Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Це був усього лише Лукс. Звіруїн нісся широкими стрибками, притискаючи до грудей дивний предмет, у якому Розвіяр не одразу, але впізнав клітку для поштових нетопирів.

– Розвіяре! Лист із Фер. Дол-Шерту!

Розвіяр підхопив сотника, готового впасти, блідого, наче крейдяна стіна:

– Це Лукс. Бране, це Лукс, це не мара!

Розвіяр сунув руку в клітку. Узяв у жменю нового самця, який подолав довгий шлях заради зустрічі з подругою, відв’язав од його лапи шовкову білу стрічку з текстом листа, розгорнув і прочитав несподівано красиво, по-книжному виписані слова:

«Товаришка Новка прикопали. Діло нівроку. Хап».

* * *

– Звіруїн переступить поріг замку?

Він увійшов у замок, де не був так давно. Переступив поріг, слухаючи внутрішню музику на кшталт тієї, що доносив колись вітер з піднесеного міста Мірте. Роззирнувся навколо, і музика змовкла: майже неушкоджений ззовні, замок дуже постраждав ізсередини.

Перекосилися, розтріскалися стіни. Просіла підлога, у ній зяяли провалля. Східці осипались. У приміщеннях, куди раніше вільно проникало денне світло, тепер було майже темно: камінням завалено галереї та вікна.

– За цю купу руїн варто було битися, – пробурмотів Лукс.

Яска взяла його за руку – чи то втішаючи, чи то сама шукаючи підтримки.

– Де його поховано? – подав голос Розвіяр.

Сотник Бран не спитав кого.

– Нагорі. У верхній галереї.

– Верхня галерея тримається?

– Сяк-так.

– А шахта? Шахта ціла?

Сотник утомлено похитав головою:

– Ніхто не спускався з того часу. Гадаю, там вода. Вода продовжує гризти – знизу…

Наче відповідаючи на його слова, пролунав важкий звук: здавалося, глибоко під землею розірвалась басова струна. Цівка піску просипалася з тріщини в стелі Луксу на голову. Отрушуючись, він мимоволі випустив кігті – кістяні голки заскреготіли по камінній підлозі.

– Замок хитається, – сказав, нечутно підійшовши, Кривуля. – Щодня… нові тріщини.

Розвіяр мовчав. Бран глядів на нього з-під важких повік. Напружено, вимогливо дивився Кривуля. Підійшли інші вартівники – одних він упізнавав, інших, сильно постарілих, – ні.

– Тягніть сюди будівничих. – Розвіяр прочистив пересохле горло. – І робітників. Полонених ставте чистити відстійну яму, бо ми тут усі в лайні захлинемося. І майстрів, нехай оглянуть блоки. Тягніть мастило, інструменти, ланцюги. Шукайте смолоскипи, які є… Ні, Луксе, не ти. Ти будь біля мене. І ти, Яско, теж.

* * *

– Дам свободу тому, хто працюватиме сумлінно. Дам грошей. Хто спробує втекти – уб’ю.

Яска стояла поряд, склавши руки на грудях так, щоб видно було перстень. Лукс тримався за руків’я своїх мечів і то випускав, то знову втягав гострі кігті.

Розвіяр написав Хапові лист: «Діло нівроку, чекай вістей. Дол». Самка-нетопир понесла в місто шовкову стрічку на нозі. Важливо було виграти час; він дуже розраховував, що Хап повірить листу й на час забуде про замок.

У гнізді вогнянки лишилося два яйця. Розвіяр подумував розбити обидва й одразу ж утопити личинок, але не зважився. І замок, і табір були слабкі тепер, розворушені, як спорота подушка, а в Хапа, який щойно дістав владу над портом Фер, було досить і людей, і спорядження. Якщо прийде великий озброєний загін – тільки вогнянки допоможуть зберегти завойоване.

Але кого поставити в дозір біля гнізда?!

Розвіяр не довіряв ні Кривулі, ні навіть Брану. Він прекрасно розумів, що це за спокуса – тримати біля ноги майже всемогутню, жахливу, повністю вірну істоту. Нехай три дні й три ночі – зате яка влада!

– У замку є піч, – сказала Яска.

– І багато охочих зіпсувати шкаралупу.

– Ні. Вони можуть мріяти про це. Але не зважаться. Вони бояться личинок більше, ніж ти. Дивись, як довго вони берегли ті два яйця. А розбив тільки Бран. І то ледве-ледве.

– У мене нема часу носитися з коромислом, розпалювати вогонь, кочегарити… У мене нема часу! – повторив він з відчутним відчаєм. Усе відбувалося страшенно повільно: раби повільно відносили й закопували мертві тіла, найманці неквапливо збирали розсіяних рогачів, ставили на колеса перекинуті вози, кухарі ледве-ледве ворушили ложками в чанах з обідньою кашею…

– Я можу постерегти, – тихо запропонувала Яска. – Я розумію – це важливо.

Він провів долонею по її волоссю. Притиснувся лобом до лоба.

– Втомилася? Злякалася?

– Нічого. – Вона нервово ковтнула. – Тільки хочеться… помитись. Мені якось ніяково. Усе це… ці… Чад.

– Потерпи. Скоро відпочинемо.

– Так… Дол-Шерт був дуже хитрий, сильний… Але він не знав, з ким зв’язався. Він взагалі нічого про тебе не знав.

– Ми не встигли зійтися ближче.

– Ти жартуєш, чи що?

– Незвично?

Вона насилу засміялась.

– У гекса погано з почуттям гумору, – зізнався Розвіяр. – Тому їх ніхто не любить.

– Я люблю тебе.

Він відсунувся. Погладив її по щоці. Лишились чорні смужки сажі.

– У твоїй спальні влаштуємо басейн. Світлячки горітимуть під водою. Ти зможеш купатись, коли захочеш, ваша могутносте.

Вона заплющила очі. Розвіяр поцілував її, повернувся й пішов до замку.

* * *

З обличчя головного будівничого він зрозумів усе раніше, ніж той відкрив рота. І будівничий, побачивши погляд Розвіяра, теж усе зрозумів – і завмер з опущеною щелепою.

– Ми уважно оглянули… Е-е-е… опірні конструкції…

– І що?

– Замок вирізано в скелі таким чином, що скеля таки править за, е-е-е, фундамент…

Будівничий у відчаї похитав головою. Витер з лоба краплі поту.

– Ви можете вбити мене, пане, але я не розумію… як ця будівля досі стоїть. – Він розгорнув тугий сувій паперу. – Дивіться. – Палець із жовтим нігтем уперся в переплетення ліній на грубому кресленні. – Тріщини в підмурівку… заходять у глибину гори… шари зміщуються… Замок може завалитись у будь-яку хвилину. А якщо ми почнемо щось робити, укріплювати, добудовувати… Разом із замком, скоріше за все, просяде цілий шар, гора осяде в річку, повністю зміниться ландшафт… Найкраще, що можна зробити, – тікати звідси, тікати якнайшвидше!

Будівничий зрозумів, що каже в мертвій тиші. Затнувся. Відірвав очі від плану, заглянув в обличчя Бранові, Кривулі, вартівникам, Луксові. У відчаї повернувся до Розвіяра:

– Благаю. Повірте мені. Я багато будував, зокрема в горах. Ми всі тепер підвішені над прірвою… Дозвольте мені піти!

Його голос зірвався.

Дуже довго всі мовчали. Потім у надрах гори щось лунко тріснуло, і підлога здригнулась під ногами. Будівничий втяг голову в плечі.

– Мені потрібні дерев’яні ноші, – безбарвним голосом сказав Розвіяр. – Добрі, міцні й легкі. Мені потрібен оксамит, найдорожчий, який тільки лишився, і подушка з золотим шитвом. Мені потрібен серпанок, парча, золоті й срібні прикраси…

– Ти що, хочеш улаштувати коронацію? – гостро спитав Кривуля.

– Ні. – Розвіяр осміхнувся. – Луксе, допоможи мені. Треба зробити важливу справу. Сам я не зможу… Боюсь.

* * *

Вони покрили ноші оксамитом.

Вечоріло. При запалених смолоскипах поховальна процесія рушила до замку. Розвіяр ішов попереду.

Платформа для спуску в шахту була сяк-так зрихтована й привішена до блоків. Лукс усе витирав спітнілий лоб тильною стороною долоні.

– Друзяко, – сказав йому Розвіяр. – Ти… якщо хочеш – лишайся.

Лукс помовчав.

– Прийми за мене рішення, вершнику, – попросив ледве чутно.

– Якщо даєш вирішувати мені… Тоді ходімо.

Лукс затрусився від носа до хвоста, але нічого не сказав. Разом із Розвіяром вони встановили носилки на підвісній платформі. Ранок-Без-Похибки був тепер дуже легким. Оксамит, парча, золоте шитво прикрашали його поховальне ложе. Два смолоскипи горіли в узголів’ї.

– Спускайте повільно, – сказав Розвіяр. – Якщо смикну за мотузку – стій. Два рази – підіймайте.

Запрацювали заново змащені блоки. Платформа хитнулась і пішла вниз. Угору поповзли стіни зі слідами зубів: колись тут трудилися скельні черв’яки.

Тріщини в стінах, спершу тонкі, ширшали то більше, що нижче спускалася платформа. Розлами обплутували шахту, ніби кровоносні судини. Усе гучніше й виразніше розлягався хрускіт, ніби від перемелюваних кісток.

– Розкажи мені про озеро Плодючості, – сказав Розвіяр.

– Не можу. – Лукс ковтнув. – У роті сухо.

– Розкажи, як піднімається туман над водою.

У світлі смолоскипів коричневе лице мерця здавалось майже чорним.

– Ну? Ти ж казав мені? Ніби тисяча прекрасних дівчат у білих шатах. Розкажи, як ви купалися в струмку. Як співали ляскуни, доладно, мов люди. І всі гори квітли жовтим трилисником, і пилок плив по воді…

– Нічого цього немає, – роздільно вимовив Лукс. – Через… через нього.

Він дивився на мерця, позбавленого правої руки. На мага, прикритого парчевим укривалом.

– Зрадник!

Затріщали стіни.

– Убивця! – Голос Лукса застрибав від стіни до стіни. Платформа сильно вдарилась об випнутий камінь. Засіпалось полум’я смолоскипів, шахта сповнилась гуркотом.

– «Це місце шанується, як святиня, – сказав Розвіяр, коли гуркіт стихнув, – і ревно оберігається від сторонніх очей. Я був, можливо, єдиним чужинцем, якому пощастило побачити озеро Плодючості. У цей час на берегах нікого не було видно, тільки сонце…»

Платформа спускалася все повільніше. Знизу тягло холодом, вогкістю, гнилизною.

– «Тільки сонце дрібнилось на спокійній воді, і в самому центрі пливли, мов єдина істота, вершник і його брат – я бачив шлейф на воді, який тягнувся за ними, і два майже однакових обличчя, звернених на схід…»

Розвіяр побачив, як з’являється отвір у стіні – піднімається з-під спрямованої вниз платформи. Плюснула вода, платформа різко хитнулась на плаву, ланцюги провисли. Розвіяр ледве втримався на ногах і вхопився за Лукса.

– Ми внизу, – пошепки сказав Розвіяр. – Я весь час боявся, що шахту завалило.

Він дивився в отвір, у темний коридор, що веде вглиб скелі. Як і раніше, громадище замку, громадище скелі тисли йому на вуха. Колодязь висів над головою, підземні вітри й досі гули в ньому нелюдським басом, але тепер до цього звуку домішувався інший: тріск осування породи. Шелестіння повзких тріщин.

– Розвіяре, – сказав Лукс і раптом притулився до нього косматим боком. – Будь ласка. Будь ласка!

Розвіяр стиснув його мокру долоню:

– Тепер уже трохи. По коридору прямо.

– Там вода!

– По коліно. Не страшно.

Розвіяр перший зійшов із платформи. Вода була пекучо холодною й піднімалася вище колін, вище, ніж Розвіяр гадав. Він узяв смолоскип, посвітив уперед, у якусь мить завмер: йому здалося, що тунель завалився, але це була омана очей, спантеличених відблисками на воді.

– Не страшно, – повторив він гучніше і враз пошкодував: звук у цьому тунелі йшов зусюди. «Страшно… страшно…» – зашепотіло каміння над головою, і затремтіла вода, і її поверхня забрижилась.

Він повернув смолоскип у кріплення при узголів’ї мерця. Мовчки взявся за ручки носилок. Мертве обличчя хитнулось. Розвіяр збагнув, що збирається йти спиною вперед. Знову поставив носилки, поглянув на Лукса. Обличчя звіруїна лисніло від поту, хоча в підземеллі було холодно.

– Ходімо.

Він повернувся до Лукса спиною, взявся за носилки й поволік по платформі, і наполовину втягнув їх у коридор, перш ніж відчув, що Лукс узявся з другого кінця. Важко дихаючи, звіруїн спустився у воду й засичав, ніби від болю.

Розмірено плюскала вода під ногами. Два смолоскипи горіли на носилках. Важка чорна тінь, яка нічого спільного не мала з Розвіяром, вела його вперед, у повну чорноту. Це моя тінь, казав він собі. Це тінь людини, в якої смолоскип горить за спиною. І все одно йому страшно було дивитися вперед.

Тунель, здається, став нижче, у деяких місцях доводилось нахиляти голову. Вода не гаяла часу – гризла, підточувала, розширяла тріщини. У цьому тунелі Розвіяр усвідомив усю правоту будівничого: замок готовий був завалитись у будь-яку хвилину. Він зволікав, чіплявся за життя, а розлами грали з ним, як смертельна хвороба – з дуже сильною людиною. Вода… зміщення шарів… напруження каменю, готове розірвати найміцніші зв’язки… майже осіле громадище над головою…

Розвіяр зажмурився й пригадав, як скакав верхи на Луксі по зимному лісу, якого кольору соски на Ясчиних грудях, як пливе листя повільною річкою. Він ішов далі з заплющеними очима, не рахуючи кроків, збившися з ліку. Аж коли підлога стала підвищуватися, обличчя торкнувся вітер. Вода спустилась нижче колін, і Розвіяр зважився кінець кінцем поглянути.

Попереду – рукою докинути – була поховальна камера. Точніше, те, що від неї лишилось. Уцілів тільки камінний постамент у центрі: стіни зморщились гармошкою, обвалились і розтріскались. Відкрились нові коридори, широкі й вузькі пролами, наполовину завалені, наполовину залиті водою.

Усе гучнішав віддалений басовитий тріск. У глибині коридора, з якого вони прийшли, упав у воду камінь.

– Тут твоє місце, Ранку-Без-Похибки, – сказав Розвіяр. – Лишайся під землею.

Тріск перейшов у ще більший стугін.

Розвіяр з останніх сил підтягнув носилки до постаменту. Луксові долоні немов приросли до руків’я, Розвіяру довелось насильно розтискати їх. Краї парчевого запинала спадали з носилок, укриваючи плиту, вогонь смолоскипів відбивався на золотому шитві подушки. Мертвий маг лежав, щільно зімкнувши висохлі повіки.

Тріщини над головою розверзалися, мов блискавки, і наростав грім. Кипіла вода в тунелі. Розвіяр біг, протискуючись мимо завалених брил, тягнучи за собою Лукса. Один смолоскип згас.

Потім Розвіяра щось ударило по голові, він упав і захлинувся. Пришов до тями за кілька хвилин: Лукс тяг його, коридор усе не кінчався, а скеля гула, у темряві летіло каміння, і всі порожнини, всі отвори, всі щілини, де тільки могли пробитися вода й повітря, стрімко замикались: ніби скелі набридло терпіти зайд.

Підтримуючи один одного, вони видерлись на платформу. Шахта танцювала, вигинаючись то в один, то в другий бік, наче стеблинка трави під вітром. Лукс смикнув за сигнальну мотузку раз, удруге, втретє, вчетверте, і мотузка обірвалась. Але там, нагорі, вже закрутились блоки. Ланцюги напнулись, платформу перекосило, вона відірвалась від води й почала рух угору – ударяючись об стіни, нахиляючись і викидаючи тріски. Розвіяр і Лукс, учепившись один в одного, катались по дошках, намагаючись утриматись.

Загаснув другий смолоскип, і стало видно світло нагорі.

Це світло Розвіяр запам’ятав назавжди – як і сяяння Мірте.

Розділ п’ятий

– Властивості… породи… виявились… воістину… дивовижними. Почався завал, але відбувся, очевидно, перерозподіл шарів… украй удалий випадок. Звісно ж, будівля все ще… нестійка. Але це принаймні вже в людській владі.

– Що вам потрібно?

– Час, передусім. У нас з собою всі інструменти, треба буде від двох тижнів до…

– Два тижні – крайній строк.

– Поспіх може нашкодити…

– Спробуйте все встигнути без поспіху.

Шахти більше не було. Громадище замку стояло тепер на суцільному камені і на розкришених у порох кістках Ранку-Без-Похибки. Нижні яруси лежали в руїнах, але джерела води не висихали. Тріск, струси і зсуви припинились.

Розвіяр улаштувався в залі варти – ледве чи не єдиному обжитому приміщенні замку. Тут було повно мотлоху, валялись на підлозі шкури печірок, стояла в стояках зброя, іржава й змащена, придатна й поламана. Тут же лежав Бран, укритий трьома плащами: сотника била пропасниця. Кривуля ходив туди й сюди по брудній підлозі, заклавши долоні за пояс:

– Ті, що не встигли розбігтися, сидять тепер у норах зі своїми чередами, самі в темряві, наче печірки.

– Це наші люди. Ми візьмемо їх під захист і під свою владу.

– Вони не підуть…

– Значить, треба примусити. Вивести назовні. Нехай живуть при сонячному світлі, як люди, і доставляють нам м’ясо, шкури, молоко. Робочі руки. Нам треба багато людей, дуже багато й дуже швидко. Я хочу, щоб загін виступив зараз.

– Який загін, Розвіяре? Де ми візьмемо людей? Тарі зі своєю п’ятіркою пішли на перевал…

– Бери тих, хто лишився.

– А замок? А стерегти полонених? І як примусити працювати весь цей набрід, що ти привів? Тут треба більше наглядачів, аніж робітників!

– Кривуля, – сказав Розвіяр. – Ти оце востаннє запитав мене, як я збираюсь виконати те, що збираюсь. Це мої клопоти. А ти зробиш те, що велів я: підкориш пастухів. Без крові. Так, щоб вони вважали себе звільненими, а не завойованими. Це непросто. Але я сказав, і ти це зробиш.

Вартівник облишив походжати. Зупинився перед Розвіяром. Хотів щось сказати – але затнувся.

Розвіяр чекав, дивлячись у його широкі, все ширші й ширші зіниці.

– Добре, – похмуро сказав Кривуля. – Я пішов.

Бран слухав їхню розмову, трусячись під трьома теплими плащами. Розвіяр відчував його погляд. Кривуля вийшов.

– Що ти хочеш сказати мені, сотнику?

– Навіщо ти відрубав йому руку, перш ніж убити? Володареві?

Розвіяр підійшов. Присів поруч на шкуру:

– Що ти знаєш про Мідного короля?

– Нічого, – повільно промовив старий.

– Згадай. А раптом щось знаєш. Я повернусь не скоро. Постарайся заснути.

* * *

– Не підходь! – кричав молодий ламкий голос.

– Чого роззявився? – ревів охриплий бас. – Камінням…

– Камінням забити, он їх скільки лежить!

– Не підходь! Заб’ю!

– Полишіть його! Полиш…

Заверещала дівчина. Розвіяр зовсім забув, що Дол-Шерт привіз для звеселяння своїх горлорізів п’ятеро жінок, куплених на ринку у Фер.

– Усі назад.

Його негучний голос примусив натовп розхлюпнутись, як воду, упалу на камінь. У середині кола виявився парубок років шістнадцяти, зі скривавленим ротом і розбитим носом, з величезним каменем у руках.

– Кинь, – сказав Розвіяр.

Камінь упав. Розвіяр підійшов ближче. Біля ніг юрби, що боязко поточилась від нього, ридала дівчина – рабиня.

– У чім річ?

– Він убив, – сказали з натовпу. – Раб убив теслю!

– Кепсько. – Розвіяр поглянув на хлопця, який зіщулився під його поглядом. – За що?

– За ґвалт, – глухо сказав хлопчисько. – Він ґвалтівник!

Юрба ще поступилася назад. Розвіяр побачив труп, що лежав долілиць: потилиця вбитого була проламана.

– За ґвалт і сам убиватиму, – сказав Розвіяр, повільно переводячи погляд з одного обличчя на інше. – Де жінки?

Їх випхали вперед – чотирьох нещасних, збитих у купку, заляканих рабинь.

– Ідіть у замок, – сказав їм Розвіяр. – Розшукайте кухарів, скажіть – я прислав на допомогу. Ідіть!

Юрба захвилювалась, пропускаючи жінок. Та, що сиділа на землі, не ворухнулась – тільки нижче опустила голову.

– Тебе це не стосується? – сухо спитав Розвіяр. – Іди!

Скривавлений парубок здригнувся від його слів. Дівчина звелась і, непевно ступаючи, пішла за рештою рабинь.

– Слухайте всі, – сказав Розвіяр, і знов зробилось тихо. – Слухайте уважно – не повторюватиму. Ущелину замкнено. На сторожовій вежі замку чергує могутній маг. Вона дізнається, якщо хтось із вас вирішить утекти.

Виразно стало чути плюскіт річки.

– Ви прийшли сюди, як раби й слуги розбійників. Служіть мені, і я відплачу встократ. Зрадите – покараю дуже жорстоко. Будете вірні – нагороджу й дам волю. Бачите цей замок? Він стане панувати над Нагір’ям і над Фер, над горами й узбережжям. Хочете мати частку цього панування?

Люди мовчали. Небагато витримувало погляд Розвіяра – опускали очі, ховалися за спини сусідів. Це були різні, дуже різні люди: уперті і биті долею. Зовсім молоді, уперше в наймах на роботі далеко від дому. Зневірені, продані, куплені. Боягузливі. Понурі. Злі. І всі вони були у владі Розвіяра – від височенного коваля, що зростом виділявся з юрби, до парубка-вбивці зі скривавленим ротом: той, скориставшись переміною загальної уваги, потроху відступав до хури з лісом. Його коліна помітно трусились.

Коваль стояв, нахиливши голову, дивлячись спідлоба. У його обличчі не було страху – тільки напруга. Розвіяр кивнув:

– Підійди.

Коваль послухався після малесенької паузи.

– Як тебе звати?

– Скиба. Коваль.

– Ще ковалі є?

– Так. Ще двоє.

– Ти старший. Виберіть підпомагачів. Ідіть у замок. Знайдіть звіруїна, його звати Лукс, він покаже вам кузню.

– Звіруїн?!

– Так. – Розвіяр не дозволив ковалю відвести погляд. – Він мій брат, завідує в замку зброєю, механізмами, стінними машинами. Зробіть усе, щоб кузня запрацювала вже сьогодні. Ідіть!

Чоловік стояв, так само дивлячись спідлоба. Розвіяр погамував у собі порив заговорити знову: йому здалося, що коваль не послухається. Захотілося витягти меч, навіть рука смикнулась. Захотілося щось ще сказати: «Ну?», або «Чого ждеш?», захотілося люто тупнути ногою, але Розвіяр стояв недвижно. Його чорний плащ, запилений знизу, торкався чобіт.

Коваль повільно кивнув. Махнув рукою комусь у юрбі, почався рух; Розвіяр видихнув – так, щоб ніхто не бачив, і знову набрав у груди повітря:

– Гей! Серед рабів є старший?

Він командував і розпоряджався так довго, що охрип. Виповзли з тіні призабуті караванники, теж узялись командувати. Розвіяр завважив, кого з них люди слухають, і непомітно передав їм частину влади. Прийшли з замку вартівники, усього людей п’ять, спинились на підвищенні, нічого не роблячи, просто спостерігаючи за натовпом; вони прийшли вчасно, і Розвіяр був їм вдячний.

Як повільно, думав він, дивлячись на рабів, що знову зібралися в купку й про щось упівголоса розмовляли. Як повільно розуміють ці люди. Хутчіше!

– А що ж з убивцею робити? – спитав сутулий майстер зі зчесаними кістками пальців.

Парубок, майже діставшись до воза, знову завмер.

– Хто вб’є без суду, висітиме, – жорстко сказав Розвіяр. І владно повернувся до хлопця: – Ходімо.

* * *

Ніч стала продовженням дня, ранок злився з вечором. Раби та найманці передавали, ставши ланцюжком, уламки каменю, носили й розпилювали колоди, крутили блоки. Запрацювала кузня. Перековувано щити й клинки, поставлено на мури гармати й стінні арбалети. Змінювався дозір на перевалі: на дорозі до Кипучки нічого не відбувалось. Двоє рабів-утікачів стали жертвою власного боягузтва: їх застрелили в сутінках, коли вони намагались утекти через перевал.

– Патрулі над горизонтом ходять удень і вночі. Поки не наближаються. Наземних шпигунів немає. У Нагір’ї є маг – він почує нас рано чи пізно.

Розвіяр сидів у дерев’яному кріслі, принесеному знизу, з покоїв володаря. Йому було цілком зрозуміло, що встати вже не зможе: п’ять діб він не заплющував очей.

– Звідки ти знаєш, що в Нагір’ї є маг?

– Ти сам розповідав. Усюди, де Імператор установлює владу, будують вежу, і в ній оселяється імператорський маг.

– У Нагір’ї поки що нема влади Імператора.

– Вітер з Нагір’я, – її ніздрі роздулись, – я відчуваю. Він пахне відчаєм. Прокляття в силі: не народжуються діти. А воїни продовжують умирати – і ті, хто проти імператорської влади, і ті, хто за неї. І маг… я чую його. Коли вітер переміниться, він почує мене!

Розвіяр піднявся. Це був, напевно, найскладніший подвиг, який він учинив у житті, – тим більше складний, що його ніхто не бачив.