Журналістика, філологія та медіаосвіта”

1. Богомолова Н. Эффективность массовой коммуникации: смена подходов // Социальная психология в современном обществе / под ред. Г. Андреевой, А. Донцова. – М., 2002. – С. 200-235.

Об’єктом дослідження є запорізькі газети 1990-2005 років. Мета статті – на матеріалі місцевих газет проаналізувати жанровий діапазон теми відродження козацтва в сучасній запорізькій періодиці.

З проголошенням незалежності, з відродженням української національної держави й духовності нації у запорізькій пресі спостерігається активне висвітлення руху відродження козацтва. На шпальтах газет почали з’являтися інформаційні повідомлення (Указ Президента України „Про національну програму відродження українського козацтва на 2002 – 2005 рр.” // ЗС, 5 січня 2002 р.; Указ Президента України „Про відродження історико-культурних і господарських традицій українського козацтва” // ЗП, 19 січня 1995 р.; „Статут українського козацтва” // ЗП, 25 вересня 1996 р.; р.; „Склад обласної координаційної ради з питань козацтва” // ЗС, 26 січня 2002 р.; „Козацьке коло на Хортиці дало згоду на об’єднання” // ІЗ, 13 травня 1996 р.; „Козацтво у взаємодії з міськвиконкомом” (створено Запорізьку міську координаційну раду з питань козацтва) // ЗС, 7 квітня 1998 р.; „Є запорожці й на Оріхівщині” // „Наш город”, 14 травня 2004 р.).

Серед інформаційних жанрів надзвичайно високим індексом частотності позначені замітки (П. Юрик „Чайка” – львівська, капітал – запорізький” (козацьку „чайку ” зробили львівські ентузіасти) // ЗС, 23 серпня 1994 р.; С. Григор’єв „Розкол в Запорозькому козацтві” // „Запорожье Православное”, 1994, № 6; П. Юрик „Чи можливе обєднання?” // ЗС, 21 лютого 1995 р.; В. Сотников „В Запоріжжі – козаки, а в Києві – гетьман” // ІЗ, 16 січня 1996 р.; П. Юрик „Вперше за булаву не гризлися” // ЗС, 31 січня 1997 р.; А. Плясовиця „Лід рушив: в Запоріжжі створена координаційна рада у справах козацтва” // „Верже”, 3 вересня 1998 р.; С. Стрілець „Відбулася обласна координаційна рада з питань розвитку Запорозького козацтва” // ЗС, 17 квітня 2004 р.; Ю. Гулий „В США може з’явитися паланка запорозьких козаків, якщо американські українці пройдуть „вишкіл” у Запоріжжі” // „МИГ”, 1998, № 34; А. Рекубрацький „Велика Рада : Верховним отаманом Війська Низового Запорозького обрано О. Панченка // ЗП, 14 жовтня 1998 р.; Ю. Гулий „Отаману Ярошу знову довірили булаву” // „МИГ”, 5 лютого 2000 р.; Т. Василенко „О. Панченко – знову отаман (Козацького Війська Запорозького Низового)” // „Суббота-плюс”, 4 жовтня 2001 р.; В. Григор’єва „Пам'ять русичів вшановують козаки Запоріжжя” // „Летопись Православия”, 2003, № 6).

Для оперативного і точного відтворення подій, що нанизувалися на проблему відродження запорозького козацтва, кореспонденти регіональних газет досить часто використовували жанр репортажу: В. Сотников „Дим козацьких вогнищ на Хортиці” // ІЗ, 6 червня 1995 р.; М. Шумилов „Чи буде відроджене на Запоріжжі козацтво?” // ЗП, 6 травня 1996 р.; Ю. Гулий „Запорозькі козаки вирішили не віддавати „альтернативщикам” назву „Війська Низового”! // „МИГ”, 7 липня 1996 р.; П. Баулін „Настрой на діла” (в Запоріжжі відбулася І Рада отаманів Війська Запорозького – Союзу козаків України (ВЗ – СКУ) // „Наш город”, 26 червня 1996 р.), фоторепортаж А. Кобинець, А. Плясовиці „Хортиця сяє чистотою” // ЗП, 20 квітня 2004 р.).

Високі кількісні показники серед жанрів, публікації яких висвітлювали козацьку тематику на шпальтах запорізьких газет кінця ХХ – початку ХХІ століття, мають бесіда (В. Жаров „Не підтримувати козацтво на Україні – протиприродно” (з колишнім отаманом товариства „Запорозька Січ” М. Горошком // „Наш город”, 3 грудня 1994 р.; П. Юрик „Наказний отаман сподівається на об’єктивну оцінку діяльності козацької старшини Запорозького Війська Низового” (бесіда із наказним отаманом В. Фощаном) // ЗС, 24 січня 2004 р.) та інтерв’ю (П. Юрик „Дон конфліктів не бажає” (з О. Панченком про візит делегації від Запорозького війська Низового до донських козаків) // ЗП, 1 березня 1994 р.; В. Сотников „Горе сліпцям, яких ведуть сліпі поводирі” (з колишнім отаманом козацького товариства „Запорозька січ” В. Мельником) // ІЗ, 12 липня 1997 р.; П. Юрик „На Запоріжжі має бути єдине козацтво (з головою ради козацьких старійшин В. Мельником) // ЗС, 17 квітня 1999 р.; Д. Шилін „Екс-курінний отаман О. Панченко: „Був і залишаюсь козаком!” – перше інтерв’ю після дострокового звільнення ” // ІЗ, 19 липня 2001 р.).

Аналітичні жанри висвітлення проблеми козацького відродження в основному репрезентовані проблемними статтями: В. Єременко, Я. Фалько „За чужим сценарієм намагаються відроджувати на Запоріжжі українське козацтво” // ЗП, 14 листопада 1994 р.; А. Рекубацький „Булави не можна поділити, хлопці!” (про козацький рух на Запоріжжі) // ЗП, 25 лютого 1995 р.; В. Тимчина „До булави ще б голови: Козацьке коло (про розкол запорізького козацтва) // 5 грудня 1995 р.; „У християнському дусі мають намір виховувати молодь козаки Війська Запорозького Низового” // „Запорожье Православное”, 22 березня 1995 р.; А. Сокульський: „На це чекали усе життя (про дух відродження козацтва) // ЗП, 8, 12, 14 жовтня 1999 р.; М. Квітко „Українським військовим – козацькі клейноди чи Новий зміст старої форми” // „Субота –плюс”, 22 квітня 2004 р.; Н. Москалина „Як відроджується козацтво” // ЗП, 2 березня 2004 р.; П. Юрик „Чи приберуться камені спотикання?” (про розкол у запорізькому козацтві) // ЗС, 1 лютого 1996 р.; О. Сурченко „Козацтво Запоріжжя: між фікцією і реальністю (спроба відродження) // ЗС, 1 червня 2002 р.; П. Баулін „Закономірних процесів не треба боятися” (про створення Всеукраїнської організації війська Запорозького – Союзу козаків України) // „Наш город”, 5 червня 1996 р.; П. Юрик „Сучасне козацтво: чи є умови для об’єднання?” // ЗС, 15 вересня 2001 р.; Н. Прохоренко „Між сучасними козацтвами різниця існує суттєва” // „Мрія”, 14 жовтня 2004 р.; Ю. Гапон „Чи буде комсомольська школа козацькою?” // ЗС, 17 квітня 1998 р.; П. Юрик „Арія московського гостя (все з тієї ж опери: про Велику раду Міжнародної спілки козацтва „Запорозька Січ” // ЗС, 29 січня 2005 р.

Проблеми козацтва порушувалися і в передовицях („Від козацтва любительського – до державного” (до 100-річчя відновлення запорозького козацтва) // ЗС, 27 листопада 2001 р.) та коментарях (Ю. Гулий „І курінь говорить куреню”(на публікації від отамана Запорозького війська низового О. Панченка редакція отримала відповіді із двох козацьких „таборів” // „МИГ”, №3, 1999 р.).

Нерідко можна зустріти такий жанровий різновид, як нотатки (А. Рекубрацький „А булава лише одна... (нотатки з Великої Ради козацького товариства „Запорозька Січ”) // ЗП, 24 січня 1996 р.; С. Стрілець „Новітній козацький марш: крок уперед, а 10 – назад (нотатки з Великої Ради Запорозького Війська Низового „Запорозька Січ” // ЗС, 1 лютого 2000 р.). Цікавими з погляду змістовності та жанрового вирішення є „полемічні нотатки з козацького зльоту у Запоріжжі” П. Юрика „Тільки війни нам ще бракувало!..”, в яких автор зауважує: „Якби не знав, що перебуваю у Палаці культури „Орбіта” в Запоріжжі, то подумав би, що потрапив у Росію на зліт їхнього козацтва. Спілкування більшості делегатів у кулуарах відбувалося російською. З’являється на сцені отаман Запорозького козацтва Євген Близнюк і звертається до публіки: „Здорово дневали казаки! Прошу всех рассаживаться!” Його звітна доповідь – мовою держави-сусідки. Виступи козаків... Три-чотири з них – нашою, державною мовою. Знову – так, саме їх можна було на загальному фоні сприйняти, як гостей України.

Називає отаман головні події, у яких козаки Запорізького козацького округу брали участь... далі цитую: „Провели тризну по загиблих запорозьких козаках – ми завжди відзначаємо це свято (підкреслення – моє – П. Ю.). Я не цар і не Бог, коли мені кажуть, що Мазепа – герой України, мене всього коробить”. Це говорить людина, яка береться за виховання молодого покоління. Яких патріотів він та його однодумці виховають – не важко здогадатися... Слава Богові, знайшовся один козак – Арнольд Сокульський, який заявив, що Мазепа є героєм... Тому мав рацію полковник Анатолій Бугрим, коли зробив висновок, що наш ворог – у кожному з нас. А за 150 років до нього сказав Маркс: „Вихователь повинен бути вихованим сам”. (ЗС, 31 січня 2004 р.).

Трапляються і зразки такого напівзабутого жанру, як слово (А. Шеремет „Готуємо майбутніх козаків і отаманів” (із виступу отамана Запорозького коша ДМКО „Молода Січ”) // ЗС, 5 березня 2002 р.).

Серед художньо-публіцистичних жанрів найвищим індексом частотності позначений нарис: подійний (І Каменська „Мелітопольський курінь – один із найстаріших, йому виповнилося 8 років)” // ІЗ, 16 березня 2001 р.), історичний (А. Косенко „Чим живеш, козаче, чим дихаєш?” (сторінки історії) // „Верже”, 16 листопада 2000 р.), проблемний (В. Семенов „Отаман – вища довіра побратимів: про відродження козацького руху) // ЗС, 30 січня 2001 р.; В. Попов „Козацькому роду нема переводу” (про Енергодараський курінь) // ЗС, 30 січня 2001 р.; А. Рекубрацький „Можливо, це й є національна ідея: відродження козацтва” // ЗП, 29 січня 2002 р.), портретний (П. Юрик „Звання генерала присвоїли не сержанту, а полковникові В. Муляві” // ЗС, 26 червня 1996 р В. Махінько „Козак – не національність, а стан духу” // „Улица Заречная”, 10 жовтня 2005 р.).

У газеті „Запорізька правда” на спеціальній сторінці „Січовий ярмарок” можна зустріти фейлетони на теми козацтва (М. Шумилов „Ти давай смаж, а риба буде” // 6 травня 1996 р.), гуморески, усмішки (П. Ребро „Козацькі жарти” // ЗП, 16 жовтня 1998 р.).

Проблема відродження козацтва виникла і висвітлювалася у пресі саме в той час, коли у регіональних газетах особливо помітними стали явища жанрової дифузії, що були наслідком конотативно-синкретичних змін. На шпальтах періодичних видань функціонують такі модифікації жанрів, як репортаж-роздум (А. Рекубрацький „Ех, козаки, козаки...” (про прес-конференцію, яку зібрав отаман козацького товариства „Запорозька Січ” М. Горошко з приводу Великої Ради козаків) // 28 січня 1995 р.), нарис-репортаж (О. Піддубна „На острові Хортиця відбулася тризна, присвячена трагічній даті 220-річчю ліквідації Запорозької Січі) // ЗС, 14 червня 1995 р.; стаття-інтерв’ю („Козацьким розкольникам не аплодують...(В. Чорновіл та В. Мулява про грядущу Об’єднану Раду альтернативних козачих формувань)” // „МИГ”, 6 січня 1996 р.), репортаж-стаття (П. Баулін „І куля просвистить, і ніж блисне бандитський” // „Наш город”, 30 червня 1997 р.), замітка-рецензія („Перша ластівка сприяння культурі: за спонсорство козаків Війська Запорозького Низового видано пісенник „Сучасні запорозькі козацькі пісні”) // ЗС, 26 січня 2002 р.), замітка – реклама (Ю. Чиженок „Приходьте у школу джур” // ЗП, 29 січня 2002 р.), репортаж-подорожній нарис (Т. Красильчук „Як запорозькі козаки в Почаєв ходили?” // „Улица Заречная”, 18 грудня 2003 р.); замітка-звіт (П. Сергієнко „Кубанці на Запоріжжі”), стаття-роздум (П. Юрик „Запорозьке військо чи п’ята колонія?” // ЗС, 22 вересня 1994 р.; А. Сокульський „Куди йти козакам?” // ЗП, 3 червня 1995 р.; В. Мельник „Пора нам, браття, козаки за справу...” (роздуми автора про витоки розколу в рядах запорозьких козаків сьогодні” // ЗС, 24 червня 1997 р.)).

На сторінках сучасної запорізької преси можна зустріти публікації, в яких перетинаються риси трьох жанрів, прикладом можуть бути бесіда- стаття-нарис (П. Юрик „Курінь козацької педагогіки створено у Веселівському районі” // ЗС, 10 лютого 2004 р.), нарис-рецензія-роздум (О. Ємець „Хортицькі стежки Костянтина Сушка”, де автор майстерно переплів класичні риси рецензії на книгу запорізького письменника-журналіста К. Сушка „Стежка на Хортиці” і нарису: „Не зрадив письменник своїм поглядам та переконанням і на цей раз, видавши ґрунтовне есе під символічною назвою „Стежка на Хортиці”, в якому спробував подивитися на проблеми Хортиці в дещо незвичному, як на мене, ракурсі. За основу автор узяв творчість запорізьких поетів, аби не лише визначити їхню Хортицьку стежку, а й проаналізувати, наскільки життєвий та творчий шлях кожного з них торкнувся долі духовного материка України – острова Хортиці, звідки пішло у світ і залишилося в історії запорозьке козацтво… На мій погляд, не є випадковим і те, що своє есе автор розпочав і закінчив розповіддю про двох поетів, які вже відійшли у вічність – Геннадія Літневського і Миколу Лиходіда, між якими помістив Олександра Шостака, Анатолія Рекубрацького, Олександра Абліцова, Григорія Лютого, Віктора Чабаненка та Петра Ребра. Є в цьому якесь філософське підґрунтя. Автор ніби примушує кожного замислитися, що життя людини – лише мить серед вічності” // ЗП, 3 червня 1995 р.).

Авторами багатьох публікацій на теми відродження козацтва є науковці, які не лише добре орієнтуються в історії запорожців, а і з глибокою занепокоєністю переймаються майбутнім „козацької колиски”: „Серед українців непатріотична влада вирощує трагікомічне козацтво з ляльковими верховними отаманятами. Навіть у святому козацькому урочищі „700-річний козацький дуб” місцеві виконавці Саваофового заповіту, спотворюючи козацький епос, історію за допомогою пива та оковитої викорінюють нашу історичну пам'ять. Їхні шароварні „вертепи мають таке саме відношення до запорізького козацтва, як і вони самі – до України” (А. Сокульський „Від українського козацтва лишились тільки шаровари” // „Суббота-плюс”, 16 жовтня 2003 р.).

Сьогодні на шпальтах запорізької преси ця тема залишається актуальною, розширюється жанровий діапазон її висвітлення.
Ірина Жданова (Київ)

КУЛЬТУРА ВЖИВАННЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ

У ДРУКОВАНИХ ЗМІ
У статті проаналізовано проблемні моменти вживання фразеологізмів у пресі. Зокрема приділено увагу помилкам під час перекладу зворотів з російської мови, розглянуто калькування фразеологізмів, а також вживання фразеологічних синонімів.

Ключові слова: фразеологізми, синоніми, преса, ЗМІ, калькування, переклад.
Із усебічним і незворотним прискоренням темпу життя відбуваються відповідні зміни і в засобах масової інформації. Наразі їх головна функція – якнайшвидше донести інформацію, максимально оперативно розповісти про найсвіжіші події. Тому короткі новинні, порівняно з аналітикою, повідомлення помітно переважають .

Чи знаходиться місце для фразеологізмів у сучасних ЗМІ? Певно, що так. І не лише в аналітичних жанрах, де вони завше підкреслювали авторський стиль та авторську думку, а навіть у коротких матеріалах, якщо вони передбачають не безсторонність, а авторську оцінку. Мовознавець

О. Левченко писала про роль фразеології: „Фразеологічні одиниці в тексті виконують різноманітні функції, і серед них – характеризувальна. Значення ідіоми і фраземи у багатьох випадках адекватно не можна передати одним словом, а лише реченням, інколи досить розгорнутим... Процес „згущення думок” (за термінологією О. Потебні) притаманний усій фразеологічній системі” [4, с. 30-31].

Отже, вживання фразеологізмів допоможе навіть зекономити місце, адже ту чи іншу думку, яка для висловлення потребує багатьох речень, можна передати одним влучним фразеологізмом, тобто сконденсовано.

Утім, використання фразеологізмів вимагає глибокого знання мови, інакше виникають різноманітні помилки, які, звичайно ж, необхідно викорінювати. Тому актуальним є дослідження культури вживання фразеологізмів у мові ЗМІ. Російсько-українські словники фразеологізмів укладали І. Олійник, М. Сидоренко, І. Вирган, М. Пилинська, Н. Бєлєнькова. Проблемі нормативності фразеологізмів, зокрема у мові ЗМІ, приділяли увагу у своїх працях О. Пономарів, С. Караванський, В. Ужченко, О. Левченко, А. Григора, проте є потреба повсякчасного моніторингу мови ЗМІ, визначення динаміки вживання ненормативних одиниць, формування бази актуальних помилконебезпечних фразем. Новизна цього дослідження полягає в аналізі друкованих ЗМІ за новітній період. Мета роботи – виявити найпроблемніші моменти використання фразеологізмів у сучасних друкованих ЗМІ. Матеріалом дослідження стали публікації в газетах „День”, „Хрещатик”, „Україна молода”, „Кременчуцька панорама”, „Кримський діалог”, „Одеські вісті”, „2000” (довільна вибірка за період 2003 – 2008 рр.). Об’єктом дослідження є фразеологізми в мові сучасної преси. Предмет розвідки становлять помилкові, ненормативні, некоректні фразеологічні звороти.

Перше, що впадає в око, це калькування фразеологічних одиниць з російської мови, такий собі „фразеологічний суржик”. Звичайно, не можна казати, що всі фразеологізми, які мають російські аналоги, – це помилка. В українській та російській фразеології виокрамлюють багато спільного. Наприклад, святе письмо – спільне джерело утворення фразеологізмів. Проте, навіть коли прямий переклад не містить явних помилок, за смислом зрозумілий читачеві, він часто звучить штучно. Мовознавці вважають, що саме фразеологія найбільше з-поміж усіх шарів лексики зберігає свою історико-семантичну природу, відображає спосіб мислення конкретного народу. „На жаль, – зазначає О. Пономарів, – при використанні усталених зворотів трапляється чимало недоречностей. Часто-густо автори не завдають собі клопоту відшукати в скарбниці української фразеології найкращий варіант. А вдаються до першого-ліпшого, що спаде їм на думку. Найчастіше це буває неоковирна калька з російської мови” [6, с. 140].

Стаття в газеті „Хрещатик” має назву „І на старуху буває проруха”. Проте в українській мові немає такого вислову. Є „кінь на чотирьох, та й то спотикається”; „і залізо ржа з'їдає”; „і на мудрім дідько на Лису гору їздить”; „не зарікайсь, трапляється, що й на мудрому (по мудрому) чорт катається”.

Інша назва в цьому виданні – „Губа не дура. Депутата від БЮТ Богдана Губського звинувачують у розкраданні десятків тисяч гектарів земель Київщини”. Українські звороти – „губа не з лопуцька”, „ласий на чужі ковбаси”, „хоч дурний та хитрий”. „Курчат восени лічать!” – підзаголовок статті в „Україні молодій”. Штучного утворення можна було легко уникнути, використавши „скажеш гоп, як перескочиш”.

Часто таке калькування спостерігаємо у двомовній пресі, коли переклад з російської здійснюється, вочевидь, за допомогою електронних перекладачів та недостатньо опрацьовується редакторами. Простежимо ці помилки на прикладі двомовної газети „День”.

У статті „На холостом ходу” в російськомовному варіанті використано такий фразеологізм: „Многие эксперты давно признают: Киев — не на пороге транспортного (а значит — и экологического, о чем еще стоит упомянуть ниже) кризиса, а давно уже его переживает, поэтому наконец-то проявленное к проблеме внимание столичных властей не может не радовать. Вот только, к сожалению, действуют по формуле „задним умом крепок”. Що ж знаходимо в українськомовному номері? – „Ось тільки, на жаль, діють за формулою „заднім розумом міцний”. Дивуємось, чому ж не використали „мудрий по шкоді”, тим більше, що цей український фразеологізм неодноразово зустрічали на шпальтах цього ж видання. Певно, справа все ж таки в автоматичному перекладі, який не може замінити людини. У цій же статті бачимо: „Упоминает Г. Щербина и еще про один немаловажный нюанс: плачевное состояние общественного транспорта и преимущество „маршруточников”. В українськомовному варіанті: „Згадує Г. Щербина й ще про один важливий нюанс: плачевний стан громадського транспорту і переваги „маршруточників”. Але ж в українській мові немає такого вислову як „плачевний стан” – правильно „жалюгідний стан”.

У матеріалі „О жилищной проблеме Бабы-Яги” читаємо: „Строя многоквартирные дома на продажу, строительные фирмы не особенно думают о качестве. После продажи квартир с них, как говорится, взятки гладки.” Вислів „взятки гладки” передається українським „олії не виб’єш” або більш нейтральним „нічого не візьмеш”. Втім, в українськомовному номері написали: „Споруджуючи багатоквартирні будинки на продаж, будівельні фірми не особливо думають про якість. Після продажу квартир із них, як-то кажуть, „взятки гладки”.

У статті „Фарс на площі Свободи” також допущено кальку: „... причина вибору місця „кучмістами” була в тому, що на основній частині величезної площі, що лишалася вільною, по іншу руку від Леніна (!..) стояв передвиборний пікет „симоненківців”. Воістину – „два чоботи – пара”. Дослівний переклад вислову „два сапога пара” явно недоречний, бо в українській мові є достатньо відповідників цього фразеологізму, як-от: „обоє рябоє”, „зустрівся Яким з таким”, „який їхав, таку й стрів”.

„Під час перекладу з однієї мови на іншу треба не калькувати чужомовних фразеологізмів, а добирати власні, – пише О. Пономарів. – Наявність у якомусь фразеологічному звороті української лексики ще не є свідченням того, що зворот український” [6, с. 138].

Ще одна проблема, якій хотілося б приділити увагу, – недостатня синонімія фразеології в пресі. Вислів Веслава Малицького „В газетах можна вже прочитати все, але важко дізнатися про що-небудь” доречно застосувати й до фразеології. Як часто, розгортаючи газету, ми збагачуємо свою мову чи дізнаємося нове для нас цікаве прислів’я? На жаль, украй рідко. Проте це важливо. До того ж фразеологічні синоніми, як, зрештою, й лексичні, не несуть абсолютно однакового значення, бо кожен має свій відтінок, – то чому ж цим нехтувати? „Фразеологізми-синоніми об’єднані спільним (близьким) значенням, однак у їх основі лежать різні образи, що відчутно спричинює їх відмінність у відтінках значення”, – пояснюють автори посібника „Фразеологія сучасної української мови” [8, с. 96].

Приміром, повсякчас використовується фразеологізм „буде і на нашій вулиці свято”: „Було свято і на нашій вулиці!” – сповіщає заголовок статті у газеті „Кременчуцька панорама”; „Буде й на нашій вулиці свято. Із Днем працівників сільського господарства вас, селяни!” – читаємо в „Україні молодій”. Але ж ось скільки синонімів має цей вислів: „буде й на нашому тижні свято”; „і в наше віконце засяє (засвітить, загляне) сонце”; „колись і на нас сонечко гляне”; „колись і перед нашими ворітьми сонечко зійде”; „колись таки діждемось сонця в віконце”; „діждусь і я тії години, що будуть по шагу дині”. На жаль, ці вислови вкрай рідко можна помітити в пресі.

Фразеологічні звороти зберігають і значення окремих лексем-компонентів. На це теж варто зважати, обираючи найвдаліший вислів серед синонімічного ряду. Наприклад, у статті про мед написано: „Волинським медом вже цікавляться: чехи, німці, шведи, прибалти та навіть японці! Придивляються водночас і до нашої екології... Але досвід заготівлі чорниць та грибів свідчить про нормальні, як кажуть, перспективи. Можливо, ситуація нагадує приказку „кожен кулик своє болото хвалить”, але на глибоке переконання пасічників „Волиньлісу”, мед Полісся, мед із різнотрав’я – найкращий.” Мабуть, у цьому тексті варто було використати інше прислів’я замість „кожен кулик своє болото хвалить”, оскільки трохи ріже слух співвіднесення болота... з медом. Можна сказати: „кожна лисиця свій хвостик хвалить” або „гречана каша сама себе хвалить”, „наше тільки й добре”.

Серед синонімічного ряду фразеологізмів зі значенням „цінне, приємне, те, що зроблено, одержано вчасно, в потрібний момент” найчастіше зустрічається „дорога ложка до обіду”.

„Дорога ложка до обіду... “Наша Україна” ініціює збір депутатських підписів за внесення на розгляд парламенту законопроекта про зняття недоторканності з депутатів місцевих рад” ; „Дивна річ: надворі кінець вересня, а державні структури щойно почали турбуватися про закупівлю хліба в державні засіки. Але ж змалку всім знайома приказка, що дорога ложка до обіду”; „Можна зрозуміти Яковлєву, яка запевняє, що найближчим часом роботи буде завершено, провадження ремонту – на постійному контролі керівництва міста. І все-таки – дорога ложка до обіду”.

Але чомусь майже не використовують такі синоніми цього звороту як „дороге яєчко перед Великоднем”; „не в час даєш хліба густо, коли зубів в губі пусто”; „не тепер по гриби ходити: восени, як будуть родити”; „не тоді коня сідлати, як треба сідати”; „не тоді меча шукати, коли ся треба боронити”; „поміч у свій час, як дощ у посуху”.

Досить часто у пресі можна побачити вислів „не в свої сани не сідай”. („Не в свої сани не сідай!” – відома народна мудрість, котра цілком стосується й голови Новосанжарської райадміністрації Миколи Долини.”), та майже не вживають синонімів цього фразеологізму, як-от: „не лізь на чужий віз”; „коли не пиріг, то й не пирожися”; „коли не піп, то не микайся в ризи”; „не сунь голови, куди не влізе”; „у чужі чоботи не взувайся”; „у чужий черевик ноги не сунь”...

На наш погляд, наведених прикладів цілком достатньо, щоб усвідомити, що у новітній журналістиці існує таке очевидне й тривожне явище як нехтування рідним словом, зокрема легковажне ставлення до вживання фразеологізмів. Це особливо помітно, коли питомі українські звороти підміняють кострубатими кальками з російської мови. Дослівний переклад фразеологізмів замість вживання відповідника – найпоширеніша помилка сучасних друкованих ЗМІ. Навряд чи освічена громадськість сприйме як виправдання за знівечену мову покликання редакторів та авторів на прискорений ритм сучасного життя. Нехтування фразеологічними синонімами, на перший погляд, не настільки груба хиба, проте якщо з часом з активного вжитку зникне ціла низка фразеологізмів, безпідставно відійде в розряд застарілих, маловживаних, саме ЗМІ нестимуть за це чи не найбільшу відповідальність. Кожна мова цінна своїм багатством. Преса має стати взірцем і прикладом правильного, яскравого, живого слова. Дослідження культури вживання фразеологізмів є перспективним, оскільки постійний моніторинг мови ЗМІ допоможе виявити найпоширеніші помилки, а отже створить базу для укладання посібників, порадників та словників.
ЛІТЕРАТУРА

1. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К., 1994.

2. Вирган І. О., Пилинська М. М. Російсько-український словник сталих виразів. – Харків, 2000.

3. Караванський С. Секрети української мови. – К., 1994. 

4. Левченко О. Фразеологічна символіка: лінгвокультурологічний аспект. – Львів, 2005.

5. Олійник І. С., Сидоренко М. М. Українсько-російський і російсько-український фразеологічний тлумачний словник. – Х., 1997.

6. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. – К., 2001.

7. Пословица не мимо молвится / Нема приповідки без правди: Російські прислів'я та приказки з українським відповідниками / Упоряд.

Н. Бєлєнькова. – К., 1963.

8. Ужченко В. Д., Ужченко Д. В. Фразеологія сучасної української мови: Навч. посіб. – К., 2007.

За словами О.Герцена, «у народу, позбавленого громадянської свободи, література – єдина трибуна, з висоти якої він примушує почути крик свого обурення і своєї совісті» [3, 198 ]. Роль такої трибуни для українських письменників у 60-ті роки виконував, зокрема, перший український літературно-критичний журнал «Основа», програмною вимогою якого була необхідність національного відродження, утвердження національної своєрідності народу і його культури. За порівняно невеликий час свого існування (1861-1862) «Основа» зуміла підняти ряд складних і суперечливих питань самоутвердження української літератури, її вільного розвитку [2]. Провідною в «Основі» була проблема національних прав українського народу, що має свою території, історію, культуру, літературу, мову і повинен мати широкі можливості для свого вільного розвитку.

Саме тоді, коли «Основа» «розворушила українське питання», у молодого І.Левицького, студента Київської духовної академії, з’явилося бажання писати українською мовою, а стаття М.Костомарова «Две русские народности», надрукована в «Основі», значною мірою визначила погляди І.Нечуя-Левицького на національне питання
[6, т. 10, с.15 ]. Надії соціального і національного визволення Нечуй-Левицький покладає на героя-інтелігента, який, на його думку, повинен стати ідеологом просвітницького руху. Звернення до теми інтелігенції, яку Нечуй-Левицький розробляв паралельно з селянською, не було просто бажанням розширити тематичний діапазон своєї творчості. Воно стало виявом органічної потреби письменника реалізувати в художній формі своє розуміння ролі інтелігенції в національному визвольному русі.

Одним із перших творів української літератури, де по­рушувалася проблема інтелігенції і народу (селянства), стала повість-хроніка І.Нечуя-Левицького «Хмари» (1870-1874). (Спочатку було опубліковано у журналі «Правда» за 1870 рік уривок під назвою «Новий чоловік»).

Головна ідея твору – протест проти насильницької русифікації, соціально­го і національного гніту з боку царського самодержавства, симво­лом чого виступають «чорні хмари» (звідси і перша назва твору – «Чорні хмари») – символ національного гноблення, символ усіх тем­них сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, ві­дірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української національної культури" [1, с.354].

Повість має досить широку тематичну основу: патріархальне життя українського купецтва, київського міщанства, духовенства, міської буржуазії, так званих освічених кіл суспільства (виклада­чів духовної академії й університету), система народної і вищої освіти в Україні та ін. На цьому тлі й у різних взаєминах із пред­ставниками інших суспільних верств і кіл соціально вирізняється діяльність інтелігентів-українофілів.

Від перших відгуків на повість і до сучасних літературознав­чих праць про цей твір висловлювалися різні (аж до діаметрально протилежних) судження. Шовіністична і клерикальна преса зустріла вихід "Хмар" вкрай вороже. Редакція газети "Друг народа" висміюва­ла письменника за „штучність" мови роману. "Киевские епархиальные ведомости" намагалися довести, що твір не відповідав історичній достовірності у зображенні духовенства. Протилежну офіційним орга­нам оцінку дав М.Драгоманов. Висловлюючись про "Хмари" як твір загалом реалістичний і цінний, критик, однак, вважав невдалим змалю­вання центрального образу (Радюка) передусім за його наївну бороть­бу проти "чорних хмар" ("Новий чоловік д.Нечуя, на лихо зовсім ста­рий, бо говорить, правда, народолюбні фрази, а робить лише те, що одягається в досить дорогу одежу в народному стилю та їсть вишні і залицяється до дівчат" – 4, с.1). Не вдаючись тут до детального аналізу позиції М.Драгоманова, скажемо лише, що він бачить Радюка в явно карикатурному вигляді. О.Кониський, не відкидаючи реальнос­ті образу Радюка ("Тип Радюка в 60-х роках можна було зустріти від Кавказу до Карпат"), усе ж вважав, що Нечую-Левицькому не пощастило зобразити героїв, які "вивели б нас з хмар" або хоча б указали, "коли ж воно виясниться?" [5, с.773]. Цінною для нас є думка одного з представників академічного літературознавства О.Пипіна. Відводячи Нечую-Левицькому почесне місце не тільки в українській літературі, а й у загальноросійському літературному процесі, він відзначив новаторство Нечуя у зображенні життя інтелігенції [8, с.383].

У повісті "Хмари" художньо змальовані два покоління інтелі­генції: 30-40-х і 50-60-х років, які діють у часи посилення націо­нального гноблення в Україні, утисків і заборони її мови та куль­тури. Кожен герой Нечуя-Левицького має реальну основу. Керуючись принципом "чого нема в житті, того не може бути і в повісті" [6, т. 10, с. 352], письменник, однак, не просто "списував з натури", а шукав явища й постаті, які становлять певний тип особистості, сформований кон­кретними суспільними обставинами.

Уже з перших сторінок твору письменник на прикладі духовної академії показує, як у житті України запанувало грубе, експансив­не великоруське державне начало, яке не розуміє і не визнає чужих звичаїв і традицій. Висунувши провідною ідеєю у повісті проти­стояння й опір національному гнобленню, державній політиці "обрусєнія" в усіх життєвих сферах і виявах, автор шукає дієвих і можливих у тих умовах засобів боротьби та здорових національних сил. Персоніфікується це у двох постатях – великороса Степана Воздвиженського й українця Василя Дашковича. Тут, як і далі, Нечуй-Левицький у творенні характерів головним чином спирається на російську й українську ментальність, яка збігалася з живими життєвими враженнями письменника, винесеними зі стін Київської ду­ховної академії, а пізніше була детально описана М.Костомаровим у праці "Две русские народности".

Воздвиженський – безцеремонна, груба натура, прагматик, по­збавлений високих ідеалів, бездуховна людина, яка скрізь переслі­дує тільки свої матеріальні інтереси. В родинному житті він черст­вий і деспотичний, у професійному середовищі – неук і пристосува­нець; політичні симпатії його цілком збігаються з настановами ко­лоніальної політики царського самодержавства. В образі Воздвижен­ського О.Білецький бачив "прямого попередника тих чорносотенних київських професорів, які особливо розповсюдились на кінець ХІХ і початок XX століття" [1, с.356].

Малюючи портрет Василя Дашковича, українця, якому довелося жити в одній кімнаті з Воздвиженським, письменник підкреслює його "чер­кеську" козацьку породу: « високий, рівний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з високим і чистим чолом. Його погляд, виявляючи розум і тяму, був твердий, спокійний. Рідко траплялось бачить таке лице, де одразу можна було б примітити думи, й розум, і завзятість» [6, т.2, с.12].

Одним із перших, хто звернув увагу на образ Дашковича, був О.Кониський. У статті «Коли ж виясниться? (За проводом повісті «Хмари») він указав на відірваність Дашковича від сучасної йому філософії. На думку критика, Дашкович є якоюсь чудною людиною, бо не розумів, що любов до «науки для науки» нічого не варта. Дашкович, вважав Кониський, натура мізерна, без характеру, нікчемна [5, с.767]. Всупереч О.Кониському, Ом.Огоновський вважав, що Дашкович – віддана своїй справі людина: «се був собі філософ, що відчахнувся від своєї народності більше задля своєї науки» [7, с.353].

Як національно свідому людину, залюблену в історію України, в її мову, народ, в її поетичну природу, письменник показує Дашковича. Про щирість намірів ученого, які через суспіль­ні обставини того часу не дістали практичного втілення, свідчать і ті його душевні гризоти, породжені усвідомленням відсутності саме практичної діяльності. Однак без «батька» Дашковича не було б і Павла Радюка як представника нового покоління – «дітей» – на­родолюбців й українофілів, про що, наприклад, свідчить таке авторське судження про Дашковича: «Не в одну голову запала крапля світу й думок од його лекцій, не одна голова стала світліша й яс­ніша» [6, т.2, с.50]. Схоластика й мертвечина, імітування «науки» – це якраз справа Воздвиженського, який читав (у буквальному ро­зумінні цього слова) лекції студентам за старими пожовклими шпар­галками, виготовленими ще в стінах духовної академії.

На думку Д.Чижевського, реальним прототипом Дашковича для Нечуя-Левицького міг бути Памфил Юркевич, син священика з Полтавщини. Вже у Київській академії він виявив блискучі здібності і від­разу після її закінчення став її "наставником", пізніше професором. Успіх його зростав із кожним роком, і не тільки завдяки змістовним лекціям, а й численним працям, які він друкував [9, с.142-142].

У цілому образ Дашковича змальований письменником із великою симпатією як людини, близької йому щирою любов’ю до України.

Представником нового покоління української інтелігенції 60-70-х років ХІХ ст. в повісті «Хмари» є Павло Радюк. Із дитинства перебував він у гущі народного життя – «аж сама мати побачила, що має вести війну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужиць­кими хлопцями». Він призвичаївся до народної мови, знав сільське життя, пісні й обряди. І хоч навчання в київській гімназії начеб­то і вивітрило з нього «слід української національності й мови», усе це відродилося в душі Радюка в університеті під впливом нових європейських ідей: «Європейська просвіта, європейські ідеї – все те заразом наплило в його голову, зачепило всі його думки. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народу й України» [6. т.2, с.131]. Європейська освіта виробила в Радюка широту поглядів на життя, аналітичний підхід до дійсності. Він бачить, що усі сфери життя українського народу (національні права, соціальний уклад, культура, мораль) пригнічені тяжким пресом державного деспотизму. У суспільстві панує груба, темна сила, а все добре й слабе терпить: «ми глухі, сліпі й німі». І хоч Радюкове «ходіння в народ» пов’язане ще не з реальною допомогою, а з пізнанням народу, воно спростовує поширену в літературознавстві думку, згідно з якою герой Нечуя-Левицького не знає життя народних мас, із кола яких він не виключає і міський люд. Радюк бачить, що народ у своїй темноті і забобонності полишений на самого себе, а «про­свічені верстви» байдужі до його бід і потреб. Його вражає й об­меженість, затурканість провінційного панства, серед якого він сподівався ширити свої прогресивні ідеї.

На відміну від кабінетного вивчення абстрактної «слов’янської душі» українофілом Дашковичем, Радюк намагається свої ідеї прикласти до практичного життя. Виходячи зі своєї культурницької програми, Радюк організовує читання лекцій для народу, пропагує заборонену літературу (Ренана, Бюхнера, Прудона, Фейєрбаха), популяризує «Кобзар» Т.Шевченка, записує українські народні пісні, пропонує заснувати у Києві недільні та вечірні школи. Радюк щиро вболіває за рідну поневолену Україну, бажає бачити її вільною і щасливою: «Овіяний духом поезії і пісень, неба, тепла; квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну будущого часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами» [6, т.2, с.149]. Такі ж мрії про краще майбутнє, думається, міг висловити і сам письменник.

На відміну від кабінетного вивчення абстрактної «слов’янської душі» українофілом Дашковичем, Радюк намагається свої ідеї прикласти до практичного життя. Виходячи зі своєї культурницької програми, Радюк організовує читання лекцій для народу, пропагує заборонену літературу (Ренана, Бюхнера, Прудона, Фейєрбаха), популяризує «Кобзар»Т.Шевченка, записує українські народні пісні, пропонує заснувати у Києві недільні та вечірні школи. Радюк щиро вболіває за рідну поневолену Україну, бажає бачити її вільною і щасливою: «Овіяний духом поезії і пісень, неба, тепла; квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну будущого часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами» [6, т.2, с.149]. Такі ж мрії про краще майбутнє, думається, міг висловити і сам письменник.

«Новий герой» іноді явно виявляє свою безпосередність, обмеженість («І од чого почати? І за що взяться?»), але у своїх пориваннях герой вірний своєму народові: "В його душі була мета, ясна й проста – народ й Україна...» [6, т.2, с.149].

Змальовуючи життя інтелігенції, І.Нечуй-Левицький переконливо доводить, що ті, хто повинен нести просвіту в народ, відірвані від життя. Письменник-реаліст, Нечуй-Левицький помічав розбіжності між гаслами й ділом інтелігенції, суперечності між теорією і практикою життя. Все це стало об’єктом осудження у по­вісті «Хмари».

Симпатизуючи українофілу Радюку, Нечуй-Левицький бачить безрезультатність його зусиль, у цьому проявляється реалізм письменника. І.Нечуй-Левицький, будучи письменником-реалістом, керувався правилом «чого нема в житті, того не може бути в повісті» [4, т.10, с.352], тому і «новий герой» його творів – поширений у той час в Україні тип українофіла-просвітителя.

Отже, становлення світогляду І.С.Нечуя-Левицького і порушення ним нової для української літератури 60-70-х років ХІХ століття теми інтелігенції, відбувалося значною мірою під впливом періодичних видань, зокрема «Основи», та провідних літературних критиків.

1. 
   Білецький О.І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Зібр.праць: У 5 т. –К., 1965. – Т.2.
   
2. 
   Бернштейн М.Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50-60-х років ХІХ ст. – К., 1959.
   
3. 
   Герцен А.И. Собр. соч.: В 30-ти т. – М., 1957. – Т.7.
   
4. 
   Драгоманов М. Ан-бер Г. Малорусская литература в 1874 р. // Киевский телеграф. – 1875. – №30 (9 березня).
   
5. 
   Кошовий О. (Кониський О. (Коли ж виясниться?) 3а проводом повіс­ті "Хмари" Нечуя-Левицького). – Правда. – 1875. – №19, 20.
   
6. 
   Нечуй-Левицький. Зібр.творів: У 10 т. – К., 1968.
   
7. 
   Огоновський Ом. Історія літератури руської // Зоря. – 1890. – Річн. II.
   
8. 
   Пыпин А.Н., Спасович В.Д. История славянских литератур. – СПб., 1879. – Т.1.
   
9. 
   Чижевський Д. Памфил Юркевич // Основа. – 1993. – №2.
   

Для більшості експертів стає вочевидь, що сучасна глобальна криза, яка охопила без винятку всі країни світу, є породженням, по-перше, нестримної гонитви за прибутком, а, по-друге, глобалізацією світової економіки. Водночас у певних країнах ця криза набуває специфічних рис, які пов’язані із принциповим відставанням у сфері технологій. Це стосується, зокрема України, де металургійна промисловість утрачає міжнародні ринки внаслідок, з одного боку, падіння світових цін, а, з другого, використання застарілого мартенівського виробництва, недостатнього розвитку електрометалургії тощо. Перешкодою на шляху до зниження цін стає, також, украй низький рівень енергозбереження. Подібне положення відбувається і в багатьох інших галузях промислового виробництва. У таких умовах навіть подолання фінансової кризи не означатиме подолання технологічного відставання промислових технологій. У зв’язку з цим сьогоденна криза, як показує історичний досвід і експертні думки багатьох аналітиків, створює привабливі та ексклюзивні умови для радикальних структурних змін у виробництві шляхом упровадження новітніх науковоємних технологій.

Саме тут виникає актуальне завдання здійснення соціальних комунікацій між наукою, суспільством і промисловістю. Цей шлях уже давно випробуваний в економічно-розвинутих країнах. Насамперед ідеться про США й Велику Британію, де соціальні комунікації між науковцями і суспільством стали частиною національної інформаційної культури. Значною мірою це пояснюється тим, що левова частка наукових досліджень фінансується за рахунок здебільшого малого і середнього бізнесу, що працює у сфері венчурного капіталу. На відміну від вітчизняних умов, де учений, який фінансується за рахунок украй обмежених державних джерел, намагається уникнути від спілкування з журналістами, західний вчений використовує будь-який науковий результат як інформаційний привід для залучення суспільної уваги через засоби масової інформації. Інакше кажучи, у цих країнах науковці у повній мірі застосовують PR-технології для розповсюдження наукових знань та створення позитивного іміджу науки в очах суспільства. Останнє набуває особливого значення, в зв’язку з тим, що в західному суспільстві розповсюджена думка, що наукові досягнення повинні знаходитися під наглядом з боку суспільства після всіх тих техногенних катастроф, які супроводжували минуле століття.

Це пов’язано з тим, що наука, крім свого основного завдання − набуття нового знання, виконує ще дві функції – експертну і соціальну. Нестійкість природних та глобальних процесів вимагає прогнозування та ретельної науково-обґрунтованої експертизи рішень, що приймаються на локальному, державному і міждержавному рівнях [1]. Точніше кажучи, дешевше фінансувати роботи з наукового прогнозування, ніж у подальшому втрачати суспільні ресурси для подолання тих чи інших природних чи соціальних катастроф. Саме це спостерігається сьогодні, коли відсутність, або небажання прислуховуватися до наукових прогнозів спричинили величезну фінансову кризу в усьому світі.

У науково-розвинутих країнах узаємозв’язок між державою і науковою сферою відбувається з обох сторін. Зокрема, у Сполучених Штатах упроваджена ефективна інфраструктура, спрямована на забезпечення доступу до наукової літератури або до ресурсів, що необхідні для проведення експериментів [2]. Зокрема, кожний факультет університету має свою бібліотеку, у якій є всі спеціальні журнали конкретного профілю, де доступ студентів до бібліотечних ресурсів здійснюється з 6 ранку до 2 годин ночі. Крім того, професори і викладачі мають можливість виписувати журнали для себе за рахунок певних знижок. Університет у цілому також має величезну бібліотеку, ресурсами якої мають можливість користуватися не тільки всі студенти, але й будь-хто, так би мовити, "з вулиці" безкоштовно. До бібліографів звертаються лише у випадку отримання будь-яких довідок, уся література розташована на полках: користувач, довідавшись з комп’ютерної мережі, де знаходиться та чи інша книга, просто знаходить її і бере. Після користування немає необхідності повертати її, вона залишається на столі, її забирають спеціальні працівники. У будь-якій бібліотеці розташовані комп′ютери в достатньої кількості, роздрук відбувається безкоштовно на великому принтері. Також є можливості копіювання будь-якого літературного джерела. Професори та викладачі мають можливість замовити будь-які книги, які можуть знаходитися в іншій країні впродовж тижня.

Подібним чином організована лабораторна діяльність. Будь-який пошукач має можливість швидкого замовлення всього необхідного для проведення експериментів. Це замовлення здійснюється шляхом беспосереднього звертання до тієї чи іншої фірми-виробника, яка виконує його за рахунок коштів, що знаходяться на особистому рахунку вченого. Цим рахунком можуть користуватися дипломники. При цьому не треба будь-яких узгоджень та необхідності отримання підписів дозволу.

Але головна відмінність від вітчизнянного досвіду організації фінансування науки полягає в наявності державної науково-технічної політики, ядро якої складає система фінансування наукових розробок та міцна, розгалужена індустрія, яка обслуговує будь-які потреби наукової діяльності. Фінансовий механізм цієї політики здійснюється через контракти і гранти, але під жорстким державним наглядом. Контрактна система і система грантів є ключовими напрямом в інноваціях у США, що робить цю систему досить гнучкою і дозволяє підприємствам самим планувати і визначати напрями пріоритетів в області інновацій і науково-технічної діяльності. Крім того, по-перше, держава безпосередньо фінансує виробництво знань у межах великих дослідницьких лабораторій, по-друге, надає безвідплатні субсидії на проведення досліджень учених, які працюють поза державними установами, по-третє, заохочує приватний бізнес, який укладає гроші у сферу досліджень і розробок, шляхом упровадження певних податкових пильг чи субсидій. При цьому державна політика виходить з того, що найбільш ефективним з точки зору створення нових продуктів і технологій, винаходів та патентів у розрахунку на одиницю витрат на наукові дослідження є малі підприємства наукового бізнесу.

У Сполученних Штатах програма підтримки інноваційних досліджень малого бізнесу ( mall Business Innovation – SBIR) почалася у 1982 році. Загальна сума цієї програми перевищує 1 млрд. доларів, у цілому, у США майже половина науково-технічних інновацій і дві третини інвестицій приходиться на малі і середні фірми [3]. Унаслідок величезного впливу цієї програми на залучення малого бізнесу у сферу науки, вона користується значною увагою з боку наукової громадськості, політиків та засобів масової інформації. Звичайно, венчурний капітал характеризується суттєвими ризиками, тому вибір приоритетів науково-технічного розвитку, розробка програмних напрямів, окремих програм і проектів спираються на прогнозні оцінки наукових центрів. До складу таких центрів входять спеціальні державні або незалежні інститути, консультативно-експертні компанії, а також спеціалізовані фірми, тимчасові комісії тощо.

Цільове фінансування після відповідної експертизи надходять у розпорядження виконавців двома каналами. По-перше, це гранти (безоплатні субсидії) для виконання проектів фундаментального характеру і прикладних соціально-економічних досліджень. Другий канал складає угоди з дослідницьких проектах і програм головним чином прикладного характеру, які передбачають отримання конкретних результатів.

Зрозуміло, що ефективне співробитництво між наукою, суспільством, державою і бізнесом неможливо без організації зв′язків між ними. У Сполучених Штатах Америки і в більшості країн Європейського Союзу відбувається динамічний процес, який отримав назву „Розуміння науки суспільством” ("Public Understanding of Science (PUS)". Мета цього процесу полягає у прагненні прояснити широкому колу громадськості суть основних проблем науки та технології, їх роль на сучасному етапі розвитку людства. Комунікаторами цього процесу є спеціалізовані засоби масовї інформації − інформаційно-аналітичні агенції, науково-популярні видання і Інтернет-сайти, чисельні громадські об’єднання наукових журналістів. Саме на них покладається особлива відповідальність за взаємозв’язок між наукою, масовою свідомістю, з одного боку, і наукою та бізнесом, з другого, унаслідок того, що засоби масової комунікації є джерелом отримання інформації щодо можливого інвестування.

До речі, дуже важливим є певне протиріччя між загальними інтересами більшості споживачів інформації, які цікавяться, передусім, науковими досягненнями в області медицини, психології, біоетики, біотехнології, і представниками малого та середнього бізнесу, для яких найбільший інтерес представляють інновації у сферах, які потенціально здатні забезпечити певний прибуток. Обидва напрями є дуже важливими для будь-якої країни, яка намагається зайняти чильне місце у світі.

У США і в європейських країнах діалог між науковцями і науковими комунікаторами вже давно набув ефективних форм, заснованих на розумінні взаємних вигід. Перша у світі асоціація професіоналів, що пишуть про науку і техніку, була створена в Німеччіні ще в 1929 році. Результатом величезних зусиль з обох боків стала поява в 1997 році громадської організації "Euroscience", що в такий спосіб заявила про свої цілі і завдання, а саме [4]:

– створити форум для обміну думками вчених, промисловців і громадян, що цікавляться наукою і технологією;

– зміцнювати зв'язки між європейською наукою і суспільством;

– сприяти створенню інтегрованого науково-технологічного простору в Європі.

• 
  упливати на науково-технологічну політику в межах Європейського Союзу.
  

Величезний досвід західних країн у сфері популяризації наукових знань і досягнень, зокрема взаємозв′язок між наукою і бізнесом за допомогою сучасних інформаційно-комунікативних технологій, здавалося б повинен слугувати дороговказом на шляху перетворення науки на дійсну матеріальну силу. У той же час, якщо проаналізувати Рекомендації IІ міжнародного форуму "Трансфер технологій та інновацій", які були прийняті 20-21 листопада 2008 року, то, на жаль, там відсутний пункт щодо створення відповідного інформаційно-комунікативного середовища, спрямованого на взаємозв′язок між науковими структурами, підприємтсвами і засобами масової інформації. Учасники форуму обмежилися лише декларацією "Сприяти розвитку малого інноваційного бізнесу через формування відповідних умов та інфраструктури для впровадження інновацій малими підприємствами" [5].

Наприкінці варто зауважити, що розвитку вітчизняної науки має сприяти не тільки розгалужена інформаційна інфраструктура, що покликана забезпечувати взаємозв′язок між науковцями і підприємцями. Цьому в значній мірі може сприяти проект створення Європейського наукового простору (ЄНП), затверджений Європейською Радою в 2000 році. Цей та інші документи Ради Європи спрямовані на налагодження взаємовигідного науково-технологічного співробітництва, мета якого полягає в оголошенні Європейського наукового простору відкритим для всіх країн світу, зокрема особлива увага приділялася країнам з перехідною економікою. Стосовно них ставилася мета, по-перше, сприяти стабілізації наукового потенціалу цих держав і, по-друге, допомагати в розв’язанні проблем, що являють узаємний інтерес [6].

Таким чином, наявність міжнародного наукового комунікаційного простору, величезний досвід налагодження взаємовигідних зв′язків між науковцями і підприємцями, створює нові можливості розв′язання складних економічних проблем, які виникли під час світової фінансової кризи. Саме сьогодні слід використовувати час, коли з′являється можливість радикальної перебудови вітчизняного виробництва шляхом упровадження новітних розробок і технологій.

1. Арутюнов В.С. Наука как один из важнейших институтов современного государства // Российский химический журнал, 2007. – вып. LI. – С. 5−16.

2. Гордеев А., Киселев И. Механизм государственно-частного партнёрства в сфере науки: в чьей воле его запустить? // Режим доступу: http://www.strf.ru/organization.aspx? CatalogId=221&d_no=14562