Лебедєв Петро Миколайович



бет1/5
Дата10.06.2016
өлшемі13.57 Mb.
#126876
  1   2   3   4   5
Лебедєв Петро Миколайович

Лебедєв Петро Миколайович — фізик-експериментатор, засновник великої фі­зичної школи в Росії, професор, член кореспондент Петербурзької АН. Народився в Москві. У 1884 р. після закінчення реального училища вступив до МВТУ. В архіві АН СРСР зберігаються товсті зошити юного Лебедєва, які свідчать про його виняткову винахідливість і велике захоплення наукою, зокрема фізикою. Палке бажання стати фізиком (а в російські університети без диплома про закінчення гімназії вступити було неможливо) примусило П. М. Лебедєва виїхати до Німеччини, де він спочатку працював в університетських фізичних лабораторіях А. Кундта в Страсбур­зі (1887—1888) . і Берліні (1889—1890), а потім знову у Страсбурзькому університеті в 1890—1891 рр. у Ф. Кольрауша. Тут він самостійно працював над обраними ним проблемами і в 1891 р. захистив дисертацію «Про вимірювання діелектричних сталих пари і про теорію діелектриків Моссотті — Клаузіуса» на ступінь доктора філософії. В 1891 р. почав працювати асистентом Московського університету, а з 1900, після успішного захисту докторської дисертації «Експериментальне до­слідження пондеромоторної дії хвиль на резонатори» — професором цього університету. В університеті вико­нав основні наукові дослідження, організував велику школу фізиків, до якої входили П. П. Лазарєв, Т. П. Кравець, С. І. Вавилов, А. К. Тімірязєв, Б. В. Ільїн, В. К. Аркадьєв, А. Б. Млодзеєвський та ін. Проблему світлового тиску П. М. Лебедєв почав досліджувати з початку 90-х років. У 1891 р. вийшла його праця «Про відштовхуючу силу випромінюючих тіл», в якій показано універсальну роль механічної дії випромінювання як для космічних процесів, так і молекулярних взаємодій і, зокрема, вперше кількісно обгрунтовано ідею про вирішальне зна­чення світлового тиску в утворенні кометних хвостів. У наступній праці «Експериментальне дослідження пондеромоторної дії хвиль на резонатори», яка вийшла у вигляді трьох статей (1894 р., 1896 і 1897 рр.), він описав дослідження електромагнітних, гідродинамічних і аку­стичних резонаторів і встановив загальні для коливань різної фізичної природи закони взаємодії осциляторів при відстанях, менших за довжину хвиль. У дослідах з акустичними резонатора­ми, розміщеними на відстані, більшій за довжину хвилі, П. М. Лебедєв дістав інший результат: при всіх різницях частот діяли тільки відштовхуючі сили, що досягали максимуму при резонансі. Встановивши аналогію відштовхувальних сил із си­лами світлового тиску, вік обчислив силу тиску плоскої електромагнітної хвилі на осцилятор. Це відіграло важливу роль у підготовці дослідів з тиску світла на гази. Дослідивши тиск хвиль на моделях, П. М. Лебедєв приступив до найважливішого завдання своєї роботи — експерименталь­ного доведення снування світлового тиску. Глибоко і всебічно проана­лізувавши явища конвекційних струмів і радіометричних сил, які були основ­ними перешкодами при спробах фізиків експериментально довести існування світлового тиску, П. М. Лебедєв зумів як при побудові своїх моделей мініатюрних радіометрів, так і під час проведення самих експериментів усунути Та вплив і вперше в історії на­уки експериментально довести реальність світлового тиску на тверді тіла та виміряти його значення (0,41 мг/м2). Про це він доповів у травні 1899 р, в Росії, а в серпні 1900 р.— на Першому інтернаціональному фізичному конгресі в Парижі. Результати цих досліджень були опубліковані в 1901 р. у «Журналі Російського фізико-хімічного товариства» і в багатьох зарубіжних фізичних журналах під назвою «Експеримен­тальне дослідження світлового тиску».

Ці досліди П. М. Лебедєва принесли йому світову славу й навічно вписали його ім'я в історію експериментальної фізики. В 1904 р. Російська Академія наук одноголосно присудила йому свою премію за ці досліди. їх дуже високо оцінили і видатні зарубіжні фізики У. Томсон, В. Він, Ф. Па-шен, К. Шварцшільд та ін. Міжнародним визнанням заслуг було обрання П. М. Лебедєва почесним членом Лондонського королівського товариства (Англійська Ака­демія наук). Проте П. М. Лебедєв не вважав свою роботу завершеною і кульмінаційним моментом його робіт стали дослідження, проведені на початку XX ст., які експериментально під­твердили існування світлово­го тиску на гази. І цього разу його велике експериментаторське мистецтво до­помогло подолати всі труднощі. Понад 10 років він усебічно досліджував цю проблему, побудував понад 20 різних пристроїв, поки не примусив слабкі газові потоки приводити під дією сил світлового тиску в рух легенький поршень, підвішений до коромисла крутильних терезів. Його відхилення й давало змогу виміряти числове значення тиску світла на гази (яке, до речі, майже в сто раз менше за тиск світла на тверді тіла). У 1907 р. П. М. Лебедєв зробив повідомлення на Першому Менделєєвському з'їзді про відкриття ним тиску світла на гази, акцентувавши увагу на значенні цього відкриття для проблем астрофізики. В 1910 р. його праця «Сила тиску світла на гази» була одночасно опублікована в багатьох наукових журналах. Розглядувані праці П. М. Лебедєва в галузі світлового тиску мали величезне значення як для ствердження електромагнітної теорії Максвелла, так і для термодинаміки випромінювання, оскільки вичерпали проблему експериментального обґрунтування цієї галузі термодинаміки. Досліди повністю підтвердили правильність основного положення діалектичного матеріалізму — про матеріальність світу. їх важливим науковим результатом було експериментальне доведення наявності механічного імпульсу в світлового променя, завдяки чому було встановлено спільність важливих властивостей двох форм існування матерії: речовини і світла. П. М. Лебедєв зробив видат­ні відкриття також в інших галузях, він уперше дістав електромагнітні хвилі дов­жиною 6 мм, в 1905— 1907 рр. брав участь у роботі міжнародної комісії по дослідженню Сонця, в 1909— 1911 рр. досліджував природу земного магнетизму, запропонував нові методи добування високого вакууму та ін. У 1911 р. П. М. Лебедєв разом з великою групою прогресивних учених покинув університет на знак протесту проти реакційних дій царського міністра освіти. У ті тяжкі часи, коли він разом із своїми учнями залишився без експериментальної бази, створеної ним в університеті,його запрошували на роботу деякі зарубіжні наукові установи. Зокрема, директор фізико-хімічної лабораторії Нобелівського інституту в Стокгольмі професор С. Арреніус писав П. М. Лебедєву, що для Нобелівського інституту було б великою честю, якби він погодився там працювати. Великий патріот своєї батьківщини, П. М. Лебедєв відмовився від усіх запрошень і залишився в Москві. В дуже важких умовах, на власні кошти, користуючись лише науковою і громадською підтримкою, він разом з учнями почав створювати нову фізичну лабораторію в кількох кімнатах підвального приміщення. Тут він закінчив свою останню працю, присвячену з'ясуванню природи земного магнетизму, результати якої опублікував у статті «Магнітометричне дослідження тіл» (1911).

Великий задум щодо нових наукових досліджень був пе­рерваний його раптовою смертю, але сформульовані вченим ідеї знайшли свій плідний розвиток у працях його численних учнів, яких він вчив великій творчості й своїй неперевершеній винахідливості. Іменем П. М. Лебедєва названо Фізичний інститут АН СРСР — один з флагманів радянської фізичної науки. Перу П. М. Лебедєва належить ряд наукових праць, виданих у 1913 р. в його «Зібранні творів», а в 1949 р. у «Вибраних творах».



Ленц Емілій Христіанович

Ленц Емілій Христіанович— російський фізик, академік. Народився в Дерпті (тепер м. Тарту). В 16 років вступив до Дерптського університету і після закінчення третього курсу був запрошений як фізик на корабель «Предприятие», який під командою О. Є. Коцебу здійснив кругосвітнє плавання. Під час цієї трирічної подорожі Е.X.Ленц експериментально встановив закономірності зміни солоності води в Атлантичному і Тихому океанах за допомогою сконструйованої ним апаратури — батометра для взяття проб води і вимірювання температур на різних глибинах і спеціального глибиноміра. За ці дослідження в 1828 р. був обраний ад'юнктом Петербурзької АН. За дорученням Академії в 1829—1830 рр. виконав ґрунтовні геодезичні спостереження у високогірних районах Кавказу. З 1830 р. очолив (після В.В.Петрова) фізичний кабінет АН, значно поповнивши його новою апаратурою. Він розпочав тут свої славнозвісні дослідження з електрики та магнетизму. У 1834 р. обраний академіком Петербурзької Академії наук, з 1836 р. очолював кафедру фізики Петербурзького університету, з 1840 р. був деканом фізико-математичного факультету, а з 1863 р. до кінця життя — ректором університету. Одночасно в 1851—1859 рр. завідував кафедрою фізики Головного педагогічного інституту. З школи Е.X.Ленца вийшли М.П.Авенаріус, Ф.Ф.Петрушевський, М.І.Тализін та ін., які відіграли видатку роль у розвитку фізики в Росії. Особливо великі заслуги Е.X.Ленца в дослідженні явищ електромагнетизму, у встановленні законів електромагнітної індукції. Розпочаті ним у фізичній лабораторії Академії дослідження з електрики та магнетизму привели його в 1833 р. до встановлення правила, що визначає напрям індукційних струмів. Це правило відіграло принципову роль при конструюванні перших електричних машин у кінці 30-х років минулого століття Е.X.Ленцом і Б.С.Якобі. Вони не лише створили кілька конструкцій діючих електродвигунів (один з яких був установлений на човні «електроході» і випробуваний у вересні 1838 р. на р. Неві), а й уперше дали методи розрахунку електромагнітів в електричних машинах. Ці ґрунтовні дослідження були викладені в двох частинах спільної праці «Про закони електромагнітів» (1838 і 1844). Крім того, досліджуючи вплив швидкості обертання на величину індукційних струмів у магнітоелектричних машинах, Ленц установив існування явища «реакції якоря». У 1842 р. на основі численних експериментів встановив (одночасно з англійським фізиком Д. Джоулем) закон теплової дії електричного струму, згідно з яким кількість теплоти, що виділяється під час проходження струму в провіднику, пропорційна квадрату величини струму, опору провідника й часу проходження струму. Закон Джоуля—Ленца відіграв істотну роль у встановленні закону збереження й перетворення енергії, і застосовується й нині в багатьох практичних розрахунках. Виконав важливі роботи з визначення залежності електричного опору металів від температури, здійснив серію кількісних вимірювань і знайшов формулу, яка є досить добрим наближенням до нині діючої формули, що встановлює цю залежність. Е.X. Ленцу також належать видатні дослідження з розробки балістичного методу для вимірювання магнітних потоків тощо. Перелічені відкриття є до­сить значним внеском у сучасне вчення про електро­магнітні явища, а також в інші розділи сучасної електротехніки.

Перу Ленца належить ба­гато наукових праць, виданих у «Вибраних творах» у Москві в 1950 р. Е.X. Ленц — автор класичного підручника для середньої школи «Керівництво до фізики, складене... для російських гімназій» (1839), який перевидавався 11 раз.



Попов Олександр Степанович

Попов Олександр Степанович — російський учений, винахідник радіо, професор. Народився у с. Тур'їнські Рудники (тепер м.Краснотур'їнськ Свердловської області). У 1882р. він закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету. У 1883—1901рр. викладав у Мінних офіцерських класах у Кронштадті. З 1901 р.— професор і завідуючий кафедрою фізики Петербурзького електротехнічного інституту, з жовтня 1905 р.— ректор цього інституту. В дні революційних подій 1905 р. відстоював інтереси революційно? молоді, за що зазнавав репресій від царських чиновників. Під час чергового виклику до міністерства в нього стався крововилив у мозок і, не прийшовши до пам'яті, О.С. Попов помер. Наукові дослідження вченого присвячені вивченню проблем електротехніки та особливо радіотехніки. Ще студентом університету багато уваги приділив вивченню теоретичних основ нової галузі знань — електротехніки і особливо розвитку практичних навичок з монтажу і налагодження електричних станцій, систем електричного освітлення.

Його першою відомою науковою працею була стаття «Умови найвигіднішої дії динамоелектричної машини» (1883).

У 1888 р., дізнавшись про досліди Г. Герца з добування електромагнітних хвиль, приступив до відтворення цих експериментів і в наступному році в лекції, прочитаній у Кронштадті на тему «Новітні дослідження про співвідношення між світловими та електричними явищами» уперше висловив думку про можливість використання електромагнітних хвиль для передавання сигналів на відстань. Ця ідея стала провідною в науковій творчості О. С. Попова, який протягом 1890—1893рр. невтомно працював над виявленням електромагнітних хвиль. Скориставшись відкритою французьким фізиком Е.Бранлі властивістю металічного порошку проводити електричний струм під час дії на нього електромагнітних коливань, О.С. Попов у 1894р. зайнявся детальним дослідженням властивостей металічних порошків. Він створив досконалі конструкції когерерів і для надання більшої чутливості й автоматичності в роботі приймальної установки вперше застосував дзвінковий пристрій для автоматичного струшування когерера та реле. Виконуючи численні експерименти з цією установкою, Попов установив, що дальність її дії значно зростає, якщо приєднати до когерера мідний дріт. Так було винайдено першу приймальну антену. Під час дослідів О. С. Попов та його помічник П. М. Рибкін звернули увагу на те, що приймальна установка реагує на грозові розряди. Це навело О. С. Попова на думку приєднати до приймача самописний апарат і діста­ти першу діаграму грозових розрядів, накреслену на папері. Так з'явився новий прилад, що реєстрував розряди на значних відстанях — знаменитий грозовідмітник О.С.Попова — перша в світі приймальна радіостанція.

7 травня 1895 р. продемонстрував свій грозовідмітник (радіоприймач) на засіданні Російського фізико-хімічного товариства і виступив з доповіддю «Про відношення металічних порошків до електричних коливань», в якій висловив думку про можливість використання цього приладу для передачі сигналів на відстань. Цей день увійшов у науку як день винайдення радіо. У січневому номері «Журналу Російського фізико-хімічного товариства» за 1896 р. було опубліковано статтю О. С. Попова «Прилад для виявлення і реєстрування електричних коливань», в якій було наведено схему й докладний опис принципу дії першого в світі радіоприймача. 24 березня 1896 р. учений виступив на засіданні Російського фізико-хімічного товариства, де вперше продемонстрував передавання сигналів без проводів на відстань 250 м і передав першу в світі радіограму, що складалася з двох слів «Генріх Герц», увічнивши цим славу великого німецького експериментатора. У 1897р. уперше виявив явище відбиття електромагнітних хвиль від металевих предметів (зокрема, від кораблів), що перебували на шляху їх поширення. Це відкриття лягло в основу су­часної радіолокації. У червні 1899р. П.М.Рибкін замінив когерер телеграфним апаратом і разом з О.С.Поповим розробив метод радіоприймання телеграфних сигналів на слух. 29 грудня 1899 р. О.С.Попов прочитав на першому Всеросійському електротехнічному з'їзді доповідь «Телеграфування без проводів», в якій розповів про велику серію виконаних ним дослідів з радіотелеграфування і висвітлив можливості практичного застосування радіо. Заслуги О.С.Попова у винайденні радіо офіційно були відзначені в 1900 р. присудженням йому почесного диплома і золотої медалі на четвертому Всесвітньому електротехнічному конгресі в Парижі. Великий патріот своєї батьківщини, О.С.Попов відмовився від багатьох зарубіжних запрошень. З цього приводу він говорив: «Я— російська людина, і всі свої знання, всю свою працю, всі свої досягнення я маю право віддати тільки моїй батьківщині. Я гордий тим, Що народився росіянином. І якщо не сучасники то, можливо, нащадки наші зрозуміють, наскільки велика моя відданість нашій бать­ківщині і який я щасливий, Що не за рубежем, а в Росії відкрито новий засіб зв'язку». Велике дітище О.С.Попова— радіо відкрило нову сторінку в науці й техніці; породило радіофізику і радіотехніку з їх широким практичним застосуванням у всіх галузях людської ді­яльності. У 1945 р. Президія АН СРСР у 50-ту річницю винайдення радіо увічнила пам'ять ученого встановленням золотої медалі ім. О. С. Попова та премії за видатні досягнення в галузі радіофізики.



Ціолковський Костянтин Едуардович

Ціолковський Костянтин Едуардович — видатний учений і винахідник, автор багатьох важливих відкриттів у аеродинаміці, ракетній техніці й теорії міжпланетних сполучень. Народився в с. Іжев­ському Рязанської губернії. Після перенесеної в дитинстві тяжкої хвороби майже повністю втратив слух. Учився самостійно. В 1879 р. у Москві склав екстерном екзамени на звання вчителя і з 1880р. працював учителем арифметики, геометрії й фізики в Боровському повітовому училищі Калузької губернії.

Перші наукові дослідження стосувалися розробки основ кінетичної теорії газів. Наступні дослідження пов'язані з розвитком трьох важливих задач: наукове обґрунтування суцільнометале­вого аеростата, аероплана і ракети для міжпланетних подорожей. Першу пробле­му він розв'язав у 1885— 1892 рр., протягом яких виконав більшість наукових до­сліджень із суцільнометалевих аеростатів, у 1894р. виконав важливі досліджен­ня із створення добре обтічних аеропланів, а з 1896р. зайнявся теорією руху ре­активних апаратів і запропонував ряд схем ракет далекої дії та ракет для міжпланетних подорожей. К. Е. Ціолковський побудував першу в Росії аеродинамічну трубу (1897), на якій здійснив ряд важливих досліджень з конструювання нових видів аеропланів. Автор фундаментальних наукових результатів з теорії руху ракет. У 1903 р. у статті «Дослідження світових просторів реактивними приладами» обґрунтував теорію польоту ракети з урахуванням зміни її маси в процесі руху, а також обґрунтував можливість застосування реактивних апаратів для міжпланетних сполучень. У цій і наступних працях уперше в світі розробив основи теорії рідинного реактивного двигуна, а також елементів його конструкції. У 1929 р. К.Є.Ціолковський розробив досить плідну те­орію руху складених ракет або ракетних поїздів. З цією метою він запропонував два типи складених ракет: один з них — послідовно складена ракета, що складалася з кількох з'єднаних одна з одною ракет. При зльоті рушійною є остання (нижня) ракета, після витрати її палива вона відокремлюється від поїзда й падає на Землю. Потім починає працювати двигун ракети, яка стала останньою, і т. д. До мети польоту доходить лише головна ракета, яка розви­ває значно більшу швид­кість, ніж розвинула одна проста ракета, оскільки го­ловна ракета розігнана ін­шими. Другий тип складеної ракети — паралельне з'єд­нання ряду ракет, що його Ціолковський назвав ескадрильєю ракет. За його за­думом у цьому випадку всі ракети працюють одночасно до моменту використання половини всього палива. Потім крайні ракети виливають своє паливо в баки сусідніх і відокремлюються від ракетного поїзда. Цей процес переливання триває доти, поки від поїзда залишиться лише одна головна ракета, яка набере великої швидкості. К.Е.Ціолковський першим розв'язав за­дачу про рух ракети в полі тяжіння і підрахував необхідні запаси палива для по­долання сили тяжіння Землі, при цьому наближено обчислив, скільки потрібно палива для подолання сил опору повітряної оболонки Землі.

Він — основоположник теорії міжпланетних сполучень. Перший вивчив питання про ракету — штучний супутник Землі і висловив ідею про створення позаземних станцій як проміжних баз для міжпланетних сполучень, детально розглянув умови життя і роботи людей на штучних супутниках Землі та міжпланетних станціях.

Його дослідження з ракетної техніки і теорії міжпланетних подорожей — фундамент для створення сучасних реактивних апаратів. Виконав також важливі дослідження в галузі аеродинаміки, рішуче критикував псевдонаукову гіпотезу про «теплову смерть» світу тощо. К.Е.Ціолковський — автор численних наукових праць, зібраних у «Вибраних працях», кн. 1—2 (1934), «Працях з ракетної техніки» (1947).



Ампер Андре Марі

Ампер Андре Марі — французький фізик, член Паризької Академії наук, один з основоположників сучасної електродинаміки. Народився в м. Ліоні, в сім'ї комерсанта. Під керівництвом батька здобув добру і все­бічну освіту. Уже в 14 років прочитав усі 20 томів «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера, особливо зацікавившись природничими науками, математикою і філософією. У 1801р. очолив кафедру фізики в Центральній школі м. Бурга, в 1803р. був призначений викла­дачем математики в Ліонський ліцей, у наступному році став репетитором у Політехнічній школі в Парижі, а в 1807—1824 рр.— професор цієї школи. З 1824 р. був професором Нормальної школи в Парижі (Коллеж де Франс).

Перші наукові праці Ампера були присвячені теорії ймовірностей, застосуванням варіаційного числення до задач механіки і дослід­женню ряду задач з окремих розділів математичного аналізу. Але найбільших на­укових успіхів досяг у галузі фізики, зокрема в створенні електродинаміки. Після відкриття в 1819 р. X. Ерстедом дії електричного струму на магнітну стрілку Ампер повторив ці до­сліди і протягом дуже короткого часу зробив фундаментальні відкриття в галузі електромагнетизму. В 1820 р. він установив так зване «правило плавця» для визначення напряму відхилення магнітної стрілки магнітним полем електричного струму, вперше запро­вадив такі поняття, як електричний струм, електричне поле, встановив напрям струму в замкнутому колі. На основі ґрунтовних екс­периментальних і теоретичних досліджень уперше встановив наявність механіч­них взаємодій струмів, які можуть бути (залежно від напряму) як притягальними, так і відштовхувальними, тобто сформулював правила взаємодії електричних струмів. Розробив першу теорію магнетизму, в основу якої поклав гіпотезу, згідно з якою магнітні взаємодії — це взаємодії колових електричних струмів, чим установив тісний взаємо­зв'язок м/'ж електрикою і магнетизмом. У 1820 р. довів, що магнітну дію електрики можна використати для вимірювання сили струму, запровадив термін «гальванометр» для приладу, дія якого грунтується на відхиленні магнітної стрілки. Відкривши явище взаємодії струмів, Ампер установив у 1823 р. основний закон електродинаміки — так зва­ний закон Ампера. Виведення цього закону він опублікував у 1826 р. в своїй основній праці «Теорія електродинамічних явищ, виведена з досліду». У цій праці виклав свої електродинамічні дослідження, запропонував поділити вчення про електромагнетизм на електростатику і електродинаміку. Багато уваги приділив дослідженню властивостей соленоїда, вперше прийшов до висновку, що соленоїд, по якому проходить струм, є еквівалентом постійного магніту, і запропонував поміщати всередину соленоїда залізне осердя для підсилення магнітного поля соленоїда. Йому також належить ідея використання електромагнітних явищ для передавання сигналів, яку успішно реалізував у 1832р. видатний російський електротехнік П.Л.Шіллінг — винахідник першого електромагнітного телеграфу. Пізніше Ампер досліджував інші наукові проблеми, зокрема проблему класифікації наук. Результатом цих досліджень стала праця «Спроба філософії наук, або аналітичний виклад природної класифікації всіх людських знань». Перший том II вийшов у 1834 р., а другий, трохи незакінчений том (посмертно) у 1843 р. Іменем Ампера названа одиниця електричного струму. За видатні наукові заслуги був обраний членом багатьох академій наук.



Архімед


Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет