Соціально-когнітивна теорія особистості (А. Бандура)

Соціально-когнітивну теорію А. Бандури сучасні зарубіжні дослідники вважають винятково цілісною і обґрунтованою теорією особистості [1; 2; 3]. Вона базується на двох центральних принципах, обидва з яких дозволяють зробити важливі висновки для розуміння особистості і її досягнень. Перший принцип стосується «реципрокного детермінізму» - провідної ідеї конструювання пояснювальних моделей особистості. Соціально-когнітивна теорія базується на пояснювальному принципі «тріадного реципрокного детермінізму» (Бандура [1; 2]). Маються на увазі три концептуально відмінних класи факторів, взаємовплив яких зумовлює розбіжності у поведінці людини. Перший аспект тріадного детермінізму стосується взаємовпливів фізичного і соціального оточення; другий – когнітивних і афективних систем, які формуються у людини; і третій – індивідуальної поведінки, яка спостерігається і сприймається у соціальному оточенні. Під детермінізмом Бандура розуміє залежність результатів поведінки від певних подій. Соціально-когнітивна теорія визнає, тим не менше, що у випадку аналізу комплексного психологічного функціонування події породжують імовірнісні ефекти скоріше, ніж детерміновані.

Поняття реципрокності є, мабуть, найбільш важливим з трьох концептів, які включені Бандурою в поняття тріадного реципрокного детермінізму. Ідея полягає в тому, що коли шукають пояснення причин тієї чи іншої спрямованості особистісного функціонування, некоректно задавати питання типу: «Які фактори – суб’єкт, середовище або дії суб’єкта були причиною певного реагування?». Ці три фактори взаємопов’язані і кожний з них причинно впливає на інші. Таким чином, всі три елементи реципрокно детерміновані один одним. Оточуюче середовище, в якому перебувають і яке сприймають суб’єкти життєдіяльності, є таким, яким вони обирають його для себе і яке вони змінюють після того, як до нього входять. Системи уявлень, які є центральними для функціонування особистості, формуються і розвиваються через взаємодію суб’єкта з середовищем і рефлексію його на власну поведінку.

Соціально-когнітивна теорія, звичайно, не є унікальною у висвітленні реципрокності. Заслуга Бандури полягає не в тому, що він запропонував даний принцип, а в тому, що він сформулював його експлікацію для психології особистості і соціально зумовлених дій. Необхідно також підкреслити, що біологічний аналіз лише підтверджує принцип реципрокності. Структура, яка функціонує у нейронній системі, частково детермінована досвідом взаємодії організму зі світом, який активується у конкретних умовах оточуючого середовища.

Другим визначальним принципом соціально-когнітивної теорії Бандури є дотримування певного набору основних конструктів, за допомогою яких здійснюється концептуалізація поняття особистості. Бандура базує свою теорію на когнітивних здібностях, і цей вибір є принципово важливим, як стверджує Д. Цервоне, оцінку якого внеску соціально-когнітивної теорії у пояснення закономірностей функціонування особистості ми розглядаємо [9]. Можна було б замість цього звернути увагу на особистісну теорію диспозицій: актів поведінки, які люди мають тенденцію виконувати у тих чи інших соціальних контекстах. Це для соціально-когнітивної теорії означало б вимальовувати портрет особистості занадто статичним. Люди володіють когнітивними здібностями, які дають їм потенціал для вибору певної лінії поведінки і для особистісного розвитку, який може й не використовуватись у їх наявній поведінці (Капрара, Цервоне [7]). Бандура визначає п’ять основних здібностей, які він поклав в основу соціально-когнітивної теорії особистості. Символічні здібності, у термінах яких реалізуються можливості людини обмірковувати і кодувати ознаки оточуючого світу, із використання мови як основного засобу символічної системи; «вікаріус» – здатність у процесі соціального навчання здобувати знання і навички через спостереження за поведінкою інших людей; здатність до антиципації майбутніх результатів і планування стратегій їх досягнення; здатність до саморегуляції – тобто до здійснення контролю над власними вчинками і емоціями шляхом моніторингу досвіду, оцінки дій у відповідності з певними стандартами і цілями на майбутнє. І, кінець кінцем, здатність до саморефлексії – спроможність усвідомлювати не тільки оточуючий світ, але й себе як суб’єкту активності. Одним з результатів цієї здатності є формування впевненості у власній ефективності, тобто спроможності досягати цілі діяльності.

Ідеї суб’єктної ефективності і впевненості в суб’єктній ефективності (Бандура [1]) є центральними, як стверджують Мішель і Шода [21], у соціально-когнітивному підході до аналізу особистості.

Розглянутий вище реципрокний детермінізм поведінки у розумінні Бандури суттєво відрізняється від детермінізму Скіннера. Бандура розумів, що поведінка формується факторами оточення, але він також визнавав, що поведінка впливає на оточення і що внутрішні характеристики індивіда, такі як емоційний стан або переконання, у свою чергу, теж впливають на поведінку. І всі ці сили – оточуюче середовище, поведінка, внутрішні особистісні цінності – реципрокно детермінують одна одну. Бандура стверджував, що у зв’язку з тим, що люди є «мислячими, інформаційно-перероблюючими організмами», вони можуть навчатись шляхом спостереження за поведінкою інших людей і можуть модифікувати власну поведінку шляхом привласнення досвіду інших людей. Навчання шляхом спостереження стало центральним конструктом у його первинній концептуалізації. Ця теорія відома як теорія соціального навчання. Бандура показав, що людина може навчитись чомусь (тобто створювати внутрішню репрезентацію поведінки) навіть без фактичного виконання такої поведінки. Він більш чітко окреслив набір когнітивних процесів, які дозволяють суб’єкту самостійно регулювати власну поведінку, що призводить до зсуву від описання в його теорії соціального навчання до теорії соціально-когнітивної перспективи.

В останні роки своєї діяльності Бандура чітко сформулював важливу когнітивну систему, що відома яка система самоефективності, або впевненості у самоефективності, яку особа може перенести на іншу поведінку, що приведе до бажаних нею результатів [5]. Впевненість у самоефективності є важливим каузальним фактором, який спрямовує поведінку у різноманітті сфер діяльності людини (академічній, у діяльності, спрямованій на збереження власного здоров’я, спортивній діяльності), і це має дуже важливі наслідки для досліджень у галузі корекції поведінки.

Із когнітивних теорій випливає багато цікавих можливостей практичного застосування їх принципів і конструктів. Хоча ці теорії не розглядаються у зарубіжній психології як такі, що пояснюють різні аспекти поведінки, однак значна кількість вчених запозичила фундаментальні принципи когнітивного підходу і застосувала їх для розробки системи надання психологічної допомоги. Аарон Бек, наприклад [6], своїм відомим когнітивним підходом до лікування депресій та інших негативних емоційних станів демонструє важливий аспект реалізації цих ідей. На теорії соціально-когнітивної перспективи базується когнітивна терапія для надання допомоги у формуванні ефективних стратегій впорання зі стресогенними ситуаціями, а також раціонально-емоційна поведінкова терапія як потужний засіб зміни поведінки через корекцію ірраціональних систем переконань.

Підсумовуючи результати оцінки соціально-когнітивної теорії, необхідно підкреслити, що пояснення особливостей поведінки особистості з посиланням на когнітивні процеси, її знання відносно себе і своїх можливостей, тощо, дає можливість зрозуміти, як наміри особистості, її уявлення про свої можливості, про особистісні цілі, яких вона прагне досягти, пов’язані з певними особистісними рисами. Наприклад, соціальну поведінку індивідуума можна зрозуміти, якщо врахувати її соціальну мотивацію, - наприклад, потребу в афіліації; і особистісні уявлення відносно того, які ситуації можуть сприяти досягненню можливості афіліації. Значущим для таких пояснень є зміст ситуацій для індивідуума. Пояснення, які базуються на когнітивному аспекті, можуть також бути передумовою для розуміння зв’язків між пізнанням, мотивацією і емоціями. Як приклад можна згадати і наведені вище ідеї Бандури [5] відносно суб’єктної ефективності, соціального навчання і мотивації, і праці Лазаруса [15], в яких викладається транзактна теорія динамічної інтеракції між суб’єктом і ситуацією як наслідок обраної стратегії подолання стресу і оцінки ситуації.

Традиційно такі пояснення ігнорувались дослідниками, що працювали у межах перспективи природничих наук. Соціально-психологічні підходи ними часто розглядались як сумісні з теорією рис. Проте в останні роки в зарубіжній психології помітні ознаки принаймні часткового прийняття соціально-психологічних теорій. Критичний погляд на оцінку людиною власного Я, її самоідентичності може бути підкріплений стійкими когнітивними структурами, у межах яких організовані уявлення людини про себе, такі як «схеми Я». Стійкі уявлення про себе можуть суттєво впливати на риси. Ці стійкі уявлення відносно власної соціальної ефективності можуть підкріплювати екстраверсію, а уявлення щодо власної вразливості можуть робити додатковий негативний внесок у підсилення нейротизму.

Схеми власного Я контролюють те, як людина пояснює оточуючий світ і своє власне місце в ньому, що призводить до появи наслідків відносно соціального функціонування і зумовлює психологічне благополуччя людини (Капрара, Цервоне [7]). Більш того, у зв’язку з тим, що ситуаційні фактори впливають на те, чи будуть деякі положення самосвідомості чи знань про себе активовані і доступні, теорія особистісних схем відкриває доступ до розуміння взаємодії людини і ситуації. Встановлено, що особистісні риси асоціюються з конструктами на рівні самопізнання, включаючи уявлення про власну ефективність чи неефективність, оцінку ситуації і можливості подолання складних умов тощо. Справді, існують систематичні відмінності між екстравертами і інтровертами в їх сприйнятті себе як соціальних суб’єктів і в їх оцінках критичних подій і їх переваг, які вони надають різним засобам подолання важких ситуацій. Аналогічним чином такі риси як нейротизм і тривожність характеризуються цілим кластером знань людини відносно себе, які дають уявлення про суб’єктну вразливість і обмежений особистісний контроль над потенційними ускладненнями.

Розробляючи когнітивні архітектури саморегуляції, Меттьюс зі співавторами [19] виходять з того, що риси особистості повинні бути співвіднесені зі специфічними параметрами цих архітектур чи зі змістом пам’яті, яка впливає на них. Так, Велс і Меттьюс [24] пов’язують нейротизм як з негативними уявленнями про себе, представленими у стійких схемах, так і з упередженістю, яку можна спостерігати у приділенні уваги різним явищам оточуючого середовища, тобто надання пріоритету переробці негативної інформації, яка стосується власного Я. Звичайно, ще зарано, як вважають автори робіт, включених до цього огляду, стверджувати, що всі проблеми, порівняно з теорією рис, уже вирішені у межах соціально-когнітивної теорії. Проте загальновизнаним є те, що існують певні фундаментальні розбіжності у постулатах соціально-когнітивної теорії і теорії особистісних рис.

Соціально-когнітивна теорія є типово ідеографічною, а не номотетичною теорією, і Цервоне зі співавторами [10] підкреслюють важливість аналізу особливостей поведінки одного і того ж суб’єкта в різних ситуаціях і необхідність співвіднесення структури особистості зі змінними, що характеризують процеси її функціонування.

Мішель і Шода [21] обґрунтували соціально-когнітивну перспективу дослідження особистості. У своїй моделі когнітивно-афективної системи переробки інформації вони не розглядають серію особистісних змінних, які незалежні одна від одної (як фактори у структурних моделях), а конструюють особистість в термінах набору когнітивних і афективних процесів, які настільки взаємопов’язані, що у цілому функціонують як когерентна (цілісна) система [20]. Одним із провідних припущень у їх теорії є твердження, що внутрішня динаміка обробки когнітивно-афективної інформації особистістю функціонує взаємопов’язано і активується зазвичай паралельно. Цікавим слідством моделі когнітивно-афективної переробки інформації є те, що когнітивно-афективна система переробки визначає постійно повторювальні (рекурентні) прояви профілів особистості. Дослідження дозволили авторам виявити ці когнітивно-афективні профілі, які, зокрема, впливають на благополуччя людини. Патерни афектів і очікувань майбутніх подій, наприклад, у романтичних відносинах, створюють профіль, який відомий як чутливість до відкидання імпліцитних уявлень, що орієнтовані на отримання позитивних оцінок від інших. Такі уявлення створюють паттерн так званої безпорадної поведінки. Досліджуючи когнітивно-афективну динаміку, ці автори зуміли не тільки виявити основні особистісні профілі і описати їх, але і пояснити їх в термінах динаміки соцільно-когнітивної переробки інформації, яка лежить в їх основі.

У моделі когнітивно-афективної системи переробки інформації внутрішні процеси функціонують у взаємодії з ознаками соціального оточення. Як цілком слушно підкреслює Д. Цервоне у його огляді основних ознак пояснювальних моделей особистості [9], інтраіндивідуальна структура особистості та її функціонування є внутрішньо контекстуалізованими, а різні ситуаційні ознаки активують різні патерни мислення, які, у свою чергу, мають різні афективні і мотиваційні імплікації.

Когнітивна система в динаміці функціонування особистості виконує дуже важливу роль у розумінні і адекватній інтерпретації певних аспектів зовнішнього виявлення особистісних властивостей. Це Д. Цервоне проілюстрував досить простим прикладом. Уявимо собі, що суб’єкт поводиться в окремій ситуації сміливо, наполегливо, впевнено і доброзичливо, але виявляє сором’язливість і скутість - в інших ситуаціях. Як це може характеризувати особистість даного індивідуума? Можливі інтерпретації базуються на тому, щоб приписати всі аспекти поведінки, що містять як акти виявлення рішучості, так і тенденції до виявлення сором’язливості, впливу загальної риси більш високого рівня, наприклад, інтроверсії. Але в цьому прикладі поєднання «плюсів» і «мінусів» може свідчити про те, що суб’єкт поєднує в собі риси інтроверта і екстраверта (середня оцінка). Завдання пояснювальної моделі особистості – пояснити тенденції поведінки окремої людини. Однак у цій процедурі є два очевидні обмеження. Середня оцінка є статистичною – це математична абстракція, яка абсолютно не відображає конкретні дії особи. Особа в цьому прикладі не є помірно інтровертованою. Друге обмеження стає очевидним, якщо уявити, що інша особа також діє наполегливо в одних ситуаціях та скута в інших, але ці ситуації повністю відрізняються від тих, які характеризують першу особу. Ці дві особи є різними, але середній підрахунок зрівнює їх.

Зміст прикладу полягає у тому, щоб привернути увагу до феномену мінливості поведінки. Мінливість поведінки необхідно пояснити. Якщо індивідуум – це динамічна когнітивно-афективна система, яка функціонує у взаємодії із соціальним контекстом, тоді маємо всі підстави очікувати , що важливі поведінкові вираження індивідуальності включатимуть систематичні варіації поведінки, коли особа потраплятиме у різні несподівані ситуації. Таку мінливість необхідно оцінити і, якщо вона має місце, вважати критичним ключовим явищем, яке необхідно враховувати у будь-якій пояснювальній моделі особистості. За останні роки багато досліджень підтвердили, що моделі мінливості поведінки є стійкими, характерними «змістовними профілями» особистості. Численні дослідження вслід за Мішелем, Шодою та їх колегами підтверджують існування стійких, важливих моделей мінливості у відповідь на зміни контексту. Вони вказують, що параметри особистості, які відрізняються від середніх, необхідно враховувати у пояснювальних моделях особистості.

Отже, за допомогою розглянутої моделі наочно проілюстровано важливість контекстуалізації особистісних рис як провідної ознаки пояснювальних моделей особистості.

Соціально-когнітивні моделі, розроблені Бандурою, Мішелем та іншими авторами, мають значущість для з’ясування того, як необхідно конструювати завдання для оцінювання особистості. Мета оцінювання вже не розглядається як завдання порівняння людей в термінах того, як вони поводяться зазвичай. Замість цього поставлено завдання виявляти патерни стабільності і варіативності поведінки через доступне зовнішньому спостереженню функціонування особистості, рівно як і дослідження контекстуалізованої персональної структури і процесів, які з’ясовують сутність зовнішніх параметрів поведінки.

3. 
   Модель архітектури особистості «знання і оцінювання» Д. Цервоне
   

1. Перший принцип полягає в тому, що необхідно розрізнювати оцінювання внутрішньої структури особистості, з одного боку, і динаміки зовнішньої поведінки, – з іншого. Традиційні процедури оцінювання особистості, як правило, базуються на самозвітах суб’єктів відносно тенденцій. Ці тенденції розглядаютсья як показник внутрішньої особистісної структури. На думку авторів даної моделі, подібний підхід до оцінювання є достатньо проблематичним, оскільки різні суб’єкти можуть здійснювати різні вчинки з різних причин (а не тільки внаслідок притаманних їм диспозиційних тенденцій).

У соціально-когнітивній теорії можна виокремити два аспекти оцінювання: доступні зовнішньому сприйняттю диспозиційні тенденції, які можуть бути представлені у різний спосіб для оцінювання, і внутрішню структуру особистості і динаміку, оцінювання якої повинно здійснюватись на підставі концептуальної моделі особистісної архітектури.

2. Другий принцип приписує, оцінюючи особистісні детермінанти діяльності, виокремлювати агентну перспективу, що характеризує спроможність людини робити каузальний внесок в досвід і дії людини (Бандура [4; 5]; Капрара, Цервоне [7; 8]). Оцінювання особистості у цьому разі повинно бути спрямовано на ті компетенції і системи саморегуляції, через які людина робить певний внесок у свій власний розвиток.

3. Третій принцип полягає в тому, щоб оцінювати окремо когнітивну, афективну і соціальну активність. Він згадувався при розгляді соціально-когнітивної теорії А. Бандури. Автор даної моделі особистісної архітектури Д. Цервоне [9] згадує основні положення теорії Бандури як ілюстрацію реалізації третього принципу. Він підкреслює, що з’ясування взаємозв’язків між уявленнями людини про власну ефективність (когнітивний аспект), впевненість у суб’єктній ефективності (афективний аспект) і виявлення ефективності у вигляді конкретних результатів діяльності (поведінковий аспект) було б неможливим, якби виміри переконань, емоційного ставлення і поведінкових диспозицій розглядались в одній комплект-системі.

4. Наступний принцип є найбільш складним у реалізації: оцінювання особистості повинно враховувати, як згадувалось у розділі 3.2.1, індивідуальну ідіосинкразію.

5. Останній принцип вимагає оцінювання особистості у типових для неї контекстах життєдіяльності. Формулюючи цей принцип, дослідники намагались привернути увагу до тих контекстів, у яких людина функціонує, і соціально-когнітивна теорія вказує на те, що повне оцінювання структури особистості і її динаміки повинно враховувати ці контексти особистісного життя. Контекстуалізоване оцінювання вимагається, якщо йдеться про оцінювання зовнішніх диспозиційних тенденцій, оскільки ці тенденції включають контекстуалізовані патерни мінливості у реагуванні. Увага до контексту також вимагається, коли здійснюється оцінювання внутрішньої структури особистості, оскільки як когнітивні структури особистості, так і біологічно обумовлені системи темпераменту внутрішньо функціонують контекстуально.

Розглянемо стисло архітектуру моделі особистості, яка спирається на знання (knowledge) про оточуючий світ, тобто систему уявлень, які сформувались у людини, і на їх оцінювання (appraisal) при вирішенні тих чи інших завдань життєдіяльності.

У моделі архітектури особистості «знання–й–оцінювання» виокремлено декілька інтенціональних станів, які базуються на системі знань людини про світ. Ці знання включають уявлення людини про себе і світ у цілому, на яких базується набір поведінкових патернів в тій чи іншій ситуації. Знання включають і критерії оцінювання себе і світу у цілому, наприклад, особистісні стандарти, критерії оцінки значущості себе як суб’єкту життєдіяльності. Третя група знань, які формуються в процесі життєдіяльності, відбиває міжособистісні і соціальні цілі, які людина ставить перед собою в процесі життєдіяльності.

Що стосується етапу оцінювання, то в ньому теж представлено три групи уявлень, на підставі яких здійснюється формування ставлення до якоїсь події, тобто прогнозування власної ефективності при вирішенні тієї чи іншої проблеми, що виникає у життєдіяльності. Оцінки, на відміну від знань, не є накопиченням фактів відносно світу, а динамічними актами надання індивідуалізованого змісту подіям, що відбуваються. Оцінки формують значущість того, що відбувається, для благополуччя людини (Lazarus [15]).

Знання та оцінювання відіграють якісно різні ролі у функціонуванні особистості. Знання відбивають стійки структурні риси особистості, а оцінки є динамічними особистісними процесами. Суб’єкти володіють широкими запасами знань, лише незначна частина яких є активованою і, отже, потенційно впливовою для процесів оцінювання у певній ситуації. Результатом розрізнення знань та оцінок є той факт, що такі традиційні структури як цілі можна розкладати на фрагменти. Деякі розумові складові, які називають цілями, є стійкими розумовими зображеннями особистих намірів. Інші є динамічними доступними оцінками.

У моделі особистісної архітектури «знання–й–оцінювання» поєднання знань і оцінювання породжує шість класів когнітивно обґрунтованих індивідуальних змінних. Диспозиційні тенденції розглядаються у цій моделі як зовнішні явища, які необхідно пояснити, а не як причинні об’єкти, що підлягають науковому обґрунтуванню.

Як визнає сам автор моделі, вона є недостатньою для пояснення всіх аспектів внутрішньо-індивідуальної структури та функціонування особистості. Як будь-яка інша модель, вона потребує вдосконалення.

Проте, за оцінками автора, використання моделі особистісної архітектури «знання–й–оцінювання» для пояснення перехресно-ситуативної послідовності у функціонуванні особистості дозволило виявити її інформативність і відповідність принципам соціального пізнання.

Проте достатньо складним завданням для дослідження особистості за допомогою розглянутої моделі виявилось розпізнавання змісту схематичної структури знань та ситуацій, у яких ці знання можна актуалізувати. Для цього автор моделі пропонує проводити сесії оцінювань за участю окремих осіб. В первинній парадигмі початкова сесія оцінювань призначена для виявлення постійних елементів знань про себе або власних схем за допомогою неструктурованих розповідей, в яких учасники сесій описують позитивні та негативні особистісні риси характеру. Під час другої сесії оцінюються ситуативні знання, а саме суб’єктивні переконання осіб щодо відношень між індивідуальними характеристиками та соціальним оточенням. Учасники виконують класифікаційне завдання, в якому визначають соціальні контексти, які, на їхню думку, найбільш доречні для виявлення певної риси їх особистості, включаючи риси, що були виявлені в першій сесії дослідження. Це дає змогу виявити окремі набори ситуацій, що відповідають позитивним і негативним особистим схемам для кожної особи. Нарешті, в останній сесії визначається оцінка власної успішності. Люди оцінюють свою здатність виконувати різноманітні дії в конкретних, чітко визначених контекстах. Контексти, що використовуються, тісно пов’язані з контекстами завдань у другій сесії. Це дає змогу на підставі оцінок сесій 1 та 2 визначати такі набори ситуацій, в яких учасники сесії 3 повинні продемонструвати високі чи низькі оцінки власної успішності.

Автор моделі підкреслює значущість деяких аспектів отриманих ним результатів.

По-перше, висновки підтверджують передбачення, що учасники згаданих вище сесій схильні давати послідовно високі та низькі самооцінки в ситуаціях, що пов’язані із їх власними позитивними або, відповідно, негативними схемами. Оцінки успішності є послідовно вищими, коли учасники оцінюють свою успішність в ситуаціях, в яких власні позитивні схеми ймовірно спадали на думку.

По-друге, схожий результат не можна отримати, якщо учасник не враховує індивідуальних особливостей власних знань. Наприклад, учасники не показують послідовно високі та низькі оцінки в ситуаціях, що мають відношення до родових ознак індивідуальності, тобто ознак, які окремий учасник не вважає специфічними для своєї особи.

По-третє, на рівні індивідуальності моделі перехресно-ситуативної послідовності, виявлені за допомогою запропонованих автором моделі оцінних процедур порушують структуру традиційних процедур, що ґрунтуються на характерних рисах. Зазвичай люди мають ідіосинкратичні уявлення щодо значення даної характерної риси та ситуацій, в яких вона проявляється. Наприклад, один учасник відмітив, що чотири обставини, пов’язані з комунікабельною і екстравертованою соціальною поведінкою, були особливо важливими для його переконань щодо своєї індивідуальності. Індивідуальна особливість полягала у тому, що він не сприймав чотири види поведінки як прояви єдиної лінійної риси – екстраверсії. Замість того він розділив обставини на дві групи. Цей учасник дослідження вказав, що головний його недолік – сором’язливість, і зазначив, що дві ситуації мали відношення до його сором’язливості. Потім він вказав, що головна його перевага – це здібності до роботи з громадськістю, тобто риса, що не має відношення до інших двох ситуацій.

По-четверте, швидкість, з якою учасники оцінюють свою успішність в роботі, є різною. Учасники досліджень швидше оцінюють свою успішність в ситуаціях, що пов’язані зі схемою.

По-п’яте, основний експериментальний матеріал на рівні архітектури знань впливає на подальші оцінювання. Підводячи підсумок, автор моделі стверджує, що одним із джерел перехресно-ситуаційної послідовності у функціонуванні індивідуальності є власні знання, викладені схематично. Власні схеми породжують послідовні моделі оцінки.

На завершення обговорення моделі автор зупиняється на ролі генетики у поясненні структури та функціонування особистості.

Повна оцінка розвитку та структури особистості вимагає повнішого врахування генетичних факторів. Дві розробки у вивченні генетики заслуговують, на його думку, на особливу увагу у даному контексті.

Перша містить переконливий доказ того, що генетичні механізми активуються під впливом зовнішнього досвіду. Особистість розвивається не в результаті зафіксованої генетичної програми, а через динамічні взаємозв’язки організму та навколишнього середовища в умовах онтогенезу. Напрями, в яких фактори стресу навколишнього середовища впливають на прояв генів, що позначаються на соціальній поведінці, є найбільш зрозумілими. Ця робота вказує, що не тільки соціальне пізнання, а й біологічні фактори організму впливають на розвиток особистості через соціальне підґрунтя.

Друга розробка була присвячена вивченню ролі генетичних факторів у зумовленні впливу індивідуальних розбіжностей на глобальні психологічні характеристики особистості. Науковці, які вивчають особистість, стверджують, що результати досліджень свідчать про принаймні часткову мінливість диспозиційних рис унаслідок генетичних факторів. Такий результат отримують досить часто. Однак, винятки із загального правила можуть бути корисними, якщо вони отримані на великих вибірках. У дослідженні Пілка зі співавторами, в якому взяли участь більш 6 000 жителів Сардинії, вивчались п’ять глобальних диспозиційних факторів (за методикою «NEO-PI-R») та індивідуальні ознаки. Вони оцінили кореляційний зв’язок між диспозиційними факторами і ознаками індивідуальності як незначущі (r = ~0,19). Лише для одного фактора – «сумлінність» – кореляція зі спадковістю досягла 0,30. Незважаючи на численні можливості для мінливості результатів, враховувались і зміни соціально-економічних умов життєдіяльності досліджуваних. Григоренко [13] оприлюднив попередні результати подібного спрямування, проведеного в Росії на членах родин. Оцінки впливу спадковості виявились нижчими в осіб, які постраждали від сильних соціально-економічних стресів, а саме кримінальних правопорушень хоча б одного з батьків.

У дослідженнях інтелекту (за показниками IQ), де індивідуальні розбіжності частіше бувають спадковими, ніж розбіжності у глобальних рисах особистості, зафіксовано, зокрема, що генетичні фактори часто відповідають за більшу частину змін у оцінках. Проте іноді трапляються й винятки. Туркхеймер зі співавторами [22] оприлюднили результати дослідження на членах родин, які свідчать, що генетичні фактори пояснюють спадковість IQ серед людей, що живуть в багатих регіонах, а серед бідних родин спадковість IQ дорівнює нулю. На думку Твенга [23], у родинних дослідженнях може недооцінюватись потенційна роль впливу навколишнього середовища, навіть при вивченні населення, яке представляє лише один історичний період. Фактори навколишнього середовища, що часто змінюються від однієї історичної когорти до іншої, зазвичай, не беруться до уваги. Твенг вважає, що такі ефекти можуть бути важливими, оскільки оцінки характеристик особистості значно відрізняються у різні історичні періоди.

Наведені посилання на зазначені вище дослідження підтверджують більшу доцільність застосування соціально-когнітивних пояснювальних моделей у дослідженнях особистості у порівнянні зі структурними диспозиційними моделями.

Нижче будуть розглянуті ще три групи уявлень відносно факторів, що зумовлюють можливість суб’єкта успішно виконувати ті чи інші завдання і поводитись у певний спосіб в тих чи інших ситуаціях, а також притаманну йому систему цілей, які він ставить перед собою при виконанні завдань. Йдеться про особливості уявлень людини про себе, про світ, і про цілі своєї діяльності (інтенціональність). Деякі положення цієї «архітектури особистості» запозичені з уявлень Лазаруса [15], який розрізняв два аспекти в пізнанні світу: знання про навколишній світ і про себе і оцінювання себе і оточуючого світу. Знання, за визначенням Лазаруса, це результати усвідомлення людиною порядку реалізації певних подій і усталені ментальні репрезентації характеристик певних подій. Оцінювання, на відміну від цього, не є певним накопиченим переліком фактів про оточуючий світ, а скоріше динамічним процесом формування ставлень до змісту, з яким стикається конкретний суб’єкт. Оцінювання динамічно спрямовують визначення важливості того, що відбувається у світі, в аспекті власного благополуччя. Отже, механізми взаємодії певних знань про оточуючий світ і їх оцінювання відіграють якісно різні ролі при функціонуванні особистості: знання є постійною структурною ознакою особистості, а оцінювання є динамічними особистісними процесами. Кожна людина має достатньо широкий репертуар знань, і тільки незначна частина цих знань оцінюється з точки зору вірогідності власних можливостей виконати те чи інше завдання або досягти тієї чи іншої цілі діяльності у даний конкретний відрізок часу. Отже, основна ідея розрізнення між знаннями і оцінюваннями полягає в тому, що деякі традиційні конструкти, такі як цілі, є стійкими ментальними репрезентаціями знань, а їх оцінювання здійснюється так би мовити «on-line», що зумовлює його динамічність.

У цій «архітектурі особистості», користуючись термінологією Д. Цервоне [9], що базується на її знаннях про оточуючий світ і про себе та на динамічному оцінюванні цих знань при виконанні тих чи інших видів життєдіяльності, виокремлюють кілька класів соціально-когнітивних змінних, а саме: уявлення людини про власну ефективність по відношенню до даного конкретного акту життєдіяльності; стандарти оцінювання цього конкретного акту діяльності і цілі, які даний акт має на меті. Вони базуються на відповідних групах знань. Використання цієї моделі пояснює, як стверджує її автор, певну кросситуаційну стабільність у функціонуванні особистості.

Застосування цієї моделі і її емпірична перевірка дозволили авторові встановити, що емпіричні дані у цілому підтверджують вірогідність передбачення того, у якій формі людина буде здійснювати самооцінювання у різних ситуаціях у відповідності з тими позитивними чи негативними схемами самооцінювання, які присутні в системі знань людини про себе і про світ. Сприйняття власної ефективності виявляється більш позитивним, коли людина оцінює ефективність поведінки в ситуаціях, в яких вона має набір прикладів власної успішної поведінки в минулому.

Узагальнюючи, можна стверджувати, що розглянута модель дає уявлення про процеси, які лежать в основі доступної спостереженню кросситуаційної когерентності психологічного реагування особистості. Модель дає можливість прогнозувати ідіосинкратичні паттерни кросситуаційної когерентності, які важко передбачити при інших підходах. На її підставі можна прогнозувати контекстуальні паттерни варіативності у швидкості, з якою людина оцінює власні можливості. Ця модель відкрита для експериментальної перевірки її прогнозів відносно впливу когнітивної структури на процеси оцінювання. Атрибути моделі архітектури знань та оцінювань людиною власної ефективності, безумовно, свідчать про те, що дана модель має значну пояснювальну силу.