Національна академія наук України інститут демографії та соціальних досліджень міграційні

4.2 Міграція як чинник урбанізації

За період 1939-1989 рр. рівень урбанізації в Україні (питома вага міського населення) зріс майже удвічі, відмітки у 50% цей показник досяг у 1963 р. Розвиток урбанізації відбувався головним чином завдяки міграційному притоку до міст із сільської місцевості: в 1960-1980-х рр. сальдо міграцій сільського населення України становило -150-250 тис., а сальдо міського населення – +150-350 тис. осіб на рік. Оскільки серед мігрантів переважають молоді люди, такі тенденції міграцій посилювали процес старіння населення в селі і уповільнювали його в місті. Як наслідок, в міських поселеннях спостерігалися більш сприятливі рівні загальних коефіцієнтів природного руху, ніж у сільській місцевості (зокрема, загальний коефіцієнт народжуваності в містах є вищим, ніж в селах, хоча інтенсивність дітонароджень у сільській місцевості значно більша), що також посилювало урбанізацію.

З початком економічної кризи потік мігрантів із сіл уповільнився, натомість різко зріс зворотний міграційний потік: в умовах поширення безробіття та обмежених можливостей знайти достатньо оплачувану роботу посилилося значення особистого підсобного господарства як надійного джерела прибутків. У результаті протягом періоду існування незалежної держави частка міських жителів майже не змінювалася.

У цілому за 1959-2001 рр. при зростанні загальної чисельності населення країни на 15,7% чисельність міського населення зросла на 70,1%, натомість чисельність сільського – зменшилася на 30,1% (рис. 4.2.1).

До найбільш урбанізованих регіонів належать (якщо не брати до уваги Київ та Севастополь) Донеччина (90%), Луганщина (87%) та Дніпропетровщина (83%). Низький ступінь урбанізації (менше 50%) притаманний населенню Вінницької, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей (в останній питома вага міського населення не сягає і 40%). У той же час за переписом 1959 року міське населення переважало лише в Криму та п’яти індустріальних регіонах сходу України.

За період між першим та останнім повоєнними переписами населення збільшення чисельності городян відбулося в усіх регіонах України: у Донбасі – на 13-19%, на Дніпропетровщині та Харківщині – у 1,5 рази, у більшості регіонів – в 1,7-2,4 рази, на Тернопільщині – у 2,7, Рівненщині – в 3,5 рази. Водночас збільшення кількості сільських мешканців за цей період зафіксовано лише в Криму (на 78,2% – перш за все за рахунок значного міграційного притоку) та на Закарпатті (на 20,9% – внаслідок високого природного приросту).

Станом на 1.01.2007 р. в Україні нараховувалося 458¹ міст, 886 селищ міського типу та 28540 сільських населених пунктів, об’єднаних у 10279 сільрад. 45 міст держави належать до великих, тобто чисельність населення – 100 тис. осіб і більше (за даними перепису таких міст було 46, крім того ще 5 міст досягали 100-тисячного рубежу протягом 1990-х років), у 48 містах кількість мешканців становить від 50 до 100 тис. осіб. У великих містах проживає 39,1% всього або 57,4% міського населення. Половина великих міст держави зосереджена в східних індустріальних регіонах (6 – у Донецькій області, 5 – у Дніпропетровській, 4 – в Луганській, 3 – в Запорізькій) і в Криму (3 – в складі АР Крим, а також м. Севастополь). В Україні нараховується 4 міста-мільйонера – Київ (2718 тис. осіб), Харків (1461 тис. осіб), Дніпропетровськ (1039 тис. осіб) та Одеса (1001 тис. осіб) і ще 5 крупних міст – Донецьк (988 тис. осіб) Запоріжжя (790 тис. осіб), Львів (735 тис. осіб), Кривий Ріг (687 тис. осіб) та Миколаїв (507 тис. осіб). За період після Першого Всеукраїнського перепису населення з дев’яти найбільших міст України зростання кількості населення зафіксовано лише у трьох (Києві, Львові та Кривому Розі).

Регіональні особливості формування мережі сільських поселень залежать від територіальної диференціації природних умов (на міське розселення вони впливають слабо). У Поліссі переважають невеликі за розміром села, розміщені на вододілах – підчищеннях рельєфу (в умовах надлишку вологи понижені ділянки часто є заболоченими). Натомість села степової зони, як правило значні за розміром, зосереджуються в балках та інших пониззях рельєфу. Таке розміщення дозволяє, по-перше, зменшити ступінь дефіциту води, по-друге, захиститися від суховіїв. У гірських районах Карпат та Криму поширений гірсько-долинний тип сільського розселення: села тяжіють до річкових долин, у Карпатах типовими є сільські поселення, витягнуті вздовж річок вузькими смугами до 10 км.

Станом на 5.12.2001 р. 504 села України нараховували понад 3 тис. осіб, у т.ч. 94 села мали населення понад 5 тис. осіб. Найбільше крупних сіл зосереджено в Закарпатті та на Одещині, у Поліських регіонах їх майже немає.

4.3 Вплив міграцій на освітній рівень населення та інтелектуальний потенціал нації

Міграції є одним із важливих чинників, що обумовлює зміну освітнього рівня населення. Залучаючи переважно молодих, добре освічених людей, міграційні процеси сприяють підвищенню освітнього потенціалу регіонів-реципієнтів населення і зниженню показників досягнутого освітнього рівня в регіонах-донорах.

Загальний рівень освіти мігрантів України у віці 16 років і старше в 2002 р. складав 10,8 років навчання і був однаковим у прибулих і вибулих мігрантів, вищим у чоловіків (11,0 років навчання), нижчим у жінок (10,6 років навчання). За останні десять років він зріс на 0,4 року, у чоловіків – на 0,4, у жінок – на 0,3. У складі мігрантів 2002 року найбільше осіб з середньою загальною та спеціальною освітою – відповідно 45,5 і 24,6%, частка осіб, що мають вищу освіту складає 16,8%, незакінчену вищу – 2,7%.

Динаміка освітнього рівня мігрантів, вибулих за кордон, характеризувалася збільшенням цього показника з 11,0 у 1995 р. до 11,2 у 1999 р. і стабілізацією на цьому рівні протягом останніх чотирьох років. При цьому рівень освіти прибулих зовнішніх мігрантів був стабільним і складав протягом останніх років лише 10,9 років навчання. Рівень освіти вибулих поза межі колишнього СРСР є найбільшим серед решти потоків міграції населення, з середини 1990-х рр. він тримається на рівні 11,7 років навчання. На сучасному етапі еміграція з України за межі колишнього СРСР має характер “відпливу мізків”: питома вага осіб з вищою освітою серед емігрантів до країн “старого зарубіжжя” є більш як у 1,5 раза вищою, ніж серед вибулих до країн СНД та Балтії, а також серед прибулих до України. Особливо високим є освітній рівень вибулих до Канади.

Загалом, у результаті зовнішніх міграційних контактів Україна протягом 2004 р. втратила понад 70 тис. людино-років освіти або 0,0018 року в розрахунку на 1 мешканця віком 16 років і старше. На перший погляд масштаби цих втрат незначні, оскільки контингент мігрантів малий у порівнянні з загальною чисельністю населення. Однак збереження таких тенденцій протягом десятиліття є негативним чинником розвитку освітнього потенціалу, уповільнюючи темпи зростання освітнього рівня населення.

Протягом січня-вересня 2004 р. з України за кордон виїхало 74 кандидати та 13 докторів наук, тобто кожна з двох груп наукових працівників вищої кваліфікації втратила по 0,12% від загальної кількості. Порівняно з 1995 р. кількість вибулих докторів наук зменшилася майже вчетверо, порівняно з 2002 р. – удвічі, що пов’язано, по-перше, з тим, що основна частина найбільш схильних до еміграції фахівців вже покинули Україну, а по-друге, з тим, що внаслідок стабілізації економіки, переходу до промислового зростання та появи перших ознак поліпшення життєвого рівня населення в останні роки відбулося певне покращання можливостей заробітку для висококваліфікованих спеціалістів „з ім’ям”. У середині 1990-х р. біля третини виїжджаючих докторів прямували до Російської Федерації, стільки ж – до США, біля 1/6 – до Ізраїлю. Нині чітко виражених географічних пріоритетів еміграції докторів наук немає.

Одночасно на рубежі тисячоліть відбулося збільшення кількості емігрантів, які мають вчений ступінь кандидата наук: якщо для фахівців „з ім’ям” різниця в умовах праці та можливостях заробітку між Україною та іншими країнами в останні роки помітно зменшилася, то для перспективної молоді еміграція залишається чи не єдиним шляхом швидкого поліпшення добробуту без відмови від наукової діяльності. Найбільшу кількість кандидатів наук Україна втрачає у міграційному обміні зі Сполученими Штатами, Росією, Німеччиною та Канадою (враховуючи співвідношення чисельностей населення перерахованих країн, виїзд кандидатів наук до Канади слід визнати найбільш інтенсивним). Найвища інтенсивність вибуття кандидатів наук (вдвічі вище середнього по сукупності рівня) спостерігається серед осіб віком 31-40 років, тобто тих вікових контингентів кваліфікованих кадрів, які, з одного боку, мають доволі значний досвід роботи, а, з іншого боку, зберігають високий рівень здоров’я та працездатності.

Для визначення кількісних параметрів впливу міграцій на трансформації освітнього потенціалу можна використати коефіцієнт інтенсивності зміни рівня освіти населення внаслідок міграційного руху, який розраховується формулою:

де eⁱ – коефіцієнт інтенсивності зміни рівня освіти населення i-того регіону в результаті міграцій; k_n – кількісний показник років освіти, прирівняний до відповідної якісної градації; Sⁱ_n – сальдо міграцій (в абсолютному виразі) населення даного регіону за рахунок осіб, що мають освіту градації n; – середньорічна чисельність населення i-того регіону.

Наприклад, у 2002 р. коефіцієнт інтенсивності зміни рівня освіти населення України в результаті міграцій становив -0,008 року, що свідчить про зниження освітнього потенціалу в результаті міграційного руху. На перший погляд масштаби цих втрат незначні, оскільки контингент мігрантів малий у порівнянні з загальною чисельністю населення. Однак збереження таких тенденцій протягом десятиліття є негативним чинником розвитку освітнього потенціалу, уповільнюючи темпи зростання освітнього рівня населення.

Позитивне значення має міграція лише для освіти населення міста Києва (тут був найбільший коефіцієнт інтенсивності зміни рівня освіти +0,074 року), м.Севастополя (0,04), АР Крим (0,012) і Харківської області (0,006 року) (рис. 4.3.1). Найнижчий коефіцієнт інтенсивності зміни рівня освіти населення спостерігається в Кіровоградській, Луганській та Херсонській областях (відповідно -0,041, -0,035, -0,032 року).