Життя, віддане словесності
жүктеу/скачать 6.62 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Чернівецький національний університет
А.М.Приходько, доц.,Київський національний університетім. Тараса ШевченкаРеференційно-когнітивні засади паратаксисуУ статті доводиться, що семантико-синтаксична структура паратаксису спирається на опозиції обумовленість/необумовленість, відповідність/невідповідність, оператором комбінування яких є пропозиційний предикат, що призводить до утворення тернарно організованих фреймів. Ключові слова: семантичний синтаксис, комбінаторні стратегії. Дослідження феномену “складносурядне речення” (ССР, паратаксис) під кутом зору когнітивної семантики стимулювалось передусім усвідомленням того факту, що існуючі концепції ще перебувають у полоні логіко-семантичних теорій синтаксису. Ці теорії, безперечно, відіграли свою позитивну роль в інтерпретації ССР як поліпредикативного утворення з координативним зв’язком між його елементами (кон’юнктами), проте сьогодні видаються недостатніми. Орієнтація сучасного мовознавства на функціональний аспект мовних одиниць у контексті когнітивної парадигми лінгвістики уможливлює погляд на ССР як на холістичну одиницю в єдності її конструктивних, семантичних та комунікативних параметрів, у т.ч. й крізь призму теорії фреймів. Зазвичай, поняття фрейму використовується до більших від речення мовних утворень, де його розуміють як “важливий мовний компонент когнітивного поля текстових структур” [6, с.212]. Однак не меншою пояснювальною силою володітиме і його застосування до складних реченнєвих конструктів, які формуються для відображення референтних (мікро)ситуацій у предметно-пізнавальній діяльності людини. Формулюючись у термінах дескрипцій, фрейм містить кванти інформації про певну галузь людської діяльності, про онтологію або гіпотетику навколишнього світу, про систему уявлень людини – про все, що тематично пов’язане в одну картину, сценарій, кадр. Це дає підставу говорити про фрейм як про відповідно рганізовану систему (набір, сітку) пропозицій [8, с.39], яка схематизує відповідні їм референтні ситуації. Корелятивні відношення між фреймом та пропозицією дають змогу говорити про універсальність пропозиціональної структури як базового елемента всіх ментальних процесів [3, с.15] і розглядати її як особливу форму репрезентації знання. Тлумачення фрейму як ланцюга пропозицій має певний сенс, якщо не проводити строгої делімітації понять “пропозиція” і “ситуація”. Оскільки в нашому розумінні пропозиція є лише символічним записом ситуації, то ми дозволимо погляд на фрейм як на рамку, в якій поєднуються референтні (денотативні) ситуації. Це надає право представити його у вигляді формули ФРЕЙМ = СИТ1 + СИТn (де n ≥ 2). Фрейм є своєрідним інформаційним блоком і як такий він може співвідноситися і з текстом, і з абзацом, і зі складним реченням, і з паратаксисом також. Зокрема концепт die Sonne може інкорпоруватись у ситуацію Die Sonne – scheinen (СИТ1), а der Regen – у ситуацію Es – regnen (СИТ2). Обидві ситуації є включеними у фрейм “стан погоди” (напр., Die Sonne scheint, und es regnet; Die Sonne scheint, oder es regnet; Die Sonne scheint, aber es regnet; Die Sonne scheint nicht, sondern es regnet [13, с.185]). Конституюючи одне синтаксичне ціле, СИТ1 і СИТ2 відтворюють певну топікальну єдність, але виявляють різні типи концептуальних відношень. Традиційний синтаксис кваліфікує ці відношення відповідно як копулятивність, розділовість, протиставність та градаційність, що само собою правильно, але з позицій когнітивної граматики недостатньо. Зважаючи на те, що синтаксис є “конвенційним відображенням у символічній формі певних семантичних структур” [5, с.50], логічно припустити, що концептуалізація відношень між референтними ситуаціями, які описуються паратаксисом, здійснюється за допомогою двох когнітивно-семантичних опозицій – “обумовленість” vs. “необумовленість” та “відповідність” vs. “невідповідність” (див. табл. 1).
Когнітивно-семантична опозиція обумовленість vs. необумовленість передбачає залежність або незалежність предметної інформації в одному елементарному реченні від інформації у другому (напр., у (А/1) вдала відпустка поставлена в залежність від гарної погоди). У цьому випадку комплекс відношень передбачає такий зв’язок між референтними ситуаціями, за якого одна є достатньою підставою для реалізації іншої. Проте така підстава не завжди очевидна. Вона може виходити за межі фонду знань мовця (Б/5), перебувати за горизонтом розуміння (Б/6) або свідчити про тривіальне небажання мовця розкривати мотиви своїх вчинків (Б/7). У такому разі слід говорити про латентну обумовленість. Семантика обумовленості/необумовленості виникає на підставі співвіднесеності інформативного змісту кон’юнктів ССР і конституюється завдяки сполучуваності їх пропозиційного змісту (що, чим і як мотивується/не мотивується). Внаслідок цього виникає інтегративне значення, яке має ознаки єдиного цілого і не виводиться із простої суми двох частин однієї макроситуації. Визначальним є сенс першого кон’юнкту. Саме він створює підстави для обумовленості або необумовленості. Загальною ознакою смислу ССР “обумовленість” є інформаційна недостатність позиційно першого кон’юнкта, його смислова незавершеність, а за необумовленості, навпаки, – смислова завершеність. При сепаратизації кон’юнктів, у результаті якої можна отримати відповідно по два простих речення, вимальовується досить чітка картина. Зокрема речення (В/8а - Г/13а) є не тільки граматично, а й змістовно і комунікативно завершеними. Вони здатні виступати в мовленні як автономні, повноцінні повідомлення.
Навпаки, речення-кон’юнкти (А/1а – Б/7а), незважаючи на прозорість змісту та здібність до самостійного вживання, дещо незавершені, оскільки імплікують деякий невідомий слухачеві елемент смислу, що приводить його до питання Чому? або Ну й що?. Смисл таких речень потребує обґрунтування, тобто розширення референційної співвіднесеності, адже, як зазначає [5, с.160], успіх спілкування залежить від того, чи володіють люди спільними референтами. У цих номінаціях сенс загалом зрозумілий, але антецедент залишається невідомим адресатові, комунікативна ситуація не є повноцінною і тому вимагає інтерактивної взаємодії, щоб з’ясувати поки ще невідомого адресатові пресупозитивного компонента повідомлення (пор.: Der Urlaub war schön. – Warum? – Weil das Wetter gut war або Es regnete oft. – Na und? – Aber der Urlaub war schön). Питання Чому? та відповідь на них випливають зі змісту першого речення. Вони поєднані між собою внутрішнім зв’язком, тоді як питання Коли?, Де?, Як? тощо, які теж можливі у подібних інтеракціях, детермінуються “допитливістю” співрозмовника. Виникнення питального імпульсу пов’язане з інформативною неповнотою змісту (для адресата) першої частини сурядної. З іншого боку, зміст висловлювань групи (А) і (Б) (табл. 1) може асоціюватися з деякою незвичністю, індивідуальністю, суб’єктивністю, а отже, й сигналізувати відхилення від норми (девіантність), незбігання зі звичним, очікуваним. Аналогічне можна стверджувати й стосовно (Г): якою б не була за своїм змістом інформація в обох частинах ССР, вона супроводжується імпульсами невідповідності. Речення типу (В/8а – Г/13а) не мають тяги до питання Чому?. Вони, навпаки, фіксують звичність, очікуваність, відповідність деякій нормі. Когнітивна опозиція відповідність vs. невідповідність має безпосередній стосунок до ідеї “знання”. Застосовуючи сурядну конструкцію, мовець автоматично сигналізує свій когнітивний стан, який може бути двояким – а) “знаю (і можу пояснити, чому)”, б) “не знаю (і не можу пояснити, чому)” . Суб’єктивний епістемічний стан – це наявність або відсутність знань у ментальному світі мовця стосовно деякого факту, події, явища, які потрапляють у поле його зору в момент мовлення, у т. ч. і його спроможність / неспроможність раціоналізувати тип відношень між ними. Епістемічний стан є тісно пов’язаним із поняттям стереотип, яке в широкому сенсі означає традиційний, звичний канон думки, сприйняття та поведінки [4]. У своїй буденній діяльності людина не завжди має змогу критично осмислити традиції, норми, цінності та соціальні конвенції. Хоч людина є істотою інформаційною, але вона ніколи не володіє повною інформацією. Епістемічний талан homo loquens – це постійне наближення до істини. Для спрощення своїх дій та полегшення процесу прийняття рішень людина нерідко поводиться стереотипно, відповідно до тих шаблонів, що вже існують у її ментальному архіві, бо саме вони сприяють ліпшому орієнтуванню в обставинах, які не потребують ні поглибленого аналізу, ні додаткових зусиль. Мовна особа, згідно з [1], – це ще й ергономічно діюча особа. Стереотип визначає специфіку мислення людини, впливає на характер її поведінки, переконання, світогляд, набір уявлень, спонукає її до тих чи інших вчинків. Як вважають психологи, ми часто бачимо дещо саме таким не тому, що воно таке, а тому, що звикли уявляти собі, яким воно має бути. Із маси інформації людина відбирає саме такі факти, які підтверджують її попередні уявлення, і не звертає уваги на ті з них, які ці уявлення проблематизують, адже “досвід минулого безапеляційно диктує свою волю” [14, с.21]. Будучи набором уявлень та оцінок і маючи стосунокя маючи стосунок до системи обробки інформації [2, с.84], стереотипові знання є не чим іншим, як відносно стійкими когнітивними структурами індивіда. Ці думки вдало визначають дві посутні особливості стереотипного знання – сприйняття та категоризацію довкілля відповідно до: а) колективного (етнокультурного) досвіду, б) так званої буденної свідомості. Така стереотипізація життєвого світу має своє втілення й у мовленні, де вона постає, як засіб фіксації стандартних уявлень про а) устрій довкілля, б) певні шаблони комунікативного співробітництва. Отже, стереотипізація поширюється на весь універсум мовленнєво-мисленнєвої (когнітивної) діяльності людини. Зрозуміло, що вона не може не втягувати у свою орбіту й таку мовну одиницю, як речення. Екстраполяція стереотипних уявлень мовної особи на номінативний рівень ССР здійснюється саме з погляду взаємної відповідності або взаємної невідповідності референтних ситуацій. У першому випадку макроситуація, яка описується сурядним цілим, не суперечить когнітивним стереотипам комунікантів про устрій життєвого світу (А, В), а в другому, навпаки, суперечить (Б, Г). У реченнях групи (А) і (В) існування однієї ситуації асоціюється у стандартних уявленнях мовця з іншою: одна ситуація логічно мотивує іншу (А/1, А/2), одна ситуація нормативно супроводжує іншу (В/8, В/9), мовець має зробити вибір між двома ситуаціями – істинною та хибною (А/3, В/10). Співіснування таких ситуацій відповідає когнітивним стереотипам мовця, бо залишається в межах норми – того стандарту, який склався або в мовному медіумі, або у свідомості як наслідок буденного досвіду індивіда. У будь-якому випадку тут має чинність “закон несуперечності” [10, с.442]. Відхилення від цього закону буде вже відображенням невідповідності між стереотипними уявленнями мовця про устрій життєвого світу та реальним станом речей. Зокрема, вдала відпустка та дощова погода (Б/5), здоровий спосіб життя та куріння (Б/6), відмова від сплати послуг (Б/7) – це якось не дуже погоджується з нашим відчуттям норми. В іншому випадку невідповідність між ситуаціями, не досягаючи статусу суперечності, рефлектується у вигляді вагання зробити вибір між нормою та не-нормою. Концепти “відповідність” і “невідповідність” корелюють, отже, з чинником знання, яке може належати або до інтелектуального фонду лише окремих його представників (Я знаю, що…), або до загального фонду всього мовного колективу (Всі знають, що…). Звичайно, в останньому випадку цей концепт буде результатом процесів конвенціоналізації, на що звертав увагу [7, с.298], вважаючи відповідність між реченнями і типом ситуації суто конвенційним феноменом. Проте в обох випадках мовець підводить референтні ситуації під деякі нормативно зумовлені еталони, залишаючись у полоні стереотипізації як стосовно устрою об’єктивного світу, так і стосовно своєї або чужої соціальної поведінки. Не випадково, соціальна психологія вважає, що поведінка людини детермінована її знаннями. Висловлювання, які відповідають когнітивним стереотипам комунікантів, не створюють ефекту очікування, не потребують подальших пояснень і виявляються комунікативно самодостатніми (А, В). Висловлювання ж, які таким стереотипам не відповідають (Б, Г), концептуалізуються як невиправдане очікування, а тому потребують пояснити той стан речей, що існує, вимагаючи тим подальшого розгортання інтеракції. Виправдане очікування ставить дві позамовні ситуації у тематичну (топікальну) належність до одної картини, описує події, явища, факти “односценарно”. Невиправдане очікування, яке має своїм наслідком ненорму, ніби розводить мікроситуації за різними сценаріями, фіксує порушення алгоритму їх взаємовідповідності, “збій” когнітивної програми. У цьому випадку мовець сигналізує порушення своїх узуальних стереотипів – він або не знає і тому не може пояснити, чому відбувається саме так, а не інакше (Б/5-Б/7), або не докладає зусиль для пояснення того, що відбувається (Г/12, Г/13). У таких висловлюваннях спостерігається тенденція до сигналізування деякої аномалії у співіснуванні двох ситуацій і водночас до активної демонстрації мовцем власного розуміння норми. Виділені на основі квадратичної матриці чотири види відношень між денотативними ситуаціями (табл. 1), які можуть концептуалізуватися суб’єктом, корелюють на когнітивно-семантичному рівні паратаксису зі пропозиційними предикатами-конекторами (ПК) – операторами генерування складного висловлювання. З урахуванням двох зазначених когнітивно-семантичних опозицій, доцільно розрізняти чотири види таких предикатів (табл. 2). З ними співвіднесені сурядні сполучники-релятиви, однак ця кореляція буде неповною, бо безсполучниковий зв’язок теж входить до скопусу (сфери чинності) ПК. Звичайно, ні сполучник як частина мови, ні ПК як когнітивний шаблон не володіють референцією, але призначення останніх у мовленні має особливу вагомість, оскільки вони фіксують відношення між тими явищами (ситуаціями), які такою референцією володіють. Таблиця 2
Предикати-конектори утворюють вузли “когнітивної матриці”, у яку можуть бути вміщені у своєму найузагальненішому вигляді основні семантико-синтаксичні типи ССР. Так предикат-конектор ПК|+cond/+cor| концептуалізує лімітативно-протиставні (А/4), селективно-розділові (А/3) та каузальні (А/1, А/2) відношення, ПК|+cond/-cor| – власне протиставні (Б/5), компенсаційно-протиставні (Б/6) та опозитивно-розділові (Б/7), ПК|-cond/+cor| – відношення копулятивності (В/8, В/9), власне розділовості (В/10) і градаційності (В/11), а предикат-конектор ПК|-cond/-cor| – зіставності (Г/12, Г/13). Зазначені типи складних предикатів можна розглядати і як аналогове представлення інформації в мові, як вузли семантичних сіток, що відбивають, структурують, класифікують ту палітру відношень, у які суб’єкт мовлення вміщує своє бачення взаємозв’язку між референтними ситуаціями. У нашій системі ПК розуміють як найузагальненіші засоби репрезентації тих відношень, які суб’єкт фіксує в позамовній дійсності, і які він може “упакувати” у форму ССР. ПК, не маючи референційної співвіднесеності з об’єктами позамовного світу, здійснюють проекцію думки на ці об’єкти. Вони входять до концептуального репертуару людської свідомості, як і феномени “фізичний об’єкт”, “намір”, “бажання”, “причина”, “мета” тощо, які [11, с.154] вважає універсальними засобами структурування думки. Предикати-конектори напряму не співвіднесені з яким-небудь знаком, а тому вони несуть інформацію досимволічного порядку. Очевидно, субсимоволічна інформація зберігається у свідомості індивіда у вигляді готових зразків для кодування характеру відношень між референтними ситуаціями. Це означає, що ПК є облігаторним елементом семантичної структури ССР, а отже й важливим “інґредієнтом” тернарно організованого фрейму. Ми змоделювали чотири типи стандартизованих фреймів (когнітивно-семантичних конфігурацій), які можуть оформлюватися паратактичним способом: СИТ1 ПК|+cond/+cor| СИТ2 (А/1, А/2, А/3, А/4) СИТ1 ПК|+cond/-cor| СИТ2 (Б/5, Б/6, Б/7) СИТ1 ПК|-cond/+cor| СИТ2 (В/8, В/9, В/10, В/11) СИТ1 ПК|-cond/-cor| СИТ2 (Г/12, Г/13). Ці фреймові структури будуть базовими для когнітивно-семантичного представлення ССР, оскільки вони сприяють виходові канонічної моделі паратаксису із площини конструктивної бінарності у площину когнітивної тернарності, уточнюючи її згідно з концептами відповідність/невідповідність, обумовленість/необумовленість. Ці структури дійсні для усіх різновидів ССР – синдетичних, асиндетичних та полісиндетичних. В останньому випадку ПК можуть конституювати ССР у різних констеляціях. Продемонструймо це на прикладі поліному Friedemanns besuchten auch Gesellschaften, denn sie gehörten zu den ersten Kreisen der Stadt, aber geheiratet hatten sie beide noch nicht, denn ihr Vermögen war eben nicht groβ, und sie waren ziemlich häβlich /Th. Mann/, де видно, що тернарна когнітивно-семантична структура паратаксису влаштована так, що кожна попередня ситуація виступає позиційно першою до наступної, а кількість триномів у одному ССР визначається формулою n - 1 (де n = кількість ситуацій). Поєднання триномів у сурядний фрейм не є кількісно довільним. Обмеження n тут підпорядковується такому правилу: в одному фреймі може бути не більше чотирьох триномів. Пор.: Трином-1: Friedemanns besuchten Gesellschaften (СИТ1), denn (ПК|+cond/+cor|) sie gehörten zu den ersten Kreisen der Stadt (СИТ2); Трином-2: Sie gehörten zu den ersten Kreisen der Stadt (СИТ2), aber (ПК|+cond/-cor|) geheiratet hatten sie beide noch nicht (СИТ3); Трином-3: Geheiratet hatten sie beide noch nicht (СИТ3), denn (ПК|+cond/+cor|) ihr Vermögen war eben nicht groβ (СИТ4); Трином-4: Ihr Vermögen war eben nicht groβ (СИТ4) und (ПК|-cond/+cor) sie waren ziemlich häβlich (СИТ5). У такий спосіб фреймовий ланцюг паратаксису виступає як послідовне поєднання ситуацій, в основі якого лежить тернарна когнітивно-семантична модель думки. П. Флоренський писав, що “число три проявляється усюди як якась основна категорія життя і мислення. Життя розуму пульсує у своєму діалектичному русі ритмом тези, антитези i синтезу” [цит.: 12, с.20]. Наголосимо ще раз: у нашому розумінні паратактичне тріо конституюється як дві референтні ситуації плюс пропозиційний предикат. З цього погляду, традиційні логіко-семантичні типи ССР виявляються, з одного боку, певним чином співвіднесеними з диз’юнкцією (розділові) та імплікацією (каузальні), а з іншого – розчиненими в них. В останньому йдеться про копулятивність, протиставність, зіставність та градаційність, які корелюють із логікою кон’юнкції. До того ж, значну кількість ССР, які, згідно з постулатами формальної логіки, слід трактувати як кон’юнктиви (А/2, А/4, Б/5) або диз’юнктиви (А/3, Б/7), виявляються обтяженими відношеннями імплікації ( обумовленості). Уже один цей факт спростовує думку про рівноправність, самостійність, неієрархічність координативного зв’язку на противагу субординативному. Цілком очевидно, що фіксація рівноправності референтних ситуацій засобами паратаксису здійснюється лише у випадку їх взаємної необумовленості (копулятивні, зіставні, власне-розділові). Навпаки, протиставні, каузальні, селективно- і опозитивно-розділові ССР, у яких відношення між (мікро)ситуаціями концептуалізуються черех феномен обумовленості, мають ознаки ієрархічно організованої єдності. У цьому випадку сурядний зв’язок виступає лише прихованим способом фіксації субординативних відношень. Отже, з погляду одноранговості поєднуваних одиниць, складносурядне речення буду явищем не гомогенного, а гетерогенного порядку. Воно є ергономічним способом представлення у мові каузально обумовлених і каузально необумовлених, епістемічно відповідних і епістемічно невідповідних відношень між ситуаціями позамовного світу, які сприймає, усвідомлює та “омовлює” людина у ході своєї перманентної діяльності. 1. Гетьман З.А., Архипович Т.П. Лингвистическая интерпретация понятия эргономики//Вестн. МГУ. Сер. 19: Лингвистика и межкультурная коммуникация. 1999. №4. 2. Гнатенко П.И., Павленко В.Н. Этнические установки и этнические стереотипы. Днепропетровск, 1995. 3. Жаботинская С.А. Концептуальный анализ: типы фреймов//Вісник Черкаського ун-ту. Філологічні науки. 1999. Вип. 11. 4. Каныгин Ю.М. Основы когнитивного обществознания (Информационная теория социальных систем). К., 1993. 5. КСКТ: Краткий словарь когнитивных терминов/Кубрякова Е.С., В.З.Демьянков, Ю.Г.Панкрац, Л.Г.Лузина. М., 1996. 6. Кусько К.Я. Фреймові стратегії у різножанровому іноземномовному дискурсі//Мовні і концептуальні картини світу. К., 2001. 7. Остин Дж. Избранное/Пер. с англ. М., 1999. 8. Панкрац Ю.Г. Пропозициональные структуры и их роль в формировании языковых единиц разных уровней: Дис. … д-ра филол. наук. М., 1992. 9. Троицкий Е.Ф. Компонеты сочинительной конструкции и их отношения. Смоленск, 1987. 10. ФЭС: Философский энциклопедический словарь. М., 1997. 11. Хомский Н. Язык и проблема знания//Вестник Моск. университета. Серия 9: Филология. 1995. №4. 12. Юрченко В.С. Космический синтаксис: Бог, человек, слово. Саратов, 1992. 13. Eichler W., Bünting K.-D. Deutsche Grammatik: Form, Leistung und Gebrauch der Gegenwartssprache. – Weinheim, 1994. 14. Schwarz M. Einführung in die kognitive Linguistik. Tübingen/Basel: Francke, 1996. In the article it is proved that the semantic and syntactic structure of parataxis is based on two cognitive oppositions conditioning vs. non-conditioning, corresponding vs. non-corresponding. There are propositional predicates, which serve for combinating these concepts in the sentence. This combinating leads to the molding of trio-organized frames. Key words: semantic syntax, combinatory strategies. В.І.Кушнерик, доц., Чернівецький національний університетСЕМАНТИКА ФОНЕСТЕМ У СУЧАСНІЙ НІМЕЦЬКІЙ МОВІДослідники фоносемантики одностайно стверджують, що існують три типи фонетичних одиниць: фонема (звукотип), фонетична ознака і сполучення фонем (звукосполучення, фонемне сполучення, звукокомплекс, звукосимволічний комплекс, фонестема). Чільне місце у сучасних дослідженнях посідають початкові сполучення фонем безпрефіксальних слів, тобто фонестем. Перше визначення цього поняття дає англійський дослідник Дж.Р.Ферс. Розглядаючи питання про словотворчий статус сполучень фонем та окремих фонем у складі ономатопу, а також про поняття моделі у сполученні ономатопів, Д.Ферс вводить у науковий вжиток термін “phonestheme” – “фонестема”. Під фонестемою розуміють повторюване сполучення фонем, подібно до морфеми у тому розумінні, що з ним асоціюється деякий зміст або значення, яке проте відмінне від морфеми повною відсутністю морфологізації іншої частини словоформи [14, с.15]. Це визначення вважається класичним, зафіксованим у лінгвістичному, термінологічному словнику, однак до цього визначення О.С.Ахманова у “Словнику лінгвістичних термінів” додає пояснення, приклади: в англійських словах splash, spray, spout, sputter, splutter початкове фонемне сполучення sp- є змістовою фонестемою “при повній беззмістовності -ash, -ay тощо” [1, с.496]. Майже одночасно з англійцем Д.Ферсом ідею фонестеми розробляє у США Л.Блумфілд, називаючи фонестему “коренетворчою морфемою” (rootforming morphemes) [2, с.245]. Розглядаючи складну морфологічну структуру кореня в англійських “зображувальних словах” зі звуковим і незвуковим наслідуванням, Л.Блумфілд звертає увагу на “систему початкових і кінцевих коренетворчих морфем” [2, с.266]. Він наводить такі приклади початкових і кінцевих кореневих звукосполучень, пов'язуючи лексеми, у які вони входять, з певними поняттями: fl- “рухоме світло” (flash, flame) і “рух у повітрі” (fly, flap, flit); gl- “нерухоме світло” (glow, glare, gloat, gleam); sl- “гладкий і мокрий” (slush, slip, slide); kr- “гучний удар, зіткнення” (crash, crack, crunch); sn- “звук дихання” (sniff, snore) і “швидке роз'єднання, рух” (snap, snatch); -mp “дещо незграбне, безформне” (bump, hump). Л.Блумфілд називає “аналіз таких деталей, як коренетворчі морфеми, неточним і неповним”, бо у ньому відсутня упорядкованість досліджуваного матеріалу [2, с.268]. Його помилка полягає у “змішуванні наслідувань звукових явищ з наслідуваннями явищ незвукових” [2, с.13]. Вивчаючи проблему звука і значення, аналізуючи фоносемантичні явища в англійській мові, Ф.Хаусхолдер характеризує “словотворчий статус фонестем” [15, с.83-84]. Поняття фонестеми розглядається як “фонема або сполучення фонем, що утворюють слово і є носіями загального елементу значення чи функції, хоча ці слова можуть бути етимологічно досить різноманітними” [15, с.83]. Психолінгвістичний експеримент з носіями німецької мови дав змогу дослідити символічні значення початкових кореневих приголосних фонестем. Метою експерименту є розв’язання таких питань: • чи є початкові кореневі приголосні звукосполучення сучасної німецької мови носіями символічного (фонетичного) значення і якщо так, то якого; • яка квантитативна значущість символічного потенціалу фонестем; • визначити "експресивні" розпізнавальні (диференційні) ознаки фонестем; • дослідити символічну значущість фонестем за шкалами "сили", "активності" та "оцінки".
буквосполучення, звукосполучення і фонестеми. Однак досвід попередніх досліджень [10; с.36-40; 4, с.9] засвідчив, що у визначенні звукосимволічної значущості оптимальним і найефективнішим є аудіо-візуальне подання звукобуквеного психічного образу, який формується під впливом звуків мови, але усвідомлюється і чітко фіксується інформантом під дією букви. Слід зауважити, що необхідність комплексного пред'явлення інформантам звука і відповідного йому графічного знака експериментально довів А.Сайгель [18, с.85-96]. У нашому дослідженні стимулом було обрано також звукографічний психічний образ, лише у вигляді транскрипційних знаків. Перевага такого стимулу очевидна: графічне пред'явлення транскрипційного знаку дає іспитникові з мінімальною похибкою відтворити звук (звукосполучення) і з максимальною об'єктивністю провести оцінювання звукографічної одиниці за заданою шкалою.
Матеріалом для експериментального дослідження були 21 фонестема початкових кореневих приголосних німецької мови: bl, br-, dr-, fl-, fr-, gl-, dr-, kl-, kn-, kr-, pl-, pr-, schm-, sehr-, schw-, st-, sk-, sp-, fr-, zw-. Багаторічний досвід вивчення звукового символізму в Чернівецькому університеті показує, що пред'явлення звуків у складі опозиції, тобто створення умов для контрастового зіставлення, сприяє успішнішому і чіткішому визначенню символічних (асоціативних) якостей звуків (звукосполучень) та уникненню середніх оцінок "нейтральності". [8; 9; 5-8, 15].
Експеримент було проведено в Австрії. 25 інформантів, для яких німецька мова є рідною, оцінювали одну анкету впродовж академічної години за трьома шкалами і запропонований список стимулів. Анкета. Усі фонестеми були записані за допомогою транскрипційних знаків, з надрукованою інструкцією за прикладами, що пояснювали кожний знак транскрипції. Інструкція. Для уникнення взаємовпливу та інтерференції відповідей кожному учасникові експерименту пред'являлась індивідуальна анкета з інструкцією, в якій констатувалось: "Цей експеримент передбачає вивчення деяких властивостей фонестем сучасної німецької мови. Просимо прочитати фонестему вголос та визначити її якість за однією із запропонованих шкал. Основне побажання – працювати швидко і записувати першу реакцію, яка спаде на думку. Дані експерименту висвітлено у наступній таблиці (через обчислення середньоарифметичних оцінок): Таблиця 1. Фонестеми та їх символічні значення.
Таблиця 2. Асоціації, викликані фонестемами. (фонестеми розміщені у порядку зростання якості)
Припущення стосовно символічної значущості початкових кореневих приголосних фонестем німецької мови, установлено експериментально: За шкалою "сили" з'ясовано, що з усіх запропонованих фонестем символічна значущість "слабкого" притаманна фонестемам "bl, рl-, schw-, br-, fl-, gl-", а найвищий ступінь "слабкості" асоціюється зі звукосполученням "gl-". Для цього ряду фонестем характерне часте повторення фонеми [l], тоді як фонему [г], іспитники пов'язують навпаки з поняттям "чогось сильного", а фонестеми sch-, fr-, означають найвищий ступінь семантичного компоненту "сильний". У "нейтральну зону" потрапили звукосполучення dr-, sp-, оскільки їх оцінка (відповідно 3,29; 3,48) розміщується між оцінюванням від 2,50 до 3,50 (умовно "нейтральна зона" шкали, див. табл. 1) Значення "повільний-швидкий" за шкалою "активності" та значення "неприємний-приємний" за шкалою "оцінки" мають аналогічні тлумачення, представлені у табл. 2. Зокрема, асоціативне значення "чогось повільного" мають фонестеми schm-, fl-, schw-, br-, рl-, "чогось швидкого" – gl-, sk-, kl-, bl-, рг-, sp-, dr-, st-, schr-, gr-, fr-, kn-; "нейтральне" значення за шкалою "активності" окреслюється навколо schn-, tr-, zw-, kr-. Що стосується визначення поняття "неприємний-приємний", воно має також відповідну фонестемну символічну значущість, а саме семантичний компонент "приємний" закладений у фонетичних комплексах "gl-, fl-, bl-, tr-, schw-, schm-"; "неприємне" асоціюється з фонестами "pr-, st-, sp-, fr-, dr-, kn-, br-, kr-, gr-, zw-". Цікаво, що, наприклад, фонестема "schw-" має декілька яскраво виражених асоціацій "чогось слабкого, повільного, приємного". Щобільше, асоціативні значення "чогось слабкого", повільного, приємного" притаманні фонестемам "fl-, рl-, schw-, br", а “чогось сильного, швидкого, неприємного" – "gr-,fr-, kn-, st-, pr-, schr-". Зауважимо також, що кожну фонестему можна "розписати" за заданими шкалами, вона отримає набір двох-трьох символічних (асоціативних) значень і порівняти їх з лексичними значеннями слів, що містять у собі ці фонестеми. До прикладу, фонестема "gl-" підтверджує своє асоціативне значення "чогось слабкого, швидкого, приємного" у словах "gleiten, glanzen, Glocke, glatt, Glьck"; "щось сильне, неприємне" асоціюється з фонестемою "kr" і підкріплюється лексичним значенням слів цього ряду: "krank, kriegen, Krankheit, Krieg, kratzen, krachen, Kraft, kränken". Однак фонестема "br-" з символічним значенням "чогось приємного, слабкого, повільного" не збігається зі значенням лексем "brennen, brechen, brausen, Brigant, brodeln, brullen"; a експериментально встановлені асоціації фонестеми "fr-", як "щось сильне, швидке, неприємне" мають протилежні значення в словах "Freude, frohlich, freuen, froh, Freund, fromm". Результати ще раз підтверджують усю складність та неординарність явища фонетичного символізму, яке досліджується комплексно і тільки накопичення експериментальних даних дасть змогу скинути завісу латентності з цієї проблеми. 1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. М.; 1966. 606с. 2. Блумфилд Л. Язык. M.; 1968. 607с. 3. Журавлев А.П. Фонетическое значение. Л.; 1974. 160c. 4. Кушнерик В.И. Звуковой символизм в современном немецком языке. Черновцы, 1982. 32с. 5. Кушнерик В.И. О взаимосвязи фонетического и лексического значений (на материале современного немецкого языка). Черновцы, 1982. 13с. 6. Кушнерик В.И. Три исследования фонетического значения в современном немецком языке. Черновцы, 1982. Зс. 7. Кушерник B.I. До проблеми взаємозв'язку фонетичного значення t з лексичним значенням слова // Науковий вісник Чернівецького університету. Чернівці; 1996. Вип.2. 14-18с. 8. Левицкий B.B. Семантика и фонетика. Черновцы, 1973. 103с. 9. Левицкий В.В. Звуковой символизм. Основные итоги. Черновцы, 1998. 130с. 10. Петрухин А.Ф. Содержательность звуковой формы поэтического произведения /на материале немецкой поэзии/: Дисс... канд. филол. наук. М.; 1978. 193с. 11. Ertel S. Weitere Untersuchungen zur Standardisierung eines Eindrucksdifferentials // Z. Exp. Ang. Psychol. 1965. Vol.12. S.177-208. 12. Ertel S. Psychophonetik. Untersuchungen über Lautsymbolik und Motivation. Güttingen, 1969. S. 230. 13. Fenz E. Laut. Wort. Sprach und ihre Deutung. Wien, 1940. S.179. 14. Firth J.R. Speech. London, 1930. 147p. 15. Householder F. On the Problem and Meaning. An English Phonestheme // Word. 1946. Vol.2. P.80-88. 16. Kuschneryk W.I. Phonetischer Symbolismus: Realität оder Mythe? // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип.1. Чернівці, 1996. С.3-14. 17. Mues Werner. Vom Laut zum Satz. Heidelberg, 1964. S.84.. 18. Osgood S.P., Sud G.J., Tannenbaum P.H. The measurement of meaning. Urbana, 1957. 342p. 19. Siagle U.V. On the possibility of correlating the structure of thought and meaning // Linguistics. The Hague; Paris, 1973. Vol.117. P.85-96. 20. Taylor I.K. Phonetic symbolism re-examined // Psychol. Bull. 1963. Vol.60. P.200-209. В.І.Кушнерик, доц., Чернівецький національний університетСЕМАНТИКА ФОНЕСТЕМ У СУЧАСНІЙ НІМЕЦЬКІЙ МОВІAufgrund einer semantish-statistischen Analyse wird das objektive Funktionieren der phonetischen Bedeutung der Phonestheme im modernen Deutsch behandelt. Die Idee des sinnlichen Zusammenwirkens zwischen dem Laut und der Bedeutung des Wortes unterstützen bekannte Gelehrte in verschiedenen Ländern und Zeiten. Dank der Mühe von vielen Linquisten besteht heute kein Zweifel, dass bestimmte lautsymbolische Regeln exestieren, die für die bestimmte Sprache relevant sind. In der modernen Linquistik schenkt man jetzt eine hohe Aufmerksamkeit der Idee der phonetischen Bedeutung, weil das Phonem als kleinste bedeutungsunterscheidende sprachliche Einheit, ein Element von allgemeinen akustischen Vorstellungen versinnbildlicht und die Möglichkeit hat, in der Sprache mit ingendwelchem Sinn assoziierbar zu sein. Es ist möglich, nach dem durchgeführten Experiment folgendes zu bestätigen: der Wortklang ist hinsichtlich der Wortbedeutung ausdrücklicher zu sein, und der phonetische Symbolismus trägt folgenderweise den universalen interlinquistischen Charakter. Р.І.Дудок, доц., Львівський національний університет імені Івана Франка ЗНАЧЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗАЙМЕННИКІВ (граматичний та семасіологічний аспекти) Стаття присвячена дослідженню семантичної сутності займенників та функціонуванню їх у мовленні. Семантичний зміст займенника пояснюється через відношення займенника до суб'єкта мовлення як центру висловлювання. У статті показано, що лише суб'єктно-відносні слова належать до категорії займенних слів. Подається класифікація займенних слів на основі віднесеності (близькості) до суб'єкта. Значення займенних слів трактується як семантична деференційна ознака. Робиться висновок про те що займенники на позначення віднесеності мають властиве інваріантне значення. Ключові слова: семантична диференційна ознака; суб'єктно-віднесенні слова; об'єктивні-суб'єктивні ознаки; інваріантне значення. Слово як елемент системи мови має власне значення і вживається у мовленні відповідно до закономірностей своєї семантики. Лінгвістичний термін "займенник" позначає радше те, замість чого слово вживається, а не те що воно позначає. Сучасні нормативні граматики визначають займенник як частину мови. "яка вказує на предмети та їхні якості не називаючи їх" [5, с.53]. Автор згаданої граматики, однак, не дає відповіді на запитання: а що називає сам займенник? І тому відповідає на нього негативно, що він не називає ні об'єктів, ні їхніх якостей. Вони називаються відповідними словами. Тому резонно постає запитання: а що означає займенник? Мета і завдання статті полягають у виділенні значення займенника та спробі дати відповідь на поставлені вище запитання. Так, на думку Р.Кверка (та його співавторів), займенники мають кілька спільних рис, які відрізняють їх від іменників [12, с.95]. Ці риси стосуються форми та функціонування займенників але не торкаються їхнього значення. Єдиною підставою для віднесення їх до класу займенників є, на думку автора іншої граматики, здатність до заміни (replacement) іменників [11, с.147]. Слово-замінник в такому разі має ширшу семантику, здатну охопити значення конкретних лексем. Саме таку, замінну, функцію має й займенник як частина мови. Частина займенників “тяжіє” до іменника, частина – до прикметника, а ще інша – до прислівника. Категорія займенних слів виникла ще задовго до появи писемної форми мови, коли вони не могли розглядатися як " замінники імені" в тексті. Французький мовознавець М.Бреаль вважав, що першою частиною мови був займенник, оскільки він позначав суб'єкти мовлення. Саме довкола займенників, на його думку, виникло протиставлення іменників, дієслів та інших частин мови [8, c.37]. Тому займенні слова заслуговують на належне подальше вивчення та глибокий аналіз. Однак, перш ніж перейти до аналізу семантичної сутності та значення категорій займенників; необхідно на нашу думку викласти деякі міркування щодо значення слова взагалі , які дадуть ключ до розуміння значеня та суті займенника зокрема. Проблема значення у мовознавстві переросла у "вічну" проблему відношення одного слова до різних об'єктів (омонімія) і різних слів до одного об'єкта (синонімія). Навколо дослідження цих двох мовних явищ точаться тривалі, безперервні дискусії, де мовознавці прагнуть збагнути найдосконаліший механізм спілкування людей, однак до цього часу не дають чіткої та однозначної відповіді на запитання, що таке значення та як воно функціонує у процесі спілкування. Як відомо, навіть найбагатша мова не може забезпечити достатньо окремих слів для називання численних окремих об'єктів. Тому людський геній дійшов дуже простого розв’язання цієї проблеми, називаючи різні об'єкти одним і тим же словом. Суть вивчення семантики слова полягає в тому, що слово не називає окремі об'єкти, а лише розмежовує (диференціює) їх за смислами. У семантичній структурі слова наявний інваріантний семантичний компонент виділення та з'ясування суті якого та його вживання у мовленні є, на нашу думку, одним з найважливіших завдань дослідження в галузі семасіології. Для виділення семантичного інваріанта, необхідно вдатися до відомої теорії опозицій М.Трубецького, за якою не можна протиставляти об'єкти, що не мають нічого спільного, як, наприклад, чорнильниця і волевиявлення [7, с.75] оскільки у нормальних, природних опозиціях слова виконують диференційну функцію в межах одного класу, класу тотожних понять. Згадані спільні ознаки тотожних об'єктів складають основу опозиції і протиставляються за різними диференційними ознаками. На думку С.Гурського, теоретичні положення опозицій можна застосовувати не лише у фонології, а й семасіології [9, с.37] і очевидно в інших розділах мовознавства. У процесі мовлення семантичні диференційні ознаки (СДО) абстрагуються, узагальнюються і закріплюються як внутрімовні значення слова у системі мови. При називанні тим самим словом іншого об'єкта слово не "переноситься" на цей об'єкт як його чергове нове значення, а утворює новий смисл, але вже на іншій основі протиставлення. Диференційні ознаки структури слова розпізнаються у новому об'єкті і тому він називається за цією самою ознакою саме цим словом, наприклад: train - поїзд; : train of thoughts - низка думок; train of admirers - група залицяльників; train of dress - шлейф плаття, [6, с.39]. Як бачимо актуалізація того самого інваріантного значення слова train ("щось за чимось тягнеться") і різними смислами відбувається залежно від субстанції (train - поїзд; ряд думок; група залицяльників; шлейф плаття тощо). Отже, називання об'єкта відбувається за сталими семантичними деференційними ознаками структури (СДО) об'єкта, а інтерпретація смислу нового вживання слова, тобто нового названого об'єкта - за його енциклопедичними ознаками субстанції [3, с.23]. СДО таким чином складають інваріантне значення слова як елемента лексико - семантичної системи мови. Тотожні ознаки структури легко розпізнаються у різних системах, виділяються і закріплюються як інтралінгвальне інваріантне значення в системі мови. Таким чином значення слова з його СДО функціонує як розмежовувальна ознака на заданій основі семантичної опозиції [6, c.3, 18]. Крім лексичного тут належить враховувати граматичне, тобто узагальнене, абстраговане значення. Враховуючи викладену вище концепцію про значення слова, повернемося тепер до семантичної суті та значення займенників. Особові займенники. Для цього перш за все, як зазначалося вище необхідно визначити основу семантичної опозиції, що протиставляється, тобто які тотожні об'єкти протиставляються і за якими СДО. Розпочинаючи з аналізу особових займенників, де мова йде про учасників акту мовлення - комунікантів, важливо з'ясувати чим один із займенників відрізняється від іншого? Особовий займенник відрізняється ознакою близькості до того, хто говорить, тобто "суб'єктивністю" мовлення, на відміну від ознаки відділеності від суб'єкта того, кому воно адресується - адресата. Інакше кажучи "я"(I) - це слово зі значенням суб'єктивності мовлення, на відміну від адресатності ознак - віддаленості комуніканта, адресата, тобто, ви (you). Отже, займенники I, you, etс. вживаються відповідно до своїх власних інваріантних значень і, на нашу думку, не "заміняють" жодного іншого слова, тобто займенники I, you є різними словами але з одним інваріантним значенням – “близькості до суб'єкта мовлення”. Таким чином, займенники не називають ні конкретної особи, ні місця, ні відтінку часу, а лише суб'єктну відносну ознаку "близькості"-"віддаленості" від суб'єкта мовлення. На прикладах "займенників" найчіткіше проявляються два різні аспекти семантичної сутності слова - у системі мови і в аспекті мовлення, відповідно інваріантність значення і варіативність смислу - суб'єктної близькості (віддаленості) комунікантів ( I, you) місць мовлення (here; there), відтінків часу (now; then). Постає запитання: чи є які-небудь закономірності заміни змісту іменників займенниками? По-перше, об’єкитвно відомі ознаки предмета набувають лише ознак суб’єктивної близькості/віддаленості вію суб’єкта мовлення (near reference or distant reference). По-друге, за цими ознаками замінюються не лише іменники, а й згадані вище місця перебування (here, there); (now, then). Саме ці ознаки лежать в основі відокремлення займенників (I, you), що позначають об’єктивні ознаки людей, предметів, Universal pronouns [12, c.102]. Тут доречно зазначити що, на наш погляд, слова here, there (тут, там); now, then (тепер, тоді) не слід зараховувати до займенників, тому що вони не "іменники", хоча за своїм значенням належать до суб'єктно-орієнтованих слів. Однак, не всі особові займенники означають особи за ознакою близькості/віддаленості, тобто не розрізняють суб'єкта і об'єкта мовлення, наприклад (he, she, it) він, вона, воно, можуть позначати не лише особи чоловічої/жіночої статі, а й персоніфіковані об'єкти (як-от she (a ship) тощо. Традиційно об'єкт реальної дійсності ототожнюється зі значенням відповідного слова, однак люди думають не "речами", а поняттями та їхніми ознаками. Важко пояснити, чому скажімо, стіл називається як словом "table" так і словом “it”, або чому слово "it" так легко змінює своє значення [1, c.14], тобто "it" може бути і стіл, і чоловік, і поїзд т. ін. Коли об'єкти відомі обом учасникам мовлення, то в них розпізнаються зовсім інші ознаки, а саме відносні ознаки, оцінки тієї ролі, яку вони відіграють в акті мовлення. Тобто, ті самі об'єкти реальної дійсності протиставляються тепер один одному на основі участі у процесі мовлення. Наприклад: I see a table. It is in the room. Тут “it” – відомий уже предмет чоловічого роду, про який іде мова. Тобто бути об'єктом мовлення є його новою, суттєвою семантичною ознакою протиставлення іншим об'єктам, у даному разі об'єктам акту мовлення. Участь чи функція в процесі мовлення - інша ознака протиставлення т ,ого самого об'єкта на основі його функції в мовленні позначається іншим словом - it. Окрім суб'єкта і адресата, природно повинен бути і об'єкт мовлення - те, про що йде мова, і яким би цей конкретний об'єкт не був, він якщо вже відомий обом учасникам мовлення буде називатись в залежності від роду англ.: "he", "she", "it"; нім.:"er", "sie", "es" та інше, де кожне із цих слів, має лише одне і до того ж досить конкретне значення [2, c.92] Присвійні займенники, на наш погляд, доцільно було б виділити в окремі групи суб'єктності; присвійні за ознакою близькості (my, our) і віддаленості (your), а також суб'єктності (his, her, its, their). Присвійні займенники функціонують як у формі значення належності відповідній особі (my, our, your), так і у формі смислу - ознаки належності і того, що належить відповідній особі (mine, ours). Зворотні займенники як складні займенники з самороз'ясненим смислом є похідними від відповідних особових займенників з зазначенням особи (self, selves) і, на нашу думку, вони не мають права на окрему групу. Постає запитання чи є якісь закономірності заміни змісту іменників займенниками? По - перше, об'єктивно відомі ознаки предмета набувають лише ознак суб'єктивної близькості/віддаленості від суб'єкта мовлення (near reference or distant reference). По друге, за цими ознаками замінюються не лише іменники, а й згадані вище місця перебування (here, there); (now, then). Саме ці ознаки лежать в основі відокремлення займенників(I, you), що позначають об'єктивні ознаки людей, предметів, Universal pronouns [12, с.102] Взаємні займенники є словами з об'єктивним значенням, незалежним від суб'єкта мовлення і тому до займенних слів зі значенням "близькості до суб'єкта" не належать. Вказівні займенники є єдиною групою займенників, у якій тлумачиться значення близькості і віддаленості, правда не зазначається від кого? чи від чого? Слід було б уточнити, що ближче до суб'єкта мовлення у просторі називають this - these, азайменники віддалені від нього - that, those. Займенник such не позначає ні близькості, ні віддаленості від суб'єкта мовлення. Він має свого відповідного об'єктивного попередника (antecedent) відносно суб'єкта мовлення як центра спілкування [9, с.95]. Так, а book "книжка", за об'єктивними ознаками зрозуміла кожному даної мовної спільноти, this book ця книжка як предмет мовлення, відома лише відносно того хто говорить. Саме чітке визначення диференційних ознак членів опозиції і основи протиставлення об'єктів дає можливість об'єктивно встановити значення займенних слів і їх лексико - граматичний склад [4, c.32, 37]. Конкретні об'єкти в усій їхній тотальності не є суттєвими, вирішальними тут є лише відносні ознаки іх протиставлення, відношення між ними: this - a small table, a big table; that - a small table, a big table тощо. Питальні займенники позначають невідому ознаку близькості до суб'єкта мовлення відому іншим суб'єктам. Іншими словами, лише попередньо "містять" поняття особи чи речі, а що прямо безпосередньо? Щось віднесене до суб'єкта, відоме суб'єкту мовлення. Постає запитання, а що саме? Перш за все, очевидно, сам суб'єкт – це не ім'я (назва) суб'єкта, а лише джерело мовлення, функція суб'єкта мовлення, бо на запитання "who?" відповідь "me" нічого, крім функції суб'єкта мовлення не говорить. На повторне запитання who "me"? випливає об'єктивна назва особи, яка говорить. Наприклад: Johnny (по телефону) "I understand, sir. We'll be there at 12.30", "We'll is who? And "there"is where?" Lisa asked [10, с.390]. Отже питальні займенники належать до різних груп залежно від ознаки невідомого суб'єкта мовлення (who?) належності до особи (whose?), якості об'єкта (what?) і котрого та певного числа (which?). Відносні займенники, за нашими спостереженнями, належать до займенних слів, оскільки вони позначають віднесеність до свого попередника (antecedent), так би мовити оминаючи об'єкт мовлення. З'єднувальні займенники за визначенням не можуть відноситися до займенних слів. Означені займенники об'єднані в одну групу за ознакою, і можуть вживатися замість будь - якого слова, але не за ознакою близькості до суб'єкта мовлення. Тобто, кожне з них не належить до займенних слів, не мають відповідного слова з ознакою віддаленості від суб'єкта. Неозначені займенники позначають об'єктивно невизначені ознаки, але не лише для суб'єкта мовлення і тому не належать до займенних слів. Заперечні займенники так само позначають об'єктивні ознаки відсутності існування чогось. Підіб’ємо підсумки. У сучасних нормативних граматиках не існує однозначного відмежування займенників від інших класів слів: називання предметів за об'єктивними та суб'єктивно - віднесеними ознаками близькості\віддаленості. До займенних слів відносяться невизначені слова, які можуть вживатися замість інших визначених безвідносно до їхнього значення. Займенні слова мають кожне своє власне інваріантне значення: одні - близькості до суб'єкта мовлення як центра, джерела мовлення, інші - ознаку віддаленості від нього, у просторі і часі. Об'єктивність і суб'єктивна віднесеність ознак предметів є надійним критерієм відмежування займенників як первинних слів, що позначають ознаки близькості/віддаленості від суб'єкта. В сучасній мові вони вживаються для уникнення повтору об'єктивних ознак предметів, відомих обом комунікантам.
С/О - Суб'єкт/об'єкт СDO - Семантико-диференційна ознака ALD - The Advanced Learner's Dictionary of Current English (by A.S. Hornby).- London, Oxford Univer. Press, 1974. LDE - Longman Dictionary of Contemporary English. - London, 1979.
жүктеу/скачать 6.62 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||