Когнітивно-адаптивна теорія пояснення зв’язку особистісних рис з особливостями сприйняття і переробки інформації людиною

Ми починаємо розгляд різних варіантів реалізації ідей соціально-когнітивного підходу до пояснення того, «як людина мислить, як емоційно оцінює ситуацію і себе у конкретному соціальному оточенні, і як вона діє у цьому оточенні, з аналізу когнітивно-адаптивної теорії як однієї з пояснювальних моделей особистості. Вибір зумовлений тим, що ця теорія здається нам вдалим прикладом реалізації мети «перекидання містка» від структурних моделей особистісних диспозиційних рис до пояснювальних моделей особистості, у межах яких розглядаються контекстуалізовані риси цілісної особистості.

Розуміння когерентності особистісної риси вимагає посилання на важливий принцип когнітивно-адаптивної теорії, згідно з яким риси повинні розглядатись у їх співвідношенні з індивідуальними відмінностями щодо адаптації. Риси особистості асоціюються з конкретними наборами навиків, які забезпечують адаптацію до специфічних умов оточуючого середовища. Паралельно з набуттям навиків люди також набувають і знання відносно власної спроможності реалізовувати ці навики у життєдіяльності. Наприклад, набування актуальних соціальних навиків, таких як здатність переконувати іншу людину погодитись з Вашою точкою зору, відбувається у поєднанні з набуванням упевненості у власній суб’єктній ефективності і мотивацією відносно здійснення впливу на інших людей. Можна вважати вірогідним, як стверджують сучасні зарубіжні дослідники, що актуальний навик і уявлення про себе корелюють, хоча суб’єктивна впевненість і об’єктивні реалії можуть не співпадати, що особливо гостро спостерігається при ментальних розладах.

У здорової людини особистісна динаміка підкріплюється взаємодією адаптивного трикутника (Меттьюс [17]). Об’єктивні навики і поведінкова компетентність взаємодіють з уявленнями про себе як ефективного суб’єкта в конкретному контексті діяльності, і з адаптивними результатами функціонування людини. Отже, компетентність, впевненість у власній компетентності і позитивні результати реалізації цих двох феноменів виявляють тенденцію бути взаємно підсилюючими. Аналогічно до цього можуть розвиватись цикли дезадаптації, в яких дефіцит актуальних навиків, недостатність самовпевненості і неуспішні результати адаптації можуть також взаємно підсилюватись з плином часу. Отже, формуються, з одного боку, успішні, а з іншого боку – порочні кола, які зумовлюють протилежні результати.

Частіше всі три компоненти адаптивного трикутника, як адаптивний, так і дезадаптивний, так само як і варіанти динамічних моделей, можуть розвиватись у таких напрямках: 1) людина намагається вирішити задачу, незважаючи на сумніви відносно своєї неспроможності; 2) людина прагне потрапляти в ситуації виклику для того, щоб виправити недоліки своєї поведінки у попередніх складних умовах.

Прихильники когнітивно-адаптивної теорії стверджують [19], що риси особистості відповідають різним модусам адаптації до основних універсальних викликів людського життя. Полюси кожного виміру риси репрезентують адаптивну і дезадаптивну спеціалізацію.

Наприклад, екстраверсія / інтроверсія відповідають ситуаціям соціального перевантаження і недовантаження відповідно.

Кожний тип адаптації вимагає спеціальних когнітивних навиків подолання потенційної соціальної ситуації і виявлення наполегливості при відсутності соціальної підтримки. Так, нейротизм, як стверджують дослідники, репрезентує вибір людиною емоційно-фокусованої стратегії адаптації до стресу. Людина з високим рівнем нейротизму шукає можливості передбачати вірогідні загрози через підтримання власного усвідомлення вірогідності небезпеки і підтримувати стратегію запобігання цієї небезпеки. У подібній ситуації людина з низьким рівнем нейротизму надає перевагу очікуванню появи цієї загрози і активному її подоланню. Людина в екстремальних умовах знайде деякі обставини, за яких вона буде відчувати себе безпечно і комфортно, і інших людей, з якими її навики неможливо порівняти.

Аналіз екстраверсії і нейротизму з точки зору особливостей їх впливу на переробку інформації дозволив зарубіжним дослідникам висловити ряд припущень відносно поведінки людини з різними рисами особистості у відповідних умовах. Наприклад, висловлюється припущення, що екстраверти відчувають себе задоволеними при жвавих соціальних контактах, контексти яких дають їм можливість як виявити себе, так і відчути певні загрози. Успіх вимагає певних навиків, включаючи навики ведення розмови і вміння справляти враження, впливати на інших і швидко реагувати, домінувати у спілкуванні, говорити швидше за інших і керувати стресом, підтримувати увагу до основного співрозмовника, і таке інше.

Когнітивні атрибути темпераменту роблять внесок у контекстуалізоване набування навиків. Дитина буде більш готовою до оволодіння ефективними навиками розмови, якщо їй притаманні здатність розподіляти увагу, плавне мовлення, толерантність до стресу навіть у ситуаціях, коли її оточують недоброзичливі однолітки і дорослі.

Що стосується дорослого екстраверта, то впевненість у власній соціальній компетентності і наявність певного досвіду підтримування переважно успішних соціальних контактів надає йому переваги над інтровертом. Дослідження, які базуються на емпіричних спостереженнях, підтверджують, що екстраверсія має безпосереднє відношення до соціальних навиків, особливо вербальних у порівнянні з невербальними.

Екстраверсія сприяє навикам розпізнавання інформації за умови високого навантаження або в парадигмі виконання декількох взаємопов’язаних завдань одночасно. Автори також указують [11] на дані відносно виконання завдань, які пов’язані з оперативною пам’яттю: у порівнянні з інтровертами екстраверти краще виконують виробничі завдання, що потребують групової діяльності. Вони впорюються з вербальним перевантаженням більш ефективно і відчувають себе більш успішними в ситуаціях адаптації до нової роботи, ніж інтроверти. Поряд із цими навиками, екстравертам притаманні також такі властивості, як високий рівень впевненості у власній ефективності, більш висока вірогідність оцінювання ситуації як джерела виклику, а не загрози. При виконанні завдань вони віддають перевагу проблемно-орієнтованій стратегії.

Проте, як стверджує провідний розробник когнітивно-адаптивної теорії Геральд Меттьюс [17], дослідники у галузі психології особистості виявили зацікавленість щодо когнітивного аспекту функціонування людини достатньо пізно. Хоча дослідники у галузі психобіологічних теорій особистості, особливо Ганс Айзенк, проводили експерименти, в яких риси особистості вивчались і під кутом зору особливостей виконання досліджуваним різноманітних завдань, що вимагають реалізації уваги, пам’яті і інших когнітивних функцій, у межах психобіологічної теорії пізнання вони розглядаються як результат більш фундаментальних психофізіологічних процесів, а не як каузальний фактор, який може впливати на поведінку сам по собі. Карл Роджерс і Джордж Келлі свого часу звертали увагу на визначення ролі пізнання у формуванні особистості, проте без обчислювальних моделей їх підходам не вистачало достатніх можливостей для організації систематичних досліджень зв’язку основних особистісних рис з пізнавальною діяльністю і розвитком особистості.

Сучасний етап досліджень у галузі психології особистості характеризується активними пошуками когнітивних підходів до пояснення особливостей функціонування особистості. Так, в психометриці дослідники вивчають можливість визначення спеціальних підходів до вимірювання когнітивних властивостей, таких як локус контролю, диспозиційне фокусування уваги, тобто аспектів, які виходять за межі традиційної теорії особистісних рис.

У клінічній психології Бек [6] запропонував ідею вивчення уявлень особистості про себе у поясненні депресії. Ця теорія з часом допомогла виявити особистісні риси, які пов’язані з негативною афективністю, такі як тривожність і нейротизм.

Експериментальна психологія накопичила дані відносно нових хронометричних парадигм, які дозволили співвіднести риси з процесом переробки інформації. Майкл Айзенк (1981), наприклад, зробив огляд досліджень, в яких вивчалась роль екстраверсії у зумовленні певних характеристик виконання завдань з переробки інформації, що базуються на увазі, пам’яті, швидкості реагування, моторних навиках, стратегіях вирішення проблем вибору тощо. Ці підходи сприяли вивільненню когнітивних емпіричних досліджень із залежності від даних самозвітів і впровадженню об’єктивних вимірювань швидкості і точності реагування в процесі виконання когнітивно-перероблювальних задач.

Експериментальні дослідження почали інтегрувати з клінічними при вивченні клінічної тривожності і тривожності як риси особистості у їх співвіднесенні з об’єктивними вимірюваннями упередженості в селективній увазі по відношенню до загрозливих стимулів із застосуванням методології емоційного тесту Струпа й інших завдань. Таким чином, в середині 1980-х років дослідники у галузі когнітивної психології відчули певне піднесення з приводу прогресу, який був досягнутий зі спиранням на ці методи, незважаючи на скептицизм, висловлюваний з боку більш ранніх поколінь дослідників психобіологічного напряму. Проте дослідження цього спрямування дозволили виявити також і деякі критичні аспекти відносно застосування когнітивної теорії для розуміння особистості.

Кореляції між рисами особистості і результатами вимірювань ефективності переробки інформації виявлялись здебільшого помірними і відрізнялись у цьому аспекті від досліджень у галузі інтелекту. Це викликало певні ускладнення у забезпеченні реплікації подібних досліджень. Переваги інтровертів у пильності уваги є одним з найбільш надійних корелятів цієї риси, які були підтверджені значною кількістю досліджень. Проте метааналіз п’ятдесяти трьох різних досліджень продемонстрував, що отримані коефіцієнти кореляції для екстраверсії і швидкості детекції об’єкта становили лише 0,07. Значущі кореляції в інших парадигмах теж рідко перевищували 0,4. Психологи, які досліджували теорію рис, мали тенденцію до ігнорування процесів соціального навчання, які були ідентифіковані такими провідними теоретиками у цій галузі, як Альберт Бандура [2] і Вальтер Мішель [20].

Але поступово виявилось, що урахування рис дозволяє не тільки прогнозувати соціальну поведінку, а й вимірювати такі соціально-психологічні конструкти, як суб’єктна ефективність, оцінювати соціальне Я, здійснювати розробку сценаріїв ефективної соціальної взаємодії (Меттьюс та ін., [18]). Прийшло розуміння, що спирання на теорію рис у поясненні особливостей поведінки можливе з урахуванням ситуацій, в умовах яких вивчається переживання людиною тих чи інших стресогенних впливів або здійснюються спостереження на протязі років за розвитком особистості як суб’єкта життєдіяльності. Когнітивна теорія, як вважають зарубіжні дослідники, повинна виходити за рамки реєстрування інформаційно-перероблювальних корелятів рис і звертатись до вивчення того, який внесок розвиток функцій переробки інформації може зробити у розуміння взаємодії людини з оточуючим середовищем.

У цьому розділі розглядаються деякі виклики сучасного етапу досліджень особистості, які вимагають, на думку зарубіжних дослідників, уваги до провідних принципів, які, на жаль, часто ігноруються в існуючих теоріях особистості. Перший принцип полягає в тому, що риси співвідносяться з множинністю різних когнітивних патернів переробки інформації. Другий – в необхідності ідентифікації когнітивною наукою багатьох рівнів пояснення ефектів інформаційно-перероблювальної діяльності.

Наприклад, установлено значущий зв'язок між особистістю і вразливістю до стресу. Вплив стресорів на виконання тих чи інших видів діяльності не можна приписати тільки одному конкретному механізму, як це констатується у межах теорії збудження. Вони відбивають когнітивне поєднання ефектів сприяння чи погіршення показників виконання інформаційно-переробної діяльності в різних ситуаціях. Когнітивні кореляти особистості, які можна виокремити і дослідити в лабораторних умовах, можуть відігравати, як стверджують зарубіжні дослідники, важливу роль у адаптації людини до змінюваних умов життєдіяльності. Безумовно, для великої кількості когнітивних умінь загальний інтелект є найбільш надійним фактором, на підставі якого можна прогнозувати успішність їх виконання. Проте, деякі інші особистісні фактори, крім інтелекту, можуть пояснити виникнення додаткових розбіжностей у поведінці людей в тих чи інших ситуаціях. Особистісні фактори можуть бути релевантними для дослідження процесів набуття соціально-емоційних здібностей, таких як впорання зі стресом, саморегуляція і контроль. Такі здібності часто описують як емоційний інтелект, хоча це поняття значною мірою і співпадає з традиційними рисами особистості, які розглядаються як його диспозиційні компоненти.

Особистість також впливає на виконання різних навиків і відіграє певну роль в реалізації компетентності. Такі фактори, як тривога, відсутність у людини відчуття самоефективності або низький рівень мотивації можуть зумовлювати виконання тієї чи іншої діяльності нижче рівня її актуальних здібностей (Зайднер, Меттьюс, 2005 [25]).

Особистість впливає як на об’єктивні, так і на суб’єктивні навики, на суб’єктивне пізнання релевантної для усвідомлення власного Я – інформації. Існує також значуща динамічна взаємодія між навиками і розумінням власного Я: успішне виконання діяльності підтримує зростаючу впевненість і в адаптивних досягненнях, у той час як невдача може призводити до появи негативних уявлень про себе і зниження рівня адаптаційних навиків. Такі процеси можуть бути ключовими для розуміння взаємодії людини і ситуації.

Звичайно, важливою є проблема встановлення безпосередньої ефективності адаптації до оточуючого середовища; її значущість для поведінки індивідуума пов’язана з особистісними рисами. Такий аналіз не вимагає врахування того ефекту, який гени і оточуюче середовище можуть справляти на адаптивну поведінку. Успадкованість рис порушує питання про те, у який спосіб вони співвідносяться з адаптацією.

У відповідності з класичною теорією когнітивної науки, когнітивні феномени відкриті для трьох взаємопов’язаних типів пояснень. Перший з них стосується біологічного рівня, який співвідносять з нейронними механізмами, що підтримують процес пізнання. Індивідуальні розбіжності в поведінці можуть відбивати варіації в особливостях функціонування мозку. Другий тип пояснень стосується символічного рівня, на якому встановлюються показники ефективності виконання процесу переробки інформації в реальному масштабі часу. Третій тип поясненнь – семантичний, на якому встановлюється особистісний зміст інформації, що переробляється. Його також називають рівнем знань, оскільки він пояснює поведінку особистості на основі її намірів, мотивів, стратегій досягнення цілей.

Співвідношення між рівнями є предметом палких дискусій, особливо в аспекті того, чи можна звести більш абстрактні рівні до біологічних пояснень. Існують різні точки зору, включаючи жорсткий редукціонізм, який базується на твердженні, що нейробілогічний рівень повинен бути первинним. Існує також точка зору, що рівні є автономними один від одного. Деякі автори надають перевагу плюралістичності, яка дозволяє різні пояснення цих теорій.

Спроби визначити роль особистісних рис у переробці інформації дозволили зробити декілька неоднозначних спостережень. Наприклад, дослідження на рівні екстраверсії – інтроверсії дозволили висвітлити деякі ускладнення на шляху пошуку співвіднесень між рисами і переробкою інформації. У відповідності з когнітивним підходом розбіжності між екстраверсією і інтроверсією демонструють залежність від завдання. Екстраверти виявляють перевагу при виконанні деяких задач, але погано впорюються, у порівнянні з інтровертами, з іншими задачами.

Часто реплікація цих ефектів вимагає пильної уваги до параметрів задачі. У праці Меттьюса зі співавторами [18] були виявлені деякі розбіжності на рівні екстраверсії – інтроверсії у виконанні різноманітних когнітивно-перероблювальних завдань. Наприклад, встановлено, що екстраверти швидше діють в умовах виконання двох співвіднесених завдань; демонструють кращі показники при безпосередньому пригадуванні інформації; у меншій мірі відволікаються від розв’язання задачі при наявності зовнішнього шуму, тобто виявляють більшу толерантність до зовнішніх перешкод. Вони швидше діють при детекції сигналів низького рівня домінантності, нетипових сигналів. Екстраверти також демонструють більш високу швидкість реагування та плавність мовлення. З іншого боку, інтроверти мають більш високу швидкість розпізнавання; краще діють при пригадуванні інформації, що зберігається у довготривалій пам’яті; швидше і більш точно діють при вирішенні проблемних задач. При розпізнаванні яскравих сигналів-стимулів інтроверти мають більш низький критерій розпізнавання. Отже, як бачимо, пояснення ролі екстраверсії у зумовленні ознак поведінки залежить від контекстуальних умов, і вплив риси на поведінку пов’язаний з різними факторами, зокрема, із зовнішніми стресорами.

Подібні порівняльні дослідження були проведені для іншої риси особистості, яка пов’язана з тривожністю і нейротизмом. Встановлено, що в умовах, коли необхідно розподіляти увагу при виконанні двох чи декількох співвіднесених задач, тривожність призводить до погіршення якості їх виконання. Що стосується так званої «робочої пам’яті», то з тривогою пов’язані порушення, які виявляються, якщо зростає навантаження на пам'ять.

Відносно рівня розуміння тексту, який сприймається на фоні мовлення з іншого джерела, встановлено, що тривожність співвідноситься з відволіканням на нерелевантне мовлення.

Що стосується вербального розмірковування, наприклад, оцінки граматичної точності мови, то тривожність, як встановлено, співвідноситься з більш низькою тривалістю реагування. Дослідження точності розпізнавання інформації при зоровому сприйнятті довели, що тривожність також пов’язана з більш низьким рівнем ефективності реагування. Аналіз селективної уваги, наприклад, в умовах виконання емоційного тесту Струпа, дозволив встановити, що тривожні суб’єкти демонструють більш низьку швидкість у виокремленні загрозливих слів. Аналіз селективної уваги при сприйнятті інформації з декількох каналів дозволив встановити, що тривожні суб’єкти відповідають швидше на ту інформацію, яка локалізована поблизу від сигналу загрози. При аналітичній переробці інформації, наприклад, інтерпретації усно пред’явлених омофонів, таких як «die» – померти, і «dye» – фарбувати, тривожні суб’єкти схильні демонструвати інтерпретацію, орієнтовану на загрозливу інформацію. У завданнях, пов’язаних із називанням слова, яке пред’являється у загрозливому і незагрозливому контекстах, встановлено, що тривожність підсилює тенденцію називати загрозливі слова у загрозливому контексті. Когнітивна діяльність з оцінюваними інструкціями характеризується зменшенням ефективності внаслідок тривожності, якщо інструкція орієнтує досліджуваного відповідати «на оцінку». При вільному пригадуванні слів зі списку тривожність знижує можливості реалізації стратегії реорганізації слів, що пред’являються для сприйняття, у тематичні групи.

Отже, оцінюючи внесок застосування моделі переробки інформації в аналіз особливостей адаптації людини до конкретних вимог, можна стверджувати, що індивідуально-психологічні відмінності виявляються за допомогою цієї моделі досить виразно.

Когнітивна теорія представляє одну із стратегій побудови пояснювальної моделі особистісної цілісності. Стратегія базується на достатньо простому вихідному положенні, яке полягає в тому, що процеси конструювання змісту є настільки важливими для досвіду людини, що вони повинні бути розглянуті на першому і центральному місці в пояснювальній моделі особистості.

Люди реагують на особистісний зміст. Перебіг нашого мислення, емоційні реакції, наші плани соціальної діяльності значною мірою базуються на суб’єктивній інтерпретації подій нашого життя, на суб’єктивному сприйнятті себе і інших людей, які є значущими для нас, і на наших можливостях діяти у майбутньому. Такий ракурс бачення не є унікальним для соціально-когнітивних теорій: він був центральним у теорії особистості, починаючи з робіт Келлі [14]. Це – основне положення в когнітивному аналізі емоцій (Лазарус [15]). Розуміння соціокультурної природи суб’єкта є провідним положенням у теорії антропологістів, в культурно-психологічних теоріях.

Існують інші вихідні положення, на яких можна будувати пояснювальні моделі особистості. Можна було б, як підкреслює в огляді даного підходу Цервоне [9], звернути основну увагу на можливе існування великої кількості викликаних специфічних для конкретної галузі механізмів мозку, які функціонують у відносно фіксованому автоматичному режимі, коли активуються еволюційно релевантними стимулами оточуючого середовища. З іншого боку, можна було б почати з відносно невеликого набору психологічно релевантних нейронних систем, які роблять внесок у широкий клас таких дій, як поведінкова активація і гальмування поведінки (Грей [12]).

Системи, які базуються на біологічному поясненні афекту і мотивації, теж спираються, як підкреслює Сандер зі співавторами (2005), значною мірою на процеси конструювання змісту. Нейронні системи, які забезпечують досягнення бажаних цілей і / або запобігання неконтрольованих загроз, активуються, коли людина інтерпретує наявні умови існування як такі, що загрожують досягненню важливих для неї цілей. Попередній аналіз ролі когнітивних процесів в активації афективних і мотиваційних систем був проведений у дослідженні Бандури [1]. Меттьюс і Джіліланд (1999) здійснили переконливий огляд даних, які базуються на нейронному підґрунті індивідуальних відмінностей, досліджених Айзенком і Греєм. Вони обгрунтували положення про те, що «когнітивні конструкти» можуть бути більш доречними, ніж біологічні, для пояснення більшості аспектів поведінки людини.

У соціально-когнітивній теорії можна виокремити такі аспекти оцінювання особистості. По-перше, оцінюються доступні зовнішньому сприйняттю диспозиційні тенденції особистості, які можуть бути представлені у різний спосіб для оцінювання, і внутрішня структура особистості, оцінювання динаміки якої повинно здійснюватись на підставі певної концептуальної моделі особистісної архітектури. По-друге, оцінюючи особистісні детермінанти діяльності, соціально-когнітивна теорія представляє так звану агентну перспективу, яка має спрямованість на дослідження особливостей активності людини (Бандура [5]; Капрара, Цервоне [18, 19]). Оцінювання особистості у цьому ракурсі повинно бути спрямовано на ті компетенції і системи саморегуляції, через які людина робить певний внесок у свій власний розвиток. У межах соціально-когнітивних теорій особистості окремо оцінюються когнітивна, афективна і соціальна активність суб’єкта. Для ілюстрації зазначених положень можна розглянути теорію суб’єктної ефективності Бандури, яка базується на функціонуванні взаємозв’язків між: а) уявленнями людини про власну ефективність, б) її емоційною збудливістю і в) поведінковими тенденціями. В його моделі не передбачаються виміри впевненості відносно емоцій і поведінки в одному комплексному конструкті.

Найбільш складним для реалізації принципом побудови соціально-когнітивних теорій особистості є необхідність врахування в них індивідуальної ідіосинкразії. З цього принципу можна зробити висновок, що, якщо об’єкти дослідження є індивідуумами, то оцінювання повинно бути достатньо чутливим до ідіосинкразії. Останній принцип вимагає оцінювання особистості у певних контекстах. Формулюючи цей принцип, дослідники намагались привернути увагу до тих контекстів, у яких людина функціонує. Соціально-когнітивна теорія базується на положенні, що для повного оцінювання структури особистості та її динаміки необхідно враховувати контексти особистісного життя. Контекстуалізоване оцінювання вимагається, якщо йдеться про оцінювання зовнішніх диспозиційних тенденцій, оскільки ці тенденції включають контекстуалізовані патерни варіабельності у реагуванні. Увага до контексту також вимагається, коли здійснюється оцінювання внутрішньої структури особистості, оскільки як когнітивні структури особистості, так і біологічно обумовлені системи темпераменту внутрішньо функціонують контекстуально.