 22 років і зменшувалась після 60. Ці дані повторили результати дослідження динаміки особистісних рис дорослих, які були встановлені раніше. Зокрема, це стосується зростання сумлінності і зменшення нейротизму. Результати цього дослідження не підтверджують гіпотезу щодо стабілізації особистісних рис після 30-річного віку, і скоріше свідчать про пластичність особистісних рис цього вікового періоду. Якщо уточнити відому гіпотезу «застигання» рис з урахуванням інтеріндивідуальних розбіжностей, то стане очевидним, що, дійсно, після 30-річного віку диференційні зміни є менше вираженими. Завдяки наявності достатньої пластичності рис «великої п’ятірки» в термінах змін середніх величин після 30 років було б дивним очікувати, що міжіндивідуальні розбіжності за факторами «великої п’ятірки» будуть залишатись достатньо високими після 30 років.

Робертс та Сіхіод (2000) провели метааналіз 152 лонгітюдних досліджень стабільності рис із залученням 35 000 індивідуумів. Середній віковий інтервал, через який вимірювались можливі зміни в характеристиках рис, становив близько 7 років – 6,8 років. Стабільність вимірювалась кореляцією між двома найближчими вимірами, які слідували один за одним. Це дозволило виміряти кореляції між нейротизмом у віці 18 і 25 років для вибірки зі 100 індивідуумів. На противагу метааналізу середніх рівнів, при вимірах після кожного семиріччя було виявлено більш інформативні дані відносно динаміки змін рис. Результати показали збільшення стабільності в період з раннього дитинства до 50 років і достатньо високий рівень стабільності після цього. В період раннього дитинства стабільність, як виявилось, є низькою, але досягає середнього рівня уже в середньому дитячому віці. Ця стабільність зберігається до початку молодого дорослого віку (20–40 років).

Отже, загальна картина збільшення стабільності особистісних розбіжностей до досягнення 50-річного віку не відрізняється суттєво від досліджень, які були проведені раніше за п’ятифакторною моделлю. Таким чином, особистісні риси не стабілізуються раніше ніж у 50-річному віці, що протиречить первинним даним, отриманим раніше. Тому у пошуках уточнення результатів було введено поняття так званої гомотипічної і гетеротипічної стабільності, за допомогою яких удалося встановити більш реалістичну картину змін особистісних рис. Ідея цього уточнення полягає в тому, що оцінювати одну і ту ж рису в різні вікові періоди за допомогою однакових процедур недоцільно, оскільки це призводить до гомотипічної стабільності. Як приклад можна продемонструвати, що краще вибирати різні процедури оцінювання, які відповідають конкретному віку, що дає можливість отримати так звану гетеротипічну стабільність. Інколи для вимірювання різних вікових груп навіть неможливо використати однакові процедури.

Найкращим прикладом для ілюстрації цього може бути вимірювання загального інтелекту, який неможливо оцінити за допомогою процедури IQ-тестування до двохрічного віку, оскільки ці процедури вимагають оцінки вербального розуміння. І все ж, такі процедури, як візуальне сприйняття та інші можуть бути використані. Іншим прикладом гетеротипічної стабільності може слугувати класичне дослідження агресивності в межах одного покоління і при порівнянні представників різних поколінь, яке було проведено Хузманом зі співавторами (1984). Вони вивчали агресивність восьмирічних дітей і цих же індивідуумів у 30 років за допомогою самооцінок або, якщо в них були подружжя, оцінок їхніх чоловіка або дружини. Було встановлено гетеротипічну стабільність, яка дорівнювала 0,46.

Досліджувалась також стабільність особистісних профілей. Наприклад, інтраіндивідуальний патерн вимірювався у такий спосіб: за допомогою п’ятифакторної моделі виявлялись показники особистісних рис одного індивідуума, а потім проводилось кореляційне дослідження для вивчення кореляції показників даного індивідуума у різні вікові періоди, що давало можливість обчислити коефіцієнт валідності профілів особистості даного конкретного індивідуума. На підставі організованого у такий спосіб дослідження вдалося встановити, що стабільність і зміни неможливо концептуалізувати на рівні вибірки, але на рівні індивідуального суб’єкта це виявилось можливим. Стабільність профілів індивідуума не є, проте, дуже надійною, оскільки в даному випадку беруться до уваги тільки показники по п’яти точках для оцінювання по кожній рисі, чого для статистичної надійності недостатньо.

Отже, отримані в результаті проведених численних емпіричних досліджень дані свідчать: особистісні зміни в будь-якому віці не означають, що особистість є нестійкою. Неможливо прогнозувати її поведінку і функціонування на тривалі періоди часу. Особистісні розбіжності залишаються помірно стабільними, починаючи з середнього дитинства і далі, і мають певний систематичний профіль змін. Що стосується довготривалого прогнозування, на підставі характеристик особистості раннього дитинства можна прогнозувати важливі результати подальшого розвитку тієї чи іншої риси в дорослому віці, оскільки особливості особистості мають значення для наступних періодів.

Крім вищезазначеного, необхідно підкреслити, що пластичність особистості на протязі всього її життєвого циклу необов’язково виникає завдяки впливам оточуючого середовища на розвиток індивідуума. Як свідчать новітні дані генетики розвитку (Руттер, 2006), гени активуються і дезактивуються на протязі всього життєвого циклу. Встановлено, зокрема, що деякі диференційні зміни можуть бути результатом змін, пов’язаних з віковими особливостями генної активності, яка притаманна більшості людей одного і того ж самого віку.

Дані психопатології свідчать про те, що активація навіть одиничних генів може призводити до драматичних змін в особистості, наприклад, активація генів, яка викликає хорею Геттінгтона (Руттер, 2006).

Узагальнюючи дані, отримані зарубіжними дослідниками у цій галузі дослідження особистості, можна стверджувати, що особистість дорослої людини відбиває взаємодію між впливами генного фонду і ознак середовища в процесі її розвитку. Оскільки ця взаємодія між середовищем і генами є специфічною для конкретних рис особистості, бо вона пов’язана зі специфічними генами і особливими умовами оточуючого середовища, продемонструємо особливості розвитку особистості дорослої людини на прикладі, скажімо, двох таких рис, як агресивність і сором’язливість.

Почнемо з результатів аналізу впливу агресивності у ранньому дитячому віці на агресивність у дорослому віці. У дослідженні, проведеному Айзендорфом зі співавторами, яке ще не надруковане, але згадується у роботі, виданій у 2008 році («Теорія особистості і її оцінювання», стор. 118), наведено порівняльний аналіз агресивності 15 % найбільш агресивних дітей у віці 4-6 років. Агресивність оцінювалася за допомогою Q-сортування вихователів, які спостерігали поведінку цих дітей, у порівняння з контрольною групою, яка мала нижчі показники дошкільної агресивності. Оскільки майже всі агресивні діти були чоловічої статі, вплив гендерних розбіжностей неможливо було врахувати. У віці 23 років агресивності тих же самих юнаків дали оцінку їх власні батьки. Згідно з їх оцінками виявилось, що ці молоді люди були більш агресивними, менш доброзичливими, менш сумлінними і менше відкритими досвіду, і більш нейротичними, ніж їх однолітки. У групі агресивних досліджуваних було виявлено нормальні стосунки з однолітками у 23-річному віці, міжособистісні конфлікти виникалитільки в стосунках із матерями і (якщо такі у них були) з романтичними партнерами. Можна вважати, що в цьому віковому періоді агресивність впливає головним чином на близькі стосунки, які складно підтримувати. Можна очікувати, що пізніше у цих молодих людей виникнуть додаткові проблеми у стосунках і в професійній діяльності. Встановлено також, що агресивні діти досягали у віці 23 років більш низького рівня освіти. Вірогідність закінчення ними середньої школи склала лише 33 %, тобто удвічі менше, ніж у контрольній групі. Низький рівень досягнень у сфері освіти цих індивідуумів може бути частково віднесений на рахунок їх дещо більш низького рівня IQ у віці 4-6 років, хоча їх рівень IQ у віці 23 роки був лише несуттєво нижчим, ніж у контрольної групи. Лише 23 % агресивних дітей (порівняно з 72 % у контрольній групі) закінчили тільки середню школу.

Таким чином, агресивні діти виявились носіями більш низького рівня досягнень у сфері освіти. Їх більш низький рівень досягнень був зареєстрований ще в початковій школі, оскільки більша частина агресивних дітей почала навчатись у початковій школі на один рік пізніше, ніж очікувалося у їх віковій когорті. Цей ефект не знизився протягом усього дитинства і підліткового віку, а навпаки, посилювався з кожним роком навчання до одинадцятого класу. Агресивні діти перетворилися в самостійній професійній діяльності на невдах, які не знайшли роботу, що відповідала б рівню їх освіти. Важливо зазначити, що цей ефект ранньої агресивності був встановлений лише для тієї відсоткової частини людей, які мали повне робоче навантаження. Ці розбіжності дають підставу зробити висновок, що агресивна група мала проблеми у продовженні їх трудової кар’єри на протязі всього періоду, що вони перебували на ринку праці. Цей результат співпадає з даними, які були отримані іншими дослідниками. Важливо підкреслити, що такий вплив і раніше був зареєстрований в аналогічних дослідженнях. Діти, які були агресивними в дитинстві, знаходились в категорії більш високого ризику участі у кримінальних порушеннях після 18 років, ніж контрольна група: вірогідність такого ризику склала 12 випадків залучення до кримінальних справ. Проте, така справляюча враження цифра повинна розглядатись з обережністю, оскільки рівень девіантності поведінки у контрольній групі дітей був надзвичайно низьким, і тільки меншість агресивних дітей відповідної групи повідомили про те, що вони мали вже певні кримінальні звинувачення.

У цілому, це лонгітюдне дослідження відносно дітей з низьким рівнем контролю і високим рівнем агресивності показує більш високий рівень стабільності агресивного особистісного патерна, ніж аналіз групи сором’язливих дітей, і більш серйозні наслідки дитячої агресивності у дорослому віці, ніж наслідки сором’язливості. Розходження стабільності на підставі особливостей розвитку особистості у дитячому віці і прогнозування відповідних змін у дорослому віці пов’язані з тим, що соціальне оточення є дуже сильним і широким для агресивних дітей, у той час як воно є не настільки сильним для сором’язливих, оскільки сором’язливі індивіди більш самодостатні і менше вступають у взаємодію з іншими.

Автори виділяють три основні принципи розвитку особистості (Безанц зі співав., 2003). Перший принцип формулюється як висока пластичність особистості протягом усього життєвого шляху, що вже розглядалось вище на конкретних прикладах. Другий принцип полягає в тому, що виявляється і довготривала стабільність особистості. Як показали результати деяких розглянутих вище досліджень відносно стабільності особистісних рис, стабільність міжіндивідуальних розбіжностей продовжує зростати до 50-річного віку. Ця довготривала стабілізація, як можна припустити, базується, принаймні, на чотирьох положеннях. Перше полягає у тому, що значна міра стабільності особистості дорослої людини може бути пояснена генетичними факторами (Руттeр, 2006). Індивідуальна генетична структура кожного індивідуума зберігається стабільною протягом життєвого шляху, навіть незважаючи на те, що генетична активність і її вплив на особистість можуть змінюватися з роками.

Відносно третього принципу, обраного для пояснення розвитку особистості, що стосується розвитку особистісної ідентичності, нещодавно були отримані дані нових емпіричних досліджень, на підставі яких Робертсом зі співавторами (2003) був сформульований принцип co-responsiveness (взаємовідповідності), який пов’язує особистісні ефекти з ефектами, які відбивають вплив оточуючого середовища на особистість для кожної риси. Висловлюється припущення, що ті риси, які впливають на вибір людьми специфічного оточення, виявляються рисами, на які найбільшою мірою впливає це оточення. Наприклад, якщо людина прагне зайняти лідерські позиції, оскільки вона має таку рису, як домінантність, вона стане ще більш домінантною, коли отримає це положення лідера. Виходячи з цього принципу, життєвий досвід не впливає на всі риси індивідуума однаковою мірою помітно. Навпаки, очікується, що більш характерні риси індивідуума більшою мірою будуть корелювати із життєвим досвідом людини. Це і є принцип co-responsiveness (взаємовідповідності), який полягає в тому, що людина більше активно реагує на ті можливості в оточуючому середовищі, котрі дають їй шанс виявити найбільш характерні для неї риси, які, в свою чергу, ще більше розвиваються.

Еволюціонувати – означає змінюватись з перебігом часу. Є чіткі свідоцтва того, що групи тварин змінились на протязі тривалого часу. Наприклад, теорія Чарльза Дарвіна щодо еволюції і природного відбору є спробою запропонувати пояснення цього процесу змін. Основні принципи цієї теорії можуть бути сформульовані у наступний спосіб.

1. Середовище мешкання постійно змінюється і тварини пересуваються у нові умови мешкання. Зміни в середовищі вимагають нових адаптаційних зусиль для того, щоб вижити.

2. Живі істоти постійно змінюються. Це відбувається частково завдяки сексуальній репродукції, коли двоє батьків створюють нового індивідуума, поєднуючи свої гени.

3. Змагання між індивідуумами за обмежені ресурси (такі як доступ до їжі, до партнерів) призводить до того, що ті індивідууми, які мають риси, що дозволяють краще адаптуватись до змінного середовища, мають більше шансів на виживання. Іншими словами, ті індивідууми, які більше відповідають середовищу, в якому перебувають, виживають краще. Ніхто не відбирає цих індивідуумів з кращими рисами – вони відбираються природньо.

Кінцевим результатом адаптації до змінюваних фізичних умов мешкання є зміни у поведінці людини, які допомагають їй у більшій мірі відповідати умовам мешкання і сприяти виживанню в них. Ті риси особистості, які не є адаптивними, зникають, рівно як і носії цих рис. Необхідно підкреслити, що зникає не сам по собі індивідуум, а його гени. Природний відбір відбувається на генному рівні. Класичним прикладом цього є тенденція батьків ризикувати своїм життям для спасіння своїх дітей, яку можна розглядати як альтруїстичну поведінку. Якщо альтруїстична поведінка наслідується, вона може певною мірою сприяти виживанню і репродукції.

Соціобілоги, такі як Гамільтон (1964), Дофкінс (1976), та інші запропонували розглядати додатково до природного відбору відбір видовий. Принцип видового відбору полягає в тому, що будь-яка поведінка, що сприяє виживанню виду, буде відбиратись. Еволюційна теорія Дарвіна робить наголос на індивідуальній відповідності умовам, в яких існує індивідуум. Соціобіологи поширили це положення на генетичну спорідненість, і, таким чином, селекція почала включати виживання будь-якого родича, який має такі ж гени.

Еволюційний підхід базується на тому, що всю поведінку можна пояснити в термінах генетичного детермінізму. Етологічне вивчення поведінки було спрямоване на те, щоб зрозуміти, що означає функція поведінки для індивідуума. Прихильники еволюційного підходу стверджують, що будь-яка поведінка може бути певною мірою адаптивною або нейтральною. Інакше вона б не залишилась в індивідуальному генному запасі. Цей аргумент застосовується, наприклад, і для пояснення ментальних захворювань. Якщо гени, які відповідають за ментальні психічні розлади, не мають адаптивної значущості, навіщо вони повинні продовжувати існування? Це, звичайно, передбачає, що ментальні розлади мають деяку генетичну основу. Дослідження близнюків доводить, що це дійсно так.

Наступне положення еволюційного підходу полягає в тому, що генетично детерміновані риси виникають в процесі природного і видового відбору. Поведінка, яка сприяє виживанню і репродукції генетичної лінії, буде вибраною і гени, відповідальні за подібну рису, матимуть шанс вижити. Коли середовище мешкання змінюється, або індивідуум змінює місце мешкання, нові риси необхідні для забезпечення виживання. Отже, зміни в середовищі і викликають певне напруження, пов’язане з відбором. Нові генетичні комбінації створюють адаптацію, й індивідуальні гени, які краще за все відповідають конкретному середовищу, мають можливість вижити. Приклади еволюційного підходу, звичайно, більш переконливі по відношенню до тварин. Проте в еволюційних поясненнях людської поведінки фокусується увага на тому, як еволюційні пояснення можуть бути використані для того, щоб зрозуміти репродуктивну поведінку людини, як пояснити наявність психічних розладів і еволюцію інтелекту.

У психології людини є багато прикладів для пояснення з позицій еволюційного підходу до дослідження поведінки. Прикладом може бути теорія формування прив’язаності. Адаптивна природа стресу також може розглядатись як приклад еволюційної поведінки. Соціобіологічний підхід застосовується для пояснення формування відносин між індивідуумами. Він також має значення для розуміння про- і антисоціальної поведінки. Про- і антисоціальна поведінка, моральний розвиток, когнітивний розвиток, розвиток гендерних розбіжностей, теорія біологічних ритмів, – усі ці феномени можуть отримати пояснення на базі еволюційного підходу до дослідження особистості.

Звичайно, немає сумніву в тому, що аспекти людської поведінки детерміновані генетичними факторами і напруженістю процесу природного відбору. Цей підхід має ефективні аспекти практичного застосування, такі як, наприклад, генна інженерія, генетично модифіковані продукти, відбір сільськогосподарських тварин, і таке інше.

Ще один аспект цієї теорії, який має успішне застосування, – це консультування майбутніх батьків з приводу можливих генетичних проблем і порушень у дітей.

Проте з цим підходом асоціюється дуже велика кількість етичних проблем, що зумовлюють його негативні аспекти. Теорія еволюції пропонує багато положень і даних, які можуть бути описані в термінах „екс-пост-фактум”. Складно встановити, чи поведінка справді є корисною і чому вона залишилась в генному запасі: саме тому, що вона є позитивною, чи завдяки тому, що вона була просто нейтральною і ніколи не була відібрана як неуспішна.

Еволюційні пояснення є суворо детерміністськими. Що б ми робили, якщо б виявили, що тенденція поводитись агресивно була необхідною, і ця поведінка була успадкована деякими індивідуумами? Що тоді треба було б зробити – ізолювати цих індивідуумів, або не дозволяти їм створювати нові покоління?

Нещодавні спроби виправдати ґвалтування в термінах еволюційної теорії зустріли дуже серйозні заперечення як з боку чоловіків, так і з боку жінок. Сонфіл та інші автори (2000) роботи стверджують, що цей тип розуміння може допомогти нам краще вирішувати цю проблему, проте необхідно пам’ятати, що багато інших підходів в психології є у рівній мірі детерміністськими, як і еволюційний підхід, наприклад, біологічні, поведінкові підходи. Фактично, наука сама у цілому є високо детерміністичною. Тому детермінізм неможливо розглядати як негативний аспект. В термінах поведінки тварин еволюційні пояснення можуть бути більш доречними, тому що ця поведінка меншою мірою регулюється на підставі досвіду.

Зарубіжні дослідники цієї проблеми пропонують замислитись над питанням: чому людство продовжує поводитись у такий спосіб, який міг бути адаптивним в еволюційному минулому, але зараз вже більше не є адаптивним? Між іншим, існують цікаві зарубіжні дані у межах еволюційного підходу стосовно того, що деякі переваги, які людина віддає споживанню тієї чи іншої їжі, були пов’язані з еволюційними процесами відбору їжі, яка забезпечувала швидке поновлення енергетичних ресурсів для первісної людини. Те, що було адаптивним і необхідним раніше, зараз вже втратило свою доцільність. Тим не менше, людині дуже важко відмовитись від стереотипів, які склалися. Це – цілком обґрунтована критика, й еволюційні психологи звертаються до поняття середовища еволюційної адаптації, тобто того періоду в еволюції людини, на протязі якого гени людини відбирались для того, щоб вирішувати проблеми виживання, що були актуальними у той давній час. Проте це був проміжок часу між 35 тисячами і трьома мільйонами років до нашої ери. Яскравим прикладом тривалості еволюційних змін може бути реакція на стрес, що породжує поведінку, яка була адаптивною у той час, коли подолання стресу вимагало фізичних зусиль.

Подолання стресорів сьогодення не вимагає підвищеного психофізіологічного збудження, яке дає можливість запобігти стресу шляхом боротьби або втечі. Чому ж тоді ці типи поведінки залишаються? Пояснення знаходиться у відставанні геному від тих змін, що відбулись, і гени, які ми маємо, можуть бути достатньо адаптивними, але вони не є суттєво дезадаптивними, тому вони і можуть зумовити зміни нашої поведінки шляхом, як вважають прихильники цього підходу, природного відбору.