На правах рукопису
жүктеу/скачать 1.46 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Структура i обсяг дисертації.
- Історичний ракурс проблеми концептуалізації поняття смерті
- звільнення
| Публiкацiї. Oснoвнi результати дoслiдження висвітлено в 11 наукових публікаціях; з них 4 опубліковано у фахових наукових виданнях, 1– у виданні, що належить до міжнародних наукометричних баз даних РІНЦ і Cоpеrnіcus.
Структура i обсяг дисертації. Рoбoта складається зi вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (205 найменувань, з них 56 – іноземною мовою) та 18 додатків на 30 стoрiнках. Робота містить 11 таблиць та 11 малюнків, які займають 20 сторінок. Основний текст викладено на 176 сторінках, загальний обсяг дисертації – 215 сторінок. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ СТРАХУ СМЕРТІ ТА ПІДХОДИ ДО ЙОГО ВИВЧЕННЯ Концептуалізація феномена смерті та проблема, що пов’язана з ним, полягає у його особливій природі, яка стоїть на службі людського існування в екзистенційно-значущій площині буття. Цей факт вимагає залучення та інтеграції різних дискурсів і дисциплінарних підходів, завданнями яких постає подолання відчуження феномена смерті і сприйняття його як предмета психологічного пізнання. 1.1. Історичний ракурс проблеми концептуалізації поняття смерті Невід’ємна присутність феномену смерті в історії різних цивілізацій свідчить про фундаментальне його значення для людства, що вимагає окремої уваги для його осмислення в різні історичні періоди. Людина протягом всієї своєї історії становлення включала смерть у загальний життєвий процес, який набував своєрідної організованої структури і форми відповідно до світоглядних образів смерті, міфологічно-релігійних уявлень про смерть, наукових гіпотез чи духовних осяянь та осмислень стосовно питань смерті. Така різноманітна танатична варіативність образів смерті лише доповнювала і збагачувала загальнолюдський досвід взаємодії людини з власною природою скінченності. Будучи представленим у різних формах психологічного життя людини феномен смерті пронизує усі його аспекти і має невичерпну актуальність на різних рівнях його інтерпретації. Таємничість явища скінченності буття є одвічним джерелом пошуку життєвого сенсу. Серед світоглядних засад розуміння смерті важливу роль відіграє глибинно-символічна детермінація як самого процесу формування концепту смерті, так і його змістовних результатів. Неабияке, якщо не основоположне, значення в цій детермінації мають споконвічні міфологічні символи та образи – найбільш ранні уявлення людини про смерть, що є продуктами міфологічної свідомості і її структурними елементами [48, 49, 57, 70, 94, 107]. У цей чаc формуються архетипи колективного несвідомого щодо смерті, які персоніфікуються у міфах через образи Танатоса (грецька міфологія), Аїда, Персефони, Анубіса (єгипетська міфологія), Хеля (германо-скандинавська міфологія) Маржани (слов’янська міфологія), Ями (китайська міфологія), кожен з яких мав своє призначення і виконував свою специфічну роль (судити, карати, знищувати, руйнувати, розпоряджатися долею покійного після смерті, виконувати смерний вирок, супроводжувати по підземному світу, вказувати подальший шлях після переходу, допомагати у переродженні) тощо [43, 119, 120]. Таким чином, вже тоді образ смерті наділявся конкретною функцією, яка забезпечувала світоглядний порядок і організовувала хаос у певну первинну структуру. У всіх міфологічних текстах, присвячених зародженню всесвіту і життю, особливе місце займає опис подій, які розкривають закономірну причину появи смерті в світі. Спочатку міфи про смерть були лише продуктом людської уяви і намагалися пояснити незрозуміле явище смерті, і лише пізніше, як вважають юнґіанці, міф став носієм потенційно усвідомлюваних універсальних сценаріїв життя, що передаються наступним поколінням у формі архетипних основ та міфологічних схем [144]. Смерть виступає одним із таких універсальних принципів і є не випадковою подією, а певною природною (біологічно обумовленою) закономірністю, в якій діють власні фундаментальні закони буття. Міфологічна ідея життя-смерті спочатку не була локалізована в просторі і часі. Людина не знала про час своєї смерті, так само як не знала про те, що буде відбуватися з її душею після смерті і де буде точне місце її подальшого перебування. Світи буття та небуття за смислом були симетричні: світ мертвих синонімічно відтворював бажані якості світу живих, тому з новим народженням «померлих» пов’язується оновлення «світу живих». Відбувається контамінація значень «старість – відродження», «минуле – майбутнє», «життя – смерть». У контексті цієї особливості міфологічної свідомості формується концепт смерті як органічного продовження життя. Цей концепт вдало проявляється через образи підземних світів, які виступали місцем призначення для померлих та можливістю продовження їхнього існування (царство мертвих Аід у греків, царство тіней Орка у римлян, країна померлих Си-ван-му у китайців тощо). Міф лише допомагав людині у її відчайдушній спробі зробити своє майбутнє передбачуваним, але впливати на цю передбачуваність вона не могла, не маючи ні сил, ні права, ні повноважень на це. Таким чином, поведінці людини у взаємодії зі смертю була притаманна пасивність і прийняття, без будь-якого супротиву чи боротьби (адже все вже вирішено наперед богами). Хоча притаманна міфологічному періоду фаталістичність обмежувала розуміння смерті, однак не зводила її до простого факту припинення життя. Так, в уяві людини смерть трактувалася як своєрідний міст, перехід до іншого виміру чи простору існування, залежно від характеру її земного життя і прихильності богів. Причому, на думку греків, душі померлих людей у підземних світах не страждали (яскраві образи страждань після смерті сформуються значно пізніше у Середньовіччі), а їх муки носили більше морально-психологічний характер: сумування за родичами, спогади і ностальгія за рідними місцями (Полікарпов В.С.) . Відштовхуючись від цього, можна виділити концепт смерті як відродження - один із центральних у міфологічній свідомості. Зміст концепту полягає у розумінні активного характеру смерті, яка руйнує те, що завершило свій життєвий цикл у цьому світі, накопичуючи потенціал для майбутньої регенерації, і виступає як джерело необхідної трансформації, а, отже, і чинник розвитку життя. Міфологічна ідея відродження через смерть виявилася для людського розуму настільки стійкою і продуктивною, що стала пізніше центральним сюжетом у багатьох світових релігіях, зокрема у християнстві (поширеним в Україні) та буддизмі (поширеним у Китаї). Ще одним розповсюдженим концептом у міфологічній свідомості є розуміння смерті як випробування. Посмертна доля в міфах мислиться неоднозначно: мужня смерть у бою ставиться вище звичайної (у німецькій міфології ті, що померли власною смертю, відправлялися в похмуре царство Хель, а вбиті в бою потрапляли в Вальхаллу, світлий рай Одіна). Смерть, таким чином, постає як перевірка людиною власних сил, мужності та життєстійкості, вимагаючи від людини проявляти максимально яскраво на похмурому фоні смерті свої особистісні якості: фізичні, вольові, моральні тощо. Характерне для міфологічного мислення ототожнення себе з середовищем і природою слугувало олюдненню та наділенню всього навколишнього душею, його персоніфікації, яку ми бачимо в міфах. Персоніфікація є своєрідним способом символічного кодування реальності, що дозволяє пояснити як внутрішню організацію людини, так і світ, що її оточував. Доля героя ілюструє форму або зразок, відповідно до якого повинно жити людство, інтегрує архетип долі у долю, яка матеріалізується у сучасності [85]. Явище смерті також різножанрово персоніфікується і постає у вигляді героя (Танатос, Нікта, Ереб, Анубіс, Хель, Азраїл, Емма, Яма, Плутон тощо). Кожен з цих персонажів є носієм певної якості або характеристики, які людина проектувала на сконструйований образ смерті через світовідчуття цього феномену, беззаперечно лишаючи слід на перебігу самого життя. Найпоширенішою роллю відведеної богу смерті є роль руйнівника, що знищує все на своєму шляху і, таким чином, випробовує життя на міцність, караючи тих, що не встояли під його тиском, і нагороджуючи тих, хто пройшов усі випробування. У цьому контексті смерть постає перед нами у вигляді судді, якому дано право засуджувати чи милувати, карати чи давати другий шанс. Відтак більш яскраво проявлена у релегійній свідомості ідея страшного суду зародилася саме у античній міфології (давньогрецькі міфологічні сюжети з суддями Міноса, Еака , Радаманта [49]). На стику міфології і історії виникають вчення окультних союзів (орфіки і піфагорійці), що покликані були "пом'якшити посмертне покарання" [81, 107]. Такі прагнення як пом’якшити, зменшити, нівелювати ті чи інші прояви впливу смерті на перебіг життя кидають виклик фаталізму та пасивності, притаманним міфологічному мисленню, і зароджують в людині певну внутрішню активність з метою отримати таємничу владу над своїм життям і смертю, досягнути безсмертя. На зміну міфологічній традиції танатологічного дискурсу прийшло філософське розуміння смерті (відбувається поляризація і розщеплення монолітного міфологізованого світу на двоїсту реальність), що по-новому розставило акценти на пізнання людиною сенсу свого буття і гостро виявило проблему пошуку сенсу і значення смерті. Відмінність живих і мертвих стає дедалі виразнішою, додаючи до розвитку людської думки численні різноманітні інтерпретації і пояснення смерті. З розвитком філософського мислення як первинної форми раціонально-теоретичного мислення міфологічні вірування поступово почали втрачати свою силу і переконливість. Вони більше не заспокоювали і не задовольняли людську допитливість у питаннях щодо природи смерті. Притаманна міфологічному мисленню кантомінація понять у філософській свідомості змінюється на тенденцію роз’єднувати поняття, протиставляти одне одному, заперечувати одне через інше [43, 51, 70]. Так смерть більше не ототожнювалася з життям, а протиставлялася йому, способи пізнання якої формувалися на основі численних дихотомій: смерть-безсмертя, зло-добро, початок-кінець, скінченність-вічність, рух-зупинка, буття-небуття, матерія (смертна)-дух(безсмертний) тощо. Цей діалектичний, двоїстий підхід до розуміння смерті дуже добре простежується у Платона, який розглядає смерть і як благо і як зло. Благо смерті проявляється у її зв’язку з істиною. Платонівська душа є безсмертною сутністю, яка у момент смерті оголює свою справжню суть (істину), звільняється від рабства і обмежень тлінного тіла, розототожнюється з усім матеріальним, тимчасовим і повертається до першопочатку самої себе [74]. Таким чином, смерть постає як концепт звільнення: звільнення від всього тимчасового, штучного, матеріального, обмежуючого свободу прояву і руху. Не менш популярним стає концепт смерті як зла, в першу чергу пов'язаний з тлінністю тіла і порушенням його цілісності, але смерть у контексті індивідуальної душі чи колективної душі (основоположної моральності) постає вже у якості абсолютного зла іншого порядку [74]. На противагу міфологічному мисленню, яке прагнуло лише пояснити феномен смерті, філософське мислення прагнуло його пізнати як одну із найважливіших таємниць природи, світу, матерії, простору, часу. Тому ще одним із центральних концептів смерті у філософській свідомості постає розуміння смерті як пізнання невідомості, адже саме подія смерті ставить людину у ситуацію не-знання і стимулює на пошуки можливості пояснити, осягнути, зрозуміти природу не-буття. Для філософської свідомості абсолютно природно думати про смерть. Можна навіть припустити, що виникнення філософії завдячує феномену смерті і бажанню людини її пізнати. У Платонівському «Федоні» Сократ говорить: «Ті, хто справді відданні філософії, насправді зайняті лише однією справою – вмиранням і смертю» [141, с.26]. Особливим новоутворенням у філософській свідомості людини стає світоформуючий елемент – доля, яка піднімає ряд важливих питань, пов’язаних з часом життя людини, з плинністю, тимчасовістю її існування, з неможливістю передбачити, спрогнозувати її прийдешнє, що посилює страх перед майбутнім, страх зникнення не лише себе як одиниці існування, а й страх зникнення світу загалом. На думку М.Хайдегера смерть і доля тісно взаємопов’язані, і на фоні них життя набуває певної сенсовості: «Смерть – це доля особистості, це онтологічна структура людського буття, це одне з основних проявів тимчасовості існування індивіда. І щоб бути справжньою, людина повинна жити, орієнтуючись на свою смертність, а не так, ніби вона безсмертна.» [126].Такий розвиток міркувань сприяв формуванню цілого комплесу морально-етичних принципів життя, покликаних зменшити танатичну напругу людини від страху перед неминучістю смерті, проблематика яких добре розкрилася в подальших філософських школах та напрямах, у релігійних течіях. Релігійна свідомість хоч і має міфологічне коріння, однак остаточно сформувалася у період Середньовіччя, яке возвело смерть у культ цілої епохи. Смерть активно включається у соціальні процеси суспільства, здійснюючи різного роду впливи на культурні, релігійні, політичні, економічні, соціальні та духовні сфери життя особистості [7, 12, 38, 39]. У той же час розвивається художня свідомість, яка робить смерть ілюстративною, проявленою у яскравих художніх образах: поширюється і пополяризується жанр макабру: пляски смерті, тріумф смерті, театр смерті, які інтегруються у суспільну свідомість людини епохи Середньовіччя [43, 79]. Історична протяжність середньовічної епохи сягає близько десяти століть, що привело до виникнення різних варіацій розуміння смерті: від ставлення до смерті як до повсякденного явища, природної неминучості, поєднаності у тісній взаємодії світу живих зі світом мервих1 до тотального страху перед судом Божим, патологічних форм прояву страху смерті, фізичного страху людини перед постійною загрозою судилища і покарання [7, 11, 142]. Сформована у міфологічний період ідея судилища після смерті остаточно затверджується у релегійній свідомості як провідна: суд Божий, суд над родом людським, індивідуальний суд, що різко догматизує і канонізує процес організації життєвого досвіду людини, підпорядковуючи її життя комплексу суспільних законів (заповідей). Людина постає перед вибором без особливих альтернатив: дотримання Божих законів під час життя забезпечує її «гарантією» воскреснути і попасти до раю, порушення ж законів обіцяє вічні муки, страждання і неможливість упокоїти свою Душу у пеклі. Формується концепт смерті як вибору – вибору шляху праведника чи шляху грішника, уявлення про які формує характерні моделі поведінки людини: послух/непослух, смиренність/бунт, богоугодна (гідна Бога) поведінка/небогоугодна (негідна Бога) поведінка тощо. Щоб якось зменшити напругу від тісного взаємозв’язку гріха і смерті, на чому акцентував в своєму теологічному трактаті "Етика, або Пізнай самого себе" П. Абеляр, з’являється альтернативна ніша у цій дихотомії раю-пекла, бога-диявола, праведника-грішника, яка полягала у можливості порятунку душі, яка опинилася на боці гріха і спокуси. На цьому грунті у релігійній свідомості формується цілий ряд понять, які перед обличчям смерті набувають особливого значення: каяття, покаяння, спасіння, прощення, сповідання, молитовня, які слугували сворідним очищенням як необхідної процедури перед зустрічю з Богом. Страх смерті як один з ключових елементів у релігійній свідомості перетворюється у персоніфікований образ Бога, який стає всесильним, всеосяжним і не піддається жодній критиці чи сумніву. Людина наділяє Бога надможливостями, передає йому всі права на себе, тим самим знімаючи з себе відповідальність за своє життя і передаючи його у руки спасителя. Таким чином, Бог як верховний регулятор процесу народження-смерті, який вирішує, кому судилося жити, а кому ні, стає втіленням вищої волі, яку людина не могла змінити, а могла лише примиритися з нею. Реальне життя людини сприймалося як пересічне явище з цілком передбачуваним фіналом, на фоні якого релігія обіцяла інше (яскраве, щасливе, сповнене світла і радості) майбутнє після смерті. У результаті поєднання суперечливих тенденцій страху смерті і потягу до смерті (бажанні звільнитися від страждань, від гріхів і переродитися у кращому світі, шлях до якого лежить лише через смерть) формується ціла система поховально-обрядових ритуалів, які створють своєрідну культуру смерті і вмирання [81, 86, 101]. На думку А.Я. Гуревича, «з моменту смерті і воскресіння Христа розпочинається новий етап історії потойбічного світу», а отже і новий етап в історії формування людської свідомості [39]. Онтологічно смерть тепер почала розумітися як черговий життєвий етап, до якого людині потрібно готуватися, який потрібно пережити, щоб перейти до нового світу –переродитися. Однак акумулюванння у середньовічний період уваги на тому, що життя сповнене гріха і страждань, страху перед вищою волею і судом, не здатності обирати і творити своє життя, а бути відповідним (богоугодним) елементом суспільної системи створило умови в суспільстві, де людина позбавлялася своєї самоцінності, індивідуальності. Такі тенденції не могли не відбитися належним чином на становленні самосвідомості особистості. Нового подиху і змін в історію привнесла епоха Відродження, зокрема філософія гуманізму, що повернула людині відчуття її втраченої самоцінності, зблизила її з власною істиною сутністю та відкрила можливості для розвитку її внутрішньої природи. При переході від теоцентризму до антропоцентризму сутнісним творчим початком буття виявився не Бог, а сама людина. Відповідно до філософських настроїв XVI–XVIII століття смерть розглядали як феномен низького онтологічного статусу (М. Монтень, Р. Декарт, Е. Роттердамський). Посмертне життя, яке так різножанрово було описано у попередніх епохах, в цей період викликає великі сумніви і ігнорується. Смерть хоч і опиняється на периферії життя і пов’язується здебільшого із тілесністю, із природними явищами, фізіологічними особливостями [42], однак зберігає свою онтологічну цінність і властивість впливати на життєвий процес (М. Монтень). Сконструйований уявою людини вимір потойбіччя втрачає частково свою силу через зміщення людської уваги на реальне життя людини у всій його повсякденності, з прагненнями людини до земної, прижиттєвої можливості самоздійснення (Дж.Манет, П.Д. Мірандола, Е.Роттердамський). У свідомості людини змінюється також і пріоритетність часового виміру: людина рідше переймається питаннями майбутньої смерті, а частіше зосереджується на тому, що може зробити її щасливою, благополучною, наповненою різними благами та ресурсами у теперішньому моменті її життя. А все, що могло завадити в отриманні цих благ (хвороби, смерть, каліцтва, війни) ставало об’єктом для презирства, ігнорування та відчуження. Таким чином, з одного боку, смерть стає фоном, на якому розкривається вся палітра цінностей і благ життя, а з іншого боку – табу, яке воліють уникати, замовчувати, витісняти із поля зору, із життєвого простору як щось чужорідне, загрозливе і не варте уваги. Таке фокусування на актуальних питаннях життя змінює предметність страху: зі страху смерті на страх втрати життя. Будучи сутнісно тотожними, ці страхи мають однак різну векторність, спрямованість: притаманний релігійній свідомості страх смерті звертається до людської слабкості, неповноцінності на фоні всесильного і ідельного Бога, а страх втратити своє життя, притаманний свідомості епохи Відродження, звертається до внутрішньої сили людини, до її ідеальної природи, до її спроможності діяти, робити вчинки, а не пасивно очікувати смертного часу. У епоху Просвітництва, яка возвела у культ неосяжні можливості розуму, у повній мірі розкривається наукова свідомість. Надаючи перевагу доказовим, перевіреним фактам, ґрунтуючись лише на реальному досвіді, наукова свідомість, порушуючи усі релігійно-етичні заборони в цій області, поміщає смерть під пильне око мікроскопу і розглядає її як абсолютну скінченність людини, як біологічну закономірність, тим самим заперечуючи феномен безсмертя (П. Гольбах, Д. Дідро, Ж. Ламетрі). Така механістична позиція французьких матеріалістів щодо смерті (як природно обумовленого факту, закономірності) призводить до часткового зниження онтологічної значущості смерті, втрати смертю своєї трансцендентної, таємничої сутності. Представники ж німецької класичної філософії у своїх судження про смерть і її значення виявилися менш категоричними. У традиційній дихотомічній манері філософського мислення смерть розглядається як велике зло, яке руйнує і знищує всі наміри, плани, починання, сподівання людини, і водночас як можливість самоусвідомлення через усвідомлення власної смертності (І. Кант, Г. Гегель, Л.Фейєрбах). Схожої позиції щодо онтологічної цінності смерті дотримувалися відомі філософи ХІХ століття, відмічаючи конструктивну роль усвідомлення реальності смерті у духовних пошуках людини (С.К'єркегор), первинну, істинну, домінантну, владну, мотивуючу позицію смерті щодо життя (Ф. Ніцше, А. Шопенгауер). У період Нового часу ідея смерті стала об’єктом зацікавлення і досліджень не лише з боку філософії, а й більшою мірою медицини і біології. На стику цих галузей знання виникає галузь науки – танатологія, яка вивчає смерть, її причини і прояви [86]. Притаманна науковій свідомості раціональність використовує розум як інструмент у боротьбі зі страхом смерті. І слід визнати, що з розвитком медицини, з підвищенням рівня якості життя та зі зменшенням смертності частково вдається досягнути перемир’я між людиною і її танатичною тривогою: страх смерті не зникає, а лише відступає перед можливостями розуму, який прагне підкорити собі і саму смерть. Починаючи з XX століття і до сьогоднішніх днів ми можемо у повній мірі спостерігати, з одного боку, впевнене ціленаправлене дистанціювання людини від смерті [7, 14, 122, 123], коли людина активно відвойовує у смерті територію для життя, а з іншого – посилення напруги від танатичної тривоги у суспільстві через постійну гонку за часом (мається на увазі страх не встигнути за такий короткий відведений на життя час встигнути пережити, пізнати, зрозуміти все те, що пропонує сучасний світ), якого у зрізі сучасних можливостей стає на одиницю середньостатистичного життя особистості все менше і менше. Втім, наука на чолі з генетикою обіцяє найближчим часом вирішити і цю проблему: заморозити процес старіння, продовжити життя до 150 років, знайти ліки від усіх хвороб і віднайти формулу миру як альтернативного світу без патологічної жаги до влади, руйнування, нищення (самознищення) тощо. Про таку парадоксальність уживаності непоєднуваного Е. Фромм писав наступне: «з одного боку, смерть витісняється в несвідоме, з іншого – культура ХХ століття має чітко виражений некрофільський характер» [123, c. 54]. Під впливом технічної революції з її ядерною зброєю, новою екологічною ситуацією, під впливом соціально-політичних настроїв суспільств, яких накрило хвилею Першої, а згодом і Другої Світової війни відбуваються значні зміни у сфері суспільної та індивідуальної свідомостей. На фоні насильницької смерті, падіння суспільної моралі і недотримання загальнолюдських законів виникає гостра потреба у духовній свідомості, яка звертається до екзистенційного виміру буття, до можливості шукати життєвий ресурс у тому, що убиває; до розгляду можливості відроджуватися після смерті, шукати у непояснювальному певний сенс і особистісний смисл. Під впливом таких суспільно-особистісних запитів формується гуманістично-екзистенційний підхід, який відвів смерті одну із центральних ролей у процесі світопобудови, розкриваючи в екзистенції смерті глибинні механізми особистісної детермінації людини, Таким чином, екзистенційні питання життя-смерті проблематизуть сферу духовності як можливості внутрішньої трансформації, розвитку, переродження, про що детальніше йтиметься у наступному підрозділі. Щоб проаналізувати актуальне розуміння проблеми смерті, необхідно спиратися на зародження та розвиток її тлумачення людиною протягом століть. З цією метою був використаний метод історичної ретроспекції. Виявилося, що ставлення людини до смерті змінювалося разом зі світоглядом протягом ходу всієї історії людства. Динаміка цього ставлення простежувалася від розуміння смерті як природного продовження і завершення життя до повного розриву життя і смерті у свідомості людини як двох різних сутностей, їх взаємозаперечення. Таким чином, історична трансформація поглядів на феномен смерті відбувалася від міфологізованого трактування смерті як переходу, переродження до розуміння смерті як пізнання невідомості у поляризованих поняттях філософських концепцій, від релігійних концептів смерті як вибору, воскресіння, Божого суду до художніх трактувань скінченності як ніщо, як фону цінності життя та можливість самоздійснення, від доказових наукових об’єктивацій смерті як закономірності, кінця до онтологізації та гуманізації смерті у концептах розвитку, психологічного ресурсу у духовній сфері. У наступному підрозділі, відштовхуючись від історично-філософського аспекту висвітлення феномену смерті, ми перейдемо безпосередньо до його наповнення психологічним змістом. жүктеу/скачать 1.46 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|