Рисунок 2.1.1. – Співвідношення між рівнями та

Співвідношення між чисельністю осіб, які належать до окремих рівнів та сегментів трудової міграції на рисунку зображено умовно. Неповнота та несистематичність статистичної інформації щодо зовнішньої трудової міграції значно ускладнює проведення наукових досліджень і формування зваженої та ефективної державної політики у цій сфері.

Аналітичні дослідження трудових міграцій переважно спираються на підхід, за якого в якості трудових мігрантів розглядаються особи, що брали участь у трудових міграціях протягом визначеного періоду спостереження, як правило року (тобто хоча б один день протягом року, що розглядається, пропрацювали за кордоном, за умови, якщо їх діяльність не була пов'язана з човниковою торгівлею або виконанням робіт для вітчизняного роботодавця). При дослідженні окремих аспектів процесу доцільною є опора на інший методологічний підхід, за якого кількісні параметри трудових міграцій фіксуються станом на певну дату. У цьому випадку кількість працюючих за кордоном варто розглядати як сегмент зайнятого населення. Для розрізнення категорій мігруючого населення при проведенні специфічних досліджень осіб, які в даний момент працюють за кордоном, доцільно називати актуальними трудовими мігрантами, осіб, які здійснили поїздки протягом року, – фактичними трудовими мігрантами. Використання підходу "моментного спостереження" при дослідженні човникової торгівлі не має сенсу, оскільки човникові поїздки є нетривалими.

Трудова міграція розглядається як короткострокова, якщо вона триває до 6 місяців (як правило, це сезонні або епізодичні поїздки), середньостроковою – при тривалості від 6 місяців до 1 року і довгостроковою – якщо особа перебуває і працює в країні-реципієнті понад рік.

Основними показниками розвитку процесу трудових міграцій є рівень участі населення в трудових міграціях – відношення загальної чисельності трудових мігрантів до чисельності населення у віці 15-70 років, рівні участі у коротко-, середньо- та довгостроковій трудовій міграції, рівень участі населення в човниковій торгівлі – частка “човників” у загальній чисельності населення у віці 15-70 років, сукупний рівень участі населення в трудових поїздках – сума рівня участі в трудових міграціях і рівня участі в човниковій торгівлі, а також відповідні показники для окремих соціально-демографічних груп. Оскільки біля 90% трудових мігрантів – особи віком 20-49 років, особливого значення набувають показники участі у трудових міграціях представників цієї укрупненої вікової групи.

Логіка дослідження трудових міграцій у контексті аналізу ринку праці передбачає обчислення показників участі в різних видах трудових поїздок по відношенню до економічно активного населення. Однак як показують результати досліджень, істотна частина населення розглядає трудову міграцію не як один із способів реалізації економічної активності, а як єдиний вид заробітку, що виправдовує саму економічну активність (при відсутності можливості здійснення трудових міграцій ці особи не пропонували б свою робочу силу на місцевому ринку праці і не входили б до складу економічно активного населення). Тобто економічно активне населення при існуючому підході до його визначення не може розглядатися як єдиний суб'єкт трудових міграцій. Таким є все населення у віці 15-70 років.

Всебічна оцінка тенденцій трудових міграцій вимагає дослідження структури контингенту мігрантів за статтю, віком, шлюбним станом, місцевістю проживання, міграційним досвідом, спеціальністю, професією до переїзду, країнами прикладання праці, видами виконуваних робіт, тривалістю робочого часу під час роботи за кордоном, рівнем задоволеності здійсненими поїздками, рівнем заробітків та обсягом переведень коштів в Україну.

Методи потенційної демографії дозволяють визначити ту частину трудового потенціалу населення, що буде (за умови збереження сучасних тенденцій у майбутньому) реалізована на зовнішніх ринках праці. Трудовий потенціал у кількісному вимірі може бути розбитий на дві частини – трудовий потенціал, орієнтований на внутрішній ринок праці, та зовнішньотрудовий потенціал або потенціал прикладання праці за кордоном.

1.2 Підходи до аналізу етнічного розвитку в контексті демографічних досліджень

У другій половині ХХ століття значно збільшився інтерес до визначення змін у кількості населення світу, його частин, регіонів та країн. Статистичне спостереження за населенням, зокрема поширення проведення у ХХ ст. місцевих та загальних переписів населення, уможливило доволі точно визначити етнічний склад населення певних територій, країн тощо на підставі розподілу опитуваних за етнічними ознаками, а також виявити трансформації, що відбуваються в етнічній структурі населення з часом, та окреслити причини цих змін.

У результаті довготривалого історичного процесу відбувається формування етнічного складу населення світу в цілому чи окремої країни зокрема. Етнос (етнічна спільність, спільнота, група) – сталий колектив людей, який склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки; характеризується побутовими звичаями та рядом ознак і рис спільності у своєму походженні та розвитку; люди споріднені між собою етноісторичним походженням, мовою спілкування, теперішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної, духовної та моральної культури.

Отже, єдність етносу пов’язана з такими спільними ознаками та характеристиками, як: мова, територія господарювання, культура й побут, релігійна, расова, державна приналежність, історичне минуле.

Поняття “етнос” і “нація” вже десятки років вживаються в науковій та публіцистичній літературі, проте й донині дослідники не дійшли згоди щодо їх змісту. Термін “етнос” був відомий ще в Стародавній Греції, де використовувався у багатьох значеннях – стадо, зграя, натовп, народ тощо. В епоху середньовіччя цей термін почали вживати у значенні “народ” (люди). Взагалі у вітчизняному та зарубіжному суспільствознавстві, починаючи з середини XVIII століття, визначенню змісту поняття “етнос” приділялось багато уваги і з’ясування його змісту продовжується і сьогодні. Переважаючим залишається підхід, згідно з яким поняття “етнос” та “народ” є тотожними. Деякі дослідники все ж вдаються до їх виокремлення, хоча б на основі того, що науковий обіг оперує терміном “етнос”, коли на побутовому рівні більш вживаним залишається поняття “народ”. Зокрема, відомий український етносоціолог В. Євтух указує на доцільність вживання терміну “народ” у його суто етнічному розумінні [12, с. 55].

У російській етнографічній науці одним із перших почав вживати термін “етнос” відомий етнограф початку ХХ ст. М. Могилянський. Вже за радянських часів спробу визначити зміст етносу зробив також відомий етнограф С. Широкогоров. На його думку, “етнос – це група людей, що розмовляють однією мовою, мають комплекс звичаїв, спосіб життя, який зберігається й освячується традицією й відрізняється нею від подібних інших” [91, с. 13]. За Л. Гумільовим, поняття “етнос” може використовуватися при аналізі всіх відомих нині форм самоорганізації людей. Причому етнічна одноманітність виявляється як в антропологічних рисах, особливостях мови, культури, світогляду, так і в спільності історичної долі, духовних цінностей, досвіду, традицій тощо [39, с. 43]. Ю. В. Бромлей вважає етнос соціально-історичною категорією, причому його походження й розвиток визначається не біологічними законами природи, а специфічними законами розвитку суспільства. У широкому значенні слово етнос розглядається Ю. В. Бромлеєм як етносоціальний організм, що постає як своєрідне “синтетичне” утворення. “Такого роду організми поряд з етнічною (культурною) спільністю, як правило, мають територіальну, економічну, соціальну і політичну спільність. Але основними компонентами етносоціального організму, безсумнівно, є, з одного боку, етнічні, а з іншого – соціально-економічні фактори” [2, с. 37]. Територія, на думку Ю. В. Бромлея, є найважливіша умова формування етносу, але народ, що вже сформувався, не обов’язково збереже її.

На думку А. Свідзинського, етнос – поняття, яке відповідає людській спільності особливого типу, дуже відмінний від тих об’єднань, які створюються за наперед визначеним планом, наприклад, спортивних, професійних, за інтересами тощо. Етноси виникають внаслідок стихійного процесу самоорганізації людей [39, с. 61].

Сучасна наука демонструє принаймні два трактування поняття етносу. Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально-історичну систему, інші вчені – як форму існування Homo sapiens, тобто як природний феномен. Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу збагнути перспективи його розвитку. Природознавчий підхід, який застосовують деякі дослідники, потребує аналізу впливу на етнос особливостей географічного ландшафту та ролі етнічних контактів у формуванні внутрішніх механізмів розвитку етносів.

Висновки, зроблені багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими, переконують у тому, що поняття етносу та етнічної спільності не є тотожними. Так, С. Токарєв тлумачив етнічні спільності як народи, що відрізняються один від одного не за однією, а за сукупністю видових ознак: мовою, територією, спільністю походження, економічними зв’язками, політичною єдністю й т. ін [77, c. 44]. Такий підхід у цілому дістав підтримку вчених-етнографів В. Козлова, Н. Чебоксарова та ін. Щоправда, Н. Чебоксаров до визначення етнічної спільності вніс одну суттєву поправку – вилучив із нього таку видову ознаку як спільність походження. За Н. Чебоксаровим, етнічна спільність  це колектив людей, що історично склався на відповідній території зі своєю культурою та мовою, яка цю культуру виражає [90, с. 99]. Певні відмінності містить також і визначення етнічної спільності, зроблене дослідником В. І. Козловим: “етнічна спільність – соціальний організм, що склався на певній території із груп людей, які мають етнічну самоназву й самосвідомість, мову, територію, особливості психічного складу, культури та побуту, певну форму соціально-територіальної організації або ж намагання до її створення, а також намагання до істотного змішування суттєво відмінних расових компонентів” [19, с. 111]. У цьому визначенні В. І. Козлов звертає свою увагу на таку ознаку, як істотне змішування расових компонентів, наявність етнічної самосвідомості, соціально-територіальної організації або ж намагання створити таку. Визначення етнічної спільності В. І. Козловим власне уже впритул наблизило до теоретичного обґрунтування появи нової історичної спільноти людей під гучною назвою “радянський народ”. В. І. Козлов також дає визначення етнічній меншині, яка, на його думку, є не що інше, як група людей тієї чи іншої етнічної приналежності, що значно поступається за чисельністю оточуючому іноетнічному населенню на певній території.

У наступні роки погляди радянських учених на сутність етносу й етнічної спільності фактично не змінилися. Підтвердженням цього можна вважати визначення етносу, дане відомим етнографом 80-х років К. Чистовим. Він вважає, що етнос – це відносно стійка історична соціальна спільність, усвідомлювана людьми, які причислюють себе до неї від народження [39, с. 52]. Такий висновок К. Чистова чи не найповніше задовольняв політико-ідеологічне замовлення тогочасної комуно-більшовицької системи, речники якої невдовзі (в 1971 р.) заявили про створення в СРСР єдиної історичної спільності – “радянського народу”.

Український дослідник М. І. Обушний вважає, що “етнос” та “етнічна спільність” не є тотожними. Кожне з цих понять містить ряд відмінностей, які становлять основу їх видового поділу. Так, у словосполученні “етнічна спільність” термін “спільність” вбирає в себе не тільки власне етноси, а й етнічні та етнографічні групи, тобто всі ті компоненти, що наявні на означеній території. Тому поняття “етнічна спільність” є ширшим, ніж “етнос”. На його думку, етнос – культурна спільність головним чином на основі мови [39, с. 54].

Протягом усього часу дослідники, науковці, історичні діячі, мислителі розрізняли поняття “етнос” та “нація”, намагаючись тим самим визначити їх як окремі категорії націологічного знання. Так, навіть Й. Сталін розрізняв націю й етнос, вважаючи етнос етнографічною категорією, націю ж – історичною. М. Мамардашвілі вважає, що “етнос – природна умова формування нації, котра є продуктом праці Конституції в тілі етносу” [28, с. 3]. Отже, М. Мамардашвілі виходить із того, що етнос є природною передумовою формування нації.

Один із найвідоміших українських мислителів кінця XIX – початку ХХ ст. Іван Франко розглядав етнос як одну із основ створення нації. Він, зокрема, писав: “Потрібно відродити з величезної етнічної маси українського народу – українську націю, цільний культурний організм”. Відомий український учений, професор В. Старосольський вважав, що етнос – стихійно створена спілка, формування ж нації можливе лише за умови свідомого об’єднання людей [39, с. 60]. М. І. Обушний вбачає в нації етнічну спільноту, яка усвідомлює своє суверенне право на певну територію, намагаючись забезпечити свій суверенітет інституційно, тобто створити власну державу.

Феномен нації, так само, як і етносу, будучи об’єктом дослідження різних наук, не має єдиного визначення. Так, в етнології, наприклад, терміном “нація” позначається етнічна спільність, у соціології – соціальна система, а соціальна психологія досліджує національний характер та національну самосвідомість тощо. У процесі вирішення політико-правових проблем виникає необхідність юридичного підходу до феномену “нація”, у рамках якого відбувається закріплення даного поняття в нормах права.

Не дивлячись на різноманіття точок зору та розпливчастість визначень терміну “нація”, виділяють чотири принципово різні теоретичні моделі нації:

• 
  расово-антропологічна модель пов’язує націю зі спільністю біологічного походження, з расою. Згідно з даною концепцією, основними ознаками нації є “спільність племені”, “спільність раси”, “спільність крові” і т.п.;
  
• 
  етатистська модель нації характерна, насамперед, для юридичних поглядів сформованих національних держав. Її сутність може звучати таким чином: “Сьогодні поняття нації чи національної держави визначається як мінімальна кількість людей з чітко вираженим почуттям культурної єдності, які проживають на території з офіційно визнаними кордонами та мають незалежний національний уряд”. У цій моделі на перший план виступає зв’язок з державою, тобто громадянство;
  
• 
  етнокультурна модель нації пов’язує націю зі спільністю історичної долі, характеру та культури народу. Дана точка зору розглядає націю не як політичну, а як етнокультурну спільність, у зв’язку з чим пропонується використовувати термін “етнонація”;
  
• 
  етносоціальна модель нації являє собою певний симбіоз етнокультурного та етатистського підходів [8, с. 23-34].
  

Нація як нерозривна сукупність елементів розглядається і в теорії П. Сорокіна. На його думку, немає нації “як єдиного соціального елементу” [67, с. 248]. Вона є багатофункціональною, солідарною, організованою, напівзакритою соціокультурною групою, принаймні що почасти усвідомлює факт свого існування та єдності [66, с. 466]. Згідно з концепцією П. Сорокіна, нація складається з індивідів, які: є громадянами однієї держави; мають спільну чи схожу мову та спільну сукупність культурних цінностей, що походять із спільної минулої історії; займають спільну територію, на якій жили вони та живуть їхні предки. Разом з тим, на думку вченого, нація – соціальна система, яка відрізняється від держави, а також від етнічних (мовних) та чисто територіальних груп. Тільки тоді, коли група індивідів належить до однієї держави, пов’язана спільною мовою та територією, – вона дійсно утворить націю.

Нині навколо визначення понять “етнічна меншина”, “національна меншина”, “етнос”, “народ”, “нація”, “етнічна спільність” тощо продовжують точитися суперечки. Так, якщо одні дослідники та науковці вважають, що всеохоплюючі визначення цих понять чітко окреслені у різноманітних законодавчих документах та висновках досліджень ряду відомих учених і що зовсім не існує причин для подальших суперечок із цього приводу, то інші продовжують наполягати на тому, що досі немає чіткого визначення вище перелічених понять, а також невідомо, чи потрібно ототожнювати деякі з цих понять чи, навпаки, розмежовувати.

Отже, однією із проблем у галузі захисту прав етнічних меншин є формулювання самого терміну “меншина етнічна”. Дуже важко сформулювати об’єктивне визначення цього терміну. Адже у діючих міжнародних документах зобов’язального характеру немає визначення, що таке “етнічна меншина” чи якогось підґрунтя, відштовхуючись від якого можна було б визначити ознаки цих груп, що мають право користуватись системою захисту прав меншин. Саме тому, в першу чергу, уряди багатьох сучасних країн зіштовхуються з проблемою надання допомоги чи підтримки таким групам, тому що невідомо, хто ж підпадає під дані категорії населення. Дехто відштовхується від того, що саме самосвідомість етнічної групи перетворює її на меншину, яка у свою чергу репрезентує групу громадян, що починають відстоювати власні інтереси у політичній сфері життя суспільства. Саме тоді, коли та чи інша етнічна група перетворилась у групу за інтересами, її можна автоматично зачислити до меншин. Тобто група, яка характеризується певною чисельністю, владою (ті повноваження, які держава передає групі для задоволення її вимог) та етнічністю, можна вважати меншиною.

Ще міжнародні акти “версальської системи” оперували терміном “меншина”. У 1920 р. німецький професор Зобернхейм розробив проект договору про регулювання стану меншин, перша стаття якого визначала, що меншина в державі – це національно відмежовані групи населення, що мають намір і здатні до ведення національного приватного життя [92, с. 16].

Досить часто, як у офіційних документах, так і в наукових працях, поняття національної меншини взагалі не відмежовуються від різних недомінуючих груп (мовних, релігійних, расових і т.д.). Звісно, проблема наукового визначення категорії “національна меншина” детермінована складністю, багатоаспектністю сфери суспільних відносин.

Категорія “національна меншина” в офіційному побуті з’явилася недавно, коли дане словосполучення було вжито в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва у Європі, підписаному 1 серпня 1975 р. в Хельсінкі.

Узагальнене неофіційне тлумачення терміну “національна меншина” запропоновано документом під назвою “Робоче визначення меншин”, схваленим 29 квітня – 3 травня 1996 р. в ході роботи другої сесії Міжсесійної робочої групи з меншин Підкомісії із запобігання дискримінації і захисту меншин (з 1999 р. – Підкомісія із сприяння та захисту прав людини) Комісії з прав людини Економічної і соціальної ради ООН. Стаття 1 цього документа стверджує: “Меншина означає групу осіб, яка постійно проживає на території держави, є чисельно меншою від решти населення цієї країни, тобто складає менше половини її населення, володіє національними або етнічними, релігійними та мовними, а також іншими пов’язаними з ними характеристиками (культурою, традиціями і т.п.), відмінними від таких характеристик решти населення, та виявляє прагнення до збереження існування й самобутності такої групи” [10, с. 97]. Дане визначення, точніше роз’яснення, було запропоноване ще у 1977 р. спеціальним доповідачем названої підкомісії Франческом Капоротті.

Складність даної проблеми поглиблюється ще й тим, що політика української держави щодо етнічних меншин знаходиться лише на початку свого формування. До недавнього часу в українському суспільствознавстві та суспільній практиці поняття “етнічна меншина” майже не вживалося. Більш знайомим та широко вживаним було поняття “національна меншина”, та й то в основному воно вживалося в контексті їхнього дискримінованого становища. Поняття “національна меншина” сприймається як похідна від поняття “нація”, саме тому меншині надаються певні ознаки, властиві нації. Отже, щоб позбавитись ідеологічного навантаження, більш доцільно вживати термін “етнічна меншина”.

Перед тим, як давати визначення поняттю “етнічна меншина”, потрібно визначити зміст поняття, від якого походить цей термін, тобто поняття самого етносу, та прослідкувати, яким чином розвивалися погляди щодо визначення терміну “етнос” протягом певного часу. Якщо поняття “етнос” та “нація” досить чітко розмежовуються у працях дослідників, то терміни “національна меншина” та “етнічна меншина” вживаються як поняття тотожні. Адже досі не визначено чіткого розмежування між цими термінами. І навіть у міжнародно-правових документах не існує їх однозначного визначення. У деяких із них йдеться про національні або етнічні меншини, в інших – лише про меншини національні, хоч об’єктом дії цих документів є одні й ті самі групи людей. Саме тому більшість фахівців дотримується тієї думки, що національні меншини є етнічними групами. Але існує і полярна точка зору, за якої етнічна група (охоплює як меншинні групи та і домінуючу), етнічна меншина (спільноти на ґрунті етнічних ознак, кількісно поступаються основній етнічній групі країни) та національні меншини (спільноти, які формуються як на ґрунті етнічних ознак, так і на ґрунті певних політичних орієнтацій) – різні поняття та категорії.

Згідно зі статтею 1 Проекту Закону про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні” до національних меншин належать громадяни України, які не є українцями за національністю, проживають на її території, чисельність яких менша, ніж чисельність українців, відрізняються мовою, культурою, звичаями та релігією, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою, бажання зберігати і розвивати етнокультурну самобутність [36, с. 136].

Сучасний дослідник М. Товт визначає національну меншину як “політико-правовий термін, що означає групу осіб-громадян певної держави, які за фактом існування цієї групи та своєї належності до неї підпадають під дію певних міжнародних, а також і національних (за їх наявності) правил, стаючи об’єктами права і суб’єктами певних правовідносин. До національних меншин відповідно до закону можуть належати групи громадян даної держави, які: постійно проживають на її території; підтримують тривалі (довгострокові) міцні зв’язки з цією країною; демонструють характерні етнічні, культурні, релігійні або лінгвістичні характеристики; кількісно достатньо представлені; є зацікавленими зберігати те, що становить їхню спільну ідентичність, включаючи культуру, традиції, релігію та/або мову” [10, с. 99].

Таким чином, на думку автора, етнічна меншина – такий різновид спільноти людей, який ґрунтується на їх соціальному походженні, має спільні для її членів мовно-культурні характеристики, психологічні орієнтації та усвідомлення належності до цієї спільноти; задля реалізації етнічної меншини як цілісної структури потрібна взаємодія з іншими етнічними групами населення країни проживання; базовою формулою у відносинах є “більшість-меншість”; функції етнічної меншини реалізуються через власні організації та об’єднання, навчальні та мистецькі заклади, засоби масової інформації; життєдіяльність етнічної меншини та перспективи її розвитку залежать від двох груп чинників: внутрішніх (кількісний склад, наявність певної структури) та зовнішніх (політика держави щодо етнічних меншин).

Українська держава є порівняно молодим утворенням. Так склалося історично, що їй у спадок дісталося чимало проблем, пов’язаних із численним поділом земель, політикою урядів тих держав, у складі яких вона перебувала. В Україні проживає численна російська меншина, яка перетворилась у таку внаслідок появи нових незалежних держав на пострадянському просторі та яка досить часто висловлює своє невдоволення сучасним своїм статусом; уваги потребують й ті численні народи, які повертаються з довголітньої депортації; потрібна допомога корінним народам, які становлять етнічну меншість у складі населення України і не мають власного державного утворення за межами нашої держави (кримські татари, караїми, кримчаки); недостатньою мірою відпрацьоване й чинне законодавство, що регулює етнічну взаємодію тощо.

Тісна співпраця з українцями, що проживають за межами власної держави, свобода пересування, в тому числі й можливість отримання освіти за кордоном вкотре підтверджують відкритість українського суспільства. Але поряд з новими демократичними перетвореннями виникають нові проблеми, що пов’язані з невідповідністю очікуваного життя та складними реаліями, значні труднощі породжує і розвиток імміграції. Залишаються гострими проблеми, що стосуються доступу громадян до своїх культурних джерел. А це, в першу чергу, пов’язано з катастрофічною нестачею грошей на розвиток культурної спадщини, а також набуттям культурою більш комерційного характеру.

Існування в Україні великої кількості етнічних груп вимагає від дослідників проведення їх класифікації. Така класифікація є необхідною не лише для здійснення коректної оцінки етнічного складу населення та його трансформацій, але й для формування етнодемографічної політики.

Усі етнічні групи нашої держави, крім українців та росіян, за характером розселення та періодом проживання на території нашої держави можна об’єднати у чотири групи. Першу формують народи, які живуть у межах нашої країни, як правило, протягом багатьох століть, на невеликих компактних територіях (від кількох сіл до двох-трьох адміністративних районів) і зазвичай складають абсолютну більшість населення у місцях свого історично компактного проживання. Такі ареали розселення молдован є в Одеській, Чернівецькій та Миколаївській областях, болгар – в Одеській та Запорізькій, угорців та словаків – у Закарпатській, гагаузів та албанців – в Одеській, румун – у Чернівецькій та Закарпатській областях. Нині відтворюється ареал компактного розселення кримських татар у Криму та південних районах Херсонщини, в Херсонській області є два шведських села. З певними застереженнями до цієї ж групи можна віднести турків-месхетинців, які на рубежі 1980-1990-х років оселилися в сільській місцевості Херсонщини, Донеччини та Криму. Указаним народам притаманний високий рівень національної самосвідомості та сталість етнічних ознак: абсолютна більшість їхніх представників у сільській місцевості (а деяких народів – і в міських поселеннях) вважають рідною мову свого етносу (виняток становлять шведи, для більшості яких рідна мова – українська).

Другу групу складають решта народів, численні групи представників яких оселилися на території сучасної України ще до початку ХХ століття. Частина цих етносів мають території компактного проживання в межах нашої держави: білоруси (в Поліссі), поляки (на Житомирщині, Хмельниччині та в західних областях), греки (в Донецькій області), чехи (на Житомирщині), караїми, кримчаки та естонці (в Криму), інші мали етнічні території в минулому (вірмени та німці) або здавна живуть розпорошено серед основних народів держави (євреї та цигани). Нині основна частина представників цих народів мешкає у поліетнічному середовищі великих та середніх міст. Більшість поляків вважають рідною мовою українську, більшість осіб інших етносів цієї групи – російську.

Росіяни займають проміжне становище між народами першої та третьої груп. З одного боку, численні групи росіян мешкали на території України ще в дорадянські часи, а регіон компактного їх розселення у Путивльському районі Сумської області склався ще в першій половині другого тисячоліття. Однак, з іншого боку, більшість українських росіян – особи, які прибули з Російської Федерації у ХХ ст. та їх нащадки.

До третьої групи належать етноси, які походять із країн колишнього СРСР (за винятком названих вище). В Україні їхні представники оселилися переважно протягом періоду існування Союзу. Мешкають вони майже виключно у великих та середніх містах, близько половини цих осіб вважають рідною мову свого етносу, і приблизно стільки ж – російську мову.

Четверта група об’єднує вихідців з країн “старого зарубіжжя”, які прибули до України частково в радянський період, але, головним чином – після здобуття незалежності. Рідною для більшості цих осіб залишається мова свого етносу.

Не дивлячись на постійно присутні проблеми та негаразди в поліетнічній Українській державі, за всі роки її незалежності нам вдалося уникнути конфліктів на етнічній основі, і цим певною мірою маємо завдячувати політиці України, яка базується на загальнолюдських принципах рівності усіх громадян перед законом, а також економічній та ідеологічній різноманітності суспільного життя. Звичайно ж, форми і методи регулювання міжетнічних стосунків в Україні з плином часу потребують постійної уваги, контролю, вдосконалення та адаптації до змін, що відбуваються в багатоетнічному суспільстві. Адже загострення політичної ситуації, поділ суспільства на різноспрямовані групи інтересів, погіршення соціального самопочуття населення – це ті фактори, які можуть спричинити конфлікт у державі та надати йому етнічного забарвлення. Саме тому потрібно постійно піклуватися про процеси інтеграції, асиміляції, збереження етнічної самобутності, про уникнення міжетнічної напруги та попередження можливих конфліктів задля збереження та забезпечення гармонійних відносин між представниками різних етнічних груп.

Серед деяких специфічних проблем, з якими зіштовхнулася Україна сьогодні, є захист прав та інтересів етнічних українців, охорона українських духовних цінностей, насамперед мови, особливо у східному та південному регіонах, де українці зазнали значної денаціоналізації, а носії української мови становлять меншість.

жүктеу/скачать 4.41 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: