Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти



бет5/30
Дата22.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#215205
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

СПОГАДИ ОВІЯНІ ВІЙНОЮ
Бобрицька Юлія, учениця Краснокутської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 2 Краснокутської районної ради Харківської області

Керівник: Бобрицька Валентина Олександрівна, учитель початкових класів
Дана робота – спроба відтворити спогади Бобрицького С.М., батька автора даної роботи.

Бобрицький Сергій Миколайович – учасник бойових дій в Афганістані з 1983 по 1985 рік. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» і відзнакою «За охорону державного кордону СРСР».

Автор роботи відтворила спогади свого батька, Бобрицького С.М., про те, як він у складі мобільної бойової групи ММГ-1 був направлений в Баламургаб (Афганістан) на допомогу сарбозам (бійцям афганської армії) в охороні фортеці від моджахедів, а також спогади про операцію на «стыке трех границ» (ДРА, СРСР, Іран) проти банд формування Турана Ізмаїла Хана. Слухаючи розповіді батька, приходить усвідомлення того, що пам'ять про подвиг не має термінів давності. Ми повинні пам'ятати історію, героїв для того, щоб ці страшні сторінки історії ніколи не повторювалися.

«Пам’ять»
Бондаренко Владислав, учень 6 класу Роздольської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Бондаренко Олена Григорівна, учитель української мови та літератури


9 травня 2014 року будемо відзначати урочисту подію – 69–річчя з Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Не зникне з пам’яті людської, ніколи не піде в забуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу – його битва, його перемога над фашистами.

Про все це ми, сучасне покоління, дізнаємося з підручників історії, художніх творів, але найбільше вражають нас розповіді очевидців і учасників війни. Звичайно, всіх подвигів через 69 років після Перемоги так і не описали, про імена і прізвища всіх невідомих, похованих у братських могилах, так і не дізналися. А скільки вдів не дочекалися чоловіків з війни, померли самі, виглядаючи ,мабуть, до останнього подиху своїх дорогих серцю захисників.

Що ж я особисто знаю про історію рідного краю – Красноградщини?

Ось деякі сторінки хроніки подій того часу. Розвиваючи наступ на Донбас німецькі війська 20 вересня 1941 року без бою вступили в Красноград. Їх парашутисти-десантники захопили санітарний поїзд з пораненими червоноармійцями, який рухався з Полтави до Краснограда, і на ньому прибули в місто.

За 5 днів жорстоких боїв підрозділи 6-ї армії, які обороняли рубежі на лівому березі Берестової в селі Наталине, понесли тяжкі втрати. Їм на підкріплення 25 вересня 1941 року під Красноград було направлено 270-у стрілецьку дивізію. Полки цієї дивізії вели жорстокі бої з фашистами під Красноградом до 7 жовтня 1941 року. У жовтні 1941 року під Красноградом радянське командування в бою з німецькими фашистами застосувало багатозарядну пускову установку, так звану «катюшу». А 7 жовтня ,відбивши чотири атаки ворога, 270 дивізія з боями почала відступати на Ізюм. Маючи на озброєнні лише гвинтівки і гармати, радянські воїни 18 днів утримували позиції по річці Берестовій, відбиваючи атаки ворога, якого підтримували авіація і танки.

Восьмого жовтня 1941 року німецькі війська захопили всю територію Красноградщини. Почалися тяжкі дні фашистської окупації. Фашисти грабували мешканців міста і району, силою зброї примушували на них працювати. За найменший непослух вішали, розстрілювали. На шибеницях, встановлених на центральній площі міста, у жовтні 1941 року кілька днів висіли тіла мирних жителів. Цих людей оголосили партизанами і не дозволяли зняти з петлі. Та ніщо не могло зломити волю радянських людей.

Ця війна залишила трагічні спогади у домі кожної родини. Дорогою ціною заплатив український народ за участь у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941-1945 років. Тільки в наше невелике село Ясну Поляну не повернулися з фронтів, загинули в тилу від рук фашистів 169 чоловік. Читаючи списки цих людей, зустрічаємо по декілька прізвищ з однієї родини – це означає, що загинули чиїсь брати, чоловіки, батьки, дідусі…

Наприклад, брати Гнатенко Іларіон Тимофійович та Гнатенко Федір Тимофійович; Геращенко Гаврило Титович, Геращенко Іван Титович, Геращенко Леонід Титович, Геращенко Григорій Титович; Рижов Павло Іванович, Рижов Андрій Іванович і багато інших.

Можна по-різному ставитися до Великої Вітчизняної війни, по-різному її називати, але хіба можна забути тих, хто поліг у бою, хто віддав своє життя для щастя інших. З перших днів війни кожен вважав своїм обов’язком захистити рідну землю та домівку. І залишилися вдома плуг, сокира й молоток в очікуванні трудолюбивих рук господарів…

У невеликому селі Шкаврове знаходиться пам’ятник загиблим воїнам, які загинули під час визволення території наших сіл. Навічно покояться в братській могилі 46 чоловік, які відійшли за обрій вічності. Щороку школярі 19 вересня та 9 травня проводять урочисті мітинги біля цього святого місця. Приїздять рідні і близькі з різних куточків країни та зарубіжжя, щоб ушанувати пам'ять своїх близьких і дорогих людей.

За неї, за її свободу і щастя, за її минуле і майбутнє, за землю батьків і дідів, за матерів, які дали йому життя на цій землі, за дітей своїх, за свободу народів, за майбутнє без війн і насилля, воював, помирав, знову вставав на ворога наш солдат.

Як його звуть?

Яке його прізвище?

Він має сотні, тисячі імен…

Багато було ветеранів у свої часи в нашому селі, але майже всі вони покояться в могилах. Пам`ятаємо цікаві зустрічі з ними в нашій школі. …Кесюр Павло Михайлович, який помер більше 9 років тому… Він цікаво розповідав нам про своє життя. До початку війни служив в кадрових військах, з 11 листопада 1939 року воював на Карело-Фінському фронті. Учасник Великої Вітчизняної війни з липня 1941 по травень 1945 року. Був командиром 369 артилерійського полку, пройшов з боями через міста Бєлгород, Харків, Богодухів, Полтаву, Олександрію, Кіровоград, Кременчук, Кишинів, Прагу, Дрезден. Демобілізувався в 1947 році і все своє життя після війни присвятив мирній праці в рідному селі. В останні роки життя тяжко хворів, адже давалися в знаки бойові рани та й похилий вік. Ця чудова людина мала багато нагород, а саме: орден Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», «За звільнення Праги» та багато інших.

Останнім з ветеранів помер в 2012 році Птишник Микола Васильович, який жив в селі Шкаврове. Був учасником Великої Вітчизняної війни з травня 1941 року по травень 1946 року. Скромний і небагатослівний, усе життя чесно працював на рідній землі. Виховав трьох синів. Мав онуків, правнуків, які часто його провідували, деякі з них живуть у Росії, але щороку приїздять до рідної батьківської хати. Микола Васильович жив сам, бо його дружина померла раніше. Часто хворів, але він мав сильну волю, тому й намагався підтримувати своє господарство, порався в саду, на огороді.

Колись давно ще до війни жила в нашому селі величезна родина Руденків. Недавно я звернувся до Книги пам’яті України. Харківська область. Т.9. Райони Красноградський, Куп’янський. Наукова редакція Харківського обласного видання Книги пам`яті України. Харків, 1996. На с.227 у цій книзі зазначено: Руденко Наум Павлович, 1899, с. Роздолля Красноградського району, українець. Рядовий, 315 сп. 19.сд. Загинув 29.02.1944 . Похований с.Новоукраїнка Кіровоградської області.

Скупі рядочки, в яких уміщено все життя людини. А цей трагічний документ був направлений його дружині Руденко Наталії Павлівні.

Ці документи свідчать про те, що війна залишила чорну смугу в кожній родині, відіграла трагічну роль в долях дружин, які залишились без чоловіків, дітей, які втратили своїх батьків, сестер, що залишилися без братів, згорьованих матерів, яким довелося пережити своїх синів-соколів.

В долі моєї родини війна залишила незагоєний смуток. Мій дідусь Бондаренко Григорій Романович народився в роки війни 19 листопада 1942 року. Що ж дала вона для нього?

Ось одна-єдина фотографія останньої зустрічі його батька Бондаренка Романа Даниловича з Красноградщиною, коли він мав щасливу змогу побачити свою родину, свого сина.

Ніхто тоді не знав, що він уже ніколи не повернеться на Україну, а буде лежати в вічному спочинку в могилі далекого російського містечка Торопець, там він помер від тяжких ран 10 вересня 1944 року.

Залишився мій дідусь назавжди дитиною війни, дитиною без батька, дитиною, якій мати не завжди мала змогу дати все для щасливого життя. Мого дідуся вже теж нема в живих, але він бережно відносився до пам`яті про війну, сам служив в ракетних війська в м.Севастополі, був одним з найкращих стрілків ракетних боєголовок, в роки молодості з радістю зустрічав родичів загиблих солдат, які полягли в бою під час визволення села Ясна Поляна і навіки залишилися лежати в братській могилі с.Шкаврове.

Нехай залишиться світла і добра пам'ять у наших душах і серцях про воїнів-визволителів, про тих ветеранів, які померли від ран, про всіх, хто кував перемогу в боях і в тилу.



ЖИВА ЛЮДСЬКА ПАМ’ЯТЬ
Бондаренко Марина, учениця 8 класу Новомерчицького НВК

вихованка гуртка «Історичне краєзнавство»

Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської

молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Корецька Надія Петрівна, вчитель історії
Спогади Партоли Олександри Федорівни (дівоче прізвище Дорошенко),

1925 року народження, уродженки села Новий Мерчик Валківського району Харківської області, проживаючою в селі Новий Мерчик на вулиці Радянська, 47.



Війна…. Це – обірвані мрії про майбутню професію, сподівання на довге й щасливе життя. Це – останній потиск руки, останній поцілунок, останній погляд найближчої людини… Війна обірвала мирне життя українського народу. Затьмарила сонячне небо димом пожеж, стала нестерпним болем від чорних похоронок, що тисячами приходили щодня.

Війна, котра прийшла на українську землю червневим ранком 1941 року, увірвалася до кожної оселі, відібрала мільйони молодих життів, спотворила нашу природу, перетворила у руїни тисячі міст і сіл. Кожен день, як рік, як століття. Немає такого міста чи села, такого поля чи гаю, де б у жорстокій боротьбі не пролилася кров наших воїнів, де б не проявилася їхня могутність і відвага, адже кожен знав, що він захисник рідної землі, народу. Все витримали і перемогли. Перемогли тому, що відстояли право на життя. Дорогою ціною далася перемога. Та хіба міг хто тоді подумати про цю ціну, коли на карту була поставлена доля Вітчизни. Весь народ піднявся на її захист. Країна перетворилася на величезний бойовий табір, охоплений єдиним бажанням – розбити ворога, вигнати його з рідної землі, знищити фашизм. Чудеса мужності, стійкості і героїзму виявив наш народ. У бій ішли не заради слави, а заради життя на землі.

Не кожен біль стихає з роками. Іноді він міцно стискає наші серця, нагадує про себе. Але скільки б не пройшло часу, і як би не зарубцювалися рани, незрима нитка пам ‘яті єднає сьогодні минуле і сучасне.

Коли розпочалася війна наша сім ‘я проживала у Новому Мерчику. Батька забрали на фронт, правда не пам ‘ятаю куди. Нам з мамою приходилося робити всю роботу самим і свою і чоловічу. Багато з села тоді призвали до військ, а в селі залишилися одні жінки, діти та старі діди. Всі дуже боялися, як це ж воно буде з людьми, адже по радіо щодня слухали новини, але вони були невтішні, так як щодня німці двигалися все далі і далі по Україні і все ближче до нас. На час війни мені було вже 16 років, тому приходилося працювати на рівні з дорослими.

В село німці прийшли 16 вересня 1941 року. Це був жах. Знаючи про наступ німців, люди забирали усе що могли і тікали з хат у ярки, ліс, очерет. Багато йшло на Шевченки ( колись був хутір за 2-3 км. від Нового Мерчика). Лісу як такого у нас не було, так невеличкий, але все ж таки схованка, адже німці в ліс не дуже совали носа. Рили земляночки, окопчики та й ховалися від вогню і куль. Довго в таких схованках сидіти не прийшлося, адже захопивши село, німці встановлювали свої порядки. Комусь треба було працювати в колгоспі. Серед наших односельчан були і ті, хто працював у німців. По-трішки люди поверталися з лісу, ярочка, хто де ховався. Поверталися до своїх хат у кого вціліли, а чию було знищено, селилися в клунях, сараях. Були такі, що і повернутися було нікуди, бо їх хату зайняли німці, їм приходилось кудись тулитись, чи то до родичів, чи до сусідів, деякі зовсім не вернулись, хтозна де і ділись.

Неподалік від нашої хати, в центрі села на перехресті була комендатура, німці розмістили її в хаті Марії. Сама Марія з матір ‘ю жили в клуні, але змушені були прислужувати німцям, прибирати, яйця збирати, курей різати.

Трішки далі по вулиці в огородах були пориті окопи у формі зігзагу, де ховались три чужі сім ‘ї. Наші люди іноді в ночі носили їм їсти. Одного разу хтось з дітвори виглянув, а німці помітили, тоді два автоматчика стали по краях і почали стріляти. Старші похватавши дітей понакривали і попадали по кутках, так і спаслися. Після цього случая пішли кудись.

В тей час, поки німці були в селі, працювала і школа, діти менші ходили, але не всі. На деякий час відкрили і церкву, бабці раді були, а дід Пилип казав, що німці підлизуються до місцевих, от і дозволили відкрити церкву.

Встановивши свій лад, німці всіх виганяли працювати в поле. Я також з мамою ходила на ланку, страшно було не піти, бо можна було заробити різок. Були такі, які не хотіли ходити на роботу, ховалися, а вже як німці зловлять чи найдуть, то дуже били різками, а то ще й гірше. В полі зрізали пшеницю, молотили ціпами, складали сіно і солому в стоги, все робили, що казали. Іноді мама казала, що робити нічого, треба коритись, може настануть і кращі часи, саме головне зберегти життя. Наглядати за роботами в полі бралися і наші односельчани, так були гірші за німців, лаяли дуже, іноді і нагайкою по спині могли дати, все вислужувались перед німцями. Часто односельці свою худобу ховали у комишах, бур ‘янах, а ввечері ходили годувати, доїти. Так поліцаї як дізнаються про ці схованки, відразу німцям розповідають, а ті забирають худобину. Одного разу на Факелі (частина села) у жінки за наклепом поліцая забрали козу, а вона мала 4 діток, чоловіка вбито. Вона ж упала у ноги коменданту і стала проситися щоб віддали козу, бо дітки вмруть з голоду. Козу віддали. Тож були серед німців і непогані люди. Наші поліцаї більше знущались з людей.

Багато молоді забирали до Германії. Декілька разів були облави, адже добровільно їхати не хотів ніхто. Я з сусідкою Марією врятувались і то через те, що в Маріїній хаті жили німці, а один з них непоганий був і коли мала бути облава, завжди її матері казав щоб ховала дочку на декілька днів, поки все не пройде. От ми з Марією і відсиджувались, то в тітки її на Журавлях, то в ямах за селом, то в погребах. Де прийдеться. Багато хто ховав своїх дітей, щоб не забрали до Германії, а багатьох здавали самі поліцаї. Мій чоловік, Партола Дмитро, теж був забраний. Важко приходилося в чужому краї. Спочатку їх збирали в одному місці як на перевалочній базі, були вони там декілька днів. Кожного разу підвозили свіжих, з інших сіл і міст. Їсти було нічого, варили бурду з ботви. Держали як худобу. Ті хто з села були кріпкі, а городські від такої їжи страждали животами, люди були вошиві, мали коросту. Коли мали відправляти на Германію, німці робили осмотр, тих у кого була короста відбирали і спалювали живцем. Наші хлопці потрапили до Германії. Спочатку вони копали окопи, а потім працювали в господарстві у німця, так і вижили, а повернулись аж після перемоги.

В ніч з 21 на 22 лютого радянська розвідка 636-го стрілецького полку зайшла в Новий Мерчик і оточила будинок з німцями. Фашисти почали тікати до річки (багато їх тоді загинуло), У відповідь на напад розвідки окупанти піддали артилерійському обстрілу радянські частини і розпочали наступ. Два рази село переходило з рук в руки, але все ж таки німці відійшли. Героїчний вчинок здійснив Сергій Васильович Стеблинський. Після того, як воїни 25-ї стрілецької дивізії зайняли Новий Мерчик, фашисти почали бомбардиру вати село. На батарею, якою командував С.Стеблинський, пішло 16 ворожих танків, які були зупинені відважним командиром. Село було взято радянськими військами. Однак визволення не було тривалим. Уже 8 березня німці вступили до Нового Мерчика, причому брали село без бою і двома потоками: перший ішов з боку Баранового, другий – з Ков’яг, наздоганяючи і знищуючи радянські війська. У нерівному бою загинуло 200 бійців. Ситуація була критичною: наші війська змушені були підпалити селянські хати і перейти на протилежний берег річки.

Мерчик знову заповнили німецькі машини, мотоцикли і все пішло за старою схемою. Але німці стали жорстокіші. Багато хат спалили, в наказаніє за допомогу радянським бійцям. Дуже багато хат горіло по нашій вулиці (нині Радянська вулиця). На вулицях з ‘явилися полонені, яких кудись переганяли, наші бійці були голодні, ранені. Іноді ми давали в руки їм щось попоїсти, але не всі німці дозволяли дати. Іноді буди такі злі конвоїри, що не цурались малих діте і могли на дитячих очах просто розстріляти полоненого, чи заколоти собаку, яка загавкала. Сім ‘я Ковтун Віри Захарівни в сараї переховували раненого солдата узбека, хоч знали, що за це буде розстріл. Згодом його переправили до партизан, які були в Баранівському лісі. Частенько з цього лісу приходили люди, яким давали якісь харчі, одяг.

Остаточно звільнили село 13 вересня 1943 року. Жителі наче ожили, всіма силами допомагали радянським бійцям. Було багато вбитих, яких проходилося ховати.

Відразу ж після визволення розпочалося відновлення села. Вже наприкінці січня 1944 року в Новому Мерчику почала діяти сільська рада, стали відновлювати колгосп. Жителі зносили і звозили на господарські двори приховані ними під час війни колгоспні речі, знаряддя праці. Ходили в колгосп на роботу, місили глину з соломою, щоб відбудувати розвалені ферми та інші будівлі.
«Справжня патріотка своєї Вітчизни»
Бондаренко Дар’я, Руденко Аліна, учениці 10 класу Шипуватської

загальноосвітньої школи I-III ступенів імені Героя Радянського Союзу І.М. Заболотного

Великобурлуцької районної ради Харківської області

Керівник: Дерюгіна С. П., заступник директора з виховної роботи


Дана робота - спроба показати незламну волю, сміливість та героїзм жінки у роки війни.

Аверіна Євдокія Дмитрівна – ветеран Великої Вітчизняної війни, жінка, яка за кермом полуторки пліч-о-пліч з чоловіками стала на захист своєї Батьківщини.

Життя, героїчний дух, воля цієї жінки є прикладом для молодих поколінь.

Війна раптово увірвалася в родину Аверіної Євдокії Дмитрівни. Жінка і війна- поняття несумісні. Одна несе світло і життя, друга – розруху і жахіття. Та жінка пліч-о-пліч із сильною половиною людства – чоловіками стала на захист своєї Батьківщини і зуміла проявити у боях із ворогом незламну волю, сміливість та героїзм.

Нині складно уявити, якої треба було мати витримки вісімнадцятирічній дівчині, щоб по топкому бездоріжжю, крізь розриви мін і снарядів зуміти вправно вести вантажного автомобіля. Про дороги війни, що лягали вибоїнами під колеса полуторки, повела розповідь з юними краєзнавцями Шипуватської школи фронтовий водій Євдокія Дмитрівна Аверіна з Шипуватого. А розпочалися вони для неї у 1943-му. Тоді багатьох дівчат призвали до лав Червоної Армії на боротьбу з ворогом. Щоправда, частина їх залишилася в тилу на заводах, а Дуся потрапила у діючу армію. Ще до війни дівчина навчалася на курсах водіїв у Черкасах. Автомобіль вивчила досконало, але не встигла здати випускного екзамену – ворог просувався по її рідній землі: бомбардував Київ, а за ним і Черкаси. Не здогадувалася вона тоді, що незабаром її шоферські навики стануть у нагоді. З Ютанового Волоконівського району Бєлгородської області, де перебувала у запасному полку, направляють Дусю у автобат. А після проходження нею місячного стажування вирішується фронтова доля дівчини. Постало питання довірити їй возити на легковому автомобілі М-1 начальника автобату, або ж повернутися в тил до Харкова, щоб бути водієм військового полковника. Дуся була не з боязких, бо за своє голодне, сирітське дитинство та нелегку юність вона чимало переборола бід та негараздів і вміла постояти за себе. Перед строєм вона відмовилася виконувати наказ і, гордо скинувши голову, сказала: «Мене призвали захищати Батьківщину і я буду її захищати!». Якби не начальник штабу Воронцов, який підтримав солдатку, то не минути їй штрафбату. З того дня вірним їй другом на фронтових дорогах війни став ГАЗ-2, якого у народі називали «полуторкою».

Бєлгород, Харків, правобережна і лівобережна Україна. Машини йшли у другому ешелоні. Завдання водіїв було доправляти на передову боєприпаси, а звідти поранених. Скільки ж їх довелося перевести до санчастини гвардії старшині взводу Євдокії Бударній (Аверіній)! Хто міг, збирався самотужки на кузов, інші – підтримували один одного, а частенько і їй доводилося допомагати понівеченим солдатам. Третій Український фронт, а з ним її 182-й окремий батальйон 7-ї армії просувалися на захід, визволяючи Молдову, Бессарабію, Румунію. Вона вже не відала страху. Дороги, дороги, дороги… Три доби без сну. Тільки б не заснути за кермом. Постійні перевірки автомобіля командуючим складом автобату: боєприпаси на передову – звідти поранених. На зворотному шляху намагалася їхати не поспішаючи. Але хіба по такому бездоріжжю це можливо! Поранені стукали до кабіни, просили: «Сестричко, їдь тихіше». Вона виконувала прохання.

Серед постійного вогняного дощу доля оберігала дівчину від кулі. Лише раз їй довелося побувати у санчастині, але з іншої причини. При визволенні Молдови отримали червоноармійці наказ переправлятися уплав через Дністер. Все б нічого, але Дуся не вміла плавати. Згодився один старшина переправити її на протилежний берег, тільки нехай міцніше тримається за його плече. Вибору не було. Дівчина, здавалося, намертво приросла до його гімнастерки. Але на біду потрапив старшина у коловорот, а оскільки мав зверху «вантаж» почав тонути. На виручку поспішили солдати. Але, щоб врятувати його, треба було спочатку відірвати від нього дівчину. Зробити це було нелегко. На берег витягли обох, та Дуся добряче наковталася води. Ото і потрапила до санчастини.

Війна наближалася до завершення. Звільнено Чехословаччину, а в боях за східну частину Австрії, в районі озера Балатон, Євдокія зустріла Перемогу. Армія їхня була розформована, і в липні 45-го дівчина поїхала додому, до мами, що жила в Старому Хуторі (колишньому відділку Підсереднянського радгоспу Великобурлуцького району). У Харкові на залізничному вокзалі зустріла військового капітана. Медалі та ордени на його грудях свідчили про недавнє героїчне минуле. Він і допоміг дівчині дістатися «товарняком», у якому їхав його взвод, до Чугуєва. На станції купив дівчині лісових груш та пиріжок і побажав далі щасливої дороги. А другого дня, не знаючи точної адреси, шукав її і на станції Бурлук, і в райцентрі, аж доки, за підказкою, не потрапив до Старого Хутора. Відрекомендувався, що ворошиловський козак Дмитро Степанович Аверін прибув, щоб взяти її за дружину. І Дуся дала згоду. Пішли до райцентру і у відповідній установі зареєстрували свої відносини. Поки мама прийшла з роботи, Дуся вже була офіцерською дружиною.

У парі з чоловіком вони прожили 51 рік. Спочатку у Чугуєві, потім Ворошиловграді, Ставрополі і близько 20 років у Грузії, де Дмитро Степанович працював механіком на чайній фабриці, а Євдокія Дмитрівна – котельником.

Майже 30 років проживає ветеран війни у Шипуватому. Сьогодні, незважаючи на дев'ять десятків років, Євдокія Дмитрівна слідкує за політичною ситуацією в країні і дуже переймається тривожними подіями, які хвилюють її душу давніми відголосками тих страшних часів.



Шлях визволення
Бородін Олег, учень 9-А класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 71

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Набокова Анна Юріївна, педагог-організатор ХЗОШ № 71

Друга світова війна (1 вересня 1939 р. — 2 вересня 1945 р.) стала найбільш масштабною з усіх 14 тис. війн і збройних конфліктів в історії людської цивілізації. Геополітичне становище України визначило її центральне місце в подіях воєнної доби. Протягом 1250 днів і ночей народ України перебував у вирі кровопролитних боїв, став свідком і учасником зіткнення двох систем і військово-політичних блоків. На південному крилі радянсько-німецького фронту, що сягав в деякі часи до 4,5 тис. км, відбулося 5 оборонних стратегічних і 12 наступальних стратегічних операцій.

Восени 1942 р. напруження в бойових діях на південній ділянці радянсько-німецького фронту, де вирішувалася доля всієї світової війни, досягло апогею. У запеклому двобої чаша ваг почала схилятися на бік радянських військ. У глухих заволзьких степах під покровом таємниці формувалася армія нового типу — армія прориву, якнайкраще озброєна танками і літаками, гарматами і «катюшами», виробленими на Уралі, в Сибіру і Поволжі. Ці війська обрушилися на знекровлені й вимотані в жорстоких і кровопролитних чотиримісячних боях у Сталінграді кращі колись дивізії противника. 19 листопада 1942 року — цей день червоним рядком назавжди ввійшов у світову історію — почався небувалий за силою контрнаступ Червоної армії, яка добилася, зрештою, перелому у війні на свою користь. Відкрилася можливість визволення України. 16 грудня 1942 року Воронезький та Південно-Західний фронти перейшли в наступ. Першими на землю України вступили бійці та офіцери 573-го полку 195-і стрілецької дивізії 1-і гвардійської армії Південно-Західного фронту. Це сталося 18 грудня 1942 р. Того ж дня ворога було вибито з перших українських сіл Півнівка, Морозівка, МикільськеМіловського району Ворошиловградської (нині — Луганської) області. Наскільки кривавою була ця операція можна судити з того, що лише в боях за перший районний центр на українській території — Мілове загинуло 1066 воїнів. Усього ж у боях за визволення Ворошиловградщини загинуло близько 120 тис. солдатів і офіцерів. Успіх супроводжував бойові дії Червоної армії до лютого 1943 р., коли було визволено Харків. Але наступ швидко видихнувся. Не вистачало досвіду наступальних боїв, злагодженості в діях родів військ, а подекуди й транспортних засобів та бойової техніки. Так, харків'яни були вражені, коли побачили, що у військах, які вступили до міста, артилерію тягнули корови.

Раптовим контрударом есесівські танкові з’єднання змусили радянські частини залишити Харків і відступити на північний схід. Але Червона армія вже у цілому перехопила ініціативу на фронтах, і одна невдача не могла щось істотно змінити на користь ворога. У нескінченних кровопролитних битвах радянські збройні сили набували головного — бойового досвіду. Зріс і рівень військової майстерності їх офіцерського корпусу. Впевненіше стала керувати підрозділами, з’єднаннями, цілими фронтами когорта полководців і воєначальників, що виросла в горнилі війни.

5 липня 1943 р. почалася одна з найбільших битв другої світової війни, що мала вирішальне значення для долі України, — Курська битва. З її завершенням створилися умови для широкого наступу Червоної армії на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту. Війська Південно-Західного та Південного фронтів з 13 серпня по 22 вересня провели донбаську операцію, в результаті якої 8 вересня визволено Сталіно (нині — Донецьк).

Та перемоги коштували великих втрат. І не завжди вони були виправданими суто воєнними міркуваннями. Сталінський авторитаризм з його домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів (аби швидше, вправніше відрапортувати начальству, бути в його очах несхибними, слухняними) мав своїм підґрунтям знецінення людських життів. Відомий радянський воєначальник, генерал армії М. Лященко свідчив: «Справді, у тій війні багато було смертей нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-якої ціни».

По мірі звільнення території України, її регіонів від фашистських окупантів утворюються на основі наказів Ставки Верховного командування Українські фронти, бойовий шлях яких проліг від дніпровського Правобережжя до Відня, Праги та Берліну. Їх командуючими призначаються найвидатніші полководці: М.Ватутін, І.Конєв, Р.Малиновський,, М.Толбухін. В той же час координацію бойових дій фронтів здійснювали Г.Жуков, О.Василевський.

1-ий Український фронт був створений шляхом перейменування Воронезького фронту. Фронт включав 13-ту, 27-му, 38-му, 40-ву, 47-му, 60-ту, 3-тю гвардійську танкову та 2-гу повітряну армію.В подальшому до нього входили 1-ша, 3-тя, 5-та гвардійські, 6-та, 18-та, 21-ша, 28-ма, 31-ша, 52-га, 59-та, 1-ша і 4-та гвардійські, 1-ша, 2-га, 4-та і 6-та танкові, 8-ма повітряна та 2-га армія Війська Польського.

Війська фронту в першій половині листопада 1943 р. провели Київську стратегічну наступальну операцію, в ході якої 6 листопада звільнили Київ. У листопаді-грудні в результаті Київської оборонної операції війська зірвали плани німецького командування оволодіти Києвом. В січні-лютому 1944 року 1-ий Український фронт брав участь у Корсунь-Шевченківській операції. Провівши Проскурівсько-Чернівецьку операцію 1944 р., війська фронту вийшли до Карпат.Влітку 1944 р. успішно була проведена Львівсько-Сандомирська стратегічна операція.

10 червня 1945 р. на підставі директиви Ставки ВГК від 29 травня 1945 р. 1-й Український фронт був реорганізований в управління Центральної групи військ.



2-ий Український фронтбув створений шляхом перейменування Степового фронту. До складу фронту увійшли 4-та, 5-та і 7-ма гвардійські, 37-ма, 52-га, 53-тя, 57-ма армії, 5-та гвардійська танкова і 5-та повітряна армії.Згодом фронту були підпорядковані 9-та гвардійська, 27-ма, 40-ва, 46-та армії, 6-та (з вересня 1944 р. 6-та гвардійська) і 2-га танкова армії, кінно-механізована група, румунські 1-ша і 4-та армії.

У жовтні-грудні 1943 р. війська фронту провели операцію по розширенню плацдарму, захопленого на правому березі Дніпра.Зимою 1944 р. об’єднання фронту провело Кіровоградську операцію, а потім, взаємодіючи з військами 1-го Українського, - Корсунь-Шевченківську операцію. Весною 1944 р. фронт провів Умансько-Ботошанську операцію. В серпні 1944 р. 2-й Український фронт брав участь в Яссько-Кишинівській стратегічній операції.



3-ій Український фронт був створений шляхом перейменування Південно-Західного фронту. До його складу входили 1-ша і 8-ма гвардійські, 6-та, 12-та, 46-та і 17-та повітряна армії.Згодом в підпорядкування фронту увійшли 5-та ударна, 4-та й 9-та гвардійські, 26-та, 27-ма, 28-ма, 37-ма, 57-ма, 6-та гвардійська танкова армії, 1-ша, 2-га і 4-та болгарські армії. В жовтні-листопаді 1943 р. війська фронту в ході битви за Дніпро визволили міста Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. Разом з 4-м Українським фронтом, здійснивши Нікопольсько-Криворізьку операцію 1944 р., вийшли на р. Інгулець, звідки в березні-квітні розгорнули наступ в миколаївсько-одеському напрямку, провівши послідовно Березнеговато-Снігірівську і Одеську операції.

В серпні 1944 р. фронт брав участь в Яссько-Кишинівській стратегічній операції. 8 вересня війська фронту вступили на територію Болгарії і на кінець місяця звільнили її.

4-ий Український фронт був створений шляхом перейменування Південного фронту. Включав 2-гу і 3-тю гвардійські, 5-ту ударну, 28-му, 44-ту, 51-шу і 8-му повітряну армії.Наприкінці жовтня - на початку листопада 1943 р. війська фронту завершили Мелітопольську операцію. В січні-лютому 1944 р. взяли участь у Нікопольсько-Криворізькій операції. У квітні-травні 1944 р. війська фронту провели Кримську стратегічну операцію.

Землі України кроєні чисельними узгір’ями, порізані ярами, наповнені великою кількістю великих і малих рік з їх притоками, заболоченими низинами. Землями України течуть багатоводний Дніпро, Сіверський Донець, Західний Буг, Рось. Ці водні магістралі були серйозною перепоною в здійсненні бойових операцій при наявності у військах значної чисельності воїнів, які не вміли плавати, а плавзасоби, понтони для спорудження мостових переправ не завжди виявлялися в належний час та в найдоцільнішому місці, що, на жаль, далося взнаки при форсуванні Дніпра.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет