Оцінна характеристика системою ВААЛ ціннісних домінант

На цій підставі виявляється: тексти, в яких домінують позитивні концепти, за програмою ВААЛ, можуть мати негативне забарвлення, а тексти, в яких переважають негативні концепти, стають позитивними. Отже, виявлені оцінні характеристики тексту системою ВААЛ можуть не співпадати з його оцінками у читацькому сприйнятті. Для перевірки цього припущення ми провели психолінгвістичний експеримент. Респондентам були запропоновані медійні матеріали, які необхідно було оцінити за прийнятою оцінною шкалою: позитивний, негативний чи нейтральний. За нашими даними, матеріал «Фашистські хрести у шкільній стіннівці» (УМ. – № 226. – 06.12.2007) читачі визначають як однозначно негативний текст (оскільки його ціннісними домінантами виявляються негативні концепти), ВААЛ – як «маленький, теплий, слабкий, м’який»; матеріал «Вчитися, вчитися, вчитися… було в кого» (УМ. – № 183. – 04.10.2003) читачі оцінюють як позитивний текст (оскільки в ньому переважають позитивні настрої, створені позитивним фактом та відповідними засобами його репрезентації), ВААЛ – нейтральний («не має виражених фоносемантичних характеристик»). Безумовно, оцінні характеристики у сприйнятті різних читачів також можуть не співпадати між собою, що зумовлено насамперед впливом різноманітних соціо- та психокультурних чинників. Проте у ході проведених експериментів ми спираємося на портрет так званого усередненого сучасного читача, для якого позитив асоціюється насамперед з позитивними реаліями сучасного життя, позитивними ціннісними домінантами, негатив – відповідно з негативними явищами, діями тощо. Тому тексти, в яких домінують негативні концепти, відповідно й сприймаються як негативні, а ті, в яких переважають позитивні, налаштовують на позитив.

Отже, отримані результати психолінгвістичного дослідження ще раз засвідчують, що фоносемантичні особливості комунікативних одиниць можуть лише підсилювати вплив змісту на емоційний стан читача, а не зумовлювати емоції без врахування їх смислового навантаження.

У зв’язку з цим вважаємо: будь-яка методика, яка використовується для оцінювання емоційно-оцінного навантаження комунікативних одиниць, повинна враховувати значення образів, які виникають у свідомості реципієнта при їх сприйнятті; не можна відривати звучання слова від його смислу.

По-третє, щодо виявлених оцінних характеристик текстів, то у системі ВААЛ вони ґрунтуються насамперед на аналізі основного текстового блоку. Хоча відомо, що увага читача при сприйнятті медійного матеріалу зосереджується на сильних його позиціях: заголовку, ліді, висновках, – у результаті чого основна частина прочитується швидко й не зовсім уважно. Це, у свою чергу, може призвести до того, що оцінний знак середньої частини може бути «перекреслений» оцінкою сильних позицій. За системою ВААЛ, загальна оцінка тексту – це оцінка основної його частини. Розглянемо це на прикладі конкретного медійного матеріалу.

Так, увесь текст «Про освіту як «феномен, що розвивається» (Україна молода. – №181 – 27.09.08) система ВААЛ оцінює як «маленький, теплий, слабкий, світлий, м’який». При цьому заголовок характеризується як «теплий»; лід – «не має чітко виражених фоносемантичних характеристик»; основна частина – «маленький, теплий, слабкий, м’який»; висновок – «темний». Як бачимо, кожна структурна частина має власне оцінне навантаження, при цьому оцінка всього матеріалу співпадає з оцінкою його основної частини. На наш погляд, це зовсім неправомірно. Адже, за отриманими оцінними характеристиками, аналізований текст можна визначити як конфліктний, оскільки оцінні знаки кожного структурного блоку вступають у протиріччя один з одним: «плюс» містить заголовок, «нуль» – лід, «плюс» – основна частина, «мінус» – висновок. У будь-якому разі даний матеріал не може характеризуватися однозначно «м’якими» ознаками.

Отже, система ВААЛ, справді, виявляється далеко не бездоганною для проведення емоційно-оцінного, ціннісного аналізів друкованих текстів ЗМІ. Її «мінуси» насамперед зумовлені нехтуванням при оцінці смисловим навантаженням комунікативних одиниць, структурною організацією тексту, читацькою специфікою сприйняття друкованих матеріалів. Зважаючи на це, робимо висновок, що методики, розроблені для оцінки тексту, повинні обов’язково враховувати не лише емоційно-оцінний, а й семантичний критерій, що дозволить представити більш чітке уявлення про ціннісність всього матеріалу.

Оскільки «вивчення проблеми оцінності тексту, з одного боку, тісно пов’язується з рівнем слова, словосполучення, речення, а з іншого – з рівнем тексту, макротексту, дискурсу» [6, с. 213], виявляється доцільним враховувати не лише ціннісне навантаження окремих слів (адже оцінність тексту не може виводитися із суми оцінних лексем та їх значень, так само як, за словами Р. Фрумкіної, «фраза не складається із слів, а текст не складається із фраз»), а й структурні особливості тексту. Для підтвердження запропонованих висновків необхідно розробити комплексну методику щодо вивчення ціннісності медійних матеріалів й апробувати її при концептуальному аналізі матеріалів та психолінгвістичних експериментах щодо оцінювання їх реальною читацькою аудиторією.

1. 
   Белянин В. Основы психолингвистической диагностики (Модели мира в литературе). – М., 2000.
   
2. 
   Журавлев А.П. Звук и смисл. – М., 1991.
   
3. 
   Зайцева Ю. Мужественная н-е-д-у-р-а или фоносемантический модуль программы ВААЛ // http://www.textology.ru/article.
   
4. 
   Репьев А.П. По-ВААЛ-яем дурака, господа! // http://www.repiev.ru/articles/VAAL.htm.
   
5. 
   Саенкова Л.П. СМИ в контексте понятия «массовая культура» // Журналистика в переходной период: Тезисы международной научной конференции: Москва, 23-25 октября 1997. – В 5 ч. – М., 1997. – Ч. 2. – С.12.
   
6. 
   Серажим К.С. Дискурс як соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного простору (методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду українського масово інформаційного дискурсу): Дис. ... докт. філол. н. – К., 2003.
   

Починаючи з 60-х років ХХ століття, активізується проблема вивчення художнього твору, тексту і засобів масової комунікації в науково-дослідній літературі. Це перш за все аналіз специфіки реалізації мовних кодів і їхніх модифікацій, інформаційно-комунікативих процесів, розширеного розуміння тексту, особливостей мовної організації певних явищ тощо. Мова в концепції постструктуралізму – це своєрідний світоглядний код, оскільки саме комунікативні особливості мови формують моделі свідомості й особливості сприйняття дійсності. Із цим тісно пов’язана концепція «соціального тексту», який проявляється в контексті загальнокультурного дискурсу: увесь оточуючий світ, усю дійсність постструктуралісти сприймають як величезний текст. Мова, дискурс і текст супроводжують нас скрізь і в будь-який момент нашого життя, оскільки будь-яка сутність чи явище може бути осягнене свідомістю людини лише за допомогою мови. Саме представникам постструктуралізму (М. Фуко, Р. Барту, Ж. Дерріда) належить розкриття основного змісту слів, будь-якого історичного, політичного, журналістського чи іншого тексту, мова в такому випадку носить колективний характер і в її основі лежать закодовані світоглядні засади певного комунікативного акту чи повідомлення.

Варто зазначити про важливість проблеми перетворення дійсності в текстах масової комунікації, яка є однією з традиційних і вічно актуальних проблем, оскільки ускладнюється протягом усього ХХ століття загостреним чуттям до реальної дійсності. Оскільки світ нам уявляється як текст, то перш за все пріоритетну роль надаємо текстам масової комунікації в сучасній культурі і їх проникнення в усі сфери життєдіяльності людства. Саме на текстах масової комунікації, як на сукупності соціальних, ідеологічних, виражально-зображальних особливостей, акцентується найбільша увага дослідників постмодернізму. У сучасній культурі тексти масової комунікації, як і художня література, набувають усеохоплюючого характеру, причому масові тексти носять владний характер по відношенню до всього, що пов’язано зі словом. Співвідношення дійсності, слова, тексту активно виявляється саме при аналізі засобів масової комунікації. Слово масової комунікації, орієнтуючись на актуальні соціально-суспільні, політичні, морально-виховні, загальнокультурні теми і проблеми, на факти емпіричної дійсності, фокусує і відображає інтереси людства. Е.Г. Шестакова зазначає: «Слово mass-media в силу свого функціонального призначення, орієнтоване на відтворення і відображення навколишнього, первинно відкритого, доступного перевірці й критиці світу; на текучий, змінний світ, що наповнений часом й історією. Більше того, на даність фактів і подій, необхідних в силу їх справжньої, саме тут і зараз значущої, актуальності і прагматичності. Одне із субстанціальних властивостей слова mass-media – не просто бути сучасним, а вловлювати, фіксувати, відображати і здійснювати світ у його часовій, постійній і незворотній змінюваності, залежності від соціальної, суспільно-політичної, морально-етичної, повсякденно-побутової кон’юнктурності» [5, с.62].

Культурний дискурс пов'язаний з міфологізацією суспільного життя за допомогою мас-медіа. Так, Р. Барт говорить: «Що таке міф у наш час? Для початку я відповім на це питання досить просто і у повній відповідності з етимологією: міф – це слово, висловлювання» [1, с.72], у більш широкому плані називає його дискурсом, під яким розуміє будь-яку значеннєву єдність не залежно від того, є вона словесною чи візуальною; фотографія буде для нас таким же повідомленням, що і газетна стаття; будь-які предмети можуть стати повідомленням, якщо вони що-небудь означають. У даній ситуації необхідно віднайти системоорганізуючий об’єкт культури, який упорядкує всі культурні дискурси, таким об’єктом виступає перш за все мова масової комунікації, тому сучасне гуманітарне знання в центр уваги ставить проблему мови, тобто критику дискурсу і дискурсивних практик.

1. 
   Барт Р. Миф сегодня // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М., 1994. – С. 72-130.
   
2. 
   Висоцька О.Є. Комунікація у сучасному світі: генезис та сутність // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія. – Випуск 17. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2008. – 552 с.
   
3. 
   Зражевська Н.І. Універсалії культурного дискурсу в інформаційному суспільстві: постановка проблеми.
   

4. 
   Фуко М. Археологія знання. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. – 326 с.
   
5. 
   Шестакова Э.Г. Теоретические аспекты соотношения текстов художественной литературы и массовой коммуникации: специфика эстетической реальности словесности Нового времени. – Донецк: Норд-Пресс, 2005. – 441 с.
   

Олена Пчілка мов би підхоплює й увиразнює важливий смисловий та образний акцент: “милий край” (журнал “Рідний край”) і звернення до аудиторії “Молодої України” – “милі читачі”. Письменниця блискуче продовжує цей образно-смисловий ряд. Ось вона звертається до маленького, але вже не байдужого читача: “Будемо розмовляти, – розмовляти по українському. Довго ми ждали сього. Всі діточки мають свою часопись: французи – французьку, німці – німецьку, отак і інші: тільки в нас не було своїх кубельців для українського слова. Тепер вони єсть. Просимо-ж не цуратися нас, бо не подоба цуратися свого рідного слова. Воно любе, як материнська ласка! Можна-ж навчитися і по іншому, по якому схотіти, а – “що знати, за плечима не носити”, – а таки й своєю мовою не слід гордувати! Коли вам заманеться, то напишіте нам часом листочка – чого-б ви хотіли: може, чого прибавити, а може чого й убавити?.. А поки-що – тішимося тим, що нам довелося говорити з українськими дітьми, українським словом, в українській часописі. Бажаємо, щоб те слово знайшло щирий привіт!” І завершується звернення мудрим і глибоким: “По сій мові бувайте здорові, та Богові милі!” [3]. З цього власне і починається дитячий журнал – з прохання Божого благословення.

Цілком очевидно, що Олена Пчілка та інші автори журналу радо зверталися до Святого Євангелія як до невичерпного джерела мотивів та образів, використання яких відповідало, перш за все, художнім задумам авторів та їхньому світобаченню. Показовою є, наприклад, полтавська приповістка, яку переказала Олена Пчілка, “За-для спасіння душі!” Зміст твору якнайкраще пояснюється Святим Писанням. Читаємо у Нагірній проповіді: “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть” (Мт. 6, 19-20). У цій великій заповіді визначено сокровенну сутність двох різних розумінь смислу людського життя, двох різних типів мислення. Йдеться власне про дві системи життєвих цінностей, пов’язаних з тією чи іншою орієнтацією людини у земному світі. Не даремно, характеризуючи головну героїню, автор начебто й слів не знаходить: “Була собі пані, та така... така... Ну, от побачите сами яка!” А слів бракує тому, що немає практично меж захланності, жадібності, просто-таки ненажерливості. Десь на периферії свідомості жевріє думка: треба б душу рятувати, але якось би так, щоб це нічого не коштувало! Старенький дідусь просить милостиню, молиться та примовляє: “Подайте, Христа ради! Подайте убогому для спасіння душі, милосердна пані!” І пані, від щедрот своїх, дає аж одне-однісіньке яєчко, та ще й при тому подумки лицемірно вихваляє себе: “Що вже там жалувати? Тож для спасіння своєї душі!” Але немає усвідомлення того, що сам факт милостині уже є кроком до спасіння того, хто дає. Пані ж буквально роздирають сумніви: а чи не забуде помолитися старий? Чи пам’ятатиме про її “велике” благодіяння? І вона тричі повертає старенького, настирно нагадуючи про його обіцянку помолитися за неї, відплатити за її “щедрість”. І врешті уривається терпець старому: “Та дали, – каже, – бодай вам дихати не дало! Подарували те нещасне яєчко, та все мені очі вибиваєте! Нате вам його!” Та й кинув пані яєчко”. Але немає у пані й натяку на докори сумління, а тим більше на християнське розкаяння: “Овва! – думає пані. – Через того діда і спасіння душі пропало, і яєчко розбилось!..” [5]. Немає й усвідомлення того, що вчинила подвійний гріх: власна жадібність перекреслила позитивний порив і спровокувала ближнього, який спочатку був налаштований на щиру молитву і смирення.

Є очевидним Євангельський підтекст і в “Рафаелевих янголятах” (“стародавньому оповіданні” кн. Н. Кочубеївни). У цьому творі є своєрідна смислова антитеза мотиву милостині з попереднього оповідання Олени Пчілки. Щиро й абсолютно безкорисливо художник (а йдеться про великого Рафаеля) наділяє двох бідних хлоп’ят (батька немає, а мати – на заробітках) золотими монетами. Дитяча безпосередня радість від подарунка – для них це не гроші, а небачені забавки – викликала у митця неочікувану реакцію: примусила задуматися над природою власного таланту. “А малий аж засміявся від утіхи і, держучи на долоні золоту грошину, покликнув: Яка гарна цяцька! Де ти таких цяцьок набрав? Рафаель усміхнувся й одказав – з неба вони мені упали! – Він справді поміркував собі, що той талант, за який йому давано золоті червінці, прийшов йому... мов з неба...” [7].

Разом із мотивом “будь-які здібності, талант – це Божий дар” в оповіданні актуалізується ще один християнський мотив. Для досягнення Царства Небесного потрібна віра і віра саме дитяча, про це говорив і Спаситель, відповідаючи на питання учнів, хто найбільший у Царстві Небеснім? “Він же дитину покликав, і поставив її серед них, та й сказав: “Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, – не ввійдете в Царство Небесне! Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім” (Мт. 18, 1-4). В оповіданні й бачимо таку віру, світлу, незамулену, а що вже щиру! Дитя говорить художнику: “А оце дивимося на небо, на зірочки... мама казали, що то Божі віконечка і що звідтіль виглядають анголята. То ми й дивимось, – може, котрого побачимо!..” Тут маємо приклад взаємоперехідності мотивів: один породжує інший. Дитяча віра надихає митця на створення його шедевру: “Дітки знов звели оченята вгору. А Рафаель дивиться на їх. Вони йому дуже сподобались, ті гарні хлоп’ятка. Обоє були кучерявенькі, з хорошими карими очима, – а дивилися ті очка так ясно, та щиро, як тільки можуть дивитися – діти!” Як результат – написані майстром зворушливі образи, відомі усьому світу: “Я бачив тих анголят на землі, в убогім домочку, як вони виглядали других анголят – в небі” [7]. У фіналі твору автор радить читачам згадати про тих двох світлих діток, споглядаючи Рафаелеву “Сікстинську Мадонну”.

У цікавій замітці “Тарас Шевченко й діти” [8] бачимо реалізацію того ж таки мотиву дитячої віри. Йдеться про те, як щиро й віддано ставилися дітлахи до великого поета, яку взаємну радість мали від того й діти, й Кобзар. “Припадають... сердешні, наче до рідної матері. А подумаєш – за що? За якусь жменю горіхів! ... Мене діти люблять..., а кого люблять діти, той ще не зовсім поганий чоловік! ... І святу правду казав наш Кобзар: діти знають, кого любити. Інше й гостинці дає дитині, а дитина таки не горнеться... Щось вона чує серденьком малим!”

Художні й публіцистичні тексти “Молодої України” засвідчують зокрема прагнення Олени Пчілки наблизити до юного читача досягнення світової культури, її найвідоміших представників. Очевидною заслугою авторки, редакторки й укладачки є намагання й успішна реалізація благородного наміру – одухотворити найвищі культурні злети митців беззаперечним християнським началом. Підтвердженням цього є ще одне оповідання Олени Пчілки “Голосний пам’ятник” [3], в якому майстерно створюється образне, саме християнське, підґрунтя написання великим Шіллером “Пісні про дзвін” (усе теж починається із чистоти дитячого сприйняття – перших відвідин з мамою церкви; особливого співу церковних дзвонів, то урочистих і радісних, то сумних і тужливих, то тих, що б’ють на сполох).

Важливим компонентом художнього масиву “Молодої України” є й поетичні твори, присвячені християнським святам. Це має свою мотивацію, адже Святе Писання, відображене у найважливіших святах року, дає особливу естетичну модель часу. Ця модель спирається на два етапи життя Спасителя: Різдво Христове і Світле Христове воскресіння. У відповідності до цих двох дат вибудовується і народний євангельський календар, який органічно входить у свідомість з раннього дитинства. Тому й маємо прекрасні зразки різдвяних колядок, як от “Нова рада стала...” [9], “Різдвяних привітань” [6], що полонять душу зворушливістю і безпосередністю дитячого бачення. Ось типовий зразок привітання на Різдво: “Я маленька дівочка, / Як у полі квіточка, / Більш нічого не знаю, / З Різдвом поздоровляю!” Великодні величання підносять всеперемагаючу ідею воскресіння: “Христос Воскрес!” – говорить сонце / З весняних радісних небес; / Життя воскресло і надія, / Христос Воскрес! Христос Воскрес!” [4].

Функціонування журналу “Молода Україна” було ефективним завдяки багатьом смислотворчим та формотворчим чинникам, зокрема досить помітно вираженому євангельському началу. Незаперечною заслугою саме Олени Пчілки є її уміння вірно визначити концепцію видання, яка з-поміж інших важливих принципів і завдань передбачає усвідомлення юним поколінням абсолютної істини: віра є моральною опорою життя.