Найдавніші часи київська русь


Події церковного й культурного життя



бет9/45
Дата14.06.2016
өлшемі3.03 Mb.
#134939
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   45

Події церковного й культурного життя

Як і в політичному та соціально-економічному відношенні, центр церковної
та культурної діяльності на Україні на початку XVII ст. також переміщується
на схід. Безпосереднє сусідство Волині та Галичини з Польщею, де свого апогею
сягнула католицька Контрреформація, зумовлювало те, що осередки українського
православ'я на цих землях зазнавали її безперервного і згубного впливу. Так, коли
в 1608 р. помер князь Костянтин Острозький, цей «стовп православ'я», його онука,
новонавернена й фанатична католичка Анна Ходакевич, передала Острозьку ака-
демію єзуїтам. Львівське братство також почало занепадати, оскільки українські
міщани більше не в змозі були підтримати його, терплячи все більші утиски з боку
католицької церкви та польського уряду. В той же час східні воєводства, що швид-
ко розвивалися, перебували далеко від тиску польського католицизму. І знову Київ,
що все густіше заселявся й багатшав, підносився як центр українського православ'я.

Рушійною силою православного відродження на новоосвоюваних землях України


була стародавня Києво-Печерська лавра. У 1610-х роках її архімандрит
Єлисей Плетенецький, виходець із галицької знаті, згрупував навколо себе осві-
чених священнослужителів, переважно галичан, зокрема Іова Борецького, Тарасія
Земку, Захарію Копистенського, Памву Беринду та Лаврентія Зизанія. Придбав-
ши друкарський верстат, Плетенецький узявся здійснювати грандіозний видавни-

чий проект, за яким протягом 15 років було опубліковано близько ЗО книг головним


чином релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх книжок, надру-
кованих на Україні до того часу. В 1615 р., отримавши гроші, заповідані багатою
православною шляхтичкою Єлизаветою Гулевич, знать, міщани та духовенство Ки-
єва, натхнені цим прикладом, заснували при Богоявленській церкві братство.

Це братство підтримувало тісні взаємини із запорожцями. Початок цим кон-


тактам, ймовірно, поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемиро-
ві — місті, де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. До 1610 р.
вони настільки зміцніли, що козаки відкрито оголосили: «Ми підтримуємо пра-
вослав'я і духовенство, що не зрадило нашої старої віри». У 1620 р. запорожці
на чолі з Сагайдачним вступили до Київського братства і, що дуже важливо, всіляко
сприяли висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значен-
ня. Адже з укладенням Берестейської унії в 1596 р. та приєднанням до неї пе-
реважної більшості єпископів православна церква втратила своїх ієрархів. Коли
патріарх єрусалимський Феофан висвятив кількох єпископів і рукопоклав Іова
Борецького на митрополита київського, православні українці знову мали своїх цер-
ковних владик. Як і належало чекати, у католиків і греко-католиків цей
«незаконний», як вони його оголосили, акт викликав лють. Однак польському урядові
потрібна була підтримка козаків у веденні війни, тому він не втручався у справи, й но-
ва православна ієрархія дістала визнання.

Події 1620 р. значно загострили ворожнечу між православними та греко-


католиками. На додаток до розбіжностей із питань догми та церковних обрядів
між ними розгорівся затяжний конфлікт за церковні володіння. Суперечка дов-
кола права розпоряджатися церквами, монастирями із закріпленими за ними земля-
ми досягала такої гостроти, що у сутичках, які нерідко були заздалегідь спланова-
ними битвами, з обох сторін гинули сотні священиків. Найбільшого розголосу
набуло вбивство у 1623 р. греко-католицького архієпископа Йосафата Кунцеви-
ча натовпом православних віруючих, розлючених його спробами конфіскувати дві
православні церкви. Занепокоєні братовбивчою боротьбою, кілька православних свя-
щеників, зокрема архієпископ полоцький Мелетій Смотрицький та ректор Київ-
ської братської школи Касіян Сакович, намагалися досягти компромісу, «що
об'єднав би обидві Русі». Але хоч у Києві та Львові кілька разів скликалися
собори, спроби примирення не мали успіху.

Розчаровані войовничою непримиренністю своїх православних співвітчизників,


Смотрицький із Саковичем урешті-решт стали на бік греко-католиків. Тим часом
інші представники православного духовенства звернулися за підтримкою до мо-
сковського царя. Це не був безпрецедентний крок. Ще в 1570-х роках Львівське
братство контактувало з православною церквою Московії, а на початку XVII ст. бага-
то українських православних ченців утікали до Московії від переслідувань
католиків. У 1625 р., переконаний в тому, що православ'я під владою Польщі
не має майбутнього, митрополит Борецький звернувся до царя з проханням при-
йняти Україну під своє покровительство. Проте Москва реагувала з обереж-
ністю. Побоюючись викликати роздратування Польщі, вона надала українцям
підтримку заохочуючим словом і грішми, не беручи зобов'язань стати на захист
їхніх прав.

Боротьба між православними та греко-католиками спричинялася до такого хаосу,


що врешті-решт у 1632 р. в неї втрутився польський уряд, нав'язавши
компроміс. Православна ієрархія отримувала офіційне визнання, а власність, що
викликала суперечки, ділилася між двома церквами. Одним із головних «архі-
текторів» цього компромісу став митрополит Петро Могила — провідний укра-
їнський релігійний діяч XVII ст. Нащадок знатного молдавського роду, Могила,
як і багато його співвітчизників, дістав початкову освіту у Львівській братській

школі. Закінчивши навчання в Парижі, він повернувся на Україну, щоб зробити


кар'єру священика. В 1627 р., у 31-річному віці, він стає архімандритом Києво-
Печерської лаври, а через п'ять років — митрополитом київським.

Скориставшись із відносного спокою, що настав після 1632 р., Могила проводить


конче необхідні реформи у православній церкві, її культурних та учбових закла-
дах. Разом із групою освічених богословів і письменників, яку часом називали
Могилянським Атенеумом, він систематизував православні догми та обряди й підго-
тував до друку перший православний Катехізис. Об'єднавши засновану ним



мал .Петро Могила

у Києво-Печерській лаврі школу зі школою Київського братства, Могила заклав


підвалини так званої Могилянської колегії, яка згодом стала одним із найважли-
віших учбових закладів слов'янського світу. Взявши за взірець єзуїтські школи,
особливу увагу в колегії звертали на вивчення класичних дисциплін, особливо
латини та польської мови. Грецькій мові, такій популярній колись у братських
школах, вже не надавалося великого значення. Програма школи, заснованої
Петром Могилою, свідчила про його прагнення поєднати традиції слов'янського пра-
вослав'я з латинськими традиціями католицького Заходу. Але, захоплений куль-
турою Заходу, митрополит Могила та коло його послідовників не розуміли,
що латинські філософські трактати, історичні й поетичні твори приваблювали

тільки невелику купку вчених-схоластів, а в українському суспільстві в цілому вони


не знаходили широкого розуміння. Відтак між елітарними київськими схоластами
та рештою українського суспільства поступово намітився культурний розрив.

У культурі українських верхів, тобто невеликої освіченої еліти, й далі панували


релігійні теми. У більшості книжок, зокрема таких, як «Палінодія» Захарії Ко-
пистенського, «Зерцало богословія» Кирила Ставровецького, робилися спроби
продемонструвати істинність православ'я, довести, що воно — єдиний шлях до
людського спасіння. Навіть у «бестселерах» того часу, призначених для масового

Запорожець у танці. Худ. Т. Калинський. Кінець XVIII ст.

вжитку, порушувалися теми житія святих чи давався каталог чудес, що відбу-
валися в Києво-Печерській лаврі. У переважній своїй більшості ці книги писа-
лися складною для розуміння церковнослов'янською мовою, котра все ще ви-
користовувалася на Україні як літературна. Проте чимдалі серед письменників
поширювалася й «проста» мова. Так, Памва Беринда протягом ЗО років складав
свій «Лексикон», в якому подав до церковнослов'янських слів їхні українські
відповідники. Новим фактом літературного життя того періоду стала зростаюча
популярність поезії й особливо панегіриків. До найкращих зразків цього жанру
належать «Вірші» Касіяна Саковича, написані на смерть Сагайдачного, та вірші,
присвячені Петру Могилі. П'єси, що складалися й ставилися по школах, також
були популярними і часто містили елементи народної творчості. В міру того як
братські школи та Могилянська колегія випускали нові сотні студентів, а друкар-
ні — нові книги, грамотність набувала на Україні дедалі відчутнішого поширення.

Якщо релігійне суперництво та західні зразки стимулювали культурний розви-


ток київської еліти, то в культурі народних мас і надалі знаходили відбиття зем-
леробський стиль життя та умови пограниччя. Так, темами народних пісень,
а багато з них мали давнє походження, були взаємини людини з природою, праця

на землі, особисті стосунки між людьми. В них оспівувалися такі чесноти, як


працьовитість, правдивість, висміювалися негідні вчинки. Найяскравішим виразом
творчого духу народу в XVI—XVII ст. були думи. Їх співали мандрівні кобзарі
в дні ярмарків чи релігійних свят, у козацьких таборах, на сільських майданах.
В основному ці великі за розміром віршовані оповіді торкалися двох проблем,
болючих для українського суспільства пограниччя: боротьба з турками й татарами
та опір утискам шляхти.

Заселення прикордонних окраїн було досить характерним явищем початкового


періоду східноєвропейської історії. Як на Україні, на Дніпрі, козаки з'явилися
і в Росії, на Дону. Схожі соціальні групи виникли в Угорщині, Хорватії та інших
християнських землях, на їхніх незалюднених кордонах з Оттоманською імперією.
Але ніде ці «периферійні» стани не відігравали такої великої ролі в суспільстві,

як козаки на Україні. Природно, що в умовах України значення порубіжного


населення було неабияким. До того ж полонізація української верхівки змусила
козацтво відігравати роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок
цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній
свідомості українців,— так, як ковбой в американців чи вікінг у скандінавів.

Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнилося українське


релігійне й культурне життя. Київ знову став центром православ'я. Для релігійної
та культурної верхівки Києва, значна частина якої була пов'язана з Могилянською
колегією, це, за словами Ігоря Шевченка, був «час духовного злету й інтелектуаль-
ного розвитку». З одного боку, відродження православ'я сприяло послабленню
полонізації. З іншого — воно впровадило в українську культуру західні елементи,
які в пізніші часи уповільнювали русифікацію. Таким чином, небезпечно набли-
зившись до цілковитої асиміляції панівним польським суспільством та його куль-
турою, українці водночас розвинули риси, що відрізняли їх від сусідніх народів.

КОЗАЦЬКА ЕРА



ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ

Напередодні Великого повстання

Богдан Хмельницький

Переяславська угода

Завершальна стадія Великого повстання

Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії.


Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на перших
етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй риси спричи-
нилися до цього грандіозного вибуху? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та
Чернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі Поспо-
литій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим
та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний
рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій Україні
одні з найбільших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепо-
кірніших народів.

Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль


кордону. Власне, присутність «Дикого поля» уможливила виникнення козацтва й да-
ла змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації поси-
лювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними си-
лами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови,
що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався,
хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням
обох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив,
щоб розв'язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському погра-
ниччі.

 

Напередодні Великого повстання

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися
польські історики XIX ст., «цивілізування» України, вони також були чинником
нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Ке-
руючись принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до на-
сильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні,
анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних
землях змусили поляків визнати, що «на Україні править беззаконня». Схиль-
ність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому
ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб
заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян по-
винностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали,
особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної
поразки у 1638 р.

Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по три-чотири


дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різно-

манітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку


за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої воло-
діння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі в прибуток усе, що здатен
був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали
євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Напри-
клад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис. орендарів-євреїв,
а у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Короні, орендува-
лися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними
гроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещадно визискували
селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар
вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у поле
за допомогою магнатських слуг.

Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво


і продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно
плату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це не
додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. За словами
англійського історика Нормана Дейвіса, участь євреїв у жорстокій експлуатації
селян шляхетсько-єврейською спілкою «була єдиною найвагомішою причиною
тієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».

Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфі-


ка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих
міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. На Київщині та Брацлавщині
в містах проживало близько половини всього населення, що було втроє більше,
ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, а деякі навіть Магде-
бурзьке право, більшість їх являли собою лише форти, зведені для захисту від татар
своїх мешканців (велика частина яких займалася сільським господарством). На-
піваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало
олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконання
обтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріації
з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще була
православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але «клапани», що
ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим
освоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі;
водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи,
після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.

На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у Західній


Україні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали
приймати її. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато з них вважали
себе людьми вільними. Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у
1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майже
зрівнювали їх у правах із шляхтою. Численні міщани зі свого боку доводили, що
вони за самим своїм статусом люди вільні й самостійні. По десятиліттях сло-
бідського життя важко було переконати селянина втому, що він не сам собі госпо-
дар. І не мало значення, наскільки такі погляди узгоджувалися з правом. А головне,
більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статус вільного
люду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вони називали
поляків. Переслідування православ'я польськими католиками викликало ще більший
гнів українців.

Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою


рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно харак-
теризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору
Україна відрізнялася, від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували,

що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та


міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки
утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних
вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва
у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магната-
ми в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боро-
тися проти неї.
Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

 

Богдан Хмельницький

Рідко коли окремі особи так вирішальне визначали хід епохальних подій, як
це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмель-
ницький. З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили
перебіг української та всієї східноєвропейської історії, вчені вважають Хмельницько-
го найвизначнішим військовим і політичним діячем України. Його дебют на істо-
ричній сцені в ролі головного актора відбувся під кінець життя, до того ж майже
випадково. Хмельницький народився у 1595 р. в родині українського шляхтича
Михайла Хмельницького, котрий служив у польського магната. За свою службу
Михайло отримав хутір Суботів. Він послав Богдана до школи єзуїтів у Яросла-
ві, де той дістав добру, як на ті часи, освіту, оволодівши польською та латинською
мовами. В 1620 р. трапилася трагедія. У великій битві турків із поляками
під Цецорою його батько загинув, а сам Богдан потрапив у полон. Провівши
в неволі два роки, Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстро-
вих козаків, одружується й займається розширенням своїх маєтностей. Як замож-
ний і обережний козак, Хмельницький вже уникає будь-якої участі у повстаннях
1625 та 1638 рр. У 1638 р. завдяки добрим взаєминам з урядом він отримує посаду
писаря Війська Запорозького і в 1646 р. вирушає у складі козацького посольства до
короля Владислава IV. Хмельницький стає сотником Чигиринського козацького
полку у 50-річному віці.

Але життя Хмельницького, а разом з ним і хід історії всього краю цілком


змінив один типовий випадок магнатської зажерливості та пихи. У 1646 р., коли
Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Даніель Чаплинський за
підтримки місцевих магнатів зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав
на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно
овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду
виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків
повстання й очолити його. Таке раптове перетворення добропорядного прибічника
пануючого ладу на бунтаря не було чимось несподіваним для його натури. Пізні-
ше очевидці часто звертали увагу на двоїстість вдачі цього козацького ватажка.
Смаглявий і приземкуватий «Хмель», як його прозвали в народі, був звичайно
стриманою, непретензійною, чемною, навіть трохи флегматичною людиною. Але
він також міг несподівано вибухнути потоками пристрасті й енергії. В такі хви-
лини його слова заворожували, ідеї водночас захоплювали й наводили острах,
а рішучість діяти здавалася непохитною.

Гіпнотичний вплив, що його Хмельницький умів справляти на маси, став оче-


видним, коли, рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, він із жмень-
кою прихильників у січні 1648 р. втікає на Запорозьку Січ. За короткий час він
здобуває підтримку запорожців, виганяє із Січі польську залогу й добивається
гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих
повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили

магнати, втікає на Січ і переконує запорожців встати за свої (і його також) права.


Проте у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця
та політика все докорінно змінив.

Більше року до втечі на Січ він планував повстання й заручався підтримкою


прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками
була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв'язує цю проблему й звер-
тається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків — крим-
ських татар. Кращої нагоди й бути не могло. Саме тоді, коли його посольство

Богдан Хмельницький

прибуло до Криму, взаємини хана з поляками стали вкрай напруженими, й на допо-
могу козакам на чолі 4-тисячного загону було послано відомого воєначальника
Тугай-бея. Навесні 1648 р. попереджені про дії Хмельницького поляки послали на
південь військо, щоб придушити повстання ще в зародку.

Перші перемоги. У середині квітня 1648 р. на Жовтих Водах, по дорозі на Січ,
впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єдна-
ними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня після тривалого бою, під
час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу поля-
кам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про
поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно перева-

жають їх, командувачі 20-тисячних головних сил Марцін Каліновський та Міколай


Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного
агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік
від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до
15 тис., без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Хмельницько-
му до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих
вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. Наче полякам ще мало було не-
щасть, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV. У той час,
коли на півдні збираються юрми повстанців. Річ Посполита раптом втрачає короля,
командирів і армію.

Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули укра-


їнців. Спочатку на Право-, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани
створюють полки й або пристають до гетьмана, або ж під проводом місцевих ватаж-
ків піднімають власні повстання. Багато селян і козаків скористалися нагодою
дати волю довго стримуваній ненависті до гнобителів. Страшна картина цих подій
описується у «Літописі Самовидця»: «... где колвек знайшлася шляхта, слуги замко-
віє, жиди й уряди міскіе — усе забияли, не щадячи ані жон й дітей їх, маетности
грабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась й замки шля-
хецкіе й двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій
в той кріві на тот час рук своїх не умочил й того грабленія тих добр не чинил».
За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, урядни-
ків, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисель-
ніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648
і 1656 рр. повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних
неможливо встановити точніші цифри), і тому євреї й досі вважають повстання
Хмельницького однією з найжахливіших подій своєї історії.

Польські магнати й шляхта в свою чергу відповідали на різанину різаниною.


Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший
з магнатів — Ярема Вишневецький. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує
добре вишколене 6-тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти,
ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху
жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід із
трупів. Якщо у Польщі «подвигами» Вишневецького захоплювалися, то на Украї-
ні вони викликали таке обурення, що повсталі й слухати не хотіли про якісь
переговори, поклявшись боротися з Вишневецьким до смерті.

Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Церквою, зосередився


на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її 'складали 16 випро-
буваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями,
як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря. До того ж полковницькі
булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української
знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці з
міщан — Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном лег-
кої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопуляр-
ніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові
частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік.
Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони вступили з Хмель-


ницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти й
8 тис. німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося їхнє військо, спорядже-
не в сліпучі шати, які так поЛюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки зби-
раються воювати не залізом, а золотом та сріблом. На чолі нової польської
армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Домінік Заслав-

ський, освічений вчений-латиніст Міколай Остророг і 19-річний Александр Ко-


нєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їх «периною», «латиною» й
«дитиною». 23 вересня воюючі армії зустрілися під Пилявцями. Під час бою поль-
ським гетьманам зрадили нерви і вони кинулися тікати. Коли про це стало відомо,
решта армії вчинила те ж саме. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин
знищили це нещодавно величне військо майже дощенту.

Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблю-


вався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до повстання.
Чули навіть, як у Південній Польщі пригноблені хлопи казали: «Якби тільки Бог
змилувався над нами й дав нам свого Хмельницького, тоді б ми теж показали шляхті,
як гнобити хлопів». На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу
Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню
Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли
велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що
королем обрано Яна Казимира — людину, яку волів бачити на троні Хмельницький.
Новий король запропонував гетьманові перемир'я.

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той


момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й поверну-
тися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему
Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод
і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому.
Та й союзникам гетьмана — кримським татарам — не терпілося повернутися додо-
му. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати
військову кампанію взимку.

На початку січня 1649 р. Хмельницький повертається до Києва на чолі


переможного війська. Збуджений натовп і православне духовенство вітали його,
як «українського Мойсея», що «звільнив свій народ від польського рабства».

Ускладнення між повстанцями. Навіть після перемог Хмельницького стосунки
між поляками та українцями лишилися нез'ясованими. Хоч гетьман усе ще не
вирішив розірвати зв'язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники
рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого
боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на по-
верненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення
певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі
завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підпи-
санням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести
військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.

Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили'—


25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під команду-
ванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись
до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його
союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці
Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельни-
цький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив
її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом,
татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення
українців. Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу
укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося
нічого іншого, як погодитися.

18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлю-


вався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати

на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати


лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові
обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася
амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті в свою
чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Лише тиск татар змусив
Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдово-
лення по всій Україні. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто вели-
ким, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю
виконана.

Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав


зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували
у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його
полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства,
вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки.
включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної систе-
ми, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між
козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну
ваду козацького устрою, що формувався на Україні.

Іншою великою проблемою були взаємини з кримськими татарами. Розуміючи


їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками,
Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Проте для
українського населення цей союз був ненависним, оскільки у відплату за татарську
допомогу гетьман мусив дозволяти союзникові брати ясир. Хмельницький споді-
вався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерідко захоплюва-
ли всіх, хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячі українських селян. До того ж
політика татар полягала в тому, щоб не допустити зміцнення жодної хри-
стиянської країни. Відтак, допомагаючи Хмельницькому проти поляків, вони не хоті-
ли, щоб той завдав остаточної поразки шляхті. Використовуючи Хмельницького
для ослаблення Польщі, кримський хан планував таким самим чином використати
українських козаків проти Москви. Та Хмельницький, покладаючи великі надії на
підтримку московитів, не пішов на пропозицію татар здійснити спільний похід на
Москву, запропонувавши у 1650 р. похід на багатшу, менш захищену й легше
доступну Молдавію. Протягом кількох наступних років Хмельницький брав активну
участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого
сина Тимоша, встановивши тісніший союз між Україною та Молдавією. Проте
загибель Тимоша у 1653 р. під час оборони Сучави поклала кінець невдалій і
надто дорогій молдавській кампанії.

Тим часом у 1651 р. почався новий етап польсько-української війни. І знову


першими в наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром, і знову обидві армії
зійшлися на Волині, цього разу під Берестечком. Як на ті часи, чисельність військ
суперників була величезною: польська армія налічувала 150 тис. воїнів, вклю-
чаючи 20 тис. досвідчених німецьких найманців; українці ж мобілізували 100 тис. вій-
ська, яких підтримували 50 тис. татарської кінноти. Битва почалася 18
червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького страшною
поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переламний
момент кинули поле бою. Справа погіршувалася й тим, що татари викрали Хмельни-
цького, який намагався умовити їх повернутися до бою, й відпустили його
лише після битви. За цих тяжких обставин козакам на чолі з рішучим полковником
Філоном Джалалієм удалося вивести із польського оточення частину укра-
їнського війська, але у вирішальний момент вибухнула паніка, й поляки вирізали
близько ЗО тис. козацького війська. Ця грандіозна битва так дорого коштувала
полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою.

Як і належало очікувати, підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир


був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр
скорочувався до 20 тис., влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством,
і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Цього разу,
коли серед козаків панувало безладдя, а Хмельницький не був готовий до опору,
умови миру, здавалося, будуть дотримані. Спираючись на збройну силу,
польська шляхта почала повертатися на Україну. За винятком відносно невеликої
кількості включених до реєстру, більшість селян і козаків постали перед загро-
зою закріпачення. Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну
з Московією територію, де їх прихильно приймали, дозволяли встановлювати ко-
зацький устрій, що поклало початок так званій Слобідській Україні, розташованій на
землях сучасної Харківщини.

Незважаючи на позірну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі


умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада
провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити
воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на
30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля
з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Бере-
стечком козаки вбили усіх полонених поляків.

Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти


польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони
контролювали до поразки під Берестечком. Але тепер ставало очевидним, що роки
страшного кровопролиття та руйнації починають даватися взнаки. Ні поляки, ні
українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, а обидві
сторони були, як виснажені боксери, що обійнялися, не в змозі завдати вирішаль-
ного удару.

Зовнішні стосунки. Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна
підтримка іззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику.
Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козака-
ми кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв'язав
ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю
Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою
його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий
православний магнат Адам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для
українського козацтва шляхом перетворення його на окремий і рівноправний
стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними
собі в політичному відношенні виключала можливість досягнення цієї мети.

У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природ-


ним (хоч це поняття дістало поширення лише після Французької революції 1789 р.),
виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час
повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити «давньоруське князів-
ство» чи навіть планує утворити окреме «козацьке князівство». Можливо, ці ідеї
й розглядалися, але здійснити їх за тих обставин було б неможливо. Як показали
безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли
постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для
забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної
підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була
згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштов-
хом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-еконо-
мічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити — при своїй
владі чи чужій,— було справою другорядною. Нарешті, у Східній Європі XV ст. суве-

ренітет ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизна-


ного) монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький
не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його
мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули
його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому
й автономному суспільству законність і захист.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя й за-


хисника України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо
могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водно-
час надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак,
у 1651 р., після обміну посольствами Оттоманська Порта формально прийняла
своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке на таких же умовах зверхно-
сті, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців
ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода
так і лишилася нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був право-


славний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я
спільної для них православої віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала
надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, моско-
вити воліли почекати, доки козаки й полями не виснажать одне одного, і вже тоді вда-
ватися до відповідних дій. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати
тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше
зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирі-
шив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти
їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися
відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти
Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.

 



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   45




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет