Національна академія наук України інститут демографії та соціальних досліджень міграційні

– специфікою міграцій як міжтериторіального процесу: якщо природне відтворення та соціальний рух – це саморозвиток окремо взятого населення, то міграція є проявом взаємовпливу двох територіально відокремле-них географічних спільностей людей (ГСЛ), – кожний акт виїзду з одного регіону спричиняє вселення в інший, при цьому прибулі вносять у нову спільність риси демографічної поведінки і трудоактивних настанов, що панують серед населення попереднього місця проживання;

– тристадійністю міграційного процесу: міграція виступає як єдність і взаємодія трьох стадій – потенціальної міграції, власне переселення та адаптації мігрантів на новому місці;

– широким набором факторів (нерідко взаємозалежних), під дією яких формуються напрямки та масштаби міграційних процесів, і практичною неможливістю розділити їх вплив;

– селективним характером міграційних процесів: підвищений ступінь участі в міграційному русі притаманний молодим, добре освіченим особам, які не перебувають у шлюбі, мають кращий стан здоров’я, певні особливості характеру (ініціативність, сміливість);

– різноманітністю взаємозв’язаних типів, видів і форм міграційних переміщень;

– проблематичністю обліку міграцій і отримання достовірної та вичерпної інформації по цьому компоненту демоекономічного розвитку, що значною мірою є наслідком вищеназваних особливостей.

Як один із найбільш багатогранних соціальних процесів, міграція населення пов’язана практично з усіма складовими суспільного буття. Зокрема, міграційні переміщення є одним із важливих факторів відтворення робочої сили та розвитку ринку праці.

Міграція населення – складний феномен, тому досліджується фахівцями багатьох спеціальностей: демографами, економістами, географами, істориками, етнографами, соціологами, юристами тощо. Залежно від мети і характеру наукового аналізу в межах кожної галузі знань сформувалися специфічні підходи до аналізу міграцій, їх визначення, типології та методики дослідження.

Теорія міграції, як і будь-яка конкретно наукова теорія, виконує три основні функції – евристичну, пояснювальну і прогностичну. Важливою при вивченні конкретних міграційних процесів є евристична функція теорії. На цю обставину звернув увагу П.В.Копнін, який писав, що теорія за своєю природою є евристичною, вона завжди прокладає дорогу виявленню певних факторів і законів [23]. Багаточисельні дослідження міграційних спільностей людей, міграційних зв`язків є чудовою ілюстрацією цього фундаментального положення – без теорії немає практики.

У демографічних та демоекономічних дослідженнях термін «міграція» вживається стосовно таких актів переміщень у просторі, які пов’язані, по-перше, з перетином адміністративних меж населених пунктів, по-друге, із зміною індивідом місця проживання назавжди або на певний термін. Міграція розглядається як видове поняття по відношенню до родового – просторової мобільності, а остання, в свою чергу, як різновид більш широкої категорії – мобільності. Оскільки процес міграції є сукупністю окремих потоків, допускається вживання цього поняття як в однині, так і в множині.

У трактуваннях поняття «міграція» немає одностайності. Існує дуже багато поглядів на сутність цього явища, що знайшло відображення у розмаїтті визначень цього феномену. На сьогоднішній день у науковій літературі зроблено декілька спроб розбити загальні визначення щодо терміну «міграція» на групи.

Прихильники першого підходу, який є найбільш поширеним, розрізняють міграцію у широкому та вузькому значенні. Цей погляд на сутність міграції існує у роботах таких класиків дослідження міграції, як Хорева Б.С., Чапека В.Н., Переведенцева В.І., Прибиткової І.М. Зазначений підхід при визначенні суті міграції також можна прочитати і у довідковій літературі.

Як зазначають у своїй роботі “Проблеми вивчення міграції населення” Б.С. Хорев та В.Н. Чапек, міграція населення у вузькому розумінні виступає важливою складовою більш широкого поняття міграційного руху населення. У вузькому розумінні поняття міграції ототожнюється з поняттям переселення. У літературі можна зустріти такі визначення цього феномену: “Міграції – це сукупність таких переміщень людей, які нерозривно пов’язані зі зміною місця проживання” [47, с. 9]; “Під міграцією населення розуміють зміну постійного місця проживання, викликану комплексом факторів або якоюсь однією головною причиною” [43, с. 12]; “Міграції – це сукупність переселень людей, пов’язаних зі зміною ними місця проживання на постійно чи на порівняно довготривалий строк” [68, с. 428]; “У вузькому значенні поняття міграції являє собою вид територіального переміщення населення, який завершується зміною постійного місця проживання” [45, с. 231]. “Міграція – це сукупність різних за своєю природою територіальних переміщень населення, які супроводжуються зміною місця проживання” [40, с. 37]. У всіх цих визначеннях спільним є те, що необхідною умовою міграції населення є зміна місця проживання.

Міграції населення у широкому розумінні слова, крім переселень, охоплюють ще низку інших видів територіальних переміщень. Короткий словник із соціології дає таке визначення міграції: “Це соціально-економічний і демографічний процес, який представляє собою сукупність переміщень, що здійснюються людьми між країнами, районами, поселеннями”. Подібне визначення можна знайти і в інших джерелах: “Міграція – це процес просторового переміщення людей між поселеннями, регіонами, країнами” [68, с. 428].

Таким чином, міграції у широкому та вузькому значеннях представляють собою різні явища, хоча у деяких джерелах вони змішуються, вживаються як синоніми, а іноді навіть ототожнюються. Так, у соціологічному енциклопедичному словнику міграції трактуються як “зміна місця проживання, переміщення людей на іншу територію (регіон, місто, країна)”. Ще один приклад такого змішування понять можна знайти в іншому довіднику: “Міграції – це переміщення, переселення, рухливість населення, в результаті яких зазвичай відбувається зміна чисельності населення на тій чи іншій території” [75, с. 168].

Петрова Т.П. у своїй книзі “Концепція державної міграційної політики України: цільова орієнтація і основні напрями” розрізняє два види територіального руху населення: територіальні переміщення – зміна місця знаходження особи (тобто міграція в широкому значенні) та міграції – зміна місця проживання особи (тобто міграція в вузькому значенні) [49, с. 6]. Проте далі у цій же книзі при класифікації територіального руху населення авторка відносить до міграцій маятникові переміщення, які відповідно до її власної класифікації не можуть бути віднесені до міграцій, оскільки вони не супроводжуються зміною місця проживання.

Український дослідник Хомра О.У. при класифікації понять міграції виділяє три групи. До першої, яка носить назву найбільш широкої, відносяться такі визначення, в яких поняття міграції ототожнюється з поняттям рухливості. Для ілюстрації цього значення міграції дослідник наводить таке визначення: “Під міграцією розуміють переміщення населення по території країни, а в більш широкому значенні слова вона являє собою галузевий, територіальний, професійний та соціальний перерозподіл” [87, с. 6].

До другої групи, автор класифікації називає її широкою, відносяться такі визначення, які представляють міграцію як сукупність механічних, професійних та галузевих переміщень. Наприклад, “Міграція населення в широкому розумінні – це будь-яке територіальне переміщення людей, пов’язане зі зміною пункту трудової діяльності, виду трудової діяльності і галузі прикладання праці” [87, с.6].

До останньої групи відносяться визначення, які під міграцією населення розуміють будь-які просторові переміщення. Дана група визначень подібна до міграції у широкому розумінні, так як вона трактується в першій класифікації.

Російський дослідник міграцій Рибаковський Л.Л. критикує дослідження Хомри О.У. і називає його підхід до класифікації міграцій непослідовним. Натомість Рибаковський Л.Л. пропонує власний розподіл визначень міграції. Класифікація російського дослідника розподіляє всі визначення міграції на три групи, критерієм розподілу, як і в інших класифікаціях, слугує сутнісний момент.

До першої групи автор відносить визначення, які змішують різні види руху населення, а саме міграційний та соціальний. Для цього підходу характерним є те, що галузевий, територіальний та соціальний рух населення називають міграцією. Хомра О.У. такий підхід до визначення міграцій називає широким, а Хорев Б.С. та Чапек В.Н. – занадто широким і неприйнятним для наукового дискурсу. До цієї групи можна віднести погляди на сутність міграції Щепанського Я., який вважає, що існують процеси міграції між общинами та групами без зміни місця в географічному просторі та Курмана М.В., який називає міграцією всі види руху населення, які мають суспільне значення. До цієї точки зору приєднуються також деякі авторські колективи, які вважають, що “міграція включає переміщення: соціальні (наприклад, із селян в робітники); виробничі (міжгалузеві, внутрігалузеві); територіальні (міждержавні, міжобласні, міжрайонні); професійні (пов’язані із зміною професії, спеціальності, кваліфікації)” [78, с. 3-4].

До другої групи входять визначення, які відносять до міграцій лише територіальні переміщення населення, що розрізняються за відстанню між місцями в’їзду та виїзду, строками на які переміщуються мігранти, цілями, які вони при цьому переслідують тощо. При такому підході необхідно дійти згоди щодо умовних меж, перетин яких можна вважати міграцією. Такою лінією можуть виступати як кордони країни, міських та сільських поселень, так і межі адміністративних районів міста. Тобто залежно від визначення умовних меж перетину, навіть переміщення всередині поселення можна вважати міграціями (Хомра О.У. називає такі процеси мікроміграціями). Деякі дослідники відносять до міграцій лише “переїзд з однієї країни в іншу” [9, с. 320], проте більшість вчених погоджуються з тим, що межами визначення міграції слід вважати кордони населених пунктів.

До третьої групи Рибаковський Л.Л. відносить визначення, які ототожнюють поняття переміщення та мобільність (рухливість). Автор рішуче критикує погляди Караханової Т.М., Шимілевої Л.Л., Хорева Б.С., Ларміна О.В. та, інших вчених, які дотримуються подібного підходу. Рибаковський Л.Л. разом із Заславською Т.І. приєднуються до думки, яка була висловлена ще в 1973 р. М.В. Курманом, про те, що мобільність (рухливість) та міграція – це різні поняття. Під міграцією слід розуміти територіальне переміщення, а під мобільністю – здатність до міграції, тобто потенційну міграційну активність. Підтвердження подібної точки зору можна зустріти і у довідникових виданнях, де міграційна мобільність населення трактується як “готовність або здатність громадян чи осіб без громадянства здійснювати переміщення” [35, с. 124].

Цікавим є погляд на співвідношення понять «мобільність» та «міграція» російського вченого Кравченка А.І. Як різновид горизонтальної мобільності, дослідник виділяє географічну мобільність – переміщення з одного місця в інше при збереженні статусу. Якщо ж до зміни місця додається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється на міграцію [20, с. 370].

Ефективним засобом дослідження складних утворень є системний підхід. Міграційні явища значних територій завжди кваліфікувались як дуже складні об`єкти. Міграційний комплекс можна трактувати як статичну міграційну систему. При дослідженні такого утворення на стійкість застосовується понятійний апарат теорії структур. Якщо суб`єкт пізнання ставить перед собою мету виявити в міграційному комплексі моменти нестабільності, то орієнтується на логічну систему теорії функціонування. У літературі дуже часто під терміном міграційного процесу розуміють саме функціонування міграційного комплексу.

Системне бачення міграційного процесу ґрунтується на понятійному апараті теорії розвитку. Спираючись на принципи і методи системного підходу, спробуємо показати міграційний процес як систему. У зв`язку з цим прийнята така послідовність роботи: дається визначення міграційного процесу, розкриваються особливості його складу, способи функціонування і організації, розкривається механізм переходу міграційних спільностей індивідів з базового стану в наступний. Особлива увага звертається на осмислення стадійності міграційного процесу, його багаторівневості; різні форми прояву міграцій ставлять на порядок денний їхню систематизацію.

При такому підході спочатку потрібно розкрити суть міграційного процесу і подати його у вигляді специфічної динамічної системи. У зарубіжній та українській літературі термін “міграційний процес“ зустрічається досить часто [26, 56, 87], проте різні дослідники наповнюють його неоднаковим змістом. Одні під міграційним процесом розуміють спосіб функціонування комплексу, що виражається в послідовності переміщення мігрантів у рамках міграційного циклу – ареалу формування мігрантів, переміщення їх від місця попереднього проживання до пункту нового проживання [54]. Інші фахівці трактують міграційний процес як зміну станів міграційної спільності людей у часі, яка проявляється у зміні її структури, способу функціонування та організації.

Функціональний підхід до тлумачення міграційного процесу в даному дослідженні не застосовується, а функціональний аналіз міграції населення буде направлений на поглиблення осмислення закономірностей переходу об`єкту від одного стану до іншого. Власне процесуальний підхід до вивчення зміни станів спільностей мігрантів у часі не розроблений, тому в якості робочого прийняте таке визначення: міграційний процес – це зміна станів (структури і способу функціонування, організації) міграційної системи в часі, зумовлена особливостями розвитку суспільства та впливом середовища і підпорядкована специфічним законам розвитку. Представимо послідовну зміну станів мігрантів як динамічної системи.

У такій ситуації дуже зручно мати справу з найпростішими міграційними процесами. Вони, як і складні утворення, складаються із елементів – мігрантів з фіксованими властивостями і відносин між ними – міграційних зв`язків та відповідних транспортних засобів, місць проживання і місць прикладання праці та одержання послуг. У таких утвореннях чітко простежується структура, спосіб функціонування, організація та особливості розвитку. Одночасно слід мати на увазі, що елементарні, базові складові динамічної міграційної системи наділені специфічним змістом. Простий міграційний процес, як логічну систему, неважко трансформувати у складнішу конструкцію.

Найважливішим елементом будь-якого міграційного комплексу, а точніше статичної логічної системи є індивід – мігрант із певними ознаками, який приймає рішення про проживання в певному населеному пункті або переселення в інше поселення з кращими умовами життєдіяльності. Матеріальними елементами таких утворень є місця проживання, місце роботи і одержання послуг. Однак слід чітко розрізняти елементи статичних і елементи динамічних систем. Під елементом міграційного процесу слід розуміти зміну станів мігранта, місць проживання, прикладання праці і одержання послуг, зумовлену внутрішніми суперечностями розвитку суспільної системи, соціуму.

Специфічним є системне бачення відносин між елементами міграційного процесу. У статичних міграційних системах відносини між елементами набирають, як відомо, різного змісту. Вони можуть трактуватися як відносини порядку, відносини послідовності, відносини ізольованості, відносини відштовхування, відносини зв`язку, відносини взаємодії та співдії тощо. У міграційному процесі як системі присутній весь набір відносин статичних утворень, але всі вони насичуються іншим змістом. У динамічній системі сукупність відносин розглядається як така, що безперервно змінюється в часі в цілому і по окремих видах та функціях, забезпечуючи перехід спільностей мігрантів із одного стану в інший.

Для уточнення визначення міграційної системи експлікуємо понятійний апарат системології і загальної теорії міграції. Спроби застосувати понятійний апарат при вивченні міграції населення відомі і раніше. Так, О.У. Хомра розробив визначення міграційної системи, його вживали і зарубіжні вчені, зокрема В.Волдорф та інші.

Спираючись на ці розробки і на результати власних практичних розробок, можна стверджувати, що міграційна система – це стійка спільність людей, що змінила своє постійне місце проживання. Характеризується система в часі і в просторі співвідношенням прибулих і вибулих, сукупністю якісних ознак, структурою, способом функціонування і організацією та підпорядковується законам міграції. Структурованість простих міграційних систем проявляється у співвідношенні якісних характеристик прибулих і вибулих, спосіб функціонування – у зв`язках з іншими різними територіями, поселеннями, які мають радіальну природу, організація – в діяльності, що спрямована на удосконалення міграційного процесу.

Дослідження міграційних процесів передбачає їх ретроспективний і ситуаційний аналіз, розробку стратегій розвитку в перспективі. У результаті ретроспективного аналізу виявляються тенденції розвитку міграційних спільностей людей, розробляється гіпотетичний, закономірний варіант розвитку, співставляються фактична тенденція динаміки мігрантів з гіпотетичною і виявляються та оцінюються рівні відхилення. Метою ситуаційного аналізу є вивчення сучасного стану міграційних процесів, виявлення проблем та закономірностей просторової організації. Розрахунки траєкторій розвитку міграційних спільностей індивідів є логічним завершенням дослідження міграційних процесів.

Застосування ідей системології до вивчення, зокрема, прогнозування міграційних процесів значно підвищує науковий рівень теоретичних розробок і конкретних розрахунків. Спираючись на системну теорію структур, аналізується міграційний процес на стійкість. У науковій літературі проблема стабільності десятки років жваво обговорюється, однак більшість публікацій присвячені стійкості міграційних процесів. У даній роботі, спираючись на математичний аналіз і теорію демографії, зокрема, теорію моделювання процесів природного відтворення населення, зроблена спроба дослідити міграційний процес як автономне утворення на стійкість його структури в часі. Вдалося довести і наявність кореня рівнянь, що прямує до стійкості, пропорційності. Процедура дослідження міграційного процесу на стійкість ґрунтується на фундаментальному положенні системної теорії структур. Під структурою у системології розуміють стійкі (закономірні) відносини між елементами систем, що забезпечують обмін речовин, енергії та інформації між її складовими [63]. За аналогією неважко визначити структуру міграційної системи, як сукупність закономірних відносин між мігрантом та іншими її елементами, що забезпечують обмін людьми з певними ознаками та інформацію про умови життєдіяльності. Звідси випливає, що структура є інваріантом міграційної системи, зміни її елементів і відносин у часі, характеризує стійкість утворення.

Одночасно дуже важливо, прогнозуючи динаміку міграційних систем, дослідити її мутаційність, нестійкі, нестабільні моменти. У таких ситуаціях доцільно скористатися системною теорією функціонування [64]. Під функціонуванням тут розуміють сукупність переміщень, перетворень, відновлень і відтворень системи в рамках будь-якого циклу її існування. Елементарною складовою такої системи є функція-дія, спрямована на її збереження. Свою специфічну функцію мають і міграційні процеси як функціональні системи. У теорії міграцій під способом функціонування міграційних систем слід розуміти сукупність переміщень, відновлень, перетворень і відтворень спільностей мігрантів та інших матеріальних складових, що забезпечують її існування та вдосконалення.

Однак функціонування міграційних процесів може бути і часто буває фактором їх нестабільності, агентом мутаційності. Життєдіяльність спільностей мігрантів можуть входити в суперечності з більш консервативною структурою, а окремі види перетворень, відтворень викликають появу дисфункцій, тобто руйнівних актів. У таких випадках відбираються і аналізуються нестійкі властивості елементів і відносини між ними, тобто відносини співдії. Якщо з часом дисфункції активізуються та інтенсифікується їх руйнівна сила, то такі відносини при прогнозуванні міграцій слід вилучити з процесу або звести їх дестабілізуючу дію до мінімуму, що особливо актуально для процесів урбанізації.

Соціально-економічний аналіз міграцій здійснюється з метою виявлення рушійних сил переміщень населення, мотивації задіяних у цьому процесі осіб; визначення взаємозв’язків міграцій з іншими компонентами суспільного розвитку, оцінки впливу результатів міграційних процесів на демографічний розвиток, трансформації ринку праці, соціально-економічну ситуацію; оцінка перспектив розвитку міграційних процесів та прогнозування їх майбутніх тенденцій.

Особлива увага в міграційних соціально-економічних дослідженнях зосереджується на таких переміщеннях індивідів у просторі, які пов’язані з бажанням підвищити рівень добробуту шляхом більш вигідного використання своєї робочої сили. Будучи носіями людського капіталу (розумових здібностей, знань і навичок, отриманих через освіту й практичний досвід), такі мігранти включаються в процес виробництва матеріальних благ та платних послуг у регіоні прибуття. Разом із тим, існує необхідність вивчення процесу міграцій в цілому, у всіх його різновидах, оскільки переміщення мас людей, незалежно від того, якими чинниками вони обумовлені, змінюють ситуацію на ринку праці і впливають на економічний розвиток. Навіть особам, що прибули як біженці, також необхідні засоби існування на новому місці, і вони теж намагатимуться продати свою робочу силу. Зрештою акти переселення дітей, пенсіонерів, інвалідів або дієздатних осіб, які з певних причин не бажають реалізувати свою трудову активність, теж мають економічні наслідки. Слід пам’ятати, що кінцевою метою виробництва виступає споживання, а населення – це не лише виробники національного багатства, але й його споживачі. Зрушення ж потреби в споживанні, спричинене змінами чисельності населення в результаті міграцій, безпосередньо впливає на виробництво, не кажучи вже, що зміна рівня навантаження непрацездатними членами суспільства обумовлює трансформацію трудоактивних настанов.

У процесі економічного аналізу міграцій перш за все виділяють такі її форми як міграція, пов’язана із зміною місця проживання (стаціонарна міграція) та трудова міграція, яка носить переважно зворотний характер. Щоправда, такий розподіл має скоріше теоретичний характер. На практиці, як правило, розділити акти переїзду за ознакою зворотності можна лише умовно. Мігрант, що вибуває до нового місця проживання з наміром оселитись назавжди, може через певний проміжок часу повернутись у місцевість виходу і, навпаки, тимчасовий виїзд іноді завершується закріпленням на новому місці. До того ж реальна мета осіб, які беруть участь у міграційному русі, може істотно відрізнятися від декларованої.

Слід зазначити, що поняття міграція нерідко вживають у ширшому значенні, розуміючи під ним будь-яке територіальне переміщення людей. Зокрема, на початку 1990-х рр. нове явище в суспільному житті пострадянських країн – поїздки за кордон з метою торгівлі (продажу або закупівлі товарів) – отримали назву човникова міграція. Однак, застосування терміну міграція для позначення човникових переміщень слід все-таки визнати невиправданим: попри зовнішню подібність між ними, з одного боку, та міграцією, з другого боку, це зовсім різні процеси. Човниковий бізнес є територіально рухомою формою організації самозайнятості або підприємницької діяльності. Акти човникової торгівлі й трудових міграцій можуть бути охоплені спільним терміном – трудові поїздки.

В епоху глобалізації відносини між країнами різко активізувалися: значно зросли обсяги експортно-імпортних операцій, посилилися контакти в галузі науки і культури, небаченого раніше поширення набув міжнародний туризм. У багатьох регіонах світу розвиваються інтеграційні процеси, зокрема вони нині домінують в Європі і становлять собою визначальну тенденцію сучасної геополітичної ситуації в цій частині світу. Інтеграція дозволяє шляхом об'єднання зусиль різних країн спільно вирішувати існуючі соціально-економічні проблеми.

Одним із видів міждержавного співробітництва є обмін населенням та робочою силою між країнами, що знаходить своє відображення у формуванні сталих потоків трудової міграції. “Якщо існування зовнішніх товарних ринків втілюється в міжнародній торгівлі – експорті та імпорті, то буття світового ринку “специфічного товару” – робочої сили проявляється в міжнародних міграціях трудящих.” [53, с. 39]. Сьогодні практично всі країни світу є донорами робочої сили або ж її реципієнтами. Чимало країн одночасно виконують на світовому ринку праці обидві ці функції.

У зарубіжній науковій літературі для позначення явища трудової міграції широко використовується поняття зовнішня зайнятість. Однак дослідник міграцій Маноло І. Абелла розрізняє дані поняття, вказуючи, що різниця між термінами є суттєвою і не виключно семантичною. На думку дослідника, поняття трудова міграція краще застосовувати для характеристики стихійних, нелегальних трудових виїздів, тоді як термін зовнішня зайнятість підкреслює роль держави в керуванні міграційними потоками [29, с. 6]. Відомий вчений радянського періоду Е.П. Плєтнєв також вказує на стихійність, як на визначальну характеристику трудових міграцій [53, с. 31].

У сучасному науковому дискурсі поняття трудової та економічної міграції часто вживаються як синоніми. Але, на думку московського науковця В.О. Іонцева, таке ототожнення є помилковим. Точку зору, подібну до поглядів російського дослідника, можна знайти і в інших джерелах. Поняття економічної міграції за своїм змістом є більш широким і включає трудові переміщення як один із своїх різновидів [35, с. 124]. Українська дослідниця міграцій О.А. Малиновська зазначає, що економічна міграція, крім трудових поїздок, включає також міграцію для здійснення підприємницької діяльності [27, с. 15], а Маноло І. Абела відносить до економічних міграцій навіть переселення на постійне місце проживання, якщо це супроводжується працевлаштуванням [29, с. 122].

Слід розрізняти також поняття трудової міграції та міграції робочої сили. Під міграцією робочої сили розуміють переміщення працездатного населення, поряд з міграцією дітей та міграцією пенсіонерів. За основу даної класифікації дослідники беруть статево-вікову структуру та здатність до праці мігрантів, що в цілому допустимо, хоча є і деякі неточності [44, с. 264]. Тоді як трудова міграція – явище іншого характеру, в основі якого лежить не структура мігрантів, а причина їхнього переїзду. Однак на сьогоднішній день у науковому дискурсі ці два терміни вживають переважно як синоніми.

У зарубіжній літературі можна зустріти таку дефініцію трудової міграції, яка визначає дане явище як ”переміщення людей всередині країни або між країнами заради заповнення незайнятих робочих місць” [9, с. 362]. На наш погляд, таке визначення не зовсім вдало розкриває мотивацію мігрантів. Звичайно існування незайнятих робочих місць у регіонах (країнах), прибуття мігрантів є підґрунтям, макроекономічним базисом для здійснення трудових переміщень. Однак люди здійснюють міграції не заради заповнення існуючих вакансій, мотивацією виступають власні інтереси особи, потреби, що можна задовольнити за рахунок працевлаштування у регіоні, територіально відокремленому від постійного місця проживання особи.

Романюк М.Д. визначає трудову міграцію як “рух, переселення та переміщення на постійній або тимчасовій основі носіїв робочої сили та працересурсного потенціалу в регіональному, національному та міждержавному міграційному просторі з метою забезпечення відповідного економічного циклу відтворення та власних потреб трудових мігрантів” [59, с. 30]. Це визначення підкреслює внутрішню мотивацію мігранта. Однак власні потреби трудових мігрантів можуть бути різними: це зміна природно-кліматичних, екологічних, соціокультурних, житлово-побутових та інших умов. Трудові ж міграції визначаються конкретними внутрішніми чинниками.

Російські науковці С.К. Бондирєва та Д.В. Колесов під трудовою міграцією розуміють “виїзд на заробітки в інші країни з наміром по можливості стати постійним жителем країни прибуття” [31, с. 41]. Дане визначення охоплює лише зовнішні трудові переміщення і не розглядає внутрішні міграції, які на сьогодні є також дуже поширеним явищем. Крім того, трудові міграції у більшості не супроводжуються зміною постійного місця проживання, тому намір стати постійним жителем країни прибуття притаманний лише окремим нечисленним контингентам, які задіяні у трудових переміщеннях. Це не може бути визначальним у структурі чинників, що зумовлюють трудову міграцію. На цій характеристиці досліджуваного явища наголошують численні автори та авторські колективи, які досліджують сучасні міграції. “Сутнісною атрибутивною ознакою трудового мігранта є те, що він переїжджає в іншу країну тимчасово, або їздить туди періодично, у той час, коли постійне місце його проживання не змінюється” [32, с. 5], “трудові міграції – це такі міграційні переміщення, що здійснюються індивідами у відповідності до панівних у даній географічній спільності людей (ГЛС) норм міграційної поведінки, з метою підвищення рівня життя на основі більш вигідного використання власної робочої сили без зміни постійного місця проживання” [16, с. 63].

Український дослідник С.Б. Чехович визначає трудову міграцію як один з видів міграції, що здійснюється фізичною особою з метою пошуку роботи (позитивна міграційна установка на працю), тобто переміщення працездатного населення для працевлаштування, що може мати постійний чи тимчасовий характер [34, с. 240]. Хоча загалом дане визначення вдало розкриває сутність досліджуваного явища, однак, на нашу думку, мета пошуку роботи не тотожна позитивній установці на працю. Це поняття різного порядку. Мета – це один з елементів свідомої діяльності індивіда, який характеризує передбачення результату діяльності [68, с. 401], тоді як установка – це схильність суб’єкта до певної активності, у деяких випадках вона може навіть не усвідомлюватись індивідом [68, с. 383]. Тому позитивна установка на працю може існувати в мігранта незалежно від мети переміщення.

Не можна погодитись із такою дефініцією трудової міграції, що трактує її як “переміщення зайнятого населення, пов’язане зі зміною місця роботи” [73, с. 287], оскільки серед контингентів заробітчан досить вагомою є частка осіб, які планують знайти роботу (а отже, і стати зайнятими) безпосередньо у регіоні прибуття. Тобто на момент здійснення переміщення, а деколи і на момент прийняття рішення про міграцію, таких осіб можна класифікувати як безробітних.

На сьогоднішній день найбільшою популярністю при розгляді міграційних процесів, як серед вітчизняних, так і серед зарубіжних вчених, користується неокласична економічна теорія макрорівня, відповідно до якої трудова міграція спричинена географічною різницею попиту та пропозиції на робочу силу. При чому дане пояснення стосується як міжнародної, так і внутрішньої трудової міграції. Останню Д. Массей називає копією або дублікатом зовнішньої міграції [103].

Згідно з даною концепцією, у країнах (регіонах) з надлишковою робочою силою спостерігається низька заробітна плата, тоді як регіони з недостатньою робочою силою характеризуються високим рівнем зарплати. Розмір заробітної плати виступає як основний фактор виштовхування у регіонах походження мігрантів і основний фактор тяжіння у регіонах прибуття. У результаті трудової міграції зменшується пропозиція робочої сили та підвищується зарплата у бідних на капітал країнах, у той час як у багатих на капітал країнах відбуваються протилежні процеси. Відповідно до положень неокласичної макроекономіки ліквідація різниці в оплаті праці приводить до закінчення руху робочої сили між країнами (регіонами). Така теза не витримує критики, оскільки міграція, як і будь-які інші суспільні процеси, характеризується інерційністю і має місце навіть після того, як зникають причини, що її викликали.

Потоки інвестицій рухаються у протилежний від потоків трудових мігрантів бік, а саме: з багатих на капітал країн до бідних. Фактором, що приваблює інвестиції, виступає підвищений, за міжнародними стандартами, темп прибутків із капіталу у бідних країнах. Рух капіталу включає також людський капітал, тобто переміщення висококваліфікованих працівників із багатих до бідних на капітал країн, які сподіваються отримати високі прибутки зі своїх навичок у бідному на людський капітал оточенні.

Неокласична мікроекономічна теорія розглядає міграційні потоки між країнами як просту суму індивідуальних переміщень, здійснених на основі особистих підрахунків вигідності міграції. Відповідно до даного теоретичного підходу кожен індивід виступає у якості раціональної діючої особи, яка приймає рішення про здійснення або відмову від переміщення на основі підрахунків у системі “витрати-вигоди” від міграції.

Витрати і вигоди від міграції можна розділити на монетарні та немонетарні (пов’язані з послабленням або розірванням родинних чи дружніх зв’язків та зав’язуванням нових, вивченням нової мови, перебуванням у культурному середовищі, відмінному від країни походження мігранта, необхідністю здобуття нових звичок тощо). Однак при оцінці чистої вигоди від міграції, зазвичай, враховуються лише монетарні компоненти, оскільки, по-перше, їх легше виміряти і, по-друге, згідно з поглядами класиків неокласичної мікроекономіки [103, с. 434] вони здійснюють більший вплив на прийняття рішення про міграцію, аніж немонетарні складові. Остання теза виступає предметом для критики у зв’язку з посиленням уваги до нематеріальних аспектів поведінки людей.

Рішення про здійснення міграції приймається у два етапи. На першому етапі особа формує своє уявлення про країну потенційного переїзду на основі наявної інформації,, а на другому – оцінює переваги та витрати, що пов’язані з міграційним переміщенням. Потенційний мігрант розраховує вигоди від міграції шляхом множення заробітної плати, що відповідає спеціальності та професійній кваліфікації особи у країні призначення, на ймовірність отримати роботу (для нелегальних мігрантів здобуту величину необхідно помножити на ймовірність уникнути депортації). У такий самий спосіб розраховуються очікувані заробітки в країні походження. Після чого очікувані заробітки у місці призначення та походження порівнюються. Відповідно до неокласичної мікроекономічної концепції особа мігрує, якщо різниця між очікуваними прибутками у країнах призначення та походження є додатною. Якщо ж величина виявиться від’ємною – особа залишається. Якщо різниця дорівнює нулю, то особа знаходиться у нейтральній позиції при виборі стратегії поведінки (переїхати або залишитися). Розмір диференціації очікуваних прибутків визначає масштаби міжнародної міграції населення.

Набагато складнішим є процес прийняття рішення про здійснення міграції у разі сімейного переміщення, яке повинне виявитися вигідним для всіх працюючих членів сім’ї. Тому підвищена частка зайнятості жінок ускладнює механізм прийняття рішення про міграцію. Однак найчастіше у такій ситуації оцінюється сукупна вигідність переміщення для сім’ї в цілому.

Застосування даного теоретичного підходу при аналізі міграційних процесів має свої межі. Його не можна використовувати при дослідженні недобровільних переміщень. Крім того, не всі особи приймають рішення про міграцію цілком свідомо, детально аналізуючи всі “за” і “проти”, деякі люди діють імпульсивно або під впливом інших осіб, у такому разі вигоди від переїзду потенційним мігрантом не оцінюються. З іншого боку, потенційні мігранти часто оцінюють не лише рівень можливих заробітків на даному етапі, але й перспективи, які відкриває зайнятість у тому або іншому регіоні.

Особливе місце у системі міграційних теорій мікрорівня займає концепція людського (соціального) капіталу. Розробником даної теоретичної концепції виступає Гарі Беккер, який розглядав різноманітні аспекти людської поведінки як прояв економічної доцільності. Вагомий внесок у розробку даної теорії було зроблено Т. Шульцом, Дж. Мінцером, А. Хансеном та ін. Активне застосування концепції соціального капіталу до аналізу міграційних процесів розпочалося з робіт Ларі С’яастада.

Для реалізації міграційних намірів потрібне не лише бажання індивіда, а й різноманітні ресурси. Саме тому дослідники говорять про селективну природу міграцій, оскільки переміщення зазвичай здійснюють не найбільш бідні та знедолені верстви населення, а ті, хто володіє необхідним набором ресурсів. Звичайно, ця теза не стосується біженців та інших осіб, які здійснили переміщення на недобровільній основі. Одним з таких ресурсів виступає людський капітал, що включає в себе як вроджені здібності і таланти, так і накопичені знання, вміння, навички, досвід, освіту, кваліфікацію, інформацію, фізичне і психологічне здоров’я тощо [3, с. 769]. Дослідники міграцій вважають, що мігранти володіють більшим людським капіталом порівняно з тими, хто не наважується на переїзд [37, с. 128].

Окремим напрямом досліджень у рамках теорії людського капіталу стало питання про грошові перекази мігрантів як засіб перерозподілу доходів. Ця тема є дуже актуальною для країн-донорів робочої сили, зокрема і для України. Соціально-економічний вплив мігрантських переказів на розвиток держави є подвійним. З одного боку вони збільшують купівельну спроможність населення, інвестуються в освіту, придбання житла, чим покращують розвиток відповідних галузей, частина грошових переказів мігрантів використовується як стартовий капітал для заснування власного бізнесу. Однак слід зазначити, що частка осіб, які використовують кошти в такий спосіб, є незначною. Серед негативних наслідків грошових надходжень з-за кордону слід згадати зростання цін та створення соціальної напруги між прошарками населення, які отримують грошові надходження з-за кордону та особами, які таких джерел доходу не мають.

В основу прийняття рішення про міграцію концепція соціального капіталу, так само як і неокласична мікроекономічна теорія, покладено економічну ефективність міграції, розрахунок якої здійснюється шляхом співставлення витрат на переїзд та вигоди від нього. Однак Гарі Беккер зауважує, що такий економічний підхід до аналізу міграційних процесів зокрема (а саме, прийняття рішення про переміщення) та соціальних явищ загалом не означає, що в основі мотивації індивіда лежить егоїзм або матеріальна вигода. Це лише метод аналізу, а не припущення відносно конкретної мотивації [37, с. 124].

Соціальні зв’язки особи також можуть виступати у якості різновиду соціального капіталу, оскільки вони можуть розглядатися як запас, що формується за допомогою інвестицій і приносить віддачу. Соціальні мережі, що утворюються з родинних, дружніх, сусідських та інших зв’язків є важливою темою в дослідженні міграцій. Концепція міграційних мереж є не лише складовою теорії людського капіталу, а й окремою аналітичною моделлю у теоретичних розробках Ф. Х’юго, Е. Тайлора та Д. Массея.

Наявність або відсутність соціальних зв’язків за кордоном значно впливає на прийняття індивідами рішення про здійснення переміщення або відмову від нього. Міграційні мережі, що складаються з набору міжособистісних зв’язків між мігрантами, колишніми мігрантами і немігрантами у країнах (регіонах) походження та призначення, значно підвищують ймовірність здійснення переміщення, оскільки вони зменшують міграційні витрати та ризики і відповідно збільшують вигідність.

Перші мігранти, які переїжджали у конкретну країну, не мали там соціальних контактів, тому для них переміщення було пов’язане зі значними витратами (особливо, якщо вони перетинали кордони нелегально). Після того, як перші мігранти влаштувалися у місцях вселення, витрати на потенційне переміщення для їх друзів, родичів, колег та знайомих значно зменшуються. Це зменшення стосується монетарних витрат на переїзд та облаштування, інформаційних та пошукових (час, гроші та зусилля, що витрачаються на пошук та отримання роботи), альтернативних витрат (заробітки, що могли б здобути мігранти протягом часу подорожі та пошуку роботи у місці призначення), психологічні (пов’язані зі зміною оточення та навколишнього середовища). Згадані витрати наявні у всіх міграційних переміщеннях, вони зростають прямо пропорційно до збільшення відстані переїзду і значно підвищуються, коли йдеться про перетин державних кордонів, тобто про зовнішню міграцію [98, p. 397].

Представники теорії міграційних мереж стверджують, що лише перші потоки мігрантів походять із середнього та вищого за середній класів соціальної ієрархії і відрізняються підвищеною стійкістю до стресів, високим освітнім рівнем тощо. Поступово, коли міграційні мережі розростаються і охоплюють все більшу кількість населення, витрати на переміщення падають, міграційні потоки стають все менш селективними і починають представляти общину або суспільство, з яких походять мігранти повністю.

Відповідно до даної теорії, урядам країн походження та вселення мігрантів доволі складно управляти міграційними потоками, оскільки процес формування мереж знаходиться поза зоною їх контролю і має місце незалежно від різновиду політичного режиму. Однак деякі механізми міграційної політики (ті, що направлені на об’єднання мігрантів з сім’ями, котрі знаходяться на території іншої держави), все ж таки є дієвими, оскільки вони зміцнюють міграційні мережі шляхом надання членам родинних мереж особливих прав на в’їзд у країну.

Серед теоретичних підходів, що виникли на теренах пострадянського простору, заслуговує на увагу концепція трьох стадій міграційного процесу. Розробку даної теорії пов’язують із прізвищем російського науковця Л.Л.Рибаковського, який пропонує розглядати міграційні процеси не з точки зору територіальної сукупності людей (як серію фактів вибуття та прибуття мігрантів), а так, як це виглядає для самих учасників переміщення. Будь-який завершений міграційний процес, згідно з поглядами науковця [61, с. 26], складається з трьох основних стадій, що тісно пов’язані між собою:

– вихідної (або підготовчої) стадії, що представляє собою процес формування територіальної рухливості населення;

– основної стадії, тобто безпосереднього акту переселення;

– заключної стадії, що виступає як приживаність мігрантів на новому місці.

Приживаність, за Л.Л.Рибаковським, виступає як діалектична єдність процесів адаптації та облаштування [60, с. 116]. Під адаптацією автор розуміє пристосування суб’єкта до об’єктивних умов оточуючого середовища, натомість облаштування – це перебудова зовнішніх умов у відповідності з потребами суб’єкта.

Л.Л. Рибаковський називає міграційний процес, що пройшов всі три стадії розвитку, завершеним. Таким чином, будь-яке переміщення, яке не закінчується приживаністю новоселів, виступає у рамках даної теорії неповним або незавершеним міграційним процесом. Для ефективного управління міграційними процесами державі слід впливати на міграційну поведінку особи на всіх трьох стадіях міграційного процесу.

Теорія світового (міжнародного) ринку праці пояснює природу міграційних процесів з точки зору марксистських ідей. Серед радянських вчених, які вивчали міграції у руслі даного теоретичного підходу, слід згадати Е.П. Плєтнєва, який розглядає світовий ринок як передумову капіталістичного способу виробництва. Складовою частиною цього процесу було формування світового ринку для товару особливого роду – робочої сили. Міграція у даному контексті виступає як засіб розподілу “вільної” робочої сили між ланками світового капіталістичного виробництва. Під вільною робочою силою слід розуміти не лише тих осіб, які не є зайнятими на національному ринку праці (безробітних), але й тих, хто працює в організаціях, установах та підприємствах відповідної держави і має наміри, при можливості, працевлаштуватися за кордоном, оскільки таке прикладання праці з певних причин видається їм більш перспективним. Треба зауважити, що далеко не всі безробітні є частиною вільної робочої сили, деякі з них орієнтуються на працевлаштування лише на ринку праці власної держави і не можуть розглядатися як ресурс для інших країн.

Е.П. Плєтнєв виділяє економічні та матеріально-технічні передумови формування міжнародного ринку праці. До перших відносяться включення все більшого числа країн у світовий господарський обіг, а до останніх – зростання транспортної мережі та покращення зв’язку.

Існує стійка взаємозалежність між масштабною міжнародною трудовою міграцією та розвитком світової промисловості, сільського господарства, морського та залізничного транспорту. З одного боку переміщення великої кількості найманих працівників через державні кордони значно сприяє розвитку тих галузей світового господарства, у яких найчастіше задіяні трудові мігранти, а з іншого – зростання матеріально-технічної бази світової промисловості і транспорту створює нові можливості для переміщення заробітчан.

Подібною до теорії міжнародного ринку праці є концепція світової системи або глобального міста, що побудована на роботах Уолерстайна. В основі даної теорії також лежить поняття світового ринку праці. Управління світовою економікою здійснюється з невеликої кількості економічно та політично розвинутих урбанізованих центрів (глобальних міст), до яких можна віднести у США – Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес, а в Європі – Лондон, Париж, Мілан [101, р. 168]. Всі інші регіони світової системи утворюють периферію, що надає світовому господарству сировину, земельні та трудові ресурси і розвивається в залежності від центру [95, р. 595].

Теорію сегментованого ринку праці, яку іноді ще називають теорією подвійного ринку праці, на сьогоднішній день активно використовують для аналізу трудових міграційних процесів як західні, так і вітчизняні вчені. Теоретичне підґрунтя зазначеної концепції було закладене у другій половині ХХ ст. у роботах М.Пайора.

Такий теоретичний підхід основним чинником трудової міграції вважає структурні потреби економік у регіонах прибуття (великому місті або у зарубіжній країні). У рамках даної концепції ринок праці розглядається як такий, що складається з окремих секторів або сегментів. У науці існує декілька сегментаційних моделей ринку праці [48, с. 108]:

1. 
   Поділ його на первинний та вторинний;
   
2. 
   Поділ його на внутрішній та зовнішній;
   
3. 
   Поділ його на формальний та неформальний.
   

Перша сегментаційна модель ринку праці є найбільш поширеною у науковій спільноті. Первинний сектор заповнюється висококваліфікованою робочою силою (спеціалісти з вищою освітою, управлінський апарат, представники науки та художньої інтелігенції тощо), а вторинний – малокваліфікованою (підсобні працівники, працівники сфери обслуговування та інші). Згідно з поглядами науковців, переважна більшість трудових мігрантів після приїзду за кордон знаходить собі роботу на вторинному ринку праці. Однак існує також думка, що під час аналізу міграційних процесів на характер сегментованого ринку праці, поряд з первинним та вторинним слід виділяти також третій міграційний сегмент ринку праці. Відповідно до цієї точки зору, мігранти не концентруються у вторинному сегменті, а формують власний ринок праці. Існування такого мігрантського компоненту проявляється в двох формах: 1) концентрація прийдешньої робочої сили в певних галузях виробництва (що є характерним для сучасної трудової міграції з України); 2) існування етнічних підприємств, переважно дрібних, де власник і робоча сила, як правило, мають однакове етнічне походження [13, с. 37].

Другою сегментаційною моделлю ринку праці є його поділ на внутрішній та зовнішній по відношенню до підприємства. Основний кадровий склад підприємства утворює ядро, яке і представляє собою внутрішній ринок. До зовнішнього ринку відносяться працівники, які можуть бути залучені до роботи на даному підприємстві зі сторони.

Використання даної сегментаційної моделі ринку праці для аналізу зайнятості трудових мігрантів є недоречним, оскільки, на думку М.Пайора та П.Дорінгера, гастарбайтери зосереджуються на конкурентному ринку праці [99, p. 4], де оцінювання, розподіл робочої сили та інші процеси здійснюються на конкурентній основі, тоді як в рамках внутрішнього ринку праці вони регулюються певним набором адміністративних правил, а в рамках зовнішнього – контролюються прямо економічними змінними. Зрозуміло, що конкурентний ринок праці є ідеальної конструкцією, оскільки всі види робіт лежать у полі зору юрисдикції адміністративних правил, однак у регулюванні зайнятості трудових мігрантів згадані адміністративні правила є настільки гнучкими, що автори концепції виступають проти її використання для аналізу трудових міграційних процесів [99, p. 5].

Третім проявом сегментації ринку праці можна вважати його поділ на формальну та неформальну частини. У зв’язку з масштабною нелегальною трудовою міграцією сьогодення, аналіз даної сегментаційної моделі ринку праці набуває особливої ваги. Для неформального (неофіційного, нерегламентованого) сектору характерною особливістю є перевага ручної праці, відсутність соціального захисту і доступу до джерел фінансування та кредитування, залежність доходів від ступеня ризику та випадкових обставин. У неформальному секторі виділяють дві частини – світлу і темну. Остання включає до свого складу сірий та чорний сектори. До світлої частини неформального ринку праці відносяться такі види діяльності, які не заборонені законом. Це зайнятість на будівництві, робота у сфері послуг, транспорту, торгівлі тощо, яка здійснюється у рамках незареєстрованих проектів. Сірий сектор акумулює види діяльності, що заборонені законом, але не наносять явних збитків конкретній особі, наприклад, валютні або фінансові махінації. Чорний сектор включає рекет, пограбування, торгівлю людьми та інші подібні види діяльності. Переважна більшість трудових мігрантів з України задіяні в інших державах у світлій частині неформального ринку праці.

Ключовим моментом даної концепції є питання про те, на основі чого відбувається розподіл робочої сили по відповідних сегментах. М.Хехтер та С.Ліберзон відповідь на це питання пов’язують із культурно-психологічною схильністю працівників до того або іншого виду діяльності. В.Б.Євтух цілком справедливо критикує такі погляди, оскільки при аналізі соціальних процесів користуватися поняттями етнокультурного порядку недоречно. Сам дослідник пояснює підвищену концентрацію іноземних працівників на вторинному ринку праці країни-реципієнта, в першу чергу, з соціально-економічними умовами, “в тому числі і тією обставиною, яке місце на ринку праці правляче коло відводять новим контингентам прийдешньої робочої сили” [13, с. 41].

У центрі уваги інституційної теорії знаходяться фактори макрорівня. З розвитком міграційних процесів виникає низка приватних інституцій та добровільних організацій, основною функцією яких є забезпечення попиту, створеного дисбалансом між великою кількістю людей, які шукають можливість дістатися у багаті на капітал країни та обмеженою кількістю віз, що зазвичай ці країни виділяють. Такий дисбаланс, а також бар’єри, створені розвинутими країнами на шляху доступу всіх бажаючих на свою територію, формують прибуткові економічні ніші для підприємців та інституцій, створюють передумови для розвитку “чорного ринку” у міграції. Функціонування підпільного ринку сприяє експлуатації та переслідуванню мігрантів, що в свою чергу викликає розвиток мережі добровільних гуманітарних організацій, які мають на меті своєї діяльності покращити поводження з легальними та нелегальними мігрантами, дотримання їх прав.

Теоретики роблять висновок, що з поступовою побудовою мережі організацій, що направлені на підтримку міграцій, самі міграційні потоки стають все більше і більше незалежними від тих факторів, що були першопричиною розвитку міграційних переміщень між конкретними країнами (регіонами) [103, р. 451]. Уряди можуть стикатися з низкою проблем на шляху регулювання міграційних потоків, оскільки процес виникнення інституцій, особливо нелегальних, важко піддається контролю. Заходи щодо створення більш суворого імміграційного режиму можуть, з одного боку, посилити вплив “чорного ринку” на перебіг міграційних процесів, а з другого, – викликати супротив з боку гуманітарних організацій, що займаються захистом прав мігрантів.

Концепція міграційних систем поєднує країни походження і призначення мігрантів у певний спільний простір – міграційну систему. Держави, що утворюють дані системи характеризуються більшою інтенсивністю обміну товарами, послугами і людьми. Міжнародна міграційна система включає ядро, ним може виступати країна або група країн, і периферію – держави, що пов’язані з ядром надзвичайно великими потоками мігрантів.

Країни всередині системи не обов’язково повинні бути пов’язані географічною близькістю. Міграційні потоки відображають швидше політичні, економічні та історичні взаємовідносини, аніж просторове розташування. Очевидно, що географічна близькість сприяє формуванню різного роду взаємовідносин між країнами, однак вона не гарантує такого розвитку подій, так само як і значна дистанція не унеможливлює їх. Найчастіше масштабна міграція відбувається між країнами, що знаходяться у зручному географічному розташуванні, характеризуються культурною близькістю, є політичними союзниками, торгівельними партнерами тощо.

Держави не обов’язково повинні бути складовою якоїсь однієї системи, вони можуть належати до декількох міграційних систем. Однак таке членство є більш характерним для країн-донорів, і дуже рідко стосується держав-реципієнтів. Міграційні системи не є стійким утворенням, країни можуть приєднуватися або виходити з них відповідно до соціально-економічних змін, політичної ситуації тощо.

Концепція кумулятивної (накопичувальної) обумовленості відноситься до теорій, що пояснюють міграційні процеси з точки зору їх відновлюваності та самопідтримки. Саме поняття кумулятивної обумовленості ввів у наукових обіг Гунар Мірдал, значний внесок у розробку зазначеної концепції вніс Д.Массей. Основною у даній теоретичній моделі виступає теза про те, що кожне здійснене міграційне переміщення змінює соціальний контекст, в середині якого будуть прийматися наступні рішення про міграції. Ця зміна зазвичай здійснюється в бік збільшення ймовірності наступних міграцій.

В основі соціального значення роботи в рамках даної концепції, на думку теоретиків, лежить поняття стигматизації. Коли у країні-реципієнті значна кількість мігрантів займає певні робочі місця, місцеві жителі наклеюють на такі види робіт ярлик “іммігрантських”, таких що неприйнятні для виконання місцевим населенням. Тому уряди змушені продовжувати вербувати іноземну робочу силу.

Розробку нової економіки трудової міграції пов’язують з роботами О.Старка. У центрі уваги даної концепції знаходиться не окрема особа, а домогосподарство, на рівні якого і приймається рішення про міграцію. В основі такого колективного рішення лежить не лише бажання максимізувати очікувані доходи, а ще й мінімізувати ризики, що присутні на місцевому ринку праці.

Домогосподарства, для того щоб підтримувати належний рівень свого добробуту, намагаються диверсифікувати власні ресурси, такі як робоча сила. Одні члени сім’ї можуть працювати на місцевому ринку праці, тоді як інші, за спільним рішенням домогосподарства, можуть бути направлені для прикладання праці в іншу країну (регіон). При такому розподілі ресурсів, у випадку погіршення економічної ситуації на місцевому ринку праці грошові перекази трудових мігрантів будуть забезпечувати членам домогосподарства належний рівень доходів.

У розвинутих країнах ризики домогосподарства втратити дохід зазвичай мінімізовані через діяльність ринку страхування (страхування на випадок безробіття, втрати працездатності, травми або пошкодження, для сільськогосподарських працівників це може бути страхування від неврожаю через посуху, пожежу, інші стихійні лиха) чи урядових програм, однак у країнах, що розвиваються, та країнах з перехідною економікою такі інституційні механізми є недосконалими, недоступними для бідних сімей або просто відсутні. Доступ бідних сімей до фондів кредитування у небагатих країнах є дуже обмеженим, оскільки такі сім’ї часто не мають змоги надати майнову заставу для отримання кредиту. У таких умовах трудова міграція стає привабливою стратегією поведінки як альтернативне джерело надходжень капіталу. Отже, уряди можуть впливати на масштаби міграції не лише через політику, направлену на удосконалення ринку праці, а й через формування або покращення систем страхування та кредитування.

Концепція нової економіки трудової міграції, так само як і теорія кумулятивної обумовленості, при розгляді розподілу доходів у країні (регіоні) походження мігрантів використовує поняття відносної депривації та відносної сатисфакції. Для зменшення трудових міграцій уряд країни походження мігрантів повинен сприяти більш рівномірному розподілу доходів у суспільстві. Навіть підвищення заробітної плати у країні-донорі може спричинити більші стимули для міграції, якщо таке збільшення зарплат буде нерівномірним і буде стосуватися лише більш заможних верств населення.

Проаналізувавши основні теоретичні підходи до вивчення міграцій, зіставивши їх твердження з результатами емпіричних досліджень, група науковців на чолі з Д.Массеєм сформулювала основні положення синтетичної теорії міграцій [30]. Згідно з даною концепцією міграції виникають у ході соціальної, політичної та економічної трансформації, що супроводжується поширенням капіталістичних ринкових відносин на неринкові суспільства. У контексті глобалізації економіки перехід до ринкових відносин і нових методів виробництва в аграрних та командних економіках руйнує звичні соціальні та економічні зв’язки, приводить до масштабного витіснення людей зі звичного способу життя. Це створює мобільні групи населення, які шукають нові шляхи досягнення економічного добробуту. Одним із таких шляхів виступає працевлаштування на розширених національних і міжнародних ринках праці. Найчастіше дані процеси відбуваються у формі міграцій із села у місто або із країн, що розвиваються, у розвинуті країни. Тобто регіоном, куди спрямовані міграційні потоки, виступають території з вищою заробітною платою. Однак згідно з положеннями синтетичної теорії міжнародна різниця в зарплаті не є єдиним чи найважливішим фактором, що створює міграційні мотивації. Домогосподарства, що намагаються відповідати структурним змінам, використовують трудову міграцію як засіб подолання труднощів ринкової економіки. Система державного страхування у перехідний період є зазвичай застарілою, натомість урядові програми страхування від безробіття є обмеженими або взагалі відсутні. Саме тому домогосподарства намагаються захистити себе від ризиків неповної зайнятості і безробіття шляхом трудової міграції одного або декількох своїх членів.

У той час, коли на ранніх стадіях трансформації ринку праці у країнах, що розвиваються, може виникнути мобільне населення, яке бажає взяти участь у трудовій міграції, у розвинутих країнах, що виступають реципієнтами робочої сили, виникає роздвоєння ринків праці. Вторинний сектор праці пропонує низьку оплату праці, слабку стабільність і невеликі можливості для кар’єрного просування, чим відштовхує національну робочу силу і породжує структурний попит на працівників-мігрантів. Процес такого роздвоєння ринку праці є найбільш актуальним для світових мегаполісів, де концентрація управлінських, адміністративних і технічних функцій породжує виробничий попит на дешеві послуги. Оскільки роботодавці не в змозі привабити на такі робочі місця місцевих працівників, то, через процес вербування вони ініціюють прибуття мігрантів. Поступово роль вербування у створенні трудових міграційних потоків зменшується, оскільки міграція, що вже розпочалася, створює міцну тенденцію самопідтримання через систему інституцій і міграційних мереж.

Теоретичні підходи, розвинуті для пізнання сучасних міграційних процесів, пояснюють походження і розвиток міграцій на різних рівнях аналізу. І хоча пропозиції, підсумки та гіпотези, отримані з різних концепцій не характеризуються внутрішнім протиріччям, все ж пропонують неоднакові висновки щодо заходів міграційної політики. У зв’язку з цим і враховуючи зростання масштабів міграцій у сучасному світі, що може загострити міжетнічні стосунки і спровокувати конфлікти, вироблення управлінських рішень у галузі міграцій постає одним із найважливіших завдань суспільних наук.

Низький за світовими стандартами рівень оплати праці в Україні, особливо якщо порахувати у доларах (або євро) за курсом Національного банку України, і значне безробіття перетворюють трудові міграції на основний засіб забезпечення прийнятного рівня життя значної частини населення країни. Трудові міграції, як форма міжнародного співробітництва набули поширення в усіх регіонах України, особливо – в прикордонних. Мешканці прикордонних регіонів частіше за інших надають перевагу поїздкам на роботу за кордон перед іншими нестандартними способами реалізації економічної активності (самозайнятістю, вторинною зайнятістю тощо): в епоху різкого посилення контактів між сусідніми регіонами різних країн вони добре обізнані зі стандартами життя та можливостями зайнятості і заробітку в сусідніх країнах. Мешканці областей, що межують з іншими державами, нерідко мають родичів або друзів по той бік державного кордону, що полегшує здійснення трудової поїздки, до того ж проживання в прикордонному регіоні робить цю поїздку дешевшою і відповідно (за інших рівних умов) – більш ефективною.

Трудові міграції є важливим соціально-економічним процесом, що здійснює як позитивний, так і негативний вплив на демографічні тенденції, розвиток ринку праці, соціальне середовище та економічну ситуацію. Основні напрями вкладу трудових міграцій в соціально-демографічний та економічний розвиток є такими:

– безпосередня зміна чисельності та трансформації структури населення внаслідок переходу трудової міграції у постійну;

– послаблення сімейних зв’язків, несталість шлюбів, поширення соціального сирітства, що негативно впливає на народжуваність та розвиток сім'ї;

– погіршення рівня здоров’я трудових мігрантів внаслідок виснажливої праці та некомфортних умов перебування за кордоном;

– покращення можливостей утримувати дітей, розширення доступу до якісного медичного обслуговування і відпочинку внаслідок "міграційних" заробітків;

– зниження напруги на ринку праці через виїзд частини трудоактивних контингентів та перехід до розряду економічно пасивного населення частини осіб, які нагромадили необхідні для життєдіяльності кошти шляхом трудових міграцій;

– розвиток підприємництва та покращення можливостей зайнятості внаслідок створення нових робочих місць колишніми трудовими мігрантами, що заробили достатні для відкриття власної справи суми грошей;

– зниження кваліфікації працівників внаслідок зайняття за кордоном низькокваліфікованими роботами;

– засвоєння учасниками трудових міграцій ринкової свідомості, цінностей та норм цивілізованого суспільства;

– загроза нівелювання соціальної значимості зайнятості в Україні через формування у молоді окремих регіонів стійкого стереотипу, згідно з яким досягти пристойного рівня життя можна лише шляхом трудових поїздок за кордон;

– переважно нелегальний статус мігрантів, що, з одного боку, ускладнює соціальний захист цих осіб, а, з другого боку, сприяє формуванню психології правового нігілізму серед цього контингенту;

– важливість “міграційних” грошей не лише як засобу добробуту окремих прошарків населення, але і як джерела економічного розвитку.

Основними закономірностями розвитку трудових міграцій в Україні на сучасному етапі є:

– формування в структурі робочої сили України численного контингенту осіб, для яких трудова міграція є основним видом зайнятості;

– диференціація рівня міграційної мобільності в залежності від якісних характеристик індивідів – підвищений ступінь участі в зовнішніх трудових міграціях притаманний мешканцям західних регіонів, чоловікам (а серед жінок – тим, які мають дітей), особливо молодим, одруженим або розлученим, із середнім освітнім рівнем;

– трудова міграція, як правило, є альтернативою можливому постійному виїзду, однак для певної категорії осіб стає підготовкою до здійснення такого виїзду;

– зайняття українськими трудовими мігрантами ніш на відносно менш привабливих ринках праці країн перехідної економіки і Південної Європи;

– залежність обсягів трудових міграцій від віддалі, ємності ринків праці країні-реципієнтів та ментальних особливостей їх населення – основна частина трудових мігрантів виїжджає до сусідніх слов'янських країн, які досягли більших успіхів у справі переходу до ринкових відносин, причому при здійсненні трудової міграції жителі прикордонних регіонів України в основному орієнтуються на сусідні з їх областю країни; головними «приймачами» вітчизняної робочої сили є Росія та Польща – найбільші за чисельністю населення з країн, які межують з Україною; порівняно з учасниками стаціонарних міграцій заробітчани переважно переміщуються на менші віддалі, внаслідок чого основні країни-приймачі осіб, які виїздять з України на постійне (або принаймні тривале проживання) за межі колишнього СРСР (Ізраїль, Німеччина, США), не входять до числа найбільших реципієнтів української робочої сили;

– намагання з боку мігрантів максимізувати доход від продажу своєї робочої сили за кордоном при мінімізації витрат, наслідком чого є свідоме погодження на несприятливі умови праці і перебування;

– важливість ролі „міграційних” грошей не лише як засобу підвищення рівня життя окремих верств населення, але й як джерела інвестування в економіку України: тільки від заробітчан Тернопільщини щороку надходить близько 100 млн. дол. [79, с. 44], а сумарний обсяг заробітків українських громадян за кордоном за найбільш реальною оцінкою становить 4,7-7,6 млрд дол. на рік або 7-11% ВВП.

На сьогодні у вітчизняній науковій літературі з проблем демографії, економіки, соціології, державного управління трудових міграцій приділяється більше уваги, ніж іншим складовим міграційного руху населення. Разом з тим окремим аспектам зовнішньої трудової міграції проблемам її сегментації майже не приділялось уваги. Перша спроба групування мігрантів була здійснена в доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, де виділено чотири категорії громадян України, які перебувають на території інших країн з метою працевлаштування, в залежності від їхнього правового статусу [71, с. 38]:

– особи, які мають дозвіл на постійне проживання на території іноземної держави, що одночасно дає право і на безстрокове працевлаштування (ці особи відповідно не входять до складу постійного населення України);

– особи, які мають тимчасовий дозвіл на перебування і на працевлаштування;

– особи, які на законних підставах тимчасово перебувають на території іноземної держави (на лікуванні, навчанні, з туристичними або приватними цілями) і нелегально працюють;

– особи, які перебувають на території іноземної держави нелегально і нелегально працюють.

У складі останнього контингенту слід розрізняти осіб, які потрапили до країни-реципієнта легальним шляхом, але термін їх дозволу на перебування закінчився, та осіб, які потрапили на територію даної країни нелегальним шляхом. Належність особи до тієї або іншої категорії є основним чинником, який визначає юридичні та соціальні права індивіда в країні перебування.

Таке групування акцентує увагу на юридичному статусі трудових мігрантів, що ускладнює його використання в соціально-економічних дослідженнях: умови праці та наслідки міграції можуть бути схожими у осіб з різним юридичним статусом і, навпаки, положення на ринку праці країни-реципієнта рівних за юридичним статусом осіб може бути принципово різним.

Трудова міграція громадян України здійснюється по запрошеннях безпосередньо з боку іноземних роботодавців, за допомогою організацій, які займаються посередництвом у працевлаштуванні громадян за кордоном (у тому числі туристичних агенцій), самостійного пошуку громадянами України роботи за кордоном (через осіб, які раніше виїхали на заробітки, за сприянням родичів і знайомих в країні-реципієнті, за допомогою Інтернету тощо). У структурі трудової еміграції громадян України за ступенем легальності та можливостями статистичного обліку можна виділити 4 якісно особливі рівні:

1. 
   Офіційна трудова міграція – переміщення українських громадян, які, виїжджаючи за кордон, декларують мету участі в трудовій діяльності і є легальними трудовими мігрантами в приймаючих країнах.
   
2. 
   Неофіційна легальна міграція – поїздки наших співвітчизників за кордон з декларованою ціллю туризму, відвідування родичів тощо, з подальшим працевлаштуванням та реєстрацією в країні-реципієнті; учасників таких поїздок не можна відстежити вітчизняною статистикою, але при цьому вони стають цілком легальними трудовими мігрантами в країнах-реципієнтах.
   
3. 
   Успішна нелегальна міграція – поїздки за кордон, пов’язані з незареєстрованою зайнятістю видами діяльності, дозволеними законодавством відповідних країн.
   
4. 
   Міграція жертв злочинних угруповань – торгівля людьми та інші випадки перебування громадян України в нелюдських умовах або зайнятість протиправною діяльністю за кордоном не з власної волі.
   

За поєднанням правового статусу та економічних ознак можна виділити три основних сегменти української трудової міграції:

1. 
   Унікальні спеціалісти та висококваліфіковані працівники, яких запрошено персонально і вони легально працюють за фахом.
   
2. 
   Працівники різного рівня кваліфікації, які займаються переважно низькокваліфікованими (рідше – середнього рівня кваліфікації) роботами, нелегально або легально.
   
3. 
   Жертви злочинних угруповань.
   

Представники першого сегменту мають такі ж самі права, як і громадяни країни перебування. У них практично не виникає проблем щодо гарантій зайнятості, умов праці, соціального та медичного захисту, належної винагороди за працю. Мігранти, які формують другий сегмент, мають мінімум соціальних та трудових гарантій. Хоча становище легальних і нелегальних працівників суттєво відрізняється, українці нерідко стикаються з порушенням їхніх прав, навіть за умови легального працевлаштування. Щодо жертв злочинних угруповань, то вони по суті перебувають на становищі рабів.

Співвідношення між рівнями трудової еміграції за ступенем легальності та можливостями статистичного обліку і сегментами за поєднанням правового статусу та економічних ознак представлено на рис. 2.2.1. Як бачимо, четвертий рівень відповідає сегменту C, до сегменту В входять представники трьох перших рівнів, до сегменту А – лише двох.

	A	B	C
I	II	III	IV

жүктеу/скачать 4.41 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: