Клуб сімейного дозвілля

• 
  Ми на громадському майдані, сидимо в парку, Тесе, А ще ж удома в моєму автовідповідачі є теж щось на зразок зізнання.
  

• 
  Навіть якщо вам якось і вдалося б убити мене так, щоб нічого не помітили он оті дві матусі...
  
• 
  Я не в тому стані, щоб убивати ще когось. Ні тут, ні де­інде.
  
• 
  Приємно чути. Бо якщо б ви навіть заопікувалися мною і моїм автовідповідачем, рано чи пізно хтось знайшов би того таксиста, котрий привозив вас вранці в суботу до «Стаґґер- Інн». А діставшись до вас, поліцейські побачили б, що на вас достатньо підозрілих синців.
  
• 
  Авжеж, — кивнула Тесе, торкаючись рукою найгірших саден. — Ваша правда. То що тепер?
  
• 
  По-перше, я гадаю, найрозумніше, що ви можете зроби­ти, це якомога довше не з’являтися на людях, допоки ваше гар­неньке обличчя не почне знову добре виглядати.
  
• 
  Мені здається, з цього боку я прикрилася, — сказала Тесе і розповіла про побрехеньку, яку вона вигадала, щоб задоволь­нити Петсі Макклейн.
  
• 
  Це вже непогано.
  
• 
  Пані Ніл... Бетсі... ви мені вірите?
  
• 
  О, так, — відповіла та ледь не відмахнувшись. — А тепер слухайте. Ви мене слухаєте?
  

• 
  Ми з вами, пара жіночок, домовилися про скромний пік­нік у парку, і це чудово. Але від сьогодні ми з вами не бачити­мемося. Правильно?
  
• 
  Якщо ви наполягаєте, — погодилась Тесс. У її мозку бу­ло точно таке ж відчуття, як у щелепі після того, як дантист уколе туди добрячу порцію новокаїну.
  
• 
  Наполягаю. І ви мусите вигадати якусь іншу достовірну історію на той випадок, якщо копи побалакають із шофером мімузина, котрий відвозив вас додому...
  
• 
  Мануель. Його ім’я Мануель.
  

• 
  То яку ж історію ви збираєтесь розповісти копам, мила? Щось гарне, без моєї там присутності. Нумо, давайте, ви ж письменниця.
  

• 
  Я б сказала, що Рамона Норвілл порадила мені після мо­го виступу короткий шлях по Стаґґ-роуд — що є правдою — і, проїжджаючи по ній, я звернула увагу на клуб «Стаґґер-Інн». Я скажу, що через кілька миль я зупинилася пообідати, а по­тім вирішила повернутися, щоб трохи випити там. Послуха­ти гру живого бенду.
  
• 
  Непогано. І той бенд називався...
  
• 
  Я знаю, як він називався, — сказала Тесс. Мабуть, ново­каїн уже почав розсмоктуватися. — Я скажу, що познайоми­лася з якимись парубками, випила зайвого і вирішила, що на­бралася занадто, аби вести машину. Вас у цій історії нема, бо ви не працюєте вечорами. Я також можу розказати...
  
• 
  Не переймайтесь. Цього достатньо. У вас добре виходить таке вариво, щойно ви розігрієтеся. Тільки не розцяцьковуй­те зайвого.
  
• 
  Не буду, — сказала Тесс. — І взагалі це така історія, якої мені, либонь, ніколи не доведеться розповісти. Тільки-но во- ни знайдуть Стжельке і їхніх жертв, як почнуть шукати які» гось убивцю, вельми відмінного від такої маленької жіночки, як я, котра тихо пише собі книжечки.
  

• 
  Маленька жіночка, котра тихо пише собі книжечки, та щоб мені всратися. Ви ж іще та крута курва, — раптом вони помітила тривожний, переляканий вираз на обличчі в Тесс. — Що? Що з вами тепер?
  
• 
  А вони зможуть угледіти зв’язок між тими жінками в трубі і сімейством Стжельке, вони зможуть чи ні? Принай мні з Лестером?
  
• 
  Він одягав на себе гумку перед тим, як вас зґвалтувати?
  
• 
  Ні, Боже мій, ні. Його викиди ще залишалися в мене на стегнах, коли я дісталася додому. І всередині мене, — її аж пе­ресмикнуло.
  
• 
  Значить, він і на інших наїжджав незагнузданим. Дока­зів там повно. Вони все складуть докупи. Якщо ті парубки дійсно позбавилися ваших посвідчень, ви залишитеся недо­торканною у своєму затишному гніздечку. А сенсу непокої­тися тим, чого ви не в змозі проконтролювати, нема, як га­даєте?
  
• 
  Нема.
  
• 
  А ви... ви часом не збираєтеся, приїхавши додому, пере­різати собі зап’ястя у ванні? Чи скористатися тією останньою кулею?
  
• 
  Ні, — Тесс згадала, як солодко пахло нічне повітря, коли вона сиділа в пікапі, приставивши тупорилого «Лимоноча- вильника» собі до скроні. — Ні, зі мною все гаразд.
  
• 
  Тоді вам уже час іти звідси. А я ще посиджу тут трохи.
  

• 
  Є ще дещо, що мені треба взнати. Ви з себе робите фак­тично співучасницю скоєного мною злочину. Чому ви робите це заради жінки, котрої навіть не знаєте? Жінки, котру до цьо­го бачили лише раз у житті?
  
• 
  Ви повірите, якщо я скажу, що роблю це заради моєї ба­бусі, котра любить ваші книжки і дуже розстроїться, якщо ви потрапите до в’язниці за потрійне вбивство?
  
• 
  Ані на крихту.
  

• 
  Багатьох жінок ґвалтують, як ви гадаєте? Я хочу сказати, що ви в цьому сенсі не унікальна, розумієте?
  

• 
  Жінок в усьому світі ґвалтують, як то ми кажемо. І дівча­ток також. Таких, що мають улюблені м’які іграшки. Деяких при цім убивають, а деякі виживають. З тих, що вижили, скільки подають заяви про те, що з ними трапилося, як ви гадаєте?
  

• 
  Я теж цього не знаю, — кивнула Бетсі, — але я знаю да­ні Національної служби дослідження кримінальної віктим- ності¹, бо гуглила на цю тему. Шістдесят відсотків зґвалтувань залишаються невідомими правоохоронцям, судячи з тих да­них. Три з кожних п’яти випадків. Гадаю, це ще невеликий від­соток, проте хто може сказати напевне? Поза уроками з мате­матики важко доводити від’ємні числа. А насправді, так і неможливо.
  
• 
  Хто зґвалтував вас? — запитала Тесс.
  
• 
  Мій вітчим. Мені було тоді дванадцять. Він тримав ніж для масла в мене перед обличчям, поки це робив. Я тримала рот на замку — страшенно перелякалася, — але ніж зісковз нув, коли він кінчав. Мабуть, це було ненавмисно, а втім, хтозна...
  

• 
  Біль був... ну, нема способу, яким можна описати той біль, насправді нема таких слів. Для мене це було, немов світ скінчився. А крові було... Багато її було. Мати доправила ме­не до лікаря. Вона наказала мені розповісти, що я бігла в са­мих панчохах і послизнулася в кухні на лінолеумі, який вона якраз перед тим наваксувала. Що я упала вперед головою і ви­йняла собі око об кут кухонного столу. Вона сказала, що лікар захоче побалакати зі мною наодинці і що вона на мене покла­дається. «Я знаю, він поробив тобі жахливе, — казала вона, — але якщо про це дізнаються люди, вони звинувачуватимуть мене. Прошу, дитинко, зроби це заради мене, і я тебе запевняю, нічого поганого з тобою ніколи більше не трапиться». Тож так я й зробила.
  
• 
  А таке потім траплялося знову?
  
• 
  Ще три чи чотири рази. І завше я тримала рота на замку, бо в мене залишилося лише одне око, котре могло теж стати пожертвою у протилежному випадку. Слухайте, ми тут уже закінчили чи ще ні?
  

• 
  Не треба цього, — промовила Бетсі.
  
• 
  Але ж...
  
• 
  Розумію, розумію, красно дякую, солідарність, сестер- ство навіки, бла-бла-бла. Я не люблю, коли мене обнімають, оце і все. То ми вже тут закінчили чи ні?
  
• 
  Ми вже закінчили.
  
• 
  Тоді йдіть. І я на вашому місці викинула б револьвер у річку по дорозі додому. Ви спалили те своє зізнання?
  
• 
  Так. Авжеж.
  

• 
  А я зітру те повідомлення, що ви його залишили на моєму антовідповідачі.
  

— 48 —

• 
  Вітаю, Тесс. Схоже, ми вирушаємо в подорож.
  

• 
  О, вітаю, — промовив він. Перш ніж опецьок вимкнув телевізор, Стрітер встиг помітити, що той дивився «За лаш­тунками»¹. — Як наші справи цього вечора?
  
• 
  Ну, нічого не знаю щодо ваших, але мені краще, — від­повів Стрітер. — Трохи запізно для торгівлі, чи не так? Вель­ми млявий тут рух після години пік. Задвірки аеропорту, та ви й самі це знаєте. Фактично ніхто не проїздить, окрім рід­ких вантажівок. Пасажири користуються Вітчем-стрит².
  
• 
  Авжеж, — кивнув опецькуватий чоловічок, — але, на жаль, бюрократи з відділу зонування проти того, щоби такі маленькі придорожні бізнеси, як от мій, розташовувалися по людний бік аеропорту. — Він ще похитав головою на несправедливість цьо­го світу. — Я збирався закритися о сьомій та й вертати собі до­дому, але мав передчуття, що може з’явитися ще один клієнт.
  

• 
  Навряд чи я можу бути тим вашим очікуваним клієнтом, містере...
  
• 
  Джордж Лядвио, — назвався опецьок, підводячись, і про­стягнув відповідно пухку долоню.
  

• 
  Дейв Стрітер. Але я дійсно не можу бути вашим клієн­том, бо жодного уявлення не маю, що саме ви продаєте. Спер­шу мені взагалі привиділося, ніби на вашій об’яві написано «подовження волосся».
  
• 
  Ви бажаєте подовжити собі волосся? — перепитав Ляд­вио, критично його оглядаючи. — Я питаюся, бо, здається, во­но у вас насправді починає рідшати.
  
• 
  А невдовзі й зовсім вилізе, — зауважив Стрітер. — Я на хіміотерапії.
  
• 
  Ой, пане. Вибачаюся.
  
• 
  Нічого. Хоча який може бути сенс у тій хіміотерапії, коли...
  

• 
  Шансів небагато? — спитав Лядвио. У його голосі звуча­ло щире співчуття — не більше й не менше, — і Стрітер від­чув, як на очі йому навертаються сльози. Він жахливо соро­мився плакати перед Дженет, і траплялося таке з ним усього двічі. Тут же, перед незнайомцем, це здавалося цілком нор­мальним. Однак він витяг із задньої кишені хустинку й утер нею сльози. Невеличкий літак заходив на посадку. Його силу­ет проти призахідного сонця скидався на рухоме розп’яття.
  
• 
  Шансів ніяких, судячи з того, що я чую, — промовив Стрі­тер. — Тож я й гадаю, що хіміотерапія, це як... ну, не знаю...
  
• 
  Перевірка колінного рефлексу?
  

• 
  Точно, саме так.
  
• 
  Можливо, вам варто було б зважити, чи не відмовитися зовсім від хіміотерапії на користь якихось потужніших боле- тамівних засобів. Або ви могли б укласти бізнесову угоду зі мною.
  
• 
  Як я вже було почав говорити, я не можу бути вашим перспективним клієнтом, не знаючи, чим саме ви торгуєте.
  
• 
  О, авжеж, більшість людей назвали б це зіллям від усіх хвороб, — сказав з усмішкою, похитуючись навшпиньках за своїм столиком, Лядвио. З якимсь зачудуванням Стрітер собі відзначив, що, хоча Джордж Лядвио і був опецькуватим, тінь у нього була такою ж тонкою й хворобливою на вигляд, як і власна тінь Стрітера. Подумалося, що будь-чия тінь починає здаватися хворобливою з наближенням сонця до заходу, особ­ливо в серпні, коли кінець дня тягнеться надто довго і якось так, не вельми приємно.
  
• 
  Я не бачу тут ніяких слоїків з медикаментами, — сказав Стрітер.
  

• 
  Я продаю подовження, — сказав він.
  
• 
  Що цілком вдало збігається з офіційним статусом цієї до­роги.
  
• 
  Ніколи не думав про це в такому сенсі, але ви, либонь, маєте рацію. Хоча подеколи сигара слугує лише для продуку­вання диму, а випадковий збіг є випадковим збігом. Будь-хто иоліє якогось подовження, містере Стрітер. Якби ви були мо­лодою жінкою, закоханою в шопінг, я запропонував би вам подовження кредиту. Були б ви чоловіком з маленьким пені- сом — генетика іноді така жорстока штука — я запропонував би вам подовження члена.
  

• 
  Ви жартуєте.
  
• 
  О, я великий штукар, але я ніколи не жартую щодо біз­несу. Свого часу я продав десятки подовжень члена і був відо­мий в Аризоні під прізвиськом Ель Пене Ґранде. Я з вами ціл­ком щирий, проте, на моє щастя, не вимагаю й не очікую від вас, щоб ви мені вірили просто так. Чоловіки-коротуни час­то бажають подовження всього тіла. Якби вам захотілося кра­щої шевелюри, я був би щасливий продати вам подовження волосся.
  
• 
  А може людина з довгим носом — ну, знаєте, як в Джим- мі Дуранті¹ — отримати коротший ніс?
  

• 
  От тепер ви самі жартуєте. Бо відповіддю на це буде — ні. Якщо вам потрібне скорочення, мусите шукати деінде. Я спеціалізуюся лише на подовженнях, це суто американська