Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Отже , гарантувалася культурно-адміністративна автономія.Але наскільки польський уряд виявився здатним її гарантувати, а руська еліта добитися реального дотримання?
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- 4.Спалахи князівської потуги після унії 1569 року Н.Яковенко
| Отже , гарантувалася культурно-адміністративна автономія.Але наскільки польський уряд виявився здатним її гарантувати, а руська еліта добитися реального дотримання?
4.Спалахи князівської потуги після унії 1569 року Н.Яковенко Особливе місце княжого прошарку в ієрархічній будові суспільства, зокрема спадкове право князів на виключність, сприймалось як виключність не тільки очима української родової шляхти, але й на рівні королівського престолу. На ту обставину, що князівський ореол лишився в Україні нерозхитаним, вказує не тільки фактичний розподіл влади і впливу, але й те, що з кінця XVI ст., коли після унії почалося незриме протиборство між польською і руською шляхтою за давність родоводів. Одним з багатьох сюжетів, котрі давно потребують детальнішого вивчення, є питання про маштаби впливу князів на різні сфери духовного життя українського суспільства: релігійну свідомість, політичне мислення, стереотипи морально-етичних цінностей і культурно-освітніх інтересів. Ключ до розв’язання цієї проблеми лежить у визнанні за князями ірраціонально виділеного місця в ієрархії. На кінець XVI-початку XVII ст. припадає спалах культурно-національного піднесення в Україні. Одним з головних здобутків цього часу стало усвідомлення власних культурних традицій, виражених через культ пам’яті і спрямоване в політичному аспекті на виховання патріотичних почуттів на зразках минулого. Історичні пошуки українських мислителів, зафіксовані в “Палинодії” Захарії Копистенського, анонімних “Пересторозі” і “Густинському літописі”, “Протестації” Іова Борецького, “Патериконі”Сильвестра Косова можна в головних рисах звести до встановлення історико-генетичного зв’язку з минулим через ідею безперервності історії від Київської Русі до України. Прямими нащадками могутнів князів давньоруської доби в письменстві кінцяXVI-початку XVII ст. проголошуються волинські княжі роди, що перетворилися на “речовий доказ” безперервності історично-генетичних традицій укрїнського народу. Українські хроністи, ретельно нотуючи безліч другорядних дрібниць близького їм життя, “не помітили” такий факт, як передача українських земель за Люблінською унією від Великого князівства до Корони польської. Це не свідчить про байдужість до рідної землі. Держава сприймалась як категория абстрактна, лише своо роду придаток до особи пануючого . А оскільки і великий князь, і король поєднувалися в одній персоні – Жигимонта II Августа – то відповідно нічого епохального, з точки зору людей того часу, не сталося. Адже місцеві політичні інстітути, що були втіленням реальної влади в адміністративному устрої, правовій системі тощо, лишилися незмінними. А стрижнем цих інститутів, як споконвіку до унії, так і після неї залишалися власні князі, які символізували ідею політичної незалежності. З вимиранням одних і відходом інших княжих родів від свого народу становище почало мінятися. Справа в тому, що розпадалися усталені віками ланцюги, “руйнувався князівський дах” над головою Русі, котрий віками забезпечував цілісність і самобутність її політичної структури. Підсумовуючи сказане вище, можна казати, що українські князі не тільки не втратили своїх прерогатив при скасуванні старої системи , але навпаки отримали безконтрольну можливість формувати власні збройні сили, не підпорядковані державі. Відчуття своєї чужорідності в новій державі, викликане глухою недовірою королівського оточення, байдужість до великої державної політики, що оберталась довкола інтересів польської шляхти, стає причиною того, що українські князі, витрачають увесь потенціал енергії на створення власних держав-уділів, які приносять ім і почуття могутності, і усвідомлення своєї влади вдома, в Україні. І дійсно, за короткий час саме вони, ці “віце-королі” і “удільні князі нової генерації” стали справжніми правителями України, проти яких і уряд, і сейм, і король перетворилися на порожні слова без реального значення. Починаючи з 40-х рр. XVI ст різко й раптово пробуджується політична активність литовсько-руської шляхти. Спрямовується вона головне в два річища: з одного боку, на обмеження влади великого князя з паралельним утвердженням власних прав, з другого – на ліквідацію виключного становища князів і панської верхівки. Було чіткіше проголошено на пріоритеті держави щодо військової служби князівських васалів (вони мусили виходити на війну не в почті князя, а в складі повітового ополчення). Більський привілей 1564 року, закріплений у Другому Литовському статуті,скасував таку дражливу для шляхти князівську прерогативу, як імунитет від повітового судочинства, проголосивши “ одно ровноє право” для всіх феодалів. Поступка українській князівській традиції була зроблена вже на установчому Люблінському сеймі 1569 року, котрий, купуючи згоду князів на унію, визнав за ними те особливе становище, яке принципово суперечило звичаям Польської держави. “Теж обіцяємо зберегти у стародавній пошані і гідності, що властива їм з прадавніх часів і донині, усіх княжат,які мешкають у Волинській і Київській землі, а також їхніх нащадків, і зобов’язуймося підносити їх на уряди, відповідно до гідності і достоїнств кожного на підставі власного вибору, без огляду на артикули коронного статусу, що стосується князів”. На схилі XVI ст., перед нами – єдиний народ-шляхта, що увібрав у себе князів, панів і рядових бояр. Поділ панства на “вищу” і ”нижчу” спирався на два принципових аспекти: 1) юрисдикцію, тобто судове і службові підпорядкування шляхтича; 2) обсяг прав на землю. На другу половину XVI ст. З багатьох стокатих в етнічному і соціально-економічному плані складових було здобуте середньоарифметичне, яким став кожний пересічний шляхтич-землевласник. Осердям нововитвореної станової спільноти була найдавніша частина руського боярства – пани-отчинники, до становища яких піднялися боярські низи і був спущений здрібнілий князівський елемент. Це забезпечувало спадкоємність елітарної традиції, неперервність її коріння від часів княжої Русі до поунійної доби ,коли входження Київської і Волинської земель до Корони Польської поставило заключну крапку в еволюції суспільного стану шляхти. Прогрес шляхетських вольностей упродовж XVI ст.відбувався під знаком польських взірців, адже сусідня Великому князівству Литовському Польща досягла шляхетської рівності набагато раніше. Та, оперуючи соціологічними категоріями можна сказати, що українська шляхта як ситсемна цілісність вже утворилася, але до станової однорідності було досить далеко. На заваді стояли дві основні перешкоди: наявність князівської потуги і присутність численного контингенту шляхти другого ряду, позбавленої повних власницьких і політичних прав. Не сприяли консолідації шляхетського загалу і обставини публічного життя. З кінця XVI ст. У релігійний побут приходить різновірство і розбрат. Прокатолицький відсмоктував певну частину еліти на бік опонентів-католиків, інший – до табору протестантів. З глибшим проникненням державних польських структур в Україну у шляхетський загал проникає нова для давнього боярства ідея політичного патріотизму, що поєднувала патріотизм територіальний і особу володаря-сюзерена з цілісною державною одиницею – Річчу Посполитою, громадянами якої починає себе відчувати частина української еліти. Життя Київської і Волинської земель спиралося на багатовікове коріння автономного існування. Акт Люблінської унії визнавав за колишніми литовськими володіннями право на власне судочинство і урядову мову, тобто культурно-адміністративну автономію. Інша важлива деталь, що культивувала почуття відособленності, була специфіка географічного розташування. Сходження тут двох тектонічних плит – Сходу і Заходу, Степу і Європи – впродовж віків формувало неписані закони життя. До явищ цього ряду можна віднести те що серед людей збройного стану не окреслювалася чітка прірва між шляхтою і низами, зайве говорити, що й без того гнучкі станові перегородки серед козацького світу взагалі втрачали сенс. Важко було знайти на Київщині шляхетську родину, котра б не мала зв’язків з козацтвом, так само як і родину, цілком незалежну від потужних волинських князів. Тим часом напередодні Визвольної війни в Україні відбулися принціпові зміни. Зі згасанням князів Острозьких південно-східний пас України потрапляє до рук польських магнатів. Рано чи пізно це призводило до вибуху, оскільки розривалася та вельми необхідна нитка протекторату-протистояння, що здавна пов»язувала князів з козацтвом. Її заступила національна ворожнеча, адже заступити Острозьких було нікому. А тим часом роздмухується релігійний конфлікт, розпочатий Берестейською унією. В активний наступ переходить православна церква, розпочинаючи боротьбу на ідеологічній платформі за національне утвердження, висуваючи козацтво на роль рицаря і лідера національної ідеї. А що ж діється в шляхетському середовищі? Кожна еліта життєздатна тоді, коли вона функціонує, еволюціонує і самооновлюється. Політичну активність виразника інтересів Русі забезпечує лідерська князівська група. Роль не такого виразного, але стабільного консерванта звичаїв і традицій виконує панський прошарок, тон у якому підіграє дрібношляхетське середовище. Однак після вимирання одних і денаціоналізації інших княжих родів, опинившись без політичного проводу, українська шляхта починає втрачати орієнтацію. Неспаяна становою монолітністю,позбавлена об’єднавчої спільної платформи, мона опинилася на перепутті змін, що проникли в Україну. Впав княжий дах, який підтримував архаїчну незмінність традиційних суспільних структур, і стало очевидним, що в новій – козацькій – Україні родовій знаті, по суті немає місця. Як і давніше, шляхта постачає кадри до вищої церковної ієрархії і до козацького проводу. Але ті люди, які досі в умовах нечітко розмежованих станових платформ були передусім шляхтичами, а вже потім козаками чи церковними сановниками, тепер поглинаються своїм новим середовищем і стають виразниками передусім його позицій. Так, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Петро Могила виступають від імені і в інтересах церкви, а не шляхти, само як в світлі козацьких, а не шляхетських устремлінь діють Петро СагайдачнийЮ, Михайло Кричевський чи Богдан Хмельницький. Узагальнюючи, можна сказати, що шляхта перетворюється на гіпотетичного лідера нації, на своєрідний банк даних, з котрого більшжиттєздатні стани вибирають елемент найактивніший, найсвідоміший потреб моменту. У шляхти загальнокласової платформи небуло, не стала домінуючою і класова солідарність. Гасло української державності, яке за логікою могло б найпряміше відповідати інтересам шляхти, самостійно висунути вона не здолала. І лише коли реальний лідер нації – козацтво – на другому етапі війни до такого гасла дозрів, шляхта підхопила і почала активно втілювати його. Але діяла вона вже в цій новій ролі як старшинсько-козацька еліта, яскраві індивіди, вихідці із шляхти принесли в козацький рух політичну організованість, державотворчу ідею і навички до законної стабільної влади, але відбулося це за межами шляхетського стану, на платформі інтересів козацтва. Наталя ЯКОВЕНКО жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|