Марина та Сергій Дяченки Мідний король



бет33/37
Дата28.06.2016
өлшемі2.44 Mb.
#163258
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

– Мало. Я знав тільки Гейла. Він був видатним музикою. А ти досягнув могутності, гекса.

– Що потім?

– Не стає чим жертвувати, – прошепотів Золотий. – Тоді вони божеволіють, і в божевіллі до них приходить Мідний король. І вони помирають, жадаючи самі себе пожерти. Гейл з’їв свої руки до ліктів…

– Це неправда, – вирвалось у Розвіяра.

– Правда. – В очах умирущого світилася тепер утіха. – Я задоволений, гекса, що перед смертю побачив твій страх. А тепер піди. Я бажаю померти гідно.

* * *

Він піднявся нагору, до себе, де остигла вже вода в діжці. Білі квіти так само плавали по поверхні басейну, і Сонна сиділа на краєчку, по-дитячи підібравши коліна до живота. Побачивши Розвіяра, вона схопилася, розквітла, але враз зіщулилась: він не відповів на її усмішку.



– Іди, Сонно. І хай віднесуть стіл.

Вона вислизнула геть, не піднімаючи очей з мозаїчної підлоги. Двоє безшумних слуг винесли стіл разом із нескуштованими стравами. Розвіяр скинув рушник з ручки крісла й сів, зімкнувши долоні на животі.

Він більше не міг стримувати уяви. Перед ним поставали хвилі, що набігають на прибережне каміння, і силует піднесеного міста на видноколі. Він відчував запах пригорілої олії, бачив у світанковому небі кружляння іскор, схожих на птахів. Мідний королю, Мідний королю…

Навіщо, навіщо проклятий старий навчив його проклятого ритуалу? Ким він був, божевільний Маяк, до того як став божевільним?!

Менш ніж за годину в двері тихенько постукали: викритий шпигун, Золотий, що обманом проліз у замок, помер.

* * *


Хлопчик плакав, сховавшись за купою покрученого металу. Поряд працювала кузня, і в гуркоті ніхто не чув схлипів. Він був уже великий – доросліший за багатьох із тих, хто служив за кухарчуків на кухні, йому не годилося лити сльози з туги по дому.

Він просто не міг утриматись.

Серед юрби людей, серед метушні, гамору, безлічі нових обов’язків він розгубився. Не розумів порад, нерівно різав овочі, забував шкаралупу на горіхах і не раз уже був битий, але плакав не через це.

У завулку за кузнею громадились поламані гармати, блоки, обладунки, покорчені конструкції незрозумілого призначення. Сюди не можна було ходити, але хлопчик усе-таки пробирався: у напівмороку, у гуркоті кузні його ніхто б не знайшов. Якби він умер тут, згорнувшись калачиком на голій підлозі, на його труп наштовхнулися б випадково – за багато місяців. На цю думку сльози лилися ще рясніше.

Гуркіт першого молота припинився. Майже одразу замовкнув другий. Про щось перемовлялись ковалі. Хлопчик не розбирав їхніх слів. Він сидів, підібравши коліна до живота, розчинившись у своєму горі, наче пучка солі в окропі.

– Гей! Ти чого?

Хлопчик схопився.

Спершу побачив смагляве обличчя під копицею скуйовдженого світлого волосся. Незнайомець виглядав з-за купи брухту, він був помітно молодший за кухарчука і головою нижчий. Потім він вийшов весь; кухарчук роззявив рота й поточився.

– Ти що, ніколи не бачив нагорів? – привітно спитав незнайомець.

У далекому гірському селі, де виріс хлопчик, про нагорів, тобто звіруїнів, розповідали казки.

– Бачив, – прошепотів він тоді, щоб остаточно не втратити гідності.

– Що з тобою? – знову спитав чотириногий малюк. – Хтось образив?

– Ні. – Хлопчик насухо витер сльози. – Просто пилюка. Тут запилено. Очі сльозяться.

– Ти теж полюбляєш сюди ходити?

– Теж? – Хлопчик розгубився.

– Я люблю перебирати тут залізяччя, – зізнався чотириногий. – Тут можна знайти справжній меч. Який був у битві, розумієш? Мої клинки занадто… з ними добре тренуватися, але вони прості.

– Твої клинки?

– Так… А ще тут є такі штуки, які взагалі незрозуміло навіщо. Ось ці зубчасті колеса, наприклад, якщо їх правильно зібрати – вони крутяться. Можна зробити механічного вояка, щоб у нього руки й ноги підіймались. Ти теж?

– Ні, тобто так. Я…

У цю хвилину знову загрюкотіли молоти, і розмовляти стало неможливо. Маленький нагір схопив хлопчика за рукав білої кухарської куртки й потягнув за собою. Хлопчик боявся, що їх помітять, але чотириногому щастило і він чудово знав замок: по вузеньких східцях, про які хлопчик уявлення не мав, вони вибрались на наступний ярус і залізли в нішу, де дзюрчало джерело.

Тепер маленький нагір роздивлявся нового знайомого – дуже пильно і з цікавістю:

– Як тебе звати?

– Іміль.

– У замку живеш?

– На кухні працюю, – зізнався хлопчик. – А ти…

Його раптом осяяло:

– Ти Дарунок?

– Дарунок-Після-Лих, – повагом виправив його звіруїн.

Іміль поточився:

– Твоя мати… чаклунка?!

І вмить він злякався власних слів. Але звіруїн не розсердився – він спохмурнів.

– Моя мама чарівниця, – сказав він, помовчавши. – А мій батько – великий воїн Нагір’я, Місячний-До-Речі. А його вершник, – голос хлопчиська затремтів з гордощів, – сам Розвіяр.

– Володар?! – пошепки перепитав кухарчук.

Нагір поважно кивнув.

– Він мій батько, – прошепотів хлопчик.

Слова зірвалися з губ раніше, ніж він устигнув їх стримати. Зелені очі звіруїна розширились, він відступив, готовий спалахнути:

– Брешеш!

Іміль мовчав, розуміючи, що бовкнув зайвого. Чотириногий Дарунок засопів, заново розглядаючи його бліде витягнуте лице, облямоване чорним прямим волоссям.

– Чесно? – Голос звіруїна впав. – А… хто твоя мати?

– Її звати Джаль. Вона служила в палаці – давно.

– Скільки ж тобі років?

– Одинадцять.

– Ого, – протягнув Дарунок із заздрістю.

Він витріщався так відверто, з такою жадібною цікавістю, що Іміль одвернувся. На очі знову мало не навернулись сльози.

– Я піду, – сказав він, проштовхуючи через горло клубок. – Мене… шукатимуть.

* * *


Він мучив себе четверту годину без перерви. Дзвякали нагрудники, прогинаючись під ударами, лізла вата з роздертих захисних костюмів. Молоді вартівники вимучувалися раніше, ніж він розпалювався.

– Назад!


Його противник сидів на землі. Щойно Розвіяр збив його ударом у коліно, і тепер у хлопцевих очах стояв справжній жах: ніби він помилився під час бою. Ніби його зараз доб’ють.

– Уставай. – Розвіяр простягнув руку.

Хлопець підвівся, бурмочучи перепрошення. Розвіяр сперся на мечі; світ повільно обертався навколо осі, тихо дзвенів, наче мушля Німого Народу. По краях обсягу зору його заливало червоним.

– Розвіяре!

Він повернувся. Дарунок нервово переступав лапами на краю каменястого майданчика; його щоки горіли, хвіст нервово здригався.

Розвіяр усміхнувся. Маленький звіруїн примудрявся бути граційним, витончено-хижим, у найзвичайніших справах і рухах: він міг граційно ревіти, розмазуючи сльози, або хижо їсти кашу; тепер, чимось схвильований, хлопчисько був би схожий на статуетку з текучої бронзи. Ніздрі в нього дрижали, як у Яски, але малюк не був магом – він просто принюхувався до справжніх чоловічих запахів заліза і поту.

Розвіяр кивнув слузі, той підбіг із глечиком для вмивання. Дарунок нетерпляче підступив ближче. Розвіяр плюснув на нього водою. Звіруїн відскочив і фиркнув.

– Мама повернулась?

– Ні.

– Ходімо. – Відкинувши рушник, Розвіяр попрямував униз, під гору, до бокових воріт варти.



Дарунок ступав по гострих пружках скелі, перелітав з каменя на камінь, ніби прогулюючись по паркету. Жоден людський хлопчисько не міг би рухатися з такою грацією; дочекавшись, поки слуги відстануть, маленький звіруїн покинув кружляти й пішов поруч. Його голова досягала Розвіярового ліктя.

– Я зустрів твого сина в замку.

– Якого?

– Його звати Іміль. Він працює на кухні.

– А, – сказав Розвіяр. – І що?

Дарунок уповільнив ходу:

– Ти кохаєш маму?

Розвіяр подивився здивовано:

– Звісно.

– І батько її кохає?

– Авжеж.

– А…


Якийсь час Дарунок ішов мовчки, дивлячись під лапи, добираючи слова.

– Знаєш, маму всі бояться.

– І люблять.

– Це тебе бояться й люблять. А її просто бояться.

– І зовсім не так. Я боюсь її – і люблю.

– Ти?


Хлопчисько всміхнувся, але враз знову посерйознішав.

– Твій син, він… на тебе схожий.

– Я знаю.

– А я схожий на батька, – пробурмотів Дарунок.

Розвіяр спинився. Поклав долоню на маківку звіруїна, примусив подивитися собі в очі:

– Що сталося, Даре?

– Нічого… Розвіяре, я не твій син, а ти мене любиш! А він твій – і ти його… тобі байдуже. Чому?

Розвіяр задумався.

– По-перше, ти син чесного й славетного…

– Знаю! Звісно, знаю… Зате він – син володаря! Син володаря плаче в кутку за коморою…

– Він плакав?

– А що ж йому, сміятись?! – Дарунок тремтів від носа до хвоста.

– Його хтось образив?

– Ні. Не знаю. Але він кухарчук на кухні, і…

– Коли мені було стільки років, скільки йому оце, я був рабом, малий. І мій батько давно був мертвий. Але я не плакав.

* * *


Вони майже спустились до замку, коли по дорозі, що веде від дальньої котловану, щодуху пролетів звіруїн із вершником на спині. Вершницею; Яска сиділа, вмостившись боком у сідлі, ухопившись за широкі плечі Лукса. Бризнули врізнобіч роззяви – жінка-маг із камінного замку мала недобру славу й сама її підтримувала. Лукс довгим стрибком пірнув у ворота й зникнув з очей. Розвіяр наддав ходи.

– Коли в тебе заняття, Даре?

– Зараз. – Хлопчисько мав задумливий і навіть розгублений вигляд.

– Не треба спізнюватись. Іди.

Лишивши хлопчика, Розвіяр пройшов наскрізь один із середніх ярусів, затримавшись на хвилину, щоб напитись води з водограю в непримітній ніші. У чаші фонтана плавав маленький кораблик, зроблений з горіхової шкаралупи й квіткової пелюстки. Розвіяр торкнувся води рукою, кораблик захитався на дрібній хвилі. «Його звати Іміль». Тим краще, тепер він знає ім’я свого старшого сина… Як він обожнював Джаль, як божеволів і ладен був ризикувати життям, та що там – ладен був привласнити її і вмерти.

Він пригадав її жовту сукню й старанну усмішку. Шу-у-зна-скільки років минуло відтоді… Не так уже й багато, якщо міряти людськими життями… І ось вона так далеко, що згадувати нецікаво. Чужа, мов намальована на полотні дешевими фарбами. Її просто немає.

Він залишив кораблик мокнути у фонтані й спустився вниз, щоб зустріти Яску та Лукса. Вони піднімались головними сходами, причому Яска спиралась на руку звіруїна, немов у неї не вистачало сил іти. Або не вистачало сил випустити його лікоть.

Вони побачили його одночасно.

– Я зробила, – сказала Яска замість привітання, її голос звучав ще нижче, ніж зазвичай. – Я дещо зуміла, Розвіяре.

Тобі треба відпочити, – скоро промовив Лукс. – Розвіяре, їй треба поїсти й відпочити, вона товклась там цілу добу, у цьому смердючому диму…

– Ходімо, – сказав Розвіяр. – Пообідаємо, і ти все розповіси.

* * *


Котлован був прикритий згори залізним куполом. З багатьох труб шугав дим. Усередині, в червоному розпеченому мареві, никали люди у важкому багатошаровому одязі: кочегарили, перекладали яйця, поралися з механізмами.

Котлован був глибокий та звужувалася донизу. На стінах його, ярус за ярусом, гніздились вогнянки: старі, юні, здатні й нездатні нестись. Тут були личинки, дуже небезпечні, замкнені в клітки з загартованої й замовленої сталі. Яйця купами лежали в ґратчастих лотоках. Над усім цим височіла залізна стріла, схожа на колодязний журавель, зі сталевою колискою на ланцюгу.

– Приготувались! – прокричала Яска владним, майже чоловічим голосом. – Пішов!

Здригнулася стріла. Дзвякнув, натягаючись, ланцюг. Розвіяр мимоволі вхопився за край колиски. Працівники, що керували «журавлем», кректіли з напруги.

Колиска зіслизнула з краю помосту й захиталась. Розвіяр виявився повислим ніби над величезною піччю; робітники потроху відпускали ланцюг, і колиска спускалась. Яска стискала в руках пристрій, схожий на звичайний пічний рогач.

– Ти хоробра жінка, – сказав Розвіяр.

Ясчині очі блиснули з-під шолома:

– Ти тільки тепер дізнався?

Він усміхнувся під шкіряним заборолом. Колиска спускалася все нижче, все важче ставало дихати.

– Розвіяре, – Ясчина рука раптом узяла його за лікоть, – відмовся від походу на Мірте.

– Не чую.

– Чого тобі не вистачає? У тебе все є! Ти великий володар!

– Нічого не чути в цій тріскотні.

– Довкола повно землі, яку ти можеш узяти силою зброї! Землі й людей! Іди хоч на Камінну Стрілку, хоч у Череватий Бір… Відкрай шматок в Імперії! Якщо зовсім не можеш без цього… без війни.

– Ну й спека тут… Губи тріскаються.

– Золоті непідвладні магії. – Яска говорила дуже швидко, їхні шоломи дотикались. – Вони не програли на морі жодної битви. Маг може влаштувати шторм, буревій, але море – це не суша, Розвіяре, море збунтується все, із дна до неба, й маг потоне, а їхні кораблі – утримаються на плаву. Вони знамениті керманичі… Великі воїни. Я не знаю навіть, коли вони брешуть, а коли кажуть правду. Їх неможливо залякати. Це страшні люди…

– Дуже добрі, – вирвалось у Розвіяра.

– Вони не люблять гекса, але ніхто не любить гекса, Розвіяре. Золоті принаймні не людожери.

Він пригадав ніч на плоту й сувої з людської шкіри, які він палив, кидаючи у вогонь жаровні.

– «Пелюстка на воді,

Сідло моєї пам’яті.

У сідлі розпочну новий день,

І завтра сходить сонце»…

У ямі, де тріщав вогонь, тихих слів неможливо було розчути під шоломом, але Яска розчула.

– Ти хочеш помститися за себе? Чи за своє плем’я? Що і кому ти хочеш довести?!

Колиска спустилась майже до самого дна й спинилась, погойдуючись.

– Це тут, – сказала Яска геть іншим, діловитим голосом. – Дивись.

* * *


Вони піднялись нагору за годину. У Розвіяра розвалювалась голова від задухи та спеки, він, зітхнувши з полегкістю, стяг із себе шкіряний шолом і жадібно взявся вмиватись. Довге Ясчине волосся було туго заплетене на потилиці; жінка перше напилась і тільки потім змила сажу з високих білих вилиць. Жестом відпустила слуг, і ті відійшли на достатню відстань.

– Ти задоволений?

– Так. – Він випрямився, дозволяючи краплям вільно бігти по щоках. – Яско, з такою зброєю ми непереможні.

– Ні, – випнула вона вперед нижню губу. – Ніхто не буває непереможний. Пам’ятаєш, що ти казав про магів: «Це зворотний бік могутності. Вони так звикаються зі своєю силою, що починають недооцінювати простих людей».

– Ти запам’ятала? І пам’ятаєш досі?

– Так. Я ще пообіцяла тобі бути мудрою.

– Дотримала обіцянки, – усміхнувся Розвіяр.

Яска не відповіла на його усмішку:

– Мудрий утримав би тебе, Розвіяре.

Він обійняв її, як обіймав у юності. Притиснув до себе, погладив по голові. Торкнувся губами лоба. Вона обережно вивільнилась:

– Ти знаєш, що Лукс мені вірний? Що, крім мене, у нього немає жінок ні в замку, ні в Нагір’ї?

– Усі чоловіки так кажуть… – Розвіяр похлинувся фальшивою фразою.

Яска похитала головою, одразу нагадавши себе-дівчисько:

– Я маг, якщо ти помітив. Мені дещо відкрито… Лукс мене кохає все життя. А я кохаю тебе. – Яска піднвела голову до неба, перемазаного димами з труб над копанню. – Який не минає жодної гарненької спідниці. Який ніколи, ні разу в житті не зробив так, як я просила. А завжди чинив по-своєму… І коли ж похід, Розвіяре?

* * *

Посли від Імператора прибули на величезній білій криламі. Їх зустрічали стримано, але поштиво.



Послів було двоє – вичепурений чиновник, який ніс себе, як кришталеву вазу, і маг – відносно молодий, мовчазний чоловік. Чиновник не принизив себе до привітання. Маг скинув очима на залу прийому, і погляд його спинився на Ясці.

Жінка ледь помітно всміхнулася.

У присутності магів обоє перемовників – чиновник і Розвіяр – казали тільки правду. Чиновник висловив скорботу, Розвіяр висловив жаль; чиновник висловив стурбованість, Розвіяр висловив упевненість. Маги стояли лицем у лице, протинаючи одне одного поглядами. Обидва персні – бірюзовий і яскраво-жовтий – горіли на всю силу.

– Мірте? – перепитав чиновник. – Одначе…

І подумав: проклятий гекса розіб’ється об міць Золотих, як глиняна чашка об мармурову стіну.

Дивлячись на нього, Розвіяр подумав, у свою чергу: якийсь час можна не чекати прикростей з боку Імперії.

Маги підтвердили щирість намірів обох сторін. Було підписано договір, багатослівний, на атласному папері. Після нищівної поразки в Нагір’ї, після гибелі мага, армії та крилам Імператор вимушений був зважати на нового сусіда – небезпечного, непередбачуваного, з непокірливими нагорами за союзників, із захопленим Фер.

– Мірте, – сказав чиновник, ніби міркуючи вголос. І подумав: після того як тебе розіб’ють, Імператор успадкує всі твої землі.

Дивлячись на нього, Розвіяр подумав: чекай, щасливцю.

Другого дня крилама відлетіла; крім чиновника й мага, на ній відбув сотник Бран, виряджений послом в Імперію. Сотника мали приймати з розкошами й пошаною, як імператорського родича; він же був покликаний стати заручником на той випадок, якщо Розвіяр порушить дане слово й потривожить кордони Імперії.

Прощаючись, Бран довго не зважувався обійняти Розвіяра, а потім усе-таки обійняв.

– Бережися, володарю.

– До побачення, Бране. Ти пробачив мені?

– Я не смію пробачати тобі чи не пробачати… Але бережися! Не принось більше жертви йому!

Розвіяр усміхнувся:

– Обіцяю тобі… що берегтимусь.

Розділ другий

У день від’їзду володаря в його великий похід Сонна, економка, відпустила молоденьких покоївок подивитись на процесію.

Кар’єру Сонни ставили за взірець сільським дівчатам, щойно взятим у замок: дивись-но, ще вчора стояла в натовпі біля воріт, а сьогодні вже й вислужилась. Двійню володарю народила, але її не відправили з дітьми в село, як інших: колишня служниця показала себе жінкою роботящою, хазяйновитою й кмітливою, тому інтендант Шлоп залишив її при собі.

Сонна була добра до покоївок, але при ній усе мало сяяти: і посуд, і скло, і підлога. Нероб на службі не терпіли; малолітні діти Сонни, хлопчики-близнята, у свої чотири роки вже були приставлені до роботи: змітали пил, змивали з віконних решіток послід чиркунів, бігали з дрібними дорученнями. Тепер обидва, ставши навшпиньки, дивилися вниз із балкона на урочистий виїзд володаря з замку.

Малюкам здавалося, що замок затопило. Людське море підступило аж до стін, різнобарвне, гомінке, схоже на святковий суп. Стрічками маяли прапори. Горіли під сонцем залізні шоломи, відполіровані до блиску, і на шоломах тріпотіло пір’я. Хтось у задніх рядах став підкидати капелюхи, юрба гомоніла й кричала, але війська стояли нерухомо, і між сталевими рядами тяглась доріжка порожнього простору: бруківка була чиста й блищала, як тисяча лисин.

Щось викрикували оповісники. Здається, вони повторювали весь час одне й те саме; хлоп’ята-близнюки, білошкірі й чорноволосі, ловили ґав, затамувавши віддих. Ось-ось володар вийде з брами й постане перед натовпом. Зараз.

* * *

Дарунок-Після-Лих, блідий після безсонної ночі, намагався стояти дуже прямо. Він був повністю споряджений, оперезаний своїми підлітковими мечами, до сідла кріпилися торби, сагайдак і арбалет. Лишатися спокійним було неможливо: просто перед ним стояли, мовчки дивлячись одне на одного, його мати і Розвіяр.



– Я хочу говорити з тобою, – пророкотіла жінка, і звук її голосу налякав Дарунка до холодного поту. – Хлопчику, вийди. Луксе! Сюди!

Дарунок не зійшов з місця. Запитально – й благаючи – глянув на Розвіяра.

– Вийди й будь готовий, – тихо сказав володар.

Дарунок позадкував до виходу з кімнати; двері поштовхом розчахнулись. Увійшов його батько. Скинув на Дарунка здивованим поглядом:

– Куди ти зібрався?

– Вийди! – гаркнула мати.

Дарунок не встиг отямитись, як опинився зовні, і двері зачинилися знов. У нього підгиналися лапи. Ніколи раніше він не чув і не бачив, як мати свариться з Розвіяром. Ще вчора він не повірив би, що таке можливе.

Ззовні ревів натовп і кричали глашатаї. Виїзд володаря затримувався; війська марширували на місці, щоб розім’яти ноги, і скеля під замком здригалась від розміреного гуркоту.

Він подивився на зачинені двері. Повернувся й пішов куди очі ведуть, бажаючи бути якнайдалі від кімнати, де вони сперечаються; утім, із Розвіяром не можна сперечатись. Він вершник.

Слуги й робітники або вибрались назовні, поглянути на хід, або висипали на балкони й прилипли до вікон. Спорожнілий замок, який хлопчик покидав, можливо, назавжди, здавався чужим і неправильним: Дарунка лякала зруйнована буденність. Вони йдуть на велику війну, у великий похід, не час думати про дрібниці на кшталт розсипаних по коридору горіхів чи кинутої на видноті кочерги…

Дарунок спинився біля джерела в ніші стіни. Там уже хтось був; схилившись над водою, мовчки стояв Іміль.

За останні декілька років він дуже виріс. Він зробився майже справжнім чоловіком, тільки вузькоплечим і надто тонким. Біла куртка кухаря сиділа на ньому мішкувато.

– Я йду в похід, – сказав Дарунок замість привітання.

Іміль подивився спідлоба:

– Тебе беруть?

Дарунок раптом злякався, що мама переможе. Вона ж маг; можливо, вона заворожить Розвіяра, зараз вони вийдуть із зачиненої кімнати, і Дарунку звелять залишатись?!

– Прощавай, – сказав він, пихато скинувши підборіддя. – Можливо, після походу здибаємось.

* * *


– Поки я жива, він не поїде, – прогарчала Яска. – Луксе! Чому ти мовчиш?!

Лукс глядів за її плече – туди, де в стрілчастій арці вікна зеленіли й біліли гори.

– Ах, він твій вершник. – Яска різко відкинула з обличчя волосся. – Тому ти мовчки дивишся, як твого сина, дитину, тягнуть у похід, який невідомо чим закінчиться?!

– Чому це вирішено тільки сьогодні? – тихо спитав Лукс.

Яска відвернулась від нього, кусаючи губи. Ставши навшпиньки, наблизила свої очі до глибоко запалих очей Розвіяра:

– Я не допущу. Він моя дитина. Я не допущу!

Розвіяр мовчав. Яска вдивлялася в його лице, незворушне, бліде, і все більше блідла сама. Розвіяр мовчав; жінка могла б звернути свій біль і лють на камінну стіну – стіна б проявила більше співчуття.

Коли в її обличчі не лишилось ні кровинки, Розвіяр сказав розмірено й тихо:

– Я хочу, щоб усе, що я ціную, і всі, кого я ціную, були поряд. Той, у чиїх руках Дарунок, має наді мною владу. Я хочу, щоб Дарунок був у моїх руках.

Яска мовчала. Чорна сукня в неї на грудях стрибала, ніби замість серця в жінки був маленький ковальський молот.

– Жодної волосини не впаде з голови твого сина, – так само тихо додав Розвіяр.

Повернувся й вийшов. За хвилину загуркотіли барабани, ревнула охрипла на той час юрба, і процесія – урочистий виїзд із замку – почалась.

* * *

Море біля порту Фер грозило вихлюпнути на берег: ніколи ще тут не з’являлося разом стільки кораблів. Кольорові та білі вітрила, прапори, надмаївці, дими; гуркіт барабанів і вереск морських мушель, що їх Німий Народ використовує замість військових труб. Громадяни Фер почасти розбіглись по передмістях, почасти, навпаки, підтяглися до порту, юрмлячись на вузьких вуличках, загрожуючи обвалити причали: таке видовище трапляється раз у житті, та й то не кожному поколінню.



До прибуття володаря центральна вулиця спорожніла: по ній пролетів, розкидаючи витріщак, загін звіруїнів-охоронців. Володар проїхав до порту не верхи, як звичайно, а у возі, запряженому молодим рогачем. Поряд із ним стояла жінка-маг, на пальці в неї сяяв бірюзовий перстень, і дехто в натовпі на дахах добряче перепудився, скинувшись із нею очима.

Опівдні володар ступив на палубу корабля під назвою «Крилама». Корабель був не новий, але повністю перебудований на корабельнях володаря: корпус глибоко сидів у воді, поряд зі щоглою стирчала товста труба, з якої безперестанно валив дим. Вітрила на «Криламі» тепер були чорні – щоб не лишалося плям сажі, вирішили в юрбі.

До наступного ранку Фер спорожнів. Валялося сміття на безлюдних вулицях, хитались на хвилі дрібні рибальські судна; тільки градоначальник, у якого в тайнику зберігалася сильна зорова труба, стверджував, що бачить вітрила на обрії.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет