Микола анісімов



жүктеу 168.38 Kb.
Дата14.06.2016
өлшемі168.38 Kb.
Микола АНІСІМОВ

МІСІЯ




Першим прокинувся Кеон. Він розплющив очі, але не відразу зміг розрізняти предмети перед собою: від тривалого сну бездіяльні зіниці покривала жовтувата плівка. Та незабаром вона зникла. Кеон побачив знайому картину, яка майже не змінилася за ці два роки. Всі прилади були на своїх місцях, датчики чітко фіксували параметри режимів: хіба що збільшилося точок на кривих маршруту, які яскраво висвічувались на численних екранах.

Кришка капсули автоматично піднялася, і Кеон полегшено зітхнув. Він поворушив пальцями і підняв руку. Але рука відразу впала, і Кеон відчув різкий біль у суглобах. Рано. Певний час він лежав нерухомо, а тоді обережно намацав кінчиками пальців лівої ноги кнопку напіввертикальної установки капсули і натиснув на неї. Капсула плавно піднялася і так само плавно утворила крісло, в якому тіло опинилося в сидячому положенні з невеликим нахилом назад.

В очах вже не різало, і Кеон почав уважно оглядати інші капсули, які знаходилися на відстані трьох-чотирьох метрів від його власної. Ті все ще лежали горизонтально. “Виявляється, я перший”, - вдоволено зазначив Кеон і натиснув кнопку під ступнею правої ноги. І враз усім тілом відчув, як по ньому пробігають електростимулюючі імпульси, від чого всі м’язи приємно скорочуються і розслаблюються. Коли стрілка хронометра пройшла повний оберт, Кеон вимкнув електростимулятор. Тепер він міг вільно рухати руками й ногами, а в тілі відчував такий приплив бадьорості, що йому відразу ж захотілося схопитись, та обачність зупинила його порив.

Майже водночас піднялися ще три капсули, і Кеон побачив бліді, із зеленкуватим відтінком, наче омертвілі, обличчя Пора, Ароана і Зери. “Чому ж не прокидається Аета?” - стурбовано подумав Кеон, та ніби у відповідь на його запитання так само плавно зарухались одразу всі шість капсул, і серед інших облич, які наче відродились з небуття, він побачив обличчя Аети. Її великі блакитні очі дивилися просто на нього. Кеону здалося, що Аета - така ж, як і колись, як і завжди, свіжа, вродлива, ніби для неї зовсім не існувало цих сорока років режиму глибокого заморожування. Кеон усміхнувся і помахав їй рукою. Аета теж відповіла усмішкою, хоча ще досить кволою: мабуть, вона ще не пройшла сеансу електростимуляції...

Вже через кілька хвилин усі члени екіпажу бадьоро крутили в усі боки головами, широко усміхалися і переморгувались. Говорити вони поки що не могли. Через чотири години мине період адаптації, і тоді вони зможуть привітати один одного з перемогою.

Останнім прокинувся командир. Він довго не розплющував очей і не підключався до стимулятора. Астронавти вже почали тривожно поглядати в бік його капсули: чи не сталося чогось непередбаченого? Та незабаром і він почав мляво кивати головою і щасливо посміхатись...


- Друзі! - урочисто промовив Бріс, оглядаючи кожного з десяти членів екіпажу, коли всі зібралися у побутовому відсіку. - В цю радісну хвилину хочу привітати вас зі щасливим завершенням періоду глибокого заморожування і одразу перейти до оцінки обстановки....

- Командире! Може, не так офіційно? - перебив його Ароан.

Бріс суворо поглянув на нього. Той збентежився.

- Я прошу поставитися до моїх слів якнайсерйозніше. Ми завершуємо перший в історії планети Іріон трансгалактичний політ. Як сповіщає кібернетичний мозок, через три доби наш корабель увійде в зону зв’язку з Іріоном, і ми дізнаємося, що діється на батьківщині. Але, - командир підняв палець угору, - я ще раз хочу наголосити на психологічному аспекті справи. Ми не знаємо, який слід залишило в нашій свідомості - у всіх нас чи в декого, а може, у когось одного - глибоке заморожування, як воно відбилось на пам’яті та інших функціях нашого мозку. Медико-психологічний аналіз показав хороші результати. - Бріс зробив паузу. - Однак нам не слід забувати ситуацію, в якій ми опинились. До нашого Іріона залишається п’ятдесят мільйонів кілометрів, приблизно тиждень польоту. Тільки тиждень! - підкреслив він і замислено подивився на зорі, що повільно пропливали у панорамному ілюмінаторі. Молоді астронавти мовчали. Вони аж тепер зрозуміли, до чого веде командир.

- Не знаю, як вам, а мені лячно, коли подумаю, скільки часу минуло на нашій рідній планеті, відколи ми покинули її. Ви тільки вдумайтесь - чотириста п’ятдесят років! - вів далі Бріс.

Його внутрішнє збудження наростало, воно відбивалося в чорних, як вуглини, очах, що тепер своїм блиском нагадували яскраві зорі Всесвіту.

Кеон перевів погляд на Аету, яка сиділа поруч нього. Дівчина зосереджено слухала командира, мабуть, його слова викликали в неї складні роздуми і зароджували у душі неспокій. Кеон легенько торкнувся руки Аети. Вона ледь помітно здригнулася і, не повертаючи голови, кивнула у бік Бріса: вибач, мовляв, але давай послухаємо.

Командир, роблячи тривалі паузи, намагався стримувати свої емоції і говорити спокійно:

- Так от, усі ми постаріли на чотири з половиною роки, це можна сказати про вас, людей молодих. Інша річ я, справді старий, - дещо засмучено посміхнувся Бріс.

Він був удвічі старший за кожного з членів екіпажу і тому вважав себе старим, хоч до віку, який кваліфікувався як старість, йому було ще далеко.

- Наскільки вам відомо, - обличчя командира знову стало зосередженим, - завдяки глибокому заморожуванню, в якому ми всі перебували, та дії біоретарданта, функціональна діяльність нашого організму була загальмована настільки, що політ в один бік, на який пішло сорок років, тривав для нас два роки, тобто ми проспали два роки туди і два роки назад. Чотири роки. Насправді ж наш корабель летів вісімдесят років. Та вісімдесят років - це тільки для корабля. А для планети Іріон цей проміжок часу становить чотириста п’ятдесят років!

Бріс замовк, допитливо вдивляючись в обличчя п’яти пар молодих чоловіків та жінок.

- Ми знаємо про це, старий, - порушив мовчанку Кеон. - І добре все усвідомлюємо. Для хвилювання немає підстав, адже заморожування не вплинуло на нашу пам’ять. В крайньому разі, на мою... - він озирнувся на товаришів.

Астронавти збуджено загомоніли.

- Цікаво, як зустріне нас Іріон? - замріяно мовила Іта, поклавши голову, увінчану неслухняними хвилями каштанового волосся, собі на руки.

- А чи наш він тепер?! - різко прозвучав голос астронавта Одея.

Це питання боляче кольнуло в серце кожного.

- Що ти маєш на увазі, Одею? - обережно спитала Іта.

- А те, що на Іріоні пролетіло чотириста п’ятдесят років. Тих, кого ми знали, давно вже немає, там живуть зовсім інші покоління, - акцентуючи кожне слово, сказав астропілот. - Хоч нас і не забули, але...

- Це саме те, про що я й хотів вам нагадати, - не стримався Бріс. - Психологічні обставини на планеті могли змінитися. У який бік - невідомо. Всі ми ознайомлені з курсом прогностичного розвитку іріонської цивілізації і теоретично маємо уяву про те, який рівень технології і, відповідно, світогляд можуть визначати сьогодні вірогідне життя на Іріоні. Але Одей має рацію: в дійсності все може бути зовсім інакше. Нас можуть не в усьому правильно зрозуміти, можливо, і ми не в усьому сприймемо сучасних іріонців. Але що б там не трапилось, ми мусимо бути готовими до всього. Насамперед - обережність і такт.

Бріс стомлено опустився у крісло.

- Ну, а тепер, друзі, - відпочивати, - сказав він тихо і якось по-батьківськи тепло. - Наговорилися після дворічної сплячки.

- Сорокарічної, - жартома поправив Пор.

- А це вже залежно, в яких вимірах брати, - в тон йому відповів командир.

Зайшовши у свій спальний відсік, Кеон відчув, наскільки він стомився. Ті кілька годин, які минули з часу виходу зі стану глибокого заморожування, викликали перевтому у ще не звиклому до активної діяльності організмі. Хотілося відразу ж лягти. Кеон відкинув від стіни спальну полицю і зручно вмостився на ній, прикріпившись про всяк випадок поясами. Добре ось так розслабитися і на певний час відключитись. Проте відключитись від думок Кеону не вдалося.

Очікування майбутнього, тривога за нього, бажання якнайшвидше повернутися на рідну планету не покидали його душу. Звідкись виповзали щемкі невиразні передчуття, які викликали невизначеність та неспокій. Майбутнє, хоч як Кеон намагався уявити його собі, проглядалося дуже туманним, позбавленим чітких обрисів і реальної суті.

А поки що Кеон жив минулим. У пам’яті спливали картини, здавалось, зовсім недавніх подій, дивовижних, часом драматичних. Його сповнювало почуття гордості лише від самої думки, що вони - перші іріонці, які здійснили стрибок через Галактику і відкрили багато нових, невідомих раніше зірок і планет. Двадцять чотири планети були відвідані і стали об’єктом уважного вивчення! На двох з них вирувало життя. На планеті С-9011 вже панував розум. Але розумні істоти на ній перебували на надто низькій стадії розвитку, щоб можна було вступати з ними в контакт. Мешканців С-9011 роз’єднували суперечності, суспільство тільки-но піднімалося на одну з перших сходинок прогресу. Все це астронавти виявили відразу і, щоб не завадити природному ходові їхнього розвитку, вирішили не контактувати з представниками цієї цивілізації. Та все ж планету було вивчено грунтовно. Вона виявилась на рідкість багатою: в надрах її приховані щедрі поклади всіляких руд, відомих і не відомих іріонцям, зафіксовано не одне скупчення підґрунтових природних газів. Три з половиною тисячі мікродисків з даними про планету С-9011 везе корабель на Іріон.

Зовсім інакшою постала перед експедицією планета С-9020, ознаки життя на якій виявлені ще здалеку. Але то було інше життя. Тут промінь розуму ще не пробив собі дороги крізь морок первісного інстинктивного існування. Цю планету Кеон ніколи не забуде. Наче живі пропливають картини і події, які розгорнулися перед астронавтами сорок років тому. Тоді ледве вдалося знайти місце для посадки корабля. Вся поверхня планети майже цілком була покрита густою рослинністю.

Вийшовши з корабля, астронавти зіткнулися з неймо вірними картинами. Довкола росли гігантські, з химерно повикручуваними стовбурами дерева. Їхні крони спліталися в одне суцільне мереживо, крізь яке ледве прозирало жовте, каламутне небо. Життя, стихійне і жорстоке, кишіло. Просто на очах у вражених іріонців багатоногі павукоподібні створіння пожирали товстих черв’яків. Із заростів лісу вискакували страшні, шестиногі, покриті панцирами чудовиська і своїми довгими, як мечі, дзьобами розпанахували павуків та інших менших за себе тварин, жадібно ковтаючи шматки, вирвані з їхніх тіл. На планеті густо лилася кров. Звукоуловлювачі шоломофонів дрижали від свисту, криків, зойків, ревіння і цілої лавини інших незвичних звуків.

Та один випадок навіки залишиться в пам’яті Кеона. Якось на завершення перебування на планеті С-9011 було вирішено поповнити і без того розкішну зоологічну колекцію, що полетить на Іріон, ще одним експонатом. Це був маленький звірок з двома головами, вісьмома ногами і продовгуватим тулубом, покритим твердими остями. Рухався він зигзагами, роблячі різкі стрибки.

Належав він до рідкісного виду і привертав до себе увагу тим, що, як помітили астронавти, його ніхто не чіпав. Чим забезпечувалась його недоторканність - лишалося загадкою. Кеон і Пор побачили одразу двох таких щурів (так прозвали їх астронавти). Відчувши небезпеку, тваринки застрибали у різні боки. Кеон кинувся за одним з них, то наздоганяючи щура, то відстаючи від нього. Заважало бігти коріння, що випиналося з грунту аж до колін, густі бур’яни та високі острівки мохів, в яких глибоко провалювалися ноги. Чи тому, що Кеон звик доводити кожну справу до кінця, чи, можливо, в ньому прокинувся давній мисливський азарт, але він захопився погонею. Щур не віддалявся, але й не давався зловити. Кеону здалося, що той кудись його веде. Коли ця метушня вже надокучила і він вирішив скористатися вмонтованим у скафандр реактивним мікродвигуном, раптом помітив велетенський щуп, який ніби виріс з-під землі і, звиваючись, вмить обплутав його тіло. Кеон смикнувся, намагаючись вирватись, та непоборна сила скувала його. Найстрашнішим було те, що руки виявилися зв’язаними. Щуп стискався. Дихати ставало важко. “Допоможіть!” - крикнув Кеон у радіофон і відчув, як злітає вгору. Щуп тримав його в повітрі і поволі розгойдував. Раптом Кеон помітив, як щось велетенське зводилося десь ніби з надр цієї планети. Воно виростало, вивалюючись усією своєю масою. Звідкись з’явився другий щуп і теж міцно обвив Кеона. Раптом просто перед собою Кеон побачив жахливо потворну пащеку, чорну й гидку, всередині якої клекотала червона піна. А над пащею - два велетенські, ока, незворушно безтямні. Від стискання Кеон уже не міг кричати. Відчув, що втрачає самовладання. Розкриваючись усе ширше, пащека наближалася. Далі все промайнуло наче в тумані. Кеон відчув тільки поштовх і опам’ятався, уже лежачи на траві. Над ним схилялася Аета, обережно обмацуючи його скафандр. У правій руці вона тримала променемет. А на відстані кількох метрів здіймалася безформна гора враженого променем чудовиська. “Аета! Люба Аето!” - прошепотів він. Біль і нервове потрясіння поступились перед безмежною вдячністю Кеона дівчині... “Ти врятувала мені життя, і я у вічному боргу перед тобою, Аето, люба, завтра я скажу тобі те, чого не наважувався сказати раніше”, - думав Кеон, засинаючи...
...І ось кібер сповістив, що через тридцять хвилин можна буде викликати на зв’язок Іріон. Астронавтів охопило зрозуміле хвилювання: те, чого так нетерпляче чекали, тепер лякало їх. Чотириста п’ятдесят років - надзвичайно довгий час. Якими стали їхні співвітчизники? Над чим б’ються зараз їхні розуми і куди спрямовані помисли?..

Астронавти зайняли свої робочі місця. Тридцять тягучих хвилин, як років. І тиша... Ніхто не бажав, та й не міг говорити. Напруження наростало. Світила Всесвіту поволі відпливали у чорну вічність. Їхнє кволе поблимування ніби говорило: “Мета наближається, готуйтеся...”

П’ять хвилин. Через п’ять хвилин засвітиться екран зв’язку, і одинадцять іріонців, що летять у неосяжній глибині простору, побачать нарешті обличчя нових людей, нащадків їхніх колишніх друзів та знайомих.

Півхвилини...

- Увага! - з помітним хвилюванням у голосі скомандував Бріс. - Включити зв’язок!

- Включаю зв’язок! - незвично голосно відповів головний зв’язківець Пор і повернув тумблер.

Екран залило блакитне світло.

- Іріон! Іріон! На зв’язку “Галактика-1”! Відгукніться! - почав викликати Пор.

Радіофон мовчав. На екрані ніяких змін. Дзвінка тиша давила на вуха. Астронавти до болю в очах вдивлялися у блакитний чотирикутник.

- Іріон! Іріон! Я - “Галактика-1”! Озвіться! - повторював Пор.

Нарешті щось клацнуло, на екрані побігла сітка, почулося легке шарудіння. Сітка сповільнила свій біг, зупинилася. Тоді раптом зникла геть. Екран на якусь мить потемнів, а потім яскраво спалахнув, давши зображення. Випливла чітка картинка, і астронавти побачили пульт керування польотами, автоматичні контрольні прилади, інтер’єр усього залу. Водночас з появою зображення прозвучав низький голос:

- “Галактика-1”! Іріон на зв’язку. Іріон вітає всіх членів екіпажу. Ваш політ відбувається в заданому режимі, Відхилень немає. Готуйтеся до скорої посадки.

- Іріон! Дякуємо!.. Ми так знудьгувалися за домівкою! Ми раді чути голос рідної планети!.. - майже закричав Пор, порушуючи всі установлені правила проведення сеансу космічного зв’язку.

Бріс пильно вдивлявся в екран, з хвилюванням чекаючи дальших подій. Та голос замовк, і більше не прозвучало жодного слова.

Командир схопив мікрофон.

- Іріон! Я - “Галактика-1”! Чому за. пультом нікого немає? З ким ми говоримо?

Радіофон довго мовчав. На екрані, як і раніше, виднівся зал керування польотами з пультом, за яким ніхто не сидів.

- “Галактика-1”! - розірвав тишу той самий низький голос. - З вами говорить головний робот космічного зв’язку УР-42. Ваш політ завершується нормально. Причин для тривоги немає. Щасливої посадки.

Бріс здивовано глянув на притихлих астронавтів, на обличчях яких з’явився вираз розгубленості. Вони дивилися то на командира, то на екран.

- Чому нікого немає? - здивовано мовила Аета.

Кеон теж нічого не розумів. Ніхто не розумів, як могло так трапитися, що після стількох років мандрів корабля, після такої нечувано довгої розлуки рідний Іріон виставив на зв’язок робота? Такого не сподівався ніхто з астронавтів.

Стривожені, розгублені, вони не відривали очей від екрана, але зал на Іріоні був порожній. Щоб розвіяти напруження, Бріс швидко встав і бадьоро заходив по відсіку.

- Ну, чого спохмурніли? - в голосі командира відчувалися штучні нотки. - Мало що там у них може зараз діятися, - шукав він якогось пояснення. - Наприклад... зустрічають інший корабель. Чи цілу групу кораблів, - командир і сам здивувався цій думці.

- А що? Може, й справді так! - пожвавився Кеон. - Ви ж тільки помисліть: минуло чотириста п’ятдесят років! Та за цей час люди могли такого натворити!.. А що коли вони вже переступили часовий бар’єр і, вилетівши набагато пізніше за нас, залетіли набагато далі, ніж ми, і вже встигли повернутися? Може, вони вже здійснили тисячі таких польотів!

Ця думка явно припала до душі всім, адже іншого пояснення поки що не знаходилось. Бріс намагався викликати оптимізм у колег, а підсвідомо відчував, що тут ховається щось інше, набагато серйозніше. Він знову і знову переконував себе, що іріонці зараз зайняті надзвичайно важливою справою і лише тому не зустрічають “Галактику-1”.

Проте штучне збадьорювання настрою виявилось нестійким. І першим, хто знову не захотів відступати від реальності, був той же песиміст Одей.

- Добре, коли б усе було саме так, - у його погляді не зникав тривожний неспокій. - А якщо все інакше? А що коли змінилися навіть люди і до нас у них немає ніякого інтересу? А раптом у їхній свідомості сталися якісь зрушення і вони, відмовившись від технічного прогресу, погрузли у варварстві? А може, взагалі знищили один одного? Звідкіля нам знати? Адже робот мовчить. Або він не хоче нічого пояснювати, або ж чогось боїться.

Відповіддю на його слова була гнітюча мовчанка. Астронавти розуміли, що істина про справжнє становище на Іріоні поки що прихована від них, тому Одей так само, як і Бріс, своїми міркуваннями заслуговував на увагу.

Кеон, не відриваючись, вдивлявся в екран і думав чомусь про Аету. Вона була поруч, але атмосфера тривожної невідомості розмежовувала їх, як здавалося Кеону, тисячами космічних кілометрів. Ще тричі Пор і Бріс проводили сеанси зв’язку з планетою, намагаючись щось випитати в робота, але той вперто не відповідав на запитання. Зал і далі дихав порожнечею з екрана. І враз короткий різкий імпульс, наче під час вівісекції, пронизав мозок Кеона: “А зал же такий самий, як і чотириста п’ятдесят років тому! Нічогісінько не змінилося! Та як же таке може бути?!” Він відчув, що все його тіло охопив холод.

Кеон обвів поглядом товаришів: “Невже цього ніхто не помічає?” Ще раз глянувши на екран, він неквапливо підійшов до командира.

- Старий! - Кеон намагався говорити якомога тихіше, щоб не привертати загальної уваги. - Ти не помітив нічого дивного в залі керування?

Бріс довго мовчить, але Кеону стає зрозуміло, що і Бріса давно вже мучить та ж сама думка.

- Мене теж тривожить, що з Іріоном щось негаразд, - врешті неголосно озвався він, знову вдивляючись в екран. -Так, там усе по-старому, а за логікою цього бути не повинно. Проте не будемо загострювати на цьому увагу. Іди на своє місце...

Корабель мчав, пожираючи простір. Відстань до Іріона скорочувалася з кожною секундою. А довкола чорнів Всесвіт з його незчисленними розсипами зірок та світлими смугами туманностей. Іноді зовсім поруч зблискували астероїди, ці осиротілі діти космосу, і ніхто не знав, так само як і вони самі, куди несе їх невідома сила, у якій тверді чи атмосфері завершать вони своє невизначене існування. Попереду, на фоні міріад мерехтливих цяточок, все чіткіше вирізнялася поодинока зірка. Вона ставала дедалі яскравішою, і її світло вже відчутно почало забивати інші світила.

При входженні в межі системи кібернетичний мозок включив гальмівний пристрій, за допомогою якого підвищувалась маневровість корабля. У режимі гальмування астронавти почували себе не настільки затишно, як у звичайному режимі польоту, тому командир наказав усім підключитися до біорегуляторів.

...Здалеку Іріон здавався блакитним. Три чверті його поверхні займав океан і лише одну - материк, єдиний на планеті велетенський шмат суші, на якому переважав напівпустельний ландшафт. У центрі материка здіймалася ціла гірська система, на якій іріонці ще в давнину встановили свої астрономічні обсерваторії. Довкола неї зеленів широкий пояс лісових масивів з численними заповідниками. Незважаючи на бурхливий розвиток цивілізації з її технічним прогресом людям вдалося зберегти багато видів тварин, які й розселилися в цих лісових заповідниках.

Вся решта материка була зайнята напівпустелями з рідкою рослинністю, зате з повноводними ріками. Саме біля річок і на океанських берегах розмістилися міста іріонців - велетенські складні комплекси з житлових, промислових, наукових і адміністративних кварталів. Флоту іріонці майже не будували: не було на те особливої потреби. Хоч і давно було вивчено океан, але плавати було нікуди, оскільки все життя зосередилось на єдиному материку, їм повністю вистачало невеликої флотилії з плавальних апаратів, що займалася виловом морських тварин для споживання.

Вся суша вздовж і впоперек була посмугована пластико-бетонними магістралями, які сполучали міста і служили для перевезення промислових вантажів. А люди віддавали перевагу, навіть у переїздах на далекі відстані, аеробусам чи аеротаксі. Коли були стерті стародавні державні кордони і встановлено всепланетне управління, весь материк як адміністративна одиниця став називатись Іріонською федерацією, або Іріоном, а всі люди - іріонцями.

...Планета наближалася. Вже чітко було видно обриси материка, берегову лінію і покручені смужки річок. За бортом посилювався шум: корабель пробиває атмосферу планети. Астронавти, поприв’язувавшись до горизонтальних крісел, лежали і чекали посадки. Від хвилювання і гальмування швидкості дихалося важко. Нарешті всі відчули поштовх - і корабель завмер.

- Посадку здійснено! - оголосив кібер.

Астронавти лежали не ворушачись, як того вимагала інструкція, лише голови були повернуті до ілюмінаторів, за якими можна було розгледіти лише хмари жовтої пилюки, які оповили корабель. Через десять хвилин Бріс голосно скомандував:

- Всім відстебнутися і приготуватися до виходу.

...З перших же кроків на рідній планеті астронавти відчули дивність реальності. Бетонного покриття не було видно, вся поверхня астродрому була захована під товстим шаром спресованої пилюки. Вдалині виднілося приміщення астронавігаційного центру, сіре, занехаяне. Метрів за п’ятдесят валялися два наполовину засипані пилюкою, поіржавілі астротаксі. Кругом - ані душі. Гнітюча тиша приголомшувала.

- Я прошу всіх не втрачати самовладання, - голос Бріса тремтів від хвилювання. - Здається, тут щось скоїлося. Треба якнайшвидше добратися до центру.

- З усього видно, тут ніхто вже не живе, - пробурмотів Одей і першим рушив у бік будівель.

За ним пішли всі. Мовчали, боячись щось висловити вголос, у кожного в серці зароджувався смутний страх, йти було важко, заважала пилюка. До центру - кілометрів півтора, і яким же важким був цей шлях!

Перед входом у приміщення маленький загін зупинився, вражений побаченим. Половина вікон була повибивана, все вкрите товстим шаром пилюки, але найстрашнішим було те, що перед астронавтами сіріла та сама споруда, яку вони покинули в день свого відльоту, 450 років тому. Вони переглянулися. Довкола центру розсипались допоміжні будівлі, бокси, ангари й майстерні, різні енергоблоки. Все це теж лишилося без змін. Все було закинуте, запущене, без жодних ознак присутності людей.

- Друзі мої, - Бріс ледве переводив подих, - швидко за мною! До залу керування!

Група кинулася до середини приміщення. На подив, ліфт працював. На останньому поверсі, де знаходився головний пульт, панувала непорушна тиша, але скрізь був порядок, відчувалося, що приміщення хтось доглядає.

Бріс і Кеон підбігли до робота. УР-42 спочатку не подавав ніяких ознак діяльності, та через хвилину в його основному блоці засвітилася червона лампочка.

- УР! Не мовчи! - крикнув Бріс. - Ми тут! У нас все гаразд. Що сталося з Іріоном?

Робот мовчав. Астронавти, затамувавши подих, чекали.

- Іріонці! - раптом прозвучав металевий голос робота. - Я вітаю вас зі щасливою посадкою. А тепер будьте мужні і слухайте. Мені не хотілося тривожити вас під час польоту. Іріон безлюдний. Через кілька тижнів після вашого старту сталася катастрофа. Із Сонця вирвався могутній радіаційний сплеск, якого ніхто не міг передбачити. Радіація враз убила все живе на планеті. Життя збереглося тільки в океані. Ми, роботи, скликали раду, на якій було вирішено підтримувати своє самозбереження до вашого прильоту. Ми забезпечили вам запас харчів на рік. У вашому розпорядженні ціла система роботів, готових допомагати вам в усьому. Іріонці! Ви, одинадцятеро астронавтів, - єдині живі люди на планеті. І на вас покладається найважливіша місія народу - продовжити людський рід і зберегти розумне життя на Іріоні. Будьте мужні і бережіть себе, щоб на нашій планеті не згасло життя.

Астронавти стояли, приголомшені почутим. Розум не в змозі був сприйняти весь жах трагедії. У розчинене вікно вривався легкий теплий вітерець. Іріонці мимоволі переглянулися. Вони ніяк не могли опам’ятатися, все було нечувано неймовірним. Над Іріоном спокійно висіло гаряче світило. В якомусь заціпенінні, не відчуваючи своїх кроків, Кеон підійшов до Аети. Дівчина повернула до нього обличчя, по якому з великих блакитних очей котилися нестримні сльози. Забувши про всі умовності у світі, Кеон обняв Аету за плечі і міцно пригорнув до себе, наче боячись втратити і її.

Бріс сумно дивився на п’ять пар молодих людей, а потім відійшов до вікна. Сонце, явно не відчуваючи своєї вини, байдуже споглядало на все з висоти. До горла у Бріса підступив клубок, у серці він відчув спустошення. Бріс усвідомлював, що він, одинадцятий, до того ж старий мешканець планети, вже ніколи не знатиме родинного щастя. Можливо, розрадою йому стане праця в ім’я нового, майбутнього суспільства іріонців...
...Кеон, ніби від удару в серце, прокинувся. Він лежав у своєму спальному відсіку, а в радіофоні наче прошумів вітер. І раптом полилось, як найчарівніша у світі музика:

“Іріонці! Дорогі наші, рідні іріонці! Яка радість і щастя сповнюють наші серця, як чекаємо ми хвилини, коли обнімемо вас, наших старших братів і сестер! Нехай вас не тривожать ніякі сумніви і перестороги. Ми за вами давно стежимо, все наше людство приворожене увагою до вашого повернення додому, всі його благородні поривання і почуття звернені зараз до вас! Будьте певні, вас чекає життя, по суті, в новій цивілізації, яка для ваших поколінь була лише омріяним майбутнім! Чекаємо! Ми забезпечимо вам щасливу посадку!..”



Кеон біг до центрального відсіку, все ще не усвідомлюючи, де сон, а де дійсність. Але вітальні вигуки, міцні обійми і поцілунки товаришів утвердили його в реальності подій...

© АНІСІМОВ М. Ю. Пульс безконечності / ЗАБІРКО В. С. Теплий сніг / ФІЛІМОНОВ О. Є. Ілюзіон: Фантастичні повісті та оповідання. - К.: Молодь, 1988. - 304 с. - (Компас).


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет