«Мєнтовскіє развали» Деркач Сергій Частина 1



жүктеу 1.46 Mb.
бет1/10
Дата21.07.2016
өлшемі1.46 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
«Мєнтовскіє развали» - Деркач Сергій

Частина 1.

Від автора

«ТРЕШ», з англійської, - сміття, сор, мусор..., тобто саме те, що є невід’ємною складовою нашого життя, вчинків, тощо. Власне самих думок, адже перш ніж виразитись, набути якихось форм, так сказать реалізуватись на практиці, все повинно спочатку сформуватись у нашій голові, у думках, у свідомості...

Отож «Мєнтовскіє розваги» і є в якомусь сенсі звичним і невід’ємним «трешем». І хоча, як-то говориться, - всі події та персонажі вигадані, а будь-яке співпадіння вважається випадковістю, - проте, дійові особи у творі написані з реальних людей та подій. І хоча їх образи носять зображальний характер, але в той же час всих їх можна побачити довколо себе практично будь-де. Адже персонажі так живуть своїм життям, говорять своєю мовою (у всякому разі я намагався максимально зберегти та передати їх автентичність), тобто вони існують реально!

Виходячи з цього, думаю, що «... розваги» можна вважать в якійсь мірі навіть художньо-публіцистичним твором. Щоправда, якщо відверто, мені подобається саме «трешовий» формат, про те, кого не повинно бути, що необхідно змінювати, з чим необхідно боротись...

Зрештою ж є треш-музика, треш-кіно, то чому не можить бути і книги у такому вимірі?

Але, чи вдалося автору розкрити зазначену ідею, то про це, звичайно, судити Вам, шановний читачу.

С.Ж.


«Пьянство усугубляет тяготы людей, добавляя все новые беды к уже существующим. Это большое зло, однако будем помнить, что наиболее гнусные поступки в человеческой истории были совершены, как это ни печально, трезвыми людьми».

Али Апшероки


Ранок, який повільно переходив у день, не передбачав ніяких перемін у погоді, хоча ще лише була сьома година, проте сонце вже несамовито палило, ніби намагаючись наздогнати час, який у нього відібрала коротка ніч.

Вставати, звичайно, не хотілось, адже яка можить буть робота по такому пеклі! Правда, втішало те, що, можливо, не доведеться їхать у район, оскільки ще вчора було заплановано та погоджено з начальством, що сьогодні робота буде на території.

Отож, відкинувши сон, бадьоро вистрибнувши з ліжка, Сашко пішов на двір вмиватись, а ще подумав навіть зайти до перекладини, стежка до якої останнім часом дуже вже «заросла травою». Але ця думка як прийшла то так швидко і покинула голову, яка, тобто голова, вже починала працювати і думати за сьогоднішній день. Та й ранкова спека не надто спонукала до будь-яких фізичних вправ, от якби встати раніше, то тоді б можна було б і спортом зайнятись. А тому в котрий раз давши собі слово, що ось уже буквально з завтрішнього дня... Але все це у перспективі, а січас необхідно швиденько снідать, одягтись та вирушать на роботу. Сьогодні з транспортом не склалось, тож доведеться йти пішки в центр села, де у сільській Раді намічена зустріч. Щоправда, переміщення на своїх двох для Сашка було звичною справою і якихось півтора кілометра в цьому сенсі не мало ніякого значення.

Підходячи до Сільради, Сашко ще здалеку побачив на східцях Вітьку, і це йому не сподобалось, точніше викликало якісь недобрі передчуття. Справа в тому, що для Вітьки було притаманно запізнюватись і всі, хто це знав, завжди робили поправку в часі. Тому і не дивно, що у Сашка виникли підозри, а коли він підійшов ближче і не побачив Вітькіного «МТ», то підозри стали вже фактом.



  • Віха, привєт! Ти прийшов раньше і це мені вже не нравиця, шо случилось?

  • Прівєт, - кисло відповів на привітання дільничий.

  • А ти шо пішки? – спитав Сашко, хоча вже й сам переконався в цьому. – Так шо случилось?

  • Як всігда, жінка мозги компасірувала з самого рання. Башка і так розвалюєця, а вона шо з цепу зірвалась, короче погризлись...

  • Не поняв, а ти шо вчора десь загуляв? Ти неначе додому поїхав! – допитувався Сашко, - ну, а чо ти пішки, шо з мотоциклом?

  • Та пішки! Кинувся їхати, дивлюся заднє колесо пусте, а запаска ще тоді як пробили, так і валяєтця... Вобщім будемо сьогодні без транспорту...

  • Та ну нафік! Пішки ж ми ж хрен шо зробим. А чо ж ти колесо неперебортірував? У тебе ж є цілі камери...

  • Кажу ж, з жінкоб погризся та і башка розвалюєця..., вчора з сусідом якоїсь гадості нажерлися, я і не хотів... Короче, треба похмелиця...

Вони б ще довго сперечалися, та в цей час до сільради приїхав голова, а слідом за ним і інженер-землеупорядник. Так сказать, особовий склад місцевої влади пдтягувався на роботу.

  • О, наша міліція вже на посту, доброго ранку, хлопці! – привітався голова, постикаючи руки Сашкові та Вітькі, - шось ти Вітя неважно сьогодні виглядаєш, напевно ніч була бурна?! – продовжив далі Павло Олександрович.

  • Доброго ранку, Олександрович, та нє, всьо нормально. Канєшно, єслі пуститє у свій сейф, то хуже не буде...

  • Ага, канєшно, оце з самого утра і в сейф..., та і по такій жарі хіба воно полізе?!

  • Алєксандрович, ви його не слухайте, пашлі лучше до вас в кабінєт, там хоч не так жварко, - запропонував Сашко і всі зайшли у приміщення, де дійсно було прохолодно.

В кінці корироду, під вікном стояла якась бабця, котра побачивши зайшовших до сільради, пішла до них на зустріч та привітавшись, відразу звернулась до дільничого:

- А я до вас з самого ранку прийшла, а взагалі чекаю вже скільки днів.! Чого ж ви до аене не приїхали?

- Та підождіть, не так швидко! Січас поговоримо, підождіть, - зупинився біля неї Вітька, а всі інші зайшли до кабінету голови.

Кабінет був великий і просторий, це було найбільше приміщення сільради, яке одночасно слугувало і для проведення всіляких нарад, сесій тощо. В кінці кабінету, у поперек стояв робочий стіл Павла Олександровича, до якого був приєднаний майже на всю довжину кабінету інший стіл, на якому лежали підшивки газет та стояв, як обов’язковий атрибут, графін з водою. Понад стінами стояли в ряд стільці, біля робочого столу голови з одної сторони – книжкова шафа, з іншої – великою сірою скелею височів сейф. Голова всівся на своє робоче місце, а Сашко з Миколою, так звали земельного інженера, чи ще простіше – землеміра, вмостилися на стільцях під вікном. «Землемір» з головою говорили за свої якісь буденні справи, а у Сашковій голові піднялись думки, адже всі плани, які виглядали ще вчора такими продуманими3, сьогодні враз рухнули. А все чому? – причина банальна і стара як світ – нема транспорту, а «пішкарусом» у селі, яке розтяглося кілометрів на п’ятнадцять, багато не наробиш, та й зрозуміло, що пішки ніхто нікуди не йтиме, нема дурних. Минули ті часи, коли Сашко по-молодості тупо топтав землю, наматуючи кілометри за будь-якої погоди в день, чи ніч.

Значить шо? – треба шукать колеса, але це звісно не так і просто їх знайти. Короче, було над чим ломать голову. Сашко чекав на дільничого, який уже мабуть 15 чи 20 хвилин говорив з бабцею, треба було передзвонить в райвідділ до начальства, так сказать відмітиця та взнать обстановку у районі, можливо для них є якій новини, або просто скажуть шоб їхали в райвідділ. Звичайно, їхати у район їм не хотілося, а ще більше не хотілося почуть, що для них щось є, адже за ніч могло трапитись будь що.

І якщо на їхній території ще й скоєно злочин, тоді доведеться все кинуть, плани ж на сьогодні рухнуть вже остаточно. Тому Сашко не спішив звонити, відтягував цей момент, але хочиш чи ні, а доведеться все ж таки звонить, - «скільки там можна говорить! Хай перший звоне…» - подумав він і тут наче виконуючи його бажання в кабінет нарешті зайшов Вітька.

- Задовбала та стара! Єлє отчепився. Іванович, а ти в райотдєл звонив, шо там? – спитав він Сашка.

- Нє, не звонив, тебе жду, давай ти перший звони.

А Вітька тим часом був вже біля телефона і накручував диск, спішив владнать так сказать всі ранкові формальності. Видно його та баба добре дістала, що він вирішив мабуть відірватись на телефонному апараті. Нарешті на тому кінці дроту хтось відізвався і по коротким шаблонним фразам всі присутні зрозуміли, що все гаразд, нічого не трапилось.

- Ну, слава богу, все нормально, давай звони до своїх та будемо шось робить, - промовив він до Сашка.

Віктор був дільничим і телефонував до чергового райвідділу, це входило в його обов’язки, черговий же відмічав кожного дільничного в спеціальному журналі. Сашко ж був опером і ніякими обов’язками з черговим він не був пов’язаний, йому треба було звонить безпосередньо до свого начальника уголовного розшуку, що він і зробив. Таким чином відмітившись у райвідділі хлопці залишили голову сільради і пішли до свого кабінету, точніше до кабінету дільничного, який його ділив разом із земле урядником.

Під кабінетом стояла ще якась жінка, тож дільничному біло чим займатись. А Сашко тим часом всівся за стіл «землеміра» та гортав кольорові журнали з якимись рекламами, слухаючи одночасно скарги відвідувачки та подумки сміючись з Вітьки, якому вже сьогодні з самого ранку дісталось таки. Але головна думка, яка домінувала над усіма іншими це була думка про колеса. Їм потрібен був транспорт, але якихось ідей з цього питання не виникало. Сказать, що Сашко був сердитий на Вітьку, то це було не так, адже він чудового його розумів бо і сам був такий. Тобто в смислі п’янки, міг теж запросто напитись, загулять, або ябо як в їх компанії називали – позажигать, в будь-який час. Тому це була не проблема, проблема була в іншому – в наслідках, як ось сьогодні, у відсутності колес, ну а вже з цього випливали і інші негаразди. Тож треба було щось думать і ось тут увагу Сашка привернуло те, що відбувалось за вікном. Там була відповідь на це питання. Біля своєї «копійки» крутився Микола, заглядав під капот, щось протирав ганчіркою, короче порався біля своєї машини. Сашко аж крякнув від задоволення чим привернув увагу Віктора, адже це так просто!

Жінка, з якою говорив дільничний, саме виходила з кабінету і тому вже можна було обсудить нарешті і свої проблеми.


  • Слухай, Степанович, давай січас «запряжем» Миколу та поїдемо до мене додому, візьмемо мою запаску і потом до тебе, так і рішим проблему з колесами.

  • Та ну, Саня, я не хочу додому показуваця. Жінка дома сьогодні осталась, опять буде скандал, короче, я не хочу…

  • Ладно, я поняв, тобі просто облом шось робить, ну в принципі і я не дуже рвусь до роботи та й жара дістала…, короче, твої пропозиції. Ну, по-любому, думаю, шо «землеміра» ми должні так сказать прівлєчь!

  • А він захоче? Начне знову виламуваця, він же такий нудний!

  • Так ми з ним і не будемо говорить, січас підемо «нагрузим» голову, той дасть добро, ну а куда тоді Колян дінеця? Я знаю, шо ми січас впаримо Олександровичу, - вів далі Сашко та пояснив свій план в двух словах, - короче, главне для нас вирвать Коляна з машиною, а потом знаєш куда поїдем?

  • ну, як б такий, що оце б січас так занирнув би в ставок і пива! Пива холодного! – аж очі закотив під лоба Вітька від передчуття майбутнього задоволення, - а в натурі давай махнем на ставок, пива возьмем, у мене на пару бутилок буде, а тільки ж ми зібрались їхати на Хутірець, так там і місця нема толкового.

  • Та все там є! Ми січас візьмем пива, поїдемо на границю до Вохи, захаваєм там по шашличку з пивом, може ще й по соточкі накатим, ну шо, пайдьот?

  • О, канєшно! А я і забув за Воху, давно ми там не були…

  • Ага, на цій неділі ще не були.

  • Ну так пагналі, харош тут сидіть та й время он уже одинадцятий час!

І хлопці, окрилені наміченим планом, пішли до голови сільради. Дивне у них видалось планування, адже все говорилося так, ніби питання Миколиної машини було давно вже вирішене і залишилось утрясти прості формальності. Проте, по суті, воно так і було, Павло Олександрович був нормальний мужик, і у нього з дільничним та опером стосунки склалися надзвичайно дружні, тож хлопці були абсолютно впевнені в позитивному результаті. Та й не так часто виникали подібні питання. До того ж і хлопці теж ніколи не залишались в боргу перед головою, завжди йшли йому на зустріч та допомагали по мірі своїх можливостей. Але ж по-іншому і не можна було, адже всі вони були місцеві, тут народилися та виросли, а Павло Олександрович той взагалі, здається, був головою сільради все своє життя. В усякому разі Сашкові так здавалося, можна навіть було його назвать професійним сільським мером, він постійно з легкістю переобирався. А саме дивне полягало в тому, що переобирали його мабуть більш за звичкою аніж з якихось практичних міркувань.

Голова так і сидів за своїм столом, щось писав. Сашко швидко виклав йому свою потребу наівіши «залізні» аргументи, тож результат був очікуваний. Павло Олександрович, в принципі, не заперечував, а Вітька довго не роздумуючи, розкривши вікно, «свиснув» на вулицю до ще нічого не підозрюю чого землеупорядника, який так і крутився біля своєї машини.



  • Микола Андрійович, а зайдіть, будь ласка, до свого начальника, він вас дуже хоче бачити! – прокричав дільничний через вікно.

  • О, Вітя! Бачу, що вам дійсно потрібен наш «землемір», як ви його називаєте, коли так ти до нього офіційно звертаєшся, - засміявся голова і добавив, - хоча мені здається, що ви щось все ж таки задумали не те, про що мені тут розказали.

  • Та ні, Олександрович, просто Микола він же такий інертний, січас би начав щось видумавати, розпитувать, уточнювать, а так, он дивіться, вже мететься сюди.

І дійсно, Микола, який наче сонний ходив біля своєї машини, після такого виклику вмить ожив, зачинивши всі дверцята та капот, прямував до приміщення.

- Коля, у тебе так, як я розумію нема ніякої термінової роботи, якщо ходиш біля машини? – спитав голова.

- Ну, такої термінової нема, але пока он там хлопці працювали у кабінеті, то я щоб їм не мішать, рішив трохи заглянуть, а шо, чому ви патаєте, шось мабуть потрібно?

- Да, треба он з міліцією проскочить на Хутірець, то з’їздь з ними, вони тебе заправлять.

- Ну, я-то не протів, але це надовго? Мені треба до двух часов потрапить додому.

- Та нє, - діловито вступив в розмову Сашко, - заїдем на пару адресов, подивимся бандіта одного, може піймаєм, короче, до 2-х часов справимось.

- То шо, поїхали? – нетерпляче спитав дільничний.

- Ладно, їдем, - зітхнув Микола, неохоче погоджуючись, - січас я тільки закрию кабінет і їдем.

Хлопці тим часом, подякувавши голові за допомогу, пішли до машини, де їх за якусь мить наздогнав і Микола.


  • Так шо, зразу їдем заправимось? – спитав він.

  • Да, канєшно, - відповів Вітька, загружаючись в машину, - нет шоб оце мінтов просто так покатать, правда, Саня?

  • Ага, давай Калян спочатку в гаштет пивка візьмем, а потом уже в гараж і за бєнзіном, - говорив Сашко, дістаючи гроші на пиво та даючи їх Вітькі, - тут на дві бутилки.

Вітька тим часом теж нишпорив по карманах та підбивав Миколу щоб і той скидався на пару бутилок. Миколу, правда, довго вламувать не довелось, тож і він, так сказать, вступив в долю. Гаштет був поряд із сільрадою, а тому через якихось пару хвилин Вітька вже пішов скуплятись. В цей ранковий час біля бара було пусто, на землі валялося тільки вчорашнє сміття, яке ще не встигли прибрати.

  • Мабуть вчора гаштет гудів по-серьйозному і довго, якщо Васька тут навіть порядок не наіві, - зауважив Сашко.

  • Та тут каждий вечір таке твориться, - погодився Микола і добавив, - празнік жизні тут безконечний, ну а народ потихеньку співаєця.

Те, що вони називали „гаштет”, являло собою приватний торговий заклад, який був одночасно і магазином і баром, там можна було придбати як і продукти так і сякий-такий одяг, в-основному турецький ширпотреб. Проте в умовах, коли в селі взагалі практично вже не було торгівлі, - державні магазини позакривали та розграбили, то люди були раді і таким ось „гаштетам”. Але, вже ж таки основна функція гаштету і відповідно головна стаття прибутку його власника полягала у торгівлі спритним та пивом, тут продавали та пили, як-то кажуть „все що горить”. Самі найрізноманітніші сурогати і пиво лились рікою практично цілодобово, заклад працював доти доки були клієнти. Тим бльше, що тут давали випивку і без грошей в борг, в такий собі довготривалий кредит. Вівся спеціальний список боржників, який весь час оновлювався і поповнювався, можна було дописать туда і зайві 100 грам, адже хто там пам’ятає такі дрібниці, короче, власники-бармени були з прибутками. Гаштет займав велике приміщення колишнього промислового магазину, там була барна стойка, столики, була також і музика, вечером тут і шашлики жарили. Столики також виносились і на вулицю, на літній майданчик, який був огорожений та накритий армійською маскувальною сіткою. Можна було навіть сказать, що бар мав досить таки привабливий вигляд як для села. А що до такої дивної назви як „гаштет”, т звідки вона взялась, хто перший вжив це слово ніхто цього не знав, але назва прижилась і надалі всі бари в селі саме так і називались. Щоб якось їх розрізняти, то до загальної назви добавляли ще ім’я чи прізвисько власника.

Вітьки вже не було мабуть хвилин із десять і Сашко почав помалу злитись, хтів вже йти сам у бар на його розшуки, але йти йому не довелось тому, що Вітька нарешті показався у дверях з целофановим пакетом, який тримав обома руками, прижимаючи його до себе.



  • Саня, відчиняй двері, приймай товар! – кричав Вітька, наближаючись до машини.

Пакет положили на заднє сидіння і почали його розбирати, там було десять бутилок пива „Оболонь” і великий копчений лящ.

  • Ну, блін, Віха! Це що спонсорська допомога? – спитав Сашко, - Я так і думав, що ти там щось мутиш.

  • Та, розкрутив Василя, нехай плате, ти бачиш он який бардак розвів біля гаштета...

  • А ми з Коляном тільки перебалакали за це, - говорив Сашко, викладаючи на задньому сидінні бутилки з пивом, а одну подав Вітькі щоб той відкрив.

Микола тим часом розвертав машину та виїжджав на дорогу в сторону гаража, Вітька ж добре приложившись до бутилки пива, передав її назад Сашкві.

- Ух! Харашо, давай, Сашок, промочи горло, класне пивко і холодне, - вихвалявся Вітька, із задоволенням хлопаючи себе по пузі. – Аж у голові прояснилось, давай Колян, жми на педаль, чим швидше приїдем на мєсто, тим пиво холодніше залишиться, бо в цій духовці воно швидко закипить.

До цього Микола тільки мовчав та здивовано за всім спостерігав, нарешті загоровив.


  • Так я не поняв, ви мене взяли по роботі, чи їдемо на пянку?

  • Та яка, пянка, Колян? Взяли пару бутилок пива, так сказать утоліть жажду і вже пянка. Ти як моя жінка, їй богу, - накинувся на нього Вітька, - Іванович, ти ж старий, скажи йому!

  • Всьо нормально, Колян, не сци! На ось краще сьорбни „болончика” – розсудив Сашко, передаючи Миколі бутилку, у якій було вже менше полвини пива.

  • Ні, ні! Я ж за рульом! – відмовився Микола, в сам подумав: „От дурень, напрасно погодився їхать з ними, адже більш за все так просто тепер уже не спригнуть, он скільки пива взяли!”

  • Правильн, тобі нізя, давай я краще допю, - забрав Вітька бутилку і добавив, - ти вже потом, коли приїдемо на місце.

Пока хлопці говорили та ділили пиво, машина тим часом вже заїжджала на територію гаража, на заправку. Швидко впоравшись із цією нескладною процедурою, Сашко промовив:

  • Давай, Колька, на Хутірець похдемо по трасі, заїдемо так сказать до нього з тилу. Через границю. Там і дорога краща, чим ото крутиця по селу.

  • Так це ж дальше, і чи переїдемо ми там по греблі біля ставка? – здивувався Микола.

  • Проїдемо, там уже справили дорогу, давай, повертай на трасу.

Тож Миколі нічого іншого не залишалось як вирулювать на трасу. Вискочивши на пряму, хорошу дорогу стрілка спідометра швидко перевалила за сотню, тож всіх пасажирів хоч трошки обдуло вітерцем. Правда вітерець цей був гарячий, адже сонце так і продовжувало несамовито палить, а саме повітря було розпечене немов у духовці.

Між тим, автомбіль мчав вперед швидко наближаючись до їх кінцевої мети поїздки. Ось в далені вже показалася й стелла границі області, а ще через кілька хвилин вони побачили збоку біля посадки під самою стеллою дкілька легковиків, над якими здіймався синій димок від шашличного мангала.



  • О, нормальок! Воха на місці, - зітхнув з полегшенням Вітька і вже далі Миколі, - Колян, давай завертай до цього костра, заганяй машину он туда прямо в посадку, в холодок.

  • А нашо в посадку? Я ось тут збоку стану, ми не будемо далі їхать, чи як?

  • Канєшно далі, але поки будемо говорить з Вованом, то нафіга машина буде пектися на сонці?! Тоді в неї і не залізеш, давай, заганяй її в холодок, - підвів риску під суперечкою Сашко та став показувати Миколі як краще поставить машину.

Дядько, який порався біля мангала, здивовано дивився на незнайому машину, яка так впевнено і нагло, зїхавши з траси, зарулила прямо в посадку і зупинилась біля його власної машини. Проте його здивування було не довгим, адже з машини вийшли добре йому знайомі хлопці. Дільничного Вітьку, то він знав не давно, а от із Сашко уже був знайомий декілька років, більше того, це був його друг. Тож Вовка, так звали шашличника, полишивши мангал, пішов на зустріч до хлопців, одночасно витираючи руки об фартух.

  • Воха! Ми до тебе в гості, приймаєш?

  • Шо за вопрос, мужики! Канєшно, а я думаю, де ц ви пропали? Санька, я до тебе звонив, ну хіба ж тебе колись найдеш?

Тут пішли загальні привітання, обнімання, короче пішла лавина запитань-відповідей, якими обично починається зустріч людей чимось об’єднаних, у яких є якісь спільні, щирі інтереси. Познайомили і Миколу з Вовкою, а з машини пиво і рибина перекочувала на невеликий дерев’яний столик, біля якого без зайвих зволікань і «закипіла робота». Хлопці розмістилися на двох лавочках по обидві сторони столика. Тут було харашо, не жарко, адже столик можна було переносить і січас його поставили в затінок. Ну а затінку тут вистачало, край посадки був проріжений, залишились тільки великі розлогі дерева, а ще весь цей простір добре продував вітерець. По обидві сторони посадки були колгоспні поля, між краєм посадки і трасою, яка проходила по високому насипі, була невелика площадка, засипана гравієм. В цей час тут стояли два легкових автомобіля, пасажири з яких були клієнтами Вовки. Вони розмістилися тут же, в посадкі за іншим столиком. Правда цей «столик» був переносний і являв собою здоровенний закопаний в землю пеньок, довкола якого були закопані «чурки», - маленькі пеньки для сидіння. Компанія, яка розмістилась за пеньком складалась з чоловік п’яти-шести дорослих та декількох дітей, які побачивши що приїхала міліція затихли, та і дорослі почали теж поглядувать у їх сторону якось підозріло.

Між тим, Вовка «покалдувавши» над мангалом, він саме жарив порцію шашликів для клієнтів, підійшов до хлопців.



  • Давайте, располагайтесь, а я начну готовить нам шашлики. Санька, Віха! Познімайте хоча б рубашки свої мєнтовські, а то всіх клієнтів мені розлякаєте.

  • І то правда, - спохватився Вітька, - давай, Іванович, роздівайся поки руки в рибу ще не вимазали.

  • В натурі, шо ми паримось! Треба було давно вже поскидать ці шкури, - говорив Сашко, знімаючи рубашку, - Віха, занеси будь-ласка і мою в машину, кинь її туда на заднє вікно до палок і фуражок. Хай все лежить в одній кучі, щоб щось потом не загубилось.

Сашко наче як в воду дивився, адже пізніше все те, що лежало на задньому вікні, якраз все це і загубилось.

  • Так, а шо ви пороздівались, Саня, ти ж говорив, що ми тут не надовго? – знову почав свою «стару пісню» Микола, йому все більше і більше не подобалась вся ця історія.

  • Давай краще откривай пиво, пока холодне з рибкою січас по бутилочці вип’ємо, а там і шашличок підоспіє. Та не переживай ти так, розслабся, а то ти якийсь сьогодні зажатий!

  • Та я не переживаю, просто бачу що це надовго, а нам же їхать на Хутірець, ви ж самі говорили, - не угавав Микола, - а щодо пива, то я не буду, я ж за рульом.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет