У попередньому розділі ми здійснили ретроспективний огляд формування поняття смерті, простежили за його смисловими метаморфозами протягом століть, які утворюють специфічну концептосферу досліджуваного феномену, визначилися зі специфікою соціально-психологічного змісту категорії «страху смерті», його конструктивної сторони та організаційної функції, яка моделює життєвий простір у структурі особистісного досвіду людини. У другому розділі фокус уваги буде зміщено на емпіричну частину дослідження: історичний досвід дослідження страху смерті, методологічні основи, емпіричну модель, особливості вибірки та розробку програми дослідження.
2.1. Передісторія емпіричного дослідження страху смерті
Проблема смерті є свого роду вічною таємницею в індивідуальній і в науковій рефлексії. Прагнення розгадати цю таємницю веде до того, що будь-яке дослідження, пов’язане з феноменом смерті, неминуче підпадає під вплив її глибинно-сакральної сутності і, водночас, зустрічається з низкою емпіричних проблем, що виникли у процесі її дослідження.
Тема смерті довго була для академічної науки табуйованою. Звідси закономірним є той факт, що методологія дослідження смерті мало розроблена, хоча й має вже достатню вагу, щоб про себе заявити.
Більше ніж століття активного соціально-психологічного фокусування на проблемі смерті та страху перед нею асимілювало методологічні напрацювання у цій сфері дослідження з психоаналізу, гуманістичної психології, екзистенційної психології, трансперсональної психології, психолінгвістики тощо. Психологія страху смерті за своєю внутрішньою неоднорідністю та множинністю інтерпретацій стимулює диференціацію дослідницьких напрямів. Зміст поняття смерті, його численні історичні поняттєві трансформації, способи тлумачень та пояснень феномену зазнають переосмислень, потребують нових «прочитань», залишаючись часто поза межами усвідомлення.
Тому нами пропонується такий історичний екскурс в минуле, щоб зрозуміти унікальність і специфіку досліджуваного нами об’єкту, черпаючи досвід вже відомих емпіричних напрацювань з метою подальшого обґрунтування методичного інструментарію, його інтеграції та доопрацювань уже в контексті актуальних суспільних запитів сучасності та функціонального забезпечення в межах теми, що розглядається.
Першопрохідцями у дослідженнях страху смерті стали на початку ХХ століття Дж. Холл, Й. Александер, Г. Фейфель. Використовуючи поняття «емоційні фіксації» і «фетишизації смерті», Дж. Холл працював з емоційно насиченими описами найбільш ранніх спогадів людей про власний досвід зіткнення зі смертю [171]. Після цього були спроби експериментально дослідити страх смерті у Й. Александера і його колег з вимірюванням ШГР, у Г. Фейфеля з використанням ефекту Струпа, у Р. Кастенбаума у формі есе [150, 164, 165, 175]. Однак, більш популярними методами дослідження страху смерті та ставлення до неї стали різноманітні опитувальники. Вчених цікавили питання ставлення соматичних і термінальних хворих до смерті, зв'язок ставлення до смерті і релігійності, страху смерті і духовної кризи, залежності страхів смерті від віку, статі, соціального статусу тощо [174].
Починаючи з 60-х років ХХ століття, у танатології до теперішнього часу накопичено цілий арсенал подібних шкал-опитувальників. Р. Льюїс наводить у своєму переліку близько 30 таких шкал, з яких найбільш поширеними виявилися шкала страху смерті Сернофа і Корвіна (1959), Бойяра (1964), Лестера (1966 і 1969), шкала тривожності смерті Хендай, Толера і Рєзнікова (1967 і 1969), шкала танатичної тривожності Темплера (1970), шкала Нельсонів (1975) і серія шкал Холера і Спілка – 1970 (5 шкал: відсутності страху смерті, чутливості до смерті, страху самого процесу вмирання, усвідомлення сенсу смерті, неможливості контролю смерті і відсутність досвіду смерті, а також 8 шкал, побудованих за принципом незавершених висловлювань, що розкривають ставлення до смерті як до болю, як до винагороди після життя, як до чогось невідомого, байдужість до смерті, як можливості показати свою мужність, як прощання із залежністю і гріховністю, ставлення до смерті як повного краху і як природного кінця життя) [176].
У 1982 році Дж. Дурлак і Р. Касс провели факторний аналіз 13-ти найвідоміших на той час методик і виявили 5 спільних шкал: негативну оцінку особистої смерті, небажання взаємодіяти з вмираючими, негативне ставлення до болю, реакції на нагадування про смерть, заклопотаність думками про вмирання [163]. Проте, через недостатню надійність цих шкал їх було піддано критиці.
Окремо серед методик вимірювання страху смерті стоїть Індекс Загрози, який був розроблений на основі теорії особистісних конструктів Дж. Келлі [179]. Але через свою громіздкість, що потребувала багато часу для його заповнення та обрахування, цей методичний інструмент не часто використовують у дослідженнях.
Не меншої уваги заслуговує методика «Страхи особистої смерті» В. Флоріана і С. Кравеца [166], яка висвітлює різні можливі наслідки смерті для самої особистості і є досить успішним методологічним інструментом в різних дослідженнях зв'язку страху смерті з іншими психологічними змінними. Ця методика частково дотична до ідей Дж. Діггорі і Д. Ротмана про життєві цінності, які здатна зруйнувати смерть [162].
Дещо згодом з'явилася нині популярна теорія управління страхом смерті (анг. Terror management theory – TMT), яку автори визначили як соціально-психологічну теорію, засновану на ідеях екзистенціалізму та експериментальних даних [167]. Психологи давно звертають увагу на явище психологічного впливу як результату діяльності, що призводить до зміни будь-яких особливостей особистості об’єкта, його свідомості, підсвідомості та поведінки, зокрема, впливу страху смерті на особистість. Експерименти показують: той, хто пам'ятає про свою власну смертність, несвідомо розробляє стратегії боротьби зі страхом смерті і реалізує їх настільки послідовно, що це відбивається на будь-якій діяльності, в яку занурена особистість, на вчинках та особистих уподобаннях у мистецтві, культурі, політиці тощо [167, 168, 169, 170]. Основа їх експериментів – теорія антрополога Е. Бекера, який в 1974 році отримав Пулітцерівську премію за книгу «Заперечення смерті», в якій стверджує, що думка про смерть, страх перед нею переслідує людину як ніщо інше, це головна рушійна сила людської діяльності, спрямована і покликана значною мірою уникнути фатальності смерті, подолати її, заперечуючи той факт, що це свого роду безапеляційний фатум для людини [152].
Автори цієї теорії стверджують, що вся наша діяльність може бути зрозуміла як спроба досягти психологічної рівноваги перед обличчям смерті. Люди досягають цієї рівноваги через культуру, яка служить певним психологічним буфером тривоги і складається з віри у своє бачення картинки світу і самооцінки, яка виводиться з життя за стандартами цієї картини світу [167 – 170].
Така позиція, що ілюструє специфіку зв’язку та взаємодії культури і страху смерті, у контексті нашого дослідження заслуговує особливої уваги. Беруючи за теоретичну основу наявність такого зв’язку (більше 300 експериментальних досліджень у 15 країнах світу: США, Канада, Німеччина, Італія, Нідерланди, Ізраїль, Японія, Іран тощо), ми намагатимемося дослідити особливості такого психологічного буферу в традиціях української та китайської культур.
На даний момент існує ще ряд теорій, які виникли з теми смерті, наприклад, теорія посттравматичного зростання [192], теорія амебного «я» [154], парадигма дослідження жалю [193], які враховують описані вище теорії.
Такий екскурс в історію дослідження страху смерті дозволяє висвітлити проблему смерті у контексті різних теоретичних підходів та традицій. Виходячи з цього, можна виокремити той емпіричний досвід, який буде корисним для нас і слугуватиме методологічним орієнтиром у межах нашої дослідницької роботи, а саме: через презентацію страху смерті як способу організації життєвого досвіду. З іншого боку, методологічний інструментарій, описаний вище, має ряд недоліків, які варто було б окремо виділити задля профілактики і уникнення схожих помилок у подальшій розробці програми дослідження.
По-перше, значна кількість уже наявного методичного інструментарію малоефективна і нерелевантна: міра відповідності результатів не співпадає із завданнями емпіричного пошуку. Автори не завжди пояснюють зв'язок своїх припущень, сформованих у питаннях опитувальників, з концептуальним змістом того явища, яке досліджується. По-друге, переважна більшість інструментів оцінюють лише страх перед смертю і ставлення до смерті. І зовсім небагато існує методик для вимірювання прийняття смерті. Ще одним недоліком більшості перерахованих методик є їхня одномірність. Ця заощадливість у вимірюванні страху смерті і пов'язаних зі смертю подій є значним недоліком в інструментальній системі дослідження в танатології. Тобто і досі у науковому середовищі залишається актуальним запит на розробку якісного дослідження, яке зможе розкрити тему смерті, страху і вмирання більш системно та глибше.
Оскільки наше дослідження передбачає проведення компаративного аналізу особливостей організації життєвого досвіду залежно від типового ставлення особистості до смерті в різних культурологічних просторах на прикладі України та Китаю, то тут слід згадати про таку складність як підбір методик, які б задовольняли обидві групи вибірки: як української, так і китайської. Ця складність проявляється в тому, що значний відсоток методичного інструментарію використовується лише в межах того простору, в якому він створений. І лише зрідка можна знайти методики, адаптовані як на Заході, так і на Сході, ще рідше так звані «вільні від культури» методики [44]. Таку складність частково нівелюють якісні методики, які є більш гнучкими у використанні їх на різних культурологічних вибірках.
І хоча в ході дослідження у зв’язку з сучасною тенденцією глобалізації і уніфікації в культурі значних відмінностей в організації життєвого досвіду в різних країнах, пов’язаних зі специфікою переживання страху смерті, може й не виявитися, проте ігнорувати і не враховувати культурно-історичний тип ставлення до смерті, притаманний різним культурам і традиціям буде не лише нерозумно, а й невалідно. Тому подальший вибір методик для двох різних національних груп вибірки здійснювався із врахуванням переваг якісної методології у такого роду дослідженнях.
Достарыңызбен бөлісу: |
