Філософія "АБСУРДУ" А. Камю

Лінію атеїстичного екзистенціалізму Сартра продовжує французькій філософ Альбер Камю (1913 - 1960). Він народився у французькому Алжирі. Його батько в 1914р. загинув у битві на Марні. Сім'я живе у великій бідності, але Камю безкоштовно закінчує середню школу завдяки зауваженим у нього здібностям. У 1935 починається літературна і театральна діяльність Камю. В 30-х роках він стає членом Комуністичної партії Франції, бере активну участь у підтримці Іспанської республіки. Під час другої світової війни активно діє у русі Опору, знайомиться з Сартром. Після війни розмежовується з лівими, а його політичні виступи з приводу хвилювань у Берліні в 1953р., під час угорських подій 1956р., примирлива позиція під час колоніальної війни в Алжирі активно використовуються правими засобами масової інформації. В 1957р. Камю була присуджена Нобелівська премія з літератури. 4 січня 1960 р. А. Камю загинув в автомобільній катастрофі.

Основні філософсько-літературні праці: "Калігула" (1938), "Чума" (1947), "Міф про Сізіфа" (1942), "Бунтівна людина" (1951).

Незважаючи на те, що А. Камю заперечував спою належність до екзистенціалізму, називаючи його "філософським самогубством", по суті свого світогляду він надзвичайно сприяв якщо не теоретичному обґрунтуванню і поглибленню цієї філософії, то її впливу і популяризації в широких колах європейської інтелігенції. Він не був професійним філософом, не писав філософських трактатів і не викладав. Він був блискучим письменником-драматургом, романістом, новелістом, есеїстом, подавав своє світосприйняття в яскравій художній формі. Межі між мистецтвом і філософією у Камю стираються, і він бачить, у мистецтві засіб самовираження екзистенціалістської свідомості.

Світогляд Камю носить радикально ірраціональний характер, адже за його переконанням весь світ, все сутнісне глибоко безглузде. Всіляке істинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна і алогічна. В такому світі раціональне пізнання не може служи "ниткою Аріадни". Завдання в тому, говорить Камю, щоб здобути всі наслідки із абсурду, що панує у Всесвіті, з його безглуздості. Абсурд - ключ Камю до всієї філософської проблематики, стержень буття і мислення, єдине можливе керівництво до дії, життєдіяльності.

Камю засуджує науково орієнтовану філософію як споглядальну. Вся історія наукової думки для нього - історія протиборства розуму з почуттям, придушення софістикою інстинктивної інтуїції і безсилля раціонального пізнання. Із зневагою відгукується він на великі наукові відкриття. Чого варта "істина", відкрита Коперніком і Галілеєм: чи Земля обертається навколо Сонця чи Сонце навколо Землі? - Все це глибоко байдуже, це "пусте питання", - вважає Камю. Не на пізнання ілюзорної закономірності, а зовсім в іншому напрямку слід спрямовувати всі наші намагання і пошуки.

Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів - етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. "Міф про Сізіфа" починається такими словами: ''Є тільки одна дійсно серйозна філософська проблема - проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії". Цим питанням проникнуті всі його твори. Приреченість людини і її смертна доля, безглузде і трагічне існування, ностальгія і відчуження від світської метушні, від вселенського хаосу - лейтмотив всієї творчості Камю. Переключення філософії з традиційних категорій на емоційні "екзистенціали", або "модуси" (турбота, тривога, доля, страх) характерне і для інших екзистенціалістів, але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого характеру. Він пише, що сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяти - століттям фізичних наук, дев’ятнадцяте - біології, а наше двадцяте є століттям страху. Заперечуючи на словах примат "існування" (в екзистенціалістському розумінні цього слона) стосовно "сутності", Камю ототожнює саму "сутність" з "абсурдом нещасної свідомості".

"Абсурд" у філософії Камю спрямовано не тільки проти раціоналізму, але і фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам "абсурд" став Богом, але не варто залякувати примарою "страшного суду", якщо все дійсне для нас є постійний страшний суд.

Камю ні в що не вірить, в тому числі і в розум, як божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу і претендує па можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість у "нещасну свідомість", ставить "основне питання філософії" перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось надіялись, або покінчити з собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що "цей світ не має значення, одержує свободу". А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти вселенського абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна "природі людини" потреба самовираження особистості; бунт - це не революційне перетворення суспільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Камю протиставляє формулі Декарта "Я мислю, отже, я існую" ірраціоналістичне кредо: "Я бунтую, отже, існую".

Його бунт як втілення свободи міститься в індивідуалістичному розумінні останньої, в карамазівському принципі: "Все дозволено". Дійсно, вільна людина, вважає Камю, - це та, яка, приймаючи смерть, разом з нею приймає і можливі наслідки.

Разом з тим Камю, розрізняючи "метафізичний" бунт і "соціальну" революцію, не ототожнює при цьому індивідуалізм, який вимагає повної свободи, з егоїзмом. Він намагається поєднати індивідуалізм з гуманістичного "солідарністю".

Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на "відчуті абсурдності", тобто на відчутті нерозумності, незакономірності світу не може бути побудована ніяка більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний "Міф про Сізіфа" він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським міфам. Адже безглуздість приготованої йому долі Сізіф перемагає "безглуздою" дією, яка не розрахована на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. "Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством".

У п'єсі "Калігула" і в повісті "Сторонній" Камю проникає в темну і жорстоку сутність тих двох різновидностей нігілізму ("активного" і "пасивного"), які розрізняв Ніцше. У першому випадку викривається "диявольський" прояв нігілізму - "непомірна радість безкарного вбивці", а в другому, - байдуже безвільне існування "стороннього". Зрештою їх об'єднує байдужість до людей, та ж сама "безжалісна логіка", яка калічить людські життя.

Камю не вступає в теоретичні і теологічні суперечки, а обмежується тим, що бере "стан мислячої людини" таким, яким він був до середини XX ст. Для нього важливі не стільки філософські або теологічні висновки, скільки фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що "Бог вмер" у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.[7]

1. Вступ

2. Розділ І. Концепція абсурду у теоретико - філософській спадщині А.Камю: есе “ Міф про Сізіфа”.

3. Розділ ІІ. Абсурд у драматургії та прозі Камю

4. Висновки

5. Список використаної літератури

У французькій філософії середини ХХст. проблема абсурду стає чи не однією з найважливіших. Ця проблема пов”язана, в першу чергу, з філософією екзистенціалізму, а насамперед творчістю Ж. П. Сартра та А.Камю. Саме з їхньої легкої руки філософія екзистенціалізму знайшла втілення в літературі. Таке поєднання літератури і філософії є явищем невийнятковим, адже література Франції, як жодна інша, змогла наблизитися до філософії. Філософічність літератури - це давня традиція, яка розвивається ще з часів Середньовіччя та Відродження, а в епоху Просвітництва вона досягла значного злету, варто назвати хоча б імена Ж.-Ж. Руссо, Монтеск’є, Д. Дідро, Вольтера та ін. Саме у Франції зародився жанр есе, який функціонує на стику філософії та літератури, - а Камю був митцем - есеїстом.

Д. Наливайко зауважив, що “навідміну від Марселя і Сартра, Камю не прагнув до витворення філософських систем. Камю тяжіє до образного типу мислення, що простежується і в його есеїстиці”.¹

Камю неодноразово повторював, що він не є філософом. Ще в молодому віці Камю записав у своїх записниках: “Думають тільки образами. Хочеш бути філософом - пиши романи”.

Проблема абсурду у Камю розкривається у його філософських працях, а також у художніх творах: драматургії та прозі. Самі лише філософські праці не дають достатнього розуміння цієї проблеми філософом. Лише розглянувши в комплексі усю творчість Камю, можна мати достатній матеріал для аналізу.

Творчість А. Камю можна поділити на кілька етапів. Еволюцію творчості Камю простежити не важко, - зміна його філософських поглядів безпосередньо

пов’язана з історичними обставинами. Камю сам зробив спробу поділити власну творчість на певні етапи (“Записники”, 1947р.).

Перший етап своєї творчості Камю іменував етапом “Абсурду”. Це твори написані під час війни і до її початку. До них належать: “Калігула”, “Сторонній”, “Міф про Сізіфа”.

С. Великовський бачить такий поділ на етапи у формі спіралі.²

Отже, першим витком спіралі є коло “Абсурду”.

Другим витком є “Бунт”. Цей етап утворюють твори: “Чума”, “Праведні”, “Бунтуюча людина”.

Третій виток - твори написані у 50-ті роки. У записниках А. Камю він ще не має назви. Це твори: “Падіння”, “Вигнання і царство”. С. Великовський вважає найвідповіднішою назвою для цього заключного витка назву “Вигнання”.³ Поза триптихом залишились лише ранні ліричні есе: Камю вважав їх незрілими.

Оскільки тема обмежена лише філософією абсурду, то до розгляду ми візьмемо твори першого етапу, але у контексті усієї творчості А. Камю.

Проблемою абсурду у творчості А. Камю цікавились, починаючи з часу написання його ранніх творів. По-перше, це була не тільки досить нова проблема, а й актуальна, по-друге, у Камю проблема абсурду знайшла досить

цікаве й неоднозначне тлумачення. Камю підніс проблему абсурду до рівня найважливіших проблем людства. У філософський науці є уже певна кількість досліджень філософії абсурду у Камю. Багато досліджень стоять, як і сама творчість Камю, на межі філософії та літературознавства, і прагнуть охопити при аналізі усю творчість в усіх її аспектах. Серед найвідоміших дослідників ^{______________________________________________________________________________________}

слід згадати імена С. Великовського, В. Карпушина, Н. Маньковської, С. Семенової, А. Руткевича та ін.

Найбільш інтенсивно займалися цією проблемою у 70^і, 80^і рр. На сучасному етапі, а особливо в українській науці ця проблема недостатньо широко досліджується.

Дана робота складається з двох розділів: дослідження поняття абсурду у теоретичних працях Камю (зокрема у “Міфі про Сізіфа”) та дослідження філософії абсурду у драматургії та прозі.

Альбера Камю разом з Сартром прийнято визначати як найвизначніших екзистенціалістів у Франції та й у всій Західній Європі. Сам Камю заперечував свою приналежність до екзистенціалізму. Насправді погляди Камю і екзистенціалістів Сартра і Хайдеггера у багатьох питаннях є швидше опозиційними. Але, як стверджує Д. Наливайко, “особливо зближує Камю – мислителя з екзистенціалістами ідея абсурдності буття”.⁴

Оскільки одним з основних завдань екзистенціалізму є встановлення змісту людського існування, то природньо, що кожен з філософів - екзистенціалістів висував свою концепцію сенсу буття - релігійну, або, навпаки, атеїстичну. Серед мислителів, стверджує Камю, немає жодного, хто б заперечував сенс життя.

Камю вважає, що найважливіші істини щодо самого себе і світу людина відкриває за допомогою почуттів. Він посилається на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, звертається до філософії С. К’єркегора і розкриває фундаментальні питання людського існування. Слідом за своїми попередниками Камю визначає єдине відчуття, яке характеризує буття людини, - таким відчуттям є відчуття абсурдності. Це відчуття здатне народитися раптово, варто лише людині випасти з щоденного механічного існування і увідомити своє життя, у індивіда неодмінно виникає питання, чи варте життя того, щоб його прожити? Відчуття абсурдності, захопивши свідомість людини хоч раз, може перекреслити всі інші відчуття.

Що ж таке абсурд?

<sup>______________________________________________________________________________________

4.</sup>Наливайко Д. Інтелектуальна проза А. Камю / А.Камю. Вибрані твори у 3^х т. т.3. - Харків, 1997. - С.600.

Саме поняття абсурд у його сучасному філософському значенні ввів філософський письменник А. Мальро, тобто абсурд, як характеристика існування людини в сучасному світі. У певному розумінні і Камю, і Сартр вважали Мальро своїм наставником.

Камю перетворив абсурд на фундаментальне поняття своєї філософської системи.

Сам термін “абсурд” ( від лат. absurdus ) означає безглуздя, нісенітницю, неможливість.

Камю визначив абсурд як “метафізичний стан людини в світі”, отже як основну проблему людського буття. “Для Камю абсурдність не є онтологічною категорією, іманентною світобудові,- вона є породженням самоусвідомлення людини в світі”.⁵

Поняття абсурду у Камю і у Сартра відмінні уже в самій своїй основі.

Ще в 1938 р. у своїй рецензії на роман Сартра “Нудота” Камю писав: “Виявити абсурдність життя - аж ніяк не завершення, а тільки початок... Нас цікавить не це відкриття як таке, а його наслідки й правила поведінки, що з нього випливають “⁶. А уже в 1940-41 рр., слідом за “Стороннім” Камю взявся за філософську працю “Міф про Сізіфа”, щоб викласти в логічних викладках свій задум - проаналізувати абсурдність життя як початок усього, “відправну точку”: “абсурд, з якого досі все висновувалося, в моєму есе розглядається як відправна точка”.<sup>7

______________________________________________________________________________________

5.</sup>Див.: Наливайко Д. Інтелектуальна проза А. Камю / А.Камю. Вибрані твори у 3-^х т. т.3. - Харків, 1997. - С.600.

⁶. Див.:Там же.- С.602.

⁷. Камю А. Вибрані твори у 3-^хт. Т.3.- Харків, 1997.-С.72 (Далі цитуватиму за цим виданням, у дужках зазначатиму лише том і сторінку).

Абсурд розглядається Камю не як висновок з аналізу дійсності, а як “ вихідний постулат, з яким треба співставити дійсність, включаючи в неї людину”.⁸

У цьому випадку абсурдним слід вважати не лише світ, а й усі категорії людського буття: абсурдне життя, абсурдне самогубство, абсурдна свобода і т. д.

А.Камю ще на початку своєї праці зауважує, що мова йтиме про “абсурдну чутливість, а не про філософію абсурду” ( ІІІ, 72). Відчуття абсурду з’являється з усвідомленням дійсного місця людини у світі, за Камю, абсурд - “метафізичний стан людини в світі”.

У першу чергу Камю звертається до проблеми самогубства. Ця проблема цікавила Камю ще зі студентських років, а в кінці 30^х р. для Франції вона стала особливо актуальною, тому Камю у “Міфі про Сізіфа” акцентує: “Існує лише одна по-справжньому поважна філософська проблема - проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим, - отже, відповісти на головне питання філософії ( ІІІ,72).

У Камю самогубство тлумачиться як явище соціальне, але причини його заховані у глибоко суб’єктивних переживаннях. Почуття абсурду, до якого людина здатна дійти внаслідок розладу між самою собою і своїм життям, на зразок розладу “між актором і його лаштунками” ( ІІІ,74), може стати для людини причиною самогубства. Саме зв’язку між абсурдом та самогубством і присвячене есе “Міф про Сізіфа”. Камю найперше розглядає питання, чи спонукає абсурд до смерті і висуває на перший план питання про виходи з цього “метафізичного стану”.

Абсурд за Камю - це розлад. Сам по собі світ не є абсурдним, і людина

<sup>______________________________________________________________________________________

8.</sup>Див.: Москвина Р.Р. “Метод абсурда” А. Камю как феномен неклассического философствования / Вопросы философии. - 1974. - N10 .-С.137.

також. “Абсурд народжується, - стверджує Камю, - з їхнього зіткнення” ( ІІІ,91). Тобто, абсурд не міститься ні в людині, ні в світі, а лише в їхній спільній присутності. Поза людським розумом абсурд не може існувати, бо сам по собі світ не має сенсу - сенсу надає йому людський розум. Якщо на початку дослідження Камю ще пробує константувати абсурдність світу, то у процесі роботи він все-таки доходить до висновку, що “сам по собі світ є нерозумний, і це все, що про нього можна сказати” ( ІІІ,85), а абсурд однаковою мірою залежить і від людини, і від світу.

Людина, яка усвідомила абсурд, на думку Камю, уже навіки від нього залежна. У таких ситуаціях філософи - екзистенціалісти пропонують втечу. Ясперс знаходить вихід в акті віри, у Шестова - це також “стрибок” до Бога і т.д.

На думку А. Камю зі стану абсурду є лише два виходи: самогубство фізичне і самогубство філософське. Жоден з цих виходів не є для Камю правомірним, тому він не приймає жодного з них. “Поза людським розумом, - пише Камю, - немає абсурду”. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Абсурд існує лише в людській свідомості, він виникає з протистояння людської свідомості нерозумному світові, з усвідомленням людиною своєї закинутості і минущості. Зникає людська свідомість ( сама людина) - зникає абсурд, але це не той вихід, який прагне знайти Камю.

Камю вивів з абсурду три наслідки, якими є “бунт”, “свобода”, “жага”. “Однією лише грою свідомості,- читаємо у Камю, - я перетворюю в правило життя те, що було запрошенням до смерті, і відкидаю самогубство” (ІІІ,114).

Філософ розглядає абсурд як самоочевидний факт людського існування.

Усвідомлення абсурду для Камю - це стан людини, яка усвідомила, що життя не варте того, щоб бути прожитим. Без цього усвідомлення немає і абсурду. Але важливіше інше - якщо життя не має сенсу, то який інший вихід, крім самогубства? Цьому питанню Камю присвятив останній розділ своєї праці - притчу про Сізіфа.

Метод Камю, який виходить з нездоланності абсурду, з початкового розуміння абсурдності буття отримав назву “ абсурдного методу”.⁹

У філософських дослідженням “Міф про Сізіфа” нерідко називають маніфестом філософії абсурду. Камю вдалося розробити детальний аналіз явища абсурду в усіх сферах буття, він надав йому універсального характеру.

“Міф про Сізіфа” - теоретичні роздуми про абсурд. У цьому філософському есе Камю розглядяє всі аспекти “відчуття абсурду”, обгрунтовує “поняття абсурду”, трактує проблеми абсурдної творчості, і, нарешті, завершує притчею про Сізіфа - своєрідною “міфологемою абсурду”.⁹

У своєму романі “Нудота” Сартр також впритул підійшов до ідей абсурду. Його Антуан Рокантен є для Сартра “героєм абсурду”, тобто людиною, яка пізнала абсурдність життя і вже не може відвернутися від усвідомлення цього. Камю визначає “людину абсурду” як людину, “яка нічого не робить задля вічності й не заперечує її” ( ІІІ, 115). Це людина, яка віддає перевагу здоровому глуздові. Камю зупинив свій вибір лише на тих людях, котрі ставлять собі за мету “вичерпати себе до решти”. Що ж це за люди? У Камю це Дон Жуан, Кирилов, Сізіф та актор.

Коротко зупинимось на кожному з них. На прикладі Дон Жуана Камю показує, що абсурдна людина відкидає сум. Дон Жуан не відає, що таке сум, печаль чи журба. Його геніальність проста: його розум ніколи не переступає своїх меж. Абсурдна людина не вірить у глибокий зміст речей, він здатен лише колекціонувати своє минуле без жалю і вірити у майбутнє.

Оскільки Камю вважає, що абсурд є протилежністю надії, то людина

<sup>______________________________________________________________________________________

9.</sup>Див.: Семенова С. Метафизика искусства А.Камю /Теории, концепции, школы. - M.,1975 .-С.92.

абсурду починається там, де закінчується людина, яка плекає надію. Ще одним “лицарем абсурду” Камю називає актора, визначаючи абсурдним не стільки самого актора, скільки його долю: “ акторові відведено три години, щоб побути Яго або Альцестом, Федрою або Глостером. У цьому куцому проміжку часу, на п’ятдесяти квадратових метрах кону він вдихає в них життя й змушує вмерти. Ніколи ще абсурд не демонструвався так вдало...” ( ІІІ, 124).

І Дон Жуан, і актор можуть змиритися зі своєю долею, адже “ навіть звичайні люди вряди-годи кінчають тим, що погоджуються на ілюзію”.

Але, зауважує далі Камю: “ Завойовник або актор, творець або Дон Жуан можуть забути, що їхній спосіб життя неможливий без усвідомлення властивої йому безглуздості” ( ІІІ, 139).

У своїй роботі Камю звертається до творчості Ф. Достоєвського, бо усі герої Достоєвського запитують себе про смисл людського буття. Герой “Бісів” Достоєвського Іван Кирилов ставить питання про самогубство, “вище самогубство” заради ідеї. Кирилов теж є людиною абсурду, він не вірить у майбутнє, але вірить у вічне теперішнє.

Камю доходить до висновку, що тема самогубства у Достоєвського є темою абсурду, його герої у щоденних вчинках втілюють абсурдні істини. На думку Камю, твори Достоєвського не є абсурдними творами, а лише творами які піднімають проблеми абсурду.

Яку ж творчість вважає абсурдною Камю? Творчість, яка твориться не для майбутнього ,яка може бути будь-якої миті зруйнована, знищена, забута і водночас вільна, яка не належить часові, є абсурдною.

Людина абсурду аж до “ Міфа про Сізіфа” швидше камінь у групі камнів.

Він споріднений з іншими хіба що своїм випадковим існуванням ¹⁰. У “Міфі про Сізіфа” з”являється, як ми уже простежили, цілком нове тлумачення <sup>______________________________________________________________________________________

10.</sup>Див.: Великовський С.И. “Грани несчастного” сознания.-М.1973.-С.88.

“абсурдної людини”.

Абсурдною людиною постає у філософії Камю і античний Сізіф,

покараний богами на довічну даремну працю - “ викочувати велетенський валун на вершину гори, звідки він під власною вагою щоразу котився донизу” ( ІІІ, 149). Сізіф є героєм абсурду як у своїх пристрастях, так і в своїх муках.

Сізіф цікавить Камю саме в період між підйомами на вершину гори, коли камінь черговий раз скочується вниз і Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову викотити камінь. Саме тоді, переконаний Камю, Сізіф вивищується над своєю долею. Але така участь не лише Сізіфа, звичайний робітник впродовж свого життя працює так само як і Сізіф - щодня монотонна і марна праця, якій не видно кінця. Його доля, на думку Камю, не менш абсурдна. Але висновок, який робить філософ - оптимістичний: “ Немає такої долі, яка б не перевершила себе завдяки зневазі” ( ІІІ, 151).

До того часу, поки людина не усвідомлює своєї долі, вона не усвідомлює абсурду. Трагедія починається з моменту пізнання. Але з моменту усвідомлення абсурду починається і щастя. Камю наводить приклад царя Едіпа у драмі Софокла, який попри усі випробування визнає, що “ все гаразд”.

Камю доводить, що коли людина залишається сам-на-сам зі своєю трагедією, вона відкидає будь-які вищі сили, примушує замовкнути усіх богів та ідолів і визнає лише одну долю, фатальну долю, яка варта зневаги, а не поклоніння.

Сізіф, у розумінні Камю, теж стверджує, що все добре, він заперечує богів і надає нового сенсу своєму життю і своїй приреченості.

“Самої боротьби за вершину, - підсумовує філософ, - досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявляти Сізіфа щасливим” ( ІІІ, 152).

Сізіф зумів повернути свою кару у звинувачення богів, у засвідчення сили непокірного духу. У безглуздя він вніс зміст своїм викликом: “єдина правда –

це непокірність.”¹¹

Сізіфові Камю уподібнює мислячу людину, яка приречена на вічне протистояння абсурду. Усвідомлення абсурду у даному випадку приводить не до самогубства, про яке Камю говорив на початку есе, а, навпаки, до перемоги, до щастя.

Отже, як вдало зауважив Д. Наливайко, - ясність розуму відкриває людині трагізм її існування, ала й стає її єдиною опорою і джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам. Одне слово, в заключному нарисі “Міфа про Сізіфа” екзистенціалізм обертається на трагічний стоїцизм”.¹²

У своєму дослідженні про Камю А. Моруа писав: “Міф про Сізіфа” - символ людського життя. Щож ми робимо на землі, якщо не виконуємо безнадійну роботу? Коли нам вдається з неймовірною працею підняти камінь на вершину, хвороба чи війна знову скидає його до підніжжя, і, щоб там не було, життя все рівно закінчується смертю, падінням. Усвідомити безглуздність цієї суєти - означає побачити абсурдність людського життя. В цьому світі, де немає надії, немає ілюзій, людина почуває себе “сторонньою”¹³.

Камю не приймає відчаю, і тому, як визначив Моруа, “велич людини в знанні, що вона смертна”. І відповідно: “велич Сізіфа в знанні, що камінь неодмінно скотиться вниз”.

У своєму есе Камю стверджує, що абсурд може заполонити будь-яку людину, навіть рядову, звичайну, яка особливо переймається сенсом буття. Абсурд - це доля не лише таких як Сізіф, Дон Жуан та інших. Але абсурд має сенс лише настільки, наскільки з ним не згоджуються. На відміну від філософів, ^{_____________________________________________________________________________________}

які у принципі не визнають пізнаваності світу, Камю вважає його пізнаваним, але це пізнання завжди буде гіпотетичною теорією людської свідомості, іншого результату досягти неможливо. Пізнання світу межує з пізнанням абсурду.

В 1939 - 1940рр., працюючи одночасно над “Калігулою”, “Стороннім” і “Міфом про Сізіфа”, Камю закінчує перший етап своєї творчості, (“ першу частину” за його словами), який він називає “циклом абсурду”. А у лютому 1941 року Камю з полегшенням відзначить у своєму щоденнику: “Закінчив Сізіфа. Три абсурди закінчено. Початок свободи”.¹⁴

Окремим додатком до праці А. Камю є його дослідження: “Надія і абсурд у творчості Франца Кафки”.

У своїх дослідженнях як літературознавстві так і науковці-філософи неодноразово звертали увагу на спільність світоглядних позицій і творчого методу у А.Камю та Ф.Кафки. Кафківські герої такі ж відчужені від суспільства, як і камюсівські, їх переслідує таке ж трагічне відчуття абсурду. У праці Камю темі абсурду у Кафки присвячене окреме дослідження.

У першу чергу Камю звертає увагу на символи у Кафки, оскільки саме за допомогою символізації письменник і передає своє розуміння абсурду життя. Метод Кафки відмінний від методу Камю, для нього не важливе реалістичне зображення, правдоподібність подій і т.д. Для Кафки має значення інше - правдивість, натуральність оповіді.

Ситуації абсурду, які створює Кафка нічим не відрізняються від щоденних, побутових. Кафка вважає щоденне життя людини таким же абсурдом, який приймається як норма. Саме в цьому і полягає абсурд. Персонажі Кафки навіть не намагаються знайти пояснення, і тим більше - якось діяти. Вони не здатні навіть усвідомити проблеми, яка перед ними стоїть. Його герої, потрапляючи в абсурдну ситуацію, поводяться ще абсурдніше.

<sup>______________________________________________________________________________________

14.</sup>Див.: Кушкин Е.П. Альбер Камю. Ранние годы.-Л.,1982.-С.153.

Сам же автор створює ситуації, які неможливо пояснити, вони здатні розчавити будь-якого персонажа, особливо якщо він не усвідомлює того абсурду, який на нього звалився. Як правило, герої Кафки ще й не знають причини того, що відбувається, у них відсутня логіка пояснення тих чи інших явищ (це і Йозеф К. у “Процесі” і Грегор Замза у “Перевтіленні”).

Камю звертає увагу, що “чим незвичайніші пригоди героя, тим краще видно природність, натуральність ( ІІІ,154).

Окрім цього, Камю стверджує, що у послідовності творів Кафки є своя логіка, що відповідає К’єркегоровому: “ Треба завдати смертельного удару земній надії, бо лише тоді порятуєтеся в надії істинній” ( “Чистота серця”). З цього випливає, що: “ необхідно було написати “Процес”, щоб узятися за “Замок” ( ІІІ,159).

У свій час Камю писав “Не існує любові до життя без відчаю від життя”. Так поряд з абсурдом з’являється надія. Надія як завершення абсурду наявна і в К’єркегора, і у Шестова.

Камю теж шукав виходу з абсурду. Як уже було сказано вище, філософ не приймав ані самогубства фізичного, ані самогубства філософського. У Камю філософія абсурду знайшла логічне завершення у бунті. Бунт народжується усвідомленням побаченого абсурду, усвідомленням несправедливої і незрозумілої долі людини. Камю приходить до усвідомлення, що “ для того, щоб жити, людина повинна бунтувати”.

З усвідомленням і прийняттям бунту творчість Камю набуває нового характеру. Це вже новий “виток” спіралі, цілком віддмінний від етапу абсурду, але саме в абсурді і є корені бунту. Етап бунту є логічним продовженням абсурду, його новим переосмисленням.

У своєму дослідженні творчості Камю С. Великовський зазначив: “Всі книги Камю претендують на те, щоб бути трагедіями метафізичного прозріння: в них розум намагається пробитися крізь товщу минущого, крізь житейсько – історичний пласт до якоїсь життєвої правди існування і призначення особистості на землі. До правди споконвічної і кінцевої, на рівні міфа – правди заповіді, завіту”¹⁴.