Міністерство освіти І науки україни маріупольський державний університет рада з науково-дослідної роботи студентів, аспирантів, молодих вчених дебют збірник тез доповідей студентів

1. 
   Анастасьев Н.А. Обновление традиции: реализм XX в. в противоборстве с модернизмом / Н.А. Анастасьев. − М. Наука, 1984. – 478 с.
   
2. 
   Бушманова Н.И. Английский модернизм: психологическая проза / Н.И. Бушманова. – М.: 1992. – 248 с.
   
3. 
   Гончаренко Э.П. Эпифании в творчестве Джеймса Джойса / Э.П. Гончаренко // Питання літературознавства. – Чернівці. − 2000. — Вип. 7 (64). — С. 117–128.
   
4. 
   Д. Джойс. Дублінці / Д. Джойс. – К.: Всесвіт, 2006. – 248 с.
   

УДК: 821.133.1-31Гюго(043) Бондарец Татьяна Сергеевна

Так как писатель является французом, он не в состоянии увидеть действительное историческое развитие, понять социально-экономическую природу английского общественного строя, который, при всей косности и тяготении к феодальным традициям, не оставался все ж неизменным на протяжении целых полутораста лет. Романтическая социология Гюго постоянно проявляется в откровенно метафизическом подходе к английскому общественному строю в его прошлом и настоящем. Он пытается увидеть прежде всего не различие, а сходство, стремится обнаружить полное якобы единство Англии времен королевы Анны и Англии Пальмерстона и Гландстона. Общее между ними и неизменное он справедливо усматривает в антинародности, консерватизме олигархических порядков, в кастовости английской аристократии и ее слепой приверженности к феодальной старине. 

Гюго обращается к историческому прошлому и рисует в неприглядном свете английскую аристократию XVII—XVIII веков, желая показать, что современная ему британская олигархия, унаследовав все самое худшее от своего прошлого, остается по-прежнему силой, враждебной народу, цивилизации, прогрессу. В конце XVII века английская олигархия сложилась на основе классового компромисса буржуазии и дворянства. Гюго был далек от того, чтобы понять действительную природу того классового компромисса 1689 года, который английские либеральные историки обычно называют «славной революцией».

В романе Виктора Гюго довольно много ярких персонажей, которые несут в себе определенную смысловую нагрузку. Каждый герой имеет свои идеалы (или не имеет), свое мнение, свое место в жизни (в том смысле, что относится к той или иной категории населения). Гюго довольно четко в своем романе показывает два «слоя» населения: обычных, простых людей, не имеющих каких-либо чинов, званий, и высшую прослойку, которая считает себя доминантой всего. Социальный контраст между миром неимущих и миром богачей в романе усиливается символикой Гюго: мир бедняков - это «мир света», мир богачей - «мир тьмы». Именно с помощью сопоставления описаний жизни этих двух миров читатель может более чётко представить себе жизнь Англии в тот исторический период. Можно сказать, что каждый герой является безусловно символичным [3, 24].

Так как автор был политиком, мы не можем не согласиться, что демократические симпатии Гюго ярче всего сказываются в образе Гуинплена, который в наибольшей мере отражает стремление автора к социальным этическим обобщениям, что и придает в первую очередь этому герою значение образа - символа [4, 276]. Физически изуродованный ребенок символизирует в этом романе трагедию угнетенного человечества, жестоко искалеченного несправедливым общественным укладом.

Если говорить о Гуинплене и Урсусе, то на протяжении всего романа они являются носителями протеста, стремления к социальной справедливости, присущего народу. Разделяя страдания и бедствия народа, они отражают его помыслы и чаяния, нравственное величие и стойкость.

Образ Гуинплена в романе противопоставляется образам леди Джозианны и лорда Дэвида. Светская красавица, испытывающая болезненное влечение ко всему извращенному и порочному, леди Джозиана готова совершить любую подлость ради удовлетворения своей очередной прихоти. Законодатель салонных мод, «свой человек» в нескольких клубах «золотой молодежи», лорд Дэвид, старательно поддерживающий свою репутацию блестящего прожигателя жизни, лишен каких бы то ни было моральных устоев.

Резкое противопоставление Гуинплена и Деи Дэвиду и Джозианне придает еще более зловещий характер общему социальному фону, действия романа, еще более ярко раскрывают внешне комическую и неловкую, а внутренне трагическую и глубокую символику изображения «смеющегося человека». Эти персонажи нужны автору для того, чтобы оттенить душевное благородство, моральную чистоту высокую человечность своих героев.

Итак, подводя итоги следует отметить, что В. Гюго ярче всего показывает образ Англии при сопоставлении двух миров: мира бедняков - это «мир света», мира богачей - «мир тьмы». Действительное фиглярство - фальшь, лицемерие, пустота, облаченные в бархат и позолоту, бесплодная игра словами, чувствами и жизнью царит в другом мире, среди аристократов. Душевное богатство и нравственное величие обитателей «Зеленого ящика» противоположны духовной нищете представителей светского общества. Естественная скромность и простота Деи противопоставлены утонченной извращенности и бессердечию Джозианны, благородство безобразного Гуинплена - бездушию и цинизму лорда Дэвида.

Трагический финал романа не ослабляет веры в будущее освобождение угнетенных людей и тех, кого эксплуатируют, потому что на стороне героев остается нерушимая и непобедимая сила моральной правоты.

1. 
    Будний  В. Розгадка чарів Цирцеї: національні образи та стереотипи в освітленні літературної етноімагології / В. Будний // Слово Час. - 2007. - № 3. - С.52-63.
   
2. 
   Гюго В. Человек, который смеётся / В. Гюго. – М.: Правда, 1988. – 606 с.
   
3. 
   Евнина Е. М. Виктор Гюго (из истории мировой культуры) / Е. М. Евнина. — М.: Наука, 1976. —354 с.
   
4. 
   Трескунов М. С. Виктор Гюго: очерк творчества / М. С. Трескунов. — 2-е изд., доп. — М.: Гослитиздат, 1961. — 370 с.
   

УДК 82 142.091(043) Дробовская Анна Сергеевна

"Слово о полке Игоревым" - это большая патриотичная поэма о неудачном походе Новгород-Сиверского, князя Игоря на половцев 1185 г. и одновременно поэтическая исповедь, раздумья о судьбе родного края перед угрозой будущей смертельной опасности - нашествия монгольских завоевателей. Поражение князя Игоря нанесло непоправимый ущерб всей Русской земле, но вместе с тем стало добрым уроком всем русичам и призывом к единению.

В основе поэтики «Слова» лежит прием контраста. Контрастные эпитеты, метафоры, другие художественные средства используются здесь для противопоставления персонажей, их внешних и внутренних характеристик, действий, для выражения патриотической идеи песни.

Так, в «Слове» противопоставляется политика князей Святослава и Олега Гориславича, наглядно показывается, к чему ведет каждый из способов правления. С той же целью противопоставляются в «Слове» походы Святослава и Игоря, вернее, их результаты.

Кроме того, по контрасту в произведении даны образы русских князей и половцев. Если Игорь «свет-светлый», то половец Гзак – «черный ворон», «поганый половец».

Кроме приема контраста, в «Слове» широко распространен символический полифонизм. Этот прием проявляется в том, что каждому устойчивому образу в произведении придается символическое значение. Так, Святослав в Киеве, после того, как ему приснился вещий сон, произносит «золотое слово». Эпитет «золотой» связан с тем, что это «слово» содержит ценнейшую идею примирения русских князей и объединения русских земель.

Неизвестный автор использует в «Слове» и принцип «панорамного зрения», совмещая в изложении события, происходящие на огромной удаленности друг от друга, как бы возвышаясь над миром и героями.

Принцип «панорамного зрения» тесным образом связан с многоголосьем «Слова» - приемом, позволяющим представить события и дать им оценку с разных сторон. Мы видим, что на поражение Игоря откликнулись «голоса» Святослава, Ярославны, Киева и Чернигова, русских женщин, крымских готов, бояр и т.д.

Кроме того, в этом произведении используется особая форма организации художественного времени и пространства – они здесь как бы символизированы. Помимо этого, пространство в «Слове» легко, динамично «сгруппировано»: герои реагируют на события массами, группами.

В произведении очень много метафор: «кровавые зори свет поведают», «Черные тучи с моря идут, Хотят прикрыть четыре солнца», и олицетворений: «И ветры, Стрибоговы внуки, Веют с моря стрелами», «Стяги глаголют!» Есть здесь и эпитеты: «Ярый тур Всеволод!»; постоянные эпитеты: «на златом престоле», «милой супруги своей Глебовны красныя»; сравнения, в том числе, и постоянные: «Сами скачут, как серые волки в поле»; древнерусские формы слов: «граяли враны».

Наличие сходств произведений «Песнь о Роланде» и «Слово о полку Игореве» объясняется одним временем создания, особенностями среды, в которой создавались произведения, ценностями (идеалом была воинская честь), противостоянием христианского и языческого мира, единством человека и природы.

А различия объясняются особенностями сознания русичей, для которых превыше всего – защита земли русской, а для французов превыше всего воинская доблесть. В основе «Слово о полку Игореве» лежит историческое событие, достоверно описанное автором, в то время как в произведении «Песнь о Роланде» присутсвтвуют элементы фантастики. Также различия в вероисповедании героев: в произведении «Песнь о Роланде» преобладает христианское сознание, в то время как в «Слове о полку Игореве» предпочтение отдается языческим элементам, с которыми у автора связаны все его поэтические представления.

1. Артамонов С. Д. Литература средних веков. / С. Д. Артамонов. – М. : Высшая школа, 1997. – 367 с.

2. Мелетинский Е. М. Французский героический эпос. / Е. М. Мелетинский // История всемирной литературы: В 9-ти томах. – М., 1984. – Т. 2. – С. 517-522.

3. Слово о полку Игореве. / Под редакцией Н. В. Беляковой, Н. З. Левинской, Г. Е. Гафт. – М., 1978. - 237 с.

4. Песнь о Роланде. / Перевод со старофранц. Ю. Корнеева, примечания А. Смирнова. - М. : Художественная литература, 1976.

5.http://soshinenie.ru/geroicheskij-epos-v-sravnenii-slovo-o-polke-igorevym-i-pesnya-o-rolande/

Західноєвропейських митців, що прийшли в літературу на початку 60-х рр. XX століття, не могли не хвилювати кардинальні зміни у суспільній свідомості: руйнація системи цінностей, втрата моральних та духовних орієнтирів, страх перед майбутнім, передчуття близької катастрофи. На цій хвилі в літературу приходить нова когорта талановитих митців , які репрезентували літературу постмодерної доби.

Творчість Дж. Фаулза – непересічне явище сучасного літературного процесу. Однак, поза тим, що постмодерністська проблематика й стилістика його творів виражена достатньо яскраво, ряд аспектів значно виходять за межі світоглядних положень постмодерну. Прикметна й знакова творчість письменника стала предметом дослідження науковців як на батьківщині, так і далеко за її межами.

Мета даної роботи полягає у вивченні характерних особливостей прози Дж. Фаулза, дослідженні філософських та естетичних поглядів письменника, зокрема освітленні теми добра і зла в його романах «Маг», «Колекціонер» та «Вежа з чорного дерева».

Методологічною основою роботи у зв’язку з характером поставлених завдань є порівняльно-типологічний метод, частково-пошуковий, крім того в рамках системного підходу, який застосовувався, в роботі використовується метод системного, текстуального, контекстуального, культурно-історичного та біографічного аналізу, а також метод психоаналізу.

В результаті дослідження було виявлено, що твори Дж. Фаулза сповнені несподіваних метаморфоз героїв і ситуацій, художніх загадок. Естетичні мотиви Фаулзової оригінальності не мають нічого спільного з дешевою сенсаційністю. Складна за своєю ідейно-філософською природою, стилістично довершена проза Фаулза вимагає вдумливого та серйозного аналізу, який допоміг би виявити генетичні і типологічні зв’язки творчості англійського письменника із загальними літературними процесами сучасності [1, с. 320].

Проза Фаулза – це переважно романи, які доволі спільні за проблематикою, типами конфліктів і водночас вражають читачів і критиків несхожістю художньої манери, жанровим і стильовим розмаїттям. Реальність – сучасна чи історична – в творах Фаулза ніколи не була об’єктом однолінійного показу фактів і подій, мотиви вчинків і почуттів його персонажів не визначити простою формулою «причина-наслідок». Метафора, алегорія, міф, іронічна гра постійно служать прозаїку в пізнанні життя, але не менш упевнено володіє він прийомами реалістичної деталі, соціального узагальнення, політичного гротеску. Естетичну дилему – реалізм чи модернізм переважає в доробку Фаулза – неможливо вирішити.

В прозі Фаулза виразно заявляють про себе такі риси новітнього роману, як інтелектуалізація його змісту і форми, зростання його пізнавальної енергії внаслідок поєднання факту й вигадки, документального й фантастичного [1, с. 320].

Високий мистецький авторитет Фаулза зумовлений його глибоким розумінням невичерпних внутрішніх ресурсів роману, усвідомленням свого права на експеримент у відтворенні дійсності. Чутливе ставлення до соціальних, ідейних, моральних запитів сучасності, зрештою, визначило той широкий спектр естетичних принципів і прийомів, якими багата творча палітра Фаулза.

Філософські інтереси Дж. Фаулза різноманітні. Серед його кумирів – основоположник діалектики античний філософ Геракліт, що в нього Фаулз знайшов ідею свого програмного естетичного трактату «Арістос» (1964), а також З. Фрейд, концепції якого використовуються письменником як інструмент для інтерпретації відтворених характерів. У мозаїці літературних імен, творам яких Фаулз віддає перевагу, більшість не випадково належить тим, хто зазнав екзистенціалістських впливів, - С. Беллоу, Дж. Хеллер, Дж. Дідіон, В. Голдінг [1, с. 321].

Художня своєрідність творчої манери Дж. Фаулза достатньо визначилася вже в романі «Колекціонер» (1963). В романі порушено весь комплекс філософських ідей. Однією з головних є проблема художньої творчості: яким чином у свідомості творіння виникає задум його творіння, що за чинники впливають на процес творення, які стадії проходить сам творчий процес. Оскільки головна героїня – студентка-художниця, у творі широко репрезентовано інтереси сучасного інтелектуала. Філософсько-символічний план роману «Колекціонер» включає комплекс уявлень «аналітичної психології» К. Г. Юнга, згідно з якою – Клегг – архетип насильства, «Тінь», анти-Я, демон психічного мікрокосму, Міранда – «Маска», тобто духовний комплекс, відмінний від істинного Я; напередодні трагічної загибелі Міранда наближається до поняття «Самості» [2, с. 57].

Зв'язок проблематики ранніх творів Фаулза є очевидним. Як і «Колекціонер», «Маг» (1966) – екзистенціальний роман, своєрідна філософська оповідь. Ця фантастична, вигадлива за формою книга розрахована на читачів, які мають відважну уяву та добрі навички самоаналізу. Має рацію відомий англійський критик М. Бредбері, коли твердить, що «найбільший маг у цьому романі – сам Фаулз». Він намагається створити мову ілюзій, яка б розкрила універсальне, типологічне у вчинках і почуттях. Фаулз протиставляє й поєднує світ раціонального й уявного, переплітає перший з другим і залишає цей синтез незавершеним, щоб його створив на власний розсуд кожний читач.

«Вежа з чорного дерева» (1974) - цикл інтелектуальної прози. Метафорична назва вводить читача у світ проблем, ключових для автора. Ще в середині минулого століття поборники чистоти мистецтва в суспільстві, приземленого розрахунку й практицизму, захищаючи високі духовні цінності від агресивного нігілізму та моральної байдужості, запропонували, як їм здавалося, універсальну форму її спасіння – «вежу зі слонової кістки», яка мала стати надійним пристановищем для справжнього мистецтва й художника-нонконформіста [1, с. 336].

Всі ці твори Дж. Фаулза сповнені тематичних і художніх паралелей. «Вежу з чорного дерева» Фаулз назвав «реалістичною версією «Мага» й наділив Вільямса багатьма рисами Ніколаса Урфа. Генрі Бреслі виступає таким же противником абстракціонізму в мистецтві, як і художник Джордж Престон у «Колекціонері». Повторюваність, так само, як і варіативність цих ідейно-образних лейтмотивів свідчить про принциповий їх характер для творчої системи Фаулза, який визнає, що «складність явищ навколишнього світу щораз зростає», але бачить «завдання митця не в ускладненні складного, а в його розкритті».

Еволюція естетичних поглядів Фаулза, так само як його творча практика, свідчить про складне поєднання в його прозі екзистенціального світоглядного комплексу, а отже, зумовленого ним кола специфічних життєвих ситуацій і типів, з реалістичним, конкретно-історичним баченням світу. Постійною ж домінантою творчості Фаулза можна вважати цільову настанову на експеримент, мета якого – розкриття універсальних законів суспільного та індивідуального буття людей.

Література

1. 
   Жлуктенко Н. Ю. Інтелектуальна проза Дж. Фаулза / Н. Ю. Жлуктенко // Література Англії XX ст. – 1993. - № 7. - С. 319-349.
   
2. 
   Мироненко Т. П. Роман Дж. Фаулза «Колекціонер»: ідеї, образи, поетика / Т. П. Мироненко // Зарубіжна література. – 2007. - № 2. – С. 56-60.
   
3. 
   Парамонов Б. По поводу Фаулза (о романе Дж. Фаулза «Коллекционер») / Б. Парамонов // Звезда. – 1999. - № 12. - С. 217-221.
   

УДК 821.111(73)Хэм(043) Заєць Дарина Ігорівна

На початку 20-х років столиця Франції стала центром художнього життя і генератором нових естетичних ідей. Письменники, поети, художники із багатьох країн з’їжджалися сюди, щоб зануритися в атмосферу,де заперечувалися колишні цінності і створювалися, здавалося б, нові, народженні до життя ХХ ст. Саме тут починає свій творчий шлях Е. Хемінгуей[1, 4].

Париж був не тільки простором, де відбувалися дії більшості його творів, місцем героїчних боїв за честь і гідність людини, а й «Святом, яке завжди з тобою» (1960, опубл.1964). Саме так назвав свою книгу «великий Хемінгуей» [2, 714].

«Якщо тобі пощастило і ти змолоду жив у Парижі, то де б ти не опинився потім, він до скону залишиться з тобою, тому що Париж – це свято, яке завжди з тобою» – ці рядки з листа до друга стали епіграфом, яким розпочинається автобіографічна книга Хемінгуея. З висоти прожитих років письменник озирається на пору своєї молодості, відтворюючи напрочуд насичену атмосферу мистецького життя у Парижі 20-х років.

Париж показаний в романі як повоєнний притулок молодих людей, які ходять по паризьким кафе, пропалюючи життя і смітячи грошима, подорожують по світу і знаходять лише невеликий душевний спокій у природі, в п'янках і в посиденьках з друзями-письменниками, художниками і поетами, такими ж розчарованими і зневіреними, як і вони самі – це люди «втраченого покоління».

У своїй книзі «Свято, яке завжди з тобою» письменник описуєсвої літературні шукання, роки своєї молодості, любов і дружбу, якими вони були тоді в Парижі, знайомство з такими видатними письменники того часу, як Гертруда Стайн, Сільвія Біч, ЕзраПаунд та Скотт Фіцджеральд.

В Парижі, письменник, по його власним словам, «відкрив чудовий світ, який дарували тобі російські письменники». В своїй книзі «Свято, яке завжди з тобою» він згадував: «…я прочитав всього Тургенєва, всі речі Гоголя, перекладені на англійську, Толстого в перекладі КонстансГарнет і англійські видання Чехова ... Відкрити весь цей новий світ книг, маючи час для читання в такому місті, як Париж, де можна чудово жити і працювати, як би бідний ти не був, все одно що знайти безцінний скарб» [1, 5].

Також у книзі значне місце займає опис Хемінгуеєм своєї роботи. Автор створює своєрідний нарис свого розвитку як письменника, відображаючи ті істини, які він поступово відкривав для себе.

У творі можна виділити декілька основних тем:

- Творчий пошук і становлення Хемінгуея як письменника;

- Сімейні відносини;

- Париж, на тлі якого розгортаються події.

Також образ Парижа присутній у романі «І сходить сонце (Фієста)». Роман побудований як серія окремих епізодів, кожен із яких є досить важливим і разом вони складають дві картини: Париж та Памплона. Картина Парижу показує хибний, фальшивий «карнавал», під час якого змішується день з ніччю, коньяк з вином, важливе з дріб’язковим, а в цілому створюється атмосфера, що позволяє хоч на час відволіктись від «проклятих» питань, сховатися в метушні псевдокарнавального побуту від світу і самого і себе. Друга картина становить багатобарвне народне свято карнавального розмаху в Памплоні [3, 96].

Контраст Париж і Памплона неухильно проводиться в великій кількості деталей, серед яких виокремлюються постійне підкреслення часу дії. В Парижі, при явному змішанні дня і ночі, не тільки день, а й час коли відбувається та чи інша подія, незмінно фіксується оповідачем. Це робиться настільки наполегливо, що коли ми зустрічаємо в тексті якесь загальне положення, створюється навіть відчуття своєрідної «накладки». Так, коли Джейк повідомляє, що закохавшись у Брет, Том почав програвати у теніс дуже слабким гравцям, мимоволі виникає питання, коли же він встиг грати, бо про конкретний час гри в теніс нічого не було сказано [3, 115].

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що Париж відігравав важливу роль у житті та творчості письменника. Це місто, краще якого для письменника нема. Тому він і зображує його у багатьох своїх творах. Наприклад, у своїй книзі мемуарів «Свято, яке завжди з тобою» Хемінгуей розповідає про людей, з якими він спілкувався, і які вплинули на його становлення як письменника - це і Гертруда Стайн, і Скотт Фіцджеральд, і Езра Паунд і багато інших, також письменник описує атмосферу Парижу 20-х років ХХ ст.