Життя, віддане словесності


Young Man….I’ll speak to you in any kind of language I please



бет8/40
Дата04.06.2016
өлшемі6.62 Mb.
#114241
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40

Young Man….I’ll speak to you in any kind of language I please.


Young Woman (Acidly). How dare you/Saroyan 1983:125/.

Що ж до дієслова ought, то це єдине модальне дієслово, яке вживається з часткою to і нерідко так подається (ought to) у підручниках з граматики / Close 1984:268; Kaushanskaya et al. 1963:125/. Загалом частотність вживання поданих вище дієслів у функції репрезентантів невисока (див. розділ ІІІ), але сам факт такого вживання не підлягає сумніву.

Аналогічного погляду дотримується й Є.Антипова [2], однак на відміну від В.Ярцевої, вона дещо по-іншому розв’язує питання про склад “дієслів-заміщувачів”. Список, запропонований Є.Антиповою, охоплює 12 дієслів, здатних виконувати функцію “замещения”: be, do, have, shall, will, can, may, must, ought, need, dare, used. Як бачимо, дієслова ought, dare та need таки здобувають “право громадянства” у системі “слов-заместителей”.

Прикметно, що автор, хоча й опосередковано, але визнає немонолітність цієї системи, стверджуючи, що всі дієслова-заміщувачі, крім do в стверджувальній формі, можуть вживатися замість присудка та його групи простим замовчуванням щодо своїх повнозначних елементів, які вже згадувалися у попередньому висловлюванні. Іншими словами, всі ці слова виступають як частина замість цілого (pars pro toto) [2, c.140].

Отже, справа полягає лише в термінах, адекватному найменуванні цього явища відповідно до його граматичної природи та способу синтаксичного функціонування. Частина такої аналітичної конструкції не “заміщує” її, тобто не вживається замість неї, і не займає її місця, а представляє, репрезентує її з огляду на обов’язкову сполучуваність між допоміжним (модальним) дієсловом та неозначеною формою повнозначного дієслова (прикметником, іменником). За таких умов граматична частина присудка (тобто дієслово-репрезентант) є носієм граматичного (частково й лексичного) значення усієї конструкції, представляє (репрезентує) її і в такий спосіб забезпечує динамічність мовного спілкування.

Важливо, що В.Ярцева та Є.Антипова вперше висловили погляд на “замещение” як синтаксичний процес, тобто засіб досягнення структурної завершеності речення. Актуальність такого підходу важко переоцінити. Однак, з другого боку, він також не дає змогу належним чином розмежувати власне заміну одного дієслова (простої дієслівної форми) іншою, а репрезентацію аналітичної форми одним з її компонентів. До того ж, ця концепція лише частково сприяє з’ясуванню та поясненню механізму репрезентації та заміни за допомогою “принципу замовчування” [2] чи еліптичності [39].

Таким чином, на початковому етапі дослідження (20-і і перша половина 50-х рр.) було закладено основи категорії дієслівної репрезентації, виділено клас репрезентантів, але все це було здійснено в термінах концепції “заміщення”. Важливими віхами на шляху дослідження природи дієслівного “заміщення” та репрезентації стали положення про анафоричну природу дієслів-“заміщувачів”, їхню спорідненість із граматичним класом “заміщуваних” (репрезентованих) дієслів та роль, яку виконують заміщувачі (і репрезентанти) як засоби забезпечення структурної завершеності речення. В міру нагромадження мовного матеріалу поступово визрівала необхідність розмежування процесів, об’єднаних під назвою “заміщення”.

Другий етап дослідження проблем дієслівного заміщення (субституції) розпочався в середині 50-х рр. і триває дотепер. Дослідники проблеми доходять висновку про необхідність розмежовувати власне замінну функцію дієслова та функцію, замінна природа якої будить поважні сумніви. Природу останньої функції слід визначити як репрезентативну. Ця функція властива передусім модальним та допоміжним дієсловам can, may, to be і под. Внаслідок багаторічних досліджень, нагромадження нових фактів та розвитку теоретичних пошуків більшість дослідників визнають доцільність виділення дієслів-репрезентантів як окремого класу та виосіблення репрезентації як відмінного від заміщення (за принципом дії) синтаксичного процесу. Водночас підкреслюється, що обидва процеси близькі, але не тотожні (граматично неоднорідні).

Вперше репрезентанти було відокремлено від “заміщувачів” у кандидатській дисертації Л.Вороніної [9]. Відтоді проблема репрезентації, досліджень, пов’язаних з нею, поступово набуває незалежного характеру, тобто не обов’язково розглядається у контексті дієслівного “заміщення” (як його підвид), а як окремий, самостійний синтаксичний процес. Спершу він відомий під назвою “представительства”, яку запровадила до наукового вжитку Г.Воронцова, зазначаючи, що нерідко один з елементів складної форми може виступати у реченні як “представник” усієї форми загалом, включаючи й лексичне значення, яке вона оформлює [13, c.95]. Однак згодом цей термін витісняється іншим – “репрезентація”. Термін “репрезентант”, запозичений у Ф.Брюно [41, c.171] вперше стосовно розглядуваних дієслів вжив Ф.Буссел [7; 8].

Отже, приблизно з другої половини 50-х років XXст., на відміну від перших дослідників [О.Єсперсен, Л.Блумфілд, Б.Ільїш, В.Ярцева] вчені головно доходять висновку про доцільність розмежування власне заміни та репрезентації, випрацьовують відповідний поняттєво-термінологічний аппарат.

Принагідно відзначимо, що помітний внесок у вивчення названих вище проблем зробили й представники української мовознавчої науки, головно англістики: Л.Вороніна, Ф.Буссел, Г.Почепцов, Н.Раєвська, О.Огоновська, О.Бреславська, В.Малишев [10; 11; 12; 7; 8; 36; 47; 28-35; 5; 6; 25-27].

Аналіз лінгвістичної літератури, присвяченої репрезентації, дає змогу констатувати, що сам цей термін у сучасному мовознавстві, зокрема в англістиці, не має однозначного трактування. На підставі аналізу можна говорити про репрезентацію в широкому та вузькому розумінні.

Широке тлумачення терміну дозволяє вважати його засобом семантичного зв’язку, “узагальненим представленням імен, дій, ознак” [23, c.1]. В такому разі репрезентація постає головно як семантичне явище, оскільки воно змінює смислове представлення контексту або ситуації та реалізується на рівні синтаксичного цілого. За словами автора, репрезентація допомагає варіювати номінацію даного об’єкту реальної дійсності. В цьому її схожість з явищем синонімії, однак на відміну від нього, репрезентація вносить елементи семантичного або граничного узагальнення. Засадою репрезентації є відношення між двома елементами – репрезентованим та репрезентантом, який носить анафоричний характер, оскільки здебільшого спирається на контекст. Ю.Головенко розглядає термін “репрезентація” як смислове повторення певного елементу контексту або ситуації, тобто його смислове представлення, а репрезентативний або парасинтаксичний зв’язок визначається як граматико-смислова співвіднесеність займенників та слів займенникового характеру, з елементами контексту (або ситуацією).

В такому разі репрезентанти є засобами граматичного або контекстуального зв’язку, тобто втратили своє конкретне лексичне значення або набули дуже високого ступеня абстракції, мають граматичне значення співвіднесеності, здатні без опори на контекст чи ситуацію вживатися в мові на позначення предметів, явищ, дій або станів, не називаючи їх, а також набувають конкретно-контекстуального значення при побудові висловлювання під впливом певних компонентів контексту чи ситуації у розгорнутому мовленні [14, c.6-9].

Ми вживаємо термін “репрезентація” в тому смислі, в якому його запропонували Л.Вороніна та Ф.Буссел [9; 7; 8]. Таке розуміння репрезентації доцільно назвати вузьким, за аналогією з трактуванням терміну “заміщення” [37, c.6].

Під репрезентацією у вузькому розумінні1 ми розглядаємо синтаксичний процес переведення в імплікацію одного з експліцитно виражених компонентів аналітичної дієслівної форми, щоб скоротити обсяг висловлювання та зберегти його структурну завершеність.

Зважаючи на те, що кожна система (підсистема) граматики являє собою набір елементів зі спільною функцією, дієслівну репрезентацію належить зарахувати до граматичних категорій. Оскільки найнижчим порогом діапазону дії репрезентації є словосполучення (речення), а не окреме слово, то дієслівна репрезентація визначається як категорія синтаксична.

Огляд літератури дає змогу виділити два етапи її становлення: початковий (період зародження) та вищий (період виокремлення репрезентації як самостійного синтаксичного процесу).

Фактичний матеріал дозволяє визначити чотири напрями досліджень, пов’язаних зі становленням категорії дієслівної репрезентації (два провідних і два похідних, які відбрунькувалися від провідних). Родоначальниками основних “ліній” є О.Єсперсен та Л.Блумфілд. представники структуралізму. Отже, перша “лінія: О.Єсперсен (1924) – Б.Ільїш – В.Ярцева – Є.Антипова – І.Іванова – Б.Жаров – Н.Варгіна – Є.Плєухіна. Відгалуженням від цієї “лінії” є концепція: Л.Вороніної – Ф.Буссела, яку далі розвивали Г.Почепцов, Н.Раєвська, О.Огоновська, В.Малишев. друга “лінія”: Л.Блумфілд (1933) – Ф.Краймз – Т.Зайцева – Ф.Гришкун (від неї походить концепція Ч.Гоккета, представниками якої є З.Герріс – М.Геллідей, Р.Гасан – Ю.Едельштейн).

Еволюція “лінії” О.Єсперсена відбувалася в такий спосіб: виділення недиференційованої групи “substitute words” (“слів-замінників”: у першому варіанті перекладу – “слов-заместителей”). Згодом ця група визнається неоднорідною, а в подальших працях виділяються окремі синтаксичні явища – субституції та репрезентації в межах системи дієслівного “заміщення”.

“Лінія” Л.Блумфілда еволюціонувала таким чином, що вже на початковому етапі за точку відліку було взято визнання неоднорідного характеру виділеної американським дослідником групи “слів-субститутів” (“нульових” та “ненульових”). Відтак послідовники Л.Блумфілда визнають існування репрезентації та заміни, як елементів системи субституції.

Концепція Г.Почепцова, Н.Раєвської, О.Огоновської, В.Малишева, яку ми беремо за основу, інтегрує конструктивні риси названих вище “ліній” (концепцію В.Ярцевої про структурну завершеність речення і критерії розмежування репрезентації та заміни, запропоновані Т.Зайцевою). Водночас її автори з достатньою чіткістю відмежовують репрезентацію від еліпсу і виділяють еліпс, репрезентацію та заміну як окремі синтаксичні процеси, що мають певні спільні риси.

На наш погляд, не всі аспекти зазначеної проблеми висвітлені рівномірно. Так, додаткового дослідження потребує питання про склад репрезентантів, зокрема розмежування випадків функціонування дієслова to do у стверджувальній формі як замінника і як репрезентанта (з огляду на його двоїсту морфологічну природу). У зв’язку з цим доцільно випрацювати критерій розмежування do-замінника і do-репрезентанта (у стверджувальній формі).
Схема 1. Еволюція концепцій дієслівної репрезентації
“Лінія” О.Єсперсена (точка відліку – 1924 рік)

“слова-заместители”

Ярцева 1949

Антипова 1962

Jespersen 1924

Ильиш 1940

Н.Варгина 1983

Б.Жаров 1984

Э.Плеухина 1968, 1972 а, б, в


Схема ІІ. Еволюція концепцій дієслівної репрезентації (продовження)
ІІ. “Лінія” Л.Блумфілда (точка відліку – 1933 рік)
1. Анастасьева В.Х. Некоторые синтаксические конструкции со служебными и вспомогательными глаголами в современном английском языке/Частичная инверсия сказуемого, частичный эллипс сказуемого, общеотрицательная конструкция и конструкция с эмфазой сказуемого/Авторефер.: диссерт. канд. филол. наук. Одесса, 1956. 2. Антипова Е.Я. Глагольное замещение в современном английском языке//Вестник Ленинград. ун-та. 1963 №2. Вып.1. 3. Антипова Е.Я. Глагольное замещение в древнеанглийском языке//Вестник Ленинград. ун-та. 1963. №8. Вып.2. 4. Блумфилд Л. Язык. Перевод с англ. Е.Кубряковой иВ.Мурат. Комментарий Е.Кубряковой. Под ред. и с предисл. М.Гухман. М., 1968. 5. Бреславська О.С. Дистрибуція дієслова-заміщувача do в сучасній англійській мові//Іноземна філологія. 1977. Вип.47. 6. Бреславська О.С. Про види словозаміщення в сучасній англійській мові та фактори, що зумовлюють їх//Іноземна філологія. 1982. Вип.68. 7. Буссел Ф.Ф. Слова-заместители в современном английском языке//іноземна філологія. 1965. Вип.3. 8. Буссел Ф.Ф. О предпосылках и причинах широкого использования репрезентации в современном английском языке//Вопросы теории и методики преподавания германских языков. Харьков, 1965. 9. Воронина Л.А. Глагол-заместитель to do в современном английском языке: Дис….канд. филол. наук. М., 1955. 10. Вороніна Л.О. Слова-замінники to do і one в сучасній англійській мові//Праці Одеського держуніверситету. 1961. 11. Воронина Л.А. особенности использования глагольного заместителя to do//Вопросы теории и методики преподавания германских языков. Харьков, 1965. 12. Воронина Л.А. К характеристике глагола-заместителя “to do” в современном английском языке//Вопросы теории и методики преподавания германских языков. Харьков, 1965. 13. Воронцова Г.Н. Очерки по грамматике английского языка. М., 1960. 14. Головенко Ю.А. Местоименно-репрезентативная связь и структура высказывания в современном английсокм языке: Автореф. дис. … канд. филол. наук. Л., 1970. 15. Гришкун Ф.С. Глагол do и проблема разграничения замещения и репрезентации//Теоретические вопросы английской филологии. Горький, 1974. 16. Гришкун Ф.С. Репрезентация глагола в современном английском языке: Автореф. дис. …канд. филол. наук. Л., 1966. 17. Есперсен О. Философия грамматики/пер. с англ. В.Пассека и С.Сафроновой/Под ред. И с предисл. Проф. Б.Ильиша. М., 1958. 18. Жаров Б.С. Глагольное замещение в современном датском языке: автореф. дис. …канд. филол.наук. Л., 1971. 19.Жаров Б.С. Замещение как языковое явление. Л., 1984. 20. Зайцева Т.В. Субституция, репрезентация, замещение//Система взаимосвязи компонентов предложения: Сб. науч. тр. Ярославльского гос. пед. ин-та. 1976. Вып. 146. 21. Зайцева Т.В. Группы глагольных субститутов в современном английском языке// Система взаимосвязи компонентов предложения: Сб. науч. тр. Ярославльского гос. пед. ин-та. 1976. Вып. 147. 22. Ильиш Б.А. Современный английский язык. Теоретический курс. Л., 1940. 23. Куприна Т.В. Способы репрезентации глагола и глагольного компонента во французском языке: автореф. дис. …канд. филол. наук. М., 1978. 24. ЛЭС 1990: Лингвистический энциклопедический словарь/Гл. ред. В.Ярцева. М., 1990. 25. Малышев В.Н. Природа и структура антецедента, репрезентируемого приинфинитивным элементом “ТО”//Уч. зап. Рязанск. гос. пед. ин-та. Вопросы романо-германского языкознания. Рязань, 1970. Т.48. 26. Малышев В.Н. Синтаксический процесс репрезентации и репрезентант “ТО” в современном английском языке: Автореф. дис. …канд. филол. наук. К., 1972. 27. Малишев В.М. Слово-замінник so в сучасній англійській мові//Мовознавство: наук.-теор. ж-л відділення літ-ри, мови і мистецтвознавства. 1985. №6. 28. Огоновська О.В. Функціональність англійських дієслів широкої семантики//Іноземна філологія. Львів, 1974. Вип. 35. 29. Огоновська О.В. Деякі особливості семантики, комбінаторики і парадигми дієслів-заміщувачів//Іноземна філологія. Львів, 1981. Вип. 64. 30. Огоновська О.В. Співвідношення між синтаксичними процесами: пропущенням, заміщенням і суміщенням/на матеріалі англійського дієслова//Іноземна філологія. Львів, 1982. Вип.68. 31. Огоновська О.В. Синтаксичні процеси та економія мовлення//Іноземна філологія, Львів, 1983. Вип. 71. 32. Огоновська О.В. Повтор як засіб зв’язку в тексті//Іноземна філологія. Львів, 1985. Вип. 78. 33. Огоновська О.В. Деякі спірні питання дієслівного заміщення//Іноземна філологія. Львів, 1985. Вип. 79. 34. Огоновська О.В. Концепція структурного заміщення у радянській та зарубіжній англістиці//Іноземна філологія. Львів, 1987. Вип. 88. 35. Пак П.В. структурно-семантические признаки репрезентанта would в современном английском языке//Лексико-грамматические исследования (романо-германские языки). Сборник/Отв.ред. В.Куприянова. Новосибирск, 1981. 36. Почепцов Г.Г. Конструктивный анализ структуры предложения. К., 1971. 37. Рево Г.Т. История становления заместителей зависимой предикативной единицы в английском языке: Автореф. дис. …канд. филол. наук. Л., 1980. 38. Хэррис З.С. Совместная встречаемость и трансформация в языковой структуре//Новое в лингвистике: Сб. статей. Пер с англ. М., 1962. Вып. 2. 39. Ярцева В.Н. Слова-заместители в современном английском языке//Уч. зап. Ленингр. Ун-та. 1949. №97. Вып. 14. 40.Bloomfield L. Language. New York? 1933. 41. Brunot F. La pensěe et la langue. Méthode, principes et plan d’une théorie noevelle du langage appliquée au Francais, 3ed. Paris, 1953. 42. Crymes R. Some systems of Substitution Correlations in Modern American English. The Hague; Paris, 1968. 43. Hocket Ch. A Course in Modern Linguistics. London, 1958. 44. Ilyish B.A. The Structure of Modern English. Moskva-Leningrad, 1965. 45. Jespersen O. The Philosophy of Grammar. London-New York, 1924. 46. Mikkelsen K. Dansk Sproglære med sproghistoriske Tillæg: Håndsbog for Lærere og viderecomne. Københaun, 1894. 47. Rayevska N.M. Modern English Grammar. Kiev, 1967. 48. Sweet H. Modern English Grammar, Logical and Historical, Pt.2, Syntax. Oxford, 1955.
The article focuses on the conceptualisation of the Verbal Representation as a syntactic process/phenomenon in Present - Day English. It is stressed that the verbal representation was delineated as a separate issue in the process of further research. Due line of demarcation is drawn between Representation proper and Substitution as well Ellipsis. A number of conceptualisation lines are proposed as based on the variety of the approaches taken.

The development of the theoretical thought is traced over the whole period of inception continuing up to the present.The author follows the conception of I.Voronina, O.Ohonovska, V.Malyshev a.o. In this connection the contribution of Ukrainian linguists is duly substantiated.




ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ
М.М.Попович, доц.,

Чернівецький університет
Тлумачення явища мовної детермінованості

іменника у французьких граматиках XVIII ст.
З появою у науковому світі “Граматики Пор-Рояля” [7] дослідницький інтерес французьких мовознавців до детермінованості лексичних значень іменників у мовленні сягнув якісно нового рівня. Увага до категоріальної взаємодії артиклів й функціонально рівнозначних їм детермінативів з семантикою іменника помітно зросла і це питання стало традиційною темою розгляду у граматичних дослідженнях XVIII ст. Безумовно, що внесок учених у теорію й практику цього питання був різним. Одні автори, постулюючи ідеї Ш.Мопа [9] й учених Пор-Рояля [2; 7], не пішли далі від їх повторення чи коментарів, як це властиво, наприклад, для Ш.П.Дюкло та абата Фромана [7]. Інші ж скористалися їхніми думками як вихідною теоретичною основою для поглиблення понятійного аналізу явища мовної детермінованості іменника.

Серед останніх можна назвати передусім таких відомих граматистів минулого, як Реньє-Демаре[10], К.Бюф'є [4], Ц.-Ш. Дюмарсе [6], й, безумовно, Н.Бозе [3]. І хоча жоден з них не запропонував теорії, яка б концептуально й функціонально перевершувала теорію детермінованості пор-роялістів й по-новому висвітлювала мовну сутність цього явища, кожен з них додав щось своє до загальної теорії детермінованості, виявив якийсь новий штрих у семантичній чи функціональній природі цього мовного явища. Це й зумовило необхідність їх аналітичного розгляду.

1. Граматична концепція Реньє-Демаре щодо явища детермінованості/недетермінованості іменника у мовленні.

У граматиці Реньє-Демаре [10] детермінованість іменника розглядається як варіант його деклінації. Деклінація ж у його розумінні – це різні семантичні стани іменника, що виражаються за допомогою артиклів, а не категорія відмінка, властива латинській мові2.

Визнаючи “істинним артиклем” тільки форми означеного артикля [10, с.146], учений наділяє його двома мовними функціями: а) стягувати невиразне (vague) значення іменників, що може стосуватися багатьох індивідів, до окремих їх представників: “Etes-vous le Prince?” [10, с.143]; б) вказувати на його “універсальний обсяг”: “Le Prince doit кtre juste et bien faisant” [10, c.144].

Що ж до інших артиклів, то він їх вважає частками (“particules”), які вказують або на відмінки іменників, або на недетермінованість значення загальних назв: Etes-vous Prince? [10, c.146]

Виходячи з такої розкладки мовних функцій артиклів, можна констатувати, що у граматичній концепції Реньє-Демаре явище детермінованості іменника тлумачиться як процес індивідуалізації чи генералізації його значення. Іншими словами, детермінованість іменника виражається двома семантичними станами: індивідуальною предметною віднесеністю та узагальненим (універсальним) значен­ням. І, відповідно, недетермінованим є той іменник, значення якого не є ні індивідуальним, ні узагальненим.

Оцінюючи граматичну концепцію мовної детермінованості іменника Реньє-Демаре, зазначимо, що вона в загальних рисах повторює граматичну концепцію детермінованості Ш.Мопа, однак поступається глибиною теоретичного аналізу різних аспектів цієї проблеми. І все-таки, на наш погляд, вона заслуговує на увагу тим, що Реньє-Демаре поставив під сумнів значення артикля “Un”, сумнів, який досі є одним з основних каменів спотикання у науковому висвітленні проблематики явища детермінованості.

Критикуючи граматичні класифікації артиклів своїми попередниками, в тому числі й вченими Пор-Рояля, які поряд з означеним артиклем, визнавали окремий граматичний статус за неозначеним артиклем, він запитує: “Як “Un” може вважатися неозначеним словом (“terme indéfini”), коли немає нічого менш неозначеного і більш детермінованого, як те, що вказує на одиничність?” [10, c.144].

Аргументи, які мовознавець наводить на підтримку свого погляду, стосуються, на жаль, не смислової сутності даного питання, а того, що значення неозначеності, яке окремі граматики закріплюють за так званим неозначеним артиклем, насправді виражається також і означеним артиклем, тому й немає ніякої потреби виділяти в окрему групу неозначені артиклі, оскільки в такому випадку до них треба віднести всі числівники й неозначені займенникові прикметники, як наприклад: “tout”, “quelque”, “certain” і т.д. [10, c.146]3.

2. Граматична концепція Кл.Бюф’є щодо явища детермінованості / недетермінованості іменника у мовленні.

Серед французьких мовознавців XVIII ст. Кл.Бюф’є, мабуть, єдиний, хто задумався над питанням, що означають поняття “означеність/неозначеність” або, за іншою термінологією, “детермінованість/недетермінованість”:

“... mais qu'est-ce que ce sens, défini ou indéterminé? C'est ce qu'on n'a point expliqué jusqu'ici, et ce qui est en effet trиs difficile а marquer bien précisйment” [4, c.150].

Пояснюючи своє бачення цієї проблеми, він твердить з певним застереженням, що значення іменника є детермінованим тоді, коли він сам чи за допомогою обставин мовлення вказує або на окремий предмет, або ж на всю видову сукупність предметів: це породжує два види детермінованого значення: один індивідуальний, а інший – специфічний (“spécifique”) [4, c.150]. У висловленнях “le soleil luit”; “l’homme m’instruit” значення іменників індивідуально детерміновані, а у висловленнях “Les hommes sont mortels”, “L’homme est mortel” значення іменників виражають специфічний вид детермінованості.

Отже, у граматичній інтерпретації Кл.Бюф’є детермінований іменник характеризується двома семантичними станами. В одних лінгвістичних умовах він індивідуалізує об’єкт позначення, а в інших – вказує на всю видову сукупність (“totalité spécifique”).

Що ж до явища недетермінованості іменників, то, за словами вченого, це ті іменники, “значення яких не вказує ні на індивідуальну відмінність, ні на видову сукупність” [4, c.154].

Отже, граматична концепція детермінованості Кл.Бюф’є в цілому співзвучна з концепціями Реньє-Демаре та Ш.Мопа. Зрозуміло, що в цьому аспекті її наукова значущість не велика. Проте її цінність, на наш погляд, полягає в іншому.

Кл.Бюф’є практично вперше після столітньої перерви, що відділяє його граматику від граматики Ш.Мопа, звернувся до аналізу граматичної функції часткового артикля, надавши йому цілком сучасного звучання. На відміну від Ш.Мопа, який дав частковому артиклю радше онтологічне тлумачення, тобто пояснив його мовну роль через аналіз онтологічної природи відповідних реалій позамовної дійсності, що мають властивість членуватися, не втрачаючи своєї предметної сутності, Кл.Бюф’є підійшов до висвітлення його значення з суто граматичних позицій. Він іменує цей вид артиклів терміном “mitoyen” (посередній), оскільки частковий артикль поєднує в собі, на його думку, значення неозначеного і означеного артиклів. Подібно до неозначеного артикля, він ні не індивідуалізує значення іменника, ні не специфікує його. А з означеним артиклем його споріднює те, що він вказує на частину об’єкта:

“C’est un article indéfini, en tant qu’il ne suppose point dans l’objet de distinction ni individuelle ni spécifique mais il tient du défini, en ce qu’il indique une partie d’un objet, c’est pourquoi on peut trиs bien l’appeler article partitif” [4, c.163].

Ще одним важливим штрихом граматичної концепції Кл.Бюф’є щодо явища детермінованості є те, що він, немовби відповідаючи на сумнів Реньє-Демаре, спробував розібратися у мовних значеннях граматичної форми “Un”.

На його думку, слід розрізняти два вживання форми “Un”: як числівника і як артикля. Вживаючись як числівник, форма “Un” вказує на числову одиничність детермінованого предмета, до того ж множинність форм його існування є неможливою.

Коли ж “Un” вживається як артикль, то “він часто означає лиш недетерміновану й неясну (vague) одиничність, яка не виключає множинність, а швидше передбачає її”. [4, c.168] Тому, коли ми кажемо: “Un livre ennuyeux est bon pour endormir”, то це означає “не одну окрему книжку, а швидше передбачає або вказує на кожну з нецікавих книжок й те, що їм характерно” [Там само].

Бюф’є, звичайно, не зумів розв’язати проблему диференціації мовних значень граматичної форми “Un”4, але розглянувши її під таким кутом зору, він торкнув важливий пласт проблеми детермінованості, який у сучасній лінгвістиці став однією з підвалин теорії референції.

3. Граматична концепція Ц. Ш. Дюмарсе щодо явища


детермінованості / недетермінованості іменника.

На відміну від багатьох своїх попередників, Дюмарсе підходить до розгляду явища мовної детермінованості іменника з позицій синтаксичної семантики. Його цікавлять насамперед смислові зв’язки слів у структурі речення. Він виокремлює два види семантико-синтаксичних зв’язків між лексичними одиницями, що структурують речення. Один із них відображає “відношення ідентифікації”, а інший – “відношення детермінованості”. Прикладом першого виду зв’язків є відношення, що складається між іменником та означуючим його прикметником (атрибутивне відношення) або ж між іменником-підметом та особовою формою дієслова – предикативне відношення.

Другий вид семантико-синтаксичного зв’язку, який учений іменує “відношенням детермінованості”, є, на думку автора, результатом взаємодії двох мовних функцій слова. Одна з цих функцій полягає в тому, щоб “виражати поняття: Lumen, lumiиre, sol, soleil” [6, c.332]. Інша функція має завданням “виражати відношення одного поняття до іншого” [Там само]. Останнє здійснюється за допомогою спеціально вибраних у кожній мові знаків, які мають здатність розширювати або стягувати значення слова, надаючи йому індивідуального характеру.

Дюмарсе пояснює також психологічний механізм цієї взаємодії. На його переконання, мислення продукує думку зразу як щось неподільне ціле. “Однак коли виникає потреба висловити цю думку, то ми змушені членувати її, повідомляти її частинами, за допомогою слів і користуватися спеціально встановленими мовними знаками, для того, щоб вказати різні відношення між ними. Якщо я хочу повідомити про сонячне світло, – розмірковує вчений, – то я скажу по-латинськи Lumen solis, а по-французьки de le soleil, а в злитій формі – du soleil (...). Отже, у латинській мові закінчення слова solis зобов’язує (détermine) слово Lumen означати тільки світло сонця. Ця детермінованість виражається у французькій мові прийменником de (...) [6, c.333].

“Детермінованість, – зазначає далі автор, – яка реалізується в латинський мові за допомогою закінчення акузатива (Dominum Deum tuum diliges, чи Diliges Dominum Deum tuum (...), у французькій мові виражається місцем або позицією слова, яке згідно з усталеним порядком ставиться після дієслова: Tu aimeras Le Seigneur ton Dieu. А всі інші види детермінованості творяться у французькій мові за допомогою прийменників” [6, c.334].

Як видно, у граматичній концепції Дюмарсе поняття мовної детермінованості іменника має передусім синтаксичний зміст. Указавши на функціонально-семантичне призначення слова, значення якого має потенційну здатність детермінуватися, тобто “розширюватися чи звужуватися” під впливом його синтаксичних зв’язків з іншими словами, він зосереджує свою увагу на аналізі граматичної природи цих зв’язків, але не в плані їхньої ролі у вираженні ступеня детермінованості значення слова, а в плані їхньої відповідності латинським відмінковим закінченням. Його бачення явища детермінованості у цьому випадку практично рівнозначне поняттю іменного додатка, що було вже предметом розгляду у логічній концепції явища детермінованості вчених Пор-Рояля [2].

Дещо іншого розуміння набуває поняття детермінованості у семантичному контексті теорії артикля Дюмарсе. Учений, правда, не дає прямого визначення детермінованості іменника, але воно легко виводиться із його розуміння мовного призначення артиклів. На його думку, ці “малі слова” не означають нічого фізичного, вони тільки привертають увагу думки до слова, перед яким вони стоять і “зобов’язують розглядати його як такий об’єкт5, що без артикля сприймався б по-іншому” [6, c.396].

Отже, явище детермінованості як семантична функція детермінативів постає у тлумаченні Дюмарсе як точка зору суб’єктів мовлення на позначуване. Такий погляд на сутність явища мовної детермінованості, безумовно, має небагато спільного із синтаксичною детермінованістю елементів іменної синтагми у складі речення. Адже мова йде тут не про семантико-синтаксичні відношення між різними складовими речення, а про відношення між двома власне немовними реаліями: суб’єктом мовлення і об’єктом позначення слова, відношення, яке функціонально опосередковане мовними одиницями.

Розглядаючи явище мовної детермінованості іменника у прагматико-синтаксичному розрізі, Дюмарсе виділяє три погляди на предмет мовлення, яким на рівні синтаксису відповідають три “обсяги речення”, а саме:

1. Загальний обсяг (étendue universelle”), коли “мовець надає універсального смислу суб’єктові речення, тобто коли він співвідносить якусь характеристику (qualificatif) з усіма індивідами виду” [6, c.430]: Tout homme est animal; Tous les hommes sont ignorants.

2. Окремий обсяг (étendue particuliиre”) маємо тоді, коли “індивід, про якого мовиться, неточно означений” [6, с.430]. Суб’єкт речення тоді співвідноситься тільки з деякими окремими представниками денотативного класу, яких “ми не хочемо або не можемо детермінувати” [6, c.429]: Un savant m’est venu voir; Des Philosophes ont cru qu’il y avait des antipodes.

3. Одиничний обсяг (étendue singuliиre”) визначатиметься тоді, коли “суб’єкт, тобто особа чи предмет мовлення (...) є одиничним детермінованим індивідом” [6, c.430]: Louis XV a triomphé de ses ennemis; Le soleil est levé.

Два перші погляди на предмет мовлення, які, як стверджує Дюмарсе, відповідають загальному й окремому суб’єкту речення, виражають, на його думку, значення недетермінованості. Третій погляд, який представляє одиничний обсяг суб’єкта речення, перебуває у семантичній опозиції до двох перших, оскільки виражає значення детермінованості.

Слід зауважити, що Дюмарсе не ототожнює явища детермінованості іменника із процесом індивідуалізації його значення у мовленні. У його концепції детермінованості індивідуалізований обсяг іменника, чи, що те ж саме, речення, є тільки умовою вираження значення детермінованості, що зовсім не означає, що кожний одиничний предмет мовлення детермінований. На його думку, часто іменник , вжитий у мовленні, “дійсно вказує на індивіда, але такого індивіда, який не детермінований одинично”, як наприклад, у реченні “Un savant m'est venu voir” [6, c.435]. Такі вживання іменника він відносить до категорії неозначених.

До того ж Дюмарсе виділяє в окрему групу ті вживання іменників, де вони позначають “індивідів метафізичних” або, як він їх ще іменує, “індивідів специфічних” [6, c.436]: L’homme est ignorant; L’or est le plus précieux des métaux.

За його словами, у таких вживаннях іменника під одниною слід розуміти “всіх індивідів виду” [6, c.438]. Оскільки це так, то, будучи логічно послідовним, їх треба класифікувати як недетерміновані. Щоправда, автор не висловлює однозначно своєї думки щодо таких вживань іменника.

Отже, у граматичній концепції Дюмарсе іменник вважається детермінованим тільки тоді, коли він вказує на індивідуалізований обставинами мовлення чи контекстом предмет мовлення. В усіх інших випадках він виражає недетермінованість.6

Зауважмо, що Дюмарсе, розробляючи свою наукову концепцію явища мовної детермінованості іменника, дещо змістив акценти в інтерпретації її понятійної сутності. На відміну від своїх попередників, які пов’язували явище мовної детермінованості іменника переважно із процесом модифікації його значення, процесом, у якому суб’єкту мовлення відводилась роль пасивного реєстратора різних семантичних станів іменника, Дюмарсе активізував роль мовців. Він узалежнив явище мовної детермінованості іменника від точки зору суб’єктів мовлення. Якщо позначений словом предмет мовлення сприймається мовцями як окремий одиничний у цій мовній ситуації об’єкт, отже, він детермінований. І це незалежно від ступеня обізнаності мовців, на чому особливо наполягали А.Арно та Кл.Лансело [2; 7]. У понятійному полі категорії Д/Н з’явився новий і, як згодом з’ясується, вагомий чинник детермінуючого процесу – суб’єкт мовлення, його точка зору на предмет мовлення.

Граматична концепція явища іменної детермінованості Дюмарсе, яку він сформулював, як звичайне для французької лінгвістики, у контексті теорії артикля, хоч і “не розсіяла до кінця пітьму”, як висловився з цього приводу його сучасник Франсуа Тюро [8, c.214], проте зробила важливий крок уперед до з’ясування її мовної природи.

4. Граматична концепція Н.Бозе щодо явища детермінованості / недетермінованості іменника.

Граматична концепція Н.Бозе щодо мовної детермінації іменника є узагальнювальною для класичного періоду становлення французької мови. У ній віддзеркалилися як різні погляди на цю лінгвістичну проблему, що трапляються у мовознавчих працях авторів XVII-XVIII ст., так і властиві їм концептуальні суперечності. Саме тому вона вирізняється серед інших концепцій цього періоду своєю смисловою різноплановістю й, відповідно, своєю суперечністю.

Концепція детермінованості Н.Бозе, як і концепція детермінованості Шено Дюмарсе, має, без сумніву, логіко-синтаксичну природу. В її основі лежить думка, що детермінованість – це поєднання двох різних за своїми семантичними ознаками й мовними функціями лексичних одиниць. З одного боку, артикль, що вказує на якихось індивідів, не предикуючи їм ніякого значення, а з іншого боку, іменник, що виражає певне семантичне значення, абстраговане від будь-якого індивіда позначення. Отже, явище детермінованості маємо тоді, коли ці дві різнорідні семантичні одиниці поєднуються в структурі одного висловлення, подібно до того, як поєднуються синтаксичні члени речення. Тоді “значення іменника детермінує неясну (vague) природу індивідів, указаних артиклем, а значення артикля показує, що абстрактне значення іменника повинно розглядатися в позначених ним індивідах” [3, c.385]

Полемізуючи з одним із коментаторів Граматики Пор-Рояля абатом Фроманом з приводу детермінуючих можливостей артиклів, які той повністю заперечував, вважаючи, що детермінованість іменника є семантичною функцією самого іменника, а не артикля, Н.Бозе пише: “Фроман намагається довести, що артикль зовсім не детермінує обсягу значення іменників, і не доводить нічого, крім того, що артикль не детермінує семантичної природи іменника (la nature énoncée par le nom), або, як він сам каже, значення іменника, що є зовсім інше” [3, c.385].

Отже, Бозе пояснює відмінність, яка існує між детермінованістю значення іменника та детермінованістю його обсягу. “Детермінувати значення слів, – пише вчений, – може мати два різні смисли” [3, c.385]. З одного боку, це означає вибрати слово знаком якогось поняття, а з іншого боку, це означає дати визначення поняттю, пояснити його. І в першому, і в другому випадках детермінованість значення досягається мовним узусом чи мовним контекстом. Тому в таких випадках неможливо твердити, що “іменник детермінує значення артикля, чи, навпаки, що артикль детермінує значення іменника” [3, c.386]. І в цьому контексті, констатує Н.Бозе, Фроман має рацію.

Проте зовсім інша природа явища детермінованості обсягу значення. Детермінувати обсяг значення загального іменника означає, на думку Бозе, скерувати увагу мислення на предмети номінації, яким властива та смислова природа, що відображена у значенні іменника. Пор., наприклад:

“Déterminer l’étendue d’un nom appellatif, c’est tourner l’attention de l’esprit sur les individus en qui se trouve la nature générale énoncée par le nom appellatif” [3, c.386].

Як видно, у теоретичній концепції детермінованості Н.Бозе, яка, без сумніву, сформувалася під впливом ідей Дюмарсе, учнем якого він себе вважав, детермінованість іменника є не що інше як його предметна віднесеність у мовному акті7. Висловлюючись термінами й поняттями сучасної логічної семантики, для якої проблема іменної детермінованості є однією з пріоритетних тем досліджень, скажемо, що для Н.Бозе детермінованість обсягу значення іменника означає, що денотативний клас іменної дескрипції не є порожнім, тобто існує хоча б один індивід, для якого дана дескрипція є значущою. Цю думку підтверджує таке судження вченого:

“Il est vrai qu’un nom appellatif peut кtre pris dans un sens indéfini, c’est-а-dire, avec abstraction des individus; ou dans un sens défini, c’est-а-dire, avec une application déterminée aux individus. Dans ce dernier cas, il est juste que le nom soit modifíé par un article; (Un chateau du roi); mais pour le premier cas, le nom suffit seul, parce que dans son état naturel et primitif il fait essentiellement abstraction des individus” [3, c.390].

Звідси випливає його переконання, що кожен артикль (“артикль” у розумінні Н.Бозе) детермінує обсяг значення іменника, “тому що всі вони притягують до нього увагу” [3, c.389].

Отже, граматичну суть явища мовної детермінованості вчений врешті зводить до формального чинника – вживання/невживання перед іменником детермінатива. Наявність детермінатива означає, що абстрактне значення іменника слід розглядати стосовно деяких предметів позначення (їх природа у цьому випадку не відіграє жодної ролі, – вони можуть бути конкретними чи абстрактними, відомими чи невідомими, загальними чи індивідуаль­ними тощо), які, формуючи елементну базу його обсягу, водночас детермінують її. Відсутність же перед іменником детермінатива, як, наприклад, у виразі “agir en homme”,8 є свідчен­ням того, що іменник “homme” недетермінований, оскільки його абстрактне значення не виражає ніякого обсягу, тобто не співвідноситься з жодним індивідом, який міг би розглядатися як елемент його обсягу.

Якщо на рівні теоретичних міркувань Н.Бозе говорить про детермінованість обсягу значення іменника тільки як про його предметну віднесеність, то на рівні практичного аналізу мова йде переважно про кількісні параметри обсягу значення детермінованого іменника та граматичні засоби його модифікації. Ця роздвоєність наукової концепції відобразилась передусім в класифікації детермінативів іменника, де автор протиставляє “вказівні артиклі” "le", "la", "les" усім іншим детермінативам, що іменуються ним “конотативними артиклями” (articles connotatifs). Див. його класи­фікацію артиклів [3, с.383].

Згідно з поглядами Н.Бозе, “вказівні артиклі” не виражають ніякої кількості об’єктів, вони є тільки неясним сигналом предметної віднесеності значення іменника: “L’article indicatif est ainsi nommé parce qu'il indique seulement d’une maniиre vague que la compréhension du nom appellatif doit кtre envisagée dans les individus” [3, c.312].

Пояснюючи функціонально-семантичну природу конотативних артиклів, Н.Бозе дає практично інше тлумачення явищу мовної детермінованості, понятійна суть якого полягає у модифікації обсягу значення іменника. Пор., наприклад:

“Je nomme connotatifs les Articles dont il est question parce que outre l’indication générale des individus que caractérise l’article indicatif, ils marquent en mкme temps quelque point de vue particulier, qui détermine avec plus au moins de précision la quotité des individus. Cette détermination peut comprendre toute la latitude de l’étendue du nom appellatif, ou ne tomber que sur une partie des individus...” [3, c.327].

Порушивши питання про кількісну детермінованість позначуваних іменником елементів, автор мимоволі опинився перед потребою визнати інший вид детермінованості, яка не має ніякого стосунку до кількісних характеристик обсягу значення іменника, а спрямована на виявлення внутрішньої сутності елементів позначення.

“Мені добре відомо, – пише Н.Бозе, – що артикль Un, як і всі інші числові артиклі ("articles numériques"), детермінує індивідів лише з кількісною точністю й залишає їх недетермінованими у будь-якому іншому відношенні. Un homme, наприклад, у будь-яких обставинах є тільки одна людина, і цей вираз відкидає думку про будь-яку іншу кількість; але цей єдиний чоловік не повинен тут постати (n’y est déterminé а кtre) ні великим ні малим, ні кволим ні кремезним, ні вченим ні неуком, ні вільним ні рабом, ні європейцем ні азіатом, ні Петром ні Павлом і под.” [3, c.391].

Отже, якщо опустити питання детермінованості значення іменника (la compréhension de l’idée) й розглядати тільки питання про детермінованість обсягу значення (l’étendue de la signification), то треба визнати, що у граматичній концепції Н.Бозе йдеться про три різні за своєю семантично-функціональною сутністю види детермінованості. Явище мовної детермінованості іменника він розглядає, по-перше, як просту предметну віднесеність значення актуалізованого у мовленні іменника; по-друге, трактує його як кількісну характеристику обсягу значення іменника; по-третє, тлумачить як якісну характеристику предметів позначення.

Множинність думок, висловлених одним і тим же автором на те саме явище, є незаперечним доказом того, що воно, по-перше, не є простим за своєю природою, а, по-друге, що дослідник не розкрив його істинної сутності.

Якщо виходити з міркувань, що всі три погляди Н.Бозе на явище мовної детермінованості іменника є правильними, що цілком ймовірно, то істинна сутність цього явища повинна бути десь у площині їх понятійно-функціональної взаємодії – питання, яке залишилося поза увагою вченого.

Виходячи із поглядів Н.Бозе, теоретична модель такої взаємодії могла б виглядати так:

Предметна віднесеність актуалізованого у мовленні іменника – це семантична основа його детермінованості, так би мовити, базовий рівень, над яким розміщуються ще два рівні, а саме: рівень кількісної детермінованості предметів мовлення та рівень якісної детермінованості предметів мовлення. Між цими двома рівнями детермінованості, як це випливає із тлумачень Н.Бозе, немає прямої функціонально-семантичної залежності, оскільки предмети мовлення можуть бути детерміновані кількісно й залишатися недетермінованими якісно. Значить, повна детермінованість іменника можлива тільки в тих випадках, коли предмет його позначення і кількісно, і якісно виділений серед інших. І, відповідно, повна недетермінованість іменника є в тих випадках, коли він вжитий “абстраговано від індивідів” [3, c.390], тобто предметно не співвіднесений.

На відміну від багатьох вчених цього періоду, які розглядали явище мовної детермінованості іменника здебільшого як деяку граматико-семантичну операцію із його значенням, Н.Бозе поставив у центрі цієї проблеми предмет позначення. Для нього детермінованість іменника – це насамперед його предметна віднесеність, сприйнята і усвідомлена суб’єктами мовлення.

Розглянуті вище граматичні концепції іменної детермінованості, зрозуміло, не вичерпують всієї повноти поглядів учених XVIII ст. на це питання. Втім, найавторитетніші для цього періоду, вони у своїй сукупності творять ту основу, на ґрунті якої велися наукові дискусії багатьох інших вчених навколо таких питань, як, наприклад, у чому полягає сутність явища мовної детермінованості іменника, які лексичні одиниці підлягають процесові детермінації, якими шляхами він здійснюється, що виражають детерміновані елементи.
1. Строева Т.В., Зиндер Л.Р. Грамматическая категория соотнесенности имени существительного в немецком языке//Уч. зап. ЛГУ. 1961. №301. Серия филол. наук. Проблемы языкознания. Вып. 60. С.218-232. 2. Arnauld A., Nicole P. La logique ou l'art de penser. Reprint sur la cinquiиme йdition. P., 1970. 3. Beauzйe N. Grammaire gйnйrale: Nouvelle impression en fac-similй de l'йdition de 1767. En 2 vol. Stutgart-Bad Gonstatte: Friedrich Frommans Verlag, 1974. Vol.1., Vol.2. 4. Buffier P.-Cl. Grammaire franзaise sur un plan nouveau. P., 1709. 5. Damourette J et Pichon E. Des mots а la langue. Essai de grammaire de la langue franзaise. 2iиme йd. P.: Ed. d'Artrey, 1911-1927. T.1.; T.6. 6. Du Marsais C.-Ch. Logique et principes de grammaire. P., 1769. XV. 7. Grammaire gйnйrale et raisonnйe de Port-Royal /Ed. A.Bailly. Genиve: Slatkine reprints, 1968. XXII. 8. Harris J. Hermиs ou recherches philosophiques sur la grammai­re universelle/Ed., introd. et notes par A.Joly. Genиve: Librairie Droz, 1972. 9. Maupas Ch. Grammaire et syntaxe franзoise. 3iиme йd. Rouen: Chez Jacques Gaillove, 1632. 10. Rйgnier-Desmarais (Abbй). Traitй de la grammaire franзoise. Bruxelles, 1706.

Le but de cet article était de brosser un tableau d’ensemble des idées des grammairiens français du XVIII s. concernant le fait linguistique de la détermination du nom appellatif dans le discours. Cette étude se limite aux ouvrages grammaticaux de quatre des plus éminents savants de cette époque, particulièrement l’abbé Régnier Desmarais, Cl. Buffier, C.-Ch. Dumarsais, N. Beauzée.

Le lecteur y trouvera sous une forme condensée l’essentiel des problèmes examinés par ces savants. Partant des idées de leurs prédecesseurs du XVII s., les grammairiens du XVIII s. avaient pénétré plus profondément dans la nature fonctionnelle du groupe syntagmatique Dét. + Nom, et en avaient dégagé de nouvelles particularités sémantiques. Régnier-Desmarais et Cl. Buffier, par exemple, s’efforçaient de définir la valeur grammaticale du morphème “Un”. C.-Ch. Dumarsais explorait le rôle de la syntaxe dans le processus de la détermination du nom; N. Beauzée cherchait à répondre à la question en quoi consiste la différence entre la détermination du nom et celle de son étendue. En résumé, les grammairiens du XVIII s., en étudiant le fait de la détermination du nom dans le discours ont posé plus de questions qu’ils n’ont donné de réponses.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет