РОЗДІЛ 5. ІМПЛІЦИТНИЙ ПІДХІД ДО ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

В останнє десятиріччя у галузі психології особистості спостерігається зростання інтересу до здійснення так званої „імпліцитної”, на противагу „експліцитній”, діагностики як диспозиційних властивостей особистості та її ставлень до навколишнього світу (установок, переживань, навиків, досвіду), так і Я-концепції як інтеграційної ознаки особистісної ідентичності. Поряд із термінологічним словосполученням „імпліцитна діагностика” з’явився ще ряд термінів, співвіднесених із вищезазначеним як кореляти, а саме: „опосередкована”, „відображена”, „непряма” діагностика. Ці терміни своїм глибинним змістом пов’язані з поняттям проективної діагностики. Вони використовуються для позначення таких діагностичних процедур, що можуть здійснюватись поза свідомим контролем об’єкта діагностики – людини, яка в ситуації експліцитної діагностики методом самооцінювання (попри усі заклики дослідника реагувати спонтанно) опікується проблемами самопрезентації, реагує усвідомлено і здійснює контроль власної поведінки.

Проблемі суб’єктивності експліцитної діагностики і ускладненням, які виникають при самооцінюванні людиною притаманності їй тих чи інших стійких особистісних властивостей, присвячена достатня кількість публікацій як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників. Так, С. Д. Максименко в монографії з проблем генези становлення особистості [4] правомірно вказує, що, коли людині пропонують охарактеризувати притаманні їй психофізіологічні стани в тих чи інших ситуаціях життєдіяльності, то вона в момент опитування перебуває зовсім в іншому стані і ретроспективно адекватно описати стани, які переживала раніше, практично не може. Ця інформація забруднюється спостереженнями за тим станом, у якому людина перебуває у конкретний момент опитування, крім того, як справедливо згадують інші дослідники, об’єктивна діагностика може ускладнюватись через просте небажання людини говорити про себе або надавати правдиву інформацію з будь-яких міркувань. Тому, на противагу експліцитним методам діагностики, імпліцитні методи орієнтовані на отримання потрібної дослідникові інформації, процес породження якої здійснюється мимовільно і не доступний свідомому контролю з боку досліджуваного.

Особливо гостро проблема імпліцитної діагностики постає, коли метою опитування є встановлення причетності людини до скоєння протиправних дій. Навіть при застосуванні спеціальних тестів „знання провини” (guilt knowledge tests) і реєстрації фізіологічних змін стану людини за допомогою поліграфів виникає необхідність застосування додаткових прийомів, зокрема, пов’язаних із контролем пам’яті для перевірки достовірності відповідей.

Актуальність розробки методів імпліцитної діагностики зумовлена не тільки розглянутими вище міркуваннями про недостатню надійність експліцитної діагностики, а також і тим, що людина, як відзначають автори новітніх досліджень із психології особистості [30], схильна демонструвати різні рівні виявлення тих чи інших особистісних рис у різних ситуаціях життєдіяльності. Дослідники вказують на те, що різноманіття інтраіндивідуальних розбіжностей, тобто форм поведінки одного суб’єкта у різних ситуаціях, які відповідають змісту того чи іншого рівня стійкої особистісної риси, інколи перевищує розбіжності, що виявляються за допомогою типологічних досліджень між різними суб’єктами.

У зв’язку з цим сучасні дослідники стверджують, що більш точною оцінкою притаманності конкретному індивідууму того чи іншого рівня диспозиційної характеристики є частотність виявлення патернів поведінки, що відповідають змісту цього рівня особистісної властивості у різних ситуаціях життєдіяльності. Такі спостереження підтверджують актуальність розробки методів імпліцитної діагностики особистості.

Найбільш повно і наочно процедуру імпліцитної діагностики можна охарактеризувати на прикладі нового діагностичного інструментарію „Тесту імпліцитних асоціацій”, який використовується для вирішення різних питань, зокрема, для діагностики рівня тривожності і для виявлення ставлень людини до певних соціальних явищ. „Тест імпліцитних асоціацій тривожності” [12] побудований на опосередкованій оцінці конструкта тривожності шляхом вимірювання співвідношень між кількістю асоціацій, які досліджуваний надає, порівнюючи себе з іншими людьми, за допомогою слів, пов’язаних із тривогою, і слів, що характеризують стан спокою. Імпліцитність оцінки рівня тривожності за допомогою цього асоціативного тесту забезпечується тим, що людина, якщо їй притаманний високий рівень тривожності, буде підсвідомо частіше вибирати для порівняння себе з іншими людьми слова, які описують саме стан тривоги, ніж стан спокою. Прогностична валідність тесту перевірялась шляхом порівняння висловлювань індивідуумів у реальних стресових ситуаціях, пов’язаних із публічними виступами перед великою кількістю людей, і результатів виконання ними тесту імпліцитних асоціацій тривожності.

Витоки імпліцитних досліджень у галузі соціальної перцепції можна прослідкувати ще у роботах Брунера і Постмана (1947), які вивчали особливості сприйняття слів-табу та нейтральних слів як показники для імпліцитного оцінювання моральних якостей людини та її ставлень до певних соціальних феноменів. Дослідники помітили, що реагування на слова-табу супроводжуються більш тривалими латентними періодами, ніж на нейтральні слова. Категорія осіб, які виявляли більш тривалі латентні періоди реакцій при ідентифікації слів-табу, відрізнялась від категорії людей, що реагували швидше, і при вивченні інших феноменів, наприклад, соціальної упередженості проти тих чи інших явищ. Методом аналізу латентних періодів реакцій у спеціально змодельованих тестах імпліцитної діагностики ставлень до соціальних явищ вивчалось, наприклад, ставлення до гомосексуалізму як патології чи норми у сексуальних стосунках, або наявність у людини расової чи національної упередженості. Ці явища важко вивчати методами експліцитної діагностики, бо вони не схвалюються соціально. Швидкість перебігу когнітивних процесів при імпліцитній діагностиці, що операціоналізується за допомогою вимірювань латентних періодів реакції, дає можливість опосередковано встановлювати наявність у людини істинних ставлень до соціальних явищ.

Принцип побудови типового тесту імпліцитної діагностики ставлень до соціальних явищ є достатньо прозорим, але він забезпечує виявлення надійних розбіжностей у підсвідомому реагуванні на них. Наприклад, людині з екрана тахістоскопа чи з монітора комп’ютера пред’являються у певному поєднанні фотографії, що уособлюють типових представників, скажімо, певної раси, і за допомогою методу семантичного диференціалу оцінюється перенесення упередженого ставлення до тієї чи іншої раси на нейтральні символи чи слова, які наводяться у відповідних позиціях, у яких раніше пред’являлись значущі стимули.

Валідність імпліцитних вимірів ставлень перевірялась у цікавому експерименті, коли жінкам, що мають добрі стосунки з чоловіками і живуть щасливим сімейним життям, і жінкам, у яких немає добрих стосунків, пред’являлись фотографії незнайомих чоловіків і їх власних партнерів і вимірювалась тривалість латентних періодів реакцій при визначенні ступеня зовнішньої привабливості осіб, фотографії яких сприймались. Найкоротший латентний період реакції був зареєстрований при сприйманні фотографії власного чоловіка, якщо жінка мала з ним добрі стосунки. Менш короткі латентні періоди реакцій на фото незнайомих чоловіків були зафіксовані у жінок, які мали погані стосунки з власними чоловіками. Отже, швидкість реагування виявилась надійним операційним показником при імпліцитній оцінці індивідуальних розбіжностей у ставленнях.

Вивчаючи механізми імпліцитного оцінювання ставлень людини до певних соціальних явищ, дослідники звертаються до відомої теорії особистості Дж. Грея [16]. Автором установлено, що виявлення ригідності в реакціях може бути засобом психологічного захисту. Приписування тієї чи іншої значущості певним явищам призводить до самостримування поведінкових реакцій (гальмування поведінки) чи захисного песимізму, або, навпаки, до самопідтримування, тобто прояву готовності до виконання певних дій.

Дуже цікавим, з нашої точки зору, й ілюстративним для розуміння сутності імпліцитної діагностики є урахування виявлення феномену „імпостор” (impostor phenomena) [13]. Цей спосіб імпліцитної діагностики характеризує самооцінку і самовідношення особистості. Він базується на урахуванні реальних патернів поведінки людини в ситуаціях, коли суб’єкти, що її оточують, дають схвальну оцінку успіхам даної конкретної людини, її здібностям, умінням, а вона сама імпульсивно знецінює схвалення інших людей і виявляє неготовність прийняти високу оцінку від інших. Отже, феномен імпостор (дослівний переклад слова „імпостoр” – видавання себе за іншого) визначається як інтенсивне переживання суб’єктом власної інтелектуальної неавтентичності, яке мимоволі виявляється у невпевненості у собі, сумнівах стосовно спроможності досягнення успіхів. Завдяки сумнівам у собі відбувається мимовільна екстерналізація характеру самовідношення, що виявляється у знецінюванні успіху. Суб’єкти, які демонструють таку поведінку, у глибині душі не вірять у те, що вони заслуговують на схвалення, і відчувають тривогу з приводу того, що інші здогадаються про те, що вони не є такими, якими їх сприймають інші.

Перевірка форм виявлення феномену „імпостор” у ситуаціях стресогенних випускних іспитів дозволила авторам установити, що феномен не є одновимірним. У його структурі було знайдено такі фактори: по-перше, переживання людиною, яка виявляє таку поведінку, почуття провини з приводу того, що вона вводить в оману інших людей. Другий фактор описує невпевненість людини у собі, сумніви відносно спроможності досягти того успіху, за який її схвалюють, його випадковість. Третій фактор у структурі феномену описується як стурбованість з приводу того, що оточуючі, врешті-решт, зрозуміють неадекватність своєї оцінки.

У пошуках методів оцінювання притаманності людині патернів поведінки, конгруентних описанням змісту тієї чи іншої особистісної риси, дослідники все частіше використовують матеріали спостережень досліджуваних за власними станами, настроями, переживаннями, зафіксованими безпосередньо в момент їх появи. Для цього застосовується відома щоденникова методика Флюгеля [14] у різних її модифікаціях. В. К. Вілюнас, зокрема, адаптував її для оцінки зацікавленості людини тими чи іншими видами діяльності, запропонувавши досліджуваним фіксувати у щоденниках модальність й інтенсивність емоцій, які виникають під час виконання різних видів діяльності. І хоча автор не вживає поняття імпліцитної діагностики, його дані свідчать про можливість оцінювати інтерес людини до різних видів діяльності імпліцитними методами.

Автори, які шукають імпліцитні методи оцінки особистісних властивостей людини за ознаками її поведінки, правомірно стверджують, що для адекватного експліцитного самооцінювання людині необхідно мати і добру пам’ять, і певну саморефлексію для здатності до реконструювання своїх станів і вміння розпізнавати властивості особистості. Тому напрям досліджень у галузі психології особистості, пов’язаний з пошуком аспектів і процедур імпліцитної діагностики особистісних властивостей, можна визнати дуже перспективним, особливо, на наш поглад, для дослідження актуальних переживань людиною тих чи інших емоцій і притаманних їй стійких ознак емоційності у структурі особистості.

Оскільки емоційні властивості особистості виявляються, у першу чергу, в міжособистісній взаємодії і спілкуванні, зарубіжні дослідники вважають перспективним спирання на так звану генералізовану інтерперсональну теорію особистісних рис і психопатологічних відхилень у розвитку особистості, яка охоплює основні аспекти змін поведінки. У межах цієї генералізованої теорії, що базується на методології Дж. Грея [18], забезпечується і більш глибоке розуміння п’яти „великих” факторів особистості, яке базується на з’ясуванні афективних наслідків виявлення цих факторів для самого суб’єкта. Автор доводить, що поширені ментальні порушення є тільки формами надмірного виявлення певних рис особистості [17]. Це може бути використано як динамічний метод прогнозування афективних реакцій і поведінки людини у ситуаціях міжособистісної взаємодії. В цій структурній моделі інтерналізація, тобто спрямованість негативної афективності на самого суб’єкта, розглядається як форма виявлення афективних поведінкових диспозицій у колі двох „великих” факторів: екстраверсії і нейротизму, у той час як екстерналізація, тобто спрямованість негативних реакцій на інших людей, з якими даний суб’єкт вступає у взаємодію, розглядаються як поведінкова диспозиція, що виявляється у колі таких факторів як доброзичливість та сумлінність. Згідно з цією моделлю [19] порушення поведінки, пов’язані з негативними настроями і хронічною тривожністю, можна структурно звести до інтерналізації, а антисоціальну поведінку і формування наркозалежності – до екстерналізації.

У логіці інтерперсональної моделі виявлення особистісних рис вірогідність переживання суб’єктом негативної активації поведінки зростає залежно від рівня недоброзичливості партнера і від власного нейротизму, а вірогідність позитивної активації забезпечується при виявленні партнером рис доброзичливості і при високому рівні власної екстраверсії. Динамічна інтерперсональна модель пояснює, зокрема, як депресія породжує відчуження інших і як емоції, які виявляються зовні, впливають на виникнення депресії. Таким чином, розглянута методологія дає можливість усвідомити, що поширені порушення очікуваної поведінки є тільки надмірним виявленням рис особистості, і що цю інформацію можна використати як динамічний метод прогнозування появи афективних реакцій у міжособистісних ситуаціях.

Очікується, що в стресогенних ситуаціях людина схильна користуватись стратегією або уникнення проблеми, або емоційного реагування, якщо її увага спрямована на власний стан, а не на вирішення проблеми. „Приватне” самоусвідомлення свідчить про зосередженість людини на таких аспектах власних ставлень, котрі інші люди не можуть спостерігати і їх можна зафіксувати лише опосередковано. Існує і так зване „публічне” самоусвідомлення, пов’язане з феноменом самопрезентації. Рівень саморегуляції при публічному самоусвідомленні, що характеризується високою зосередженістю на внутрішньому світі, може у крайніх випадках призводити, як встановлено, до виникнення психопатології. У відповідному підрозділі 4-го розділу даного підручника ми вже згадували про феномен так званого „приватного” і „публічного” самоусвідомлення як одну з ознак суб’єктиної ідентичності.

Отже, спосіб мисленнєвої оцінки людиною власної поведінки в певних ситуаціях впливає на рівень успіху, з яким вона впорюється з різними проблемами.

Зарубіжні дослідники розглядали самостримування як приклад непристосованості, неготовності людини виявити необхідний рівень зусиль у ситуаціях досягнення. Такі люди стримують себе, очікуючи невдачі, вони зосереджуються на поведінці, яка не відповідає вирішенню проблеми, щоб виправдати себе, якщо їхні зусилля виявляться невдалими [15].

Іншим типовим прикладом виявлення неготовності до подолання можливих життєвих перешкод на шляху досягнення значущих цілей є так звана «набута безпорадність» – «learned helplessness» [25]. „Безпорадні” індивіди виявляють недостатню впевненість у самоконтролі і тому скоріше пасивні в ситуаціях досягнення, на відміну від людей, які орієнтовані на вирішення проблеми. Виділено два типи адаптивних стратегій у навчальних оптимістичних ситуаціях: цілеспрямована боротьба за успіх, яка базується на високому рівні очікувань, що мали підкріплення у попередньому досвіді і характеризуються бажанням суб’єкта підвищити рівень власної компетентності; і песимістична стратегія з установкою на низький (захисний) рівень очікувань, що супроводжується інтенсивною тривогою і втратою контролю. Виділяється ще одна стратегія – соціальної напруженості, негативної оцінки власних здібностей і вірогідності успішного виконання завдань.

Отже такі стратегії як самостримування, безпорадність, захисний песимізм можуть бути застосовані для пояснення поведінки людей в різних соціальних ситуаціях. Було висловлено припущення, що на вибір деяких стратегій впливають особистісні характеристики, а саме самооцінка, впевненість у собі або схильність до тиску з боку інших. Люди з нестабільною самооцінкою виявляють стратегію самостримування, що викликає депресивність.

Імпліцитна оцінка особистості має ще декілька цікавих форм виявлення, з’ясованих шляхом вивчення того, як індивідууми спонтанно характеризують або „категоризують” особистість людей, з якими вони взаємодіють і спілкуються. Купер зі співавторами [11] провели два спеціальні дослідження цієї проблеми. У першому індивідууми, які мали великий досвід спостережень за поведінкою людей у так званих реаліті-шоу, оцінювали подібність кожної пари людей і ранжували особистісні властивості й інтелект кожного учасника шоу. Багатовимірне шкалювання показало, що спостерігачі враховували всього-на-всього дві риси учасників при оцінці подібності їх особистісних властивостей, а саме рівень інтелекту і показники екстраверсії і психотизму.

Друге дослідження було проведене з двома вибірками по 12 студентів, які жили разом у гуртожитку. Кожен заповнював опитувальник Айзенка й оцінював рівень інтелекту за допомогою матриць Равена. Крім того, кожен студент оцінював рівень подібності кожної пари студентів у групі. Дані були знову проаналізовані методом багатовимірного шкалювання і було встановлено, що оцінки, які індивідууми здійснюють спонтанно за результатами спостереження за поведінкою оточуючих, відрізняються від тих, які пропонуються у факторних моделях.

Цікаві лабораторні дані показали, що латентність двох рефлексів, а саме теппінг рефлексу і моргання очей корелюють із загальним рівнем інтелекту, отже і швидкість синаптичної передачі може бути пов’язана з інтелектуальними здібностями.

На підставі розглянутих вище результатів досліджень і спроб теоретичного обґрунтування надійності імпліцитної діагностики психологічних властивостей особистості нами зі спиранням на результати зарубіжних досліджень обґрунтована доцільність виокремлення ряду аспектів імпліцитної діагностики емоційної стійкості людини [2] і розроблено деякі процедури для її діагностики [5].

Вибір саме емоційної стійкості як предмета дослідження у запропонованому у праці аспекті зумовлений низкою міркувань.

Проблема діагностики емоційної стійкості людини належить до категорії найменш досліджених, проте дуже важливих теоретичних і прикладних проблем психології. Якщо раніше вона вважалась актуальною для прогнозування успішності переважно професійної діяльності людини в екстремальних умовах, то зараз у зв’язку з докорінними змінами й ускладненням соціально-економічних умов життєдіяльності людини проблема набуває актуальності й у більш широкому контексті, тим більше, що, як стверджують дослідники, кількість осіб, які володіють емоційною стійкістю, не перевищує у будь-якій групі людей 25–30 % (А. Г. Маклаков, 2001). Останнє висуває на порядок денний пошук нових підходів до діагностики цієї властивості суб’єкта, зокрема проблему розробки проективних методів діагностики, серед яких провідну роль отримує відображена (опосередкована) або так звана імпліцитна діагностика.

У розробленому нами варіанті імпліцитної діагностики стійких ознак емоційності реалізовано, на відміну від зарубіжних підходів, що базуються на вербальних асоціаціях, можливість імпліцитно оцінити схильність людини до переживання у складних умовах професійної діяльності і життєдіяльності в цілому або стану емоційної напруженості як форми виявлення емоційної вразливості людини, або стану оптимального функціонування як форми збереження гомеостазу і виявлення завдяки цьому емоційної стійкості.

Це здійснюється шляхом аналізу темпоральних характеристик моторних реакцій людини (латентний період, тривалість, темп реагування, частота пауз хезитації) у процесі виконання нею інформаційно–переробної діяльності за наявності загрози „стресу неуспіху”.

Здійснення у такий спосіб „виведення” процедури діагностики емоційної стійкості за межі контексту реальної професійної діяльності дало поштовх для пошуку ознак цієї інтегративної властивості особистості у глибинних виявленнях психічного – психічних станах. Останні виступають не тільки ланцюгом, що пов’язує психічні процеси і психологічні властивості особистості, а й формою віддзеркалення ставлень суб’єкта до власних психічних виявлень [4].

Отже, емоційна стійкість розглядається нами у межах запропонованого підходу до її імпліцитної діагностики як інтегративна динамічна властивість, що виявляється у притаманних людині стійких диспозиціях до збереження гомеостазу у складних ситуаціях професійної діяльності і життєдіяльності у цілому, критерії імпліцитного діагностування якої треба шукати в ознаках психічних станів і пов’язаних із ними особливостей перебігу психічних процесів.

У світлі поставлених завдань основна увага приділяється визначенню підходів до операціоналізації феномену „емоційна стійкість” як підґрунтя для забезпечення його імпліцитної діагностики. Зокрема, запропонована й теоретично обґрунтована комп’ютерна модель для імпліцитної діагностики емоційної стійкості / емоційної вразливості людини за параметрами перебігу психічних процесів під час виконання суб’єктом інформаційно-переробної перцептивно-мнемічної діяльності, у структурі якої передбачена поява „стресора неуспіху” [5], що діагностується із застосуванням парадигми вимірювання латентних періодів реакцій на перцептивні стимули та паралінгвістичних характеристик мовлення.

При розробці параметрів аналізу комунікативної та інших видів діяльності у контексті відображення в них психічних станів, зокрема станів емоційної напруженості, тривоги, фрустрації, та вибору різних стратегій психологічного подолання людини враховувались показники, обґрунтовані й апробовані у дослідженнях, що розкривають зв’язок стану з характеристиками комунікативної діяльності [6].

Виокремлено систему діагностичних параметрів для розпізнавання емоційної стійкості людини за узагальненими ознаками: а) збереження суб’єктом структури цілей виконуваної діяльності незалежно від конкретного предмета діяльності; б) виявлення фрустраційної толерантності; в) забезпечення активності діяльності на всіх її етапах. Запропоновано підходи до операціоналізації зазначених параметрів.

При цьому забезпечується «наскрізний» науково-теоретичний рух – від зміни парадигми дослідження емоційної стійкості у напрямі виведення процедури діагностики феномену за межі конкретного професійного контексту до його операціоналізації в термінах характеристик відповідного психічного стану через конкретизацію породжуваних ним ознак психічних процесів, не доступних довільному контролю.

Першим аспектом досліджень для здійснення імпліцитної діагностики емоційної стійкості ми вибрали виокремлення у поведінці людини ознак функціонування двох різних способів реагування на стресогенні впливи навколишнього середовища: механізмів психологічного захисту та стратегій психологічного подолання складних життєвих ситуацій. Ми спирались при цьому на дослідження сучасної американської дослідниці Фоні Кремер, яка запропонувала чотири основні розбіжності між характеристиками механізмів психологічного захисту та стратегіями психологічного подолання, а саме: цілеспрямованість вибору стратегій подолання і неусвідомленість механізмів психологічного захисту; доступність ієрархізації перших і нібито неможливість їх ієрархізувати. Пізніші дослідження показують, що і стратегії психологічного подолання можуть бути ієрархізовані. Емпіричні дослідження, проведені на вибірках студентів [1], показали, що вибір механізму психологічного захисту свідчить про більш низький рівень адаптивності людини до змінюваних ситуацій життєдіяльності, про ригідність реагування і низькі особистісні ресурси подолання складних життєвих ситуацій. Аналіз вибору суб’єктами стратегій психологічного подолання показав, що, попри уявлення про те, що вони нібито не піддаються ієрархізації, певні категорії досліджуваних демонструють стійку схильність до виявлення однотипних стратегій психологічного подолання у складних життєвих ситуаціях і саме це може бути тією узагальненою характеристикою, яку можна вибрати як аспект імпліцитної оцінки емоційної стійкості людини. Частотність вибору стратегії концентрації на проблемі, порівняно зі стратегіями емоційного реагування і уникнення проблем в умовах складних ситуацій, виявилась типовою ознакою емоційно стійких суб’єктів і, навпаки, емоційне реагування характеризує репертуар стратегій психологічного подолання емоційно вразливих суб’єктів.