Іван білик меч арея в літо 376-Е

Сніг узявся зерням, у полях чорніли великі протали, й дороги розвезло. Богдан сидів прикутий до свого двірця. Про полювання не могло бути й мови, та й яке полювання в березолі, коли дикуниці ходять поросні й оленки вилизують своїх ще мокрих теляток? Цілий місяць, добрих чотири сідмиці київський князь по складах читав грубезну книгу, й що далі вчитувався, то більше зло розбирало його на Годоя.

Коли п'яні гості знайшли під стіною непритомного князя лугарів, вибухнув регіт. І тільки Богдан тоді не сміявся. Стояв позаду всіх і думав, що се, може, й є те диво, якого вимагав од християнина й він, і веселі гості.

То була перша книга в його житті, бо в греках він тільки вивчився читати. Й коли перегорнув до кінця шкіряний сувій, замислився.

Жорстокий і кровожерливий бог юдеїв і всі його боженята. Свій власний народ розігнав на чотири вітри. Тоді Богданові спало на думку інше: невже той бог такий могутній і такий мудрий? Адже його раз по раз обводить докруг пальця Сатанаїл! Якщо бог усе сотворив своїми руками — то нащо ж сотворював гріхи та спокуси? Невже бог Єгова не відав, що Змій одурить його й уверне його ж творіння в смертний гріх?

І коли одного вечора до терема прийшов велій болярин Борислав, князь уже мав цілковито готову думку щодо юдейських богів.

— Наші суть ліпші, — сказав він Бориславові.

— Хто? — не второпав той. Богдан відповів:

— Русинські кумири.

В каламутні шибочки було видно, як розпливчатими чорними цятками над голим віттям трепет у княжому двірці літають довкола старих гнізд гайворони, їхній ґелґіт линув у світлицю, й Борислав сам до себе мовив:

— Весна йде...

— Весна, — повторив Богдан, і собі глянувши в віконечко. — Чи чув єси, де є... Годой?

— Ні, — озвався Борислав. — Пощо тобі Годой?

— Питаю, — відповів князь. — Ото лежить його книга.

— Виджу.

— Що діє Вишата?

— А що? — безбарвним голосом одгукнувся велій болярин. — Шкребе коні твої. — Й раптом підвищив голос: — Забув єси, княже, літа наші молодії? Сидиш на столі вітця свого й нас єси геть охабився.

— А що хіба діється? — здивувався Богдан. Велій болярин уперше нагадував йому про їхні далекі мандри й про молодечі подвиги в чужих землях. — Затужився-с, болярине?

— Закляк єсмь.

— Пощо?

Богдана такі слова ще дужче здивували. Йому було й боляче слухати той докір, і водночас радісно, бо й сам засидівсь — ратному можеві ніяк не личить триматися подолу жониного полоття. Він поклав руки на стіл і схилив чоло. Щось не так ідеться в його житті, не так, як думалось, і Борислав, мабуть, першим се помітив. Надворі починалася весна, кров у жилах сіпала дужче, вони ж сидять і чекають не знати чого, живуть від учти до учти, п'ють піняві меди і бешкетують. І справді, чи личить ратному можеві таке життя?

Богдан знову зітхнув, тоді встав, підійшов до вікна, в яке виглядав довготелесий болярин. Борислав навіть не ворухнувся.

— Яке літо пішло... Вишаті?

— Що ради питаєш? — ображено блимнув на нього Борислав. — Забув єси? Чотирма літами вскакує від нас.

— Тридесять і друге літо, — не звертаючи уваги на Бориславове роздратування, мовив князь. — І ти їдну жону маєш, і я маю. Вже й чаді можеської замали смо...

Князь підвівся вийшов у сіни, тоді загримотів східцями в підкліть, і звідти почувся його грубий голос:

— Туткаю! Меду!

Й повернувся назад, потому знову вийшов, і вже знадвору пролунало:

— Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!

Ввійшли всі троє: Богдан, Вишата й роб, наречений Туткаєм.

— Став! — розпорядився князь, і роб гримнув дубовим корцем об стільницю. — Й страви якоїсь!

Тоді сів до столу й кивнув на місця супроти себе.

— Затужив і ти єси, старий конюше? — спитав він вайлуватого вогнищанина. — Давай речи й ти: “Забув єси про нас, княже!”

Вишата розгублено блимав, і Богданові стало смішно, бо той нічого не відав про розмову, що відбулася допіру в світлиці.

— Женитися маєш хіть?

Вишата похитав головою.

— Не маєш? А що б єси рік, аби тобі княжу доцю?

Старий конюший широко всміхнувся.

— Повів би-с княжну до хижі?

Той ще ширше розтяг вуста. Ввійшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд із корцем смаженого журавля на дерев'яній таці й мовчки вийшов.

— То що вречеш, Вишато?

— А ти речеш про кого? — засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. — Про кого мовиш, Гатиле?

Богдан загріб з корця меду й вихилив одним духом, тоді викрутив ніжку журавля й почав заїдати.

— Збирайтеся в дальню путь, — сказав він, зиркнувши на того й на того. — Мав єси хрестатих наліжниць, Вишато?

— Я єсмь мав, — одповів за друга велій болярин. —

Роба в мене жиє, готка.

— — А ти? — напосідався князь.

Вишата почервонів і закрутив головою, нахилившись над столом.

— Тепер мати-ймеш. Се речу тобі я. Гатило! Зумів єси?

Старий конюший і досі пік раків.

— Увидиш, чи не подряпав білі перса їй отой... хресті А ми з Бориславом спитаємо. Він мав наліжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!

Більше князь нічого не казав. А вранці наступного дня три комонники вийшли з Полудневих воріт городу Києвого й стали на грузький Соляний гостинець.

Ішли поволі, бо коні сковзалися в багнюці, зострожували їх тільки там, де в затінку ще не потанув сніг. Усі були вдягнені в теплі овечі гуні, підперезані широкими поясами, при мечах але без щитів. Борислав і Вишата мали в тулах луки й стріли, Богдан же припасував до сідла коване міддю та залізом гатило. Майже всю дорогу мовчали. Вечір опосів їх неподалік стольного городу Витичева, та князь не спинився на ночівлю — звернув через три-чотири гоні в холодний чорний ліс. У лісі було моторошно, з виярків на них чатували біси й лісовики, та незабаром розпалили багаття й опинилися в повній безпеці.

Наступного вечора дісталися Родня й теж заночували в лісі, тільки раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися плотом через Дніпро. Річка вже скресла, й подорожні дякували за те всемогутній Дані, бо про переправу Богдан якось і не подумав.

— То є добрий знак, — ожвавився князь. — Кумири блюдять нас і держать по нас руку.

— Таж куди ми йдемо? — вже чи не вдесяте за сі два дні спитав велій болярин, спитав без особливого сподівання на відповідь, однак Богдан сказав:

— У Луги.

— В Луги? Годоєві в гості?

— Годоєві. Нехай явить нам ще одне диво. Тоді не ввірували смо кумирам його.

Борислава се страшенно звеселило, й, коли переїхали через широко розлитий Дніпро, він почав квапити:

— Острож, Гатиле, бо маємо спізнитися! Руки сверблять!

— Попочухаєш руки, путь не близька.

— Відаю, княже, та...

Вони йшли великою Сіврською землею, яка, здавалося, не має ні кінця ні краю, четверту після Родня ніч переночували в невеликому городці Олтаві, добрали там коням вівса й подалися далі. Скрізь на шляху траплялися великі й малі села та городи, й люди в них розмовляли так, як у сусідній Нежині.

— Сіври! — зневажливо відгукувався Борислав. — І речуть не по-руськи, й носяться не так. Сіверь!

Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсім неважка й що він прихильно ставиться до сієї князевої вигадки.

Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка річка, й Богдан мовив:

— Лугань. Так нарекли її косарі. — Й повторив: —Лугань.

— Аж куди забралися! — вигукнув Борислав. — Де Старий Луг у Венедах — а де ся їхня Лугань! Лужани — як іудеї — по всій землі розсипані. В Старому Лузі є ще їхній рід? — поспитав він князя.

— Речуть, є, — непевно відмовив Богдан. — Речуть, готи їх там примучують до віри своєї.

Ся думка мов розбудила його, й він заквапився шукати ночівлю. Стали в березі між густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсібіч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, і тільки де-не-де чорніли смужки лісу, рожево зблискували проти скісних променів сонця невеликі весняні озерця. За сі десять день весна вже набралася сили, й у лузі росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, коні жадібно хапали її, скучивши за довгу зиму.

Абияк повечерявши в'яленим м'ясом і запивши водою з Лугані, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остільки днів зряду не полишати сідел, та ще після зимової сплячки в теремі.

Знайшовши якусь дорогу, що вела невідомо куди, вони поволі рушили. Й незабаром, назустріч їм трапився комонний косак. Він кудись поспішав і скоромовкою пояснив зустрічним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .троє русинів ледве зрозуміли його:

— До тего лясу, далей за гуром, за гуром — і юж сте в паланце.

— Натягніть клобуки на вуха, — сказав Богдан супутникам. Ваші-бо голови під макотер стрижені, а тут усі ходять із косами.

Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дісталися гори за лісом, а попід горою було повно народу.

— Масниця?! — плеснув себе по чолі Борислав. — Проїздили смо масницю. Заради тебе! — вдавано насварився він Вишаті, й той у відповідь розтяг вуста.

Збіговисько й справді святкувало масницю. Всі були гарно вбрані, веселі й п'яні, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.

— Мислив єсмь, що на Лугах самі лугарі-косаки! — гукнув до товаришів цибатий болярин.

А Богдан пояснив:

— У паланках жиють і люди. Ті, що прийшли у нашу землю з країв західніх. А косарі обітники — жін не відають, лише полчаться й раті ведуть.

— Мовиш мені, княже, як отрокові. Й сам те відаю, — образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось і робити. Й першому Бориславові-таки спало на думку: — Масницю ж хрестаті не блюдуть?

— Мабути, ні, — без упевненості відповів Богдан. — Що ради питаєш?

— А то, що наша голубка сидить зараз у хоромі. Ви гуляйте попід лісом, а я піду й увиджу, як там є...

Богдан пристав до думки. Треба було й справді наперед розвідати й вже тоді гадати, як умикнути Вишаті красну Діву.

Вони зі старим конюшим пірнули в ще голий ліс, а Борислав подався поза весільниками до паланки, яка видніла неподалік. Та минув обід і полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лісі стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришеві:

— Ходім і ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кістками десь ліг невісту тобі здобуваючи.

Вишата схопився з місця. Та зачувся квапливий кінський тупіт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столі тюкав, тоді дужчий і дужчий, і нарешті біля самого взлісся коротко свиснуло.

— Борислав! — угадав князь і відгукнувся тим самим знаком.

Комонник ускочив до лісу й напинив коня біля них.

— Де був єси стільки?

— Добував єсмь невісту сьому лежневі! — весело відповів болярин. — Сідлайте!

— Ми смо готові.

— Тоді біжім. Ось вона, голубонька, в мене. Через сідло й справді перевисало щось темне й довге.

Богдан підійшов і торкнувся рукою. В теплій Бориславовій гуні вгадувалось людське тіло.

— На, забирай! — озвався Борислав до Вишати. — Аби-с не рік на мене чогось лихого за свою княжну.

Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дівчину, всадовив її поперед себе, й утікачі поквапилися через лісок у напрямку до річки.

— Як же-с умикнув її? — спитав Богдан.

Але Борислав лише відмахнувся:

— Нехай завтра повідаю. Втікаймо.

Вийшовши до берега Лугані, вони понад водою пустили коні вскач, тоді стали на дорогу, що привела їх сюди, й бігли чи не до других півнів.

— Видиш, княже, — сказав болярин, коли зупинялися перепочити. — Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!

Князь усміхнувся в темряві й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й відчуває Вишата. Коні стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сірого жеребця. Товариші подалися вслід.

Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кілька разів крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив із сідла, другому посадив коня на круп, а решта — троє — відмовилася битись і повернула назад.

— Щось не вельми вони охочі до меча, — завважив Борислав. — А князя серед них не було.

— Темно, — тільки й сказав Богдан, і вони погнали далі.

Велій київський болярин аж наступного вечора біля багаття розповів товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дівицю.

— Зирю, виходить з теремка якась, — казав він. — Я їй речу: “Тут сидить князь Годой?” А вона рече: “Ту”. Й іде собі далі з коромислом і відрами. Речу: “А що чинить князь Годой?” А вона: “Спить!” Я речу: “А де його сестриця-дівиця?” А вона: “Нема в хроме!” — “А де ж?” — “Барзо старий бундеш!” І йде собі, а я за нею. Дійшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: “Давай відра, хочу помогти тобі!” А вона як замахає на мене руками: “Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!” — “Так ти, — речу, — єси сестра йому?” Вона рече: “Сестра єсмь”. Отеє й є все.

Богдан обернувся до полонянки. Вона сиділа в Бориславовій гуні й нишкла, слухаючи розповідь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, які розмовляли по-русинському.

— Як тебе гукають? — поспитав Богдан, але дівчина тільки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очі.

— Я втечу, — раптом промовила вона чистісінькою русинською мовою. — Куди не продасте, а я втечу.

Кияни зареготали, навіть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.

— А ми тебе не продавати-ймемо. Заміж підеш?

— Замунж? — перепитала вже по-своєму княжна. — За тебе?

— Ні, за нього, — кивнув Богдан у бік Вишати.

— За тебе-м пішла б.

— Я маю жону.

— Одну? — здивувалася полонянка.

— Одну.

Такої балакучості кияни від неї не ждали, й Борислав поцікавився:

— Як же тебе гукають?

— Радмилою. А ти скільки жін маєш?

— І я одну. Пощо прохаєш? Пішла б єси за мною?

— Нє.

— За ним, — показала Радмила на Богдана.

Богдан реготнув:

— Ти ж сестра єси Годоєві?

— Сестра.

— То ви ж, хрестаті, хіба женитеся по кілька за один між?

— А я не есмь хрестата.

— Не єси?

Ся думка вразила Богдана, й він якийсь час мовчки длубався гілочкою в жару, де смажилась в'яленина, тоді сказав, не дивлячись на княжну:

— Однаково підеш за ним. Так і буде. Борислав заходився витанцьовувати навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну тінь. Вишата сидів і не всміхався, потайки зиркаючи в бік своєї нареченої. Богдан повитягав смаженину й розіклав на чистому пеньку. Троє коней, повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, підійшла до Вишати й торкнула його:

— Ти що єси, німий? Або степовик?

Вишата широко всміхнувся й уперше, мабуть, за сі півтора тижня промовив слово:

— Ні-і...

Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум'янений різанець в'яленини...

Й ще тиждень їхали вони назад, поки дісталися Дніпра, й хоч дорога за сей час просохла й довкруж зеленіла молода трава, та коні добре потомилися й схудли, погано годовані й погано поєні, коли біля Родня Богдан вирішив переднювати, всі пораділи. Тут була вже полянська земля, Русь, і вони розташувалися при самій дорозі, не криючись. Повз них їхали валки гречинських возів — одні на полуніч, везучи з Ольбії сіль, і заморські овочі, й узороччя, й паволоки, інші на полудень, вантажені дорогою скорою, медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возі були мечі, й Богдана се зацікавило:

— Звідкуду везете?

— З Волині, — відповів гречник. — Мечі — як вогонь. З городця Харалуги.

Богдан узяв один, махнув — аж задзвеніло, тоді з усього розгону рубонув товсту дубову гілку на взбіччі, й гілка слухняно лягла під ноги.

— Легковиті, — завважив Богдан, а гречники оточили його з усіх боків:

— Ти хто єси, може?

— Князь київський, — відповів той.

— А-а, Богдан Гатило! Чули смо!..

— Привезіть до городу Києвого на ту весну.

— Привеземо.

— Й щоб ваговитіші були.

— Добре, княже.

Борислав роздивлявся задні вози, де сиділи роби й робині на продаж грекам. Кожного перепитав, як гукати й зодкуду вони, а тоді почав вихваляти свій “товар” — луганську княжну, яку вмикнули для княжого старого конюшого. Гречники бігали на взбіччя дивитись, і княжна, щоб не наврочили, всім сукала дулі. Гречники реготали, й незабаром на всьому Соляному гостинці стало відомо, що під Роднем-городом сидить київський князь із умикнутою в Лузі княжною, яка крутить дулі.

Заночувавши край дороги, Бощан зі своїми супутниками раннього ранку вирушив далі, бо ж попереду ще лишалося два дні путі. До самого вечора коні, спочивши за добу, йшли добре, навпроти стольного Витичева Богдан зострожив свого жеребця, й се виявилося непоправною помилкою. Хтось перетяв дорогу мотузом, жеребець спіткнувсь і полетів з усіх чотирьох додолу, Богдан перекинувся йому через голову й добряче вдаривсь, і доки вставав, з оповитих присмерком кущів на нього метнули цупку мережу й скрутили, мов лелечку. За Бориславом та Вишатою погналося душ із десять комонників, та поки Богдана вели, комонники повернулися ні з чим.

— Хто єсте й пощо хапаєте мене як татяі — хрипів київський князь, хрипів од болю й безсилої люті, бо мережа робила його немічним і безпорадним, як муха в павутинні.

Йому ніхто не відповідав; у темряві, яка вже зовсім згустилася, нічого не було видно, ні облич, ні навіть одягу можів, що так гвалтівно посіли його серед дороги. Богдан вис на власному коні, мов напівпорожній оленячий міх із медом, а кінь кульгав на праву передню ногу.

Богдана підвезли до зачинених воріт, і він знав, що то ворота стольного Витичева, котрийсь із-поміж його нападників крикнув і загримів руків'ям меча в дубові обаполи, ворота розчинилися, й він уїхав до городу. Тоді хтось накинув йому на голову просмерджену кінським потом і гноєм гуню, його зняли й понесли кудись.

Несли довго, кілька разів змінювали напрямок, звертали й завертали, підіймалися приступками вгору й сходили вниз, по тому рипнули якісь двері, Богданові розсупонили руки й ноги, — але мережі не зняли, — й кинули. Він упав додолу, на якусь мить утратив свідомість, бо, коли прочнувся, довкруг панували морок і тиша, мов у ямі.

Богдан ворухнув руки — вони помалу вивільнилися, тоді розплутав і ноги й почав стягати з себе бридку просмолену мережу й спробував устати. Се пощастило зробити не зразу, бо ліва нога боліла в стегні, а права в гомілці. Нарешті таки підвівся й почав обмацувати приміщення, в якому опинивсь. Воно мало кроків із п'ять удовжки й чотири вширшки, але ніде не було й сліду дверей — тільки гладенькі слизькуваті колоди й на стінах, і долі.

— Поруб, — уголос проказав Богдан і сів, бо ноги, забиті при падінні, боліли.

Відпочивши, він знову звівсь і спробував дістати рукою стелі, проте марно. Що се поруб, не мав сумніву, тож единий вихід з нього — вгорі, на стелі, зачинений важкою дубовою лядою. Такий самий поруб є й у його теремі, отже, годі звідси втекти.

Богдан простяг руку, намацав гуню, якою йому за-повивали голову, кинув її в куток і ліг, випроставши ноги. Що мало статися, те станеться, нічим собі не запоможеш, хоч голову об колоди розсади.

Майже цілу ніч вовтузився він на смердючій гуні, бо звідти повилазило безліч усякої нечисті, яка жалилась і не давала заснути. Склепив повіки аж по часі, але враз і прокинувся. Над головою в нього хтось порипував дошками. Богдан щосили крикнув:

— Гей!.. Хто там ходе?.. Відчини, бо як вилізу, то черева випущу й на шию напов'ю!

Дошки нагорі так само рипіли. Тільки згодом хтось на два пальці прочинив ляду й спробував заглянути в поруб, але, нічого не побачивши в темряві, знову зачинив.

Десь під вечір йому кинули смажену баранячу ногу й міх із водою.

Так потяглися день за днем, ніхто не гукав його вилазити з погреба, Богдан теж мовчав, утративши лік дням. Інколи крізь товсті колоди стін до нього долинали глухі голоси, та слів не можна було розібрати, й Богдан думав свою нескінченну думу. Знову кумири розгнівалися на нього, й тут сам винен і нема чого перекидати свою завину на когось.

Нагорі ж тим часом було не так спокійно й тихо, як здавалося київському князеві. За сей місяць, що він пролежав у порубі, сталося багато дечого. Звідти, де сідає на ніч сонце, посунули лави лужанських сіврів. Ішли вони кільканадцять днів, зігнані готами з вітчих земель. Великий князь Рогволод спрямовував їх на всхідні креси, до Сіврського Дінця й Лугані, де гуляли степи, рідко заселені осілими там раніше лужанами. Та одні, хоч і без особливого вдоволення, йшли на всхід, інші ж самовільно сідали на Сіврських, Деревських і Полянських землях, пускали отари й табуни на вирські луки смердів, і подекуди межи смердами й лужанами спалахували криваві сутички.

З тим Рогволод міг би ще якось миритися, бійки виникали б і гасли поступово, та одного вечора з Нежині примчав гонець і повідомив, що лужани вбили їхнього велійого болярина й посіли город.

Великий князь витичівський зібрав майже п'ять сот раті й сполчився проти знахабнілих гостей. Але лужан у Нежині було стільки, що за першим же приступом од самих тільки стріл їхніх упала добра третина можів. Великий князь кинувся вдруге на засіки гостроколу, в одному місці навіть устиг підпалити їх, та з пролому, наче з вулика, сипонула тьма лужан.

Вони билися з відчаєм приречених, і хоч їх там полягло теж чимало, та одних княжих можів вони вклали під заборолом навіки, решту повернули всп'ять, і сам Великий князь Рогволод ледве порятувався втечею й зачинивсь у своєму стольному городі.

День і ніч оружні можі стерегли ворота Витичева, густо щетинилися над засікою сулиці, ніхто не вільний був ні входити, ні виходити за стіни городу. Та якогось дня Рогволод мусив відчинити свої ворота. З усього Витичівського князівства й з усіх прилеглих земель зібралися старійші. Чиясь невидима для Рогволода рука звела їх до столиці, й князь мусив упокоритися їхнім сивим бородам.

— Віче! — полинуло над вуличками й хижами, щойно старці, всі, як один, убрані в довгі полотняні сорочки, ввійшли до городу.

Рогволод висиджував у горішній світлиці хорому, та те страшне для нього слово лунало вже відверто й вільно, й він мусив вийти на ґанок.

— Пощо речете за віче? — глухим старечим голосом поспитав він.

— Віче!

Зоддалік стояли й Рогволодові, й болярські можі, та князь бачив, що сьогодні годі шукати підкори собі й серед них.

Наперед вийшов дідо Славута з Городища. Дивлячись у тисячне юрмисько, а не на Рогволода, він тихо поспитав, і всі почули, бо враз настала мертва мовчанка:

— Що намислив єси робити, Великий княже Рогволоде? Нині лужани вже сидять і в Нежині, й у Чорнобилі, й до Чернегового підступають, і за Дніпром стали насупроти стольного Витичева. Що намислив єси?

Рогволод сутулився перед вічем простоволосий, і сухий квітневий вітер глузував з його сивого чуба. Чуб то лоскотав йому запалу щоку, то ліз просто в вічі, й старий князь роздриженою від хвилювання рукою вкладав його за вухо.

— Намислив єсмь чолом бити до вас і ваших тисяцьких. Сполчайте смердів!

— Смердів захтів єси?! Мало можів твоїх? І так у кождному селі й у кождній вирі годуємо тобі по можеві!

Се гукав хтось із-поміж молодших, і Рогволод з надією вичікував, що ректиме дідо Славута. Старець же суворо спитав:

— Де можі годовані?

Князь мовчав, і з гурту знову заволали:

— Наклали головами під Нежинню!

— Й инчі накладуть!

— А спроти кого?

— Не тямиш, княже, то передай меча в инчі руки!

Рогволода мов бичем по виді шмагонули.

— Хто то рече? — не тямлячи себе від люті, гримнув старий князь і занишпорив очима по натовпі. — Сховавсь єси? — з надією кинув Рогволод, але помилився, бо з юрмища виштовхався ще не старий смерд із під макотер обтятим чорним чубом.

— Я речу! — сказав він. То був усім відомий коваль з Городища Стоян. — Я речу, Рогволоде.

— Пощо речеш так, ковалю? — вже примирливіше спитав князь витичівський. — Мені старці сі меч у руку дали, не ти. Хай вони й...

— Що маєш повідати? — не звертаючи увагу на Рогволода, сказав дідо Славута.

Коваль Стоян зійшов на теремний ґанок і земно вклонився вічеві.

— Нехай Великий князь повість нам, де потупив київського князя Богдана.

Віче знову притихло, й Рогволод збагнув, що цьому ковалеві все відомо, й ураз мовби зів'яв і згорбився.

— Де є Гатило?

— Де є князь київський?

— Де є? Нехай повість!

Дідо Славута суворо підохотив:

— Речи вічеві, княже!

Рогволод сердито кинув:

— У порубі сидить! То є своєволець і которун. Він умикнув князя луганського Годечана сестру. Сього дні княжу сестру, заутра брата, позаутра й самого князя!

Віче завирувало й заревло, й дідо Славута підняв угору ціпок, аби вгамувати пристрасті. Нарешті старці й увесь люд утихли, й Славута мовив:

— То що лихого вдіяв київський князь? Дів умикають на Купала, й на масницю, й у зелену сідмицю, й на русалії по всій землі Сіврській, і Деревській, і в Лугах, та й русичі наші в Полях зачасто. Князь київський учинив по закону й покону землі нашої й дід і прадід наших. — І звернувся вже до старців: — Так речу?

— Так! Та-ак!.. — загукали звідусіль.

Сі голоси долинули й Богданові в чорний поруб, і того-таки дня крізь ляду просунулася драбина, й він уперше за добрий місяць побачив Божий день і Дажбоже світило.