Национальная академия наук украины украинская академия наук

Поскольку в уловах в основном попадаются самки мерланга, результаты исследований самцов основаны на меньшем количестве данных. Тем не менее, было показано, что в преднерестовый период у самцов размерных групп 8–10 и 10–12 см индекс печени был выше, чем в период нереста, после чего этот параметр снижался. У самцов мерланга, находящегося на второй стадии развития, индекс печени имел близкие значения (22,4–26,9 %) у размерных групп 6–8, 8–10 и 10–12 см.

Сравнивая величины индекса печени разнополых рыб, относящихся к одной размерной группе, мы выявили определенные отличия. В периоды покоя и преднерестовый величины индекса печени самцов были выше аналогичных величин самок, в то время как в периоды нереста и посленерестовый прослеживалась или обратная тенденция, или значения индекса печени были близкими. Для морского ерша и султанки такие отличия не были отмечены. Вероятно, это связано с тем, что в посленерестовый период и следующий за ним период покоя у самок процессы, в которых участвовала печень в репродуктивный период, а именно в интенсивном синтезе белков и липидов, ослаблены.

Таким образом, было установлено, что индекс печени черноморского мерланга зависит от пола, размера и стадии развития гонад, что согласуется с нашими исследованиями этого показателя у других морских рыб (морского ерша, султанки, бычка–кругляка).

Аналогичные данные получены и другими исследователями. Так, у султанки, (пойманной в Карадагской бухте в 1993 г.), а также у салаки индекс печени самок был выше, чем у самцов в нагульный и нерестовый периоды. Причем в нагульный период индекс печени рыб выше, чем в нерестовый (Кривобок, 1964; Багнюкова и др., 2000). Вес печени салаки изменялся в зависимости от стадии зрелости, возрастал с увеличением размера рыб. Увеличение веса печени в период развития яичников было отмечено и для атлантической сельди, балтийской и беринговоморской трески, желтоперой камбалы и минтая (Кривобок, Тарковская 1960).

Таким образом, тенденция изменения параметра индекса печени у морских рыб одинакова. Максимальное повышение индекса печени происходит в нагульный период, а уже в конце нерестового периода происходит его спад. В периоды покоя и посленерестовый величины индекса печени близкие. У одновозрастных (одноразмерных) самок, как правило, индекс печени выше, чем у самцов. Индекс печени также зависит от возраста (размера) рыб.

БИОРАЗНООБРАЗИЕ ИХТИОФАУНЫ

Г. А. Москул*, Н. Г. Москул**

Ichthyofauna biodiversity

G. A. Moskul*, N. G. Moskul**

Азово-Кубанская низменность орошается десятками рек. Наиболее крупными из них являются Ея (311 км), Челбас (288 км), Бейсуг (243 км), Кирпили (202 км). Все они имеют незначительное общее падение и спокойное течение. Источниками их питания являются атмосферные осадки и грунтовые воды (родники). Реки Азово-Кубанской низменности, не доходя до Азовского моря, образуют ряд небольших лиманов, соединяющихся через гирла с Азовским морем. На реках и их притоках построены пруды–водохранилища, используемые для орошения сельскохозяйственных угодий, а некоторые из них – для рыбоводства.

Исследования ихтиофауны малых равнинных рек Краснодарского края проводились в 1940-е годы (Троицкий, 1948) и 1980-е годы (Москул, 1985). В 1940-е годы ихтиофауна рек включала 15 видов и подвидов, относящихся к пяти семействам. Семейство карповые (Cyprinidae Bonaparte,1832), девять видов: сазан (Cyprinus carpio Linnaeus, 1758), лещ (Abramis brama (Linnaeus, 1758)), плотва (Rutilus rutilus (Linnaeus, 1758)), густера (Blicca bjoerkna (Linnaeus, 1758)), красноперка (Scardinius erythrophthalmus (Linnaeus, 1758)), уклея (Alburnus alburnus (Linnaeus, 1758)), карась золотой (Carassius carassius (Linnaeus, 1758)), пескарь (Gobio gobio (Linnaeus, 1758)), верховка (Leucaspius delineatus caucasicus Berg, 1912). Остальные семейства включали по одному–два вида: семейство щуковые (Esocidae Cuvier, 1817) – щука (Esox lucius Linnaeus, 1758); семейство вьюновые (Gobitidae Swainson, 1839) – щиповка (Cobitis taenia (Linnaeus, 1758)), вьюн (Misgurnus fossilis (Linnaeus, 1758)); семейство окуневые (Percidae Cuvier, 1816) – окунь обыкновенный (Perca fluviatilis Linnaeus, 1758), ерш обыкновенный (Gymnocephalus cernuus (Linnaeus, 1758)); семейство колюшковые (Gasterosteidae Bonaparte, 1831) – малая южная колюшка (Pungitius platygaster (Kessler, 1859)).

В 1981–1985 гг. ихтиофауна включала 24 вида. Семейство карповые пополнилось новыми представителями: тарань (Rutilus rutilus heckeli (Nordmann, 1840)), карась серебряный (Carassius auratus (Linnaeus, 1758)), линь (Tinca tinca (Linnaeus, 1758)), белый амур (Ctenopharyngodon idella (Valenciennes, 1844)), белый толстолобик (Hypophthalmichthys molitrix (Valenciennes, 1844)), пестрый толстолобик (Aristichthys nobilis (Richardson, 1846)). Семейство окуневые пополнилось одним видом – судаком (Stizostedion lucioperca (Linnaeus, 1758)). Появились представители семейства бычковых (Gobiidae (Bonaparte, 1832)) – бычок–кругляк (Neogobius melanostomus (Pallas, 1814)), семейства чукучановых (Catostomidae Cope, 1871) – большеротый буффало (Ictiobus cyprinellus (Valenciennes, 1844)), семейства икталуровые (Ictaluridae Taylor, 1954) – канальный сомик (Ictalurus punctatus (Rafinesque, 1818)).

Исследования, проведенные нами в 2000–2003 гг., показали, что за прошедшие 20 лет видовой состав ихтиофауны равнинных рек Краснодарского края заметно изменился. Не обнаружены такие виды как: большеротый буффало, канальный сомик и вьюн. Найдены виды, которые ранее не встречались: горчак (Rhodeus sericeus (Pallas, 1776)), амурский чебачок (Pseudorasbora parva (Temminck et Schlegel, 1846)), трехиглая колюшка (Gasterosteus aculeatus Linnaeus, 1758), берш (Stizostedion volgensis (Gmelin, 1788)).

Наиболее разнообразно в видовом отношении представлено семейство карповые – 16 видов. Самыми массовыми по численности являются красноперка, плотва, серебряный карась, уклея, верховка, горчак. Из ценных промысловых видов встречаются сазан, лещ, а в зарыбленных водоемах – белый амур, белый и пестрый толстолобики. Судак и тарань встречаются в низовьях рек, впадающих непосредственно в лиманы Азовского моря.

Изучение различных сторон биологии некоторых видов рыб показало, что продолжительность их жизни невелика. Основу популяции составляют особи трех- и четырехлетнего возраста – более 80 %, на долю рыб старше четырехлетнего возраста приходится лишь 10–12 %.

Темп роста аборигенной ихтиофауны низкий: сазан в двухлетнем возрасте достигает массы 110 г, при длине 18,2 см, в пятилетнем – 1480 г и 44,0 см; лещ соответственно – 39 г и 13 см, в пятилетнем возрасте – 195 г и 25,2 см; судак в двухлетнем возрасте – 29 г и 16 см, в шестилетнем – 480 г и 36,3 см; тарань в трехлетнем возрасте достигает массы 58 г и 17,9 см.

Половой зрелости практически все виды, кроме растительноядных, достигают на втором–третьем году жизни. Плодовитость не высокая. Так, у сазана она колеблется от 50 до 450 тыс. икринок, у леща – от 20 до 100 тыс. икринок, у судака – от 80 до 500 тыс. икринок, у тарани – от 25 до 80 тыс. икринок.

Нерест основных видов рыб проходит в апреле–мае при температуре воды +12…+20°С. Нерестовым субстратом для фитофильных видов рыб (сазан, лещ, тарань и др.) служит свежезалитая луговая растительность.

Условия для естественного воспроизводства рыб хорошие. Эффективность нереста высокая, но темп роста молоди замедленный из-за нехватки корма. Конкуренция в питании наблюдается у сазана, леща, карася, густеры, плотвы, тарани и других видов, питающихся зоопланктоном и зообентосом.

Такие виды как судак, берш, окунь питаются в основном уклеей, верховкой. В рационе щуки отмечены плотва, карась, красноперка, а в зарыбленных водоемах – сеголетки и годовики белого амура, белого и пестрого толстолобиков.

Как видно, кормовая база используется достаточно полно, остается недоиспользованной лишь продукция фитопланктона, детрита и высших водных растений из-за малой численности детритофагов и фитофагов.

Таким образом, анализ литературных данных и наши исследования показывают, что ихтиофауна малых равнинных рек Краснодарского края насчитывает 25 видов, но, на наш взгляд, требует дальнейшего уточнения и направленного формирования.

ВИДИ–АУТАКЛІМАТИЗАНТИ У СКЛАДІ ІХТІОФАУНИ ДНІПРОВСЬКОГО (ЗАПОРІЗЬКОГО) ВОДОСХОВИЩА

Р. О. Новіцький

Дніпропетровський національний університет, м. Дніпропетровськ, Україна,
E-mail: zoolog@ukr.net

Ключові слова: іхтіофауна, аутакліматизація, Дніпровське (Запорізьке) водосховище

AUTACCLIMATIZATION ICHTYOFAUNA

R. O. Novitsky

На сучасному етапі у складі фауни риб Дніпровського (Запорізького) водосховища нараховується 52 види, які належать до 11 рядів, 14 родин і 42 родів. До видів–саморозселенців, які представляють чорноморсько-азовську морську фауну у Дніпровському водосховищі, відносять 9 видів: це – оселедець чорноморсько-азовський прохідний (Alosa pontica pontica Eichwald, 1838), тюлька чорноморсько-азовська (Clupeonella cultriventris cultriventris Nordmann, 1840), атерина чорноморська (Atherina boyeri pontica Nordmann, 1840), колючка триголкова (Gasterosteus aculeatus Linnaeus, 1758), берш (Stizostedion volgense (Gmelin, 1789)), бичок–мартовик (кнут) (Mesogobius batrachocephalus Pallas, 1814), бичок–гонець звичайний (Neogobius gymnotrachelus gymnotrachelus (Kessler, 1857)), бичок–кругляк (Neogobius melanostomus (Pallas, 1814)), морська голка пухлощока чорноморська (Syngnathus abaster nigrolineatus Eichwald, 1831).

За видовим складом найрізноманітнішими є родини Бичкових (Gobiidae), Оселедцеві (Clupeidae), Коропові (Cyprinidae) – по два види, Атеринові (Atherinidae), Колючкові (Gasterosteidae) та Окуневі (Percidae) – по одному виду.

У гідросистемі Дніпровського водосховища види–аутакліматизанти виконують певну функціональну роль. Clupeonella cultriventris cultriventris та Atherina boyeri pontica є компонентами кормової бази хижих риб водосховища, промислове значення у водоймі мають Stizostedion volgense та Clupeonella cultriventris cultriventris, деякі види бичків (Mesogobius batrachocephalus, Neogobius melanostomus) є цікавими об’єктами любительської риболовлі.

На різних ділянках Дніпровського водосховища видовий склад аутакліматизантів неоднорідний. Максимальне поширення та різноманіття спостерігається на верхній ділянці, яка частково зберегла річковий режим. Тут нараховується 7–8 видів–саморозселенців (2002–2004 рр.). На середній ділянці (перехідній від ріки до озера) налічується 5–6 видів–аутакліматизантів (2003–2004 рр). Нижня ділянка водойми – це сформована лімнічна система з монотипними біотопами. З риб–самовселенців по всій ділянці не реєструється колючка триголкова (2003 р.), не завжди відмічається (2002 р., 2004 р.) тюлька чорноморсько-азовська. У Самарській затоці Дніпровського водосховища нараховується 5 видів–аутакліматизантів.

У цілому по водосховищу значущими видами можна назвати атерину чорноморську та бичка–гонця (відповідно 1,3 % та 1,1 % від загальної чисельності досліджених видів).

Загальна чисельність риб прибережної зони в 2002–2004 рр. склала 2185,4 екз./100 м², з них видів–аутакліматизантів – 377,0 екз./100 м² (8,3 % від загальної чисельності). Необхідно відзначити надзвичайно низьку загальну чисельність за цей період тюльки азово-чорноморської – 0,4 екз./100 м² (0,04 %).

У 2002 році відмічена максимальна чисельність риб–аутакліматизантів – близько 258,1 екз./100 м² (літораль) та 7,0 екз./одне промислове зусилля (пелагіаль).

Протягом 2004–2005 рр. ні в літоралі, ні в пелагіалі не реєструється берш Stizostedion volgense. Цей вид рекомендований для включення до Червоного списку Дніпропетровської області.

Найбільша чисельність риб–саморозселенців реєструється на середній ділянці водосховища: 4976,0 (2002 р.), 4719,4 (2003 р.) і 4596,0 екз./100 м² (2004 р.), показники чисельності видів–аутакліматизантів відповідно 387,5, 166,7 і 317,1 екз./100 м²

Загальний показник іхтіомаси по прибережній зоні водоймища склав 4934,7 (2002 р.), 4150,0 (2003 р.), 3929,3 г/100 м² (2004 р.), у тому числі іхтіомаса видів–аутакліматизантів відповідно 675,2 (2002 р.), 305,9 (2003 р.), 501,1 г/100 м² (2004 р.). Значну роль у загальній масі відіграють бичок–гонець і атерина чорноморська.

Таким чином, види–аутакліматизанти у Дніпровському (Запорізькому) водосховищі – значуща ланка у складі іхтіокомплексу. Збільшення кількісних і якісних показників саморозселенців у різних біотопах Дніпровського (Запорізького) водосховища, їх розповсюдження по всій акваторії водосховища, включення до трофофункціональних екологічних зв’язків обумовлюють подальше переформування іхтіофауни.

АБСОЛЮТНА ПОПУЛЯЦІЙНА ПЛОДЮЧІСТЬ СУДАКА

О. А. Олешко, О. В. Федоненко

ABSOLUTE AND POPULATIONAL FERTILITY OF THE PIKE PERCH

O. A. Oleshko, O. V. Fedonenko

Судак у Запорізькому водосховищі – один із найбільш цінних у промисловому та харчовому відношенні видів риб. Протягом 1995–2001 рр. чисельність його популяції суттєво знизилася, про що свідчать промислові та контрольні вилови у цей період. Лише в останні три роки (2002–2004 рр.) кількість судака в Запорізькому водосховищі підвищилася та набула стабільного рівня. Такі коливання залежать від різних чинників і в першу чергу – від антропогенного навантаження на популяцію, яке виражене у погіршенні стану умов його існування, промисловому та аматорському вилові.

При вивченні стану популяції судака у Запорізькому водосховищі суттєвим є дослідження його плодючості. Цей показник характеризує відтворювальну здатність виду й може використовуватись при прогнозуванні чисельності виду в наступні роки.

Збір даних проводився спільно з інспекцією охорони та відтворення водних живих ресурсів у Дніпропетровській області. Об’єкт досліджень – особини судака різної статі та віку, які відбиралися з контрольних і промислових уловів користувачів на різних ділянках Запорізького водосховища. Проводили морфометричний аналіз, виявляли вік риби, визначали індивідуальну та популяційну абсолютну плодючисть.

За останні чотири роки віковий склад судака в промислових ловах представлений 12 модальними класами. Особини за віком 1+ зустрічалися в уловах 2002 і 2004 рр. і складали 24,1 і 2,1 % відповідно (табл. 1).

Максимальне навантаження промислу на популяцію судака в 2001, 2003 і 2004 рр. лягло на особин 3–5-річного віку, їх доля в промислових виловах складала від 10,5 до 73,7 %. У 2002 р. найбільша кількість риб була віком 2+ (36,5 % від загального вилову судака). Стабільно низькі показники в останні роки спостерігаються для особин, чий вік перевищує 7+, так, кількість судака у 9+, 10+, 11+, 12+ вікових групах у 2001 р. складала по 0,2 %, аналогічна ситуація була в 2002 і 2004 рр. У 2003 р. риб, які мають вік більше семи років, у промислових уловах зовсім не відзначено.

Роки	Вік
	1+	2+	3+	4+	5+	6+	7+	8+	9+	10+	11+	12+	13+	14+
2001	0	14,0	36,2	24,3	16,0	4,9	2,2	1,6	0,2	0,2	0,2	0,2	0	0
2002	24,1	36,5	28,2	4,9	3,8	0,6	0,6	0,6	0,3	0,21	0,2	0	0	0
2003	0	0	10,5	73,7	7,9	5,3	2,6	0	0	0	0	0	0	0
2004	2,1	4,5	36,5	13,5	20,5	15,6	4,9	0,8	0,4	0,4	0,4	0,4	0	0

жүктеу/скачать 6.88 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: