К. М. Третьяков



жүктеу 1.77 Mb.
бет1/12
Дата15.07.2016
өлшемі1.77 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


ЦЕНТР ПАМ'ЯТКОЗНАВСТВА НАН УКРАЇНИ

Українська інженерно-педагогічна академія, Артемівський філіал

кафедра загальнонаукових дисциплін

__________________________________________________________________

К.М. ТРЕТЬЯКОВ

генеральний директор ВАТ «Часівоярський

вогнетривкий комбінат»

С.Й. ТАТАРИНОВ

доктор філософії, кандидат історичних наук

НАРИСИ ІСТОРІЇ

ЕКОНОМІКИ ТА ПРОМИСЛОВОСТІ

ДОНБАСУ


(з 18 до початку 20 ст.)

Навчальний посібник

Науково-методичне видання

Науковий редактор ТИТОВА ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА, директор Центру пам’яткознавства НАНУ, доктор філософії, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України

Наукові консультанти

БРАГІНА ЛЮДМИЛА ЛАЗАРІВНА, доктор технічних наук, професор, Харківський національний технічний університет (ХПІ)

БАКЛАНОВ ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ, доктор хімічних наук, завідувач кафедрою загальнонаукових дисциплін Артемівського електро-механічного факультету УІПА

Заступник наукового редактора, відповідальний за випуск БОГУНЕНКО ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ, вчений секретар Відділення Центру пам'яткознавства НАНУ, науковий співробітник Часівоярського промислового історико-краєзнавчого музею

Наукові рецензенти

ГРІФФЕН ЛЕОНІД ОЛЕКСАНДРОВИЧ, доктор технічних наук, професор, голова Асоціації наукових працівників технічних музеїв України, головний редактор часопису «Проблеми історії науки і техніки»

КОСТЯНТИНОВ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ, доктор філософії, кандидат технічних наук, старший науковий співробітник Центру пам'яткознавства НАНУ

Затверджено до друку Вченою радою Центру пам'яткознавства НАНУ

(протокол №9 від 21.09.2010 р.)

ПЕРЕДМОВА


Цей посібник – перша спроба систематизувати та узагальнити багаточисельні друковані та архівні джерела Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви, Петербурга про виникнення та початковий розвиток різних галузей економіки та промисловості колишнього Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

Цей повіт – другий за розміром та чисельністю населення у Російській імперії – став серцем «Нової Америки», за висловом видатного російського поета Олександра Блока.

Розвиток важкої промисловості – вугільної, соляної, металургійної та металообробної, хімічної – був пов'язаний як з інвестиціями вітчизняних промисловців, за походженням дворян, міщан, селян, купців, інженерної інтелігенції, так і з іноземними вкладеннями.

У той же час переробка сільгосппродукції, виробництво будівельних матеріалів базувалися на міщанських та селянських капіталах і на діяльності дрібних підприємств та майстерень.

Вже з середини 19 століття внесок майстрового люду та ремісників у обсягах виробництва став дуже суттєвим.

Банківські та страхові капітали почали розвиватися тільки з кінця 19 ст.

За етнічним станом підприємці були іудеями, німцями, англійцями, голландцями, французами, які швидко сприйняли законодавчу базу, традиції та побут місцевого населення, несли певні новації та цивілізацію.

Важливим моментом було первинне впровадження у виробництво сучасних технологій, машин та обладнання, організації праці, типових для Європи.

Значну роль відігравали різноманітна торгівля, постійні промислові та продовольчі ярмарки, стале регулювання цін місцевими органами самоврядування та всебічне сприяння ними розвитку торгових капіталів.

Фіскальна політика уряду та місцевого самоврядування були поміркованими, зваженими та сприяла розвитку різних галузей промисловості, економіки та торгівлі. Регуляторний тиск державних установ був мінімальний.

Автори посібника дають уявлення студентам про розвиток різних видів транспорту, зв’язку, комунікацій.

Важливим також є залучення коротких біографій найпомітніших діячів держави, промисловості, які найсуттєвіше вплинули на розвиток краю.

Вдалим є поєднання великого обсягу інформації з елементами історичного краєзнавства. Вважаю, що посібник буде сприяти патріотичному вихованню студентської молоді, бо, як заповідав Т. Шевченко, «...і чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь...»

Автори посібника – непересічні особи, усе життя та діяльність яких щільно пов’язані з Донбасом.

Костянтин Третьяков пройшов шлях від рядового працівника до голови Правління одного з найвідоміших в Україні та за її межами Часівоярського вогнетривкого комбінату, якому виповнюється 135 років у липні 2011 р. Діяльність К.М. Третьякова спрямована на всебічний розвиток цього підприємства та унікального міста Часів Яр, яке відоме не тільки завдяки наявності найкращих у Європі вогнетривких глин, але й як колиска багатьох видатних громадських діячів, воєначальників, вчених, лікарів, винахідників, музикантів тощо.

Сергій Татаринов – знаний вчений, кандидат історичних наук, доктор філософії, всебічно освічений фахівець у галузі історії. Завдяки його ерудиції, плідній та наполегливій дослідницькій діяльності зникло багато «білих плям» у історії Донеччини.

Значною позитивною особливістю даного посібника є відображення суттєвих виробничих надбань Донеччини у поєднанні з ґрунтовними науковими знаннями з історії господарства цього багатющого та вельми страждального краю.

Ця перша спроба створити посібник навчального спецкурсу з історії промисловості та техніки Донбасу передує наступним зусиллям у напрямку поглиблення та вдосконалення знань у даній галузі та написання нових підручників і монографій.

Вважаю за доцільне використання даного посібника також студентами та аспірантами вузів і технікумів за спеціальностю «Технологія тугоплавких неметалічних і силікатних матеріалів», викладачами і аспірантами, студентами політехнічних інженерно-педагогічних

Та економічних спеціальностей.


Брагіна Л.Л. – доктор технічних наук,

професор ХНТУ-ХПІ член Міжнародного товариства матеріалознавців ASM International (США)


ВСТУП

В останні роки у багатьох ВНЗ України почали приділяти увагу вивченню та викладанню історії науки і техніки. Створено відповідні кафедри, виконуються науково-методичні розробки з питань історії технологій, виробництва, виникнення галузей господарства. Часопис «Питання історії науки і техніки» затверджено як ВАКівське видання. При Центрі пам'яткознавства НАН України діє Асоціація музейних працівників технічних музеїв України (голова д.т.н. Л.О. Гріффен). З 2002 р. щорічно в Україні відбуваються наукові конференції «Проблеми вивчення та збереження памяток історії науки і техніки».

Завдання спецкурсу для студентів інженерно-педагогічних, політехнічних, економічних спеціальностей - дати розширені відомості про витоки галузей промисловості, економіки, фінансів, сільського господарства, транспорту та звязку та інш. у Донбасі у 19 - на початку 20 ст., виявити інтерес студентів до поглибленого вивчення історії підприємств, техніки у рамках СНТ (повідомлення, доповіді, реферати, робота з архівами, стародруками), олімпіад, всеукраїнських конкурсів наукових робіт молодих вчених, подальшої підготовки курсових, дипломних робіт. Важливо дати майбутнім спеціалістам повну картину науково-технічного прогресу та розвитку регіону, виховувати патріотичні почуття до рідного краю.

У рамках спецкурсу можливе проведення науково-практичних конференцій та семінарів з історії вугільної, гірничо-металургійної, металообробної, хімічної, соляної, харчопереробної промисловостей, впливу бізнесу, іноземних інвесторів, фіскальної політики та ролі органів місцевого самоуправління. У минулому було багато того, що не втратило своєї актуальності сьогодні.


ПОДАТКОВА СИСТЕМА

Історично склалося, що більшу половину сучасної Донецької області з 1783 по 1917 рр. займав другий за розміром у Російській імперії Бахмутський повіт.

Полковник Ф.В. Шидловський у своїх Описах про Бахмутське поселення повідомляв: «На новопоселенном месте, на речке Бахмут: жителей Русских, Торских и Маяцких и иных разных городов – 36 человек; Черкасов (казаков) Изюмского полка Торских и Маяцких жителей – 112 человек; Донских Казаков – 2, зашедших для варения соли. У тех всех жителей: 29 соловаренных колодезей, 49 дворов, 49 изб, 11 амбаров, 48 куреней и землянок. …От того города Тора до речки Бахмута, где построены соловаренные курени, дикой степью 30 верст».

Згадку про містечко залишив і Донський отаман Яким Філіп’єв, який у 1703 і 1704 рр. звертався у Посольський Приказ із новими чолобитними, в яких скаржився на ізюмців.

В 1708 р. за Указом царя Петра І в Росії було засновано 8 губерній, в тому числі Азовську, яка займала територію від Пензи до Правобережжя Дніпра, і від Полтави та Києва до Азовського моря.

У фортеці Бахмут у 30-ті рр. ХVIII ст. через річку було 2 дерев’яні мости, земляні вали з бастіонами, у форштаті (внутрішньому укріпленні) знаходилися 2 погреби для пороху та грошової казни, магазин для хліба, цейхгауз з «вогнепускальними орудіями», дерев’яні казарми, дерев’яний будинок коменданта, його Канцелярія, «присутствєне судів місце», амбар для солі дерев’яний, кам’яний погріб для казни, дерев’яний купецький приїжджий Двір. У Бахмуті мешкало з цивільного населення (крім гарнізону) дворян 26, духовних осіб 51, купців 144 з 138 членами родин (євреїв 21). Міщан 492 (євреїв 69), господських селян 165, відставних чинів (25 років служби) 1, калмиків 69. Місто мало 4000 десятин землі. Базари відбувалися по п’ятницям та неділям, великі ярмарки на Петра і Павла та Богородицю. Привозять тканини, коней та рогату худобу. Вода у місті погана, солона. Земля від балки Чиркової «ілувата, кам’яниста, алебастрова». Дороги йшли на Харків і Куп’янськ, Таганрог. Місто мало 3 церкви - Троїцьку, Рождественсько-Богородичну та цвинтарну (за фортечним валом).

На розвиток Бахмуту як міста великий вплив мали зміни в адміністративно-територіальному поділі Росії, які відбувалися протягом тривалого часу. У зв’язку з цим місто Бахмут в різні часи входило до складу різних губерній Росії, в т. ч. до складу Воронезької, Новоросійської, Азовської, Катеринославської губерній. Незважаючи на це місто розвивалося і відігравало важливу роль в економічному, культурному та духовному житті краю і півдня Росії.

Воєвода капітан Г. Скорихін вказував, що на початку 30-х років ХVІІІ ст., від нападів татар, хвороб і «поступления в ландмилицию» з Бахмутської провінції вибуло 5741 чол. Внаслідок цього, Указом від 14 січня 1732 р., на прохання воєводи Г. Скорихіна до Бахмуту було приписано для заготівлі дров та видобування солі по 200 козаків від Ізюмського, Рибінського та Харківського полків. У 30-ті рр. ХVІІІ ст. фортеця Бахмут була обнесена земляними валами з бастіонами і мала два дерев’яні мости через річку. У форштадті розміщалися: два кам’яні льохи для пороху, хлібний магазин, приміщення грошової казни, цейхгауз для вогнепальної зброї з вогнепускальними гарматами, дерев’яні казарми, суддівське присутствіє, дерев’яний амбар для солі та постоялий двір для купців.

В архівних документах того періоду також згадуються села, які виникли поблизу Бахмуту: с. Луганське, с. Кодемо поміщика Макара Ларіна, який мав у власності 4 вітряки та млин; с. Покровське, в якому на той час мешкало 689 чоловіків та 702 жінки. В селі було побудовано 2 вітряки. Зайцево (Микитівка) засновано в 1776 р. Азовським губернатором Чертковим, який у районі Жованого Лісу, балок Житньої и Сухої на зимівники запорожців перевів як військових поселенців родичів з Черниговської, Полтавської і Білгородської губерній. По імені Микити Дев'ятілова поселення отримало назву. У 1782 р. тут мешкало 121 чоловіки и 97 жінок.
Статистичні відомості «Новоросійських календарів» дають уявлення про динаміку розвитку повітового міста та зміни у чисельності його населення.

У 1835 р. у Бахмуті мешкало 6550 жителів, було будинків цегляних 6, дерев’яних 1017, церков 5, лавок 30, винних льохів 5. Від великої земляної фортеці і валу, що оточували місто «залишилися ледь помітні рештки».

У 1846 р. у Бахмуті мешкало 6442 жителі, було 1987 будинків, 3 готелі та 6 постоялих Дворів, працювали 4 цегляні заводи, 8 салотопельних, 3 сальних свічок.

У 1853 р. у Бахмуті мешкало 7377 жителів, було 1867 будинків, 3788 десятин городської землі, діяли 2 готелі, 6 постоялих Дворів, 4 винні льохи, 2 цирюльні, 2 каретні майстерні, паровий та 32 вітряних млинів, 21 кузня, 48 цегельних будівель магазинів.

«Новоросійський календар» на 1858-59 рр. дає відомості, що у місті Бахмуті мешкало 8367 осіб, було будинків1882, міської землі 3738 десятин. Функціонували 2 готелі, 6 заїджих Дворів, кам'яних магазинів 38, горілчаних 5, каретних майстерень 3, механічних млинів 4 та вітряних 34, кузень 27, цегляних заводів 5, салотопних 10, свічний та восковий, вапнякових 3. Місто мало 36 колодязів.

У 1860 р. у місті мешкало вже 12409 жителів. Бюджет Бахмуту складав 8272 рублів (звичайні доходи 7709, надзвичайні 562 рб.), витрати 6072 рб. (крім того капітал непорушний 359 рб., запасний 2219 рб.).

У 1866 р. «Новоросійський календар» мав такі відомості про місто. Жителів 10103, будинків кам’яних 172, дерев’яних 1700. На торговій площі 48 кам’яних лавок, 36 тимчасових. Купців 3-ї гільдії 140, з інших міст 17. Міщан було 4179 осіб. У місті діяли 5 цегельних, 2 миловарних, 7 салотопельних, 5 свічних, 2 вапнякових та кісткопальний заводи, 2 цирюльні. Згадуються 5 православних церков та католицький храм, 2 синагоги.

У 1872 р. у Бахмуті мешкало 17990 жителів, кам’яних будинків 128, дерев’яних 1661, кам’яних магазинів 53, дерев’яних 77. Горілкою, вином торгували 183 особи. Діяли 5 салотопельних, 4 свічних, салотопельний, винокурний, табачний, пивоварний заводи, 2 млина. Вартість всього майна міста становила 774,7 тис. рб. Місто мало поштову станцію Павлоградсько-Слов’яносербського тракту, телеграф. Існували Тюремний замок та Камера мирового суду.

У 60-ті рр. ХIХ ст. Бахмут мав 3,7 тис. десятин орної землі, 341 десятин неудобій. Будинків кам'яних 172, дерев'яних 1458 на суму 634 тис. рб., лавок кам'яних 44, дерев'яних 109 на суму 100 тис. рб. Нараховувалося 569 ремісників-кустарів, 744 купці при чисельністі населення міста 12109. Загальний обсяг прибутку становив 130 тис. рб., ярмарки та роздрібна торгівля становила 235 тис. рб.

Нерухоме майно у вигляді житла коштувало 634,4 тис. рб., у повіті було 172 кам'яних будинки, 1458 деревяних, камяних лавок 44, деревяних 109. Левину долю становили будівлі Бахмуту.

Земство взяло на облік у Бахмуті 3 свічних, 3 овчино-тулупних, 3 гончарних, 4 каретних, 6 салотопельних, 3 вапнякових, тютюновий та костопальний заводи, мало їх оцінку та прибутковість. Діяли 2 водяних та 3 кінних млини.

У повіті діяло 50 маслобійних, 10 винокурних заводів (патенти на 12,6 тис. рб.), 117 водяних та 905 вітряних млинів.


Купці Бахмуту у 1767 р. - президент і міський Голова Тимофій Назаров, бургомістр Осип Грошев, ратман Петро Михайлов, цивільний староста Іван Четвериков, купець Парфен Гаврилов і ще 30 купців склали 11 “кондицій до Комісії з Уложення Катерини II”. Серед них були:

- Дозволити купцям купівлю земель під посадку лісу, заготівлю дрів для винокуріння і встановити звичайний акциз з відра горілки.

- Соляна контора віддала питну справу одному купцю Парфену Гаврилову (він був серед авторів Наказу…), після закінчення терміну потрібно віддати Магістрату право розподіляти питну справу між купцями.

Особливе розповсюдження як джерело доходів казни держави та Бахмутського повіту з середини ХIХ ст. мала торгівля спирто-винними товарами.

У Бахмуті було 8 горілчаних складів, у повіті - 11.

Винокурінням у середині 19 ст. у повіті займалося 5 заводів з об'ємом 1,5 мільйони відер (у тому числі Отрадівський поміщика Хренніка і Ільїновський генерала Станковича). Отрадівський винокурний завод виробляв 272,6 тис. відер горілки, Ільїнівський - 339,5 тис. відер. Прибуток акцизу від діючих 5 заводів становив 179,9 тис. рб.

Торгівлю вино-горілчаними напоями вели:

- у Бахмуті 11 штофних, 8 ренських вин, питних лавок 68, російських вин 1, на постоялих дворах, трактирів 3, буфетів 4.

-у повіті 124 штофних, 3 ренських вин, питних лавок 337, російських вин 75, на постоялих дворах 8, трактирів 5.

Під час ярмарок торгували питним 196 яток у Бахмуті, 286 у селах повіту.

Податки становили: 5 рб. з питної ятки, 20 pб. з горілчаного погребу, 3 рб. з ятки ренського вина, з питного дому 5 рб., з виставки 1 руб., за розпив по 5 рб.
У 80-ті рр. ХIХ століття у повіті було винокурень 14. Вино-горілчаною продукцією торгували кабаків 12, трактирів 2, питних лавок та складів 20, гостинниця, постоялих дворів 6.

Торгівля в місті в повіті

Чаркові 11 124

Ренських вин 7 3

Питні будинки 69 337

Російських вин 1 75

Трактирів 5 3

Буфетів 4 -

В заїжджих

дворах 3 8

На розлив на

ярмарках 196 286

Збори з роздрібу складали: з рюмочної - 5 рб., ренського погребу - 3 рб., з горілчаного підвалу по 20 рб., з питного будинку 5 рб., з розливу на ярмарку по 1 рб.

При укладанні кошторису на 1867 р. Управа стикнулася з тим, що не були розмежовані губернські та земські податки, а суми, вказані різними губернськими установами, були невірними. Обговорення кошторису 1867 р. було відкритим, на земському зібранні. Загальна сума податків по повіту у 1867 р. становила 23436 рб.:

-за видачу Свідоцтв купцям 2-ї гільдії 687 рб.,

-за 491 питний Патент 1658 рб.,

-з 19 винних складів 190 рб.,

-з 7 ренських 112 рб.,

-з 76 погребів російських вин 76 рб.,

-з ярмаркових виставок 410 рб.,

-з 116 водяних млинів на 146 поставів 146 рб.,

-з землі приватних власників 9298 рб.,

-з землі селян 8031 рб.,

-з майна Бахмуту (вартість 760 тис.) 1900 рб.,

-з млина р. Донець (вартістю 56 тис.) 149 рб.,

-з землі гірничої та казенної 120 рб.

Починаючи з реформи управління "питною справою" 1885 р. і до введення державної монополії на обіг спирту в середині 90-х рр. XIX ст., представники органів земського самоврядування співпрацювали з чинами губернської адміністрації у складі губернського з повітових справ Присутствія. Його очолював губернатор, входили віце-губернатор, прокурор судової палати, управляючі акцизними зборами і Казенної палати, губернський предводитель дворян, голова губернської земської управи і міський голова Катеринослава. Члени повітових Присутствій з питних справ виконували свої обов’язки на громадських засадах.

Земства не мали права відкриття закладів з продажу спиртних напоїв.

У 1895 р. в Бахмуті і повіті було 3 пиво - медоварних заводи із загальним виробництвом 72 тис. пудів пива.

Виробництвом сирого спирту з 1900 р. у селі Авдотьїно займався Животинський Сергій, виробляв продукції на 71 тис. рб., мав 2 парові казани та 28 робітників. Ректифікованого спирту він виробляв на 10 тис. рб. Дворянин Карпов П.О. у маєтку хут. Трудовий на винокурному заводі виробляв спирту на 25 тис. рб., мав 2 парові казани та 22 робітники.


З 1909 р. (з 1 квітня до 1 вересня) міською Думою було дозволено встановлення на тротуарах парусинових наметів для дрібної торгівлі морозивом і прохолоджуючими напоями (торгувати вином і пивом заборонялося). Це - продаж міцних напоїв - могло ускладнити "необхідний за ними поліцейський і акцизний нагляд". За намет платили в сезон 25 рб.

Введення урядом т.з. «сухого закону» напередодні 1 Світової війни погіршило стан збирання акцизу та сприяло розквіту самогоноваріння.

Справжньою бідою для сіл були пияцтво і пов'язані з ним правопорушення.

У січні 1914 р. «Народная газета» таким чином порівнювала поведінку селян сусідніх сіл Кодемо та Зайцево: «Может кто знает наше село Кодемо. Село это как будто забыто, заброшено, хотя в нем имеется одноклассная земская школа, учительница, причт и другая интеллигенция, но сказать мужику просветительное слово никто не может, потому что занят личным своим делом… Были большие праздники: Рождество, Новый год, Крещение и кодемцы провели их хорошо и весело – были и пьяны, и веселы, и нос в табаке, провели праздники в драке, озорстве, били окна мирных жителей, оскорбляли прохожих, …пьют кодемцы зимой, пропивая потом нажитый хлеб». На противагу автор вказував, що «в 4 верстах расположено село Зайцево с таким же населением, но с хорошим духовным наставником в лице священника о. Владимира Гончарова, это село гораздо благоразумнее, …есть кредитное товарищество». Це був прозорий натяк на позицію кодемського священика – 40 річного Федора Івановича Зайцева.

Не покращило справу закриття в 1914 р., у зв'язку з початком I Світової війни казенних винних лавок. Навпаки, пишно розцвіло самогоноваріння і вживання отруйних спиртових рідин. Селяни ящиками розкуповували "політуру". Розповсюдилася торгівля різними одурманюючими "квасами", "спотикачами", «ханжами». Увійшов у вжиток "денатурат" (забарвлений спирт для розтирання), пляшка доходила в ціні до 4-х рб. Кореспондент «Народної газети» описує випадок, коли в селянській сім'ї під час проводів сина на війну було випито 3 пляшки "денатурату" вартістю в 12 рб. і помічає, що справжня ціна цим пляшкам 36 коп. Така екзотична суміш, як "ханжа" готувалася з "тютюну, оцту і всякої погані, заправлялася цукром і ароматичними речовинами". Цукор для браги закуплявся у великій кількості.

Поголовне пияцтво примусило поліцію посилити покарання за появу в публічних місцях у нетверезому стані. Вперше за це відбувався арешт від 7 днів до 2-х тижнів або штраф від 35 до 50 рб., другий раз - арешт від 2-х тижнів до 1 місяця або штраф 50-100 рб., а утретє - від 1 до 3-х місяців або штраф від 100 до 300 рб.

Несподіваним результатом "сухого закону" стало розповсюдження азартних ігор в селах. "Навіть не зміркуєш відразу, що гірше: колишнє пияцтво або цей азарт, який, немов заразлива хвороба, захоплює село за селом..." – писала «Народна газета Бахмутського земства». На поліцію був покладений обов'язок "постійного спостереження за тим, щоб азартні ігри не проводилися і зборища для заборонених ігор були негайно закриті". Поліція повинна була розслідувати, в яку гру грали, хто в ній брав участь, який вона мала характер.

Студент І. Евенбах в «Народной газете» писав про те, як пройшло святкування Великодня у 1915 р. у Бахмуті: «На первый день Пасхи и в последующие дни нигде не было видно пьяных, …драки и ссоры не замечены. Тихо и мирно двигалась праздничная толпа в центр города. У всех было настроение приподнятое от прекрасного весеннего дня, который опьянял своим чарующим запахом. Сразу потянуло в степь, там где зеленела травка… и степь покрылась гуляющими». Автор наважився пройтися Забахмуткою, де живуть «люди тяжелого труда, ...я думаю, что в прошлом году побоялся бы прогулки сюда из-за буйных пьяниц». Евенбах побачив на Забахмутці закритими шинок і винну лавку, бо з початком війни у країні було введено «сухой закон».

Недоїмка податку з дворян 1866 р. становила на 1867 р. 11 тис. рб., з казенних селян - 789 рб.

Для обкладення земель податком повіт був розділений на райони і гласні збирали відомості «особисто на місці». В руках поміщиків було 361 тис. десятин орної землі, 5,8 тис. дес. лісів, неудобій 34,8 тис. дес. На 20 тис. десятин, через відсутність власників інформації не було. Державним селянам належало 257 тис. дес. орної землі, 24 тис. дес. лісів, неудобій 11 тис. дес. Колишнім кріпосним (тимчасово зобов'язаним) 57 тис. дес. оранки, 1,8- неудобій. По гірничому відомству 13 тис. десятин.

Всі орні землі були оцінені в 5,5 мільйонів рб. (12 рб. сріблом десятина). Земство прийняло на службу землеміра і встановило йому оклад на рік 500 рб. сріблом.

Закон 1866 р. вимагав обкладати з вартості майна та споруд. Вигравали менш обладнані “копанки” селян.

Промисловці на I та II З’їздах вимагали представництва у повітових земських зібраннях, бо “дворяни-землевласники своєю більшістю у земських зборах, користуючись цим, перекладають податки з землі на промисловість”.

Циркуляром 17 травня 1866 р. роз'яснювалось, що земства не мають права "обкладати зборами самі вироби і продукти, виготовлювані або продані на фабриках і заводах, а рівно й інших промислових та торговельних закладах, оплачуваних акцизом на користь казни".

У 1874 р. вперше питання земських зборів гірничо-заводської промисловості виникло на I З’їзді промисловців Півдня Росії.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет